Слобідські полки

Обставини колонізованого прикордоння сприяють виникнен­ню певного суспільного ладу, особливого військово-адміністра­тивного поділу. Великий пояс зв’язків культур, чи як говорять «Великий кордон», простягнувся від Балкан до Уралу і сприяв виникненню провідних прошарків прикордонних спільнот, таких як граничари в Сербії, гайдуки в Болгарії, секеї в Трансильванії чи найрізноманітніше козацтво від Дунаю до Уралу.

З переселенців на великій території досить поволі формува­лися військово-адміністративні одиниці щодо захисту прикор­доння. Тобто, подібно до сусідньої Гетьманщини, утворювалися козацькі полки. Власне, ці формування багато в чому визначи­ли і майбутнє цієї області. Спочатку ми можемо спостерігати різну кількість і навіть великий географічний ареал «слобід­ських полків». Є згадка навіть про Воронезький полк у місті Воронежі (сучасному обласному центрі Російської федерації). Так само у 80-х — на початку 90-х рр. XVII ст. існував проект щодо створення Полатовського слобідського полку (із центром у містечку Полатов (Лівенка), що понад річкою Полатовкою, на сьогодні розташоване в Білгородській області Російської федерації), що так і залишився нездійсненим.

Утворення слобідських полків було пов’язане і з низкою політичних компонентів, зокрема ситуацією в сусідній Геть­манщині, особливо в 1658— 1659 рр. Та під час уважного роз­гляду можна помітити, що козаків слобідських полків, зокрема найпершого Острогозького полку, використовували у складі ро­сійського війська і раніше. Уже з 1654 р. ці козаки несли службу в Білгороді та Путивлі, 1655 р. брали участь в боях на Дрижи - полі (Охматові), де багато козаків було убито, далі несли служ­бу в московських залогах на Правобережжі, а взимку 1656 р. добиралися зі служби до далекого Острогозька пішки. Слобід­ські козаки були задіяні у боротьбі з прихильниками гетьмана Івана Виговського. Опозиційний до Виговського елемент саме і формував нові слобідські полки: Іван та Григорій Донці, Яків Черніговець, Остап Воропай (перший харківський полковник).

Нові козацькі полкові структури були зазвичай наслідком «козацької революції» середини XVII ст. і, по суті, однаковими з подібними козацькими полками на сусідній Гетьманщині. Хоча, звичайно, існували певні відмінності, і найперша — адміністративно-політична: коли гетьманські полки підпо­рядковувалися гетьманові і мали центральний автономний орган, то слобідські полки безпосередньо підлягали від початку білгородському воєводі, потім — низці інших центральних імперських інституцій.

Очолював полк полковник. Полковники слобідських полків були наділені дуже великими повноваженнями. Вони не лише керували полком під час походів, але і мали широку цивіль­ну владу: чинили суд, наділяли землею, визначали обов’язки підлеглих у мирний час. Це поєднання військової та цивільної влади робило зі слобідського полковника «маленького гетьма­на», дозволяло швидко збагачуватися і передавати своє добро та свій статус у спадок. Ті полковники, що вціліли після кри­вавих колотнеч Руїни, стали родоначальниками старшинських династій. Зчаста за відсутності полковника на керування упов­новажували наказних полковників, найближчу рідню, призна­ченого полковником чи російською адміністрацією старшин. Потім йшли типові для козацького управління обозний (опі­кувався забезпеченням), суддя (спочатку вирішував численні цивільні питання через сполучення в козацькому правлінні цивільної та військової компетенції), осавул (військова ком­петенція), хорунжий (зберігач військових клейнод). Нижчою і основною ланкою слобідського полку була сотня і сотенна адміністрація, що почасти дублювала полкову. У сотні важли­ву роль відігравали отамани, часто — керівники козацького самоуправління. У полках була різна кількість сотень і адмі­ністративних сотенних центрів. Треба зауважити, що полкове правління з часом дещо змінювалося. Наявність дітей старшин та заможних козаків, що потребували старшинського звання (та певного ушляхетнення), збільшилася, тому з кінця XVII — початку XVIII ст. можна спостерігати появу «знатних козаків», а потому й цілого прошарку — «корогву» підпрапорних біля полковника, що їх очолював ротмістр. Це характерно і для су­сідньої Гетьманщини, що мала «знатне військове товариство» (бунчукові та військові товариші), однак це було і певне взо- рування на порядки в Речі Посполитій. Це також виявилося у спробі ушляхетнень старшинських родин, що змінювали свої прізвища, додаючи суфікси «ський», «цький», виводячи своє коріння зі шляхти Речі Посполитої й вигадуючи генеалогію і ге­ральдику.

