Погляди на історію України XVIII-XIX століть у працях французьких вчених, дипломатів та політиків

Першим західноєвропейським твором, цілком присвяченим історії України, був "Літопис Малоросії, або історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії"⁷⁹ французького дипломата і історика Жана-Бенуа Шерера.

Треба зазначити, що, незважаючи на перебування на російській службі і на службі у французькому посольстві в Петербурзі, Ж.-Б. Шерер не став апологетом царизму, зміст його книжки проникнутий співчуттям і симпатією до українського народу, до його героїчної боротьби за свободу.

Він із захопленням пише про українських козаків, про їх войовничий дух. "Виховані як спартанці, завжди при зброї як римляни, громадяни цієї республіки не підкорювали чужі землі, як ці останні, але захищали свої вівтарі та хатні вогнища відважно й постійно, воліючи труднощів мандрівного життя, а не розслабленості рабства ", — стверджує Ж.-Б. Шерер у вступному слові. І далі він підкреслює, що "українські козаки були мирним народом", але "пересвідчившись, що їх хочуть знищити, вхопилися за шаблі й почали зміцнювати свою незалежність на небезпечній відстані від місць, де вони зазнавали нестерпного гноблення. Проте, якщо однією рукою козаки мстилися за обмеження свободи, успадкованої ними від батьків, то другою вони зупиняли наступ півмісяця й відганяли татар.

У подальшому тексті чітко спостерігаємо, що Ж.- Б. Шерер, не називаючи кривдників і обвинувачувачів, стоїть на позиції права козаків на боротьбу за свободу. Зокрема, він пише: "Цей народ, пам'ять якого повна спогадів про предків, скинув із себе ярмо, — і саме цього не хочуть йому пробачити. Самозахист козаків назвали бунтом, а повстання вважається злочином, коли йому бракує належної сили". І далі Шерер ставить запитання: "З якими почуттями дивитимемося ми на козаків, якщо досі нам показували з-поміж них лише зрадників?"⁸¹.

Відмінність праці Ж.-Б. Шерера і її позитивне значення в тому, що при її написанні використані українські джерела. У першому томі Шерер подає загальні відомості про Україну або Малоросію, її населення, флору, фауну, клімат, про ріки, міста, фортеці і т.д. У цьому, як видно з тексту, він використав "Опис України..." Г. Боплана, і дещо творів П. Шевальє. Зокрема, він, як і Шевальє, помилково стверджує, що “мова козаків є діалект польської мови, а ця остання є діалектом слов'янської. Вона дуже вишукана, переповнена зменшувальними формами, а способи висловлювання є дуже витончені”. Частина розділів його праці насичена етнографічним матеріалом про козаків і український народ. Особливо цікаві розділи в Шерера "Про обов'язки та посади запорозьких та малоросійських козаків", про уряд Малоросії. Цінним є матеріал десятого розділу "Населення України", в якому подана статистична викладка про населення України того періоду⁸².

При ознайомленні з 2-м і 3-м розділом “Літопису Малоросії...” Ж.Б. Шерера вражає його детальний опис як течії Дніпра від річки Самари до гирла, так і зазначення міст та інших населених пунктів, монастирів, фортець, укріплень, а також козацьких місць проживання.

Так, описуючи лівобережні притоки Дніпра від річки Самари, Шерер називає 23 річки, вказує місце витоку кожної з них, їх довжину, які населені пункти розташовані на їх шляху, монастирі, церкви, мечеті, фортеці, інші фортифікаційні укріплення, коли і ким вони були збудовані.

Подібний опис Шерер зробив і правобережних приток Дніпра, нарахувавши їх аж 30. Як і про лівобережні притоки, він подав про них докладну інформацію — місця витоків, довжину, віддаль однієї від іншої, а також які міста і споруди розташовані на їх шляху.

Водночас Шерер зробив перелік порогів на Дніпрі, подав їх назву і віддаль одного від іншого. Всього він їх нарахував 12 (Боплан — 13). Шерер називає також і ті міста, які були в давнину і зникли.

Таких інформаційних відомостей, які подав Шерер в своїх описах приток Дніпра (від середньої течії до гирла), важко відшукати в українській та російській літературі і тепер. Вони мають характер туристичного довідника. Цікаво було б пройти описуваними шляхами і зіставити, що із зазначеного залишилося до сьогодні.

У своїй праці Ж.-Б. Шерер вказав на причину незадоволення козаків і всього українського народу московською владою. Він зазначив, що “коли українські козаки піддалися Росії, то насамперед їм було підтверджено привілеї володіння країною, яка їм належала. Ці привілеї, хоч вони й були послідовно підтверджені всіма царями й куплені ціною козацької крові, зазнали, однак, тієї самої долі, як і всі інші привілеї. Їх намагалися скасувати або, щонайменше, відібрати одну по одній від тих, хто з них користався. Це привело до загального незадоволення у Малоросії”⁸³.

У праці Ж.-Б. Шерера поняття “Україна” і “Малоросія” тотожні. Так, п'ятий розділ його книги має назву “Про поділ козаків України на полки" і на початку Шерер пише: “мешканці Малоросії поділені на полки”. І далі він перераховує назви десятьох полків. Фактично тут йдеться про Гетьманщину — Лівобережну Україну з Києвом, яка після Андрусівського перемир'я 1667 р. Московської держави з Польщею залишилася в складі Московської держави.

В окремих розділах (сьомому і восьмому) Шерер розглядає адміністративний устрій козацької держави, урядові посади, військову і цивільну владу. Є цікаве повідомлення про поділ жителів Малоросії на класи, точніше на соціальні групи (стани), а саме: 1. Священики, або біле духівництво (те, що не платило податків). 2. Шляхта, урядові й ті, хто вже пішов у відставку. 3. Військові, або козаки. 4. Міщани, або жителі міст різного стану. 5. Посполити, тобто селяни, або хлібороби, яких зазвичай звуть у цій країні “піддані” — кріпаки. Їх не можна продавати окремо, але, коли продають землю, вони разом з цією землею до якої їх прикріплено, переходять під владу нового власника”⁸⁴.

Щодо деяких звичаїв українського народу і козаків, то Шерер їх переказує так, як це робить Г.-Л. де Боплан. Доповнення тільки є про виховання молоді, яку вчать поважати й шанувати людей похилого віку. Відзначає також гостинність українського народу, яка “так поширена по всій Малоросії, що іноземець, подорожуючи по країні, ніколи не потребує робити витрати на ночівлю та харчування”. І далі: “У запорозьких козаків курені завжди стоять відчинені. Будь- який мандрівник чи перехожий може туди зайти і з'їсти все, що він знайде їстівного, якщо навіть нікого нема вдома. Йому навіть ніхто не дорікне, як він усе з'їсть, але він не може нічого забрати з собою, якщо не хоче наразитися на суворе покарання, бо існує священний принцип недоторканості будь-якої речі, що є в курені”⁸⁵.

Шерер повідомляє про запровадження в Україні подушного податку російською імператрицею. Зокрема він пише, що “жителі Малоросії у минулому не обкладалися податками...

Щодо толерантності українського народу, то французький історик написав наступне: “Жодна нація не виявляє стільки поміркованості в незгодах, як жителі Малоросії. Там обидва супротивники спокійно їдуть тим самим возом, п'ють, їдять і сплять разом, навіть коли треба проїхати 300 верст, щоб дістатися до судді. І коли вони до нього нарешті добираються, кожен представляє свої докази й розпочинає справу проти другого. Така поведінка є, безперечно, одним з найкращих свідчень того, як вони поважають закони, а також безсторонності та справедливості тих, хто забезпечує їх виконання”⁸⁶.

З того часу минуло понад 220 років, але, на превеликий сором, депутати Верховної Ради теперішньої України розгубили кращі риси толерантності українського народу, а окремі судді — повагу до законів.

Окрему цінність праці Шерера представляє розділ, в якому висвітлена статистика населення Малоросії. У ній представлені демографічні дані трьох єпархій — Київської, Чернігівської та Переяславської. Вражає велика кількісна перевага новонароджених над померлими (31,2 %). Тут же містяться дані про землеволодіння шляхетних козаків і простих козаків, міщан, робітників та інших, а також кількість будинків у шляхетних козаків без землі і простих козаків без землі. Загальна кількість населення Малоросії (Гетьманщини) становила тоді приблизно 2 мільйони, що збігається з даними інших джерел.

Цікавим є детальний опис Ж.-Б. Шерера про спосіб збору й підготовку козаків до морського походу проти турків, будівництво ними човнів місткістю 50-60 козаків у кожному, заготовку харчів, які складалися в основному із сухарів, барил з кулішем і галушками, а також військове спорядження й озброєння. Показує також відвагу козаків під час морського походу і в бою з турецькими кораблями (галерами), їх маневрену тактику під час бою.

Визвольну боротьбу українського народу проти польського гніту до битви під Берестечком в період Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького Ж.- Б. Шерер у першому томі висвітлює схематично. Правда, він дещо доповнює про цей період у другому томі під назвою “Короткий виклад історії козацьких гетьманів і найвизначніших подій, які сталися в Україні”.

Отже, висвітлюючи перші козацько-селянські повстання проти польських поневолювачів, Ж.-Б. Шерер коротко зупинився на деяких з них. Передусім, це повстання під проводом І. Підкови 1587 р., повстання під проводом С. Наливайка, якого він іменує гетьманом, коли козаки “зненавиділи польське ярмо і звикли до діяльного життя, вони тісно, як ніколи, згуртувалися навколо свого гетьмана, щоб гідно зустріти польську армію, яка наступала на них...”. І, нарешті, повстання 1637 р. під проводом Павлюка, яке він називає заколотом. “Головною причиною заколоту було те, — вказує Шерер, — що Польща, намагаючись потихеньку привести козаків до покори, роздавала багатьом польським панам велику кількість земель, які завжди належали козакам, що служили на кордоні України. Ці польські пани топтали ногами козацькі привілеї, збільшуючи прибутки з цих земель

та примушуючи своїх нових васалів до такої самої панщини, як в інших польських провінціях”⁸⁸.

