Південна Україна в останній третині XVIII — пертій половині XIX ст.

Перемога Російської імперії у війні 1768—1774 років розгор­нула перед нею широку перспективу територіальних загар­бань у Північному Причорномор’ї. Кючук-Кайнарджийський мир зафіксував передання їй Османами межиріччя Дніпра та Південного Бугу, фортець Керч і Єнікале в Криму, побережжя Азовського моря між ріками Берда і Єя.

Однак сталося не так, як гадалося. Виявилося, що землі, які роздавали під поміщицькі господарства як «порожні», за фактом такими не були, бо рясніли запорозькими зимівниками в найкращих угіддях. Багато їх (загальне число — 7567) у цей час стрімко перетворювалися на хутори і слободи, до яких постійно прибувало населення з північних регіонів України. Крім того, запорожці зовсім не хотіли миритися з підступною ліквідацією їхньої Січі. У Барвінкостінківській паланці, де по­земельна боротьба з російським офіцерством у 1775 року вже доходила до пострілів і лязкоту шабель, пішов розголос про отамана Метелку, який буцімто зібрав 3 тисячі калмиків і за- кливав до себе козаків для походу на Січ з метою її відновлення. Чутки зображали його і як «Метлу-Пугачева», котрий іде з Дону на Запорожжя для відвоювання козацької волі; твердили і про 2 тисячі запорожців, що, мовляв, переховуються в Кримських горах і готові рушити йому на поміч.

Запорожці хоч і не вдалися до збройного виступу, однак спромоглися створити чимало проблем для російського уряду. Найбільшою з них був їхній відхід до османських володінь і за­снування Задунайської Січі. Її поява не лише посилила охорону кордону Османської імперії, але й дестабілізувала управління степовим прикордонням монархії Романових. Адже українсько­му населенню було куди йти в разі посилення російського контр­олю. Хоч у результаті чергової війни з Османами 1787—1791 року Росія й закріпила за собою володіння Кримом і здобула нові терени між Південним Бугом та Дністром, однак контролювати загарбані землі її урядові стало ще важче. Адже серед місцевого населення, яке до того ж перебувало в постійному русі, було вкрай мало прихильників її влади. Остання ж трималася в ре­гіоні майже виключно на солдатських багнетах і не отримувала від нього жодного економічного зиску.

Розуміння того, що «на штики можливо спиратися, однак сидіти на них неможливо» (популярна в ті часи французька при­казка), спонукав уряд Катерини II до активного пошуку прибіч­ників. Першими серед таких мали стати представники місцевих еліт, яким надавався статус російського дворянства. 1785 року імператриця підписала «Жалувану грамоту дворянству», що звільняла його від обов’язкової державної служби й зміцнювала його власницькі права щодо землі та кріпаків. Колишні гетьман­ські та запорозькі старшини, так само як і кримськотатарські та ногайські мурзи, охоче отримували дворянство, що давало право на поміщицьке володіння. Однак Росія була не лише дво­рянською імперією, але і корумпованою державою зі слабкими інститутами управління, а відтак і великим простором для чи­новного свавілля. Корупція в ній (попри первісне латинське значення цього слова) не була порушенням системи, але ж власне системою: влада як умова власності та збагачення.

Виявилося, що власне факт отримання дворянства майже нічого не дає для захисту прав власності. Поміщик, котрий заселив надану йому землю, забезпечив поселян реманентом і створив господарську інфраструктуру, себто чесно виконав вимоги уряду, міг легко все втратити. Для того щоб це помістя стало його власністю, було потрібно, аби приїхав землемір, все обміряв і підписав відповідний акт. Але фахівців-землемі- рів бракувало; ті, що бралися до виконання їхніх обов’язків, часто не мали не лише найменшого людського сумління, але й елементарних професійних навичок. Вони не поспішали до безчиновних поміщиків, зате запопадливо обміряли володіння великих сановників та їхніх наближених. За висновком україн­ського історика Анатолія Бойка, «бажання, симпатії, антипатії простого геодезиста ставали додатковим фактором земельного устрою Південної України». Середні та дрібні поміщики, як і поселяни державних слобід, могли десятиліттями очікувати розмежування і певності щодо своєї власності. На початку 1790-х років було розмежованого всього 8,7 % з усіх розданих земель і лише 3,5 % маєтків вповні закріплені як власність.

Непевність власності визначалася і тим, що право земельних роздач закріпив за собою «головний командир новоросійського краю» Григорій Потьомкін. Величезна кількість ордерів, підпи­саних ним чи не на коліні, містила багато суперечностей, що збільшували простір для корупції та окозамилювання. Після смерті Потьомкіна 1791 року місце «імператора Півдня» зайняв новий фаворит Катерини Платон Зубов, який змістив центр регіону до створеного ним Вознесенського намісництва і під­дав сумніву ордери, підписані своїм попередником, вчинивши масштабний перерозподіл земель. Все це готувало благодатний ґрунт для діяльності всіляких нахаб і аферистів, а хто грав за правилами, ризикував програти. Тож і випадки, описані Алек­сандром Пушкіним у романі «Дубровський», були типовими і для Південної України.

