Професор-природознавець Йоган Блазіус про Україну в середині ХІХ століття

Майже в той час (1840-1841 рр.), що й Йоган Коль, подорож Україною здійснив наступник вченого мандрівника, німецький професор-природознавець Йоган Гейнріх Блазіус (1809-1870). Родом з м.

На враження від побаченого і своїм роздумам Й. Блазіус відвів у своїх записах 146 друкованих сторінок. Хоч він за фахом був природознавцем, але у своїй праці він приділив значне місце історії, культурі, етнографії, релігії українського народу й подав свої оцінки і висновки. Володіючи хистом художника (графікою і малюванням) він супроводив свою працю 14 таблицями і 27 майстерно виконаними малюнками (в основному храмів, окремі з яких до нашого часу не збереглися, тому ці малюнки представляють історичну культурну цінність). Звичайно, не з усіма його оцінками і висновками можна погодитися. Окремі з них мають суб’єктивний характер. Це й природно, адже їх зафіксувала людина іншої культури, інших звичаїв і традицій. Проте, на нашу думку, його спостереження й міркування цікаві й викликають певний інтерес, і думаємо, якби працю Й.

Як природознавець, Й. Блазіус увійшовши до складу наукової експедиції, мало знав історію України, здебільшого це були знання з “Історії Російської імперії” Карамзіна, на яку він посилається в декількох місцях. Але під час подорожі він поповнював свої знання й досить успішно, судячи з окремих його висновків. Так, з його погляду Україна є “первісним осередком розвитку російської культури та влади”¹³⁹; Київ — “прабатьківщина руської влади та першого християнства на Русі”¹⁴⁰, Чернігів — “одне з наймогутніших міст Старої Русі”¹⁴¹ і т.д. Й. Блазіус прихильно висловлювався про Україну та українців.

Уже перші враження після перетинання українського кордону Й. Блазіусом були на користь українського населення. Він зачарований українськими селами і підкреслює, що місцевість тут більш заселена, земля оброблена, а ґрунти родючіші, ніж північніше. Навколо хат — сади, городи й коноплі, і таке враження, що всі культурні рослини тут дуже добре ростуть. Фрукти смачні, а коноплі мають 2 метри і більше заввишки... Жнива давно закінчилися, і ніде не видно, щоб стояли снопи, як це було на півночі, у Могилівській губернії. Він звертає увагу також на розвиненість тваринництва, про що свідчила наявність коней, свиней, кіз, овець біля хат і табунів худоби, яку випасав пастух. Біля кожної хати були загорожі для худоби, а сади і стайні обнесені тинами, городженими з дуже щільного вербового пруття. “Житла збудовані з сумлінням і є охайними”. “Малороси більше приділяють увагу акуратності в своїх житлах, ніж московіти”¹⁴², — знову констатує Блазіус. Як і його попередник по подорожі Й. Коль, він невпинно вихваляє цю характерну рису українського населення.

Й. Блазіус звертає увагу й на те, що уся природа в Україні має інший вигляд, порода землі змінюється, з’являється чорнозем, так само міняється форма обробки землі, з’являються інші рослини, наприклад, тютюн, цукрові буряки, на захищених місцях з’являється виноградна лоза. Чим далі на Південь, тим багатшою стає край, так що автор наприкінці доходить висновку, що “Європа, вряд чи може показати родючіші земельні простори, ніж Україна”.

Приємне враження справили на Блазіуса й українські міста та їх жителі. Так, про перше місто, яке йому зустрілося на шляху з Могилева до Чернігова, Городню він зазначив: “Місто справляє привітне враження, хоча воно й дуже розсіяне, складається переважно тільки з вулиць, викладених дошками, і має багато дерев’яних будинків. Кільком церквам притаманна деяка посередність у стилі і величині, вони мало прислуговуються до звеселяння погляду. Житла здебільшого добротні і чисті, жилі кімнати навіть побілені, а широка вулиця без бруківки дуже охайна і проїжджа... Жителями міста і околиці є майже виключно малороси і козаки, які поступово тут розселялися серед малоросів. Горда хода, інший одяг, чіткі обриси обличчя і могутні вуса на рожевому обличчі вже з першого погляду говорять про відмінність цього населення, яке розвивається у цілковитій своєрідності дещо пізніше навколо Чернігова, Києва та у Полтавській і Харківській губерніях.

Блазіус помітив, що у Городні та взагалі у чернігівському регіоні було відносно мало кріпаків, селяни були здебільшого підпорядковані царській владі або вільними землеробами, як козаки. “Ця більша свобода та незалежність виявляється у поведінці населення по-різному, навіть у виправці, ході та виразі обличчя. Як і всі малороси, вони вважають московітів своїми поневолювачами, ворогами їх свободи”¹⁴⁶.

При в'їзді до Чернігова Блазіус був у захопленні від чернігівських соборів, церков і монастирів. Його увагу привернув архітектурний стиль старих церков, з цієї причини він називає це місто також ще і “українською Равенною” (місто в північній частині Італії, один з найвизначніших художніх центрів Західної Європи часів раннього середньовіччя. — Автори). Блазіус взагалі має особливу пристрасть до архітектури. У кожному місті, яке він проїздив, він ґрунтовно оглядав церкви і собори, описував їх архітектуру і дуже високоякісно графічно їх замальовував. Його рисунки храмів представляють цінність тим, що окремі з них не збереглися (наприклад, Десятинна церква, побудована в 1828-1842 рр. на місці зруйнованих Батиєм 1240 р., була зруйнована радянською владою 1928 р. — Автори), а інші перебудовані і втратили первісний вигляд. У Чернігові він відвідав Спаський Собор, цей пам'ятник з 1024 року, який є найстарішим пам'ятником архітектури України, що зберігся.

