Ханська Україна

Від решти районів українського степового порубіжжя межи­річчя Дністра та Південного Бугу відрізнялося більш давньою історію розмежування кордонів, а відтак і адміністративного регулювання прикордоння.

Війни, що охопили цей регіон з 1648 року і тривали аж до кінця XVII століття, не підважували цей принцип, а, навпаки, зміцнювали його. У мирних договорах, що позначали закінчен­ня кожної війни, — Бучацькому (1672), Журавненському (1676) і Карловицькому (1699) — щоразу більш ретельно прописували нові вимоги до нових державних меж. На основі останнього до­говору 1703 року проклали остаточну лінію кордону Речі Поспо­литої та Османської імперії. Вона проходила по річці Кодима — правій притоці Південного Бугу, далі прямувала Кучманським шляхом до місця впадіння річки Ягорлик у Дністер і йшла вгору по його течії, огинаючи межі Молдови. Цей кордон був чинним аж до здобуття Російською імперією дністрово-бузького межи­річчя в 1791 році та поділу Речі Посполитої 1793 року.

Наявність фіксованого кордону формально дозволяла му­сульманським правникам Османської імперії поширити на цю ділянку степу поняття дар аль-іслам — територія ісламу, себто простір, де ісламське право панує над законами «невірних» (йому протиставляли дар аль-харб — терен війни, де правлять «невір­ні»).

¹ У римському праві поняття territorium позначає розмежовану, а відтак — обжиту землю, на якій відрегульовані право власності та інші юридичні норми. Поняття terra адресували не розмежованій, відтак — «дикій» землі. Похідне від нього terra nιdlius стосується теренів, що не належать жодній державі. Такою сьогодні є Антарктида; таким, власне, у XVI—XVII століттях було Дике Поле.

Бугу, що дістало назву Очаківського степу, не мало інфраструк­тури, необхідної для оселення землеробських громад; створити таку в степових умовах жодна із суміжних держав довго не була спроможна через брак економічних та політичних ресурсів. Тому Очаківський степ відвели під кочовище підвладних Кримському ханству кочовиків. Розселені тут кочовики-ногайці хоч і лиша­лися під владою Бахчисараю, але в справах суду та релігії підля­гали мусульманським духовним урядовцям, котрі резидували в довкружних турецьких фортецях. Щоби розібратися в цьому «черезсмужжі влад», слід зважити, що в Османській імперії Гіреї, як Чингізиди, були другою за значенням, після Османів, династі­єю і вважалися їхніми спадкоємцями в разі «вимирання» прямих нащадків султана Османа. За Гіреями, як Чингізидами, Османи визнавали право володіння теренами колишньої Золотої Орди, а відтак — стягнення данини з Речі Посполитої та Московії, як і ведення війни проти них у разі несплати такої. Але ж турецький султан мав ще й титул халіфа — духовного глави мусульман-су- нітів, а отже, від його особи мали чинити суд над його підданця- ми-мусульманами. Фактично ж в Очаківському степу чинність турецької адміністрації обмежувалася фортецями та прилеглою до них округою, а заселений кочовиками степ лишався прерога­тивою кримських ханів.

Для турецьких та кримських урядовців сенс прокладати кордон у малозалюдненому степу полягав у тому, щоб, по-пер­ше, обмежити землеробську колонізацію, яку завзято прова­дили магнати та шляхта Речі Посполитої і тим привласнювали землю, юридично ні за ким не закріплену, а по-друге, організу­вати митну мережу для транскордонної торгівлі, пов’язаної із соляними та рибними промислами на чорноморських лиманах. До кінця XV століття чорноморське узбережжя між Дністром та Південним Бугом, із центрами в Кочубеївому (сучасна Оде­са) та Дашкові (Очаків)¹, належало Великому князівству Литов­ському, аж поки ним не заволоділи Османи разом з Гіреями.

¹ Обидва ці портові міста, зокрема 1431 року, значились як «замки Подільської землі», тобто належали королю Польсько-Литовської держави.

