Нова Січ і початок землеробської колонізації Південної України

1734 року запорожці повернулися з кримського до російського підданства і заснували Січ на річці Підпільній. Щодо неї в істо­ричній літературі усталилася назва Нової Січі як протиставлення Старій, або Чортомлицькій, Січі^[6].

Не все тут було однозначним (адже потоки не бувають чи­стими): козацька старшина, воліючи мати поміщицькі воло­діння, теж добувала їх через російські офіцерські чини, а по­трапляння до запорозької вольниці вихідців із центральних губерній імперії, як і її збіглих солдатів, теж не становило рід­кість. Тобто сам по собі процес взаємодії цих двох потоків не був винятково етнічним, однак його результат, явлений в середині XIX століття, мав уповні етнічний сенс.

Одразу після повернення запорожці мусили доводити свою лояльність монархії Романових дієвою участю в османо-росій- ській війні 1735—1739 років. Тоді січові козаки вперше потра­пили під пряме управління царського генералітету. Хоча при тому вони вели і власну війну, вибиваючи кочовиків-ногайців із Запорозьких Вольностей, де їх розселили кримські урядовці за десять літ перед тим.

У самій Січі 1735 року з’явився Новосіченський ретранше­мент з російською залогою, яка постійно стежила за діями за­порожців і сповіщала про них імперський уряд. Російські фор­тифікації з гарнізонними службами тоді з’явились у стратегічно важливих пунктах Запорожжя: Старому Кодаку, Лоцманській Кам’янці, Усть-Самарі, Старій Самарі, Микитиному, на острові Хортиця та інших місцях. Відповідно до вимог Білградського миру 1739 року російський уряд мусив їх ліквідувати і відвести гарнізонні команди подалі від лінії кордону. Але він пішов на хитрість, залишивши своїх солдат у різноманітних карантинах і заставах — мовляв, для запобігання епідеміям та здобичництву. Новосіченський ретраншемент теж зостався при Січі. На про­тести турецького уряду з цього приводу російська адміністрація відповіла, що це зроблено з метою контролю кордону і захисту османських підданців від грабунків запорожців. Запорожцям же це пояснили як захист їх від агресії південних сусідів.

Встановлювалося й підпорядкування Січі центральним ор­ганам Російської імперії. 1742 року Військо Запорозьке пере­вели з відання Військової колегії до Колегії іноземних справ, яка здійснювала розпорядчі функції щодо Січі через київського генерал-губернатора. З відновленням гетьманства 1750 року За­порожжя отримало ще один контрольний орган в особі гетьмана Кирила Розумовського. З огляду на те, що Запорозькі Вольності все ще лишалися свого роду «закордонною територією» у складі імперської Росії, а запорожці, оскаржуючи дії царських чиновни­ків, майже щорічно відряджали депутації до Санкт-Петербурга, Січ 1756 року передали до відання Сенату — найвищої управлін­ської ланки імперії. Однак це потрійне підпорядкування спричи­няло неузгодження урядових дій, чим запорожці й користува­лися для підтримання своєї фактичної автономії. Та попри те, Запорожжя поступово покривалися російською адміністратив­ною мережею під приводом нагляду за його кордонами — як з Гетьманщиною, Слобожанщиною, Військом Донським, так і Річчю Посполитою та Османською імперією.

Сполучення між Військом Запорозьким та Гетьманщиною було заблоковане ще в 1731—1732 роках будівництвом Укра­їнської укріпленої лінії. Вона тягнулася від гирла Орелі до Ci- верського Дінця вздовж османо-російського кордону, прокла­деного 1714 року. Її центром була Ландміліцька канцелярія в Більовській фортеці (сучасне місто Красноград Харківської області), а сама ж лінія була у складі Бєлгородської губернії. Уздовж 18 фортець цієї лінії розмістили полки ландміліції («поселене військо»), сформовані з однодворців та дітей бо­ярських — представників російського військово-службового стану, які мали право володіти помістями та кріпаками, хоча й обмежувалися в деяких привілеях, чинних для дворянства. Офіцери ландміліції хвацько облаштовували власні помістя. Зазвичай це чинили в такий спосіб: розголошували про засну­вання слободи, до якої зазивали всіх охочих селитися, назива­ючи певну кількість пільгових років. Після їх закінчення посе­ляни ставали зобов’язаними сплачувати засновникові грошові чи натуральні податки та відробляти панщину. Так слобода перетворювалася на поміщицьке село, а її засновник — на по­міщика, з часом набуваючи власницьких прав і щодо селянина (у давньому московському праві: «крестьянская крепость»). Покріпачення пришвидшувалося в разі, коли поселянин брав у поміщика позику для облаштування свого господарства або користувався його реманентом. Але російські офіцери, зловжи­ваючи службовим становищем, часто вдавалися до примусового покріпачення, порушуючи навіть закони імперії. Причому ті слободи засновували не так в межах Гетьманщини, чому про­тидіяли козацькі полково-сотенні уряди та суди, як на малоза- людненому запорозькому степу.

