Заснування й розвиток міст Південної України (кінець XVIII — середина XIX ст)

Геополітичні процеси, які розпочалися в Північному Причор­номор’ї з кінця XVIII ст., призвели до радикальних змін в історії цього регіону. Після уведення території до складу Російської імперії настав новий етап політичного та економічного роз­витку цих земель.

Слід зазначити, що до кінця 60-х рр. XVIII ст. міста на півдні України були слабо розвинені. Проте населення було забез­печене промисловими товарами завдяки розвитку власного товарного виробництва та активній торгівлі, яку вели запо­розькі козаки. Водним шляхом вони здійснювали торговельні операції із Туреччиною, звідки привозили рушниці, пістолі, порох, кулі, сукно, взуття, одяг, ножі, скло, вино, каву та інші необхідні речі. У свою чергу, туди постачали хліб, рибу, ікру, масло, шкіру, хутро тощо.

Торгували козаки також із Кримом, Польщею, Литвою, українськими та російськими губерніями, певною мірою з Ho- во-Сербією. Головними центрами торгівлі з Польщею були Умань, Лисянка, Корсунь і Торговиця.

Відвідуючи ярмарки, запорожці привозили на продаж ху­добу, рибу, сіль, сало, хутра та інші товари, які користувались попитом, а купували продукти харчування, риболовні сітки, ка­нати, полотно, готовий одяг, смолу, ліс та інші потрібні їм речі.

Провідну роль у торговельних операціях відігравали чума­ки. Деякі дослідники справедливо вважають їх попередниками українського купецтва. Чумакували здебільшого реєстрові та січові козаки і міщани, які об’єднувалися в спеціальні арті­лі, щоб легше було долати труднощі торгових шляхів. З кінця XVIII ст. відбулися певні зміни у діяльності чумаків, які почали поєднувати торгівлю із перевезенням товарів. Це спричинило обмеження функцій чумацтва і незабаром торгівля повністю зосередилася в руках купецтва.

Варто звернути увагу на той факт, що на землях запороз­ьких козаків було добре розвинуте дрібне товарне виробни­цтва. У середині XVIII ст. на Січі проживали пушкарі, ковалі, слюсарі, теслі, кравці, шевці та інші ремісники, які за певну плату виконували для козаків відповідну роботу. Таким чином, жителі Запорозьких Вольностей займались і тими видами гос­подарської діяльності, які були більш характерними для місь­ких жителів. Це стало економічним підґрунтям для швидкого розвитку міст, заснованих наприкінці XVIII ст. на цій території.

Після завершення першої російсько-турецької війни (1768— 1774) розпочалося втілення державної програми, націленої на урбанізацію щойно приєднаних південних земель. Були відбудо­вані напівзруйновані міста — Азов і Таганрог, куди переселялися купці та ремісники зі Слобідської, Воронізької та Новоросійської губерній. Проте основна увага уряду була зосереджена на засну­ванні нових міст у регіоні. «Грамота на права і вигоди містам Ро­сійської імперії», видана 21 квітня 1785 р., обумовлювала загальні права, пільги та обов’язки міських жителів.

Переважна більшість міст завдячувала своєю появою вій­ськовим фортецям, що пояснюється необхідністю укріплення південних кордонів. 1770 р. вийшов указ Катерини II про будів­ництво Дніпровської лінії, яка налічувала сім фортець, однією із найбільших серед яких була Олександрівська. Ця лінія проходи­ла через землі Війська Запорозького, проте з Кошем питання про її будівництво не узгоджувалось. Будівельники завдали значних збитків як господарству козаків, так і навколишнім лісам. Для будівництва Олександрівської фортеці взимку 1770—1771 рр. із російських губерній було направлено до 800 робітників. Проте населення її зростало повільно, і навіть через 25 років тут налі­чувалось усього 78 дворів і 395 жителів. Причинами цього були війни з Туреччиною та часті спалахи епідемій.

1798 р., після втрати Дніпровською лінією свого оборонно­го значення, фортеця здобула статус міста під назвою Олек- сандрівськ. Уряд покладав надії на його швидке економічне зростання як торговельного центру, але темпи соціально- економічного розвитку були досить повільними, і до 60-х рр. XIX ст. Олександрівськ мав вигляд степового села.