Отже, 1660 року уже були Сумський, Охтирський, Колон- таївський, Харківський, Зміївський, Острогозький полки. 60-ті роки виявилися доволі буремними, і кількість полків змінилася. Важливим явищем в історії колонізації і слобід­ських полків було функціонування Балаклійського полку 1669—1677 рр. Очолив полк колонізатор і балаклійський осадчий Яків Чернігівець, що залишився вірним царату під час подій 1668 р. Полковник Чернігівець проводив активну політику колонізації місцевостей понад Донцем, стримував татарські набіги, однак підлеглі йому козаки з Цареборисова побилися з російськими служилими і вбили сина воєводи. Під цим формальним приводом полк було скасовано, а Чернігівця усунуто за старістю від керівництва. Нові слободи було відда­но під керівництво харківського полковника Григорія Донця. Балаклійський полк став основою для сформованого пізніше Ізюмського слобідського полку.

Однак справжнє оформлення слобідських полків почалося після побудови Ізюмської лінії 1680—1681 рр. і затвердження старшинських спадкових корпорацій. Ізюмська лінія — си­стема укріплень по річках Оскол та Сіверський Донець, що мала не лише оборонні функції, вона забезпечила безпеку колонізаційних потоків і вивела на особливе місце невеличке до того поселення Ізюм.

. Тобто на початку XVIII ст. існувало вже п’ять слобідських полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський, Остро- гозький. Ці полки так і залишилися більш-менш сталими струк­турами до скасування козацького устрою 1764 р. Слобідські козацькі полки формувалися у складний час, що отримав серед українських істориків назву «Руїна». Московський централь­ний уряд сприяв переселенцям, незрідка керівники цих пересе­ленців були опозиціонерами щодо гетьманського правління, як уже зазначалося, однак уже наприкінці XVII ст.

Основний’владний діалог і основні зміни в слобідських пол­ках пов’язували з діяльністю центральної російської влади. У 60- ті рр. XVII ст. слобідські козаки несли службу в містах Гетьман­щини і на Запоріжжі у складі московських залог Білгородського полку. У 70-ті рр. XVII ст. слобожани брали участь у протистоян­нях на Правобережній Україні (1673—1675 рр.) і у Чигиринських походах 1677—1678 рр., під час яких було понищено чимало козаків Охтирського полку. Важливою працею для козацтва і мешканців слобід була побудова за завданнями російського керівництва захисних укріплень та фортець в основних адміні­стративних центрах, підтримка цих укріплень, створення засік по лісах і охорона на шляхах і перелазах. Царський уряд суворо забороняв нищити ліси як частину захисту, однак, починаючи від середини XVII ст., слобожани протягом століття понищили під час свого господарювання величезні лісові масиви, особливо в околицях полкових міст та понад річками.

Після тривалих походів та побудови захисних ліній для сло­бідських полків настав час для виявлення їхньої геополітичної ролі у боротьбі з Кримським ханством.

Слобідські полки брали активну участь у побудові Hobo- богородицької фортеці (біля сучасного Дніпропетровська) та укріплень по Самарі. Власне, участь слобожан у цих вій­ськово-політичних проектах, певно ж, сприяла просуванню слобідських переселенців на нові території, попри бажання російської влади. Йдеться про просування до річок Оріль та Самара. Є низка дуже цікавих фактів, що стосуються прохань мешканців Охтирського, Сумського, Ізюмського полків пересе­литися на Самару. Однак повноцінного дослідження з цієї теми бракує. На початку XVIII ст. колонізаційні потуги слобідських козаків зіткнулися з донським козацтвом. Йдеться про бороть­бу за соляні варниці (видобуток солі) на Тору, біля Бахмута та суперечки між слобідськими та донськими козаками під час колонізації на річках Красній та Жеребцеві. Центральний уряд стояв на боці слобідських козаків. Для пошуку утеклих та