Польсько-литовські посли до Криму впродовж XVI століття і аж до розмежування кордонів 1633 року чи не кожні пере­мовини починали з вимог повернення цієї землі, а вже згодом переходили до більш реалістичних питань про вільний доступ до місць добування солі. 1512 року Менглі Герей-хан гаранту­вав безпеку королівським підданим, котрі приїздили до його держави задля видобутку солі в околицях Хаджибея (колишній Кочубеїв, Kacybej) та торгівлі. В ярлику Мехмед Прея 1520 року був окремий пункт про право вільної торгівлю, видобутку та вивезення солі, надане підданим великого князя литовського, польського короля та німецьких держав, зниження для них мита з 7 до 3 % від вартості товару. В обмін на це хан прохав короля уполовину знизити ціни для кримських купців на теренах Поль­сько-Литовської держави. Кримські хани, зокрема Мехмед Герай, 1517 року дозволяли торговцям з Литви «вільно приїжджати, без жодного страху, брати сіль в Качибеї і, сплативши мито аміну (урядникові. — В. Е), везти її до Києва, Луцька та інших міст під захистом наших людей від наших свавільних підданих та коза­ків». «Вільне вивезення солі з Качибея» деталізувалося під час домовленостей Криму з Річчю Посполитою в першій половині XVII століття і було відрегульовано подальшими міждержавни­ми договорами.

Османський адміністративний контроль у регіоні посилив­ся після втрати Річчю Посполитою Кам’янця-Подільського 1672 року й перетворення його на центр Кам’янецького еяле- ту. Того ж року під османську владу перейшли татари-липки, які раніше служили польській короні й були оселені в Прид­ністров’ї. Згодом турецький бунчук зайшов далеко за лінію кордону 1633 року — на Правобережну Україну, ставши супут­ником гетьманської булави спершу Петра Дорошенка (1669— 1675), а згодом Юрія Хмельницького (1677—1681). До значних політичних та демографічних наслідків призвела діяльність молдовського господаря Георге Дуки, який 1681 року отримав від Османів титул гетьмана Правобережної України і володів ним до 1684 року. За час свого гетьманування він, за висновком українського історика Тараса Чухліба, чимало зробив для повер­нення українців до цього регіону, запустілого через війну. Його гетьманування створило прецедент такого титулування зверх- ника над українською людністю неукраїнського походження.

Утім, війна тривала, і Османам ставало все важче признача­ти власних гетьманів і від їхнього імені втручатися в українські справи. Столицею цих гетьманів від часу останнього гетьма­нування Юрія Хмельницького стало місто Немирів, а після 1685 року — містечко Ягорлик, розташоване при гирлі одно­йменної річки, за кілька кілометрів від Дубоссар (вірогідно, сучасне село Гоян Дубоссарського району, Республіка Мол­дова). З 1690 року Османи передали прерогативу призначен­ня українських гетьманів Гіреям. Серед «гетьманів ханською милістю» в останнє десятиліття XVII століття відзначилися Степан Лозинський та Іван Багатий. Найпотужнішу спробу наповнити реальним змістом отриману з рук хана гетьман­ську булаву здійснив Петро Іваненко (Петрик). 1692 року він уклав із Кримом союз від імені вільної (як йому мріялося) держави — «Князівства удільного Київського, Чернігівського й усього Війська Запорозького городового і народу малоросій­ського».

Запекла боротьба гетьмана Івана Мазепи з Петром Іванен- ком у поєднанні з репресіями російського уряду щодо тих, хто визнавав Іваненкову владу, призвели до перших масових міграцій українців до дністрово-бузького межиріччя. Потік пе­реселенців пожвавився після 1699 року, коли сейм Речі Поспо­литої ухвалив постанову про ліквідацію козацького полкового устрою на Правобережній Україні. Аби привабити мігрантів, кримські хани гарантували недоторканність козацького ладу для українських громад, що селилися слободами на підвладних їм землях. Проголошення Петра Іваненка 1695 року «гетьманом Ханської України» позначило формування власне української адміністрації в межах окремого району Кримського ханства. Його ж і слід вважати за точку відліку такого історичного яви­ща, як Ханська Україна, — автономного утворення в складі Кримського ханства з українською людністю на чолі з носія­ми українських владних чинів (гетьман, сотник). Утім, про­ти спроб ханської інвеститури українських гетьманів рішуче виступили представники Речі Посполитої на Карловицькому мирному конгресі 1699 року. Володарі Криму тоді мусили від­мовитися від політичного міфу про Чингізидську спадщину, яким обґрунтовували своє право втручатися в справи земель колишньої Русі (як-от і призначати гетьманів) та вимагати від їхніх володарів данини. Одначе Петро Іваненко зберіг свій гетьманський титул, хоч і в менш звучній формі; востаннє його згадали в 1711—1712 роках як «гетьмана дубоссарського».

