Історія України XVII ст. крізь призму досліджень французьких авторів

Перші українсько-французькі зв'язки датують ще з середини ХІ ст., коли король Франції Генріх І 1051 р. взяв шлюб з дочкою київського князя Ярослава Мудрого Анною. По його смерті (1060 р.) королева Анна стала регенткою за правління свого малолітнього сина Філіппа.

Із занепадом Київської держави її зв'язки з Заходом значно послабли. Після татарської навали 1240 р. київські князі зверталися за допомогою до Заходу. Так, 1245 р. митрополит Петро брав участь у Ліонському соборі і від імені князів просив допомоги проти татар, і папа Інокентій IV вислав 1246 р. до великого хана свого легата Пляно Джованні Карпіні, який двічі подорожував Україною і залишив про неї цікавий опис².

З другої половини XIV ст. українці навчалися в Сорбонні; їх зазначували у списках “з Рутенії” (1353, 1369 р.), або “з рутенської нації з Києва” (1463, 1469 р.) чи “Natione Ruthenia de Ukraina” (1567 р.)³.

Це тоді, як до XVIII століття у Сорбонні не навчалося жодного російського студента. Про це записав, приїхавши до Сорбонни, у книзі відвідувачів Петро І.

Історичні відомості з історії та етнографії України фіксуємо у працях французьких авторів ще з середини ХІІІ ст. Так, посол до татарського хана від французького короля Людовика ІХ Вільгельм Рубруквис вже 1252 р. залишив цікавий опис Криму і Приазов'я.

Посол Франції у Польщі Жільбер де Лянуа (1386­1462 рр.) 1421 р. відвідав міста України — Судову Вишню, Львів, Белз, Луцьк, Кам'янець-Подільський, Крем'янець, які були розташовані “на Руси,” й залишив про подорож свої спомини. Особливе захоплення у нього викликало місто Кам'янець-Подільський, про яке він відгукнувся, що це “прегарно розташоване місто”. “Тут я знайшов одного лицаря капітана Поділля Гедигольда, котрий пишно мене приймав, дав мені прекрасні подарунки, харчі і прекрасні обіди”.

В останній третині XVI ст. секретар міністерства закордонних справ королівського уряду Франції історик Блез де Віженер за дорученням короля склав “Опис Польського королівства та суміжних країн”⁵. У ньому, крім суспільно- політичної характеристики Речі Посполитої загалом, подав історико-географічні відомості про Червону Русь (Галичину), Волинь і Поділля. Всі ці землі на той час знаходилися у складі Польського королівства. Блез де Віженер у своїй праці зазначає їх етнічно-історичну спорідненість. Зокрема, про Червону Русь (Галичину) він пише, що вона є частиною цілої Руси і займає місце поміж Сарматськими горами (Татрами) по р. Дністер до Малої Польщі (Краківщини), до річки Буга (Західного Буга. — Автори) з містами Любліном і Львовом (головним містом краю). “Ця країна дуже добра, дуже плодюча, добре заселена і була б ще більше залюднена, якби не набіги татар...”⁶.

Про народ Волині пише, що це “один народ з червоноруським”. Волинь займає землі поміж Случем, Бугом і Литвою (Білоруссю. — Автори). Г оловне місто Луцьк, інші міста — Володимир, Холм, Бересте, Белз, Олесько, Кремінець, Городно, Лопатин, Ратно та ін. “Якби не ріка Буг, — продовжує він, — яка відділяє цю провінцію по західній її границі, то не було б потреби давати їй окрему назву. Цей народ єдиний з червонорусами, у них та сама мова, той самий побут і звичаї”⁷.

І, нарешті, описуючи Поділля, Блез де Віженер стверджує, що воно служить немов би коридором для татар, які через Поділля роблять набіги на Волинь, Галичину і навіть Польщу. Якби не татари, пише він, то Поділля “безсумнівно було б найкращою і найплодючішою країною серед низки інших — через те, що ґрунт тут дає скрізь виноград і шовк без особливої опіки людини”. Щодо народу Поділля, то Блез де Віженер стверджує, що він належить до слов'яноруського племені і “його мова, побут і звичаї майже тотожні з такими самими на Червоній Русі, Волині і Литві”⁸ (Білорусі.

Він підкреслює також, що серед усіх польських земель найбільше терпить від небезпек і розорення від перекопських татар подільська земля. Згадує також про замки Поділля в Кам'янці, Хотині, Цекинівці, Бакоті, Меджибожі.

Головним цінним висновком Блез де Віженера є те, що він ще в другій половині XVI століття усвідомив, що Галичина, Волинь і Поділля мають етнічно-історичну спорідненість й належать до Руси (України).

Від самого початку французькі урядові і дипломатичні кола та поодинокі дослідники зацікавилися козацьким рухом та боротьбою козаків проти татарських і турецьких нападів, а також проти Польщі. Перші відомості про козаків подавала французька періодична преса “Mercure frangais” (з 1605 р.), “Gazette de France” (з 1631 р.), “Mercure anglais” (про битви під Жовтими Водами і Корсунем, 1648 р.). З них найбільшу інформацію надавала “Gazette de France”, офіційний орган французького уряду, яка постійно містила інформації про козаків загалом, про події в Україні під час Визвольної війни середини XVII ст. і після неї аж до 1715 р. Так, уже в першому числі цього тижневика, що вийшов у травні 1631 р. повідомлялося, що “становище Туреччини погіршилося ще тому, що козаки на своїх чайках увійшли в Чорне море, прямуючи до Царгороду (Константинополя. — Автори). У дорозі вони зруйнували Мізену та інші міста, що належать султанові”⁹. В іншому числі¹⁰ того самого часопису трапляються цікаві відомості про чотиритисячний загін кінних українських козаків під командою Тараського, який під час Тридцятилітньої війни 1635 р. воював у складі австрійських військ проти французьких військ генерала Суассона. Після першої невдачі “козаки напали на французів із жахливим галасом; наші люди (французи. — Автори) не звикли до такого галасу, так перелякалися, що кинулися тікати і відступили до болота на іншому березі річки...”¹¹.

Вже з середини XVI ст. окремі повідомлення про боротьбу козаків з турками й татарами починають з’являтися в реляціях французьких послів у Константинополі.

