Чорноморське козацьке військо

Маніфест Катерини II про ліквідацію Війська Запорозького З серпня 1775 року виголосив: «Нет теперь более Сечи Запо­рожской.., следовательно же и [нет] казаков сего имени». Роз­гублене низове козацтво склало зброю і розійшлося по своїх зимівниках та промислах; найбільш завзяті пішли на підвладне Османській імперії межиріччя Бугу та Дунаю з наміром засну­вати там нову Січ.

Утім, зріла нова війна між Туреччиною та Росією, і обом імперіям знову знадобилися запорожці. Турецький султан їх усіляко улещував та заохочував до військової служби, гаран­тував недоторканність військових традицій і самоврядування. У гирлі Дунаю Порта дозволила побудувати Січ та відновити прадавній запорозький військовий устрій. Покладаючи надії на султанську «ласку», багатотисячний потік козаків і селян попрямував з покріпаченої України до турецьких кордонів, викликавши тим самим неабияке занепокоєння петербурзьких вельмож. Так починалася Січ Задунайська.

У Петербурзі добре пам’ятали про переваги турецько-крим­ської кінноти над російською під час попередньої війни і про важливий внесок запорозьких кінних та човнових команд у пе­ремогу над турками.

Сумна перспектива ув’язнення на Соловках чи в Сибіру, конфіскації майна, покріпачення та здирств оминула більшість із запорозьких старшин. Ще 1777 року колишнім козацьким старшинам, котрі, як говорив Потьомкін, «у злочинах кошового та його спільників участі не брали», надали військові чини та дворянство. Цієї милості удостоїлись запорозький військовий осавул Сидір Білий, який став предводителем херсонського дворянства, та військовий писар Антін Головатий, призна­чений на посаду капітана-справника міста Новомосковська (начальник земської поліції). Згодом обидва вони отримали чини секунд-майорів, патенти на дворянство і завели помі­щицькі господарства.

Перед початком нової війни з Туреччиною Катерина II вирі­шила оглянути колишні землі запорозького козацтва та завойо­вані у турків причорноморські степи, де Потьомкін зводив гу­бернські міста і поміщицькі села. З липня 1787 р. у Кременчуку колишні запорозькі старшини постали перед ясними царици­ними очима й подали їй клопотання про відновлення Війська Запорозького. Його автор, Антін Головатий, писав: «Це вже не буде Січчю, але особливе військо із колишніх запорожців, вони будуть мати свою осілість і порядок служби, гідний часо­ві та обставинам». Тобто йшлося не про відновлення Війська Запорозького, а про створення нового козацького витвору, який хоч і мав спиратися на військові традиції запорожців, але зорганізовувався на кшталт Війська Донського. Всупереч січовим традиціям, козаки нового війська мали поодружува­тися. Катерина II наголошувала Потьомкіну: «Щоб з вашого боку було вжито запобіжних заходів, аби зі згаданих колишніх запорожців не було заведено товариство неодружених людей ще й на їхньому старому підґрунті».

Краснодарський історик Борис Фролов днем народжен­ня Чорноморського козацького війська вважає 20 серпня 1787 року, коли Потьомкін видав отаке розпорядження: «Щоби мати у намісництві Катеринославському воєнні команди во­лонтерів, доручив я секунд-майорам Сидору Білому та Антону Головатому зібрати охочих, і кінних та піших для човнів з тих, хто поселився в цьому намісництві й служив в колишній За­порозькій Січі, козаків». Однак до створення справжнього ко­зацького війська справа тоді ще не дійшла, адже у Потьомкіна все ще йшлося про «команду волонтерів». Тож і охочих йти у «волонтери» було мало. Тоді Потьомкін дозволив набирати у козаки не лише колишніх запорожців, але й будь-яких віль­них людей, навіть бурлаків бездомних, аби вони тільки не були дезертирами чи не скоїли яких злочинів.