Владу як головну умову власності та закон як інструмент об­ману для досягнення влади й добування через неї власності слід вважати головною причиною того, чому освоєння причорно­морського степу не пішло по шляху американського фронтиру.

Поміщик у Південній Україні не став тим, чим був поміщик у центральних районах Росії. Якщо в козацькій Україні посполи­тий мав право вільного вибору місця помешкання й не був міцно пов’язаний круговою порукою із сільською громадою, то у дво­рянській Росії селянин жорстко прикріплявся до землі. Основою сільської неволі була селянська община, об’єднана круговою по­рукою, що спонукала за провину кожного карати всіх, а відтак — усі карали кожного, відповідали за повинності щодо поміщика та держави і пильнували, щоб ніхто того не уникнув. Земля общини підлягала періодичному перерозподілу між селянами, а це позбавляло сенсу дбати як про покращення її родючості, так і добробуту тих, хто її обробляв. Однак община була гар­ним замінником нерозвинутих державних інститутів найнижчої ланки; вона гарантувала селянину мінімальний прожитковий рівень, а поміщикові та державі — постійний прибуток від землі та людей, що на ній працюють.

Отже, південноукраїнський поміщик, аби поселяни від ньо­го не розбіглися, мусив приваблювати їх, надаючи реманент, зерно для сівби, будівельний матеріал тощо. Для обробляння південного чорнозему не годилися легкі рала та сохи, типові для Полісся. Степ потребував важкого плуга, бо, як тут гово­рили, «хто паше сошкой, у того хліба трошки, а хто плугом оре, той і хліб бере». Традиційні українські плуги лісостепу мали дерев’яну основу з колісним передом (колішня) та залізними лемешем і череслом. Степовий плуг мав бути більш масивним та міцним; у нього запрягали до 4 пар волів, вправлятися ним міг плугатар і 2 погоничів. Повністю залізний плуг, що потре­бував менше тяглової худоби та робочих рук, виготовили на півдні України лише 1872 року, а фабричні металеві плуги ши­рокого застосування дістали лише наприкінці XIX століття. Не кожна селянська родина мала все необхідне для оранки степу. Селяни могли супрягою орати наділи кожного з них по черзі. Однак легше було скористатися тим, що міг одразу дати пан; звісно, в обмін на зобов’язання, а згодом — і свободу. Але й са­мому панові для того, щоб розбагатіти на землеробстві, треба було і до того володіти статком. Як відзначив Анатолій Бойко, майбутні поміщики часто отримували «стартовий капітал» на розведенні сірої степової великої рогатої худоби. Ця нині втрачена порода відзначалася унікальними якостями: швидко плодилася і набирала вагу, мала гарне м’ясо, була стійкою до хвороб, а догляд за нею був мінімальний¹.

Утім, існував і коротший шлях до багатства — через здир­ства на державних посадах. І тут не було меж людській винахід­ливості, що не зупинялася перед застереженнями моралі, як-от під час епідемії чуми у Феодосії 1812 року, коли карантинні службовці зганяли і хворих, і здорових людей в одні будинки, арештовували їхнє майно, підписували акти про його знищен­ня як зараженого та потай його продавали. Злочинні оборудки набирали обертів і щодо нерухомості кримських татар, які масово емігрували до Туреччини і за безцінь збували свою власність. Та вищим шиком для пройдисвітів стали підряди на постачання сукна та провіанту для армії, концентрація якої в Південній Україні була більшою за будь-який інший регіон ім­перії. Будівництво військового флоту теж становило невичерп­не джерело для нечесної поживи. Кораблі, нашвидкуруч зроб­лені з неякісної деревини, за кілька років перетворювалися на роз’їдену червами трухлявину. 1787 року Франсіско де Міранда,

¹ У дніпровських плавнях догляд за худобою полягав лише в тому, що навесні молодняк вивозили на острови, де він лишався до осені, набираючи вагу самопасом. герой воєн за незалежність США та Венесуели, іронічно описав недоладний верф біля Херсону, з якого морські судна тягнули по мілководдю, використовуючи взятих у ногайців верблюдів.