Шерер повідомляє про трагічну долю всіх трьох ватажків вищевказаних повстань, яких було жорстоко страчено у Варшаві, й встановлення ще більшого свавілля з боку польської влади й шляхти щодо козаків і селян.

При висвітленні Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького у Ж.-Б. Шерера відсутня логічна послідовність є, замовчування окремих битв, в яких перемагало козацьке військо, й надання переваги тим битвам, в яких це військо зазнавало невдачі. Спостерігаємо також певну упередженість. На історію цієї війни Шерер відвів у першому томі 29 сторінок, у другому — 14. Почав з висвітлення першої битви 1648 р. (місяця не вказано), коли козаки об’єдналися з татарами й зустрілися з польською армією під командуванням М. Потоцького, до якої приєдналися реєстрові козаки на чолі з Барабашем (як він пише, “проти своєї Батьківщини”). У першому томі місце битви у нього не Жовті Води, а маленька річка Шеська, яка тече з Польщі і вливається у Малий Інгулець. Тут, ймовірно, Шерер має на увазі українські землі, захоплені Польщею. Наслідки цієї битви Шерер показує об’єктивно: польська армія зазнала розгрому, втратила увесь свій обоз і лише десята частина їхньої армії ледве врятувалася від смерті. Два генерали були важко поранені, один з яких — Потоцький — помер від ран, третій генерал Сапега потрапив у полон.

Про битви під Корсунем і Пилявцями Шерер у першому томі зовсім не згадує. У другому томі битві під Корсунем відведено один абзац, а Пилявецькій битві — одне речення, що у вересні 1648 р. “Богдан Хмельницький, підтриманий татарами, захопив польський табір і забрав усі багатства, які були в містечку Пилявка”.

Щодо битви під Збаражем і Зборовом, то у першому томі Шерер зображує ці події так, нібито й боїв не було. Король та його оточення розуміли труднощі війни проти козацького і татарського війська і вбачали порятунок у розриві союзу татар з козаками. З цією метою вони написали до хана лист, у якому запевняли його, що зобов’яжуться продовжувати з ним добрі стосунки, якщо він укладе мир з королем та державою й покине козаків. На що, нібито, хан ввічливо відповів, що погоджується на пропозицію відновити давній союз з королем та Річчю Посполитою і припинити війну, якщо Польща урочисто пообіцяє повернути козакам привілеї, відібрані в них силоміць і ніколи на них не зазіхати.

До цієї відповіді, як пише Шерер, було додано листа Хмельницького, в якому той запевняв короля і Річ Посполиту у своїй вірності та бажанні служити їм у майбутньому, якщо козакам буде повернуто привілеї, за які вони заплатили своєю кров’ю.

Далі в Шерера йдеться про те, що “прочитавши ці листи король вирішив провести нараду і вибрав для неї Зборів” (виділено нами. — Автори). Тобто, це мала відбутися зустріч міждержавних представників у мирний час, а не на полі бою. На першій зустрічі були присутніми лише дві сторони — хана представляв на ній візир Сулейман-ага, а короля і Річ Посполиту — великий канцлер Польщі Оссолінський. Візир при відсутності Б.Хмельницького виставив лише три вимоги: “сплати утримання, яке Польща давала ханові за його послуги і яке відмовився платити покійний король Владислав; щоб Польща задовольнила вимоги козаків, повернувши привілеї, які вона їх цілком несправедливо позбавила; і третю вимогу, яка полягала в тому, щоб ханові було дозволено вільно грабувати країну, коли татари повертатимуться назад додому на відшкодування втрат, яких вони зазнали у цій війні”⁸⁹. Тобто, третя вимога, як бачимо, була спрямована проти козаків і всього українського народу, оскільки йшлося про його пограбування татарами.

Наступного дня, 17 серпня 1649 р., на другу зустріч канцлер Польщі з'явився на нараду в супроводі воєводи київського та віце-канцлера литовського, а візир хана з Хмельницьким. Після багатьох суперечок було укладено мирну угоду між ханом, Хмельницьким та королем Речі Посполитої. Ось так, по-буденному, сповіщає Шерер про підписання угоди, ніби й не було війни. Навіть назви Зборівська угода чи Зборівський мир немає. А те, що козаки на чолі з Богданом Хмельницьким захопили у фортеці Збараж 50 гармат, здобули Збараж, навколо якого увесь шлях було вкрито трупами, здобули Львів і Замостьє, про це Шерер згадує лише в другому томі, ніби на період підписання згадуваної угоди цього й не було.

Зате на битву під Берестечком, у якій перемогли поляки, Шерер присвятив вже у першому томі майже половину тексту про війну, описавши її з усіма подробицями, хоч і запозичив чотири сторінки у Шевальє без посилання на автора (у Шевальє — с. 160-163, у Шерера — с. 106-108). У першому томі Шерер допустив неточність у визначенні чисельності військ, занизивши кількість польського війська до вісімдесяти тисяч душ, а козацько-татарське обчислив у триста тисяч. Правда, у другому томі він вказав, що польському королю була надана допомога військом герцога Курляндського і маркграфа бранденбурзького під командуванням генерала Донсгофа. “Усі ці допоміжні сили приєдналися до поляків і утворили разом із ними, — пише Ж.-Б. Шерер, — майже трьохсоттисячну армію”⁹⁰.

Таким чином, у першому томі Шерер мав намір показати перевагу поляків у воєнному мистецтві, які меншими ніж у три рази силами перемогли козацько-татарське військо. У другому томі він виправив кількісну чисельність польського війська, але не зауважив, що крім військових вояків, була така сама кількість слуг та обслуговуючого персоналу, котрі в будь-який момент могли взятися за зброю. Та й бранденбурзьке і курляндське війська, які прийшли на допомогу полякам, не зрівняти із селянськими повстанцями у складі козацького війська. А найголовнішою причиною поразки козацько-селянського війська під Берестечком була зрада татар у самому розпалі бою.

Ж.-Б. Шерер подає також відомості про обставини перемовин і укладення Білоцерківської угоди, і наступні переможні для козаків бої під Батогом і Жванцем.

Шерер значну увагу приділив у своєму “Літописі...” обставинам, у яких опинився Б. Хмельницький під кінець Визвольної війни, коли поляки, прагнучи реваншу, не припиняли її, а татари час від часу порушували угоди, укладені з Хмельницьким. Він підводить до висновку, чому і на яких умовах Богдан Хмельницький пішов на угоду з московським царем.

У своїй праці Шерер простежує цей процес від початку аж до повного “підкорення козаків владі Росії”, ліквідації Гетьманства і “знищення Запорозької Січі”. Говорячи про вибір союзу Хмельницького на користь Росії, він серед причин найважливішими називає дві: те, що Хмельницький “не міг сподіватися на допомогу з боку віддалених держав, і те, що однакова релігія росіян і козаків забезпечить міцну дружбу між двома народами....Однак досвід добре навчив його не дуже розраховувати на захист володаря, який завжди продає свою допомогу тому, хто більше заплатить, та ще й грабує, руйнує і палить усе, що належить другу чи ворогу, будучи незадоволеним якоюсь дрібницею. Він сподівався згодом позбутися такого союзника”⁹¹.

Шерер передає зміст 11-ти статей, які було “підписано в день Богоявлення 1654 р. у Переяславі”. Тут він допустив неточність, бо в Переяславі ніякого письмового Договору не було підписано. Це так звані Березневі статті, головною серед яких була стаття про обіцянку царя про те, що “козаки користуватимуться своїми давніми вольностями, привілеями пільгами та судами...”. Але, як зазначає Шерер, московські царі ці статті постійно порушували. Яскравим свідченням цього є підписання 1667 р. в Андрусові договору між московським царем і польським королем, за яким фактично без відома гетьмана було поділено українські землі між Москвою і Польщею. Урізання прав, свобод і вольностей козаків, як стверджує Шерер, систематично продовжувалося аж до знищення Запорізької Січі. Перед цим у козаків був відібраний останній привілей — мати суддями своїх співвітчизників, згідно з магдебурзьким правом, яким користувалися козаки і якого здебільшого не знали прислані судді. Шерер зазначає, що саме утиски царських урядовців і особисто царя Петра І послужили мотивом укладання союзницького договору зі шведами козацьким гетьманом І. Мазепою.

В історіографії царської та радянської Росії при висвітленні воєн з іншими державами гіперболізувалися подвиги російських солдатів під командуванням Суворова, Рум'янцева, Потьомкіна у боях з турками. Ж.Б. Шерер стверджує, що багато тисяч запорізьких козаків “багато зробили для здобуття Перекопа, Кінбурна, Козлова та Бахчисарая — постійної резиденції хана. Скрізь вони відзначалися своєю сміливістю. Російські генерали не знаходили досить високих слів, щоб оцінити відвагу та хоробрість козаків... Найбільші докази козацької хоробрості було дано при здобутті Очакова”. Далі Шерер підкреслює велику заслугу запорізьких козаків у війні з турками 1768 р., коли ті були переможені й змушені були підписати “мир у Кайнарджі, такий почесний для росіян'. Тут “запорозькі козаки ще раз себе добре показали, особливо б'ючись з турками, своїми давніми й непримиренними ворогами”. “Але все це, — продовжує Шерер, — замість довіри та прихильності з боку російського двору послужило прискоренням козацької руїни... Ці останні (імператриця та її оточення. — Автори) думали тільки про знищення тих, хто найбільше прислужився їхній перемозі”⁹².