До створюваного війська приєднався Харько^[12] Чепіга зі сво­єю півсотнею «волонтерів», набраних з «вільних людей». Йому Потьомкін пожалував полковницький пернач і дозволив вербу­вати у козаки. Колишній запорозький старшина — полковник Протовчанської паланки, а тепер — капітан російської армії, Чепіга також удостоївся царициних милостей. Вона ж, будучи в Кременчуку під час своєї помпезної подорожі до Криму, ча­стувала його зі своїх рук виноградом і дарувала йому оздоблену діамантами шаблю. Цей козацький достойник увійшов до трій­ці батьків-засновників чорноморського козацтва, відзначившись ще й тим, що прибув до Васильківського Коша зі справжніми запорозькими клейнодами — знаменом Протовчанської па- ланки, перначами полковника і військового табунщика, які він урятував від конфіскації 1775 року.

27 лютого 1788 р. «вірні» козаки урочисто зустріли надіс­лані царицею військові клейноди — велике біле військове зна­мено, 7 малих знамен для куренів, булаву для кошового ота­мана та полковницькі перначі.

У квітні 1788 року почалося створення Чорноморської військової флотилії¹. Звісно, вона вже не мала старовинних козацьких «чайок» часів Самійла Кішки та Петра Сагайдач­ного. Ще у 30-ті роки XVIII ст. на Хортиці російські інженери будували для запорожців «новоманерні човні», що поєднували козацькі суднобудівні традиції з європейським досвідом навіга­ційної науки. Флотилію чорноморців становили легкі судна — шлюпки і дюбель-шлюпки, катери, баркаси, канонерські чов­ни (з франц, canon — гармата). Вони мали гармати і мортири

¹ Офіційно вона називалася Дніпровською гребною флотилією до часу переселення чорноморців на Кубань. в носовій частині і призначалися для бойових дій на великих ріках, лиманах, частково на морі. Під човни для чорноморців стали також спішно переробляти судна, що виготовляли для розваг і подорожі Катерини II по Дніпру. Як згадував сучасник, ці судна були «конюшня, каретна і спальня для придворної че­ляді». Отак чорноморці стали єдиними серед козацьких військ Російської імперії, котрі володіли власною флотилією.

У Чорноморському козацькому війську усталився поділ на кінні та піші полки. З піших козаків утворили човнову коман­ду. Оттоді у чорноморців склалися два роди військ: кіннота та, говорячи по-сучасному, морська піхота. Справою кіннотників було бойове забезпечення основної армії, включаючи утримання постів на комунікаціях, доправлення кореспонденції, розвідка і диверсії на ворожій території. А чорноморці човнових команд становили військовий різновид, пристосований не лише до бою на морі, але й для блискавичного десанту на суходіл. Поєднання цих якостей дало чудові результати під час морських баталій і штурму турецьких фортець. Запорожці досконало знали пів­нічну частину акваторії Чорного моря, мілини, глибини, особли­вості берегової лінії Дніпра, Південного Бугу та дельти Дунаю. Ці знання і досвід мореплавання стали у великій пригоді ро­сійському командуванню у ті часи, коли Чорноморський флот Росії тільки створювався. Військово-морські сили Росії мали вкрай строкатий склад, включаючи кораблі різних суднобудів­них традицій — турецького або грецького, венеційського, фран­цузького, шведського типів. Ще задовго до перемог російських адміралів Ушакова та Сєнявіна запорозьким козакам на чолі з Самійлом Кішкою, Петром Сагайдачним та Михайлом Доро­шенком вдавалося громити турецькі кораблі на Чорному морі. Та й доти османський флот переважав російський.

Під час османо-російської війни 1787—1791 років колиш­нім запорожцям довелося воювати на боці двох ворогуючих держав: задунайським козакам — турецького війська, а чорно­морським — у складі російського. Проте в разі зустрічі вони намагалися уникати бою.

