Формування наукових центрів українознавства.

Серйозні народознавчі праці базувалися на попередніх наукових до­слідженнях різних сторін життя народу. До них прилучались як викладачі навчальних закладів, так і широкий загал лю­бителів старовини, національної культури й мови.

Одним з перших такий центр почав складатись у Харкові після відкриття в ньому університету. В місті зросла кількість високоосвічених людей, захоплених національною ідеєю, Серед них, безумовно, був ініціатор створення університету Василь K а р а з і н. Перебуваючи під наглядом по­ліції у своєму селі Кручик, він часто приїздив на засідання ради і різних товариств університету, закликав людей вивча­ти й популяризувати історію, культуру, побут народу, ви­ступав проти розпалювання національної ворожнечі. По­мітними фігурами національно-духовного відродження не тільки Слобожанщини, а й всієї України були декани уні­верситету Григорій Успенський, Петро Гулак-Артемовський, професор Ізмаїл Срезневський, а також прозаїк Григорій Квітка-Основ’яненко. Навколо них групувалися молоді вче­ні, студенти, вчителі, дрібні поміщики тощо, котрі їздили Слобожанщиною у пошуках народних дум, пісень, переказів, повір’їв, інших етнографічних матеріалів. Результати етно­графічних експедицій обговорювалися на засіданнях різно­манітних гуртків. Завдяки ентузіазмові харківської профе­сури пробудився інтерес до україністики у багатьох студентів, у тому числі в Миколи Костомарова.

На базі широких наукових досліджень при Харківському університеті в 1812 р. створюється перше в Україні Товариство наук, прообраз сучасної Національної Академії наук, важ­лива увага приділялась народознавству. Статті про побут, звичаї, усну народну творчість та історію України регулярно друкувались у щойно створених журналах «Харьковский еже­недельник», «Украинский журнал».

На 20-ті роки XIX ст. важливий губернський центр фор­мується навколо Полтави. Центральною фігурою україно­знавства на Полтавщині став Іван Котляревський. Протягом ряду років він збирав дані про народне життя, а потім широко використовував їх у своїх працях. Котляревський був неперевершеним знавцем народних одягу, їжі, ігор, му­зики, звичаїв, обрядів, сімейного, громадського побуту, знань тощо. Глибока народність і літературна геніальність зумовили небувалу популярність творів Котляревського. Письменник щедро ділився своїми знаннями із сучасниками. Зокрема він надавав етнографічні матеріали Бантиш-Ка- менському для опису українців у третьому томі «Истории Малой России», консультував інших учених.

У Прилуцькому повіті активну збиральницьку народознавчу роботу проводив літератор, фольклорист і етнограф П. Бі- лецький-Носенко. Він підтримував зв’язки з різними нау­ковими товариствами, зберігав багато записів історичних подій, звичаїв та обрядів. Частина їх була видана вже після смерті автора (1856), а більшість залишилась у рукописах. У маєтку з екзотичною назвою Парк-Трудолюб під Мир­городом жив і працював великий українолюб Василь JIo- миковський. Нащадок старовинного старшинського роду в 1808 р. зібрав і систематизував унікальні матеріали під на­звою «О Малороссии. О древних обычаях малороссий­ских...». Вони стосувалися звичаїв, обрядів, частково мате­ріальної культури, проблем походження українського народу та запорізького козацтва. Народознавець підготував і ряд інших робіт, які вийшли в світ вже після його смерті. На­багато продуктивнішою була українознавча діяльність упра­вителя полтавської палати державних маетностей Миколи Арандаренка.

Важливий регіональний центр народознавства склався в Одесі. Тут відкриваються різні заклади, товариства, в роботі яких важливе місце займали народознавчі студії. Серед них— ліцей (1817) та інститут східних мов при ньому (1828), мі­ський музей старожитностей (1825). Особливо пожвавилась українознавча робота місцевих аматорів і науковців після створення Товариства сільського господарства Південної Ро­сії (1823) та Одеського товариства історії і старожитностей (1839).

Даючи дозвіл на відкриття товариств, царський уряд ставив за мету з їхньою допомогою науково обгрунтувати права Росії на південні українські землі й Крим. Але це не завжди виконувалося. Поряд з історичними й археоло­гічними дослідженнями Одеське товариство історії і старо­житностей розгорнуло широке вивчення звичаїв, обрядів, занять, побуту та фольклору місцевого населення. З 30-х років результати досліджень регулярно публікувалися в «Одесском альманахе» і «Одесском вестнике», а з 1844 р.— в «Записках» товариства, пропагуючи й зберігаючи для на­щадків досягнення багатонаціональної культури Півдня України.

Найпомітнішою фігурою Одеського товариства історії і старожитностей був історик, статистик, економіст, етнограф, публіцист Аполлон Срезневський. Йому належить велика заслуга в збиранні й публікації історичних та етнографічних матеріалів. Він написав тритомну «Историю Новой Сечи, или последнего Коша Запорожского» (1842, 1846), інші іс­торичні праці, а також розвідки про некрасовців у Бессарабії, болгарські колонії, життя вірмен у Новоросії тощо. Під­тримуючи колонізаторську політику російського царизму, вчений трактував гайдамацький рух як відверте розбійни­цтво, за що зазнавав критики з боку Максимовича й Шев­ченка.