1764 р. на місці колишньої Микитинської Січі була заснова­на інша фортеця Слов’янськ, біля якої, за наказом Г. Потьом- кіна, розпочалося будівництво губернського міста, яке 1782 р. отримало назву Нікополь. На той час у ньому налічувалось 200 будинків. Проте замість губернського міста з’явилося лише містечко, жителі якого займалися переважно землеробством та рибальством. Завдяки своєму зручному положенню Нікополь уже на початку XIX ст. почав посідати помітне місце у торгівлі.

1752 р., на місці зимівників запорозьких козаків, за цар­ським указом була заснована фортеця Святої Єлизавети. Її го­ловна функція полягала у захисті жителів Ново-Сербії — бол­гар, сербів, чорногорців та волохів від запорозьких козаків, які намагалися відстояти свої землі, віддані урядом іноземним пе­реселенцям.

Після встановлення російських кордонів по Південному Бугу фортеця Св. Єлизавети, як і інші, що були на Українській та Дніпровській лініях, втратила своє військове значення і пе­рейняла функції міста, яке дістало назву Єлисаветград. Воно розташовувалось на перехресті шляхів із Чорноморського уз­бережжя в глибину Росії і до появи Катеринослава, Одеси, Хер­сону та Миколаєва, було основним торговельним центром на півдні України. Це спричинило пріоритетний розвиток торгівлі в економіці міста. Протягом року в Єлисаветграді відбувалось п’ять ярмарків, найбільший з яких — Георгіївський — приваб­лював навіть московських купців. Значного розмаху набула торгівля великою рогатою худобою, пшеницею та іншою сіль­ськогосподарською продукцією. Пшеницю, яку скуповували у навколишніх селах, чумаки доправляли в одеський порт, от­римуючи при цьому непогані прибутки.

1852 р., за клопотанням єлисаветградського міського голови купця Паліутіна, уряд поновив попередні пільги і надав місту нові права й привілеї, у тому числі й звільнення від воїнських повинностей за рахунок грошової компенсації. Департамент різних податків і зборів виніс рішення, згідно з яким Єлиса­ветград мав сплатити у державну скарбницю 300 крб замість відбуття рекрутської повинності. Лояльне ставлення уряду значною мірою сприяло подальшому розвитку міста.

Майже одночасно з містами-фортецями розпочалося бу­дівництво міст, які були заплановані як адміністративні цен­три краю. Головним із них мав стати Катеринослав, що був закладений у 1777 р. у гирлі р. Кільчені. Дослідники історії Дніпропетровської області зазначають, що уже через 4 роки у цьому місті налічувалось близько 200 будинків і 2 194 жителі, половину з яких становили ремісники і купці.

Проте незабаром з’ясувалося, що Катеринослав постав на місцевості з несприятливими географічно-кліматичними умо­вами. Тому царським указом від 22 січня 1784 р. будівництво майбутнього губернського міста мало бути перенесеним на правий берег Дніпра, на місце колишнього козацького містечка Новий Кодак. А там, де раніше був «Катеринослав-перший», залишився населений пункт під назвою Новомосковськ.

Історики висловлюють дещо різні точки зору стосовно питання про місце і час заснування Катеринослава. Зокрема, Д. Яворницький вважав, що він, як і інші міста Південної Укра­їни, був заснований на козацьких землях. Спочатку місто було закладене на місці селища Лошаківка, що на три версти вище Богородицької фортеці. Після з’ясування несприятливих умов будівництво було перенесено до козацької слободи Полови- ці, між Старим та Новим Кодаками. Автор віддавав перевагу історичній традиції сприймання Половиці як єдиного місця заснування Катеринослава.