7 червня 1788 р. козацько-російська флотилія здобула першу велику перемогу у Дніпрово-Бузькому лимані над флотом ту­рецького капудан-паші Ескі-Гассана, на прізвисько «крокодил морських баталій».

Після цих подій Потьомкін пропонував обрати козацьким командиром Харька Чепігу. Коливання між Чепігою та Голова­тим склали поважну політичну інтригу, але врешті-решт козаки визнали своїм кошовим отаманом Захарія Олексійовича Чепігу, котрий до самої смерті 1797 р. порядкував Чорноморським Кошем. Військовий суддя Антін Андрійович Головатий став командувачем козацької флотилії і незмінним заступником кошового отамана.

Надалі тривали воєнні дії. Успіхи козаків на Березані та при взятті Хаджибею (сучасна Одеса) й Очакова стали яскравими подіями, які змінили хід війни. Утім, після нагороджень й свят­кувань перемог настали тяжчі часи: недостатнє укомплекту­вання особового складу, нестача провіанту і затримка жалу­вання поставили Чорноморське військо на межу виживання. Ситуація вимагала термінового втручання Потьомкіна. За його наказом, для збору козаків від кожного повіту Катеринослав­ського намісництва були призначені особливі засідателі. Вони отримали повноваження визволяти чорноморців від поміщиків, котрі, скориставшись поверненням козаків до своїх домівок під час зимової відпустки, не забарились записати їх у свої кріпаки. Потьомкін підтвердив своє раніше видане розпорядження при­ймати у чорноморські козаки усіх вільних людей, крім біглих крі­паків та дезертирів; інколи переходили до чорноморців і козаки з-за Дунаю. Військо поступово кількісно зростало, кінна команда вже нараховувала 2 000, піша — 5000 козаків. Щорічна платня кошового становила 500 рублів, судді — 400, військові писаря, осавулів і полковників — 300, попа — 105, курінних отаманів, дов­бишів і пушкарів — ЗО, простих козаків — 12 рублів. Втім, надалі негаразди призводять до бунтів і конфліктів із командуванням.

Восени 1789 року чорноморці перенесли свій Кіш у Придні­стров’я. Своєю резиденцією Чепіга обрав молдавське селище Слободзею, розташоване за 20 верст від Бендер на лівобереж­жі Дністра. На козаків чекала найбільш кровопролитна битва за увесь час цієї війни, центральною подією якої став штурм Ізмаїлу.

Втрата Ізмаїла значила для Туреччини кінець усіх споді­вань на відновлення колишнього свого панування у Північ­ному Причорномор’ї. Та війна ще тривала. Кошовий отаман Чепіга, отримавши ордени Св. Георгія IV за здобуття Хаджибея

1 III ступенів за участь в штурмі Ізмаїла, ще відзначився у Ma- чинській битві 1791 року. Тут йому довелося відбивати атаки турецької і татарської кавалерії, а також битися із задунай­ськими запорожцями. Як він звітував, «убитих тіл ворога пре­багато, у тому числі й невірних запорожців». За цю баталію він отримав орден Св. Володимира III ступеня. Решті чорноморців призначалися золоті хрести за здобуття Ізмаїла. Однак ніхто з козаків ту нагороду не отримав. Російські історики твердять, що сталось це через недбалість Чепіги та Головатого. Хтозна, чи так... Та можна бути певним лише того, що царат зазвичай умів вселяти надію на свою вдячність, однак все барився з тим, щоби бути справді вдячним.