Пізніше їх наступник, французький посол в Стамбулі Ф. де Гарле барон Сезі виявляв великий інтерес і симпатії до українських козаків. 1620 р. він опублікував “Лист до друга”, де із захопленням описав якнайвизначніші новини — походи козаків на турків. Козаки, писав де Сезі, “заселяють країну, найродючішу в цілому світі”, але їм нема життя від хижих мусульманських сусідів. “Проте козаки, — продовжував він, — навчилися давати їм відсіч і захищатися від їх нападів. До того ж, серед незліченної кількості прикладів винахідливості у веденні війни і захисті від атак ворога я не знаходжу більш чудових, більш гідних подиву і захоплення, ніж ті, про які обіцяю вам розповісти”. І де Сезі описав морські походи козаків, взяття Варни, яке викликало значний розголос в Європі, вміння козаків уникати погоні переважаючих сил ворога. Завершив він свою розповідь такими словами: “Ці люди впевнено почувають себе на суші і у воді, скрізь уміють дати собі раду і взяти гору в усіх стихіях”¹³. Доповідаючи своєму урядові про Хотинську битву 1621 р., де Сезі зазначив, що основний її тягар винесли козаки, виявивши на полі бою велику мужність і стійкість.

Більш повно й достовірно (якщо не брати до уваги окремих перекручень у датах і неправильного підрахунку чисельності військ обох сторін) висвітлена історія Хотинської битви відомим в ті часи французьким істориком Мішелем Бодьє. Він у своїй праці “Загальна історія турків”¹⁴ відвів окремий розділ, в якому основну увагу приділив козакам. Для цього були підстави, оскільки турецький султан вважав козаків основною ударною силою у таборі противника й спрямовував проти них основні удари свого війська.

“6 вересня, — писав М.Бодьє, — султан з артилерією атакував козаків, ті ж, підтримані німецькими мушкетерами, вступили в бій з такою рішучістю і відвагою, що відкинули турків і завдали їм великих втрат.

Серед французьких пам'ток першої чверті XVII ст. заслуговує на увагу також книга французького дипломата Гайе де Курменена “Подорож до Леванту”¹⁶, який 1621 р. побував у Стамбулі зі спеціальною місією Короля Франції Людовіка ХІІІ. Його перебування там збіглося з розпалом козацьких війн з турками, і він став свідком паніки і страху турків чорноморських міст і самої столиці великої Османської імперії від походів козаків. “Кілька разів, — пише він, — козаки спустошували місця за п'ять чи шість миль від Константинополя, і якби не було двох замків, які охороняють притоку, вони б увірвалися в порт і віддали б вогню арсенал і галери. Досить, щоб їм трохи пощастило, і одного чудового дня вони візьмуть місто; турки не вважають це неможливим після того, як пережили стільки страху за останні роки”¹⁷. Козацькі походи пише далі Курменен, “так налякали турків у Константинополі, що вони почали тремтіти від страху; дійшло до того, що деякі знатні сановники прийшли просити королівського посла, щоб він сховав їх на випадок, якщо місто буде захоплене козаками”¹⁸.

1646 рр. козацький корпус був найнятий на французьку службу і в складі війська принца Конде брав участь в облозі й взятті фортеці Дюнкерка — центрального опорного пункту іспанців у Фландрії¹⁹. Організатором вербування запорізьких козаків на французьку службу був французький посол при польському королі граф де Брежі (генерал-лейтенант). Характеризуючи козаків, він говорив регенту кардиналу Мазаріні, що це “дуже відважні вояки, непогані вершники, досконала піхота, особливо вони здатні до захисту фортець”²⁰. Мазаріні доручив послу вести перемовини з запоріжцями. Депешею від 21 вересня 1644 р. де Брежі повідомив кардинала, що у запоріжців “є нині дуже здібний полководець, Хмельницький, його тут, при дворі, поважають”. Через місяць де Брежі повідомив Мазаріні про свою зустріч з Хмельницьким: “Цими днями був у Варшаві один з старшин козацької нації, полковник Хмельницький, про якого я мав честь писати вашій еміненції. Він був у мене, я мав з ним дві розмови. Це людина освічена, розумна, сильна у латинській мові”²¹.

Перемовини тривали досить довго і закінчилися тим, що у березні 1645 р. Хмельницький разом зі старшинами Сірком і Солтенком через Гданськ морем поїхав до Франції. 19 квітня 1645 р. він особисто вів перемовини з французьким командуванням, які завершилися угодою, за якою у жовтні 1645 р. загін запоріжців (від 2000 до 2500 чоловік) перевезли морським шляхом з Гданська до Кале. Козаки брали участь в облозі Дюнкерка французькими військами як самостійна частина, а також у штурмі і здобутті цієї фортеці. Чи брав участь в бойових діях сам Б. Хмельницький — лишається нез'ясованим. У французьких джерелах згадується тільки полк Сірка. Все це відомо з матеріалів архіву французького міністерства закордонних справ, на які посилається історик І. Крип'кевич²².

У французьких джерелах вже в 40-х роках XVII ст. з'являються відомості про козацькі повстання і війни в Україні, які відбулися ще до Хмельниччини з 1592 по 1638 рік. Так, Ж. де Лабурер у своєму “Трактаті про Польське королівство”²³ 1647 р. розкрив причину селянських повстань: селяни “живуть в убогих халупах, критих соломою, у більшості з них нема нічого, крім печі, діти сплять на підлозі, в соломі, часто зовсім голі, без сорочок...”. Він захоплювався запорозькими козаками, “їхньою дерзновенною відвагою, тим, що вони руйнували передмістя Константинополя на очах жителів, султана і його двору”. Про них у своєму творі він пише окремий розділ під назвою “Про запорозьких козаків не як окрему ватагу, військову групу і т.д., а як національну військову силу України. “Весь світ знає їх ім'я, — писав Ж. де Лабурер, — але мало хто знає їхнє походження, тому думають, що це окремий народ”. І в іншому місці він продовжував, що це своєрідне відгалуження “руського (на той час “українського”. — Автори) народу, споріднене з населенням Поділля, Волині, Галичини та інших “руських земель”. Інформуючи про повстання козаків 1637-1638 рр., автор трактату пише про жорстокі репресії, яким після його придушення польський уряд піддав козаків. “Таким чином, — пише він, — ця військова сила, яка принесла так багато слави королівству, яка нічого йому не коштувала і обороняла його від татар, майже зовсім знищена, а нове військо, на яке її замінили, не скоро стане справжніми козаками...”²⁴. Таку оцінку дав Ж. де Лабурер козакам і політиці польського уряду щодо них перед самою Визвольною війною під проводом Б. Хмельницького.