Імовірно, Ханська Україна не відіграла помітної ролі в подіях, що сталися після поразки гетьмана Івана Мазепи під Полта­вою 1709 року. Через обмаль інформації не можна стверджувати щось напевне, але є підстави припускати, що прибічники Пе­тра Іваненка та Семена Палія — Мазепиних ворогів, які осіли в Ягорлику та Дубоссарах, не надто ладили з мігрантами-ма- зепинцями.

І все ж нова хвиля українських мігрантів дійшла до Хан­ської України. Це видно хоча б з того, що 1715 року в Ягорлику згадано колишнього управителя Пляку, котрий перед тим був сотником (вочевидь, Полтавського полку) в Присамар’ї та під час облоги Новосергіївської фортеці кримським ханом Девлет Гіреєм 1711 року перейшов на його бік. 1714 року Пляка був відставлений та змінений на «хвастівського козака» Гаврила Олейченка, який раніше служив полковникові Семену Палієві. Резиденцією нового управителя стали Дубоссари, в Ягорлику ж порядкував від його імені якийсь «сотник Апостас». На той час у цьому містечку була церква св. Георгія для місцевого право­славного люду; тут зазначено «жителей волохов и болгаров и жидов с 200 домов» (вірогідно, українці-втікачі, аби уникнути депортації до підросійської України, ховалися під назвою воло­хів, себто молдаван). Після настання миру, що тривав з 1714 до 1735 року, приплив українського населення до Ханської Укра­їни, вочевидь, припинився^[5]. Її людність повнилася за рахунок місцевих молдаван та болгар, яких турецький уряд у незначній кількості переселяв до Придністров’я.

Назва «Ханська Україна» не могла стати офіційною через Карловицький мирний договір, що заборонив кримським ха­нам втручатися в українські справи та призначати своїх геть­манів. За висновком українського історика Олександра Середи, османські офіційні документи ніколи не використовували її, натомість застосовували поняття мукатаа (державна земля, віддана в оренду) чи хас (земельне пожалування урядовцеві високого рангу). Містечко Дубоссари значилось у них як центр невеликої фінансово-адміністративної одиниці — войводалик Томбасар (від загальнослов’янського поняття «воєводство», засвоєного в староосманській офіційній практиці управління) із воєводою на чолі. Кримські хани віддавали це «воєводство» на відкуп — мукатаа (оренда) нетитулованим особам, які, все ж, продовжували називати себе «гетьман Ханської України» або «гетьман і стражник дубоссарський», себто так, щоб місцеві мешканці розуміли та сприймали їхню владу. «Ханською Укра- їнод)» на чолі з «гетьманом» у першій половині XVIII століття називали цей район молдово-волоські, українські, російські та, вочевидь, кримськотатарські джерела. Принаймні останніми послуговувався французький консул у Криму Шарль де Пейс- сонель, близько 1755 року посвідчуючи, що хан отримував по 8 тисяч турецьких піастрів щороку від «хатмана з Дубоссар».

Під час османо-російської війни 1735—1739 років Ханська Україна зазнала деякого руйнування (з наміром такого її вперше згадано в російських документах 1737 року). Однак стабілізація кордонів у міжвоєнний період (1739—1768) створила небачені доти умови для розвитку торгівлі, економіки та землеробської колонізації цього степового краю. У цей само час кочівницькі набіги суворо заборонялися, а особи, що їх чинили, підлягали покаранню. Єдисанська ногайська орда, кочовища якої сусідили з Ханською Україною, була поставлена в умови систематичного нагляду. Випадки степового здобичництва, як і всі інші усклад­нення, розглядали на прикордонних комісіях за участі польських, турецьких і кримських представників. Вони вели розслідування і домовлялися про відшкодування збитків потерпілій стороні. Часто ці комісії проводилися у Ягорлику, який тепер належав до Брацлавського воєводства Речі Посполитої. За результатами комісії 1761 р. кримські комісари звільнили 20 підданих Речі Посполитої, захоплених ногайцями. Зі свого боку, ханські упов­новажені вимагали, щоби польська адміністрація відшкодувала збитки кримських підданих, потерпілих від гайдамаків, себто їй підвладних, а в разі відмови погрожували поновленням набігів.