Так між Гетьманщиною та Запорожжям вклинився чужий обом цим українським козацьким спільнотам соціальний порядок. Той клин став значно ширшим після 1751 року, коли імперський уряд віддав під оселення балканських вихідців так звані «Задніпровські місця». Так тоді називали територію в межиріччі Південного Бугу та Дніпра, що охоплював побережжя річок Тясмин та Синюха (сучасна Кіровоградська область). За умовами «вічного миру» Речі Посполитої з Московією 1686 року, вона мала лишатися не- заселеною, а її межа із Запорожжям пролягала по Тясмину. В ос­танній третині XVII століття населення Правобережної України за наказом російського уряду кілька разів насильно переганяли на лівий берег Дніпра, до Гетьманщини. Масові виселення відбу­лися в 1711—1712 роках і почасти тривали в 1720-ті роки. Однак на початку 30-х років XVIII століття ці землі наново заселяли козаки й посполиті Миргородського та Полтавського полків Геть­манщини. У середині того століття тут уже існувала густа мережа поселень. Запорозький Кіш та миргородський полковник Василь Капніст жваво сперечалися за володіння тими землями. У ту супе­речку втрутився російський уряд і відрядив для будівництва своїх фортець інженера Даніїла де Боскета. Результатом його співпраці з Капністом стало спорудження укріплень у Новоархангельску, Крилові, Орлові та інших містечках і слободах. 1745 року де Боскет розмежував Запорожжя і Задніпров’я та поклав визначену межу на карту. Утім, і вона незабаром посунулася на південь. Таким чином запорожці втратили більше 40 000 км².

Отже, 1751 року Сенат відвів Задніпров’я для Нової Сербії, куди й закликав селитися сербських граничарів — військо­вих поселенців, що охороняли кордон Австрійської імперії по Дунаю (на той час австрійський уряд частково розпустив граничарські підрозділи, тому багато їх лишилося без діла і від­гукнулося на цей заклик).

Український люд Задніпров’я не хотів повертатися до Геть­манщини, де вже давалося взнаки аграрне перенаселення, і по­волі розходився по закордонню — Польській Україні (тодішня назва володінь Речі Посполитої на Правобережжі) та ханських слободах на березі Кодими. Аби запобігти відтоку українських підданців за кордон, Сенат 1753 року вилучив з володінь Війська Запорозького 20-верстну зону, суміжну з Новою Сербією, та відвів її для оселення задніпрянців. За зразком козацьких полків Слобожанщини з них сформували Новослобідський козацький полк. На виділеній йому землі після 1755 року стали селити ро­сійських старообрядців, які виходили з Речі Посполитої та Осман­ської імперії (туди вони потрапили через репресій царя Петра І). Загальним центром цих привласнених українських територій стала фортеця св. Єлизавети. Її почали споруджувати 1754 року на місці колишніх запорозьких зимівників на березі Інгулу, що на той час вже перетворилися на велелюдні слободи: Кущівка, Завадівка, Інгульська слобода, Лелеківка та ін. Тож, власне, їх і слід вважати за точку відліку історії сучасного міста Кіровоград.

Російський уряд не зважав на скарги запорожців щодо при­власнення їхніх земель. Однак протест Порти, яка справедливо розгледіла в появі тієї фортеці порушення Білградського дого­вору, змусив його зупинити будівництво і дозволити турець­кому представникові оглянути її.

Ще один клубок тієї павутини виник на колишніх тере­нах Ізюмського полку Слобідської України, що у XVIII сто­літті опинилися в складі Бахмутській провінції Азовської, а з 1727 року — Воронезької губернії. Її межу з Військом Запо­розьким визначав кордон 1714 року, однак після війни 1735— 1739 років він уже був умовністю. 1749 року в Бахмуті з’явилася митниця, яка згодом посунула свої застави в глиб запорозького степу. 1753 року підпорядковане Бахмутській провінції побе­режжя річок Бахмут, Лугань та Сіверський Донець (сучасні Донецька та Луганська області) відвели для нового прикордон­ного буфера — Слов’яносербїї, який теж сподівалися заселити балканськими вихідцями. Однак австрійський уряд на той час зупинив переселенський рух підвладних йому сербів, тож ім­перія Романових намагалася заповнити цей демографічний «резервуар» християнами Османської імперії — болгарами, македонцями, чорногорцями, молдаванами та волохами, тим самим, знову ж-таки, порушуючи Білградський договір. Та, по­при це, приплив мігрантів був незначним. Тому, на відміну від Нової Сербії, у Слов’яносербїї не виселяли місцевих українців, а розподілили їх разом із балканськими приходьками на роти й оселили в шанцях, з них і сформували два полки. Нечисленні та розмаїті іноземні переселенці (представники більше трьох десятків різних народів) незабаром розчинилися в україномов­ній більшості. Утім, називання колишніх військових поселень ротами місцева людність зберегла аж до початку XX століт­тя (це відображено в автобіографічному романі Володимира Сосюри «Третя рота»^[7]).