Так само Блазіус був у захопленні від чернігівських монастирів, передусім від Єглецького монастиря, будівництво якого почалося ще 1069 року, і від монастиря св. Іллі. Він стверджує, що останній монастир, мабуть, найвидатніший усіх тутешніх, оскільки став місцем найбільшого паломництва на всю далеку округу. Він мав близько 8 церков, але не збереглося жодної цілком давньої. Навколишня місцевість була вкрита багатьма величезними могилами. Монастир розміщений на широкому полі битви. “Тому, — стверджує Й. Блазіус, — було б великим дивом, якби збереглися старі пам’ятники архітектури. Високий мур у формі кола оточував монастир зі всіма його будівлями й садами і огородами, палацом митрополита, семінарією і гімназією”¹⁴⁸.

Характерною рисою відображення своїх вражень у період подорожі Й. Блазіуса є те, що його записи насичені порівнянням мови, способу життя, звичаїв, одежі, характеру, архітектури, вигляду міст і сіл тощо малоросів (українців) і великоросів. Так, про архітектуру церков в Україні і Росії він говорить, що в Україні “форма нагромадження бань (на церквах. — Автори) цілком відрізняється від великоруського, чи московського будівельного стилю, і це тим більше впадає у вічі, що вона набуває більш-менш західного характеру.

південно-західної Росії (фактично України. — Автори), бо вона перебувала під пануванням литовців і поляків...”

“Найстаріші збережені досі кам'яні церкви Москви були збудовані під час татарського панування або незадовго по тому, отже вони значно молодші, ніж старі церкви Чернігова чи Києва. На всіх старих московітських церквах видно тепер азійську баню-цибулину, і це мимохіть наводить на думку приписати це прямому чи не прямому впливові татарів, бо у всіх старих церквах південно-західної Росії немає і сліду цієї форми куполів”¹⁴⁹.

Й. Блазіус сумнівається, що при багатьох руйнуваннях Києва і Чернігова, коли не щадили і старі церкви, їх відновлення провадилися за старим планом і стверджує, що “всі пізніші церковні будівлі в Києві і Чернігові, які виникли за безроздільного панування московських царів після того, як чужі завойовники було вигнані, багато в чому різним способом переймали московський стиль будівництва. Тому ще цікавішим є питання, чи форма веж, передовсім у Києві і Чернігові, є первісною, давньонаціональною, чи вона була запроваджена за литовського панування”. У кінці робить висновок, що “навряд чи можна припустити, що ця первісна форма руських церковних куполів збереглася в в куполі- цибулині, яка буває тільки на церквах, які виникли під час і після татарського панування, і яка є, власне, московською рослиною”¹⁵⁰.

У кінці розділу Й. Блазіус пише, що російські правителі у пізніші часи цілком забули про старе могутнє місто. І якби Чернігів не мав старих церков і монастирів, то до занепалого міста навряд чи був би зараз який-небудь інтерес. Це почуття мала також освічена частина місцевого населення, але він не зустрів нікого, хто хотів би звідти виїхати.

Водночас Й. Блазіус зазначив, що в Чернігові не було “ворожих елементів” і різких суперечностей, які отруювали життя в Могилеві і Вітебську.

Й. Блазіус подає цікаві свідчення про те, що перед Черніговом він побачив у степу дуже багато могил — курганів висотою від 4 до 7 метрів загальною кількістю до 800 у північному, західному і східному напрямку від Чернігова. Пише, що народ називає їх могилами хана Батия, який 1239 року знищив Чернігів вогнем і мечем. Він стверджує, що за повідомленням місцевого населення в цих курганах інколи знаходили дошки, урни, зброю і кінські скелети. На багатьох з них він бачив хрести, на одному навіть капличку, яка, ймовірно, була збудована в пізніші часи.

Під час їзди з Чернігова до Києва (цьому присвячено VIII розділ) Й. Блазіус підмітив, що на Київщині було дуже багато солдатів і в гарнізонах, і в колонах на марші. Він відзначає, що солдати на марші в середній Росії були рідкістю. Поблизу Ярославля бачив лише декілька, мало було й в гарнізонах, і то тільки у Вітебську і Могилеві, а тут “велика частина військової потуги сконцентрована на західних і південно-західних кордонах; кавалерія розташована переважно у багатій на траву Україні, де коні перебирають на себе турботу про свій догляд”¹⁵¹. Ці свідчення показують, що московський уряд утримання армії Російської імперії здебільшого перекладав на плечі українських селян.