Визвольна війна українського народу 1648-1654 рр. була найвизначнішою загальноєвропейською подією в історії XVII ст. Її початок збігся із закінченням Тридцятилітньої війни (1618-1648 рр.) — першого загальноєвропейського воєнного конфлікту. Саме тому до неї була прикута увага багатьох країн Європи. З історії початкового періоду Визвольної війни міститься багато цінних відомостей у листах до Парижа надзвичайного посла Франції у Польщі графа Арпажона. Вже в перших листах він дає аналіз важкого становища, в якому опинилася Річ Посполита через поразки від селянсько-козацьких військ. У листі від 13 серпня 1648 р. Арпажон повідомляє про початок перемовин з козаками і висловлює впевненість, що польські сенатори використають цю можливість для встановлення спокою в країні. Проаналізувавши становище, Арпажон дійшов висновку про необхідність для Речі Посполитої за всяку ціну укласти угоду про мир з керівниками повсталих селянсько-козацьких мас України. Але поляки зірвали перемир'я і, сформувавши нову армію, повели наступ на Правобережну Україну. 23 серпня 1648 р. Арпажон інформує Париж про успіхи повстанської армії, яка оволоділа Баром, “що має найвигідніше місце розташування і є найбільш укріпленим з усіх пунктів, які поляки мають в цьому районі”²⁵. Але прагнучи встановити союзні стосунки з Польщею, Арпажон хоч і об'єктивно оцінює загальне становище, але стоїть на позиції польської сторони. Так, він подає неправильні цифри про чисельність козацько-селянських і польських військ. За його даними у перших — 160 тис. чол., а в других — лише 40 тис.²⁶. Насправді козацько-селянського війська було близько 100 тис., і польського з допоміжним персоналом (який теж був озброєний) від 80 до 100 тисяч.

Повідомляючи про становище, яке склалося перед Пилявецькою битвою, в листі від 2 вересня 1648 р. Арпажон пише: “Дві армії, польська і козацька, протистоять одна одній”. А після битви він делікатно повідомляє, що результат останньої битви був не на користь поляків, оскільки “козаки значно перевершували їх чисельністю”, а Польща внаслідок цієї поразки “опинилась у дивній ситуації”²⁷. Далі в донесенні Арпажон повідомляє уряд Франції про те, що він дозволив польському уряду використати рекрутів, набраних для Франції (для війни з Іспанією) у Польщі, у війні проти повсталих народних мас в Україні”²⁸.

У листі французького уряду в червні 1648 р. послам у Польщі графу Арпажону, а також раднику короля і послу де Брежі підтримувалася їх пропозиція щодо виборів нового короля Польщі і щодо наміру французького уряду надавати допомогу Речі Посполитій в її боротьбі проти повсталого українського народу.

Таким чином, з цього листування ми маємо додаткові відомості про політику Франції щодо Визвольної війни українського народу.

У цьому ж листі французький уряд схвалює ініціативу Арпажона про надання ним допомоги польському королю у формі військових консультацій і порад в боротьбі проти повсталого українського народу. Кардинал Мазаріні писав з цього приводу: “Його величність щонайвищою мірою схвалив зусилля п. графа Арпажона, який не тільки запропонував республіці допомогу короля в її невідкладній потребі, й запропонував свої особисті послуги на службі в (польському) війську...”²⁹.

Проте розвиток подій в Україні призвів до різкого погіршення внутрішнього і зовнішнього становища Польщі. Це зі свого боку, змінило акцент депеш Арпажона своєму уряду. Як людина, що мислить реально, з величезним дипломатичним досвідом він прогнозує правильні наслідки польсько-козацької війни. Так, в листі від 5 вересня 1648 р., написаному напередодні поразки польських військ під Пилявцями, він пише, що польсько-шляхетська армія зміцнює свої позиції і її командування намагається дійти угоди з козаками, але “якщо це не вдасться, і справа дійде до бою, то я боюсь за поляків, бо між їх керівниками немає злагоди, а козаки значно перевершують їх чисельністю, і якщо поляки програють цю битву, то країна опиниться в жалюгідному становищі”³⁰. Як стало відомо після битви, так воно й сталося.

Після перемоги селянсько-козацької армії під Пилявцями дипломат Арпажон у своєму листі (18 вересня) висловлює побоювання, що козаки підуть на Варшаву, і оскільки у них грецька (православна. — Автори) віра, то всі “греки” (мається на увазі православні. — Автори) будуть на їх боці.

Французький посол Арпажон продовжує уважно стежити за перебігом подій польсько-української війни і передбачає небезпеку для Польщі. Зокрема, в листі до Парижа 29 вересня 1648 р. він пише про Польщу “якщо країна зазнає поразки, вона загине”. У наступному листі 5 жовтня 1648 р. він повідомляє про масштаби небезпеки, що загрожувала Польщі. “Польща перебуває у такому скрутному становищі, що їй вже не уникнути тяжких випробувань. Я вважаю, що вона з великим утрудненням зможе дати відсіч козакам і татарам, якщо вони хочуть перемогти в цьому Королівстві, бо поляки не мають головнокомандувача армії, у них дуже мало артилерії, обмаль припасів, нема ні піхоти, ні грошей, і вони програють битву. Поляки зробили чимало помилок щодо іноземців, тому їм важко буде знайти таких, які взяли б участь у воєнних діях на їхньому боці. Треба швидко обирати короля, оскільки тільки він зможе почати приводити все до ладу”³¹.

Як бачимо з листів французьких дипломатів до уряду, Франція була зацікавлена у Польщі як можливому союзникові у зміцненні її позицій в Європі. Спочатку французький уряд підтримував Польщу дипломатичними засобами і своїм впливом в інтересах польської держави, а після поразок Польщі у війні став на шлях активного створення коаліції держав, яка б створила сприятливі умови для її війни проти козацько-селянської армії України. У цьому активну участь брали посли Франції де Брежі (вів перемовини у Курляндії), Арпажон (у Данії і Прусії) та ін. Їх зусилля завершилися певним успіхом. Війна Речі Посполитої проти українського народу, який боровся за ліквідацію соціального, національного і релігійного гноблення, була активно підтримана іноземними військами (шведськими частинами, військами Бранденбурзького курфюрства, найманцями Франції і німецького імператора).

Отже, вищезазначені відомості з листування французьких дипломатів та дипломатів інших європейських держав показують ставлення цих держав до України і Визвольної війни українського народу середини XVII ст., дають додаткові підстави для осмислення й оцінок політики Богдана Хмельницького у цій війні.

Велике значення мають відомості про Україну і українських козаків, подані у книзі військового інженера Гійома Левассера де Боплана, який був на службі у польському війську і прожив в Україні з 1631 до 1648 року. У своєму посланні королю Польщі Яну Казиміру Боплан пише, що він за дорученням королів-попередників Яна Казиміра заклав понад 50 значних слобод, з яких за короткий час утворилося понад 1000 сіл. Цей факт свідчить про те, що Боплан був у тісних стосунках з козаками і селянами. Це й дало йому можливість на підставі своїх особистих споглядань, а також на основі свідчень своїх сучасників, написати “Опис України...”³², найбільш змістовну тоді книгу. У ній наведений цінний матеріал з історії, географії та етнографії цього краю, дані про життя, побут і працю українського народу, про становище селян і козаків. Книга написана в часи визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. Перше видання її вийшло 1651 р. Вся Європа була здивована мужньою й звитяжною боротьбою за свою свободу українських козаків проти однієї з могутніх держав Європи того часу, якою була Польща. Саме тому вона викликала зацікавленість у володарів держав, політичних, військових і культурних діячів як важливе інформаційне джерело. Впродовж століть нею користувалися французькі вчені і письменники: Блонд, Буйо, Гассенді, Гезіус, Дюпуї — засновники і перші члени Французької Академії. Книга була у бібліотеках видатних політичних і наукових діячів Франції — короля Людовика XIV та його міністра закордонних справ, імператора Наполеона, Вольтера, Фуке, Боссое, Декарта та інші.