1764 року монархія Романових підбила підсумок реаліза­ції обох своїх «сербських» проектів і виявила, що результат навіть мінімально не виправдав фінансових затрат. 1761 року в Новій Сербії нарахували всього 6 305 осіб чоловічої статі, це при тому, що до її облаштування там мешкало 12 024 осо­би чоловічої статі, що підлягали виселенню. Якщо самочинне оселення українців у «Задніпров’ї» майже нічого не коштувало імперії, то на устаткування сербів за 12 років вона витратила близько 700 тисяч рублів. Викрито й зухвале окозамилюван­ня щодо показу кількості балканських переселенців. Правила передбачали, що той, хто приведе із собою із закордону до ЗО осіб, отримує російський армійський чин вахмістра, більше 70 — капітана і т. ін., а ще по 3 рублі нагороди за кожну особу. Тож чини були надані, гроші роздані, а цифра на папері вперто не сходилася з числом у натурі. Крім того, викрили й такі зло­чини новосербського начальства, як потурання гайдамакам (за отримання частки від здобичі), причетність до контрабанди і казнокрадство.

Підбивши підсумки, російський уряд 1764 року вирішив розформувати Нову Сербію і Новослобідський полк, згодом — Слов’яносербію, управління ландміліцією Української лінії та утворити з того всього Новоросійську губернію з центром у місті Кременчуг; при цьому вилучив 2 сотні Миргородського пол­ку та 13 сотень Полтавського полку Гетьманщини. 22 березня того ж року був затверджений «План роздач казенних земель у Новоросійській губернії», що на тривалі роки став основним інструментом переверстання південноукраїнського козацького простору на підросійську дворянсько-поміщицьку територію. Усі землі, що потрапили до Новоросійської губернії, були оголо­шені власністю імперії Романових, що надавала їх у поміщицьке володіння за своїми, а не місцевими, умовами. Відтепер і уряд Гетьманщини, і Запорозька Січ не лише втратили підстави для оскарження правомірності вже вилученої в них землі, але й влас­не можливість протестувати проти подальших загарбань.

Останні мазепинці, Федір Мирович та Федір Нахимовський, доживаючи свого віку на вигнанні в Криму, 1755 року говори­ли: «Росіяни... нині вже Військо Запорозьке дорешти вигубити хотять, для чого знову на сьому боці Дніпра фортеці, як ось Єлісавет і прочія, поробили, і уже Військо Запорозьке в мішок убрато, і тільки ж ще щоб як той мішок зав’язати, росіяни способу не обрали». Новоросійська губернія якраз і стала мо­тузкою для того лантуха. Її поява була річчю безпрецедентною; навіть ці старі мазепинці вряд чи могли пригадати за Петра І щось подібне їй. Вдягаючи свою імперію в німецьке плаття, він був байдужий до етнічних почуттів як своїх прямих піддан- ців-росіян (загальновідома його зневага до московської старо­вини — звичаїв, мови, культури), так і інших підвладних йому народів. Натомість він прагнув всезагального послуху і уявляв свою імперію як військову машину, у якій українській еліті з її європейською освітою відводилася роль важливої деталі. Тож анафема Мазепі й масове знищення його прибічників 1709 року були несамовитою реакцією цього деспотичного механіка на відмову тієї важливої деталі, але ж ніяк не «етнічною чисткою».

Утім, Катерина II, німкеня за походженням й шанувальниця ідей Просвітництва, вже мислила категоріями нової доби, що на зміну давнім феодальним станам (шляхетство, духовенство та поспільство) несла зародки поняття «нація» та розуміння держави як «батьківщини». А там, де з’являється уявлення про «націю» як обов’язкову норму, постає й практика руйнації та асиміляції того, що не відповідає уявленій нормі^[8]. Перший суто асиміляційний намір щодо України був заявлений саме Катери­ною під час ліквідації гетьманського ладу в Україні 1764 року: «Сии провинции [...] надлежит легчайшими способами приве­сти к тому, чтоб они обрусели и перестали бы глядеть как волки в лесу». Новоросійська губернія з’явилася в той саме час, коли імперський уряд ліквідував гетьманський лад на Лівобережній Україні та творив натомість Малоросійську губернію. Якщо «обрусіння» Малоросії бачилося імператриці як результат дов­гої й обережної дії, то Новоросія від самого початку ввижалася їй «чистим аркушем», на якому вона може намалювати нову Росію в етнічному та бюрократичному (Carte blanche) сенсі цих двох слів. Люди різного походження тут дуже часто ставали ревними росіянами, дістаючи статус російського дворянина і завдяки цьому здобуваючи таку владу над простими людьми, якої не мав ані сербський племіч, ані кримський мурза, ані турецький бей та навіть польський шляхтич.