Сучасний український історик А. Бойко наводить доку­ментальні дані, які вказують на те, що «Катеринослав, знову засноване місто із містечка, яке має назву Новий Кодак і на правому березі Дніпра напроти гирла Самари розташованого». Аналогічної версії дотримується й інший дослідник — Ю. Ми- цик, стверджуючи, що Катеринослав бере свій початок від Старого Кодака, заснованого 1635 р., який у другій половині XVII ст. був важливим адміністративно-військовим центром однієї із паланок Запорозької Січі. Тож саме від цієї дати і має починати свій відлік історія міста. Початок Нікополя (Мики- тиного Рогу) автор пов’язує із перенесенням на місце давньої (Микитинської) переправи Запорозької Січі у 1638 р.

Офіційне ж заснування Катеринослава, ознаменоване за­кладенням фундаменту майбутньої церкви, відбулося 9 травня 1787 р. за присутності імператриці Катерини II. Фельдмаршал Г. Потьомкін, з ініціативи якого й було засноване місто, мріяв зробити його перлиною південного краю.

1789 р. Катеринослав дістав статус губернського міста, що да­вало додаткові можливості для швидкого піднесення. Тоді ж його відвідали російська імператриця та французький посол граф Сегюр. Спогади, які залишив Сегюр, свідчать, що він, на відміну від Катерини II, був не в захопленні від побаченого в місті й про­гнози щодо його майбутнього мав досить песимістичні. Та їм не судилось справдитися. Хоча після смерті Г. Потьомкіна (1791) розвиток Катеринослава значно затримався, на початку XIX ст. економічний потенціал міста почав поступово зростати, що дало можливість йому стати важливим промисловим центром. З кін­ця XVIII ст. у Катеринославі діяла суконна мануфактура, яка пев­ний час була найбільшим підприємством у Катеринославській губернії. 1797 р. на ній працювали 819 постійних робітників і 1 186 приписаних до неї селян. Незабаром, 1825 р., у місті діяло вже 19 промислових підприємств, 14 з яких представлено сало­топними заводами. На кінець дореформеного періоду кількість підприємств збільшилася до 55. Характерною особливістю цього процесу була поява перших підприємств тяжкої промисловості, зокрема чавуноливарного заводу Заславського.

Економічні потреби регіону обумовили розвиток міста не лише як осередку функціонування більш-менш помітних у ті часи промислових підприємств, але й важливого річкового порту в середній течії Дніпра та центру ярмаркової торгівлі вовною та лісом. Проте загалом торгівля в Катеринославі була розвинена недостатньо. Це пояснювалось близькістю інших торговельних міст — Одеси та Кременчука й труднощами під час проходження торговельних суден через Дніпро.

Стратегічні та економічні інтереси Росії в південному регі­оні вимагали розбудови промислово-торговельних міст. На­гальною потребою була необхідність будівництва кораблів і торгових суден для Чорноморського флоту. 18 червня 1778 р. вийшов указ Катерини II про заснування Херсона, який мав стати центром суднобудування на Дніпрі. У місті передбачалась суднобудівна верф, торгова пристань та фортеця. На будівниц­тво Херсона уряд виділив значні кошти в розмірі 1 825 125 крб 37 коп. У розпорядження генерала І. Ганнібала, який керував будівельними роботами, надіслано 12 рот майстрів та близько 1 000 корабельних теслярів із Петербурзької та Олонецької губерній. У зв’язку із недостатньою кількістю робочої сили за розпорядженням уряду до міста почали направляти ареш­тантів, яких використовували для будівельних робіт. 1786 р. їх кількість сягала близько чотирьох тисяч осіб. Загальна чи­сельність людей, задіяних у цей час на будівництві Херсона, становила понад 20 тисяч осіб. Вони жили й працювали в над­звичайно тяжких умовах, отримуючи мізерну плату за свою нелегку працю — по 5 коп. на день.

Використання усіх можливих засобів для швидкого будів­ництва флоту призвело до того, що в 1784 р. у Херсоні було спущено на воду 12 лінійних суден та 17 фрегатів. Взагалі ж, протягом 1779—1826 рр. було побудовано 152 судна, що вказує на поступове формування міста як центру суднобудування.

