Становлення українознавства як науки.

На початку XIX ст. посилювався тиск з боку царизму на українську менталь­ність. Зі свідомості українців чиновники намагалися витра­вити пам’ять про їхнє походження, національну окреміш- ність, славу предків й одночасно нав’язати уявлення про культурну меншовартісність порівняно з російським наро­дом.

Зазнаючи меншого тиску, прості люди хоч стихійно й трималися за традиційну духовність, але через неосвіченість не могли ініціювати й очолити процес національного від­родження. Таку функцію взяв на себе середній стан укра­їнського суспільства в особі тих його інтелектуалів, які збе­рігали національну свідомість, прагнули відновити історичну справедливість й одночасно були відсунуті від влади та ос­новних джерел збагачення.

Українській інтелігенції першої половини XIX ст. нале­жить історична заслуга у відновленні національної свідомості народу. Відтоді питання національної ідеї стає чи не най­головнішим у розвитку ментальності українського народу нового й новітнього часу. Подібне відбувалось і в інших народів. У діяльності української інтелігенції першої поло­вини XIX ст. можна виділити три етапи: збирання істо­ричних документів, фольклору, старожитностей; відроджен­ня національної мови, активне впровадження її в літературу, освіту, театр; створення політичних організацій, одним із завдань яких була пропаганда національної незалежності.

Значний вплив на діяльність української інтелігенції у піднесенні національної свідомості народу справили ідеї ні­мецького філософа Йогана Гердера про етнічну культуру селянства.

Пробудження національної свідомості українців почалося наприкінці XVIII ст. і набрало сили в першій половині XIX ст. на Лівобережній і Слобідській Україні, де ще не згасла пам’ять про славні часи Гетьманщини, де жили й творили високоосвічені інтелектуальні сили. На перших ета­пах національно-духовного відродження аматорський підхід до відтворення історії та культури народу поєднувався з науковим. Але поступово на перший план виходить науковий метод. Якщо спочатку історія, фольклор, побут, звичаї, об­ряди розглядалися в працях разом, то в першій половині XIX ст. започатковуються окремі галузі українознавства. Від загальноісторичних досліджень відгалужуються етнографічні, фольклористичні та мовознавчі праці. З цього почалося по­глиблене вивчення тих сторін життя народу, які разом і становили народознавство.

Ним займались інтелігенти з високою, часто європей­ською освітою. Серед них наприкінці XVIII ст. найпомітніше місце займав Опанас Шафонський. Закінчивши університети в Галле, Лейдені й Страсбурзі, одержавши диплом доктора права, філософії та медицини, він повернувся на Батьків­щину. Найпомітніший слід його діяльність залишила в укра­їнознавстві. Шафонський зробив першу серйозну наукову спробу дати читачеві чітке комплексне уявлення про історію та культуру українського народу. Цій меті було присвячено працю «Черниговского наместничества топографическое описание...» (1786), підготовлену на основі матеріалів, зі­браних Д. Пащенком. У першій частині твору розглядалося питання про походження «малоросійського народу», харак­теризувались його мовні та фізичні особливості, побут, зви­чаї, обряди, вірування. Автор не виділяв українців з-поміж слов’янства й вважав, що воно походило від племен скіфів.

На реальних фактах, позитивному досвіді й реалізмі ба­зуються описи Шафонським сучасної йому культури Укра­їни. Вчений вперше ввів стосовно Лівобережної України такі поняття, як «Полісся»,«Степ», виділив північно-західну, східну та східно-південну зони. Причому показав явні особ­ливості в матеріальній, духовній культурі та мові їхнього населення. Суттєві відмінності в описах одягу, взуття, побуту українців і росіян не залишилися непоміченими сучасни­ками.

Колосальний етнографічний матеріал був зібраний в опи­сах Київського і Харківського намісництв кінця XVIII ст. Але в той час вони не побачили світу й були відомі тільки небагатьом дослідникам.

Майже одночасно з Шафонським оригінальну працю «Летописное повествование о Малой России...» підготував (1785— 1786) Олександр Рігельман. У ній органічно поєднувалися дані як літописів, хронік, мемуарів, так і власні спостереження та документи. Вчений розвивав версію про переселення на Подніпров’я черкесів і про за­снування ними м. Черкаси, звідки нібито й пішла назва «черкаси» щодо запорізьких козаків.