Згідно з «Планом роздач...», у Новоросійській губернії зем­лю надавали «всякого звання людям», але як поміщицьку влас­ність закріпляли лише після заселення її певною кількістю селян власним коштом. Оскільки ж у Російській губернії поміщиком міг бути лише дворянин, а дворянства набували тільки після отримання офіцерського чину, то й закріплення помість йшло разом з наданням офіцерських чинів: за оселення 120 селянських душ — прапорщика, 300 — капітана, 600 — майора. Площа, нада­на під заселення, але не заселена, підлягала поверненню державі. Такою була пружина, що розкручувала гонитву за селянськими душами, у якій описані Миколою Гоголем чичиковські махінації були чи не найменш ексцентричним випадком. Претенденти на поміщицтво та більш високі офіцерські чини не цуралися обману, а то й викрадення та насильного оселення людей у своїх селах; вдавалися і до погромів помість один одного, забираючи селян разом з пожитками. Поселян вільних слобід, оселених на запорозькій землі, теж часто переганяли до панського маєтку; траплялося, що і власне маєток раптом опинявся в тій слободі. Захопивши і заселивши якусь ділянку запорозького степу, но- воспечений поміщик отримував від Новоросійської губернської канцелярії документи на володіння нею, а відтак і приєднував її до Новоросійської губернії. Саме в такий спосіб Запорожжя втратило ще кілька десятків тисяч квадратних кілометрів.

Офіцерство поводилося нахабно й безцеремонно. Бугогардів- ський полковник Панас Іваненко якось заперечив зазіхання під­поручика Невського полку Івана Чєвкіна на землі його паланки. У відповідь Чєвкін плюнув йому в обличчя і вилаяв «мерзкими словами». Коли ж Іваненко нагадав прапорщикові, що він має справу з полковником, той мовив: «Ты свинья, а не полковник!» Ще один гарний зразок офіцерської етики продемонстрував капітан Олексій Глебов: він схопив за голову запорожця Дениса Темного і, кривлячись, наказав погладити себе по голові. Коли ж той відмовивсь, то «ударил его в рожу нещадно». Бугогардів- ський полковник заступився за скривдженого козака, та Глебов не вгамовувався. «Какой ты полковник, в ж...пе много таких полковников!» — мовив він і став рачки, аби наочно показати те місце, з якого, на його думку, зазвичай з’являються полковни­ки, а потім вихопив з піхов палаш. У Новосіченському ретран­шемент!, де відбували службу офіцери полків Новоросійської губернії, теж не приховували зневаги до запорожців. Однак пу­блічна образа кошового отамана Петра Калнишевського не зо­сталася без покарання, до якого мусив вдатися імперський уряд, аби все це не мало вже надто гротескного вигляду.

Наданий імперією карт-бланш на загарбання українського етнічного простору культивував у новоросійському офіцерстві погордливу зневагу до місцевих українців та їхнього укладу життя. Невипадково в цьому середовищі постала така окраса російського дворянства, як Петро Текелія та Семен Зорич, оби­два серби. Перший прийшов у Нову Сербію тридцятилітнім, згодом уславив себе руйнацією Запорозької Січі та арештом кошового отамана, потім — кривавим «замиренням» Кавказу; він пишався своєю зовнішньою схожістю на Петра І і помер з його портретом у руці^[9]. Другий потрапив до Слов’яносербії малолітнім, відзначився у війні з турками тим, що 1769 року спалив Дубоссари, головне місто Ханської України, і сплюндру­вав довкружні села; був у турецькому полоні, служив ад’ютан­том у Григорія Потьомкіна, став одним із багатьох коханців Катерини, володів відомим кріпосним театром, що правив йому та його друзям за бордель.

1765 року на Січі відбулася загальновійськова Рада, на якій козаки розмірковували над тим, як протистояти загарбанню їх­ніх земель Новоросійською губернією. Петро Калнишевський, обраний тією Радою в кошові отамани, закликав козаків чим­дуж швидше заселяти північні межі Запорозьких Вольностей хліборобським людом і зміцнювати місцеві адміністрації в па- ланках. Одружені запорожці отримали дозвіл на переселення туди своїх сімей та родичів з Гетьманщини.

Ухвалення цього рішення призвело до корінної перебудови давнього укладу життя запорозького козацтва. Січовики вба­чали у своїх Запорозьких Вольностях простір, на якому вони, згідно з привілеями, даними їм королем Стефаном Баторієм та гетьманом Богданом Хмельницьким, мали право жити своїм козацьким життям. Тобто добувати свого «козацького хліба» шаблею та рушницею, воювати тюркомовних сусідів і отриму­вати з того здобич, а ще — полювати, рибалити, торгувати, але же не плугом землю орати, як це робить селянин, зневажу- ваний козацтвом так само, як і шляхтою. Запорожці здавна не допускали виникнення на своїх Вольностей землеробських поселень, побоюючись, що «селянський плуг притягне за со­бою й пана». Саме тому на Запорожжя не допускали жіноцтво, адже жінка — це сім’я, діти, спадщина, власність, оранка зем­лі та її межування, податки й повинності, державна влада і пов’язані з нею обмеження. Врешті-решт, це ще й потребу­вало відповіді на складне запитання: яке місце має посісти козацтво в тодішньому феодальному суспільстві — шляхти чи селянина? Козацькі повстання кінця XVI — першої третини XVII століть у більшості й походили від небажання шляхти впустити до свого кола козаків, як і небажання козаків мати однакові права із селянином.