з’ясування низки конфліктів уряд послав на Дон князя Юрія Долгорукова. У цей же час отаман Бахмута Кіндрат Булавін, вочевидь, за походженням з російських служилих слобідського міста Салтова, що свого часу утік на Дон, зібрав вагому вольни­цю з донських та запорозьких козаків, утікачів зі слобідських полків. Булавінці розгромили загін Долгорукова, а самого князя убили і рушили на слобідські полки, захопивши місто Ямполь. У степу під Валуйками уночі 8 червня 1708 р. булавінці на чолі з Семеном Драним знищили Сумський полк. Однак під час наступу на Ізюмський полк булавінці були розгромлені ізюмським полковником Федором Шидловським, розгром за­вершили російські війська Василя Долгорукова. Попри значне виснаження після такого протистояння перед слобідськими поселенцями відкрився значний простір до колонізації спале­них та знищених донських поселень та конфліктних територій. До всього, унаслідок дій російського уряду з 1700 р. почало­ся переселення українських поселенців Острогозького полку з місцевостей на північ від Острогозька; понад річками Бірюч, Біла, Айдар, Жеребець, Калитва осідали нові поселення, з Ізюм- ського полку тривала колонізація понад річкою Красною та з нового центру — Сватової Лучки.

Оцінювання значення слобідських полків для російського керівництва було очевидним: як і під час Кримських походів, слобідські землі стали важливим тилом і також певною мірою плацдармом для Азовських походів нового російського царя, реформатора Петра І. Хоча, варто визнати, що османську полі­тику започаткування Російської імперії важко назвати вдалою. Саме це давало змогу продовжити автономію слобідських полків. Однак нововведення та реформування найперше, як і надалі, стосувалися слобідських полків. Наприкінці 90-х рр. XVII — на початку XVIII ст. було здійснено розмежування між слобідськи­ми полками; визначено розподіл по службі (відтепер козаки, що несли безпосередню службу, називалися компанійцями, уся інша пільгова частина населення повинна була їх споряджати на служ­бу й називалася «підпомічники»); в основних слобідських містах, де переважало українське населення, підпорядковане козацьким адміністраціям, було скасовано воєводське управління. Козацька старшина зосереджувала повноту влади у полках. Для кращого військового підпорядкування на прикордонні було створено так звану «Українську дивізію», а на чолі усіх полків вирішено було поставити «бригадира» — спочатку із провідних козацьких полковників, а потім із російських офіцерів. Реформи насправді у багатьох випадках були непродуманими і половинчастими, натрапляли на опір під час здійснення, однак з перетворення та втручання імперської влади продовжувалися і надалі. Тим більше, що від початку XVIII ст. прикордонні утворення були залучені в ширші геополітичні ігри. Передусім матеріальна база та військові сили зі слобідських полків було використано під час походів у Прибалтику 1701—1702 рр. Велика Північна війна виявила надто багато суперечностей в існуванні полків. Напри­кінці 1708 р. слобідсько-гетьманське прикордоння стало місцем боїв між шведськими військами (з козаками гетьмана Мазепи) та російською армією (із союзними козаками, і зі слобідськими також). Крім сплюндрування прикордоння, на слобідські полки лягла важка ноша квартирування регулярних військ. Самовпев- нений і невдалий Прутський похід проти Османської імперії теж дався слобожанам взнаки. Після походу постало питання про облаштування молдавського господаря Дмитра Кантемира та його оточення, що перейшли на бік Росії під час походу. Це питання досить швидко було вирішене. 1711 р. за зловживан­ня під час походів на території Речі Посполитої було ув’язнено бригадира над слобідськими полками Федора Шидловського, а його небожа Лаврентія усунуто від полковництва у Харків­ському полку. Місце для керування полком та численні маєтності Шидловського були віддані молдавській політичній еміграції. Харківський полк очолив «іноземець незаобичний» (як його називала місцева старшина) Прокіп Куликовський. Протидія цим емігрантам була досить помітною, доки харківський пол­ковник не помер 1713 р. раптовою смертю. Старшини обрали зі свого середовища полковника Григорія Квітку, що походив зі значного старшинського роду. Молдавська політична еміграція виявилася серйозним подразником для місцевої спільноти. Саме відтоді починаються набіги запорожців, що прийняли осман­ський протекторат, на територію слобідських полків. Останнім акордом щодо реформ Петра І була участь слобідських полків разом з гетьманцями у копанні Ладозького каналу та несення служби під час Гилянських походів і в Закавказзі. Ці злигодні дуже об’єднували і ріднили слобідські полки з гетьманськими.

