Український рух на Слобідській Україні

Говорячи про початки модерного українського руху на терито­рії Слобідської України, слід виокремити кілька дуже важливих речей. Насамперед, маємо на увазі специфіку прикордоння та зустрічі культур, що загострює відчуття «свого» і несприйняття «чужого».

Слабкість козацьких полкових структур, а потому і автоно- мізму змушувала після скасування козацьких автономій слобід­ських полків звертати увагу на дещо інші, аніж козацьке минуле і підтвердження своїх прав елітою, чинники. Передусім йдеться про етнографічні особливості українців. 1776 р. у Петербурзі вийшла книжка «Описаніе свадебныхъ украинскихъ простона- родныхъ обрядовъ Малой Россіи и в Слободской Украинской губерніи також и в Великороссійских слободахъ, поселенныхъ малороссіянами употребляемых». Її автор — Григорій Кали- новський, що тривалий час, вочевидь, перебував на слободах. Це одна із перших великих нових етнографічних робіт, у якій уродженець Гетьманщини Калиновський поєднував і описував народні звичаї, розширивши географічні уявлення не лише на території, підвладні козацьким автономіям, але й на ті місця, де жили «малоросіяни», тобто українці.

Уже в середині XVIII ст. Харків перетворився на дуже потуж­ний освітній центр. Уже існував Харківський колегіум, а з 1768 р. були утворені окремі від колегіуму додаткові класи, де вивчали світські дисципліни. Першим учителем у колегіумі, що викладав світську історію та географію на початку 70-х рр. XVIII ст., був Іван Переверзев, дуже непересічна постать. Насамперед розу­міючи різницю української та російської мов, Переверзев наїв­но намагався їх сполучити, запропонувавши використовувати українську фонетику та вимову і російську лексику та граматику.

Засвоївши філософські концепти Просвітництва, а також прагнучи все пояснити і описати, місцеві харківські педагоги та діячі звертали увагу на простий народ, на його мову, звичаї, побутові особливості, водночас намагаючись узагальнити дані про подібності і відмінності місцевого люду. На початку XIX ст. у Харкові місцеві поміщики почали збирати народний фоль­клор. Даних про це дуже мало, однак вони украй цікаві. Відомо, що 1805 р. один харківський поміщик записав 14 дум з вуст «співця» Івана (у 1868 р. рукопис потрапив до рук відомого філолога Олександра Котляревського, але той не наважувався його публікувати через страх звинувачень у «сепаратизмі»). Тобто увага до народної творчості і фольклору мала певне місце серед «харківських поміщиків».

Досить кумедне і цікаве виокремлення українців бачимо і в Харківському пашквілі 1800 р., яке було чи не вперше полі­тично окреслене за народною, а не становою ознакою. Це дійсно легендарна історія. Уранці 1 липня 1800 р. титар Вознесенської церкви на стіні біля дверей побачив прибитий аркуш з «не­хорошими словами». Цей аркуш потрапив до рук священика Василя Фотієва, а від того — до полковника Миколи Чемесо- ва, що виконував у Харкові поліційні функції. Папір наробив переполоху і спричинив слідство, передусім через те, що на ньому, крім тексту, була намальована частина шибениці, на якій висів вензель імператора Павла І.

Уже наприкінці XVIII — на початку XIX ст. можна з певні­стю казати, що на Слобожанщині ми спостерігаємо ті ознаки, які пізніше назвуть «початками національного відродження».

Звичайно, ці процеси безпосередньо були обумовлені відкрит­тям 1805 р. Харківського університету та виникненням нау­кової спільноти. Харківський навчальний округ внаслідок на­вчальної реформи охопив усю Слобожанщину та Лівобережну Україну, прикордонні російські області та Всевелике Військо Донське. Представники місцевої спільноти загострювали увагу на місцевих звичаях та місцевій говірці. Чиновник та мемуа­рист Роман Цебриков, що замолоду виїхав з Харкова, не без гумору згадував відвідини рідного міста в 1815 р. та гостину в родині Комлішинських (Василь Комлішинський — фізик та ректор університету 1837 р.). У родині дуже дотримували «малоросійських звичаїв» (від них Цебриков уже геть відвик і навіть, як сам визнає, аж посміявся), говорили українською, споживали українські страви, а для гостя молода донька Ком­лішинських співала українських пісень. Родина Комлішинських не була винятком, адже підтримування всього українського було характерним для харківських мешканців і в подальшому.

Ситуація з українством дещо змінилася після 1817 р., коли до Харківського навчального округу було приєднано навчальні заклади Київської губернії, частину населення котрої стано­вили нащадки польськомовної шляхти.