У своїй праці Гійом Боплан об'єктивно зображує соціально-економічне становище українського селянства в 30-х роках XVII ст. Він показує жорстокий гніт з боку польської шляхти і повинності селян щодо панів. Зокрема, він свідчить, що “тутешні селяни заслуговують на співчуття. Вони мусять працювати власноручно і зі своїми кіньми три дні на тиждень на користь свого пана, а також сплачувати йому залежно від наділу, яким користуються, певну кількість буассо (1 буассо = 13 літрів. — Автори) зерна, багато каплунів, курей, гусей, курчат..., пани мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, а й над їхнім життям; ось яка велика свобода польської шляхти (яка живе наче в раю, а селяни — ніби перебувають у чистилищі). Тому, як трапляється, що ці бідні селяни потрапляють у повну залежність до злих панів, то опиняються у ще жалюгіднішому стані, ніж каторжани на галерах”. Водночас в іншому місці Г. Боплан записав суперечдиве твердження щодо матеріального становища селян, а саме: “у цьому краї усі селяни однаково заможні, і немає великої різниці у їхніх статках”³³. Викликає надзвичайне здивування те, яку осудливу оцінку дає у своїх спогадах Гійом Боплан здирству й знущанню польської шляхти над українськими селянами. Адже він сам за походженням був дворянином і перебував на службі у польського короля. А в ті часи між феодалами і селянами була велика дистанція у взаєминах. Але його оцінка свідчить про достовірність жалюгідного становища українських селян під гнітом польської шляхти, що й було однією з причин їх боротьби за свободу у майбутній війні.

Зміст книги свідчить про спостережливість автора. У ній містяться важливі історичні й етнографічні дані. Автор висвітлює життя та господарську діяльність українського народу, розвиток ремесел і рівень розвитку землеробства. Боплан дає психологічну характеристику українцям, стверджує, що "вони дотепні, кмітливі, винахідливі й щедрі, не прагнуть до великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя. Саме через це вони такі схильні до бунтів та повстають проти місцевих вельмож, як тільки відчують утиски"³⁴. Автор звертає увагу на фізичний стан селян та козаків, підкреслює, що "вони надзвичайно міцні статурою, легко переносять спеку і холод, голод і спрагу, невтомні на війні, мужні, сміливі, а швидше нерозважливі, бо не цінують власне життя"³⁵. Відзначає також вияви у бою військової спритності та доблесті.

У книзі Боплана значне місце відведено висвітленню суспільно-політичного устрою, способу і тактики військових дій запорозьких козаків, виборів кошового отамана на Січі, приготуванню до походів, будівництва човнів-чайок тощо.

Значне місце Боплан відводить опису ремесел, якими займаються козаки, звичаїв і рис їх характеру. Так, говорячи про ремесла, Боплан стверджує, що "серед цього народу трапляються люди, досвідчені у всіх взагалі необхідних для життя ремеслах: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці і т.д.". Далі він зазначає, що "вони дуже вмілі у виготовленні селітри,...і виготовляють прекрасний гарматний порох"³⁶, а також вміють виготовляти з льону і вовни полотно і тканини.

Зрештою, всі уміють займатися землеробством і взагалі розуміються на всіх ремеслах, хоча одні бувають більш видатними, ніж інші в тих чи інших заняттях.

Але, говорячи про заняття землеробством і ремеслом, вміння і життєвий досвід козаків, у наступному тексті Боплана трапляються і наївні оповіді, а також суперечливі твердження. Зокрема, він пише, що "козаки живуть" за рахунок великої і багатої здобичі, яку вони здобувають у походах, і це основні "у них прибутки", підкреслює негативні риси характеру — давання багато " волі у питті". Звичайно, бувало й одне, і друге. Але ж не лише цим жили козаки. Якщо він мав на увазі козаків Січі, то вони на своїх "паланках" мали добротні господарства із засіяними полями, табунами худоби, садами, пасіками.

А якщо Боплан мав на увазі реєстрових козаків, то, будучи на службі в королівській армії, самостійних походів вони не могли здійснювати, як і займатися постійною пиятикою, боячись виключення зі списків реєстру й позбавлення їх жалування. Та й сам Боплан за 30 сторінок перед цим стверджує, що "все це тільки під час дозвілля, бо коли вони воюють або коли задумують якусь справу, то вкрай тверезі"³⁷.

У книзі розповідається про обставини, хід та придушення козацьких повстань 1635 р. під керівництвом гетьмана нереєстрових козаків Івана Сулими та повстань 1637-1638 рр.

Необхідно зазначити, що, говорячи про значення українських земель і козацької Січі, Боплан в основному дав їм об'єктивну оцінку, підкресливши у передмові, що "цей новоздобутий край є незборним захистом проти могутності турків та жорстокості татар, міцною перепоною, здатною зупинити їхні згубні і часті набіги". Але це не повна оцінка — козаки Запорізької Січі були захисниками українського народу і від поневолення польською шляхтою.

Як картограф і топограф, володіючи тонкою спостережливістю, Г.Л. де Боплан талановито описав міста і села, рельєф і ландшафт Середнього Подніпров'я, яке в ті часи вважали власне Україною. Він особисто пройшов усі 13 водоспадів Дніпра, піднімаючись вгору по річці через їх каскади на човні й залишив для нащадків найбільш докладні й точні їх описи. Водночас він виділив 5 найбільш зручних переправ через Дніпро, з'ясував, де переправлялися татари під час своїх набігів на Поділля, Волинь і Галичину³⁸. Разом з тим Г.Л. де Боплан описав докладно острови на Дніпрі, визначив їх розміри і природні властивості, серед них і ті, на яких в різний час була розташована Запорізька Січ (Хортиця, Томаківка, Чартомлицький о-в (або Базавлук) та інші).

У своїй книзі Г.Л. де Боплан подав цікаві й цінні відомості про Крим і кримських татарів, передусім, про найбільш визначні міста Криму, його природні умови. Хоч він особисто, як повідомляє, в Криму не був, але відомості, залишені ним, є досить точними і достовірними.

