Одним із головних процесів, що визначав українську історію, є процес колонізації і освоєння нових земель.

Процес дуже не­однозначний і подекуди суперечливий. Освоєння лісостепових та степових просторів на південь і на схід є досить важливою ознакою контактів культур, осілого та кочового способів життя.

Слобідська Україна — досить велика українська історико-ге- ографічна область, територіально вона перебільшує чимало європейських країн і достоту ледь більша, наприклад, за Бол­гарію. Чи не найдискусійнішою темою щодо історії Слобідської України є великий переселенський рух і залюднення просторів Дикого поля від Сейму до Дону в середині XVII — XVIII ст. Ці колонізаційні процеси неодноманітні хронологічно і так само мають спалахи і затухання, рух назад. Саме колонізація і виявить найбільшу суперечність щодо терміну. Слобідську Україну (чи Слобожанщину, як її назвуть діячі українського руху пізніше) прийнято ототожнювати зі слобідськими полка­ми, військово-адміністративними козацькими одиницями, що існували з середини XVII ст. до 1765 р. Однак розуміння Слобо­жанщини значно ширше, воно пов’язане насамперед саме з ко­лонізаційним рухом і часто виходить поза «слобідські полки», захоплюючи й сусідні території, наприклад село Грайворон (зараз районний центр Бєлгородської області Росії), місцевості в Курській області чи українські поселення біля Дону і далі до Воронежа. «Козацьке минуле» тут діє дуже опосередковано, че­рез окремі непевності в територіях власне слобідських полків, слабкість їх автономії і уявлення про Слобожанщину передусім як етнографічний регіон, регіон поширення українського ет­носу, низки зіткнень і діалогів.

З низки історико-політичних причин територія Слобо­жанщини виявиться розділеною між Україною та Російською федерацією. Тим більше жодна із сучасних адміністративних областей не є повністю «слобідською». На сьогодні Слобо­жанщина — це східна частина Сумської області (Буринський (частково), Білопільський, Краснопільський, Сумський, He- дригайлівський, Лебединський, Охтирський, Тростянецький, Великописарівський райони), північна та південно-східна ча­стина Харківської області (Краснокутський, Богодухівський, Золочівський, Дергачівський, Харківський, Вовчанський, Бан­ківський, Нововодолазький, Зміївський, Коломацький, Пече­нізький, Шевченківський, Балаклійський, Ізюмський, Куп’ян- ський, Дворічанський, Великобурлуцький, Борівський), північ Донецької (частково Слов’янський, Краснолиманський, Арте- мівський райони) та Луганської областей (Біловодський, Біло- куракинський, Кремінський, Марківський, Міловський, Hobo- айдарівський, Новопсковський, Сватівський, Старобільський, Троїцький райони). Багато в чому межі історичної Слобо­жанщини особливо на Луганщині збіглися з розмежуванням українсько-російського протистояння 2014—2015 рр. Окремі райони Слобідської України — це зараз частини Російської федерації, скажімо містечко Суджа та Глушкове в Курській об­ласті чи Острогозьк, Калач, Павловськ, Богучар у Воронезькій області. Слід визнати, що межі Слобожанщини дуже історичні, до неї можна уводити окремі населені пункти, однак можна і не вважати їх Слобожанщиною. Дуже часто велика територія колонізації мала свої анклави, інакші за етнічним складом на­селення та підпорядкуванням (скажімо, Чугуїв на Харківщині). Найголовніше слід визнати, що межі Слобідської України є іс­торичними, тобто змінними і непевними.

Сама територія майбутніх оселень сполучає три географічні зони: на півночі від Путивля на схід — ліс, далі від Охтирки до Харкова в основному лісостеп і де-не-де степові терито­рії, але на схід і на південь від Острогозька ліси трапляються уже зрідка понад річками, часто там переважно степ.

Початок залюднення цієї частини «Дикого поля» збігся з появою на цих теренах козацьких ватаг, що зчаста промиш­ляли розбоєм чи сезонними промислами, з-поміж яких були популярні пасічництво, рибальство та полювання, випасання худоби, інколи гуральництво. Ці промисли й визначили напря­мок переселень і багато в чому майбутній економічний устрій нестабільного прикордонного населення. Уже 1572 р. мандрівні постаті з далекого Канева побили на Коломаку московську сто­рожу із Путивля, змусивши відійти тих сторожів далі на схід, аби уникнути зіткнень. Упродовж певного часу можна спостері­гати різні типи колонізацій: козаки, пасічники, сторожі, кочівлі. Були й перші спроби створити на цих великих теренах скити та монастирі поблизу великих перелазів. І звичайно, як це бу­ває на не контрольованих державами територіях, траплялися й розбійники-харцизи.

