Усвідомлення регіональних особливостей
Питоме обґрунтування особливостей виникнення історичної області відбувається уже після скасування політичних автономій слобідських полків. Спочатку воно базувалося на історичній легітимації, пов’язаній зі спробами місцевих нащадків козацької старшини довести свою шляхетність та рівність із загальноросійським дворянством.
Так само нижчі прошарки населення прагнули повернути собі колишні пільги і особливий статус. Однак від самих початків ці регіональні особливості охоплюють значно ширший контекст доби Просвітництва.Тут слід зробити істотну ремарку. На особливу увагу заслуговує церковне життя на Слобожанщині, яке багато в чому обумовило специфіку регіону і його значення у подальшому. Так, переселяючись на слободи, колонізатори запроваджували особливості-церковного устрою з окремими демократичними процедурами, як-от: вибір священників, роль громади в житті церкви, особливості архітектурної побудови, книги київського друку, церковний спів. Окремо слід виділити риси української народної ментальності: шанування окремих свят, традиції святкування Різдва та Великодня. Ці особливості часто були не зрозумілі російським управлінцям, вихованим в інакших церковних традиціях, що призводило до багатьох цікавих казусів. У червні 1656 р. воєвода Іван Караулов з Острогозька скаржився, що українські переселенці на Великдень не моляться і приносять до церкви «байбаків» (так він сприйняв принесених для освячення поросят). А двома роками пізніше харківський воєвода Іван Офросимов нарікав, що місцеві мешканці не «цілували хреста» для присяги цареві і не мають московських образів, а моляться «паперовим іконам, своєму письму та стінам».
Від початку церкви на слободах підпорядковувалися не Київській митрополії, а Патріаршій області під безпосереднім правлінням патріаршого двору в Москві, але з 1667 р. було утворено Білгородську єпархію на чолі з митрополитами (у подальшому — із заснуванням церков та монастирів саме на майбутній Слобідській Україні).
З 1702 р., від часу митрополита Юстина Базилевича, єпископську кафедру в Білгороді, за винятком Іларіона Властелинського обіймали «малороси» (і переважно вихованці Київської академії) та серби. Церковний лад на цих землях був абсолютно подібний до Лівобережної України з мандрованими дяками, церковними братствами, літературою і проповідями, особливими святами. 1727 р. єпископ Єпифаній Тихорський з єпископського центру Білгорода переніс до Харкова навчальний заклад — колегіум, що мав за взірець Києво-Могилянську академію і єзуїтські колегії (латиномовна православна традиція була яскраво представлена на цих українських землях). Однак саме митрополит та вихованець Київської Академії Йоасаф Горленко (1748—1754), відомий бароковий письменник і брат бабусі українського прозаїка Григорія Квітки-Основ’яненка, прагнув ті звичаї подолати, забороняючи особливий спів, нищачи книжки «лаврського друку», наводячи суворі порядки серед священників та пастви. Однак за усіма виявами слобідські землі були в культурному середовищі саме тих церковних правил та звичаїв, що виокремлювали українські землі. Значною культурною проблемою, так і не вирішеною до кінця XVIII ст., була відсутність на великому просторі колонізації друкарень. Спроби переосмислення власного минулого були пов’язані не лише з ліквідацією особливого устрою слобідських полків, але і з поступовим переходом від церковної до світської культури.Хоча регіональні особливості слобідських полків набували чіткості уже під час існування козацьких автономій, сама назва «слобідські полки» досить пізня. Від самого початку українські переселенці селилися на «Полі», тож перші назви козацьких одиниць були «черкаские» (від «черкас» — однієї із назв українців у московській документації). Уперше термін «слободские города» в російській документації було вжито 1668, під час підтримування переселенцями повстання гетьмана Івана Брюховецького. Лише з кінця XVII — початку XVIII ст. термін «слободские черкаские полки» дістав поширення в російській документації.