Одночасно в Херсоні розпочався активний розвиток торгівлі, у тому числі й зерном. Цьому сприяв маніфест 1784 р., який на­давав місту право вільної торгівлі. До порту звозили різні товари з українських, російських та білоруських губерній, які тяжіли до басейну Дніпра. 1792 р. за кордон було відправлено 5 338 пудів пшениці та борошна, а через рік ця цифра зросла до 21 831 пуда.

Відвідавши Херсон у 1787 р., Катерина II була дуже задово­лена побаченим. У своєму листі, адресованому Я. Брюсу, вона висловлювала захоплення містом, яке нещодавно з’явилось на місці голого степу й мало не тільки військові споруди, але й якісно зведені кам’яні будинки. Величезна кількість людей, які прибулії з різних країв, вразила своїм здоровим виглядом. Тож імператриця дійшла висновку, що нове місто можна вва­жала одним із найкращих у Російській імперії.

Зовсім інші враження склалися в іноземців, які разом із Катериною II побували в Херсоні. Австрійський імператор Йо­сип II з подивом відзначав, що «тут не шкодують ні грошей, ні людей. Не цінується життя і людська праця: дороги, приста­ні, фортеці та палаци будуються в болотах; ліси — вирощують у пустелях. Все це робиться без платні робітникам, які не мають нормальних умов для проживання й часто страждають від го­лоду». Це, у свою чергу, обумовлювало й досить низький рівень виконаних робіт. Він писав своєму фельдмаршалу Лассі, що «хер­сонські укріплення виконані дуже неякісно. Артилерія — чудова, але відсутні засоби для перевезення гармат великого розміру, до того ж немає й десятої частини необхідних снарядів. Спущені на воду кораблі збудовані із дуже сирого лісу, а тому годяться лише для показу». Імператор був глибоко переконаний у тому, що ні в Австрійській імперії, ні у Франції будівництво з таким розма­хом і такими методами, як у Росії, просто неможливе.

Подібні враження залишив у своїх мемуарах і граф Сегюр. Він писав, що Херсон, який несподівано постав перед очима після тривалої подорожі степом, спочатку приємно вразив своїм виглядом. Він побачив майже готову фортецю, казарми, адмі­ралтейство, арсенал, два військових кораблі та фрегат, які го­тувались до спуску на воду, чудової архітектури новозбудовані церкви, понад 2 000 будинків, лавки, наповнені грецькими, кон­стантинопольськими і французькими товарами. У гавані стояло в цей час близько 200 купецьких суден. Ближче ознайомившись із містом, Сегюр дійшов висновку, що воно, подібно до Кате­ринослава, було засноване на невдало вибраній місцевості, без належного дослідження її кліматичних умов. У безпосередній близькості від Херсона були розташовані численні болота та острови, де буйно ріс очерет. Випаровування від них були над­звичайно шкідливі для здоров’я людей. До того ж завантажені кораблі не могли підійматися угору Дніпром, а військові кораблі, які були збудовані в місті, не могли вільно спускатися річкою.

Запізно зрозумів це й Г. Потьомкін. За його наказом у гирлі Інгулу була закладена нова суднобудівна верф, яка 1789 р. діста­ла назву Миколаїв. Оскільки уряд був зацікавлений у швидкій розбудові нового міста, то переселив до нього ремісників із різних регіонів імперії, у тому числі й 5 тисяч майстрів та 13 ти­сяч їх сімей із Херсона. Розвиток міста тривав досить високими темпами, і з 1793 р. Миколаїв набув значення основного центру суднобудування Чорноморського флоту.

З 1794 р. зросла й адміністративна значущість міста: сюди із Херсона була переведена Канцелярія та головне команду­вання Чорноморського флоту, яке очолював М. Мордвинов. За його ініціативою були засновані артилерійське училище, кадетський корпус та училище корабельної архітектури. Ці на­вчальні заклади мали готувати кадри для армії та новостворе- ного флоту, з інтересами якого була тісно пов’язана господар­ська діяльність міста. Про це свідчать і реконструкція старої та будівництво нової верфі.

На короткий проміжок часу (1802—1803) Миколаїв став навіть губернським містом. Упродовж першої половини XIX ст. провідне місце в його економіці посідала промисловість. Тор­гівля була переважно внутрішньою і здійснювалась для потреб каботажного судноплавства.