Українознавчий характер з поєднанням аматорства й на­уковості мала праця Якова Марковича «За­писки о Малороссии, ее жителях и произведениях» (1798). Історик відстоював ідею автохтонності походження східних слов’ян, характеризував епоху Київської Русі як спільний період в історії України та Росії. Разом з тим його твер­дження про особливе географічне положення України на­водили читача на думку й про її суттєві відмінності від сусідніх держав. Маркович детально описав особливості жи­телів степової зони України у веденні сільського господар­ства, тваринництві, бджолярстві, садівництві.

Справжнім відкриттям для інтелігенції стала анонімна «Історія Русі в». З’явившись наприкінці XVIII — на початку XIX ст., вона тривалий час поширювалася у рукописних списках і лише в 1846 р. вийшла друком, її можливими авторами вважаються батько й син Григорій і Василь Полетики, Григорій Кониський та інші особи. «Історія Русів» є трактатом перехідного періоду, коли пу­бліцистичні твори почали поступатися місцем науковим роз­відкам.

В «Історії Русів» простежується прагнення довести, що тільки Україна була прямою спадкоємницею Київської Русі й мала власну, відмінну від Росії історію. Початок етногенезу українського народу пов’язується із сарматськими племе­нами, а під русами розумпоться лише українці. Серед най- видатнппих українських князів названо Кия, Аскольда, Діра, Святослава. Ідея про народоправ’я давніх українців різко контрастувала з монархічним правлінням Росії та спонукала передову громадськість до необхідності відновити старі де­мократичні порядки.

Сторінки твору про героїчну боротьбу українського на­роду з агресією Кримського ханства й Туреччини пробу­джували в людей глибокі патріотичні почуття, гордість за своїх предків. Чи не вперше багато з них дізналися про Богдана Ружинського, Михайла Вишневенького, Івана Під­кову та інших славних козацьких ватажків, котрі без вагань несли на жертовник свої чубаті голови в ім’я незалежності й слави України.

Серед причин антипольських виступів запорізького ко­зацтва першої половини XVII ст. автор на перше місце ставив наступ польської шляхти на права українського на­селення та його прагнення до незалежності. В описах ви­звольних війн робився наголос на етнічній та релігійній близькості українського і російського народів, що й стало першопричиною об’єднання України з Росією в 1654 р.

Не могли нікого залишити спокійним сторінки про ма­сову загибель українських козаків на будівництві Петербурга, ритті каналів та на інших роботах далеко від Батьківщини. Тим більше, що поряд з цим показана й боротьба частини козацької старшини за автономні права України. В уста гетьмана Павла Полуботка автор вклав обурення українсь­кого народу антиукраїнською політикою царя Петра І. Безіменний автор не приховував і відмови частини козацької старшини від національної ідеї й пристосування до політики царського уряду.

Незважаючи на значні фактологічні неточності, націо­нально-визвольна спрямованість зумовила широку популяр­ність «Історії Русів». Її знали й глибоко шанували Дмитро Бантиш-Каменський, Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Микола Маркевич, Олександр Пушкін, Тарас Шевченко та багато інших поетів, письменників, вчених. «Історія Русів» започаткувала пробудження ідеї національної самобутності українського народу за допомогою наукового й полемічного методів.

Формуванню національної ідеї сприяла й чотиритомна «История Малой России», видана Дмитром Б а н- тиш-Каменським 1822 р. в Москві. Сам автор походив з молдавських дворян, які багато років раніше жили в Ніжині. Тому його інтерес до історії України був неви- падковим. На спрямування праці значний вплив справило спілкування Бантиш-Каменського з найближчим інтелек­туальним оточенням всемогутнього правителя генерал-гу­бернатора краю князя Миколи Рєпніна. Василь Капніст, Григорій Квітка, Іван Котляревський і Василь Полетика заклали у свідомість ученого думки про славетне минуле України, її автономію, давнє походження й особливі права козацької старшини.