Назва ж «українські» (спочатку «украинные», тобто прикордонні) дістала поширення напевне лише в 30-ті рр. XVIII ст., після спорудження на південь від слобідських полків системи укріплень — Української лінії. Назва ж «Україна» на позначення території колишніх слобідських полків поволі поширювалася, і, коли в 60-х рр. XVIII ст. було утворено Слобідсько-Українську губернію, другий складник у визначенні назви виявився доволі значним для місцевої регіональної ідентичності. У той же час осмислення єдності регіонів посилилося саме після скасування автономії слобідських полків із боку Гетьманщини. Відомий історик та компілятор історії «Малоросії» Олександр Ріґельман у 80-х рр. XVIII ст. зазначав, що «Малоросія» й слобідські жителі «відмін не мають». Автор «Історії Русів», знакового твору «малоросійської історії», виразно міфологізував взаємини між Гетьманщиною й Слобідськими полками, зазначивши, що раніше Слобідські полки перебували під владою Гетьмана й виокремилися через інтриґи своїх полковників. Слобідську Україну залучили до історії «Малоросїї»-Гетьманщини. Власне, великий знак єдності між населенням регіонів поставили бюрократичні інструкції та етнографічні описи другої половини XVIII ст. Для подорожнього академіка Василя Зуєва у 1781— 1782 рр. населення Харкова та околиць було «малоросійське».Важливим виявиться те, і як осмислювалося поширення на територію Слобідсько-Української губернії назви «Україна», у той же час як сусідню Гетьманщину називали Малоросією. Широкий термін «Малоросія» звузився поволі до Лівобережної України. Досить яскраво це видно у життєписі філософа Григорія Сковороди, написаного його учнем Михайлом Кова- линським близько 1796 р.: «Україні він надавав перевагу над Малоросією через її повітря і води. Річки майже завжди цвітуть в Малоросії, від чого повітря має гнилизну. Він зазвичай називав Малоросію матір’ю, оскільки народився там, а Україну тіткою, бо жив там і любив її». Власне, це відображає і біографія філософа, що народився в Гетьманщині, але замолоду переїхав до Харкова й більшу частину життя промандрував Слобожанщиною.
Подальше висвітлення життєпису Сковороди Михайла Ковалінського чітко розрізняє «Малоросію» (як Гетьманщину і Київ) та «Україну» (як Слобідську Україну). Сучасний історик Наталя Яковенко дала досить влучну інтерпретацію поведінки Сковороди й любові до тієї «України Слобідської», що сприймалася як спокійний регіон, місце, куди можна було втекти від реалій життя й політичної активності.Однак найбільшим патріотом назви «України» як регіонального означення Слобідсько-Української губернії виявиться ініціатор відкриття Харківського імператорського університету Василь Каразін. Слово «Україна» та означення «український» як регіональне дуже притаманне його творам. Існує тенденція у зв’язку із цим вважати Василя Каразина предтечею українського національного руху, «архітектом Відродження», що наштовхується на надто переконливі контраргументи. Сам зміст писань Каразіна певно свідчить, що йдеться лише про Харків та Слобідсько-Українську губернію. Назва «Україна» щодо Слобідської України, а «Малоросія» щодо колишньої Гетьманщини вкорінилася в 30-ті рр. XIX ст. Відомий мандрівник і симпатик українців Йоган Георг Коль, що проїжджав повз Харків 1838 р. і далі мандрував «Малоросією», також виокремлює «Україну» (Ukraine) та «Малоросію» (Malorossia). Йоганн Коль під час тривалих роздумів про Україну вирізняє «польську Україну» та Слобідську, говорить, що землі, що лежать між цими Українами, і є власне Малоросією, але на всіх європейських мапах і Малоросія і «України» позначають уже як «Україну», а самі жителі називають себе «малоросіянами».
Офіційна назва «Україна», за визначенням Коля, збереглася лише щодо Слобідсько-Української (на той час уже Харківської) губернії.
Особливий статус в минулому, а тим більше реалії 30-х — 40-х рр. XIX ст., коли внаслідок русифікації та тривалих контактів мешканці міст Слобідської України перетворювалися на таких собі «перевертнів» з мішаниною української та російської мов і звичаїв, теж відігравали свою роль у регіональних відокремленнях. Одним із перших звернув увагу на таку виокремленість Григорій Квітка-Основ’яненко у статті «Українці». Так, 1841 р. письменник пише, що місцеві мешканці уже не так схожі на «малоросів», як під час переселення, мають одну мову та звичаї. Про мішанину і російські запозичення у ті ж роки писав щодо мешканців Харкова і околиць відомий російський письменник Іван Аксаков. Однак національні прагнення долали регіональні упередження, і Слобідська Україна виявилась основним прикладом національного відродження, Харків же на тривалий час став місцем зародження та еволюції модерного українського руху.