Адміністративна мережа, що склалася на той час довко­ла Дубоссар і Ягорлика, була використана для підтримання кордону в стабільному стані та формування на прикордонні інфраструктури, що мала б сприяти розвиткові торгівлі та еко­номічному освоєнню степового краю. Цим і відзначився хан­ський драгоман (перекладач) Якуб-ага JIeκ_y котрий, за окремими даними, походив з татар-липок, можливо, тих, що осіли в При­дністров’ї. Близько 1748 року він отримав від хана у відкуп Ханську Україну — став «гетьманом дубосарським» — і право розширити її межі по всій лінії кордону з Річчю Посполитою аж до Побужжя. Результатом його зусиль стало формування вздовж прикордоння смуги постійної землеробської осіло­сті — ханських слобід. 1763 року запорожці виявили слободу Голта, що заселялася з 1762 року, мала до 20 хат і була роз­ташована біля Південного Бугу, де сходилися польський, ро­сійський і османо-кримський кордони. Далі по річці Кодима йшли слободи Криве Озеро (заселялася з 1762 року, до 40 хат), Ясенева (з 1762 року, до 40 хат); більш багатолюдними були Голма (заснована близько 1753 р., 300 хат), Перелети (близько 1753 року, більше 100 хат), містечко Балта (близько 1748 року, понад 500 хат). Пізніше були виявлені ще Мілувате (Мулувате), Дороцьке, Магали, Погреби, Кучієри, Демкове та інші слободи.

Більшість їх розташовувалася біля однойменних сіл, під­владних Речі Посполитій. Польські князі Любомирські — во­лодарі великого обширу земель на Правобережній Україні та Поділлі — тоді розгорнули активну колонізацію північного побережжя Кодими. За звичаєм, їхні осадчі спершу оголошу­вали створення слободи з пільгами для новопоселенців — пев­ного кількістю років, впродовж яких вони увільняються від податків і панщини, та з часом (коли слобода перетворювалася на панське село) починають сплачувати те й відбувати інше. Стратегія Якуба-аги якраз у тому й полягала, щоб на іншому березі Кодими, навпроти кожного панського села заснувати по новій слободі з такими пільгами для новопоселенців, яких не міг забезпечити його польський «конкурент». У ханських слободах поселяни звільнялися від податків на 10 років і після закінчення цього терміну сплачували лише десяту частину від приплоду худоби та іншого доходу, тобто дуже небагато, як на той час. Крім того, тут не переслідували за православне віросповідання, чим славилися ревні католики Любомирські, не було в ханських слободах і натяку на панщину чи прискіпли­ву адміністративну регламентацію, зате було вдосталь землі та повна свобода господарської діяльності. Тож поселенцеві достатньо було перейти невеличку степову річку, щоб опи­нитися в значно вільніших умовах.

Населення ханських слобід хоч і значилося в документах як «волоське», проте, крім власне молдаван, у них мешкали євреї, вірмени та «почитай в большую половину [...] народа такова, как малороссийский». Ханська адміністрація називала ці слободи «волоськими» для того, щоб приховати за цією назвою українців, адже приймати їх, як підданців Речі Посполитої чи Російської ім­перії, забороняли міждержавні договори. Якуб-ага міг особливо не перейматися з приводу протестів польських урядовців через їхню слабкість — як бачимо, вихідців з польського берегу Коди- ми він приймав не ховаючись, нахабно порушуючи прикордонні правила. Однак приймати підданців Російської імперії було річ­чю ризикованою, бо Османи не надто бажали ускладнювати від­носини з нею. І все ж Якуб ризикував, вдаючись до хитрощів. До Ханської України приходило чимало вихідців із «Задніпровських місць», відведених російським урядом 1751 року під поселення сербів задля створення Нової Сербії. Тамтешні українці тоді під­лягали насильному виселенню на лівий берег Дніпра, але багато їх утекло за кордон і опинилося в Якубових слободах.