Заслуговують на увагу відомості Г.Л. де Боплана про татар — про їхні порядки, спосіб життя, про те, як вони воюють, якого порядку дотримуються у походах, як вступають на ворожу землю і як відступають у Дике Поле. Він помістив навіть креслення хитромудрої тактики шикування татарського війська при нападі татар на українські землі, щоб заплутати сліди їхнього маршруту у випадку переслідування їх козаками. Г.Л. де Боплан показав жахливу картину поділу татарами між собою здобичі після пограбування українських населених пунктів. Здебільшого ця здобич складалася з бранців і худоби. “Ця картина може зворушити найбільш нелюдські серця, — пише Г.Л. де Боплан, — коли розлучається чоловік з жінкою, матір з дочкою без жодної надії ще колись побачитися, бо йдуть у жалюгідне рабство до безбожників- магометан, де зазнають безмежної наруги. Їхня брутальність підштовхує їх до мерзенних вчинків, як-от: знеславлення дівчат, ґвалтування жінок на очах їхніх батьків і чоловіків, навіть обрізання дітей перед батьками, аби навернути їх до Магомета.

Словом, найбільш тверді серця здригнулися б, чуючи крики і співи, плач і стогони цих нещасних русинів, бо цей народ і співає, і голосить плачучи. Цих нещасних тепер поділено в різні сторони: одних — у Константинополь, других — у Крим, ще інших — в Анталію і т.д.”³⁹.

Г.Л. де Боплан дуже детально розповідає про спосіб нападу татарського війська на Поділля, Волинь, Галичину, їх змінну тактику набігу і відступі (поверненню зі здобиччю). Пише, що ще за 80-120 км від кордону татари ділять свою армію на 10-20 загонів, половина з яких тримається ліворуч, а інша — праворуч, пізніше вони діляться на менші групи, ті ж, зі свого боку, роблять те саме — здійснюють поділ на ще менші групи, а ті — на ще менші. Всі вони повинні рухатися у визначеному напрямку різними шляхами. Це робиться для того, щоб козаки їх не вислідили за зім'ятою кінськими копитами травою. Поділ на загони заплутує сліди і складає труднощі для козаків у визначенні напрямку руху татарського війська. У призначений день всі загони татар мають зустрітися на домовленому місці за якихось 9-14 км, від кордону, де є вода і добра трава. Там вони декілька днів переховуються, відпочивають самі й дають перепочити коням, після чого вже всім військом зненацька нападають на якесь прикордонне село чи кілька сіл, грабують їх і швидко утікають, не залишаючись довше ніж на два дні. Пограбувавши край, вони швидко повертаються у Дике Поле на відстань 120-160 км, у безпечному місці роблять тривалу зупинку (тиждень), збирають усю здобич, яка складається з бранців і худоби, і ділять її між собою. За один набіг татари інколи захоплювали в полон понад 50 тисяч людей і багато десятків худоби⁴⁰.

Крім способу подолання сухопутного шляху, Г.Л. де Боплан детально описує, як татари долають великі ріки уплав разом з кіньми.

В окремому розділі Г.Л. де Боплан розповідає, як козаки готуються до морського походу. Він починається з будівництва великої кількості великих човнів. Будівництво одного човна здійснювало 60 чоловік, і закінчували його через два тижні. За два-три тижні будували 80-100 човнів, розмір яких мав бути близько 60 стіп (футів, 1 фут = близько 30 см) завдовжки, 10-12 стіп завширшки і стільки ж завглибшки. У кожному човні з кожного боку було від 10 до 15 весел. У ньому мало бути розміщено від 50 до 70 чоловік, кожен з яких мав мати дві рушниці і шаблю, а також на човні розміщали 4-6 малокаліберні гармати (фальконети), а також запас ядер до них, пороху до рушниць і запас харчів⁴¹. Тут же Г.Л. де Боплан описує морські походи козаків, способи бою на морі з турецькими галерами.

В окремих розділах Боплан докладно описує, як відбувається весілля в українському селі, про фауну і клімат України, про те, як обирають короля Польщі, про шляхетські вольності та звичаї польської шляхти.

“Опис України...” Гійома Левассера де Боплана є цінним джерелом історії й етнографії України та її природи XVII ст. Не меншу цінність мають також Бопланові праці з картографії України. Це передусім Українська географічна карта 1639 р., Генеральна карта України у трьох виданнях (1648, 1651, 1660 рр.). Спеціальна карта України у чотирьох варіантах⁴². Це найбільш детальні карти, на яких вперше відображена численна топоніміка — назви сотень населених пунктів, рік, гір, шляхів, лісів, степів, курганів. Вони теж є значним джерелом історії й етнографії України. На своїх картах Гійом де Боплан чи не вперше в західноєвропейській історіографії, як і в назві книги, вживає назву "Україна", а територію московського царства подає під назвою "Московія", як тоді вона офіційно називалася в усіх європейських державах.

Книжка Г.Л. де Боплана була видана у розпал Визвольної війни українського народу середини XVII ст., коли до європейських країн дійшли вісті про мужню боротьбу козацького війська й нанесення ним поразок війську наймогутнішої тоді держави Речі Посполитої. Вона стала джерелом інформації для державних, політичних і військових діячів, а також представників духовного світу — істориків, письменників, діячів науки, культури.

Про її значення говорить те, що матеріал цієї книжки використовували історики різних країн XVII, XVIII, XIX і XX століть при написанні праць з історії України. Передусім, це французькі автори: П'єр Шевальє при написанні “Історії війни козаків проти Польщі”⁴³, Лінаж де Восьєнн у книжці “Дійсні причини повстання козаків проти Польщі”⁴⁴, Жан-Бенуа Шерер у своєму “Літописі Малоросії, або Історії козаків-запорожців...”; Вольтер при написанні “Історії Карла ХІІ, короля Швеції”. Австро-німецький історик Йоган Хрістіан фон Енгель у своїй “Історії України та українських козаків” визначив значення “Опису України...” Г.Л. де Боплана як одного з найважливіших джерел висвітлення історії козацтва.

Матеріали книжки Боплана часто використовували російські й українські історики. Так, Д. Бантиш-Каменський для другого видання своєї “Історії Малої Росії з часів її приєднання до Російської держави за царя Олексія Михайловича” широко використав “Опис України...”. Він наводить цілі уривки у власному перекладі, особливо при висвітленні сухопутних та морських походів козаків, селянських злиднів, будівництва Кодацької фортеці, вигляду Києва, побуту та воєнної тактики татар, а також підкреслював, що саме Бопланові “ми зобов'язані докладними відомостями про запорожців...”. Усього Д. Бантиш-Каменський зробив понад 80 посилань на працю Боплана.

З українських істориків відомості з “Опису України...” Г.Л. де Боплана використовували М. Маркевич (1804­1860 рр.) у своїй п'ятитомній “Истории Малороссии”⁴⁵; А. Скальковський (1808-1898 рр.) у своїй праці про запорізьких козаків, їх побут та боротьбу проти ногайців і поляків⁴⁶.

Професор Ніжинського ліцею І. Лашнюков (1824­1869 рр.) здійснював аналіз праці Г.Л. де Боплана у лекційному курсі. Даючи позитивну оцінку “Опису України...”, він підкреслив, що особливо важливим у творі Боплана є висококваліфікований топографічний опис України⁴⁷.