Після відкриття університету значним науковим центром українознавства став Київ.

У 40-х роках у Києві жив уже тоді відомий своїми на­родознавчими працями Пантелеймон Куліш. З 1846 р. на кафедрі російської історії Київського універ­ситету почав працювати Костомаров. Він підготував, а на­ступного року видав курс лекцій «Славянская мифология», де розкривалися вірування слов’ян. Українознавством зай­малися Микола Гулак, Іван Посяда та ін. Шевченко й Ko- стомаров виношували ідею створення українського журналу. Професори університету почали більше уваги приділяти ет­нографічній підготовці студентів, пробуджуючи у них інтерес до національної культури.

У 20-х роках започатковується планомірне археологічне дослідження Києва. Археолог Кіндрат Лохвиць- к и й відкрив руїни і фундаменти Десятинної церкви, Зо­лотих воріт, церкви Святої Ірини та інших давніх споруд, зібрав цінну колекцію стародавніх монет.

Багато зробила для становлення українознавства як науки Комісія для опису губерній Київського учбового округу (1851— 1864). Ініціатива створення комісії належала чинов­никові для особливих доручень при київському губернаторі Дмитру Журавському. Поряд зі статистично-економічними він писав праці з народознавства, які, на жаль, цензура не дозволила друкувати. Навколо вченого секретаря комісії Жу- равського й професора кафедри російської історії універ­ситету Платона Павлова згрупувалися прогресивні вчені Ми­кола Іванишев, Микола Маркевич, Михайло Максимович, Амвросій Метлинський, викладачі навчальних закладів Зе- нович, Кітенко, Росковшенко та ін. Вони протистояли мо­нархістсько-охоронному курсу, який проводили помічник попечителя Київського учбового округу Михайло Юзефович та його прибічники.

Вперше в народознавстві у складі комісії було створено відділення етнографії, це започаткувало її відокремлення від географії й становлення як окремої науки. Комісія роз­робила науково-інструктивні матеріали — інструкції, анке­ти, програми — і розіслала їх на місця. Таким чином до збору етнографічного матеріалу підключалися сотні людей, які діяли за науково розробленими планами. Дві невеликі інструкції Метлинського були надруковані 1853 р. у «Чер- ниговских губернских ведомостях» і стосувалися збирання, систематизації та підготовки до видання народних пісень та інших творів фольклору.

Вперше в історії українознавства комісія організувала й провела ряд спеціальних експедицій з етнографічного вивчення населення у Правобережній і Лівобережній Укра­їні. У 50-х роках цією проблемою займались Опанас Афа- насьєв-Чужбинський, Метлинський, Маркевич та інші чле­ни комісії. Зібрані й опубліковані ними матеріали не втра­тили свого значення й сьогодні. З метою розширення народознавчих досліджень у 1853 р. виникла ідея об’єднання комісії з Російським географічним товариством. Але з різних причин найближчими роками вона не реалізувалась. В ці­лому комісія стала науково-організаційним центром народо­знавства в Україні, а Київ перетворився на загальноукра­їнський науковий народознавчий центр.

Українознавчі центри існували й поза межами України, насамперед у Петербурзі, що став на той час, за словами поета Євгена Гребінки, «колонією освічених українців. Всі громадські місця, всі академії, всі університети переповнені земляками».

Прогресивні кола столиці проявляли велику зацікавле­ність усім українським. Перебуваючи в Петербурзі, Микола Гоголь просив рідних з с. Василівки на Полтавщині над­силати йому фольклорно-етнографічні матеріали, які він використовував під час створення прозаїчних творів. Письменник друкував українознавчі дослідження в «Отечественных записках», мав намір написати історію України, а видатний російський поет Олександр Пушкін у 1829 р. навіть приступив до її створення. У різний час у Петербурзі жили й творили Шевченко, Ко­стомаров, Куліш та багато інших українців, котрі популя­ризували національну культуру. У 30-х роках у ньому навіть діяв гурток любителів української культури й науки, в роботі якого брали участь як українські, так і російські діячі куль­тури, в тому числі Гребінка, Маркевич, Григорович, Co- шенко, Якубович, Даль, Панаєв, Кукольник та ін. Відвідував його вечори й Шевченко.

У Москві сформувалося багато українських народознав­ців, тут відбулося становлення одного з основоположників вітчизняного слов’янознавства, фольклориста й етнографа випускника полтавської семінарії Осипа Волинського. Став­ши професором Московського університету, а потім і сек­ретарем Товариства історії та старожитностей російських, він багато зробив для публікацій в московських виданнях матеріалів про історію та етнографію України. Завдяки йому протягом 1846— 1848 рр. видано «Летопись Самовидца», «Историю Руссов» та багато інших праць української те­матики.