Зростання кількості населення Ханської України потребу­вало на устаткування в ній більш розгалуженої адміністрації. Управителями слобід Якуб-ага призначав каймаканів-урядни- ків на умовах суборенди, сам же він в офіційному листуванні називався «гетьманом дубоссарським» або «волоським». Хоча українські чумаки говорили про нього як про місцевого воєво­ду — вочевидь, вони зналися з ним через стягнення мита, а за турецькими правилами (про що йшлося вище) це передбачало саме такий чин. Резиденцією Якуба-аги були вже не Дубоссари, а велелюдне містечко Балта, що сполучалося мостом через Коди- му з містом Юзефгрод, заснованим польським князем Юзефом Любомирським наприкінці XVII століття. 1765 року президент Малоросійської колегії Петро Румянцев не зміг розібратися в заплутаній системі управління в Ханській Україні, коли до­питували каймакана слободи Голта, котрий втік до російського прикордонного укріплення на Південному Бузі — Орла (сучасне місто Первомайськ Миколаївської області), тож і зазначив, що той каймакан «сию новую деревню откупает от гетмана, а гетман от его хана: каковых гетманов начел мне между Буга и Днестра много, а каймаканов еще больше; все однако сии откупщики суть армяне». Каймаканів, звісно, було багато, але гетьман над ними був один — Якуб-ага. Утім, його домовленості про субо­ренду, суб-суборенду і т. ін. справді були вельми заплутаними. Як виявилося, той самий каймакан Голти, вірменин Гарбет По­пов, привласнив гроші Якуба та втік за російський кордон (на­певно, він зібрав податки з голтянських мешканців і не віддав з них «гетьманові дубоссарському» те, що йому належало за передання цієї слободи в суборенду). Подальший перебіг подій гарно ілюструє той новий порядок життя, що встановлювали на степовому порубіжжі після 1739 року. Посилаючись на статтю 8 Білградського миру, Якуб-ага вимагав від коменданта фортеці Св. Єлизавети видати втікача. І врешті-решт, Гарбета з привлас­неними грошима передали до Якубових рук.

Приплив православного населення на північно-західні те­рени Кримського ханства також спонукав кримську владу до запровадження церковної організації. Новостворені парафії були підпорядковані митрополитові «Хотинському, всього по­бережжя Дунайського та Дніпровського й цілої України Хан­ської» Даниїлу, який резидував у Ізмаїлі й підпорядковувався Константинопольському патріархатові. Останній, як бачимо, використовував назву «Ханська Україна» цілком офіційно, по­значаючи її як окремий, заселений православним людом регіон. Церкви в «Ханській Україні» будували так само, як і більшість хат степового регіону: стіни робили з обмащеного глиною тина, дах крили очеретом; найдавнішу з таких церков згадано 1761 року.

Ханська Україна посіла помітне місце в економіці й торгів­лі Кримського ханства в міжвоєнний період 1739—1768 ро­ків. Кримська адміністрація, стримуючи ногайців від набігів, мусила сприяти розвиткові товарності їхнього скотарства та землеробства, створюючи умови для відправляння худоби й вивезення вирощеного ними збіжжя за кордон. І тому Бахчи­сарай був вельми зацікавлений у ханських слободах не лише як у стабільному джерелі надходжень до ханської скарбни­ці (нагадаймо: близько 1755 року названо 8 тисяч турецьких піастрів щороку — сума не надто велика, як для державної скарбниці), але як у своїх власних (не османських) торговель­них воротах на суходільному торговельному шляху до країн Центральної Європи. Ханські слободи були уведені до мережі ярмарків Правобережної України, заново заселюваної поль­ськими магнатами Любомирськими та Потоцькими переважно українським людом. До помітного пожвавлення торговельного життя призвело й відновлення графом Потоцьким міста Умань. 1761 року він поновив місцевий ярмарок на пільгових умовах і закликав «торговців усіх прикордонних народів» їхати до ньо­го. Зазивав він і запорожців, щоб вони продавали тут коней, худобу, віск, сало, хутра та інше. Запорозькі козаки привозили туди «багато возів з величезною різноманітною рибою, сіллю, в’язигою і риб’ячим жиром». Чумацькі валки із Запорожжя не оминали й ханські слободи, де підгадували час для вдалого проходження ярмарків. Найбільший з них по кілька разів на рік проходив у Балті. Тут торгували кіньми, великою рогатою худобою, вівцями, східними товарами; прусські й саксонські ремонтери приїздили сюди купувати коней для своєї кавале­рії. Мешканці сусіднього Юзефгроду теж швидко багатіли від вигідного гендлю. Значну роль у торгівлі Балти та Юзефгроду відігравали євреї, греки, вірмени, турки, кримці та ногайці, котрі осідали там. Причому кочові ногайці теж були залучені до забезпечення адміністративної та торговельної інфраструктури в регіоні: вони утримували поштові станції, де купці та інші при­ватні мандрівники, так само як і ханські урядовці, могли вільно переміняти коней. Чимало уваги ханські урядовці приділили й безпеці на шляхах, без чого не могло бути вигідної торгівлі.