Особливо велику увагу Й. Блазіус у своїй книзі приділив місту Києву, його історії, князям, храмам, архітектурі. З самого початку він зазначає: “Якщо є якесь руське місто, яке повинно скаржитися на свою історичну долю, то це — Київ. Колись воно змагалося з Константинополем у блиску, а ще кажуть, що воно мало півмільйона жителів. Воно зберегло тільки свій старий обсяг, але серед руїн колишньої величі тут заледве проживає 30 000 людей”. І далі: “Київ часто нищили дотла разом з його розкішшю і його скарбами. Вся велич зникла. На сьогодні залишилося тільки одне єдине поховання давніх князів, і то під захистом святої Софії, та ще рештки Золотих Воріт. Окремі місця змочених кров'ю пагорбів були в наступні століття забудовані, забулися місця, де стояли давні палаци, немає й згадки про давні часи і володарів. Частково старі церкви були теж дощенту зруйновані, частково спалені. Але вони відроджувалися з попелу новими і розкішними як символ вічного посеред мінливого довкілля. І так самотньо вони стоять як свідки минулого, як серйозне попередження історії, і з цього погляду вони в очах побожного русича здобули високу цінність”¹⁵². Як бачимо, Й. Блазіус зробив дуже точний висновок щодо невтомної відбудови стольного града Києва нащадками загиблих. Він захоплюється величчю тих національних святинь наших предків, які залишилися від минулого і не втратили своєї краси, а саме: “посеред сумних залишків старої величі здіймаються у своїй старовинній красі найстаріші руські національні святині, які не затьмарені навіть пізнішим розквітом Москви: Печерська лавра з її вісьмома блискучими церквами в цитаделі Печерська, Свято- Софіївський собор з одинадцятьма сяючими банями на пагорбі старого Києва, а поблизу нього — багато інших церков і монастирів різної краси і форми. Навіть той, хто знає казкову розкіш Цареграду в Москві, приголомшливо дивується і захоплюється цими напівсерйозними, напівблискучими групами і формами, які стоять, як збір святих, врятовані серед руїн загиблого світу”¹⁵³.

Значну увагу Й. Блазіус приділив опису, кресленням і малюнкам окремих соборів і церков у Києві, які виконав на високому технічному й фаховому рівні. Відчувається його висока ерудиція в оцінці архітектурного стилю цих храмів. Це, зокрема, стосується собору Святої Софії, Десятинної церкви, збудована в 1828-1842 рр. на місці зруйнованої

133

Київ. Собор святої Софії. 1841 р.

Десятинна церква, побудована на місці зруйнованої Батиєм в 1240 р., в 1828-1842 рр. У 1928 р. зруйнована радянською владою. Мал. Й.Блазіуса. 1841 р.

Андріївська церква. Збудована 1747-1753 рр. Архітектор

В.Растреллі. Мал. Й.Блазіуса. 1841 р.

Велика дзвіниця Києво-Печерської лаври.

Архітектор Й.Шедель. 1731-1745 рр.

138

Фонтан «Іван» в районі Європейської площі.

Малюнок М.М.Сажина. 40 рр. XIX ст.

Батиєм 1240 р. А новозбудовану за розпорядженням радянських органів було зруйновано 1928 р. Її чіткий малюнок Й. Блазіус виконав 1841 року. Також він зробив малюнки церкви Святого Михаїла і Андріївської церкви. Нам невідомо, чи залишився від цих храмів первісний (чи тогочасний) вид у кресленнях чи малюнках. Можливо, вони є єдиними свідченнями того, якими були ці храми в середині ХІХ століття.

Саме місто, як стверджує Й. Блазіус, складалося у той час з чотирьох обширних міст. Два з них розташовані на високому правому березі Дніпра, який тут піднімався понад 90 м над рівнем ріки. Північне верхнє місто було власне Києвом, а південне з фортецею і Лаврою на Печерську назване іменем цього Печерського монастиря. Обидві частини міста розділені глибокою долиною — долиною хрещення (теперішня головна вулиця Києва Хрещатик, яка масово забудовувалася і формувалася в 30-40-х роках ХІХ ст., коли Й. Блазіус відвідав Київ). У рівній низині між горою старого Києва і Дніпром, над самою рікою було розташоване місто Поділ, а на захід від обох верхніх частин міста, у маленькій боковій долині Дніпра, розбудовувалося нове місто — Новий Київ, яке було засноване тільки при імператриці Катерині ІІ.

На кількох сторінках Й. Блазіус коротко переповідає історію Києва та київських князів. Говорячи про руйнування й пограбування Києва та його храмів, Й. Блазіус зазначає, що “першим, хто 1169 р. пограбував коштовності святої Софії, був Андрій Боголюбський, релігійний порив якого вшановує російська історія”. А вдруге 1204 р. цей храм зазнав руйнувань від власних князів, тому нас, зауважує Й. Блазіус, не повинно дивувати варварство Батия, яке через 36 років знову спустошувало церкви. А 1482 р. за намовою московського князя Івана ІІІ кримський хан Менглі-Гірей спустошив Київ і пограбував собор святої Софії, забравши звідти святі золоті чаші. В кінці цих повідомлень Блазіус робить категоричний висновок, що “історія Софійської церкви є беззаперечним доказом того, що руські князі віддавна керувалися тільки своїм варварством і шиком, а релігія була тільки другорядним мотивом їхніх дій”¹⁵⁴.

Й. Блазіус залишив також подібний опис Михайлівського Золотоверхого собору, молодшого трохи більше, ніж на півстоліття, Софійського собору (1108-1113 рр.). Собор вистояв при татарській навалі та воєнних діях інших ворогів України, але не встояв перед варварами “соціалістичної” радянської влади. У 1934-1935 рр. він був зруйнований і відбудований лише при незалежній Україні.

Крім цих соборів, Й. Блазіус за три дні перебування в Києві встиг описати ще низку церков, серед них Десятинну, яка була споруджена на місці Десятинної церкви, зруйнованої татарами, та Андріївську церкву. Якщо перша з них за його висловом була подібна до церков московського кремля, то в другій, яку збудував Растреллі, був “дух Петербургу та вісімнадцяте століття Росії”. Давньоруський характер у ній був витіснений на задній план різними будівельними конструкціями і, як твердив Блазіус, “без усякого укладання тодішня цивілізована Європа пересаджується на російський ґрунт” (вірніше було б на ґрунт Російської імперії, у складі якої була Україна). Але у зв'язку з тим, що навколо церкви були скромні будинки, а то й незабудовані ділянки, то, як висловився Й. Блазіус “церква справляє враження голого дикуна у фраку з накрохмаленою краваткою”.