Якщо визнання українського населення та його мови в Хар­кові припадає на добу Просвітництва, то відкриття в суспільстві особливої, «народної», вдачі чітко пов’язувалося із новим філо­софсько-літературним напрямом — романтизмом. Насправді «харківський романтизм» визначив загалом мовно-культурну спрямованість українського руху. Наприкінці 20-х — на по­чатку 30-х рр. XIX ст. у Харкові довкола молодого студента, а потім і викладача університету Ізмаїла Срезнєвського утво­рився цілий гурток поетів-романтиків. Серед найвизначніших його представників були Левко Боровиковський, Іван Pockob- шенко, Федір Євецький. Захоплені німецьким романтизмом та відродженням слов’янських народів, друзі 1831 р. видали збірку «Украинский альманах», збирали фольклор. Ба, Ізмаїл Срезнєвський зробив більше. У своєму науковому листі до мос­ковського професора славіста Івана Снєгірьова, надрукованому 1834 р., Срезнєвський наголосив на окремішності української мови, окреслив територію поширення цієї мови і зазначив, що найкраще цю мову називати саме українською, а не «малоро­сійською» чи «південноруською».

Під впливом молодих романтиків місцевий поміщик і філан­троп Григорій Квітка під псевдонімом «Основ’яненко» (від села Основи — родового помістя Квіток) почав писати художні твори близькою йому народною мовою.

Утім, настав у Харкові і час своєрідного затухання укра­їнського руху: упродовж 1840—1850-х рр. багато романтиків повиїжджало із міста, Григорій Квітка-Основ’яненко помер 1843 р., центр українського руху перемістився до Києва, де 1834 р. було відкрито університет. Треба також визнати, що спершу українські діячі гуртувалися біля університетського міста, а слобідська провінція лише з часом залучилася до цього руху. Що ж до історії колишньої Слобідської України, то тут маємо відчутну дихотомію: надзвичайно потужний розвиток центру міста Харкова, що вів перед і поглинав сили провінції. Назвімо кілька цікавих фактів саме щодо слобідської провінції. Місцевий дідич з Валківського повіту Олександр Корсун ще 1840 р. надумав видати український альманах «Сніп» з при­кладами української поезії та письменства. Крім нього, участь в альманасі взяв Микола Костмаров (Іеремія Галка), що наро­дився на Острогожчині — у слобідських землях. Із провінції свої дописи надіслали Степан, Петро, Марфа Писаревські з Вовчан- ська, Порфирій Кореницький з Ізюмського повіту (цікаво, що усі ці автори походили з духовного стану, тож знали добре народне життя і народну мову), уродженець Слов’янська з півдня губер­нії Михайло Петренко (автор слів пісні «Дивлюсь я на небо»). Тобто український альманах «Сніп», виданий 1841 р., виявиться на диво слобожанським і регіональним. Народна мова зі Слобо­жанщини упевнено увійшла в українську літературу.

Основною силою українського руху в Харкові уже з 50-х рр. XIX ст. стало студентство. На той час українство зосере­джувалося довкола студента-медика Михайла Ніговського — невтомного збирача фольклору по харківських околицях та на Полтавщині.

50—60-ті рр. XIX ст. дуже змінили Харків. Українську мову витіснили на околиці, а після проведення 1869 р. залізниці та освоєння Донбасу місто змінило і етнічний склад. Україн­ський селянин переважно прагнув переселитися до «землі», рільництва: у Таврію, на Поволжя чи до далекого Сибіру, а по­требу в робочих руках у місті забезпечував виходець з росій­ського Нечорнозем’я.

Харків на початок XX ст. виявився найрусифікованішим серед українських губернських центрів Російської імперії (українського (малоросійського) елементу в Харкові заледве набиралося 20 %), у той же час у повітах Харківської губернії, за винятком Чугуєва, значно переважав український елемент, подекуди більше 80 %.

Однією з особливостей міста стала наявність приїжджого елементу. Найчастіше саме приїжджий діяч, незрідка тимча­совий (студент, чиновник, купець, наймит-заробітчанин) сво­єю активністю змінював традиційний лад життя. Динаміка розвитку Харкова це підтверджує. Харків виявився містом, здатним на новації, зокрема емансипацію жіноцтва, і визвольні рухи. Харківська українська дяіячка Христина Алчевська разом зі своєю родиною доклала великих зусиль до загальної освіти жіноцтва. Харків перетворювався на «ворота» до нововід­критого великого родовища корисних копалень — Донбасу, водночас залишаючись найбільшим інтелектуальним цен­тром на сході України, де 1895 р. через потребу в інженерних кадрах було відкрито Технологічний інститут. Технологічне та інженерне, комерційне освоєння нового великого басейну йшло через Харків.