Австрійський вчений і мандрівник Бальтазар Гакет, який від­відав Миколаїв 1797 р., визнав його найкращим містом Південної України. Він описав широкі вулиці, гарні площі та будівлі, адмі­ральські будови, які разом із верф’ю займали значну територію.

Посилена увага уряду до розвитку Миколаєва спочатку негативно позначилась на долі Херсона. Позитивні зміни там розпочалися лише з 1803 р., коли губернське управління було переведено до Херсона і він став адміністративним центром губернії. При цьому зберігалася тенденція до промислово­го розвитку міста. 1806 р. тут почала діяти купецька верф торговельного суднобудування. Вона стала найбільшим під­приємством цивільного суднобудування на півдні імперії, де щорічно спускалось на воду від 20 до ЗО суден. За рахунок прибутків від продажу вина (Херсон у 1805 р., як і всі міста Південної України, дістав право на торгівлю вином) місту відпускалось 50 тис. крб, за які планувалось збудувати набе­режну пристань, школи та лікарні.

Наявність торговельного флоту давала можливість для ак­тивізації зовнішньої торгівлі й викликала нагальну потребу у подальшому будівництві нових торговельних міст. До того ж низка причорноморських і середземноморських країн вияви­ли зацікавленість у торгівлі з Росією. Встановити торговельні відносини з нею прагнули Франція, Португалія, Італія, Іспанія, Туреччина та інші країни. Тож потреби економічного життя обумовили розбудову причорноморських портів, насамперед Одеси, Таганрогу, Євпаторії та Феодосії.

В історичній літературі вже традиційною стала версія, що го­ловний порт на Чорному морі, за указом Катерини II від 27 трав­ня 1794 р., мав бути побудований на місці фортеці Хаджибей, враховуючи її вигідне положення та глибоководність бухти, що майже не замерзала взимку. Насправді ж для Хаджибея в планах імператриці відводилось більш ніж скромне місце — фортеця з невеликим грецьким поселенням Тираспольського повіту Вознесенської губернії. Катерина II надавала Одесі зна­чення головного морського порту регіону, який простягався між Південним Бугом і Дністром, де конкурентом Одеси міг бути лише Очаків. Про жодну перевагу або навіть порівняння з Херсоном, Миколаєвом, Севастополем та іншими містами в планах цариці та її оточення не могло бути й мови. Відповідно, й кошти на будівництво, порівняно з іншими портами, були зовсім незначними. Неабияку роль у подальшому розвитку Одеси відіграв той факт, що місто мало свої давні торговельні традиції, які давали перспективи для зовнішньої торгівлі. На­віть сам генерал-губернатор та фаворит Катерини II П. Зубов підтримав ідею будівництва порту в Хаджибеї. Ним був під­писаний рапорт на ім’я імператриці з проханням виділити 2 061 200 крб на здійснення першочергових робіт, але надано було лише 1 993 025 крб. Проте й цю суму не було сплачено — в останні три роки правління Катерини II (1794—1796) випла­тили лише 400 000 карбованців.

У сучасній історіографії відбувається активна дискусія сто­совно дати виникнення міст Південної України, зокрема Одеси.

Так, Ю. Мицик піддав різкій критиці так звані «ювілейні» твори дослідників XIX ст. як спробу фальсифікації «віку південноукра­їнських міст». Посилаючись на джерела, він висловлює думку, що Одеса (Хаджибей) нараховує близько 600 років.

Одеський дослідник О. Болдирєв розцінював ювілей Одеси як певну умовність. Указ Катерини II від 27 травня 1794 р. він вважав юридичною підставою для будівництва в реальному населеному пункті Гаджибей, заснованому в 90-х роках XIV ст., військової гавані та купецької пристані. Рескрипт має діловий характер, і в ньому не йдеться про урочисте заснування міста, що неодмінно сталося б, якби з ним пов’язували сподівання на велике майбутнє. На основі документальних матеріалів автор доводить, що місто Одеса нараховує понад 600 років.