Цінним є свідчення Й. Блазіуса про те, що він ще застав у Києві руїни Золотих Воріт і рештки кам'яного муру, яким Ярослав 1037 року велів оточити місто. Руїни цієї архітектурної споруди були викопані тільки кілька років тому перед його приїздом з-під насипів тогочасного валу. Вони розташовувалися на занедбаному, навкруг незаселеному місці старого Києва, як вірний доказ того, стверджує Блазіус, що від старого міста не залишилося і каменю.

Але і в цій банальній споруді, продовжує Блазіус, збереглися візантійські елементи, як і в Софійському соборі, який є її однолітком. Будівельний матеріал — це брили граніту і діориту, які мають різні розміри, а також широка, плоска, майже квадратна цегла, яка за своїми властивостями дуже відрізняється від жовтої випаленої цегли з глини Третинного періоду, а також набагато переважає її в міцності.

Ці свідчення дають сучасникам можливість знати, з якого матеріалу були побудовані Золоті Ворота і кам'яний мур навколо Києва.

Особливе враження на Блазіуса справив новий Київський університет, утворений за 4 роки до його приїзду на залишках Віленського університету і Кременецького ліцею (Й. Блазіус називає його академією). “Ці обидві установи, — пише Блазіус, — більше, мабуть, не відповідали напрямкам і вимогам, чим намірам духу часу”. Треба зазначити, що Блазіус досить точно вказав причину закриття університету у Вільні і ліцею в Кременці. Після придушення польського повстання 1831 р. російський уряд закрив ці заклади, які вважалися вогнищем національного руху серед польської аристократії на українсько-білоруських територіях. Блазіус зазначив, що “на київських горбах здіймається нова величезна будівля університету, якої досі не має ще жодний російський університет”. Поскільки університет був молодий, “ще не наповнений науковими скарбами”, то Блазіус висловився про нього, що “форма вже готова, але бракує змісту”. Колекції та лабораторії (більшість з них були з Кременця) ще не були впорядковані. З професорів він згадує тільки двох своїх земляків Г оффманна і Траутфеттера.

Блазіус зміг побачити великий антагонізм між поляками та російськими посадовими колами. Це й не дивно, адже це було після придушення польського повстання. Проте польсько-українські відносини, тобто ставлення польських поміщиків до українських селян-кріпаків залишились для нього прихованими. Правда, він все ж таки зафіксував такі свої спостереження наступним чином: “Перша столиця руської історії і цивілізації перебувала занадто довго під литовсько-польським пануванням, тому в народі та серед поміщиків збереглося багато його слідів. Багато польських поміщиків належать також до залишків цього польського панування. Занадто різні спогади, схильності, бажання і прагнення обох націй, щоб вони могли самі прийти до згоди. Рука примирення могла б легше заповнити прірву між обома народними стихіями, ніж тероризм зі шпигунською недовірою...”. Після такої констатації становища міжнаціональних і соціальних відносин, Блазіус зробив висновок, що “примирююча гуманність може тут більше призвести до заспокоєння всіх, ніж безпощадна суворість”¹⁵⁵.

Наступним містом після Києва, яке відвідав Блазіус, було місто Переяслав. На його думку, на долі Переяслава відбилася вся трагічна давньоруська історія. Зокрема Блазіус писав, що “це місто теж є сумним пам'ятником, який спорудила сама собі староруська історія. Місто оточують багато сотень величезних старих курганів, вони частково покривають також широкі вулиці і пустинні площі в середині міста. Здається, що кожен клаптик землі удобрений людською кров'ю і трупами.

Запитавши людей, можна отримати відповідь на запитання про ті криваві нещастя, які неодноразово знищували ці краї і їх жителів. Безперервні війни проти чужинців: печенігів, половців, татарів; битви варварів з варварами; криваві й затяжні громадянські війни, розпалені власними князями, не залишили каменя на камені від міста, яке за віком і значенням було майже рівним Києву і Чернігову”¹⁵⁶.

Варто належно оцінити Й. Блазіуса, котрий у цих двох абзацах показав нащадкам трагічність історії українського народу до ХІХ століття. Про саме місто Переяслав Блазіус зазначив, що воно забудоване безсистемно і розлого, без вуличної бруківки, а дерев'яні дошки замість неї, як і в Чернігові, обмежують площу вулиці між хатами і займають багато місця. Він був вражений відсутністю кам'яних будинків і стверджує, що в окремих селах бачив кращі українські хати, ніж у Переяславі. Тут хати були покриті “вузькими дошками або солом'яними віхтями”. Блазіус зробив висновок, що доля старих українських міст схожа — “вони забуті і втратили своє значення”. Звичайно, це були наслідки неодноразових руйнувань міст ворогами українського народу.

Як і в інших містах, Й. Блазіус приділив значну увагу опису церков Переяслава. Щодо населення, то йому впало у вічі, що у місті проживала значна частина єврейського населення. “Виглядає на те, що євреї тут почуваються затишно”, — занотував Блазіус і продовжив: “Євреї тут, як і в Литві, мабуть, взяли у свої руки все підприємництво”. У день відвідання Переяслава Блазіусом було єврейське свято саббат, а тому не працювали перевізники через Дніпро, які були під контролем євреїв. Блазіус зауважив, що “енергійні і жваві великороси ніколи не були б задоволені таким обходженням з річковою переправою. Спокійний норов малоросів дав євреям можливість осісти тут, а через поблажливість малоросів зберігся навіть ортодоксальний саббат”. Такі свідчення іноземного мандрівника-вченого спростовують твердження колишнього посла Ізраїлю в Україні Анни Азарі про те, що нібито українському народові від природи властивий антисемітизм.