Та усе ж поволі українські зацікавлення охоплювали ширші кола слобідського суспільства. В Охтирці певний час мешкав і активно працював завзятий українофіл Олександр Твердох- лібов, із ццм же містечком був пов’язаний Андрій Шиманов. Але Харків як важливий центр самореалізації приваблював до себе місцевих діячів. Один із кращих українських поетів Яків Щоголів, родом з Охтирки, ще в 40-х рр. XIX ст., після навчання в університеті, залишився у Харкові, але повсякчас у своїй ро­мантичні поезії згадував батьківщину та околиці (його збірка 1883 р. була пойменована за назвою «рідної» річки — «Ворскла»). Власне, посмертна збірка Щоголева, видана 1898 р. і названа «Слобожанщина», найяскравіше виявила загальноукраїнський і місцевий патріотизм, витіснивши своїм поетичним наймену­ванням канцелярську і традиційну Слобідську Україну.

Важливою особливістю Харкова була несхильність до кон­сервативних ідей українських громад в інших містах, прагнен­ня певних новацій. Власне, навіть «кволе джерело» українства, що повсякчас можна спостерігати в Харківському університеті з 70-х рр. XIX ст., не виходячи поза інтелектуальні зацікавлен­ня, створювало певну корпоративність серед викладачів та студентів цього навчального закладу, адже пропонувало ідеї та керівництво до дій і політичного майбутнього. Саме серед харківського студентства набували поширення національні ідеї та соціальні прагнення, потреби змін у великій імперії і на її національних околицях. 1891 року харківські студенти Іван Липа, Віталій Боровик, Михайло Базькевич і Микола Байздрен- ко після відвідання могили Тараса Шевченка, що біля Канева, вирішили чинити опір колоніальній політиці Російської ім­перії. Нова таємна організація мала називатися «Братством тарасівців» і, власне, саме це «Братство» поклало початок пар­тійному руху. Національні ідеї разом із думками про соціальну справедливість ширилися серед харківського студентства, що об’єднувалося довкола української Студентської громади на початок XX ст. Приїзд з Києва молодого революціонера Дмитра Антоновича (сина відомого українського історика) і адвоката Миколи Міхновського дуже пожвавив революційне українське середовище. Саме в Харкові 1900 року таємно було створено першу українську політичну партію в Російській імперії «Рево­люційну українську партію» (РУП). Програму для нової партії написав Микола Міхновський, вона називалася «Самостійна Україна», і згодом її було заветовано партією як надто ради­кальну. Та саме в цій програмі містився неймовірний на ті часи заклик щодо створення незалежної Української держави від «гір Карпатських по гори Кавказькі».

З радикалізмом Міхновського та його оточенням пов’язаний і замах (правда, невдалий) на пам’ятник російському поету Олександру Пушкіну у Харкові, влаштований 1904 р. Причиною цього стала агітація, що в Україні мають стояти пам’ятники укра­їнським національним діячам. Поширену «війну пам’ятників», що стане невід’ємною ознакою політики XX — початку XXI ст., як бачимо, було розпочато саме в Харкові.

Поволі український рух у Харкові, крім політичних, на­бував культурницьких ознак, що виявилося в образотворчо­му мистецтві (художники Сергій Васильківський, Іван Пи- моненко), в особливому архітектурному стилі (український модерн), спробах створити національну періодику щоденну газету «Слобожанщина» та журнал «Сніп» (тут знову значну роль відіграв Микола Міхновський), постійний український театр, науково-художнє товариство імені Квітки-Основ’яненка. У Харкові діяло потужне Харківське історико-філологічне това­риство при університеті, що мало великий архів; при публічній бібліотеці з початку XX ст. було утворено великий український відділ. Національні почування намагалися проникнути і в еко­номічну сферу: створення кооперативів, Третього кредитного товариства, залучення до українського руху підприємців (бра­тів Мороховців). Це все сприяло появі українськомовної ре­клами, меню в рестораціях і навіть напівлегальному існуванню «Українського клюбу» з власним приміщенням.

Перед 1917 р. можна говорити про певні успіхи в Харкові і на Слобожанщині українського національного руху, однак з низки причин, і через істотні репресії російського уряду також, цей рух був доволі слабким, як і, власне, по всій підро­сійській Україні. Перша світова війна та події 1917 р. зробили цей рух масовим, утім, він натрапив на багато соціальних проблем, зіткнувшись також з експансією більшовицької та білогвардійської Росії.

Власне, узагальнення щодо поєднанні регіонального і наці­онального зробив найвидатніший харківський історик і один із найвідоміших діячів Дмитро Багалій, написавши відому популярну працю «Історія Слободської України», що вийшла друком 1918 р. Історик щиро сподівався на демократизм, по­ступовий розвиток і час, «коли долю свою кує сам нарід». Як виявилося, сподівання були досить марні для майбутнього, але позитивні щодо минулого.