Т. Гончарук, досліджуючи історію Хаджибея (Одеси) в пе­ріод з 1415 по 1795 рр., дотримується думки, що, незалежно від дискусій науковців, 400-річна історія Хаджибея, чим би вона не була — «передісторією» чи першим найдовшим періодом ми­нулого міста, є досить незвичайною і насиченою масою цікавих подій. Спираючись на потужну джерельну базу, він переконли­во доводить, що місто бере свій початок 1415 р., а 1795 р. воно дістало назву Одеса. Вірогідним автором цієї назви Т. Гончарук вважає статс-секретаря Катерини II Андріана Грибовського. Інші версії, які пропонували в історичній літературі (легенди про те, що назву Одесі дала сама Катерина II, припущення, що до цього 6ула.причетна Російська Академія наук тощо), не були підтверджені опублікованими документами.

На сучасному етапі, в умовах розгортання дискусії стосовно віку Одеси, значна кількість науковців підтримує точку зору про початок історії міста з 1415 р. Ця версія здобула свою під­тримку у Верховній Раді України, про що свідчить Постанова від 11 лютого 2015 р. (№ 184-VIII) про святкування ювілейної дати «600 років від часу першої писемної згадки про місто Одесу (1415)».

Після проголошення Хаджибея містом (1794) розпочався період його активної розбудови. Тут планувалося будівництво воєнної гавані та купецької пристані, щоб відкрити вільний вхід торговельним судам, у тому числі й іноземним. План міста й пристані був вдало розроблений інженер-полковником де Воланом та інженер-полковником Андрієм Шостаком. Для по­кращення адміністративного управління та активізації торгівлі в Одесі, як і в інших портових містах, 1803 р. була введена по­сада градоначальника, на яку був призначений генерал-лейте­нант де Рішельє. Згідно з рескриптом Олександра І від ЗО січня 1803 р., йому підпорядковувалося усе господарське життя Оде­си, фортифікаційні та портові споруди, митниця й карантин. Він мав не лише удосконалити управління містом та забез­печити справедливе судочинство, але й сприяти збільшенню чисельності населення, у тому числі й за рахунок іноземних купців, які володіли капіталом для подальшого розвитку тор­гівлі. Розвиток міста супроводжувався швидким зростанням населення. Якщо 1793 р. у Хаджибеї налічувалося лише 10 дво­рів, де проживало 22 особи, то 1795 р. кількість жителів Одеси становила вже 2 349 осіб, 1797 р. — 3 153 особи, а 1803 р. вона зросла до 9 000 осіб. При цьому облік населення не можна на­звати досконалим. Наприкінці XVIII ст. близько 1/3 всього на­селення становили іноземці та жителі без паспортів, які не були прописані в місті. Протягом літа й осені тут проживала значна кількість тимчасових робітників, яких вабила високооплачува- на робота в порту. У 1815—1820 рр. за перевезення товарів із порту на склад візник отримував 5—6 крб на день, що більше ніж у 4 рази перевищувало звичайний щоденний заробіток в інших містах. Тож не дивно, що з квітня до жовтня населен­ня Одеси збільшувалося на сім, а іноді й на десять тисяч осіб.

У період адміністративної діяльності де Рішельє Одеса здо­була міжнародну значущість. Дослідник А. Скальковський вва­жав це безпосередньою заслугою градоначальника. Його курс на введення вільної торгівлі в місті та впорядкування фінансових зборів у порту давали кошти на будівництво портових споруд. Завдяки клопотанням де Рішельє імператор дозволив безмитне зберігання імпортних товарів в Одесі протягом 1,5 року. У місті були відкриті банк, біржа, страхова компанія, комерційний суд та митниця. Все це сприяло розвитку міжнародної торгівлі та зміцненню зв’язків із Іспанією, Італією та Близьким Сходом. За досить короткий проміжок часу Одесі вдалось випередити такі порти, як Херсон, Єнікале та Севастополь, а згодом — Євпа­торію і Таганрог. Протягом 1813—1815 рр. торговельний обіг лише із Францією та Іспанією становив 10 млн крб.