Царські утиски стосувалися не тільки козаків, а всього населення Малоросії, передусім українських селян. “Російський двір здивував Європу, — пише Шерер, — коли запитав хліборобсько-торговельне товариство у Санкт- Петербурзі, що буде вигідніше: залишити селян кріпаками чи відпустити їх на волю? Ще навіть не дочекавшись відповіді, двір робив усе для скасування свободи, якою доти користувалися малоросійські селяни. Вони завжди мали право перейти від поміщика, в якого їм було погано, до іншого пана, але двір заборонив це указом, що примушував селян Малоросії залишатися в майбутньому на тому місці, де вони зараз перебувають”⁹³. Крім того, Росія, зневажаючи права селян, наклала на них важкий подушний податок, щоб покрити витрати на її війни. Цей податок дав Росії подвійну користь: по-перше, забезпечував певний прибуток і, по-друге, царський уряд точно знав число підданих у Малоросії і знав, скільки чоловік він може набрати до армії. Наслідком цього указу, який розкрив політику царського двору щодо України, була еміграція понад шести тисяч селян з Малоросії у Польщу.

Заслуговує на увагу те, що Шерер у своїй праці повністю помістив наказ імператриці Російської імперії Катерини ІІ про ліквідацію Запорізької Січі (на 7-ми сторінках), це представляє собою історичну цінність. Серед перечислених в наказі Катерини II “тягару...провин” козаків, які заслуговували на “справедливу кару” імператриці, є й такі абсурдні, як звинувачення козаків у зухвальстві привласнення ними місцевості, які Росія “завоювала під час останньої війни з Оттоманською Портою, а ще й Новоросійську губернію”⁹⁴, яку Росія колонізувала, (виділено нами. — Автори). І робилося це під тим приводом, що всі ці землі належали Росії з давніх часів.

У різних місцях своєї праці Шерер описує жахливі картини розправ над українським населенням з боку поляків, турків, татар і росіян під час їх загарбницьких походів, які за жорстокістю перевершували страхіття інквізиції Середньовіччя. Так, після поразки козацько-селянського повстання під проводом Павлюка, багато повстанців стали жертвами жорстокості поляків. “Одних було колесовано, а інших піддано таким тортурам, які не спадуть на думку найжахливішому дикунові, але які гідні рафінованої жорстокості освічених націй. Їх підважували на довгих цвяхах, якими пробивали тіло між ребрами, інших четвертували, і ніщо не могло ні розчулити поляків, ні схилити їх до милосердя. Вони навіть смажили дітей на рашперах, а інших саджали на палі, розкладаючи під ними багаття, а тих, кого не вбили, робили невільниками. Навіть церкви не уникли погрому, їх було сплюндровано, а чаші для святих дарів продано євреям”. У спустошенні української землі особливо “прославився” польський воєвода Чернецький. У поході в Україну 1653 р. він “руйнував, палив і вбивав усе, що він стрічав на своєму шляху”, а 1664 р. “спустошив міста Бужин та Суботів, піддавши все вогню й мечу, і відступив після того, як мав варварське задоволення викинути з могил тіла славного гетьмана Хмельницького і його сина Тимофія”⁹⁵.

Жорстокі розправи на українській землі чинили й турки. При захопленні міста Умані “усі його жителі були забиті..., кров лилася потоками по вулицях, і ніхто не мав пощади. Сп'янілі від люті та власного варварства, турки зривали живцем шкіру з усіх християн, яких могли знайти, набивали шкіри соломою й відсилали сотнями султанові. Міста, які піддавалися туркам, були зобов'язані віддати як данину всіх дітей. Турки забирали їх і робили їм обрізання”⁹⁶.

Не відставали у тортурах українського народу і росіяни. При захопленні міста Батурина — козацької столиці — російським військом на чолі з князем Меншиковим, місто було віддане на пограбування. “Те, що солдати не могли забрати з собою, стало здобиччю вогню... Фортифікації було знищено дощенту, а жителі міста загинули, піддані найжорстокішому катуванню: одних посаджено на палі, інших повішено або четвертовано. Було вигадано й нові муки, сама думка про які наводить жах”⁹⁷. Ось такі страхіття довелося переживати українському народові впродовж віків від іноземних загарбників.

У своїй праці Ж.-Б. Шерер із почуттям висвітлює поневіряння й тяжке життя запорізьких козаків на турецьких і татарських землях після поразки у Полтавській битві. Досить об'єктивно розглядає становище запорізьких козаків в останні десятиліття їх існування, після повернення на Батьківщину 1734 р., а також показує грабіжницьку земельну політику царизму перед знищенням Запорізької Січі і саме її знищення.

У другому томі своїх “Анналів...” під назвою “Короткий виклад історії козацьких гетьманів і найвизначніших подій, що сталися на Україні” Ж.Б. Шерер багато повторює те, що було викладено в першому томі, лише дещо в розширеному, а дещо в уточненому вигляді.

Новим є те, що він подає короткий виклад історії козацьких гетьманів і найвизначніших подій, які сталися в Україні, з початку XV століття до смерті передостаннього гетьмана запорізьких козаків Данила Апостола 1734 р.

Також розглядає тут козацько-селянські війни в першій половині ХѴІІ ст. і повторює в ширшому плані окремі битви Визвольної війни середини XVII ст. Особливо докладно й об’єктивно Шерер виклав міжгетьманську, спустошливу для України боротьбу в період Руїни. Здійснений більш детальний опис російсько-шведської війни; участі у ній козаків; її наслідків для України та українського народу; становища в Гетьманаті після смерті Петра І.

В цілому праця Ж.-Б. Шерера "Аннали Малоросії..." об'єктивно відображає історію України і Запорізької Січі, автор з осудом висвітлює кабальний гніт і утиски з боку польської шляхти, а також політику московського царя, спрямовану на ліквідацію козацьких вольностей і автономії козацької держави й повне підпорядкування її Росії. Попри окремі помилки, наївні твердження про звичаї українського народу й козаків, про родовід козаків від хозарів та інші не знижується її загальна позитивна оцінка.

Цінним у працях Ж.-Б. Шерера є висновок про те, що Україна має свою історію як окрема держава. Він підкреслив, що "Україна мала колись своїх правителів, їхньою резиденцією був Київ, і їхня влада простягалася тоді на Великоросію..." І далі він пророчив їй прогресивне майбутнє, стверджуючи, що "Україна скоро підніметься з того стану залежності й приниження, в який вона впала в останні століття", перебуваючи під владою Москви.

До висвітлення окремих відомостей з історії України у XVIII ст. долучився й всесвітньо відомий французький філософ Вольтер. У своєму знаменитому творі "Історія Карла XII" він присвятив окремий розділ Україні, який здебільшого стосується подій, пов'язаних з переходом гетьмана Івана Мазепи на бік шведів у Полтавській битві.

Але на початку розділу Вольтер дає загальну оцінку становищу в Україні і її прагненням.

Зокрема, він пише: "Україна завжди прагнула бути вільною, але будучи оточена Московією, Туреччиною і Польщею, вона примушена була шукати собі протектора серед цих трьох держав. Вона спочатку піддалася під протекторат Польщі, яка поводилася з нею зовсім як з поневоленою державою і занадто обмежила її права; відтак піддалася Московитові, що уярмлював її неначе рабів, як завше є звичаєм у Московитів. Спочатку українцям надавався привілей вибирати князя, який називався гетьманом, але невдовзі вона була позбавлена цього права і гетьмана почала призначати Москва”⁹⁸.

Фактично в цьому резюме Вольтер показав передумови й причини переходу гетьмана І. Мазепи на бік шведів. У подальшому тексті Вольтер розкриває привід для цього переходу І. Мазепи до шведів та його наслідки до і після Полтавської битви.

Про це Вольтер пише так: "Одного разу, як Мазепа сидів у Москві за столом із царем, імператор запропонував йому допомогти дисциплінувати козаків і зробити його народ більш залежним. Мазепа відповів, що становище України і дух цієї нації є нездоланними перепонами для здійснення царських планів. Розгніваний п'яний цар назвав Мазепу зрадником і пригрозив, що посадить на палю.

Повернувшись в Україну, Мазепа вирішив повстати. Шведська армія, яка невдовзі з'явилася на кордонах, полегшила йому це зробити. Він прийняв рішення бути незалежним й утворити могутнє королівство з України та відламків Росії. Це була відважна смілива людина, далекозора, невтомна у праці, незважаючи на досить похилий вік"⁹⁹.

В іншому місці Вольтер розширив характеристику Івана Мазепи, говорячи “про його характер, що він був відважний аж до безглуздя, завзятий, прозорливий, жорстокий, жвавий і працьовитий. Як гетьман, став таким господарем краю, що був у ньому більш абсолютний від самого царя”¹⁰⁰. Тобто Вольтер стверджує, що абсолютна влада гетьмана Мазепи була “більшою від влади самого царя”, що явно було перебільшенням.

Говорячи про союз І. Мазепи з Карлом ХІІ, Вольтер висвітлює плани обох союзників. Нібито шведський король призначив Мазепі зустріч біля річки Десни, і Мазепа пообіцяв з'явитися там з тридцятьма тисячами козаків. Для здійснення цього плану Карл ХІІ наказав генералу Левенгаупту, війська якого перебували в Білорусії, йти в Україну, де король мав намір перезимувати, щоб наступною весною, заручившись підтримкою козаків, зуміти перемогти Московію. Але наступні події зламали плани Мазепи і Карла ХІІ.

Сам перехід І. Мазепи на бік шведів Вольтер характеризує так: "Мазепа нарешті з'явився до шведів, але, скоріше, як утікач, ніж як могутній союзник. Московити викрили його задум та перешкодили його планам; вони обрушилися на козаків і знищили їх дощенту; видані приятелі Мазепи, захоплені зі зброєю в руках, загинули в кількості тридцяти чоловік на колесі. Його міста спопелили, його скарб загарбали, зброю й постачання, що приготовлено для шведського короля, було захоплено"¹⁰¹.