Після Переяслава Й. Блазіус відвідав Яготин, який здивував його дивною архітектурою своєї нової церкви. Він докладно охарактеризував її: “Росія не відкидала візантійських, староримських і новоримських, монгольських і тюркських ідей, щоб барвисто і розкішно оздобити свої церкви, тому приймала кожний несмак. Складається враження, що будівничий церкви в Яготині відчував, що система комбінування ще не вичерпала себе. Таким чином, ця церква, що має форму світлого язичницького храму, стоїть посеред молодих дерев, які її оточують. Купол має форму півкулі, стоїть на тонких колонах, наче за грецьким зразком. Власне церква, що є вузьким кам'яним циліндром з вікнами, є наче захованою за галереєю з колон, що оточують її колом. І тільки хрест на бані не дає підстав сумніватися, з якою метою ця будівля перебуває тут. Як і за цим павільйоном важко вгадати церкву, так само важко вгадати дзвіницю у чотирикутному творінні з дерева і каменю, яке стоїть неподалік”¹⁵⁷.

З вищесказаного видно, що хоч Блазіус був природознавцем, але він звертав значну увагу на архітектуру українських міст, особливо архітектуру українських храмів, і ті свідчення, які він залишив, стануть у пригоді фахівцям, що цим цікавляться.

У праці Й. Блазіуса, де йдеться про Україну і українців, впадає у вічі те, що впродовж всієї праці він постійно порівнює українське з російським: природу, ландшафт, вигляд полів, сіл, міст, будинків, побут, звичаї, їжу і т.д., навіть спосіб уживання алкогольних напоїв. Так він пише, що українські “чоловіки п'ють спокійно і повагом, тоді, як великороси бездумно заливають свої шлунки горілкою, випиваючи кварти одним махом. Горілку, яку великорос одним махом відправляє до місця призначення, малоросові вистачає, щоб пити її маленькими ковтками та лизати від ранку до ночі. Навіть п'яний, малорос хоче контролювати свої почуття. Вільний малорос п'є з насолодою і з радістю, а великорос-кріпак намагається втратити свою свідомість. Тому малорос п'є тільки у веселому товаристві, а великорос наодинці наїсться і нап'ється або, коли він належить до вищого стану, то йому треба максимум однодумця, вірного слуги, щоб якомога швидше упасти під стіл”¹⁵⁸. Блазіус стверджує, що такі картини він багато бачив щоденно у Петербурзі.

По дорозі з Яготина до Пирятина Блазіуса здивувала величезна кількість вітряних млинів, які стояли “сотнями один близенько від іншого, що мало не зачіпають один одного за голову”. Правда, в цих вітряках Блазіус побачив відмінність від тих, які були на дорозі до Чернігова. Ці були низькими, малими, але восьмикрильними, а ті — шестикрильними й високими. Саме місто Пирятин мало чим відрізнялося від попередніх невеликих міст. Такі самі вулиці, непокриті бруківкою, базарні майдани, зарослі бур'янами, “охайні і білі глиняні хати” й корчми.

Наступним після Пирятина було місто Кременчук, про яке Блазіус висловився, що воно “дуже чудове”. “Між садами та дібровами здіймаються вежі високих будівель на темнобурому тлі західних дніпровських високих берегів”. Він зазначає, що у місті є багато кам'яних будинків, які здебільшого збудовані з добрим смаком, частина вулиць покрита бруківкою. Основне населення в ньому українці, місто нараховує близько 10000 жителів. Кременчук, за Блазіусом, — значне торгове місто, центр торгівлі та сполучення “на всю далеку округу, яке кишить євреями”. “Крім євреїв, — пише Блазіус, — тут оселилися також великороси, вірмени і греки, щоб займатися торгівлею. Від малоросів, які мають схильність тільки до рільництва і тваринництва, ніде не можна очікувати процвітаючої торгівлі. Євреїв вважають тут найповажнішими підприємцями, вони, як і у Литві, займаються майже всім. У заїжджому дворі був службовець єврей, і той уже надав нам кучера, шевця, кравця тощо, що теж були євреями. З євреями все ясно: вони дуже діяльні та люб'язні, як тільки бачать якусь вигоду. Найменше бажання передається від одного до іншого через сотні рук, аж поки не знайдеться хтось, хто може його виконати. Великорос, як тільки бачить вигоду, обдумає з усіх боків та всі можливості, поки візьметься за справу. А малорос занадто гордий і впертий, щоб турбуватися про іншого для своєї вигоди”¹⁵⁹. Звичайно, не можна брати повідомлення Блазіуса про національний характер жителів Кременчука за стовідсоткову достовірність. Але відомо, що про такі риси характеру жителів інших міст повідомляли й інші мандрівники, (Йоган Коль). Але, зіставляючи враження й свідчення кількох подорожників про одне й те саме, можна дійти до більш об'єктивної оцінки.

Не забув Блазіус написати й про кременчуцький базар і ярмарок, де стояли довгі ряди возів з гарними яблуками, грушами та виноградом, які відправляли звідси аж до Петербургу та інших північних міст Росії. Його здивували великі купи, величиною з хату, кавунів і винограду, які росли тут: на правобережному боці в місті Крюкові оригінальна торгівля рибою, яка була не в ящиках чи іншій посудині, а вільно плавала в Дніпрі, прив'язана за зябри, а іншим кінцем до стовпа або човна. Найбільші з осетрин мали довжину до 2-х метрів і вагу до 40 кг. Коли був купець, то рибалки витягували рибу з води.