Додатковим поштовхом для розвитку міста стали нові піль­ги, які Одеса здобула на початку XIX ст. Рескриптом Олексан­дра І від 24 січня 1802 р. на 25 років поновлювалася десятирічна пільга, дарована місту Катериною II. Одеса назавжди звіль­нялось від військових постоїв, а 1/10 частину митних зборів спрямовували на утримання гавані. Через рік новий указ давав право 1/5 частину (замість попередньої 1/10) митних зборів використовувати для будівництва молу.

Активізації зовнішньої торгівлі сприяло проголошення 1817 р. режиму порто-франко в Одесі, який фактично почав діяти із серпня 1819 р. Він передбачав право безмитного ввезен­ня товарів з-за кордону, їх зберігання і продаж без оплати мита в цій зоні. Це відповідало інтересам одеських купців й усіх, хто був пов’язаний з експортом сільськогосподарської про­дукції. Упродовж 1824—1847 рр. з Одеси було вивезено 44 млн четвертей пшениці, що становило 54 % її експорту з Росії. До європейських країн вивозили також ячмінь, жито, овес і знач­ну кількість вовни. Одеса стала головним портовим складом товарів, які доправляли із Близького Сходу і Кавказу в Польщу та Австрію, забезпечивши собі таким чином важливе місце в імпорті предметів розкоші. Важливою подією в місті стало відкриття 1818 р. відділу Комерційного банку з початковим ка­піталом три мільйони карбованців, який обслуговував купців не лише усього південного регіону, але й Москви.

1848 року одеський порт прийняв 913 закордонних суден і відправив 908. Серед предметів імпорту загальною вартістю 10 373 360 крб переважали: ліки, папір, галантерейні товари, вина, кава, ладан, метал, тютюн, оливкова олія. Експортували здебільшого зерно, вовну, канати, віск, шкіру, олію, пеньку, ікру, сало, свічки, льон, коноплю та іншу продукцію на суму 19 210 605 крб. Тож у середині XIX ст. Одеса впевнено закріпила за собою статус головного причорноморського порту, який за рахунок збільшення пропускної здатності і товарообігу став значним центром європейської торгівлі. 1853 р. вона змог­ла прийняти уже 1480 суден, які привезли вантажів на суму 7 843 428 крб., а вивезли — на 27 640 259 крб. За розглянуті п’ять років відбулося значне зростання експорту товарів, причому 4/5 всієї суми становила хлібна продукція.

Значну роль в економічному житті міста і краю відігравала Одеська біржа, яку було відкрито ЗО жовтня 1796 р. Правове регулювання її діяльності відбулося 1848 р. після затвердження «Правил для Одеської біржі» і створення Біржового комітету. Вона поширила сферу свого впливу на всі чорноморсько-азов­ські порти, була пов’язана з багатьма економічними центрами Росії, забезпечувала надання зарубіжних кредитів місцевому купецтву. Хоча, протягом першої половини XIX ст. біржа збе­рігала характер товарної, банківські операції її були значними, досягаючи в середині 40-х рр. суми 20 млн крб сріблом.

Одеса стала важливим фінансовим центром у регіоні, де виникла і розвивалась банківська справа. Банківські контори були представлені здебільшого торговими домами, які поєдну­вали торгівлю з банківським підприємництвом.

Місцевий ринок поступово долучався до системи всеросій­ського та світового ринків, а вигідне розташування порту — не­подалік від гирл Дністра, Південного Бугу та Дніпра — дозво­ляло отримувати товари з багатьох губерній України та Росії. До того ж підвозити їх можна було і суходолом, за допомогою гужового транспорту, який відігравав важливу роль у переве­зенні вантажів у дореформений період.

Іноземні мандрівники, які відвідали Одесу на початку XIX ст., були вражені швидким розвитком молодого чорноморсько­го міста. Це відзначали у своїх спогадах німецький вчений А. Гакстгаузен та американський мандрівник Дж. Л. Стефенс.

Вони- змушені були визнати, що Одеса за темпами свого роз­витку випередила навіть міста США, які за цими показниками тримали пальму першості у світі.