Тут Вольтер допустив неточність. Козаки, звичайно, зазнали великих втрат при захопленні московськими військами м. Батурина — гетьманської столиці, де були зосереджені величезні запаси продовольства для війська, зброя, артилерія, військова комунікація, але військо козацьке не було “знищено дощенту”, як пише Вольтер, бо на той час, крім боїв з гарнізоном Батурина, боїв з козаками ще не було. Втрата продовольства і бойових припасів у Батурині позбавила постачання і козацького війська, яке було з Мазепою, і шведського війська Карла ХІІ. Вольтер стверджує, що й генерал Левенгапт прибув із своїм військом майже в такому стані, що й Мазепа, але привів “з собою приблизно п’ятнадцять тисяч шведів, які вартували більше ніж сто тисяч козаків”. Тут Вольтер гіперболізує міць шведів і явно недооцінює бойові якості козаків.

В “Історії Карла ХІІ” Вольтер описує, в якому тяжкому становищі опинилася армія Карла ХІІ в Україні лютої зими 1709 року. Король наважувався робити тривалі переходи в люті морози. Під час одного з таких переходів дві тисячі чоловік впали замертво від холоду на його очах. Вольтер з подробицями описує становище шведської армії в зимовий період в Україні в рік Полтавської битви. “У кавалеристів більше не було взуття; піхотинці були без черевик і майже без одягу. Вони були вимушені собі робити як могли взуття зі шкіри тварин; часто не вистачало хліба. Через нестачу тяглових коней були змушені покинути всі гармати в болотах і річках. Ця раніше така квітуча армія, — пише Вольтер, — зменшилася до двадцяти чотирьох тисяч чоловік, що майже вмирали з голоду”¹⁰². Ці дані, наведені Вольтером, дають нове представлення про тяжке становище шведської армії в Україні, яке значною мірою підірвало її боєздатність і, ймовірно, стало основною причиною поразки шведів у Полтавській битві.

Після висвітлення становища у шведській армії, Вольтер розкриває тактику Петра Великого, як він його називав, у зимові місяці, коли шведська армія була вже в Україні. Петро І продовжив політику ослаблення свого ворога маленькими битвами, вважаючи, що через неможливість рекрутського набору, шведська армія врешті-решт повністю загине. Лише надмірний холод змусив обох противників тимчасово припинити бої. Але з першого лютого вони розпочали бої серед льоду і снігів, як пише Вольтер. Через кілька місяців воєнна тактика Петра І, на яку звернув увагу Вольтер, мала свої наслідки. Після численних битв і кількох несприятливих перебігів подій у квітні король побачив, що у нього залишилося лише вісімнадцять тисяч шведів. Лише один Мазепа, гетьман козаків, допомагав їм вижити, без допомоги армія померла б з голоду і від злиднів. Проте, незважаючи на труднощі, які переживала армія, Карл ХІІ зі своїми вісімнадцятьма тисячами шведів не втратив ні планів, ні надії дійти до Москви. У кінці травня він оточив Полтаву, де були зосереджені основні запаси провізії і військового спорядження. Після успішного її здобуття відкривалася б дорога на Москву. Маючи своїх агентів у місті, Мазепа переконував короля шведів, що це вже скоро може здійснитися. Але обстановка в наступному змінювалася не на користь шведів. Незважаючи на всі прийняті перестороги, князь Меншиков надіслав підмогу в місто, чим підсилив гарнізон на п'ять тисяч чоловік. До того ж, оточені декілька разів здійснили успішні вилазки. А тим часом наближення царя з сімдесятьма тисячами солдат позбавляло шведів надії на здобуття Полтави.

Вольтер з багатьма подробицями висвітлює становище шведської та російської армій, окремі бойові сутички напередодні Полтавської битви і сам перебіг бою цих армій, що доповнює окремі аспекти цієї історичної битви на території України на початку ХУІІІ ст. Так, він з подробицями повідомляє про обставини тяжкого поранення Карла ХІІ ще напередодні генеральної битви, що рідко траплялося в історичній літературі. Інформували лише про те, що король дістав поранення в ногу, і його носили на ношах. Вольтер про це повідомляє так: “Дванадцятого червня, в день свого народження, Карл ХІІ провів розвідку і розбив один із загонів ворогів; але коли він повертався у табір, то був поранений кулею, випущеною з карабіна, яка йому пробила чобіт і роздробила кістку п'яти. На його обличчі не було помітно жодної зміни, що могла б виказати його поранення: він спокійно продовжував віддавати накази і ще близько шести годин залишався в сідлі. Один зі слуг, помітивши закривавлений чобіт государя, побіг за хірургом: біль почав долати короля і йому потрібна була допомога, щоб зійти з коня. Його віднесли в намет. Хірурги оглянули рану: вони поділяли думку про ампутацію ноги. Потрясіння армії було невимовним. Один хірург — Непман, вправніший і відважніший за інших, запевнив, що зробивши глибокі розрізи, він врятує ногу короля. “Робіть свою роботу, — сказав йому король, — ріжте без страху, нічого не бійтеся”. Король сам обома руками тримав ногу, дивлячись, як йому робили надрізи, ніби операцію робили комусь іншому”¹⁰³. Цей епізод показує не тільки велику сміливість, мужність, бойовитість і рішучість шведського короля, який сам очолив групу своїх вояків і розбив ворожий загін, але й величезну силу волі, коли, будучи важко пораненим із кровотечею, не подав виду бійцям, якими керував, і шість годин не злізав з сідла, і більш за це — сам тримав ногу, коли хірург розрізав її. Адже тоді не було ні наркозу, ні обезболювального. Такий приклад викликає повагу до нього як до людини навіть й у ворогів. Крім того, він є зразком для молоді у вихованні в собі сили волі.

Мужність, розторопність і рішучість не покинули Карла ХІІ і в наступні тижні напередодні Полтавської битви. Знаючи, що ворожа армія має значну перевагу в кількості солдат, артилерії, боєприпасів, постачання, отримуючи раз по раз донесення про складну ситуацію, будучи у важкому стані від поранення (з того часу минуло чотири тижні), король під час накладання на ногу шин віддав наказ про штурм Полтави наступного дня. Але як тільки дізнався, що проти нього йде вся ворожа армія, Карл ХІІ у такій непростій ситуації не зібрав військової наради, а всю відповідальність за наслідки взяв на себе. В ніч з 7 на 8 липня він викликав до свого намету фельдмаршала Ренскйолда і без хвилювань і роздумів віддав наказ до атаки царя наступного дня.

Про значення цієї вирішальної битви для кожного з противників Вольтер викладає свої міркування так: "Восьмого липня 1709 року розгорілася вирішальна полтавська битва між двома найнезвичайнішими монархами в світі: Карлом ХІІ, прославленим дев'ятьма роками перемог, і Петром Олексійовичем, відомим дев’ятирічною наполегливою роботою для формування військ, рівноцінних шведським; один славетний тим, що утворив могутню країну, інший тим, що цивілізував свою державу; Карл любив небезпеку і бився лише, щоб перемогти, Петро не ховався від небезпек і вів війну лише заради своїх інтересів; шведський монарх — ліберал за своїм душевним благородством, а цар давив лише з певною метою. Карл мав звання непереможного, якого міг позбутися за мить, Петра Олександровича ж народи нарекли великим (виділено нами. — Автори), тож йому він був зобов’язаний своїми перемогами і не мав права зазнати поразки”¹⁰⁴.

Далі Вольтер на шести сторінках з подробицями висвітлює перебіг боїв під час Полтавської битви. На світанку 8 липня шведи вийшли з окопів назустріч росіянам лише з чотирма гарматами зі всієї артилерії: решту було залишено в таборі приблизно з трьома тисячами чоловік; чотири тисячі залишилося з обозом; таким чином, шведська армія пішла на ворога, що нараховував приблизно двадцять одну тисячу чоловік, в чисельності шістнадцяти тисяч вояків. Крім чисельної переваги, в росіян була ще й перевага в сімдесяти двох гарматах проти чотирьох шведських, яким уже й пороху не вистачало.

Карл ХІІ, лежачи на ношах, повів у наступ піхоту. Бій розпочався о пів на п’яту годину ранку і був дуже гарячим з обох сторін. Шведська кавалерія на чолі з генералом Шліппенбахом обрушилася на російську кавалерію, яка не змогла протистояти шведам. “Московські ескадрони були розірвані і потиснуті; цар сам примчався, щоб їх зімкнути; його капелюх був прострелений кулею, випущеною з мушкета; під Меншиковим вбили трьох коней, шведи проголосили перемогу”¹⁰⁵.

Вольтер стверджує, що сам Карл не сумнівався, що битва виграна. Ця впевненість полягала в тому, що він серед ночі вислав генерала Кройца з п'ятьма тисячами кавалеристів та драгунів, який повинен був захопити ворогів з флангу, тоді як він їх атакуватиме з фронту. Але на його нещастя, Кройц збився з дороги і не з'явився на позиції. Це врятувало Петра І, який вважав, що йому настав кінець, що він програв битву. Запізнення Кройца дало йому можливість зімкнути роз'єднані частини кавалерії, і він накинувся на кавалерію короля, яка не мала підтримки з боку Кройца. Ряди кавалерії Карла були прорвані, сам Шліппенбах був захоплений в полон, водночас сімдесят дві гармати обстрілювали шведську кавалерію із російського табору і російська піхота атакувала шведську кавалерію. З цього часу наступив повний розгром шведської армії.