Однак існував ще дуже важливий і визначальний чинник — тривалий рух Московської держави у степ. Оборонна експансія Московської держави від набігів зі степу мала важливу озна­ку — обороцні лінії. Перші такі укріплення виникли недалеко на південь від Москви ще у XIV ст.

Але за видимим успіхом приховувалися невидимі, на пер­ший погляд, невдачі. Московській державі бракувало як сил утримувати це прикордоння, так і контролювати змішане на­селення. Унаслідок подій «Смути» прикордонні фортеці були понищені, а війна з Річчю Посполитою 1612—1618 рр. призвела до того, що чимало нових прикордонних міст було сплюндро­вано українськими козаками (Лівни, Оскіл, Валуйки, Білгород). Спалений Цареборисів швидко запустів. Спроби відновити лінії укріплень у 20-ті рр.

Велике князівство Литовське, а потім Річ Посполита також мали політику колонізації нових просторів та руху на лісо­степове прикордоння. Тут основним діячем було українське населення, козацтво. Не маючи такої потужної централізованої влади, як у Москві, наступ на степ з боку цих держав здійсню­вався у різні способи і часто саме завдяки «слободам» — насе­леним пунктам, мешканцям яких певний час дозволялося жити із системою пільг, несучи за це сторожову службу та освоюючи простір. Важливими виконавцями колонізації стали великі землевласники — магнати Речі Посполитої та численна шляхта, підпорядкована їм. Шляхетські родини істотно почали зміню­вати простори уже наприкінці XVII ст. Особливо відомою тут була родина Вишневецьких, що у складних прикордонних чва­рах отримала у свої володіння на Лівобережній Україні землі понад річкою Сула, зробивши своїм осідком місто Лубни. Виш- невецькі сприяли утворенню нових сіл та містечок, фондували нові монастирі (відомі Густинський в Прилуках та Мгарський в Лубнах), дозволяли переселятися з Поділля та Брацлавщини. Так само інтенсивно займалася осадництвом понад нижньою течією Ворскли родина Конецпольських, що прагнула контро­лювати Полтаву та її околиці. У той же час значний вплив на переселення і залюднення лівого боку Дніпра мали козацькі формування і Запоріжжя. Дещо раніше за залюднення лісосте­пового прикордоння на лівому боці Дніпра подібний процес відбувався на захід і південь від прикордонного Канева. Серце козацької України — сучасна Черкащина — була колонізованою і рясно оселеною лише в другій половині XVI ст. Зіткнення при­кордонних інтересів магнатів Речі Посполитої з козацтвом, що було основним контингентом у колонізаційних потугах, стало однією із причин прикордонних конфліктів і воєн, що, урешті, мало наслідком велику «ребелію» козацтва у середині XVII ст.

Однак щодо прикордоння майбутньої Слобожанщини можна спостерігати не менш цікаву картину. Уже за згадано­го Івана Грозного для охорони свого прикордоння російська державна машина охоче почала залучати українських коза­ків. Ці контакти виявилися багато в чому визначальними для утворення майбутніх слобідських полків. Козаки разом із родинами селились в московських прикордонних містах цілими окремими колоніями і становили значну частину населення. Відомою сторінкою біографії Івана Сірка було отаманування 1644 р. у місті Усерд, що на південному при­кордонні Московської держави.

Військові конфлікти на прикордонні набували зчаста між­народного значення. У 1632—1634 рр. між Московською дер­жавою та Річчю Посполитою спалахнула війна, пізніше названа Смоленською, при цьому прикордоння стало місцем запеклих сутичок. Запорозькі козаки під керівництвом Якова Остряни- на захопили місто Валуйки і спалили Білгород, а московські війська, у свою чергу, 1633 р. зруйнували прикордонне місто Миргород. У той же час кримські татари Ізюмським шляхом поплюндрували московське порубіжжя. Ці події змусили Мос­ковську державу активізувати оборонну діяльність, а оскільки відчувався брак сил і ресурсів, вирішили ширше залучати укра­їнських козаків, тим більше, що козацтво із середини 30-х рр. дедалі більше конфліктувало з Річчю Посполитою. З 1635 р. почалося спорудження Білгородської лінії, де українські пе­реселенці стали відігравати доволі значну роль. У нових мі- стах-фортецях Корочі, Усерді, Уриві, а пізніше в Нижегольську українські козаки певний час становили більшість населення. Окремі фортеці, особливо на південь від лінії на великому про­сторі від Ворскли до Воронежа, зокрема Острогозьк, Охтирка, Валки, «Возный городок» (Лебедин), лише починали будувати, однак досить швидко служиле населення їх покинуло, бо не ви­тримало труднощів прикордонного життя: постійну небезпеку від татар і розбійників, незвичний клімат на болотистих місце­востях біля річок, відірваність від помість та родин, сваволю начальників. Особливість ведення промислів, складна ситуація на Лівобережжі унаслідок козацьких повстань змушувала ба­гатьох переселенців українців рухатися на величезні простори, запроваджуючи на новому місці свою соціальну організацію (козацтво) та політичну культуру (виборність керівництва і на­голошення на «вольностях» і власних звичаях).