Монархія Романових змогла заковтнути причорномор­ський простір, але виявилася неспроможною перетравити його. Скрізь панували безлад і корупція, зумовлюючи негатив­ний соціальний відбір, бо знатність та багатство отримували люди із сумнівними моральними та професійними якостя­ми, а хто грав за правилами — той часто «впадал в уныние». Промовистий приклад «уныния» дрібночиновного південноу­країнського люду демонструє справа перекладача Катеринос­лавської контори опікунства іноземних колоністів Карла Олея. Виходець із польської шляхти, він 12-літнім почав служити кур’єром шляхетського корпусу, за десять років дослужився до канцеляриста земського суду. Самотужки здобував освіту, вивчав мови, мав нагороди за зразкову службу, міг би й далі неквапом підніматися дрібними кар’єрними східцями, якби 1809 року не вийшов указ про заборону надання чинів з правом на спадкове дворянство за вислугою років. Єдиною підставою для такого висновку став університетський диплом. Та для нього, людини непересічних здібностей, це було не по кишені; багато­річна бездоганна служба виявилася марною. Олей спершу вдався до пияцтва й розпусти, але згодом задумав створити таємний «Орден лицарів Лева». Магістр цього псевдомасонства планував навербувати 4 тисячі «лицарів», добути засобом фальшування асигнацій та пожертв кошти на закупівлю для них зброї та руши­ти з ними в Крим, збурити серед його мешканців антиросійське повстання і повернути півострів турецькому султану, за умови, що той визнає Карла Олея королем кримським. На час викриття змови він встиг навербувати аж 200 «лицарів» і роздати їм «па­тенти» на титули герцогів тощо, вочевидь, в обмін на пожертви.

Важко сказати, що то було: легковажна афера чи дійсно зухвалий план. Однак 200 навербованих осіб, готових іти від­войовувати Крим для султана турецького, промовляє про те, наскільки хиткою була лояльність місцевого люду до Росії.

Особливо якщо зважити, що більшість тих «лицарів» станови­ли дрібночиновні дворяни-українці. Хоч би як монархія Рома- нових не намагалася перетворити причорноморські степи на російський етносоціальний простір, все одно українські пагони вперто проростали крізь штучні імперські насадження й по­кривали їх густою тінню. Адже українці становили більшість не лише серед селянства, але й дворянства південного регіону, котре, як виявилося, не стало надійною опорою для дворян­ської імперії. Переважна більшість населених пунктів коли­шніх Запорозьких Вольностей поставала на основі козацьких зимівників, хуторів, слобід і містечок. Навіть губернські центри засновували не на порожньому місці, а на основі інфраструк­тури, сформованої за часів Січі. Так, адміністративні установи Катеринослава розмістили в Новому Кодаку, аж поки на місці козацької слободи Половиця не побудували місто з регулярним плануванням. Кордони повітів та провінцій початково збігалися з межами запорозьких паланок. Приплив сільського люду з цен­тральних районів Росії був незначним, проте міста, заповнені різночиновним людом, з часом ставали російськомовними.

Ідеологія Російської імперії не була послідовною щодо ви­правдання анексії причорноморського простору, яку не можна було зобразити так, як «збирання руських земель» стосовно привласнення козацької України. Аргументи щодо завоювання Причорномор’я подав так званий «грецький проект». Росій­ський історик Андрій Зорін відтворив погляди одного з його авторів, Григорія Потьомкіна, так: «Росія повертає собі свою древню святиню, і це повернення супроводжується інтенсив­ною елінізацією впокореної землі. Росіяни приходять у провін­цію, що колись належала грекам, знову надають їй грецького вигляду і заново здобувають свою віру й історію, також поча­сти перетворюючись на греків». Тобто росіяни заступалися за греків, скривджених турками і татарами багато століть перед тим, і самі ставали греками через отримане від них право­слав’я. «Надання грецького вигляду» завойованій місцевості полягало у великомасштабному перейменуванні: Крим назвали Таврією, Акмечеть — Сімферополем, Ахтіяр — Севастополем, Хаджибей — Одесою і т. ін. У Петербурзі планували і Стам­бул перейменувати на Константинополь, розділити Османську імперію на «Візантію» й «Дакію», на чолі яких Катерина хотіла бачити своїх онуків — Костянтина і Олександра, давши їм нав­мисно грецькі імена. Ідею «Новоросії» як «продовження Росії» під впливом «грецького проекту» засунули в дальню шухляду, що і позначилося на перейменуваннях населених пунктів цієї губернії: Слов’янськ (колишня запорозька слобода Микитине) став Нікополем, Орлик — Ольвіополем (сучасний Первомайськ), у низинах Дніпра постав Херсон. 1783 року Новоросійську гу­бернію ліквідували, а її територію увели до складу тоді ж створе­ного Катеринославського намісництва. Кульмінація «грецького проекту» припала на подорож Катерини II до Криму 1787 року. Напередодні чергової війни з Османами цей символічний акт був спрямований на збурення визвольної війни греків проти турків.