Подібний опис Вольтером Полтавської битви, яка відбулася на українській землі, спирається на документи та свідчення дипломатів і очевидців зарубіжних країн і додає нові штрихи до історії цієї битви. Він також докладно висвітлив результати битви і долю проводирів — короля Швеції Карла ХІІ і українського гетьмана Івана Мазепи. Зокрема, Вольтер пише, що 9 липня “о дев'ятій годині ранку бій знову почався. Одним із перших залпів московської гармати в ношах Карла було вбито двох коней. Він наказав впрягти двох інших, другий постріл розтрощив ноші, і короля скинуло на землю. З двадцяти чотирьох драбантів (мабуть, санітарів. — Автори), які мінялися, щоб нести Карла, двадцять одного було вбито. Приголомшені шведи піддалися і під обстрілом ворожих гармат перші ряди почали відходити на позиції другого, який також розпочав втечу... Король зовсім не хотів втікати і не міг захищатися. Цієї миті біля нього був князь Понятовський, полковник шведської гвардії короля Станіслава, людина рідкої гідності, який пішов в Україну за Карлом без жодного наказу через особисту прихильність до Карла. Це була людина, яка за будь-яких життєвих обставин і при небезпеці, коли в наявності залишається лише мужність, завжди миттєво ухвалював правильні рішення. Він подав знак двом драбанам, які, незважаючи на жахливий біль, який королю спричиняло поранення, взяли його під руки і посадили на коня”¹⁰⁶.

Далі Вольтер стверджує, що Понятовський, не маючи жодного права віддавати накази в шведській армії, при таких обставинах став генералом з необхідності і зібрав навколо королівської персони п'ять сотень кавалеристів на чолі з офіцерами. Цей зібраний загін, відчуваючи відповідальність за короля, пробився через більш ніж десять московських полків, подолавши віддаль аж до шведського обозу. Короля, який не міг їхати верхи під час битви, двічі садили на коня. Тільки після того, як пробилися, знайшли в обозі карету, в якій його повезли до Дніпра.

Тільки в ніч з 9 на 10 липня король зі своїм загоном опинився біля Дніпра. Його везли хворим та непритомним. Рана гноїлася. У нього була лихоманка. Невеликими човнами він разом з Мазепою був переправлений через Дніпро, і їх загін із шведів і козаків через п'ять діб досяг берега ріки Буг.

Російська армія захопила шведську армію, обоз, військову скарбницю (6 млн. у валюті). Росіяни святкували перемогу. У цій битві загинуло близько дев'яти тисяч шведів і козаків, приблизно шість тисяч було полонено. Решта армії (близько шістнадцяти тисяч шведів, поляків, козаків) на чолі з генералом Левенгауптом тікала до Дніпра і прибула до нього перед королем. Але не було ні моста щоб переправитися через річку, ні часу, щоб його зробити, ні пороху, щоб оборонятися, ні провізії, щоб не дати вмерти з голоду армії. З наближенням князя Меншикова з десятитисячною кавалерією і з такою самою кількістю піхотинців внаслідок перемовин шведська армія капітулювала, всі її генерали, офіцери і солдати стали військовополоненими.

Російський цар святкував перемогу, з нагоди якої він влаштував пір, на який запросив шведських генералів.

Як видно зі змісту цієї частини книжки Вольтера "Історія Карла XII", він об'єктивно висвітлив становище України під царською владою напередодні переходу гетьмана І. Мазепи на бік шведів; перебіг ходу подій після цієї акції. Вольтер схвально характеризує Мазепу та його дії, із симпатією ставиться до долі України. Це на період написання "Історії Карла ХІІ” (1731 р.).

Тоді ж Вольтер був зачарований самою назвою “Україна”. У цій праці він написав: “Україна завжди прагнула волі — Україна завжди прагне до свободи, бажає свободи, волі, завжди натхненна до свободи. Ось де живе таємниця і внутрішня принадність цієї назви для душі Української нації і кожного з її вірних синів. Вона промовляє до совісті. Це божественна внутрішня сила душі нації, що безсмертно живе і в її національному імені: Україна. Український народ, Українці, і це ім'я тому таке рідне, привабливе та дороге, Українському народові, і тому таке ненависне поработителям, ворогам свободи, життя й розвитку нації”¹⁰⁷.

Через подібні висловлювання про Україну та українців повний текст праці Вольтера, як і інших зарубіжних авторів, звичайно, не міг з'явитися у російському перекладі ні в Російській імперії, ні в СРСР.

Але через десятиліття Вольтер змінив свої погляди щодо українського питання взагалі і характеристики І. Мазепи, зокрема. Справа в тому, що російський уряд замовив Вольтерові написати книгу про творця Російської імперії Петра І, на що той охоче відгукнувся (1759 р.). В "Історії Петра Великого" Вольтер вже пише про гетьмана українських козаків так: "Мазепа — козацький гетьман, стара людина 70 років, або незадоволений царем, або непевний в силі Карла XII, хотів стати незалежним. Він відкрився у своїх планах козакам, коли знаходився в 30 милях від Десни, але ці відважні люди не захотіли піти за ним"¹⁰⁸.

Відомий історик і публіцист української діаспори у Франції І. Борщак наводить висловлювання французького історика Жофруа про причини зміни оцінки Мазепи Вольтером. "Вольтер, — писав Жофруа, — розповідаючи в "Історії Петра Великого" про Мазепу, перебуває в утрудненому стані. Він повинен умовчати тут, що цар, як Вольтер сам писав в "Історії Карла XII", обізвав Мазепу зрадником і загрожував захопити його край. Вольтер перекручує тут факти, щоб подобатися росіянам, бо в "Історії Карла XII" оповідає, що Мазепа прийшов до шведів з невеликими силами тому, що попереджені московити знищили дощенту його козаків, колесували його друзів і захопили його міста..."¹⁰⁹. І. Борщак стверджує, що "Історія Петра Великого" написана цілковито за інструкціями і матеріалами петербурзького уряду, які й досі переховуються в Петербурзі в Публічній бібліотеці. Дивно, що навіть філософ такого рівня не встояв перед великими гонорарами й писав на замовлення, виводячи Петра І як філософа на троні. Правда пізніше, 1766 року, Вольтер сам зізнався, що в 1744-1748 роках щодо до Росії поводився, як "досконалий облесник". Про "Історію Петра Великого" інший французький просвітитель і філософ Д'Алямбер 1763 р. писав: "О, Боже мій, справді цей восьмий том Вольтера (що містить "Історію Петра І") викликає огиду низотністю й плюгавістю своїх похвал. Дійсно варто мати щорічну ренту в 100 000 ліврів, жити у вільній країні й написати таку історію!"¹¹⁰.

Як би не було, але сторінки з історії України, які містяться в книзі Вольтера "Історія Карла XII", мали великий резонанс у ХУІІІ-ХІХ століттях й відіграли позитивну роль в об'єктивному висвітленні історії України.

Історією України цікавилися й визначні французькі особистості XIX ст. Один з них відомий письменник та історик, французький академік, сенатор, радник Наполеона ІІІ Проспер Меріме. Спілкуючись з І. Тургенєвим, М. Гоголем й іншими росіянами, він зацікавився Козаччиною.

П. Меріме підготував і видав дві праці, присвячені Козаччині, “Українські козаки та їхні останні гетьмани” і “Богдан Хмельницький”¹¹¹.

Необхідно зазначити, що П. Меріме дуже серйозно підійшов до висвітлення історії українських козаків і особи Богдана Хмельницького. Він нічого не приймав на віру, кожний факт намагався перевірити, досліджував історичні джерела в архівах, перечитував багато книжок для того, щоб написати працю обсягом двісті сторінок. Він ще з дитинства знав чотири європейські мови і для написання праці з історії України вирішив вивчити російську мову, щоб мати можливість глибше заглянути в життя, звичаї, традиції і історію козаччини. Початкове знайомство з російською мовою він отримав від дочки російського дипломата в Парижі. А в серйозному засвоєнні її П. Меріме дуже допомогло знайомство з російським письменником І. Тургенєвим, з яким Меріме був у дружніх стосунках упродовж багатьох років. Йому, а також С. Соболевському, відомому на той час бібліографу, Меріме завдячує своїй обізнаності з історією України XVII ст. С. Соболевський був високоосвіченою людиною, знав усі європейські мови, через політичну “неблагонадійність” (зв'язки з декабристами) емігрував за кордон. Меріме з ним спілкувався і усно, і листовно, а той йому допомагав у пошуках необхідної літератури.

Допомогло П. Меріме й те, що він був дуже добре ознайомлений з історичною літературою, з працями М. Карамзіна, М. Костомарова, М. Устрялова та авторів XVII­XVIII ст. Велике значення для пізнання минулого України для Меріме мала художня література: твори М. Гоголя, Марка Вовчка. Крім твору М. Гоголя “Тарас Бульба”, П. Меріме був дуже вражений книжкою оповідань Марка Вовчка про кріпацьку жіночу долю в тогочасній Україні. З цього приводу він у статті між “Літературними та історичними портретами”, зображуючи літературний портрет добре відомого у Парижі І. Тургенєва і, торкаючись його творів про кріпацтво у Росії, порівнює їх з оповіданнями Марка Вовчка: "Дуже талановита жінка написала під псевдонімом Вовчко (le Iouveteau) декілька новел по-українськи на сюжети того ж самого жанру (що й Тургенєв). Я знаю їх тільки в російському перекладі Тургенєва. Кольори в них такі темні, що картина відштовхує. Боюсь, що вона може бути правдива, але не хочеться вірити в її дійсність, і вона викликає більше жаху, ніж жалю. Оповідаючи про якесь страшне становище, на Корсиці кажуть: “Si vuol la scaglia”. Це вимагає каменюки. Таке відчуття маєш, читаючи перший твір цього збірника — „Козачку”. Саме такі твори допомогли П. Меріме глибше пізнати життя українського народу і його душу при написанні своїх історичних праць.

Успішному здійсненню задумів написання творів з історії України допоміг також його досвід написання творів на історичну тематику “Соціальна війна в Римі”, “Юлій Цезар”, драми “Кромвель”, яка за сюжетом близька до “Богдана Хмельницького”¹¹².