Чорноморському козацькому війську тимчасово надали дав­но очікувану землю у межиріччі Бугу та Дністра. Резиденцією Коша стало молдавське селище Слободзея, де відразу збудували козацьку церкву. Майже 10 тис. козаків та членів їхніх родин осіли на визначеній Війську землі, утворивши 38 поселень, вочевидь, за кількістю куренів. Ще на землі Війська оселилося

2 тис. молдавських родин, цигани, котрі займалися коваль­ським промислом. Почалося налагодження мирного госпо­дарства. Козацький уряд утворив Подністровське (з центром у Слободзеї), Березанське та Кінбурнське окружні правління, кожне з яких мало спільниками старшин і полковника. Цей устрій дуже нагадував запорозькі паланки. У низинах Дунаю, по Дністру і Бугу чорноморці завели гарди для рибної ловлі, займалися скотарством, соляним промислом, бджільництвом, призвичаювалися до землеробства, виноградарства, городниц­тва. Однак залишалися чинними й військові обов’язки. Козаки, почергово залишаючи свої оселі, утримували кордонну лінію по Дністру, перевозили на човнах військові вантажі, частина їх перебувала у складі російських гарнізонів у Придунав’ї.

Однак недовго козакам жилося спокійно. 5 жовтня 1791 р. скінчив свої дні старий «благодійник» козацтва Григорій По- тьомкін, у строкатій біографії якого значився й запис козаком Кущівського куреня, і гетьманом військ Катеринославських та Чорноморських, і прізвисько, дане йому запорожцями, — Грицько Нечоса. Щойно Подунав’я було звільнено від турків, туди почали жваво наїжджати російські поміщики й осад­жувати своїх кріпаків. Постійні сварки за землю, невизначе- не майбутнє, цілком можливе розформування після такого стрімкого злету в останні роки життя Потьомкіна, змушувало чорноморців пожалкувати за цим «гетьманом». Та не стільки з його смерті, скільки через свою беззахисність та непевність.

19 квітня 1790 р. Потьомкін додав до виділеної Чорномор­ському Війську землі ще й «округу Єнікольську з Таманом», себ­то околиці сучасної Керчі й Таманський півострів. Він ще й «по­дарував» і власні риболовні угіддя, що були в тих краях. Утім, після його смерті бракувало юридичного закріплення статусу наданої чорноморцям землі. Тож отаман Головатий маневрував ось яким чином. Він зобразив справу так, буцім Потьомкін обіцяв виклопотати землю чорноморцям у цариці, а до того, як вона видасть свій указ, тимчасово поселив чорноморців у межиріччі Дністра та Бугу. Не шкодуючи красномовства, він у своїй «дипломатичній місії» до Санкт-Петербургу скаржився на сваволю поміщиків, котрі без щему сумління забирають козацьку землю, просив монаршого заступництва і виділення козакам землі якнайдалі від поміщицьких володінь, себто на незаселені низини Кубані.

Антін Головатий знав, що просив. Кубанські землі були добре відомі запорозькому козацтву часів останньої Січі. Запорозькі рибалили тут «без виходу», мало зважаючи на те, що та земля належала Кримському ханству. На ріці Єя вони побудували курені й устаткували рибні заводи. Від кубанських ногайців до них тікали невільники — грузини та вірмени. Роздратовані хан­ські урядовці вже й курені їм палили, і в Петербург жалілися, та все дарма. І хоч царат слав накази у Січ про відкликання запо­рожців із кубанської землі, а в місті Черкаську донські козаки перехоплювали запорожців, які прямували на Єйські коси, та запорожців не меншало на правобережжі Кубані. Дехто з них спокійно пережив і зруйнування Січі, і дві російсько-турецькі війни. Ось чому, перебуваючи у Петербурзі, Головатий вільно орієнтувався в географії Кубані і просив надати Війську Чор­номорському терен, починаючи від Азовського моря по річці Кагальник на урочище Хомутицьке, потім від річки Манич до гирла Єгорлика й прямуючи ним на Ставрополь, а звідти — по Кубані до Чорного моря.