Не раз звертався до праці Г.Л. де Боплана й професор Київського університету В. Антонович (1834-1908 рр.). Він заохочував до цього також своїх учнів, які стали його послідовниками. Особисто він дав високу оцінку “Опису України...”: “Це один із найсерйозніших закордонних творів про Південну Русь. В ньому немає недоладностей і легковажностей. Автор спостережливий. Він з усіх боків вивчає середовище, а його розповідь відзначається дріб'язковістю і докладністю. В першу чергу він описує географію країни, кордони, до яких тягнеться держава. При цьому описує Дніпро з його порогами, з усіма островами та з первісним населенням Запоріжжя на цих островах. Потім у нього йде флора і фауна. Для нас найцінніша частина його твору етнографічна, в якій автор докладно розповідає про звичаї та обичаї мешканців. Якщо він навіть не говорив місцевою мовою, то, в кожному випадку, з цитат у творі видно, що розумів її. Він зобразив приголомшливу картину суспільних і політичних відносин в країні. Ставлення селян до дворян показує, що країна напередодні великого політичного руху: на селянах лежать важкі суспільні й державні повинності й одночасно вони перебувають у становищі цілком безправних”⁴⁸. Дружина В. Антоновича Катерина Мельник (науковий співробітник Академії наук УРСР) здійснила новий переклад “Опису України...” Г.Л. де Боплана⁴⁹, у вступі до якого В. Антонович зазначив, що “найбільше достоїнство записок Боплана полягає в тому, що він, як чужоземець, не був особисто зацікавлений в козацько-шляхетській суперечці, що розгорілась на його очах, і тому передає її мотиви цілком об’єктивно, без упередженої думки про те, щоб випинати або принизити цю чи іншу сторону. Крім цього, він посідав значний рівень цивілізації, який змушував його дивитися на описані факти з погляду гуманної загальнолюдської справедливості, до якої не могли дійти його сучасники, польські мемуаристи”⁵⁰.

Значний вклад у розвитку українського бопланознавства зробив учень В. Антоновича приват-доцент Київського університету, а згодом професор Ніжинського історико- філологічного інституту В. Ляскоронський (1860-1928 рр.), який присвятив Бопланові низку праць, головною з яких є “Гильом Левассер-де-Боплан и его историко-географические труды относительно Южной России”⁵¹.

Працю Г.Л. де Боплана “Опис України...” дуже добре знав академік Д. Яворницький (1855-1940 рр.). Вона стала важливим джерелом для усіх праць Д. Яворницького, присвячених історії запорізьких козаків. Він сумлінно наводив відомості Боплана про топографію, рослинний і тваринний світ Подніпров’я, про звичаї, одяг, озброєння, способи ведення воєнних дій козаків і татар. У тритомній “Історії запорізьких козаків” Д. Яворницький посилається на Боплана понад півсотні разів⁵².

До праць Г.Л. де Боплана виявляли зацікавлення історики новоствореного 1918 року Кам’янець-Подільського університету. Так, доцент університету (пізніше професор Полтавського інституту народної освіти) П. Клепатський (1885-1936 рр. — загинув на засланні) давав високу оцінку етнографічному аспекту “Опису України...”, відзначаючи, що ця частина найкоштовніша в праці Боплана⁵³. Особливо його цікавили карти Боплана. Також часто використовував працю Г.Л. де Боплана у своїй навчальній роботі професор вищезгаданого університету (згодом професор Українського вільного університету і Української господарської академії в Празі) В. Біднов, коли писав про Дніпрові пороги⁵⁴. Пізніше в демографічних працях використовував карту Г.Л. де Боплана ще один професор Кам’янець-Подільського університету (перейменованого на Інститут народної освіти) Володимир Геринович (1883-1946 рр.)⁵⁵.

На обминув працю Боплана й видатний історик України академік М. Грушевський. У своєму VII-му томі “Історії України-Руси” він помістив 5 сторінок тексту з “Опису України...” про морські походи козаків і спосіб обрання гетьмана⁵⁶.

Як до джерела з історії України до праці Боплана зверталися й інші історики. Але відомості про використання праці Г.Л. де Боплана всіма згаданими і неназваними авторами припадають на період від 30-х років ХІХ до 30-х років ХХ століття. Після цього в СРСР впродовж майже півстоліття (до 1978 р.) про працю Боплана, як і про багато інших видань з історії України в західноєвропейських державах дуже рідко згадували.

В українському пам’яткознавстві утворився історіографічний вакуум, українське суспільство кількох поколінь упродовж десятиліть було позбавлене знань про те, що про Україну писали іноземці, це також негативно відбилося на історичній науці. В історіографії з цієї проблеми стався розрив, внаслідок чого була втрачена її наступність.

Правда, і в ці десятиліття окремі історики української діаспори, зокрема С. Шелухін⁵⁷, В. Сочинський⁵⁸ зверталися до дослідження Г.Л. де Боплана, але їх праці в період тодішнього політичного режиму в СРСР до України не доходили.

Лише з кінця 70-х років ХХ ст. пожвавилася робота з вивчення праць зарубіжних авторів про Україну, в тому числі й “Опису України...” Г.Л. де Боплана. Початок цьому поклали М. Кравець⁵⁹, Я. Кравець⁶⁰, Я. Ісаєвич⁶¹,

М. Вавричин⁶², Г. Борак⁶³, Л. Анохіна⁶⁴, О. Діденко⁶⁵ та інші.

Незважаючи на те, що з часу опублікування праці Г.Л. де Боплана виповнилося понад 350 років, вона й сьогодні викликає інтерес істориків і всіх, хто цікавиться історією України.

Відомий львівський історик сучасності професор Я. Дашкевич дав високу оцінку “Опису України...” та її значенню для української історії. Він зазначив, що Боплан “завдяки “Описові України...” й картам, навічно залишається в суспільно-політичній історії України та в цілому ряді суміжних історичних і неісторичних дисциплін. Прийшло розуміння того, що Гійом Левассер де Боплан був не просто військовим інженером, якого авантюристична вдача привела на Україну, а справжнім фундатором західноєвропейського українознавства. З його іменем назавжди пов'язане поширення імені нашої Батьківщини в Західній Європі. А багатогранність Бопланової спадщини — певна запорука того, що до постаті Великого Француза повертатимуться не раз українські дослідники багатьох поколінь”⁶⁶.