Перша з названих праць П. Меріме “Українські козаки та їхні останні гетьмани” фактично є історією козаччини. Вже з перших сторінок він вносить ясність в те, що “козаки не були якимось окремим народом”, як дехто стверджував у Європі, а “гуртами польських та руських слов'ян, які заклали поселення в краї, що час від часу зазнавав спустошливих татарських вторгнень. Вони укріпилися в Малоросії на тих землях, які ніхто не наважувався обробляти; щоднини доводилося захищати її зі зброєю в руках. Таким чином, вони стали передовою вартою східних християн проти тогочасних завойовників-мусульман”. Отже, Меріме зразу ж роз'яснює, хто такі були козаки і яку основну функцію виконували.

Окремі дослідники західноєвропейських держав відділяють козаків від українського народу, називаючи їх окремою нацією. Інші не мають чіткого означення у відмінності козаків Запорізької Січі і реєстрових козаків, називаючи останніх українськими козаками.

П. Меріме у своїй праці дав чітке роз'яснення про козацтво, як єдине ціле, окремі категорії якого відрізнялися за місцем проживання і функціональними завданнями (чого так часто бракує навіть в українських працях). Так, він виділяє козаків Запорізької Січі. Роз'яснює, від чого походить назва, майстерно описує спосіб прийняття пришельців у козаки, їхній побут, навчання, спосіб укріплення Січі, їх завдання. Так, основним “призначенням запорозького братства була війна з поганами, себто з татарами, які спустошували кордонні землі Московії та Польщі” (фактично це були українські землі), — стверджує Меріме. “Жителі дніпровських островів жили у вічній тривозі; так звичайно живуть на сторожових землях: сьогодні переслідуєш загін розбишак- татар, а завтра сам кидаєшся навтьоки від переважаючого

ворога”¹¹³, — пише Меріме. Поряд з цим він показує політичний і адміністративний устрій Запорізької Січі: “Політична та адміністративна структура цієї ватаги була схожа на структуру всіх слов'янських народностей: спільна власність на землю і худобу, поділ плодів спільної праці... На Січі існувала абсолютна рівноправність козаків; певні повноваження надавалися тільки старим козакам, зокрема, право вирішувати спірні питання за давніми звичаями і традиціями козацької ватаги. Усі важливі справи залагоджувалися більшістю голосів”¹¹⁴. П. Меріме

підкреслює, що під час воєнного походу влада виборного кошового отамана була абсолютною і неподільною, як і належало воєначальникові. Але після походу він знову був рівний з козаками і звітував про свої дії. У цьому ж тексті Меріме твердить, що “найважливішим завданням для запорожців був розбій на землі і піратство на морі”, що, по- перше, суперечить його власному висновку на початку сторінки про те, що основним “призначенням запорозького братства була війна з татарами, які спустошували” українські землі.

А, по-друге, походи козаків провадилися у відповідь на пограбування українських земель як відплата. По-третє, щодо “піратства”. Це не було систематичне плавання козацьких човнів з метою захоплення й пограбування рибальських чи торгових плаваючих засобів, а військовий похід проти військових турецьких галер флоту Османської імперії, які періодично нападали на українські землі.

П. Меріме виділяє другу категорію козаків, які жили “поза Січчю, на родючих рівнинах України, що часто зазнавали спустошливих наскоків, звичаї цих козаків були не такі дикі; вони жили родинами і займалися хліборобством. З запорожцями ці козаки в добрих стосунках, вважали їх своїм передовим загоном; серед них завжди мали свояків і друзів”. Тут, імовірно, йдеться про так звані козацькі паланки, де жили осілі козаки, більшість з яких в молодості воювали в лавах війська Запорізької Січі, пристарілі, інваліди, хворі. Всі вони мали сім'ї, своє господарство, табуни худоби, пасіки, сади. Звідси й постачалася провізія для Січі.

І, нарешті, третя група козаків — це реєстрові козаки. П. Меріме чітко показав відмінність реєстрових козаків від решти. Він звернув увагу на використання козаків польським урядом у своїх цілях, починаючи з короля Стефана Баторія, який вперше 1578 р. “сформував реєстрове військо з 600 козаків”. Хоч, правда, Меріме тут допустив неточність, перша група реєстрових козаків нараховувала всього 300 чоловік, це пізніше їх число було збільшене до 600, пізніше збільшувалося до 3-х, 6-ти, 8-ми і 12-ти тисяч, а після Зборівської угоди нараховували 40 000 чоловік.

Про реєстрове козацтво П. Меріме виклав свої міркування так: “Стефан Баторій зрозумів, як вигідно може використати Польща войовничий люд України (зауважте — не Малоросії, а України. — Автори), і постарався надати йому організованої форми. Спочатку стосунки між козаками і Річчю Посполитою розвивалися сприятливо для обох сторін. Польща визнала їх вільними людьми і дала їм привілеї — всі ті вольності, якими вони фактично володіли. Потім призначила кожному козакові річну платню, вимагаючи, однак, щоб той був записаний як жовнір у спеціальний реєстр. Було встановлено кількість полків і заборонено перевищувати вказану чисельність війська. Так створилася перша нерівність між українцями: одні були козаками, тобто жовнірами, отже, мали вольності; інші ж залишалися селянами”¹¹⁵.

На нашу думку, цілком можна погодитися з висновками Меріме про утворення соціальної нерівності між українцями.

Щодо козаків Запорізької Січі, то польський уряд довший час чи то з обережності, чи вдаючи, що забув за них, у їхні справи не втручався, хоч вважав їх своїми підданими і водночас частиною козацького війська, що перебувало під орудою гетьмана України. Запоріжці, по суті, не визнавали над собою жодного чужоземного володаря. Меріме називає Запорізьку Січ невеликою республікою, в якій обирали лише тимчасових отаманів на час їхнього військового походу. Він підкреслює, що запоріжці були “пристрасно віддані ідеї самостійності”, і робить висновок, що “лад запорожців був у явному протиріччі із законною та офіційною структурою війська України; однак, тішачись своєю волею, вони не домагалися громадського визнання, а польський уряд, зі свого боку, заплющував очі на те, що відбувалось за порогами, бо знав, з якими людьми має справу”¹¹⁶. Тут, на нашу думку, не так, “з якими людьми має справу”, як те, що запорожці, як би то не було, були заслоном від набігів татар на українські і польські землі, вони першими захищали кордони від цих набігів. Тому, поки існувала небезпека на південно-східному кордоні від татар і турків, польський уряд мирився з таким станом справ. Не треба забувати, що Україна була заселена не тільки козаками: тут жили селяни і міщани, які обживалися під захистом запорозького війська.

Об’єктивно розглядаючи долю українського селянина Меріме робить висновок, що “на Україні становище селян було важчим, порівняно з іншими слов’янськими країнами. Зазнаючи наскоків татар... жили вони у великій бідності”. Тут він перераховує види панщини, обов’язкові повинності, різноманітні образливі та свавільні побори, які накладала польська шляхта на селян в Україні, й доходить до того ж висновку, що й Боплан, цитуючи його, що “польська шляхта в Україні живе наче в раю, а селяни — наче в чистилищі”¹¹⁷.

У тогочасній польській та іншій зарубіжній літературі стверджувалося про жорстокість українських селянських повстанців, особливо щодо євреїв. Проспер Меріме, розглядаючи це питання, по-перше, вказує на причини озлоблення селян проти євреїв, котрі, будучи орендарями у польської шляхти, чинили свавілля щодо селян, виснажували їх податками, чинили здирства. А, по-друге, опускаючи жахливість помсти селян, П. Меріме ставить під сумнів її масовість. Так, заперечуючи масовість жахливої помсти над тисячами полоненого люду при взятті Бара селянськими повстанцями на чолі з М. Кривоносом, Меріме стверджує: “Щоб не думали про людську жорстокість, яким би там не було твердим переконання про можливі злочини неосвіченої та фанатичної черні, та хіба можна повірити свідченням сучасників про величезну різню, яку приписують цьому лютому ватажкові? Кажуть, що при взятті Бара Кривонос наказав здерти живцем шкіру з 15 тисяч жидів. Credat Judaeus Apella (“Іудеї благають вірити”). Уявляючи подібні тортури, можна, звичайно, допускати, що люди скаженіють. 1610 року паризькі кати запропонували парламентові так майстерно здерти шкіру з Равальяка, убивці Г енріха IV, що той мав жити ще три дні. Але щоб у місті, здобутому штурмом, здирали шкіру з 15 тисяч люду, це вважаю неможливим: не тому, що це занадто жорстоко; гадаю, що найбільш тупоумним на це не вистачило б терпіння”¹¹⁸.

У своїй праці П. Меріме дає позитивну характеристику як будівничому й політику польському королю Стефану Баторію, “котрий стільки зробив для слави та процвітання Польщі, нею не нехтував, аби прихилити до себе населення України, в якому він бачив невичерпне джерело поповнення свого війська; проте наступники цього великого мужа аж ніяк не пішли за його розумним прикладом. Вони поставились до України як до закабаленого краю, поділили між своїми фаворитами її територію, і до всього лиха, що звалилося на українців, додалося ще й релігійне переслідування”. Наслідком цього, повідомляє Меріме, було те, що козакам урвався терпець, вони декілька разів повставали, але робили це безладно, без підготовки, без погодження дій. Маючи погане озброєння, не завжди вміючи ним володіти, вони зазнавали поразки. “Польська шляхта жорстоко розправлялася з повстанцями”, — стверджує Меріме. Козацьких ватажків вішали, четвертували, спалювали живцем, кільком сотням відрубували голови, але й це не гамувало пристрасної любові козаків до волі. З цього П. Меріме зробив важливий висновок: “Польща мала два фатальні наслідки: пригнічений народ звернув свій погляд на православну Росію і призвичаївся дивитися на державця того краю як на свого захисника. З іншого боку, навдивовиж зменшилася давня зненависть, яку козаки відчували до татар”¹¹⁹.