Воцаріння Павла І новим шлейфом перейменувань сигналі­зувало про згортання тепер вже «грецького проекту» і відновлен­ня «новоросійського»: 1796 року Катеринославське намісництво перетворилося на Новоросійську губернію, Катеринослав — на Новоросійськ. Олександр І 1802 року знов спрямував гойдал­ку в «грецький» бік, поновивши Катеринослав і ліквідувавши Новоросійську губернію і розділивши її територію на Катери­нославську, Херсонську й Таврійську губернії. Цей адміністра­тивно-територіальний устрій без істотних змін проіснував до початку XX століття. 1814 року військове управління цих трьох губерній об’єднали в Новоросійське генерал-губернаторство, що проіснувало до 1873 року. Остаточно від «грецького проекту» в Петербурзі відмовилися 1821 року, коли в Греції почалася націо­нально-визвольна війна, на хід якої Росія вже не могла впливати.

Відтоді Романови переключили свою увагу на болгар, збурю­ючи їхні повстання напередодні кожної наступної війни з Осма­нами і тим наражаючи їх на жорстокі репресії з боку турків. Пер­ший великий приплив болгарських біженців до підросійських територій стався під час війни 1806—1812 років, за результатами якої Росія заволоділа межиріччям Дністра і Прута. Бухарестський мир 1812 року передбачив виселення з його південної частини, Буджака, усіх ногайців. Частина їх переселилася в підтурецьку Добруджу, решта ж прийняла російське підданство і приєдна­лася до ногайських орд, оселених 1791 року на узбережжі Азов­ського моря між ріками Молочна та Берда. їхнє ж місце в Буджа- ку зайняли болгари, гагаузи, а також переселенці з Німеччини та Швейцарії, яким надали статус іноземних колоністів.

Перші німецькі колонії на півдні Україні з’явилися 1788 року на острові Хортиця та поблизу нього; згодом місця компактно­го проживання німців-колоністів утворилися вздовж річки Молочна та в інших районах. Уряд гарантував всім колоністам свободу віросповідання, невтручання у внутрішнє управління, звільнив від військової повинності та надав податковий імуні­тет на значний термін. їхнє головне завдання полягало в осво­єнні степового краю з використанням європейських аграрних технологій. їм українці завдячують засвоєнням нових агроно­мічних та зоотехнічних знань, як і запозиченням розведення великої рогатої худоби м’ясо-молочних та молочних порід, які витіснили місцеву робочу і м’ясну сіру степову, а також сальних порід свиней. Використання свинячого сала та смальцю раніше не було притаманне українській кулінарії, однак було добре знане як німецький шпик. Свині великої білої породи, виведені в Англії спеціально для потреб флоту (змащення жиром таке­лажу та ін.), в Україні дістали інше використання.

Південна Україна формувалася як багатоетнічний регіон з чисельним переважанням українців. Українська мова лунала всюди. Ось як описав мовну ситуацію в Криму вчитель російської словесності в Феодосії Михайло Дмитревський у 1820-х роках: «Русские, коих большая часть живет в Симферополе и в Фео­досии, также в пяти или шести деревнях, со взятия Крыма ими заселенных, в других же городах Тавриды русских очень мало. Российский язык, которым наши соотечественники говорят в Крыму, весьма много испорчен малороссийским и польским наречиями; причиною сему то, что там находится очень мно­го малороссиян и поляков. Великороссиянин, приехавший в Крым, найдет там много невразумительных для него слов, которыя заставляют его задуматься при самом разговоре рус­скаго с русским человеком. Для любопытства я привожу здесь некоторый слова, которыя в употреблении у самых природных россиян, в Крыму живущих: бачить (видеть), сховать (спря­тать) [...], зробыть, кухлик, глечык».

Якщо переважна більшість прийшлого населення (слід також згадати євреїв, греків, поляків, шведів) змогла адаптуватися до непростих умов життя в південному краї, то корінні його меш­канці — кримські татари та ногайці й інші народу Криму — вкрай тяжко прилаштовувалися до російського владарювання. Дискри­мінація і спонукання до еміграції кримських татар російським чи­новництвом стала повсякденним явищем; вони ставали особливо брутальними під час османо-російських воєн, а за Кримської вій­ни набули геноцидних ознак. Особливо багато кримських татар виїхало до Туреччини після 1856 року. У1860 році емігрували і всі приазовські ногайці, залишені ними села зайняли болгари, котрі виїхали з поверненої під османську владу частини Буджака.

Степове Причорномор’я і Крим перетворювалися на не­від’ємну частину України попри гойдання імперського уряду між «грецьким» та «новоросійським» проектами. Прикметно те, що у чумацьких піснях (а українські чумаки зналися ж на географічних назвах!) жодного разу не трапляється назва «Но- воросія», зате Таврія, поруч із Кримом, згадувалася дуже часто. Мабуть тому, що чумаки теж мали свій «проект». Утім, аж ніяк не «новоросійський».