На 20-ті рр. XVIII ст. припадає й чергова спроба реформува­ти слобідські полки через спроби віддати судові повноваження до Білгородської губернської канцелярії, навести лад у митній системі і, урешті, підпорядкувати слобідські полки новоство- реній Військовій колегії у 1726 р.

Однак найбільші зміни сталися у 30-ті рр. XVIII ст. З 1730 р. на південь від слобідських полків почали споруджувати Українську лінію — нову систему укріплень. Неподалік меж слобідських полків створювали нові фортеці, зокрема Більовську, Орлов­ську, св. Параскеви, Єфремівську, Олексіївську, Михайлівську, Слобідську, Тамбовську, Петрівську. Насправді треба було від­межувати тридцять верст на північ, захопивши слобідські землі. Нові фортеці заселяли ландміліцією (однодворцями), росіянами, переведеними з південного прикордоння, часто з-під Курська та Воронежа. Це створило велику розмаїтість в регіоні і черго­вий великий міжетнічний контакт. Після переходу Запорізької Січі під російську імперську юрисдикцію 1734 р. та освоєння запорожцями земель на південь від лінії та поблизу Ізюмського полку можна говорити про згасання колонізаційного потенціалу слобідських полків та їхнього прикордонного значення.

Рішучіші за побудову лінії дії були пов’язані з діяльністю талановитого російського управлінця Олексія Шаховського. З 1732 р. він очолив слобідські полки: у кожному полку була утворена регулярна рота з козаків та старшин з належним статутом та муштрою, старшини мали проходити атестацію і стверджуватися у Військовій колегії як офіцери, принцип займанщини спробували скасувати. Доноси заохочувалися по полках, велися слідства щодо непослуху, а коли розпочалася ро­сійсько-турецька війна 1735 р., на слобідські полки було покла­дено утримання війська та його забезпечення. Зловживання, сваволя російських офіцерів, повсюдна корупція, про яку зга­дував бригадир над слобідськими полками Олексій Лесевиць- кий, у минулому сам охтирський полковник, вирізняють життя слобідських полків у 30-ті рр. Ці реформи були радикальними і дуже швидкими, але ця стрімкість не вирішувала багато су­перечностей правління і не призвела до належних наслідків, зокрема регуляризації козацької служби у слобідських полках.

Зміна влади в Петербурзі передбачала і зміну ставлення до цих реформ. 1740 р. нова імператриця Єлизавета почала добу змін із поблажливого ставлення до українських автономій. 1743 р. низку нововведень, як-от регулярні роти, податковий тиск на утримання армії в слобідських полках, було скасова­но. Та існування козацької автономії було лише справою часу. У 50-ті роки XVIII ст. спостерігаємо кілька важливих кроків щодо обмеження автономії: скасування внутрішніх митниць 1757 р. та створення на базі слобідських полків гусарського полку. Найбільшої шкоди козацькій автономії завдавали стар­шинські зловживання та тривалі слідства щодо них.

Час скасування слобідських полків збігся з появою на престо­лі нової імператриці Катерини II. Щойно зійшовши на престол, імператриця вислухала численні скарги щодо невлаштованості цих полків, особливо від сотника Острогозького полку Прокопа Коневицького, що не знайшов спільної мови зі старшинською корпорацією. До слобідських полків було направлено комісію на чолі з гвардійським майором Євдокимом Щербініним. Сама діяльність комісії — одна із найтрагічніших сторінок історії регіону. Центральний уряд вдавався до соціальної демагогії, стверджуючи, що комісія має врятувати простолюд від сваволі старишин, у зв’язку із чим на старшину посипалися скарги, а між самими керівниками посилилася ворожнеча. Євдоким Щербі- нін написав змістовну доповідь про непорядки у слобідських полках, з-поміж яких комісія виділяла: неправильний розподіл підпомічників, що мали споряджати козака компанійця в по­хід, вільний перехід населення й відсутність чіткого обкладення податками, відсутність фіксованих цін, спорядження власним коштом, відсутність обліку коштів, існування найманства (коли козак замість себе наймає іншого вояка), проблему з кіньми через неправильне укомплектування. Ця доповідь була подана на розгляд комісії Сенату (Микита Панін, Адам Олсуфьев, Яков Шаховськой), що була однозначна у своєму вироку, поданому на розгляд імператриці: слобідські полки слід скасувати, а на їх місці утворити Слобідсько-Українську губернію з велико­російським губернатором на чолі, а на базі слобідських полків створити однойменні гусарські полки.