Запорожці, на відміну від одружених козаків Городової України, уникали цього питання в самому його корені: немає жінки — немає й проблем. Абсолютну більшість низового козацтва становили неодружені чоловіки, у менщості були ті, що мали сім’ї в обжитих землеробських районах Україні, а на Запорожжя приходили лише на сезон — з весни до осе­ні. Для управління неодруженими чоловіками-запорожцями було достатньо їх зарахування до одного з 38 січових куренів, а курінні отамани мали знати кожного козака свого куреня в обличчя та в разі потреби покладати на нього обов’язки. Канцелярська справа стосовно «запису козака в курінь», во­чевидь, не велася, принаймні до появи Нової Січі не лишилося жодного її документального сліду. Символом єдності куре­ня був довгий стіл з лавами, за який сідали однокурінники для спільного харчування. Спільний побут, майже родинні зв’язки (курінний отаман — батько, курінні козаки — його діти, а між собою — брати) і нерозділене майно куреня^[10] гур­тували їх докупи, але ж ніяк не бюрократичні процеду­ри й адміністративні приписи. Засадничим первнем цієї чоловічої спільноти були перерозподіл промислових угідь між куренями, періодичне переобирання своїх керівників і привселюдна ухвала їхніх рішень. Все це робили як мі­німум щороку, для того, щоб обірвати зав’язі приватного володіння — як землею, так і посадою.

Ця козацька демократія гарно спрацьовувала впродовж XVII — першої третини XVIII століть. Але в часи Нової Січі виявилася недостатньою для управління сільськими поселен­нями, що стрімко насували на Запорозькі Вольності. Спершу запорожці пручалися «нашестю гречкосіїв»: поселян шма­гали батогами, грабували, примушували платити «за воду в Дніпрі». Проте від того мало зиск лише російське офіцер­ство, що завертало поселян до своїх маєтків. Тож виходом для запорожців стала «легалізація» гречкосіїв на запорозьких теренах, відведення їм землі й об’єднання їхніх сіл в осібні адміністративні округи. Центрами таких округів стали запо­розькі паланки. За висновком українського історика Володи­мира Мільчева, вони, як осередки запорозької адміністрації на віддалі від Січі, з’явилися під час перебування козаків у кримському підданстві. Паланка (поняття, запозичене тур­ками з угорської мови) була невеликою фортецею, огородже­ною палісадом; у ній перебувала призначена з Січі паланкова старшина: полковник, писар, осавул та зазвичай три помічни­ки — «підпанки». Кожне велике село мало власного отамана, відповідального за сплату податків сільською громадою до сі­чової скарбниці. Під владою паланкових урядовців початково були посполиті — особи, що не належали до козацького стану, займалися сільським господарством, ремеслом чи торгівлею та підлягали оподаткуванню. Однак згодом і тих козаків, що заводили сім’ї й селилися в слободах разом з посполитими, виводили з підпорядкування курінним отаманам й передава­ли віданню паланкової старшини. Так у Війську Запорозькому з’явилися власні «піддані».

Першими центрами сільських округів в 1740-ві роки стали Кодацька та Самарська паланки. Між ними розподілили обжиті сільським людом райони Запорозьких Вольностей по правому та лівому берегах Дніпра. 1758 року в Самарській паланці на­рахували 10 населених пунктів, з яких лише в одному містеч­ку Новоселиця (тепер місто Новомосковськ) було 107 дворів одружених козаків і 323 двори посполитих; решту ж становили лише поспільські оселища. У Кодацькій паланці на 1760 рік найбільшим було містечко Новий Кодак зі 127 козацькими і 326 поспільськими дворами (на його основі сформувався сучасний Дніпропетровськ); ціле Гроно поспільських сіл роз­сипалося по правому берегу від Дніпровського Надпорожжя до річки Тясмин. На півдні відомство Кодацької паланки досягало річок Томаківка, Чортомлик та Базавлук, де тамтешні козацькі зимівники переростали у велелюдні слободи, як-от Томаківська слобода, Чортомлицькі хутори й Шолохове. Оскільки ж ліво­бережжя Дніпра заселялося більш стрімко, то після 1765 року виникла потреба створити там Протовчанську, Орільську, а згодом і Барвінкостінківську паланки.

«Нашестя гречкосіїв» тоді охопило не лише Запорозькі Вольності, але й через Слобожанщину вихлюпнулося до Війсь­ка Донського. Утім, соціальний визиск там був набагато біль­шим, ніж на Запорожжі. «Подданных малороссиян» зазвичай приписували до донських станиць та окремих старшин, на ко­ристь яких вони відбували натуральні повинності; з 1763 року їх обклали ще й подушною податтю. Тож для українського се­лянина, котрий уперше пускався орати степову цілину, образ волі пов’язувався виключно із Запорожжям. Та однієї волі для нього було замало, були ще потрібні умови для хліборобства. Адже південний чорнозем важко було орати традиційними для Полісся сохою чи ралом, потрібен був важкий плуг, до якого впрягали кілька пар волів. Тому хліборобство потре­бувало на значні капіталовкладення, які часто були під силу лише великим поміщицьким господарствам. І це також впли­вало на маршрут селянської міграції.