Звісно, царат не втратив потреби в козаках і волів їх бачи­ти охоронцями своїх кордонів з Туреччиною. Одначе тримати чорноморців поруч з іншими колишніми запорожцями — під­владними туркам задунайськими козаками — остерігався, адже втечі чорноморців за Дунай тривали й далі. Після укладення Ясського миру 1791 року з Портою Росія остаточно закріпила за собою володіння правобережжям Кубані. Геополітичні зазіхання царату змістилися з північно-західного Причорномор’я до Кав­казу. Однак кубанський край лишався малозаселеним. 1790 року Потьомкін переселив ногайців, що кочували правому березі Кубані, на азовське узбережжя між річками Молочна і Берда. До речі, з цих кочовиків, давніх сусідів запорожців, російський уряд сформував 1801 року два ногайських п’ятисотенні козацькі полки, так само «за зразком Війська Донського» і користуючись досвідом формування чорноморського козацтва. Утім, вони були розформовані 1804 року й емігрували до Туреччини після Кримської війни 1853—1856 років, залишивши по собі згадку у назві міста Ногайськ — тепер Приморськ, райцентр у Запо­різькій області. Тож російському урядові нічого не заважало переселити чорноморців на безлюдні кубанські степи.

Однак Катерина II зволікала. Слід було визначити розмір наданої козакам землі, аби не образити поміщиків, котрі миттєво

з’являлися на щойно здобутих Росією землях. Звісно, «Острів Тамань»^[13] був замалий для розміщення цілого козацького війська. Кошовий отаман 3. Чепіга у березні 1792 р. завбачливо відрядив на Кубань козацького полковника Мокія Гулика для обстежен­ня тамтешнього краю і визначення зручної для поселення землі. Гулик регулярно слав листи з Кубані Головатому до Петербур­гу. Це дозволило козацькому дипломату вдало орієнтуватися в заплутаних петербурзьких коридорах і не дати себе одурити з приводу «пожалуваної» землі: на Кубані Гулик був очима і вухами Головатого. У гирлі Кубані загону Гулика довелося про­биратися заболоченим очеретинням з міріадами комарів. «Тут доброго степу мало», — писав козацький старшина. Однак далі краєвид змінився: «У наявності там придатна для поселення, хліборобства, скотарства, сінокосу і рибної ловлі та до іншого [земля] кращою бути не може, та й лісів понад Кубанню багато й вода добра». Гулик йшов повз уламки зниклої татарської цивілізації, споглядаючи руїни фортеці з кам’яними стінами Темрюк, колишньої резиденції сераскера (губернатора) крим­ського хана Копил (тепер Слов’янськ-на-Кубані), залишки сіл некрасівських козаків — колишніх донців, котрі після поразки повстання Кондратія Булавіна перейшли на службу до крим­ського хана, а згодом переселилися на Дунай, поруч із Заду­найською Січчю. Руїни, згарища, зруйновані мечеті... Утім, не була земля ця суцільною пусткою. Лише на Тамані Гулик зміг записати у чорноморські козаки більше сотні різних бур­лаків, а всього нарахував їх на Кубані понад дві тисячі. Хтр ці люди? Чи не ті це запорозькі рибалки чи залишки некрасівців? Тож цієї землі Гулик радив Головатому добиватися негайно, бо поміщики вже закидали місцеве начальство проханнями віддати їм цю землю. Вже дві тисячі донських козаків, засну­вавши станиці, відхопили її шмат.

Нарешті ЗО червня 1792 р. Катерина II надала Чорномор­ському козацькому війську грамоту про пожалування кубан­ської землі. 15 серпня козацька депутація на чолі з А. Головатим прибула з Петербургу до Слободзеї що розпочало тривалий процес переселення.

16 серпня, після закінчення остаточного ремонту в Мико­лаєві, 51 судно козацької гребної флотилії, а ще — транспортні та приватні човни з 3 тисячами переселенців вирушили до бе­регів Кубані. То була перша партія переселенців, якою керував командувач Чорноморської флотилії, у майбутньому адмірал російського флоту Павло Пустошкін. Човни флотилії не при­значалися для плавання у відкритому морі, тож і йти вони повинні були під охороною крейсерських кораблів каботажем вздовж кримського узбережжя. Під час зупинок у Балаклаві, Ялті, Судаку і Керчі не припинявся набір у козаки усіх охочих. 25 серпня ескадра досягла Тамані.