Напередодні від'їзду з Кременчука Й. Блазіус став очевидцем українського весілля й описав його обряд. “Весілля, яке тут триває три-чотири дні, — пише Блазіус, — починається принаймні премодною ходою. Веселішої і радіснішої процесії бачити не можна. Попереду процесії йде... музика, яка вдихає в людей життя і веселість. Потім іде прикрашений барвистими стрічками упорядник свята, який на відкритій вулиці розкидається жартами і веселістю. Мабуть, головну роль відіграє мати нареченої, яка йде перед молодими з червоним символічним прапором у руках, вона танцює, стрибає і співає дуже бадьоро, бо несе червоний прапор. Вона не мала б права його нести, якби наречена мала якийсь гріх. Без цього прапора весільна процесія була б схожа на похоронну. Багато сотень людей ідуть за молодими, всі танцюють і стрибають під загальний такт, навіть і коли вони не хочуть музики, яка пішла, далеко вперед. Коли процесія кілька годин походила по головних вулицях міста, починають їсти і пити та весело танцювати, часто просто неба, бо одна хата не може помістити так багато веселих гостей”¹⁶⁰.

Такий детальний опис іноземним мандрівником звичаїв і обрядів українського народу збагачує минулу історію України, поповнює знання теперішнього покоління про пам'яткознавство українського народу.

Після Кременчука шлях Й. Блазіуса пролягав через Полтаву — Валки — Харків до Білгорода. Цей розділ назвав “Подорож по Україні”. На початку розділу він розмірковує щодо назви “Україна”. Стверджує, що ця назва “спочатку довільно означала країну “на краю”, і поляки та росіяни використовують у різних значеннях”. Дослівно говорить про те, що “після завоювання Київського князівства литовцями, південна частина Київської землі утворювала кордон з переважно кочівними жителями степу. Цю місцевість поляки позначали назвою Україна. Польське панування поширилося на більшість володінь давнього Великого князівства Київського аж майже до місцевостей над Дінцем”. Пізніше, розповідає Блазіус, після укладення союзу з Москвою, багато козаків поселилися на Донці (ймовірно, він мав на увазі Сіверський Донець), верхній Ворсклі та на Пслі для захисту від поляків, “ці прикордонні поселення козаків, які переважно були у сьогоднішній Харківській губернії, тоді позначалися росіянами назвою Україна”. Але на цьому визначення території, на якій була розташована “Україна”, у Блазіуса не закінчилося. Він продовжує давати визначення, які в нього суперечать одне одному, що видно з тексту. Зокрема, “первісна Україна, яка лежить під тим самим небом, що й Полтавська губернія, має з нею багато однакових природних явищ. Однак форма поверхні землі значно відрізняється. Якщо Полтава видається як єдина неозора рівнина, то України — дуже горбиста місцевість”. Виходить він Полтаву не відносить до України. А далі стверджує, що “горбиста місцевість... простягається між середньою течією Сожі та Дінцем і середнім Доном..., а Україна є приблизним центром цієї горбистої місцевості”. І тут же, нижче, ще одне визначення території України: “За чітко окресленою природою межею починається стара Україна між містами Полтава і Харків”¹⁶¹.

З викладеного видно, що Й. Блазіус слабо розбирався в географії і, на відміну від французького автора Гійома де Боплана та голландських картографів XVII століття, він у ХІХ ст. не зміг розібратися з територією України. Свої міркування про це представив туманно і суперечливо. Зрозуміло, що назва “Україна” в той період не охоплювала такої території, як в ХІХ ст., але Блазіус і наближено її не визначив.

В останніх числах жовтня 1840 р. Й. Блазіус прибув до Полтави, що “має дуже мальовниче розташування”, бо стоїть на високому березі Ворскли. Він зауважує, що “старіша частина міста, яка була збудована козаками 1608 року вирізняється особливо мальовничим розташуванням та неправильним сільським характером від нових кварталів, які виникали з часів Петра Великого. У цій новій частині міста є величезні громадські будівлі та зі смаком розбитий громадський парк поблизу Ворскли”.

З його тексту можна зрозуміти, що 1608 р. Полтава взагалі була започаткована козаками тільки 1608 року. Тоді, коли вона вперше згадується в Іпатієвському літописі ще 1174 р. під назвою Лтава, а під назвою Полтава 1430 р. у грамоті литовського князя Вітовта.

Як і в інших містах, Блазіус і в Полтаві відвідав церкви і собор, замалювавши їх і звернувши увагу на несмак їхньої архітектури, перевантаженої безглуздими орнаментами. Загалом відзначає, що перебування в Полтаві було приємним, незважаючи на поганий готель, розташований у шинку, і непрохідну багнюку на вулицях. Генерал-губернатор дав у його розпорядження транспорт і попросив обшукати місця губернії, щоб знайти матеріал (каміння) для бруківок до вулиць, щоб зробити всі шляхи і вулиці проїжджими.

Блазіус повідомляє, що поблизу Полтави на незначній глибині часто трапляються кістки мамонтів, а перед його приїздом були знайдені фрагменти скелету мамонта.

Блазіус детально описав поле битви від Полтавою (1709 р.), могили, пам'ятник до сторічного ювілею битви. Він у захопленні від діянь Петра І, називає його “практичним генієм, який майже однаково умів керувати й цивілізувати, муштрувати й виривати зуби”.