Приплив населення змінював увесь уклад життя на Запо­рожжі. Раніше за зимівник^[11] козакові часто правила проста зем­лянка, яку він, провівши зиму, кидав напризволяще і йшов на промисли. Тепер же зимівники часто набували вигляду хутора із житловими та господарськими будинками, огородженими тином. Започаткування таких господарств не потребувало від запорожця вкладення значних ресурсів, але його власних ро­бочих рук було для того замало. Тому створювали хутори ті запорожці, котрі або мали достатньо коштів для найму моло­диків (молоді хлопці, зазвичай ще не прийняті в козаки певного куреня), або достатньо родичів чи земляків, яких можна по­кликати з Городової України. Підвищення безпеки на прикор­донні та низькі податки до січової скарбниці (зазвичай 1 рубль з «диму») вабили сюди вихідців з Гетьманщини та Правобереж­ної України — регіонів із селянським малоземеллям і віднов­леними поміщицькими порядками. Землеробська людність, що раніше трималася якнайдалі від небезпечного степу, тепер охоче селилася серед вільної просторіні. Сучасник тієї доби, придворний російський історіограф Герард-Фрідріх Міллер, помітив, що плин життя на Запорожжі струменить «с великою против прежних обычаев отменою, потому что жители хотя запорожскими козаками числятся, живут с женами и с детьми и отправляют земледельство». Історик Михайло Слабченко образно описав ці зміни: запорозькі «містечка переорганізову­валися на новий кшталт [...], вже не гриміли постріли, не ляска­ли шаблі, чути було рипіння торговельних ваг, ніби хустками махали вітряки та брязкали гроші».

Безпечні кордони та відсутність російських митниць на Запорожжі додавали гучності дзвону грошей, що осідали в кишенях запорожців. Як писав ще один сучасник, генерал Олександр Прозоровський, «нередко случается, что те же стар­шины, казавшияся в Сечи Запорожской ничего не понимаю­щими [...], выезжают в Малороссию с хорошими капиталами и происходят в чиновники», тобто отримують офіцерські чини й помістя. Разом із торгівлею розвивалися й кредитно-фінан­сові операції, до яких залучалися навіть ногайські кочовики, приймаючи від запорожців векселі замість «готових грошей». З цим було пов’язано і стрімке зростання міських центрів За­порожжя, зокрема містечок Новий Кодак, Новоселиця, Каль- міуська слобода та ін.

Січ на річці Підпільна була найбільшим містом Запорожжя. Її торговельно-ремісниче передмістя Гасан-Баша (Гасан-Базар) надзвичайно розрослося. Сюди приїздили грецькі, вірменські, турецькі та кримські торговці, було чимало купців, крамарів і чумаків з Правобережжя та Гетьманщини, також із російських губерній. Уманські євреї, користуючись протекцією кошово­го отамана, тримали тут свою кредитно-фінансову контору. Біля Гассан-Баші, при затоці Підпільної, був порт, до якого під час весняної повені приходили турецькі та грецькі морські торговельні судна по 6—7 на рік. Однак до середини червня, коли рівень води в Дніпрі спадав, кораблі залишали Січ. Більш зручні гавані розташовувалися біля слободи Микитине, де був давній запорозький Микитин перевіз (тепер місто Нікополь Дніпропетровської області). Туди запорожці хотіли перенести Січ після пожежі 1756 року, однак облишили те через нама­гання російського уряду побудувати при ній фортецю, більшу за Новосіченський ретраншемент. Та мілини Підпільної, як і пожежі, епідемії чуми й холери, не завадили Січі й надалі лишатися значним торговельним центром, «[здесь] изобилие всякой рыбы, дынь, арбузов; и на судах греческих и турецьких тут у пристани бывших, во множестве всяких фруктов, почти даром хозяевами дававшими [ся)», — писав один самовидець. Згадав він і чимало іншої дивини, не знаної в селах Гетьманщи­ни: лимони з помаранчами, ціною 3 деньги за десяток найкра­щих; трохи пошкоджені екзотичні фрукти віддавали задарма, багато їх викидали за борти кораблів у Підпільну, від чого часто траплялися хвороби. У великій кількості продавали ізюм, ви­ноград, фініки та вина: вісант, мускатель, и «всякие черномор­ские» ціною від 2 до 12 копійок «за осьмуху».