Однією з найяскравіших сторінок неодноманітних зу­стрічей на прикордонні стали чугуївські події 1639—1642 рр. Після поразки великого козацького повстання козаки на чолі з гетьманом Яковом Остряницею вирішили переселитися під протекцію царя. Землі їм виділили поблизу кордону з Річчю Посполитою і містом Полтавою, звідки, вочевидь, була певна частина переселенців, на Чугуївському городищі, надіславши сюди воєводу і служилих для керівництва. Однак серед козаків почалися конфлікти, які розпалювали полтавські шляхтичі. До всього гетьман Остряниця забирав майно і збагачувався за рахунок переселенців. Суперечки виникли і з воєводою Ще- тиніним, що втручався в козацьке правління. Урешті, козаки убили Остряницю, розігнали російську залогу, спалили місто і помандрували до Полтави. Дуже цікавий факт: син Остряни- ці, Іван Іскра, був претендентом на гетьманство 1659 р., його прихильники були розгромлені військами Івана Виговського під Пісками, а онук, теж Іван Іскра, одним із авторів (разом з Василем Кочубеєм) відомого доносу на гетьмана Мазепу 1708 р. У всіх трьох випадках так чи інакше Остряниці-Іскри були пов’язані з переселенцями слободи. Насправді ці тери­торії ставали прихистком для опозиціонерів Речі Посполитої, а потому і гетьманів, що багато в чому визначило політичну історію цього краю аж до початку XVIII ст.

Власне, важливим періодом перед залюдненням Слобо­жанщини став час «золотого спокою» 1639—1647 рр. в Речі Посполитій, коли втихомирене козацтво знайшло вихід своєї діяльності саме в колонізаційних процесах та економічній ді­яльності, інтенсивно опановуючи українське центральне Лі­вобережжя. У цих ситуаціях відбулися важливі акти, тривале розмежування земель між Річчю Посполитою та Московською державою, що завершилося лише напередодні 1648 р. Новий кордон насправді з дуже багатьма нюансами в подальшій історії визначав західну межу Слобідської України. Відбувся обмін «Сули на Ворсклу», тобто річка Сула мала протікати землями Речі Посполитої, а значну частину Ворскли мали контролювати російські прикордонні служби.

Однак найголовнішим у заселенні майбутньої Слобідської України буде той факт, що цей процес — лише продовження колонізаційних потуг прикордоння, поступового залюденення після великих «катастроф» XIII ст. Поділля, земель середньої

[IOlICflIA.'

Похід війська Ольгерда на українські землі і Синьоводська битва на мініатюрі XVI ст.

Запорожці на чайках атакують османські галери. Гравюра, XVII ст.

. ∙-. ■ ^'∙. ~ΛL-~4^,^~r

Ногаєць і кримський татарин.

Гравюра кінця XVIII ст.

План Хаджибея 1789 р.

Російський державний військово-історичний архів

Краєвид міста Очаків наприкінці XVIII ст.

Ногайське свято. Боротьба. Світлина початку XX ст.

Демонстрація української Чорноморської громади. 1917 р.

Французькі навчання турків. Карикатура XVIII ст.

Члени Центральної Ради і Курултаю. 1917 р.

Ногайці в дорозі. Державний архів Астраханської області. Світлина 1929 р.

Бахчисарай. Літографія Т. Паркера, 1855 р.

Дніпровські пороги. Малюнок Сергія Світославського. 1885 р.

Казан. Світлина Поля Лаббе, 1897 р.

Караногаєць. Картина Макса Тільке

Караногайська жінка і дівчинка. Картина Макса Тільке

Листівка «Ой у полі могила». Амвросій Ждаха

Тарас Шевченко. Пожежа в степу

Кримські татари у дорозі. Гравюра X. Г. Гейслера

Ногайська весільна юрта-отав. Світлина початку XX ст.