Кошовий отаман очолив другу партію, котра виступила 2 вересня з Кошем, канцелярією, військовим обозом і двома тисячами кінних козаків. Вона пройшла суходолом, попряму­вавши на столицю Війська Донського — Черкаськ, і 9 листопада зупинилася на зимівлю біля Єйської коси. Згодом рушила третя партія під командою чорноморського полковника Костя Kop- довського, котра, пройшовши Кримський півострів, у жовтні переправилася через Керченську протоку. А. Головатий ви­ступив з останньою великою партією, сформувавши 20 колон. Частина їх рушила через Крим, решта — шляхом Чепіги, себто довкола Азовського моря. Полковий осавул Федір Черненко залишився в Слободзеї опікуватися вдовами, сиротами й тими чорноморцями, хто не мав належного статку або бажання пе­реселятися на Кубань. У липні 1794 р. фельдмаршал Петро Румянцев наказав, аби усіх чорноморців з їхніми родинами, котрі не встигли переселитися, записати веслувальниками до Гребного флоту, що базувався у Хаджибеї. З 1123 козаків утво­рили Чорноморську команду. Та більшість з них була задіяна не на військовій службі, а в будівництві нового міста — Одеси, котра постала на руїнах турецького Хаджибея. Заможніші коза­ки осіли в одеських передмістях; дехто з них, як сам Черненко, отримав землю і дворянство, а хто сконав від тяжких робіт чи подався світ за очі... 1797 року цю команду розформували, з них 247 козаків приєдналися до своїх товаришів на Кубані.

Переселення чорноморців на Кубань тривало до кінця XVIII століття, та, власне, українське заселення краю не при­пинялося аж до початку XX століття. Кубанський край, або, як тепер його називали, — Чорноморія — набував виразного укра­їнського забарвлення. У строкатій палітрі місцевого мовлення переважали діалекти й говірки Лівобережжя Дніпра.

Лише тут, у прикавказьких степах, у небезпечному сусідстві з войовничими адигами й ногайцями, українці могли ще більше століття зберігати козацькі традиції. Справжніх січовиків на Кубань переселилося до 40 % від усього загалу козаків. З ча­сом їх частка меншала. Чорноморське лицарство повнилося вихідцями з росіян, поляків, молдаван, греків, сербів, болгар, албанців, турків, ногайців і кримських татар, євреїв та інших націй, яких доля поєднала з Україною. Серед чорноморців-іно- земців найбільш відомі військовий писар «польскої породи» Підлесецький, генерал-майор і кубанський отаман Микола Букрєтов був євреєм, старшина і полковник Таманської округи Іван Юзбаша — турком. У чорноморські козаки йшли й адиги, північнокавказькі вірмени-черкесогаї, котрі тікали з турець­ких володінь; на початку XIX ст. виникло велике ногайське поселення на землях чорноморців біля Ахтанизівського ли­ману. Та українці серед чорноморського козацтва переважали. Покріпачені селяни тікали з України до вільної від панського ярма Кубані. У 1848—1849 роках відбулося останнє масове пе­реселення українців у Чорноморію: понад 100 тисяч вихідців з Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній мігрували до кубанських степів.

Кубань перетворювалася на регіон, органічно пов’язаний з етнокультурним простором України та її козацьким минулим. Отож українці Кубані й плекали традиції запорожців, вва­жаючи свою Чорноморію прямою спадкоємницею Запорозь­кої Січі. Ось як влучно вловив українське єство Кубані один із перших кубанських істориків Іван Попко: «Весь військовий склад чорноморського народонаселення має одну фізіономію, втілений однією народністю — малоросійською... Чорноморці говорять малоросійською мовою, що добре збереглася. Так само збереглися, під їхньою військовою кавказькою оболонкою, риси малоросійської народності у манерах, звичаях, повір’ях, у побуті домашньому і громадському».