Слобода Микитине, розташована у найвужчій частині Вели­кого Лугу, на перетині шляхів до Криму через Дніпро, була важ­ливим пунктом транзитної торгівлі Запорожжя, як і пропуску через кордон. Вперше її згадано 1740 року. На 1761 ріку в ній було «хат до 30-ти запорожцев», оселених «ради шинкарства» (з тих хат 10 було шинками), а ще — «изрядная деревянная цер­ковь». Як шинки, так і церква призначалися не так мешканцям довкружних зимівників, як величезній масі проїжджого люду. Тут був і карантин з російською військовою обслугою та ліка­рем, де приїжджих з кримських володінь тримали по 10 днів. 1754 року тут з’явився російський чиновник для видання «пе­чатных билетов» російським підданцям, які переправлялися на кримський бік кордону. У Микитиному майже щороку про­водили комісії з розгляду прикордонних суперечок за участі запорозьких, російських, турецьких, кримських і ногайських представників; на час їх проведення довкружжя рясніло від наметів та юрт. Тож життя в цій, здавалося б невеликій, слободі, інколи вирувало не гірше, ніж у добрячому місті.

Попри наявність російських контрольно-пропускних служб, запорожці міцно тримали у своїх руках Микитин перевіз обабіч Дніпра. Навпроти Микитиного, через плавні, розташовувався Кам’яний Затон — колишня російська фортеця, зруйнована 1711 року. Всупереч тому, що ця місцевість належала Кримсько­му ханству, запорожці в 1750-х роках спорудили тут 16 куренів, 10 кузень і базар. Як свідчить джерело, в «урочище Каменном Затоне в построенных лавках запорожские козаки [...] про­дают сала, пшено и протчая, и шинкуют горелкой, а в хатах продают печеной хлеб, паленицы, в погребах же оные козаки, также и жиды, продают вино виноградное, а в ледниках пиво». За повідомленням 1755 року, запорожці з дозволу кошового і курінних отаманів наповнили 7 льохів льодом, «даби в насту­пающее лето в тех татарских местах базару и кузницам быть». Згодом побудували й міст через тамтешню річку Білозерку й стали брати мостове. Хоча після протестів кримського хана козацьке оселище в Кам’яному Затоні не раз руйнували і за­порожців силою виводили в межі російського кордону, воно поставало знову й знову.

Збільшення кількості сільських поселень на Запорожжі зву­жувало простір давнього козакування; щорічно розподіляти угіддя на Січі між куренями ставало дедалі важче, а власники зимівників все більше нарікали на «тісноту». Вона й приму­шувала запорожців глибше занурюватися в степ і створюва­ти великі осередки на чорноморсько-азовському узбережжі. Українська людність масово розсіювалася на теренах Крим­ського ханства. У кримських містах було чимало українських заробітчан — так званих аргатів, яких час від часу висилали за домовленістю ханських урядовців з російським консулом. Але встежити за усіма ними ніхто не міг; до того ж жорсткі заборони легко долалися корупційними змовами, як-от у ви­падку з аргатами, яких переховували ханські чиновники, попри наказ хана. Що й говорити, коли навіть майбутній ватажок Коліївщини, запорозький козак Максим Залізняк, займався шинкарством у турецькому Очакові. Так само легко запорож­ці долали кордон, коли йшли гайдамачити на Правобережну Україну чи шарпати ногайські аули або кримських чабанів: і російське чиновництво, і січове начальство, беручи частку від їхньої здобичі, те все покривало. Утім, час від часу траплялися скандали, як-от із запорозьким кошовим отаманом Григорієм Лантухом, котрий через те ледь не втрапив тоді до в’язниці, чи начальством Нової Сербії, що 1764 року було віддане під суд.

Під час перебування в кримському підданстві запорожці користувалося правом вільного ловіння риби та добування солі на приморських косах і лиманах. Ще на початку XVII століття вони відновили біля гирла річки Кальміус укріплення Домаха (колишній генуезький порт Адомаха, сучасне місто Маріуполь), звідки їхня флотилія виходила добувати «козацького хліба» в османських та кримських володіннях. У 1720-ті роки тут вже існувала Кальміуська паланка — укріплення на чолі із запорозь­ким полковником і слобода, пов’язана з мережею довкружних зимівників. Не задовольняючись місцевими рибними ресур­сами, запорожці звідси вирушали до гирла ріки Єя, розташо­ваного на іншому березі Азовського моря. З межиріччям Єї та Кубані козаки добре ознайомились, беручи участь у походах кримських ханів на Північний Кавказ упродовж 1714—1715, 1728—1729, 1731, 1732 років. У другій половині 1730-х років поруч зі старим паланковим центром у Кальміуській слобо­ді виникає новий — Єланецька паланка, яка контролювала територію на схід від Кальміусу аж до східного узбережжя Азовського моря; утім, її ліквідували за наказом російського уряду 1746 року, під час розмежування угідь запорозьких і донських козаків по Кальміусу. Однак на берегах Єйського лиману рибні стани та сезонні поселення запорожців продов­жили стабільно існувати, переживши війну 1768—1774 років та руйнування Січі в 1775 році¹. Станом на 1769 рік у Кальмі­уській слободі нараховували до 500 дворів. Однак очікування нападу кримців примусило запорозьке керівництво відселити її мешканців до Присамар’я, де, попри війну, суперечка з но­воросійськими поміщиками не вщухала.