Другою працею у французькій історіографії з історії України, як за хронологією, так і за значенням була "Історія війни козаків проти Польщі" французького військового діяча і дипломата П'єра Шевальє, який 1646 р. командував загоном українських козаків на чолі з Богданом Хмельницьким та Іваном Сірком, які брали участь в облозі Дюнкерку проти іспанців під час Тридцятилітньої війни (1618-1648 рр.) На початку визвольної війни українського народу в 1648-1654 рр. П. Шевальє був секретарем французького посольства у Польщі. Безпосереднє спілкування з українськими козаками, а згодом можливість користуватися документами, які надходили до Варшави від командувачів польських військ, дало П. Шевальє можливість підготувати "Розвідку про землі, звичаї, спосіб правління, походження та релігію козаків", "Розвідку про перекопських татар" та "Історію війни козаків проти Польщі", які однією книгою вийшли французькою мовою у 1563, 1668 і 1852 роках, 1672 р. англійською мовою. Використання ним документів надає змісту книжки більшої достовірності.

У своїй праці П. Шевальє значно використовує матеріал Г. Боплана з "Опис України...". Свідченням цього є певне однотипне повторення описаного Бопланом. Проте є й значні відмінності в оцінці тих чи інших явищ з історії визвольної війни. Так, описуючи звичаї, побут і заняття українського народу П. Шевальє вслід за Бопланом повторює, що "жителі України мають гарну постать, бадьорі, міцні, спритні до всякої роботи, щедрі і мало дбають про нагромадження майна, дуже волелюбні і нездатні терпіти ярмо, невтомні, сміливі й хоробрі,...вони полюють і рибалять, знають різні ремесла, потрібні в сільському житті і на війні".

Говорячи про мову козаків, П. Шевальє підкреслює, що вона "дуже ніжна й сповнена пестливих виразів та незвичайно витончених зворотів". Водночас він відрізняє українську мову від мови московитів, стверджуючи, що "московити та русини правлять богослужіння своєю мовою"⁶⁷.

Характеризуючи соціально-економічне становище селян і козаків під польською владою, П. Шевальє дійшов висновку, що воно стало головною причиною селянських повстань і визвольної війни. "Селяни України та сусідніх провінцій неначе раби, — стверджує П. Шевальє, — так само, як і в більшості інших частин Польщі: вони зобов'язані працювати кінно або пішо три-чотири дні щотижня для панів. До того ж вони обтяжені різними орендними платами збіжжям та свійською птицею за землі, якими користуються; зобов'язані платити десятину від баранів, поросят і всяких земних плодів,...а до того — погана поведінка з боку євреїв, орендарів шляхетських земель, які до описуваної війни вимагали виконання всіх тих повинностей з великою суворістю... Отож не треба дивуватися, якщо селянські заворушення були такими частими і що в останніх війнах селяни відстоювали свою свободу з такою завзятістю....Це тяжке рабство було причиною розквіту всього хороброго Запорозького війська, чисельність якого дуже зросла за останні роки внаслідок відчаю, до якого довела народ прикордонної землі жорстокість шляхти і євреїв"⁶⁸.

Як бачимо, у цьому тексті П. Шевальє розкрив причину частих селянських заворушень, повстань і, нарешті, визвольної війни з-під соціального й національного гніту.

Висвітлюючи історію війни українського народу проти Польщі, П'єр Шевальє чи не першим дав глибоку оцінку цій війні, її характеру. Зокрема, він пише, що Польща часто боролася проти могутніх ворогів: вона воювала з Німецькою імперією, з лицарями-хрестоносцями, тевтонським орденом, з татарами, турками, шведами. "Проте поляки завжди чинили опір усім, навіть найгрізнішим ворогам, і все ж ці війни не здавалися їм такими небезпечними, як війна з козаками, що розпочалася 1648 р.,...бо ці бунтарі втягнули у свій заколот мало не все населення Чорної Русі". І зробив висновок, що ця війна була жорстокою і руйнівною за своїми наслідками для Польщі⁶⁹. Як бачимо, П. Шевальє правильно оцінив найнебезпечніший руйнівний характер цієї війни для Польщі з усіх, які вона вела перед цим. І це сталося в період найбільшої могутності Польщі серед європейських країн. Водночас, у своїй книжці П. Шевальє дає високу оцінку організаторським та полководницьким якостям Богдана Хмельницького. У своєму зверненні до читача П.Шевальє пише, що в книжці він знайде "образ мужа, який для того, щоб піднятися над іншими, приводить в рух величезний механізм та наводить жах на те королівство, якого ні всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків досі не змогли похитнути. Одним словом, Кромвеля, який вдруге з'явився на Русі, який був не менш честолюбивий, хоробрий та спритний, ніж Кромвель в Англії". І продовжив: "Богдан Хмельницький був першою іскрою цього повстання та рушієм усієї війни"⁷⁰.

Таким чином, П'єр Шевальє вже тоді, по гарячих слідах визвольної війни українського народу, дав глибоку оцінку самій війни і високо оцінив її провідника, порівнявши його з видатним діячем англійської буржуазної революції О. Кромвелем.

У своїй праці П. Шевальє мало приділяє уваги першим битвам Визвольної війни. А битву під Пилявцями взагалі замовчує. Кількома рядками він показує справу так, що ніби під Пилявцями взагалі не було битви, а через незгоди між командувачами польського війська було "ухвалено відступати табором". Але через неясність обстановки у нічній темряві польське військо "охопив панічний страх"⁷¹, що привів його до безладної втечі. Це не відповідає дійсності, бо панічний відступ польського війська наступив внаслідок поразки у битві під Пилявцями. Мабуть, П. Шевальє, як член посольства союзної Франції, вважав за потрібне не висвітлювати великомасштабної поразки польського війська, щоб не принижувати честі й гідності польського суспільства.

Зате битви під Збаражем, Зборовом (1649 р.) і під Берестечком (1651 р.) П. Шевальє висвітлює достатньою мірою. Особливо цінними сторінками його праці є ті, на яких опубліковано умови Зборівського договору (з 12 пунктів), підписаного між Польщею, Кримським ханством і козацьким військом; і умови Білоцерківського договору (з 14 пунктів), підписаного коронним гетьманом Потоцьким від імені польського короля і Богданом Хмельницьким. Викладені умови договору дають змогу зіставити їх тексти з наявними в сучасних публікаціях.

Перебуваючи на посаді секретаря французького посольства, П. Шевальє з приязню пише про польське військо. Як католик і представник панівного класу феодалів союзницької до Польщі Франції, він під впливом шляхетського польського оточення при висвітленні історії війни козаків проти Польщі розглядає окремі явища з погляду польської шляхти. Так, повсталих селян і козаків він вважав бунтівниками. З одного боку, він визнає мужність і хоробрість козаків, а з іншого, приписує їм надмірну жорстокість, стверджуючи, що у битві під Берестечком козаки "здирали шкіру, смажили на повільному вогні та мучили в безліч інших способів поляків, які потрапляли до них у руки"⁷².