Але насправді комісія Щербініна мала й основну мету — провести тотальні слідства і примусити місцеве керівництво написати покаянні чолобитні, у яких звинуватити в численних зловживаннях і корупції не себе особисто, а наявний у слобід­ських полках звичай: «черкасское обикновеніе» (як писалося в російській документації). Отже, основним кроком мало стати скасування цього звичаю, прикордонного устрою та системи суспільних зв’язків, що поволі і було зроблено.

Втрата козацької автономії не була легким кроком для міс­цевої еліти. Навпаки, скасуванню слобідських полків почали чинити опір. Передусім це пов’язано з листами опального ізюм- ського полковника Федора Краснокутського, що з приводу доно­су перебував у Петербурзі і написав старшині кілька листів для того, щоб боронили власні інтереси перед центральним урядом: «Бо старшинствувати уміли, а за лихої години і перстом пово­рухнути не хочуть...». Краснокутський закликав зробити цілком мирні кроки: спорядити від старшин делегацію, аби захистити старий козацький устрій перед імператрицею. Листи Краснокут­ського поширювалися, зокрема, у Харківському полку, і через було організовано яскраву справу з арештами тих, хто ті листи поширював. Самого ж Краснокутського було заслано до Казані. Значно запекліша боротьба спалахнула за ті частини вольностей, що містили соціально-економічну складову. Передусім йшлося про острах скасування численних пільг для козацтва (безпо­даткове винокуріння) і насамперед запровадження подушного податку. Лише 1765 р. відбулися заворушення в Огульцях і Со­колові (Харківська провінція), Андріївці, Балаклн, Левківцях (Ізюмська провінція), а справи зі спробами оподаткувати чи запровадити підданство в слободі Калитві (Острогозька про­вінція), у селах Злодпвці, Угроїдах, містечкові Піні (Сумська провінція) затягнулися на тривалі десятиліття.

Скасування козацьких автономій слобідських полків у часі збіглося зі скасуванням гетьманського правління, а згодом — і зі зруйнуванням Запорозької Січі. Власне, Євдоким Щербінін досить швидко, уже з 1768 р., долучився до побудови Дніпров­ської лінії — системи укріплень, що значно обмежила актив­ність запорожців.

Слобожанщина виявилася «перевалочним пунктом» в русі імперії на південь — Крим та Кавказ. Нарівні із сусідством з подібною Гетьманщиною в подальшому це створювало нові підстави для розуміння регіональної ідентичності. Передусім Слобідсько-Українська губернія зберігала межі колишнього полкового поділу (Сумська, Охтирська, Харківська, Ізюмська, Острогозька провінції), безподаткове винокуріння було дозво­лене військовим обивателям (соціальному прошарку на основі рядовому козацтва), багато загальноімперських реформ щодо по­датків, рекрутських наборів, уніфікації управління були запрова­джені лише наприкінці XVIII ст. 1780 р. було утворене Харківське намісництво радше за географічно-адміністративним, аніж за історико-традиційним принципом. Велика Острогозька провін­ція з частиною Ізюмської (з Куп’янською округою) відійшла до Воронезького намісництва. Уже 1797 р. Слобідсько-Українську губернію було відновлено, однак 1802 р. основна частина земель колишнього Острогозького полку відійшла знову до Воронезької губернії. З південних слобід колишнього Острогозького полку було оформлено великий Старобільський повіт, що 1824 р. віддано до Слобідсько-Української губернії. Доки зберігалися станові перекази, потреби місцевої еліти довести свої політичні і соціальні права, окремі пільги, допускалося звичаєве право, назва Слобідсько-Українська була важливим наголосом на корін­них місцевих звичаях. Але під час чергових уніфікаційних реформ в підімперській Україні, зокрема скасування елементів міського самоуправління та Литовського статуту на землях колишньої Гетьманщини, 1835 р. Слобідсько-Українська губернія була перейменована у Харківську (за назвою губернського центру).