По дорозі з Полтави до Харкова, територією, яку Блазіус називає старою Україною, він описує старі рови і вали, які позначали колишні кордони між Гетьманщиною і Московським царством, а також захисні споруди від східних кочівників з півдня. Ці свідчення цінні тим, що Козацька держава мала чітко позначені свої кордони, проте в російській, а згодом і в радянській історіографії про це не повідомляли, а представляли так, ніби це була єдина держава Росія. Зокрема, Блазіус пише, що “прибувши до старої України, поруч з лісами видно цілу низку старих, занедбаних ровів, валів, які позначають колишні кордони і тягнуться по пасму низьких горбів. Залишки подібних прикордонних валів для захисту від ворожих орд є ще за сорок верств на південь від Києва, а також далеко на північ від Катеринослава. А ще близько ста років тому землеробство не поширювалося на південь за ці вали. За імператриць Єлизавети та Катерини ці земляні вали були перетворені на живі китайські мури, у лінії донських козаків. У мирні часи козацькі колонії майже всюди перейшли на землеробство, таким чином, справжній військовий кордон пересунувся далі на південь”.

Й. Блазіус зазначає про родючість українських земель, але вказує на недбалість жителів України в її обробці, на те, що землю не удобрюють, хоча біля хлівів є купи гною, через що бракує зерна і для їжі, і для худоби. “У Європі важко знайти родючіші ділянки, — пише він, — ніж в Україні. Але жителі мало знають, що робити з цією багатою і родючою землею. Вони її не удобрюють, а обробляють безтурботно, тому пізніше трава і бур'ян ростуть буйніше, ніж збіжжя. Князь Долгорукий (полтавський генерал-губернатор. — Автори) наказав, щоб посеред поля одну ділянку помірно удобрювали і обробляли, щоб це було взято за приклад. Це дало приріст урожаю у шість разів більший, однак селяни сказали, що це просто випадково”.

Гарне враження залишилось в Блазіуса від відвідування Харкова. Передусім, там після першої ж ночі йому змінили місце проживання. Замість жалюгідного, брудного й непридатного для проживання заїжджого двору його поселили в добре умебльованих кімнатах палацу. Крім того, створили всі умови для ознайомлення з Харківським університетом, який був відкритий 1805 року. Як природознавця, його ознайомили із зоологічними лабораторіями, показали всі колекції, гербарії, мінералогічну колекцію, де були виставлені мінерали Російської імперії. Відвідав Блазіус і ботанічний сад з теплицями, наукову бібліотеку університету, які справили на нього гарне враження. Познайомили його також зі всіма професорами, науковий напрям яких міг його зацікавити. У підсумку Й. Блазіус зробив детальний позитивний запис про Харківський університет, його навчальну базу та про наукову атмосферу викладацького складу. Він зазначив, що “Харківський університет... укомплектований переважно українськими викладачами, хоч у ньому викладають і кілька німецьких та італійських професорів. За своїм корисним впливом на заняттях наукою, незважаючи на інші досягнення, має вагомі переваги перед іншими російськими університетами, з якими ми познайомилися. Попереднє навчання в гімназії відрізняється від інших форм навчання своєю ґрунтовністю, а вільна наукова дискусія студентів під керівництвом викладачів викликає таке жваве зацікавлення науками, яке неможливе при простому читанні написаного курсу, який, як поліцейський, вказує кожній думці її шлях. Така організація, що так суттєво відрізняється від звичайної рутини і яка завдячує своїм запровадженням графу Головкіну, була серед дуже воєнізованої організації університетів загалом єдиним вільним академічним життєвим проявом, який ми бачили у закладах подібного виду”¹⁶².

Таким чином, можна констатувати, що Й. Блазіус дав високу оцінку навчально-матеріальній базі Харківського університету, постановці навчально-виховної та методичної роботи у ньому, професорсько-викладацькому складу, особливо підкреслив те, що він був “укомплектований переважно українськими викладачами”. Адже в той час Харківський університет став вогнищем освіти, яка поширювалася по всій Лівобережній Україні. Багато українських публікацій з галузі регіональної історії та етнографії були тісно пов'язані з університетом, а багато українських учених та поетів тодішнього часу були або професорами, як, наприклад, П. Гулак-Артемовський — викладач, а згодом ректор університету, український байкар, перекладач з польської та французької мов; І. Срезневський — історик, етнограф, фольклорист; М. Костомаров — письменник, історик, етнограф; А. Метлинський — письменник, фольклорист; або вихованцями Харківського університету.