Значну частину тексту у книжці “Українські козаки та їх останні гетьмани” Меріме присвятив характеристиці і діяльності Б. Хмельницького (10 сторінок), хоч пізніше написав спеціальну працю про нього на 150 сторінках. У нашому дослідженні постать Хмельницького в зображенні Меріме розглядатимемо сумісно з двома його працями.

Відтворити історичний образ Богдана Хмельницького П. Меріме допомогла праця М. Костомарова, з якої, як він сам визнає, значно запозичив, дещо переробив, написав гарну передмову і висновки. У передмові до “Богдана Хмельницького” П. Меріме дає українському гетьманові позитивну характеристику. Зокрема, він пише: “Микола Костомаров старанно описав за оригінальними документами життя людини, яка маловідома, гадаю, поза слов’янськими країнами, — але, на мій погляд, дуже цього заслуговує. Виборний представник невеликої нації, оточеної могутніми сусідами, він присвятив своє життя боротьбі за її самостійність. Здібний роз’єднувати свої ворогів, як і зберігати єднання поміж вільними угрупуваннями, якими сам заправляв, неустрашимий, войовничий, багатий засобами політик, обережний в успіху, незламної твердості в невдачах, Хмельницький мусів мати ще тільки, щоб здобути європейську славу, менш варварський народ, а може, також легше для вимови ймення”¹²⁰.

У цьому тексті міститься, здавалось би, достатня оцінка здібностей Б. Хмельницького, але П. Меріме ним лише започаткував характеристику Хмельницького. І в першій, і в другій праці Меріме розглядає постать гетьмана з усіх боків, дає досить об’єктивну оцінку тим чи іншим діям Хмельницького, представляє свої досить аргументовані й логічні міркування щодо тих чи інших його вчинків, з яким важко не погодитися.

Спочатку Меріме представляє інтелектуальні потенції і окремі риси характеру Хмельницького, звертає увагу на те, що той “вільно розмовляв польською, руською, турецькою мовами і латиною, мав тонкий і проникливий розум, був терпеливий і хитрий, як східний дикун, честолюбивий, як представник шляхти, що на сеймі забезпечувала кожному з них частку незалежності. Сміливий інколи до відчайдушності” і т.д.¹²¹.

Розглядаючи особу Б. Хмельницького у тісному зв’язку із суспільним становищем в Україні, П. Меріме висловлює, як тепер сказали б, політологічні судження, а саме: “Велика кількість колишніх і теперішніх революцій дає нам приклад того, як пригноблений чи так званий пригноблений клас очолювався для повстання представником класу гнобителів. Саме так було в Україні. На бік запорожців чи загонів реєстрового козацтва ставало багато польських шляхтичів... До них належав Богдан Хмельницький”¹²².

Аналізуючи політичне та соціальне становище в Україні напередодні Визвольної війни 1648-1654 рр., П. Меріме зазначає, що 1646 р. Україна вирувала глухим невдоволенням, яке віщувало близький сильний вибух. Права і воля краю, його релігія зазнавали безперервних утисків з боку польських правителів. Народ був пригнічений податками і різноманітними поборами шляхти, що осіла на Україні, отримавши там землю. Український народ, особливо козаки, гадали, що для звільнення досить прогнати невірних; однак їхніми зусиллями один пан змінив іншого. Польську шляхту, яка володіла цілим краєм, селяни сприймали як чужоземців та загарбників. Вона розмовляла іншою мовою і сповідувала іншу релігію. Сповнена презирства до українського люду та його вірувань, шляхта надзвичайно жорстоко з ним поводилася.

Отже, логічно проаналізувавши становище, яке склалося в Україні, П. Меріме зробив висновок, що саме така людина, як Б. Хмельницький, мала стати на чолі визвольного руху, що й сталося.

Меріме зазначає, що після перемог під Жовтими Водами та Корсунем Богдан Хмельницький “фактично... був визнаним проводирем не лише козаків України, а й усього руського (українського. — Автори) люду”. З усіх сусідніх регіонів йшли селяни до Хмельницького, щоб вступити до війська козаків і стати вільними людьми. Однак, під час перемовин під Білою Церквою “виглядало, — пише Меріме, — що Хмельницький та старшина Запорозького війська більше клопоталися давніми козацькими привілеями, ніж звільненням селян, хоча перемога під Жовтими Водами та Корсунем пробудила у всіх південних провінціях прагнення до повної незалежності. “Геть панів! Геть чужинців! Дідівську віру!” — таким був загальний клич там, де селянство належало до православної віри”. З цього тексту видно, що Меріме дав суттєву, справедливу і принципову оцінку діям Хмельницького та його оточення на перемовинах під Білою Церквою, коли ті не брали до уваги інтересів селян.

Для зазначеного висновку у П. Меріме були підстави, оскільки у жодній угоді з поляками, а згодом з московським царем інтереси селян не розглядалися. Здебільшого в угодах містилися лише пункти про козацькі вольності і привілеї для козацької старшини. Причину цього П. Меріме вбачає в тому, що “Хмельницький і сам був певним аристократом щодо повсталого плебсу. Козак, вільна людина, що вже народжувалася воїном, вважав себе набагато вищим від закабаленого селянина. Запорозький січовик вважав себе вищим від звичайного козака, так само як давніше спартанець був вищий від лакедемонянина. Запорозький полководець поділяв ці пересуди. Можливо, він так саме, як і Заславський (коронний гетьман Польщі. — Автори), думав про те, що селяни потрібні йому для того, щоб обробляти землю, проте аж ніяк не хотів би рахуватися з повстанцями, залучаючи їх до свого уряду, чи задля них змінювати свої плани. Межа між козаком та селянином була глибока. Лише релігія та ненависть до спільного ворога їх єднала. Звичайно, Хмельницький хотів би поліпшити становище селян, однак не наважувався відразу ж поставити їх в один ряд з козаками. Одним словом, він не гадав нищити Польщу, бо хотів забезпечити незалежність”¹²³.

Цікаві об’єктивні аналітичні міркування П. Меріме залишив про Б.Хмельницького як про будівничого держави. Він стверджує, що в планах Хмельницького “не було сформувати націю”, але полки жовнірів, щоб кожен з них мав під своєю владою декілька прислужників, що згодом мали стати теж жовнірами; що той хотів заснувати таку аристократію, як польська, але менш жорстоку й доступну для кожної відважної й порядної людини. Також стверджує, що “ідеї підняти селян до рангу козаків Хмельницький не мав ніколи”. П. Меріме ставить запитання: “Чи міг Хмельницький бути самостійним володарем, а Україна вільною та незалежною? Навіть якщо він цього і бажав, ця мета видавалася йому надто недосяжною і надто складною. Для себе він хотів фактичної влади, для країни — справжньої незалежності”.

Для Меріме є незрозумілим те, що після перемоги під Пилявцями, коли Хмельницький “не мав більше перед собою війська, королівство розпалося, лишилося без короля, без монарха. Перед козацьким полководцем лежала багата і незахищена країна, легкодоступна, як трофеї від табору Заславського”¹²⁴, не скориставшись цим, він припинив наступ, замість того, щоб добити ворога. В іншому місці він пише, що Хмельницький ощаджував дуже Польщу, яка “двічі була під його ногами”, але він наніс їй жахливого удару, відібравши в неї Україну і відкриваючи москалям секрет слабкості республіки¹²⁵.

П. Меріме викладає свої міркування, чому

Б. Хмельницький пішов на угоду з Московським царем. Передусім через те, що союз з татарами був ненадійним. "Після битви під Берестечком стосунки між татарами і козаками погіршилися. Варшавський двір, — продовжує П. Меріме, — посіяв між ними незгоду і врешті почав переговори з ханом, аби спільними зусиллями притиснути гетьмана і його військо. Боячись опинитися поміж двома вогнями, Хмельницький вирішив, що має лише один вихід, який вабив його вже давно: кинутися в обійми Росії".

Необхідно визнати, що П. Меріме досить ретельно проаналізував наслідки договору з московським царем і прийшов до висновку, з яким не можна не погодитися. Зокрема, у своєму творі він пише, що "з Переяславським договором на Україну прийшла довга й руйнівна війна. Майже в усіх містах стали на постій російські війська, країну гнітили податкові збори. Здається, наприкінці життя Хмельницький каявся за свій вчинок. З гіркого досвіду він довідався, що залежність від царя обтяжливіша, ніж підвласність польським королям".

У кінці цієї праці П. Меріме зробив логічний висновок про те, що "відхід козаків України од Польщі завдав Речі Посполитій смертельного удару; в свою чергу, занепад Польщі прискорив втрату козаками їхньої незалежності"¹²⁶, тобто через дев'ять років повторив висновок Т. Шевченка “Польща впала, та й Вас роздавила!”.

У праці “Українські козаки та їхні останні гетьмани” П. Меріме відвів кілька сторінок Іванові Мазепі, який, на його думку, був останнім гетьманом, що спробував відвоювати незалежність для свого народу.

Меріме схематично розповідає про шлях Мазепи до гетьманської посади й показує його вірну службу Петру І, поки не побачив загрозу гетьманській державі. Як тільки спалахнула війна між Швецією та Росією, гетьман Мазепа з великою пересторогою пішов на угоду з Карлом ХІІ, при підтримці якого сподівався забезпечити Україні повну незалежність.