У роки перебування у кримському підданстві запорож­ці облаштували свої риболовецькі та соледобувні промисли в Дніпро-Бузькому, Тилігулському й Куяльницькому лиманах і продовжували експлуатувати їх у часи існування Нової Січі. Важливим їхнім опорним пунктом була Інгульська (Перевізька) паланка, розташована біля гирла Інгульця. Течія Дніпра вела від неї до Прогноїнської паланки на Кінбурнській косі. На відміну від решти запорозьких паланок, вони забезпечували виключно промислові потреби козаків. Кримські та турецькі прикордонні урядовці не раз ставали їм на заваді. Однак запорозькі ватаги

¹ 1792 року, на момент оселення Чорноморського козацького війська на Кубані, там виявили більше 2000 «бурлаків», з яких 100 записалися в чорноморські козаки. все'одно проривалися, інколи навіть погрожуючи гарматами. Та все ж це питання врегулювали без участі російських пред­ставників: козацтву продовжили право користування угіддями в обмін на постачання в Очаків деревини і дров. Перебування тут запорожців тривало й після 1775 року і склало основу май­бутньої Січі на Дунаї.

Можливість необмежено громадити сіль та ловити рибу дозволяла запорожцям налагодити переробляння риби в про­мислових масштабах на місці добування цих ресурсів. Про­дукти переробляння (кав’яр різних сортів, клей, різноманітні в’яління й соління — від тарані до елітних осетрових) своєю дешевизною інколи тіснили те, що виробляли на Дону та Волзі. Адже в російських губерніях сіль обкладали високим акцизним збором, тому й траплялося, що тамтешні рибалки відмовлялись від соління виловленої риби, більшість якої через те й псувала­ся. Ніхто навіть приблизно не міг обрахувати обсяги запорозь­кої торгівлі, веденої без мита та обліку. Та чумацькі валки, що безперервною вервечкою везли крам із Запорожжя, натякали на те, що вони були немаленькими.

Хоч стороннім спостерігачам і здавалося, що на Запорожжі повно незайманої землі, самі запорожці нарікали на тісноту. Розподіл угідь та вибори керівників Січі під час Ради часто супроводжувалися гострими сутичками. Уже в 1740-х роках на Запорожжі простежувалося існування двох угруповань, які не слід зводити до «класів бідноти та багатіїв». Перше трималося козацького давнього устрою, обстоювало безсі­мейне життя, щорічні вибори січового начальства, жила з ри­бальства, полювання, здобичництва й дратувалася обмежен­нями, обумовленими стабілізацією кордонів, посиленням російського контролю, «нашестям гречкосіїв» і збільшенням бюрократичного регулювання з боку січової влади. Одним із лідерів цієї групи був кальміуський полковник Василь Кишен- ський, власник багатих рибних заводів. Друга прагнула вико­ристати зростання російського контролю для закріплення за собою старшинських посад, домагалася викорінення здобич- ництва, заведення сільських поселень і отримання прибутків

3 них, відтак — розвитку землеробства і торгівлі його про­дуктами. Її речниками були кошові отамани Яким Ігнатович, Григорій Лантух та Петро Калнишевський. Останній, будучи кошовим отаманом у 1762,1763 і 1765 — 1775 роках, перетво­рив землеробську колонізацію Запорожжя на інструмент про­тидії поміщицькій експансії, а свою боротьбу з гайдамацтвом пояснював тим, що воно дає імперському урядові привід для втручання у внутрішні справи Січі. Найбільше зіткнення між цими угрупованнями сталося під час Ради на Січі 26 грудня 1768 року і ледь не коштувало Калнишевському життя. Це повстання він придушив за допомогою солдат Новосіченсько- го ретраншементу.

Та, попри це, Калнишевський безкомпромісно відстоював територіальну цілісність Війська Запорозького. Поземельна боротьба з Новоросійською губернією дійшла граничного напруження під час османо-російської війни 1768—1774 ро­ків. Завдяки дієвій участі в ній кошовий отаман знаходив аргументи для своїх силових дій проти новоросійців. Однак після закінчення війни їхні скарги і були покладені в основу обвинувального вироку щодо Січі, ухваленого Катериною II 22 травня 1775 року. Його виконання доручили генерал-по- ручикам Петрові Текелії та Олександру Прозоровському;

4 (за новим стилем 15) червня вони окупували Запорожжя по правому і лівому берегах Дніпра. Петро Калнишевський та його найближче оточення були заарештовані, запорозькі клейноди, артилерія, архів та фінанси передані до Новосічен- ського ретраншементу. Запорозькі Вольності розподілили між Новоросійською та Азовською губерніями.

Новоросійський «проект» тоді, здавалося, переміг свого кон­курента. Однак останнє слово було за українським селянином, котрий за часів Нової Січі вперше почав освоювати степ, а зго­дом заселив його до самого моря. Саме він, йдучи прокладе­ними запорожцями шляхами, і визначив його належність до єдиного етнокультурного простору України.