У той же час виставляє польських шляхтичів і короля милосердними гуманістами. Так, описуючи відступаючих з- під Берестечка селян-повстанців, П. Шевальє пише, що "обурення поляків перейшло в жалість... і замість того, щоб вбивати їх, поляки бігли за ними лише для того, щоб дарувати їм життя та спонукати їх зберегти життя. Король був навіть такий добрий, що побачивши це нещастя, наказав роздавати їм харчі та запевнив їх, що пробачить, коли вони залишать козаків-бунтівників і повернуться додому"⁷³. Тут представлений зразок цілковитої ідилії гуманізму стосовно полонених з боку поляків. Насправді, як свідчать численні документи, після кожного повстання над українськими селянами і козаками чинилися жорстокі розправи.

Зокрема, після захоплення села Триліси (на Київщині) “тут усіх було, — як пише П. Шевальє, — посічено без різниці статі і віку, а козацького управителя Трилісів повішено над вогнем; коли все було пограбовано, то решту, яку не можна було забрати, спалено разом з містом”⁷⁴.

У П'єра Шевальє відсутня об'єктивність і в питанні чисельності польського та козацько-татарського війська. Він зазначає, що у королівському війську було "принаймні сто тисяч без джур, кількість яких була теж дуже велика, і більшість з них мала коня і зброю", а козацько-татарські військові загони, як стверджує П. Шевальє, "налічували понад триста тисяч і займали таку велику територію, яку не можна було осягнути оком"⁷⁵.

Насправді військові сили обох сторін за даними значної частини істориків були приблизно рівними. Польського війська було понад 80 тис. та стільки ж озброєної челяді. У складі польського війська було 20 тис. німецької піхоти, що мала великий воєнний досвід з часів Тридцятилітньої війни. Козацько-селянські частини налічували близько 100 тис. чоловік та 50 тис. татар⁷⁶. Якщо взяти до уваги, що в козацькому війську селянські повстанські загони були погано озброєні (навіть косами) і не знали тактики бою, а в складі польського війська ненавчена до бою челядь, то кількісний склад обох військ мав рівновагу. Але в польському війську переважала кількість гармат, під обстріл яких з перших хвилин бою потрапила татарська кіннота і, не витримавши обстрілу, панічно відступила, оголивши фланг козацького війська під Берестечком.

Варто зазначити, що П. Шевальє детально, достовірно й об’єктивно відповідно до наявних документальних джерел описав битву під Берестечком і Білоцерківську угоду. Особливо звертає на себе увагу докладне викладення змісту Білоцерківської угоди. При цьому він поділив її на 14 пунктів, хоч офіційні представники обох договірних сторін офіційно зафіксували 11 пунктів. Шевальє окремі з них поділив на два пункти.

П. Шевальє помилково вважав українську мову діалектом польської, але зазначив, що вона, як і польська мова, є слов'янською. Щодо козаків, то на відміну від окремих іноземців, які вважали, що козаки є окремою від українців нацією, П’єр Шевальє стверджував, що “козаки — це тільки військо, а не народ, як багато дехто думав”.

Він високо оцінював бойові якості козацьких піхотинців і їх спосіб ведення війни на суходолі. “Щодо способу ведення війни на суходолі, — писав П. Шевальє, — то козаки ліпші піхотинці, ніж кіннотники; вони витривалі й невтомні, підкоряються своїм керівникам, з надзвичайною вправністю виконують земляні роботи та укріплюються не лише за допомогою шанців, а також використовують свої вози на марші. Вони такі сильні за цими пересувними укріпленнями, конче потрібними на безлюдних степах, де раз у раз наскакують татари, що тисяча козаків, захищених так, чинить опір шести тисячам невірних, які зовсім не злазять з коней і яких затримує будь-який рів чи найменша перепона. Було б важко десь в іншій, ніж Польща, країні так вести військо серед возів, бо в цілому світі немає таких плоских і рівних просторів”⁷⁷.

Шевальє залишив детальний опис підготовки й здійснення нападу татар на українські землі. Для цього вони вибирають час, коли буває новий місяць. Кожний татарин веде двох коней, щоб їхати навперемінки або щоб везти свою здобич чи харчі, котрих зрештою у них небагато, в основному трохи пшона, сушене, подрібнене м'ясо і вода. Особливістю є те, що навіть у найлютіші морози татари стають табором без вогню, щоб їх не помітили козаки, які чатують в дозорі. “Коли вони прибувають на призначене місце, на Україні чи деінде, повідомляє Шевальє, їхні ватажки відбирають третину війська, що, зі свого боку поділяється на менші загони, які розбігаються на п'ять-шість миль у різних напрямках; а тим часом основне військо тримається купи, щоб дати відсіч при можливому наскоку ворогів; потім, коли загони повернуться з грабування, ватажки виділяють інші загони, які, зі свого боку, розбігаються грабувати, дотримуючись такого порядку, щоб усі загони, які гасають тут і там, могли за короткий час з'єднатися з основним військом. Пограбувавши та спустошивши так країну протягом чотирьох-п'яти або шести днів, вони якнайшвидше повертаються назад, щоб уникнути погоні, а прибувши в безлюдні степи, де їм легше воювати, зупиняються для перепочинку та розподілу здобичі і бранців”⁷⁸. Як відомо, такому спустошенню дуже часто піддавалося Поділля. Це призвело до того, що вже в першій половині XVI ст. Поділля обезлюднило настільки, що нікому було обробляти землю, і польський уряд організував переселення селян з Мазовії та Руського воєводства (теперішні райони північно-східної частини Польщі та західної частини Львівської області. — Автори).

Загалом книга П. Шевальє викликала великий інтерес громадськості західноєвропейських країн до визвольної війни українського народу, яка мала великий вплив на міжнародну політику. Історією українського козацького війська була захоплена вся Європа.

У Росії Д. Бантиш-Каменський при написанні “Історії Малої Росії” посилався на працю П. Шевальє кілька десятків разів. Але загалом і в Польщі, і в Росії твір П. Шевальє замовчували, а то й ігнорували, тому в ХХ ст. в Україні він був мало відомий. Ймовірно, це сталося через те, що Шевальє менш тенденційно висвітлив історію війни козаків проти Польщі, ніж це зробили польські, націоналістично налаштовані автори. Російським урядовцям і історикам непристойно було пропагувати книгу чужоземця, котрий симпатизував боротьбі знедолених проти іноземного гніту, щоб повстання козаків і українських селян не поширилося на їх територію.

Дивним також є те, що працю П. Шевальє, в якій є чимало цікавих доповнень, уточнень з історії України зовсім ігнорував видатний історик України М. Грушевський. Мабуть, тому, що Шевальє не подав посилань на використані джерела. Широке коло громадян України не мало змоги ознайомитися з працею П. Шевальє, що не сприяло поширенню знань про те, як іноземці цікавилися історією України у минулі століття.

Для молоді сучасної України книга П. Шевальє є яскравим свідченням того, що історією України народи Європи активно цікавилися ще з середини XVII століття.

2.