Меріме повідомляє про те, що гетьман Мазепа уклав угоду з шведами на союзних засадах. “У своєму договорі з Карлом ХІІ він насамперед жадав самостійності України”, — стверджує Меріме. Але сам перехід на бік шведів був здійснений невдало, підкреслює Меріме. Мазепу підтримали далеко не всі полковники і козаки. Полтавська битва звела нанівець усі сподівання Мазепи. Тільки Петро І узнав про перехід Мазепи на бік шведів, так зразу ж послав військо на Україну спустошити її. Після розгрому Карла ХІІ цар жорстоко помстився козакам... Січ зруйнували, всі козацькі уходи сплюндрували, човни спалили, а всіх, кому не вдалося перейти до Туреччини, закатували. “Якщо вірити толочним розповідям, — пише Меріме, — то на шибеницях і колесі знайшло смерть декілька тисяч люду. Самого гетьмана

Мазепу царський гнів переслідував і після смерті. За наказом Петра І російська церква щороку оголошувала йому церковну анафему”. З цього приводу П. Меріме зазначив: “Серед усіх християнських громад лише російська православна церква оголошує анафему тому, хто позбувся монаршої ласки. Ось у чому полягає політична перевага тієї релігії, верховним правителем якої є папа римський”¹²⁷.

Загалом у своїх працях про Україну та її народ П. Меріме подав об'єктивні тлумачення історичних явищ, що їх пережила українська нація, в дусі часів ХѴІІ-XVIII століть. В їх змісті відчувається глибоке розуміння й співчуття до українського народу, до його долі й боротьби за незалежність.

Проспер Меріме об’єктивно проаналізував події в Україні в період національно-визвольної війни проти Польщі в 1648­1654 рр., встановив її причини, висвітлив перебіг важливих битв, показав соціальні суперечності між козацькою старшиною і повсталими козаками та селянами. Він чітко вбачав два напрямки руху в українському суспільстві — національно-визвольний і соціальний. Розкрив реальне політичне і соціальне становище в Україні в XVII і на початоку XVIII ст., а також дипломатичні пошуки і перемовини Богдана Хмельницького.

У XIX ст. у Франції з'явилася оригінальна праця про Україну ще одного сучасника П. Меріме, сенатора, французького політика, редактора впливового часопису "La Patrie” (Батьківщина) і близького приятеля французького імператора Наполеона ІІІ Казимира Делямара.

1868 року Делямар опублікував брошуру, адресовану Законодавчим зборам Французької імперії, в якій запропонував перейменувати кафедру слов'янської мови і літератури Коллежу де Франс на кафедру “слов'янських мов і літератур” (де знайомили б не лише з російською мовою і літературою, а й з мовами і літературою інших слов'янських народів, у тому числі і українською). Така множинна форма мала “знищити (російський) панславізм у його основі”¹²⁸. Ініціатива Делямара увінчалась успіхом. Законодавчі збори обговорили його пропозицію і прийняли схвальну резолюцію. 20 листопада 1868 року Наполеон ІІІ підписав декрет про зміну назви кафедри. На другий рік Делямар видав другу брошуру, цього разу спеціально присвячену українському питанню, під назвою “П'ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий історією”¹²⁹. Це була петиція- звернення до французького сенату, яку підтримав також інший сенатор, який співчував українському народу, Проспер Меріме. Цей невеликий за об'ємом твір мав широкий публічний резонанс. Адже в ньому йшлося про фальсифікацію історії Російської імперії на шкоду історії України, яку вивчали в школах і ліцеях Франції. Водночас містився заклик провести реформу у викладанні історії в середніх школах, прийнявши нову програму навчання, в якій підкреслювалася б різниця між русинами (українцями) і росіянами. Як бачимо, К. Делямар на державному рівні порушив питання про захист мови та історії українського народу.

Ця праця 2000 р. була вперше перекладена й опублікована українською мовою чернівецьким науковцем М. Поповичем¹³⁰. Вона є цінним джерелом з історії України зарубіжного автора. У ній К. Делямар, на відміну від підручника з історії Російської імперії, підкреслює, що "університетська освіта змішує два по суті різні народи з явними протилежними культурами й історичними традиціями.

Цими двома народами, — продовжує він, — є московити й рутенці, змішані в загальній назві "руси" (Russes).

Живучи між Московією та, власне кажучи, Польщею, рутенці, до яких одних раніше відносилися назви "руси" (Russes) і "русини" (Russiens), були поневолені у минулому столітті московитами, і народ-завойовник сам на себе поширив ім'я переможеного народу, щоби надати собі позірних прав на володіння ним. Через це слова "руси" (Russes) і "московити" видаються нам сьогодні синонімами, тоді як насправді вони є цілком різними для історика.

Ця навмисна плутанина дала змогу московитам поглинути навіть саму історію рутенців, немов би пізніший політичний акт здатен впливати на історію попередніх епох.

Ось чому є справедливим твердження, що у Європі є народ, забутий перед лицем історії — це рутенський (український. — Автори) народ, нація, що налічує 15 млн. чоловік, тобто така ж чисельна, як і народ Іспанії, втричі перевищує за кількістю жителів Бельгії й, нарешті, кількісно рівнозначна усім підданим корони Святого Стефана (воєводи Угорщини і короля Польщі XVI ст. — Автори).

Чи знищено цей народ? Звичайно, що ні. Він існує, він має свою історію, що відрізняється від історії Польщі, а ще більше від історії Московії; він має свої традиції й свою мову, що відмінна водночас від російської і від польської; йому притаманна, нарешті, яскраво виражена індивідуальність, яку він не перестає відстоювати"¹³¹.

Після цього К. Делямар ставить перед сенатом вимогу, щоб шляхом коротких "доповнень до програм викладання історії відбувся поділ історії цих трьох народів — рутенців, поляків і московитів — щодо тих часів, коли вона була різною, і щоб їм було повернуто їх же власне ім'я, характерне для тих часів, оскільки ці три назви: поляки, рутенці й московити — є єдиною ознакою, що дозволяє сьогодні чітко розрізняти усі три народи"¹³².

Сенатор К. Делямар у своїй петиції робить висновок, що "викладання історії у Франції публічно санкціонує, можливо, одну з найпотворніших із відомих в анналах історії узурпацію, а саме — привласнення імені переможеного народу, яким народ-завойовник покрив себе як одежею.

Історія не повинна забувати, що до Петра І ті, яких ми сьогодні називаємо рутенцями, називалися русами (Russes), або русинами (Russiens), а їхні землі звалися Руссю (Russies), або Рутенією. А той народ, який ми сьогодні звемо руським (Russes) звався московитами, а їхня батьківщина — Московією.

Наприкінці минулого століття у Франції і в Європі всі чудово вміли відрізняти Русь від Московії, а сьогодні це робиться лише в спеціальних дослідженнях"¹³³.

У тексті К. Делямар чітко обґрунтував мету своєї петиції, яка доводить згубність теорії московського панславізму (ідея об'єднання слов'янських народів під главенством Росії в кінці XVIII — поч. ХХ ст.), ідеями якого було проникнуте викладання історії. “Отже, — стверджує Делямар, — саме це викладання треба реформувати, а оскільки рутенці (українці. — Автори) є стрижнем московського панславізму, тому вони географічно розділяють поляків і московитів, то наша вимога стосується головним чином їх. Їхня історія насправді повністю забута, тому що їх представляють як таких, що складають єдине ціле з історією Московії”¹³⁴.

К. Делямар наголошує, що при умові змін чинної програми викладання історії “буде повалене історико- політичне риштування, що Московія ціле століття споруджувала; воно буде знищене, тому що викладачі історії змушені будуть розрізняти рутенів (українців. — Автори) і московитів, а також характеризувати деструктивну роль у Європі останніх, імперія котрих не знає іншого закону творення й існування, як завоювання”¹³⁵.

Незважаючи на те, що це відбувалося у 2-й половині ХІХ століття, але й до сьогодні існують деструктивні сили в Росії й Україні, які прагнуть відродити ідею панславізму.

Заслуга К. Делямара перед українським народом полягає в тому, що він перший з державних діячів держав Європи підняв голос на захист історії і культури українського народу в період, коли Росія надзвичайно пильно дбала про свою репутацію в Європі, витрачала на закордонну пропаганду величезні зусилля і кошти для оплати журналістів і видатних осіб, які видавали б інформацію про Росію у потрібному для неї напрямку.

Аналітична праця К. Делямара була опублікована 138 років тому, але більшість висновків і оцінок цього француза не втратили своєї актуальності і сьогодні. Зокрема, він писав: "Сьогодні, коли викладання історії охоплює сучасну епоху, тим більше необхідно пояснювати історичні причини нинішньої ситуації в Європі. Нехтуючи народами, які розмовляють слов'янськими мовами і які займають більше половини її території, ми тим самим залишаємо молодь у невіданні причин, які породили найважливіші питання нинішньої політики, підходи до яких повинна висвітлювати історія, яка одна може дати ключ до їх розуміння. Адже нинішня молодь — це завтрашня нація"¹³⁶. Цей висновок повною мірою стосується і української історії, і української молоді.

Даючи оцінку вчинкові К. Делямара В. Січинський, автор документальної книги “Чужинці про Україну” з гіркотою писав: “Був це останній шляхетний голос Західної Європи другої половини ХІХ ст. про українську справу, останнє пригадування про українців! Пізніше прийшла найтемніша сторінка “віку гуманізму”, коли Європа почала забувати про нас”¹³⁷.

Таким чином, лише на основі праць окремих французьких авторів XVII-XIX ст. — Гійома Левассера де Боплана, П'єра Шевальє, Жана-Бенуа Шерера, Вольтера, Проспера Меріме, Казимира Делямара та інших можна стверджувати, що в XVII-XVIII ст. і до середині XIX століття у Європі знали про Україну набагато більше, ніж коли вона була поневолена Російською імперією та її наступницею — радянською імперією. З XIX ст., а особливо в XX ст. Україна й український народ за кордоном опинилися в забутті. Вся історія нашого народу і його території сприймалися крізь призму тлумачення історії Росії. Тому завдання українців полягає в тому, щоб відродити славні сторінки історії українського народу, залучаючи й праці іноземців про Україну в XVII-XIX ст.

Цінні історичні відомості у французьких джерелах мають позитивне значення для розвитку української історіографії.