Притьмарений відблиск того життя, що вирувало на півночі Очаківського степу в середині XVIII століття, зафіксував поль­ський письменник Юзеф Крашевський 1845 року: «Уся Балта в тих шалашах, будках, клітках і дрібнім гендлю на чумака чи­гає. Скрізь єврей підставляє проїжджому чумакові, спокусив­шись на його сушену рибу, постронки, колеса, дишла, мастила, хліб, горілку й т. ін. На майданчику проти церкви великий на­мет полотняний покривав стоси сушеної риби, і двійко євреїв, за векслярськими столиками¹ сидячи, дрімало. Вздовж дороги при Кодимі на чумаків чекали шинки з виставленими перед дверима столиками, заповнені всілякими склянками, куфика- ми, келишками, фляжками; поруч продавали мотузки, колеса, смолу «і все під руку, що чумак запотребувати й купити може».

Одначе прикордонне розташування Ханської України було пов’язане не лише з перевагами, але й небезпеками. 1759 року, під час переселення Єдичкульської орди з Бессарабії на лівобе­режжя Дніпра за наказом Крим Герей-хана, ногайці цієї орди пограбували ханські слободи. Дошкуляли ханським слободам й українські гайдамаки, які легко ховалися на протилежному боці кордону, уникаючи переслідування. Під час Коліївського повстання 1768 року Ханська Україна стала епіцентром подій, які по всій Європі довго тлумачили на різний лад. Гайдамацькі заго­ни, що їх розсилав Максим Залізняк по Правобережній Україні для винищення поляків та євреїв яко «кривдників православної віри», у червні того року з’явилися на північному березі Кодими. Польське і єврейське населення панічно тікало на інший берег річки і знаходило притулок в ханських слободах. Якуб-ага від­мовився видавати втікачів; гайдамацький загін не наважився порушувати державний кордон і відійшов. Тоді балтські євреї спільно з польськими та єврейськими втікачами з північного бе­рега напали на сусіднє «польське» село Палієве Озеро і жорстоко помстилися місцевому православному населенню. Дізнавшись про це, гайдамаки повернулися й погромили Балту. Згодом була вщент погромлена Голта та інші ханські слободи. Знову стали­ся погроми у відповідь. Ситуація ускладнилася ще й тим, що в Балті відбулася сутичка регулярного російського військового

¹ Столиками, на яких підписували векселі — боргові зобов’язання. У середині XVIII століття в них часу на полуденну дрімоту, вочевидь, було значно менше.

підрозділу із групою польських конфедератів. Турецький уряд, з огляду на всі ці резонансні події, що трапилися на його тери­торії, оголосив війну Російській імперії.

Роль Якуба-аги в отому всьому не до кінця зрозуміла. Проте з’ясовано, що він шпигував і на користь росіян, і на користь ворожих їм польських конфедератів, а це не могло не призвести до дуже заплутаної інтриги, наслідком якої стала війна 1768— 1774 років, що докорінно змінила ввесь політичний порядок в Східній Європі та майже не лишила сліду від Ханської Украї­ни. Крим Герей, вдруге зведений на ханський престол 1768 року, мав певні резони в тому, що наказав ув’язнити Якуба-агу та розграбувати його майно. Ханським слободам дуже дісталося під час походу цього хана на Нову Сербію в січні 1769 року, їх руйнування довершили російські війська під час подаль­ших воєнних дій. Що ж до подальшої долі населення Ханської України, прикметним є випадок 1770 року, коли запорожці під Очаковом відбили в кримців «волоський ясир». Якщо взяти до уваги те, що турецька адміністрація пильнувала, щоби кримці не брали полонених в Молдові, то отим «волоським ясирем» могли бути лише мешканці Ханської України, погромленої Крим Гіреєм. Себто — переважно українці, яких лиха доля змусила ховатися за найменням волохів. Тими «волохами» запорожці заселили цілу слободу біля Сурського та Лоханського дніпро­вих порогів; тепер це село Волоське Дніпропетровського райо­ну Дніпропетровської області.

Доля Якуба-аги склалися більш щасливо, ніж у більшості мешканців створених ним слобід. Османський уряд згодом звільнив його з ув’язнення, призначив «начальником турків і татар, що мешкають поблизу селища Балта», доручив йому командувати тисячним турецьким загоном, поновив за ним во­лодіння слободою Криве Озеро. Однак він 1770 року перейшов на бік Російської імперії, вислужив у неї чини та дворянство, і вже під новим найменням — Якова Рудзевича — цей колиш­ній ханський драгоман уславив себе причетністю до ліквідації Кримського ханства 1783 року.