Відвідування університету стало приводом до наступних спостережень Блазіуса про різне ставлення українців та росіян до науки. Їх він висловив так: “Малорос рухається полем науки однозначно з більшою прихильністю, з більшим талантом і більшою самостійністю, ніж великорос. Якщо малорос розглядає науку як своє життєве завдання і віддається їй без побічних намірів, то великороси, здається, частіше бачать у науці виключно засіб досягнення зовнішнього визнання. Тому великороси часто відвертаються від блискуче розпочатої наукової кар'єри, як тільки трапляється інше заняття, яке скоріше приведе до вищого становища і відзнак. Великорос з його практичним розумом і його відмінним талантом до наслідування легко засвоює відповідний науковий матеріал, але йому незрівнянно важче, ніж малоросу, дається самостійно рухатися далі у цьому матеріалі. Наукові праці великоросів дуже часто мають енциклопедичний характер, а ще частіше компільований характер, і великороси почуваються тут впевнено та з почуттям власної гідності, усвідомлюючи свій талант до наслідування. Є такі, які робили кропіткі спостереження, і, здається, робили їх тільки з метою повторити раніші спостереження, без висловлення власної думки, до якої самостійно дійшли. Якщо жваві голови переступають цю межу, то часто стається так, що виявляються наукові погляди, які без найменшого докору совісті вороже виступають проти всіх обґрунтованих у виваженому дослідженні результатів без будь-яких інших очевидних мотивів, окрім як з метою викликати галас і якомога коротшим шляхом здобути авторитет. Є приклади, коли висвітлювалися наукові помилки та самостійні факти, щоб на противагу всезагальній думці завоювати авторитет протиріччям. Навпаки, серед малоросів ми частіше знаходили приклади, де вони підсвідомо дотримувались виваженої середини між цим упертим наслідуванням та необхідною оригінальністю. Це були люди, які мали багаті результати власного дослідження і власних роздумів, проте не вважали за потрібне зчиняти з цього великий галас”¹⁶³. Хоч Блазіус у своїх роздумах понад півторастолітньої давності давав характеристику дослідникам представників обох національностей (українців і росіян), але їх актуальність збереглася до сьогодні в тому, що незалежно від національності серед науковців продовжують існувати дослідники обох наведених тут типів.

Проїжджаючи через Чугуїв, Й. Блазіус зустрівся зі свідками жорстокої розправи Аракчеева з учасниками повстання військових поселенців (1819 р.). Адже з часу повстання пройшло лише 20 років, тому багато свідків кривавої розправи були ще живі, і Блазіус детально записав їх розповіді, які об'єктивно висвітлюють трагічну сторінку української історії. Він повідомляє, що під ударами палиць, або шпіцрутенів, померло 500 чоловік. Блазіус назвав цю криваву акцію середньовічним страхіттям.

Не залишилась поза увагою Й. Блазіуса надзвичайна музичність українського народу. Від'їжджаючи з України, він записав свої враження й міркування з цього приводу так: “Країна музики була вже за нашими плечима. Великорос задовольняє свої музичні потреби здебільшого вустами. Ніде в середині Росії ми не бачили в руках простого великороса музичного інструменту... В Україні в недільні або святкові дні майже з усіх вікон або зі всіх дверей хат лунали звуки струнного або духового інструменту і ніде публічні заходи не проходять без спільної музики...

Музичний талант малоросів є причиною того, що майже кожен великий поміщик тримає невеликий оркестр з селян- кріпаків...”. Підсумовуючи, він вважає, що “майже за всіма розумовими здібностями та у всіх відношеннях малорос є протилежністю до московіта. У малоросів живе ніжне, поетичне почуття, яке показує схильність присвячувати себе сентиментальній романтиці. У великороса відсутні будь-які сліди романтики у його світобаченні. Його жвавий, практичний, часом грубий реальний розум не розуміє більш спокійних, часто потаємних потреб душі малороса. Пісні і уяви малоросів нагадують про поетичні сприйняття сербів, лицарську романтику поляків; часто їх поетичне прагнення легко переступає вузьке життєве коло. Великорос подобається самий собі у світі, який він сприймає, і він насолоджується ним у свій спосіб у повному обсязі. Його поезія тільки збільшує та прикрашає його, але не змінює. Наскільки застиглим, однобічним та непоступливим у житті є малорос, настільки й рухливим, незрозумілим та багатостороннім є його поетичне почуття”¹⁶⁴. Як бачимо, оцінка Блазіуса співучості й музичності українського народу схожа з оцінкою його попередника Й. Коля.

Таким чином, матеріал з історії, етнографії і культури українського народу, зібраний у книзі німецького професора- мандрівника Йогана Блазіуса має науковий і історичний інтерес. Це погляд сторонньої людини, іноземця на історію і культуру українського народу, а також свідчення того, що в минулі століття в Європі знали про Україну й чітко розрізняли Малоросію і Великоросію.

Отже, аналізуючи праці німецьких вчених, мандрівників, службовців російського уряду, є підстави зробити висновок, що в Німеччині у XVII-XIX століттях, мабуть, у найбільшій кількості збереглася історіографія про Україну.

Майже всі німецькі автори були в захопленні від господарств селян, їх садів, городів, від обробітку землі, їх звичаїв. Вони відзначають багатство краю, любов українців до своєї Батьківщини, до музики, пісень, освіти. Коль, Блазіус, Гаммард, Кампенгаузен та інші відзначають, що в Російській імперії того часу найвища культура й освіта були в українців. Її спостерігали навіть в утриманні житла (хат), яке періодично раз на два тижні білили всередині і ззовні.

Яких би не були автори поглядів щодо нижчих верств населення, але вони були одностайної думки про те, що головною причиною Визвольної війни (1648-1654 рр.) українського народу проти Польщі був нестерпний соціальний, національний і релігійний гніт з боку поляків.

Водночас німецькі автори підкреслювали відмінність Московії від України-Руси у мові, звичаях, традиціях, називаючи мову перших московською, а других — руською (тобто українською), яка походить від назви Русь, а не Росії.

Німці залишили для нащадків України досить багатий історичний матеріал про українських козаків, їх бойові якості, відвагу, мужність, хоробрість, а також про жителів міст і сіл. Показали спільну боротьбу козаків і селян проти польських поневолювачів, а також деспотичну політику московських царів, які запровадили в Україні фізичне і духовне невільництво. Їх свідчення є цінними ще й тому, що вони подані представниками сторонньої держави, яка на той час не володіла українськими землями.