Перші мовознавчі дослідження в українознавстві.
У першій половині XIX ст. починається наукове дослідження національної мови, однієї зі складових частин українознавства. Мовознавство виділяється в окрему науку з широкою перспективою для розвитку.
На цей час українська мова стала багатшою, виразнішою й витонченішою. Однак нею користувалися переважно селяни, а більшість заможної верхівки, чиновництва та інтелігенції вважала її грубою, селюцькою, непридатною до вираження тонких думок і почуттів. Тому в спілкуванні поміж собою вони вживали переважно російську мову. Тим самим втілювалась у життя офіційна концепція про те, що української мови не існувало, а був лише діалект російської мови.Щоб змінити традиційне ставлення властей і вищих верств суспільства до української мови, треба було проявити не тільки громадянську мужність, а й наукову переконаність і професійну вправність. Найкращі сили національної інтелігенції взялися за це нелегке завдання, прагнучи перетворити народну розмовну мову на основний засіб спілкування всіх верств українського суспільства. Національно свідомі інтелігенти захищали її від нападок реакціонерів і невігласів, демонстративно послуговувалися нею в повсякденному житті. Письменник Іван Котляревський у своїх діях пішов далі й започаткував перетворення народного говору на мову літературну. Вже перші частини опублікованої ним у 1798 р. поеми «Енеїда», написаної мовою звичайних селян, продемонстрували світові багатство і мелодійність, виразність і колоритність української мови, її здатність до чіткого і яскравого виразу думок не тільки в розмові, а й на письмі.
Починають з’являтися наукові мовознавчі розвідки. Першою з них стала «Грамматика малороссийского наречия...» Олексія Павловського, що вийшла друком у Петербурзі 1818 р. Павловський дотримувався офіційних поглядів на українську мову, але водночас ставив благородну мету «оживити це наріччя» й не допустити його зникнення. Тобто була зроблена серйозна наукова спроба довести самобутність мови українського народу. Автор розібрав її граматичну будову, фразеологію, способи віршування, навів приклади літературного й розмовного засобів спілкування. У 1823 р. Іван Войцехович склав невеликий словник української мови з найбільш вживаних народом слів. Відчутний пропагандистський резонанс мала стаття Срезневського «Взгляд на памятники украинской народной словесности» (1834). У ній визначний славіст публічно виступив на захист української мови. Всупереч офіційній концепції Срезневський доводив, що українська мова є справжньою мовою, а не діалектом і пророкував їй велике літературне майбутнє. Правда, у другій половині XIX ст. під тиском русифікаторської політики царизму вчений переглянув свої погляди.