Випускник Київської академії, Кенігсберзького, Галль­ського, Лейпцизького та Празького університетів Петро Симоновський (1717— 1809) написав працю «Краткое описание о козацком малороссийском народе...» (видана лише у 1847 p.). У ній автор хоч і поділяв офіційну точку зору на Київську Русь як спільний період в історії трьох народів, разом з тим висловив чимало нових думок. Початок етногенезу українського народу він пов’язував з часом входження його земель до складу Великого князівства Литовського, виступав прихильником гетьманського устрою, ратував за політичну автономію, яку раніше мала Україна.

Велику популярність серед сучасників здобула п’яти­томна «История Малороссии» Миколи Мар­кевича, видана в Москві 1842— 1843 рр. Хоч у ній було чимало запозичень з попередніх видань, але читача притягував романтичний опис минулого України та її діячів. На відміну від своїх попередників Маркевич вважав дви­гуном історії й виразником інтересів всього народу козацьку старшину. Вперше в історичній науці головною дійовою особою історії став не правитель, не одна панівна особа, а панівна верхівка суспільства, яка ратувала за автономію козацької держави. Автономістичне спрямування книги дало підставу Віссаріону Бєлінському звинуватити Маркевича у прагненні відірвати історію України від історії Росії.

Значний вплив на пробудження національної свідомості народу й пропаганду його поетичного духу справили пуб­лікації фольклористичних збірок. Першим дослідником і видавцем українських народних дум став грузинський князь за походженням, уродженець України Микола Цер- т е л є в. У передмові до виданого у 1819 р. твору «Опыт собрания старинных малороссийских песен» він зазначав, що зібрані ним пісні демонструють геній, звичаї, дух і чисту мораль, яка завжди була властива малоросам. Несподіваною для багатьох була заява Цертелєва про те, що він ставить українську народну думу набагато вище від усіх романсів і пісень.

Видатний внесок у популяризацію українського фольк­лору зробив випускник Московського університету, пізніше перший ректор Київського університету Михайло Максимович. У Москві він видав дві пісенні збірки «Малоросійські пісні» (1827) і «Українські народні пісні» (1834), а після переїзду до Києва ще одну. У фольклорі вчений вбачав поетичний вияв народних почуттів і прагнень і таким чином хотів ознайомити широку громадськість з ментальністю українського народу. Максимович став одним з фундаторів української етнографії, організував три випус­ки (1840, 1841, 1850) історико-літературного альманаху «Киевлянин», де друкувалися літературні, історичні, етно­графічні та філологічні праці вчених і любителів старовини.

Водночас Максимович відіграв видатну роль у розвитку історичної науки. Вчений дотримувався панівної на той час концепції про спільність походження українського, білору­ського й руського народів. Але разом з тим виступав проти норманістської теорії появи в східних слов’ян давньої дер­жави, заперечував антинаукову концепцію російського іс­торика Михайла Погодіна про те, що українські козаки були окремими племенами, сумішшю слов’янських і тюрк­ських елементів. Максимович був одним з перших істориків, котрі наголошували на історичному значенні визвольної бо­ротьби українського народу під проводом Богдана Хмель­ницького й почали досліджувати гайдамацький рух в Україні.

Таку саму багатогранну діяльність на ниві українознав­ства проводив російський і український вчений Ізмаїл Срезневський. Будучи студентом, а згодом про­фесором Харківського університету, Срезневський на все життя захопився українською тематикою й своєю науковою діяльністю глибоко вплинув на пробудження й формування національної свідомості українців. Чималий інтерес у країні викликала видана в Харкові кількома випусками протягом 1833— 1838 рр. фольклорна праця молодого вченого «Запо­рожская старина», в якій були вміщені думи, історичні пісні, народні перекази, легенди й літописні дані про заняття і побут, звичаї та ратні подвиги запорожців. Велику наукову цінність мали примітки й коментарі автора до вміщених матеріалів. У харківський період свого життя вчений опу­блікував ряд історико-етнографічних розвідок з української тематики. Виходили й інші праці з українознавства, в тому числі Миколи Маркевича, Платона Лукашевича та інших вчених.