Херсон. Літографія Т. Паркера, 1855 р.

Російська армія в Криму. Французька карикатура 1856 р.

течії Дніпра, лісостепового і степового Лівобережжя. За будь- яких обставин за екстенсивного господарювання і козацьких «промислів» цей процес відбувався б поступово, однак справж­нім каталізатором у цьому разі виявилася «козацька револю­ція», події повстання під проводом Богдана Хмельницького. Справді, ці події призвели до великих зрушень: після перших же поразок війни між козаками і Річчю Посполитою почина­ється велике переселення на схід, втеча від злигоднів війни, не­згод з гетьманським урядом. Значну роль тут відіграли потреба і бажання завести хороше господарство. Серед істориків цей процес викликав неоднозначну оцінку. Насамперед, замість того щоб вести боротьбу, розбудовувати інституції і господарськи опановувати наявний простір, людність екстенсивно вирушала на незаселені терени, спрямовуючи свою енергію аж ніяк не на державні чи суспільні цілі. Однак процес колонізації континен­тальної, як у цьому разі, чи заокеанської, як у випадку західних країн, — неминуча ознака цивілізацій. Важливим моментом стало і те, що українські події середини XVII ст. були запізнілим відгуком на Тридцятилітню війну в Європі, війну, котра знищила в Німеччині, за відсутністю територій для втеч, до двох третин населення, як у Брандебурзі. Це «вивільнення енергії» і освоєння нових територій насправді несло великий потенціал для майбут­ньої історії прикордоння, української історії, зберігаючи людські життя і окультурюючи напівпорожні простори.

Українські гетьмани, починаючи з Богдана Хмельницького, дуже негативно ставилися до переселення, часто стримували переселенські потоки і, звичайно, збиралися плюндрувати нові слободи, що ставали прихистком для опозиційних елементів. Так, після поразки повстання Мартина Пушкаря 1658 р. до Сум та Охтирки повтікало найближче оточення ребеліянта: Іван Донець, Яків Барабаш, Яків Черніговець. Гетьман Іван Вигов- ський зібрав війська поблизу Гадяча для походу на неслухняні слободи проти згаданих старшин та козаків, після чого в облогу були взяті прикордонні міста. Однак подальші події відверну­ли Виговського від виконання тих планів. Каральні акції на слободи влаштовував полтавський полковник Федір Жученко впродовж 1661—1662 рр., напевно виконуючи волю гетьмана Юрія Хмельницького. Та на 60-ті рр. стало зрозуміло, що сло­боди — нові населені пункти, і завданням для гетьманів було визнання їхньої юрисдикції щодо нових населених пунктів. Завдання, вочевидь, невдале.

Чугуївська невдача добре навчила московський уряд не над­то довіряти бунтівливим українським переселенцям і, якщо є можливість, тим, хто виявляє свою лояльність і підданство, селити подалі від кордону. Велике переселення, цілий Черні­гівський полк на чолі з полковником Іваном Дзинковським, з родинами і худобою 1652 р. було направлено за сотні верст до недобудованої фортеці Острогозьк на річці Тихій Сосні, хоча переселенців і могли оселити біля Недригайлова, що на Сумщині. Переселенці до Острогозька дуже швидко натрапили на велику проблему — воєводське правління. Конфлікти набу­вали кумедних ознак, особливо що стосується корупції і задо­брювань прикордонної воєводської адміністрації. Українські переселенці носили чуби («хохли»), і воєвода Денис Астафьєв прагнув переконати в будь-який спосіб, що з такими зачісками до церкви ходити не годиться. Інший приклад: уже згаданий во­євода просив збудувати окрему в’язницю, оскільки українські переселенці відмовлялися охороняти в’язнів в основній адміні­стративній будівлі — «приказной избе» («то им не заобычей»).

Найбільші міста майбутньої Слобожанщини в основному виникали на старих уже поселеннях, городищах, часто запусті­лих від попередніх колонізаційних спроб. Місто Суми виникло на Барліцькому городищі, куди 1655 року прийшли переселенці з містечка Ставищ Білоцерківського полку. Близько 1657 року Охтирку, запустілу прикордонну фортецю, залюднили мешкан­ці сусідніх містечок, у той же час поблизу Лебединого озера та російської залоги «Возний городок» осіли козаки. Здавалося б, непридатні поселення Валки та Цареборисів протягом 1654— 1655 рр. також заселили переселенці. На Змієвому городищі уже 1656 р. переселенці почали будувати фортецю — Зміїв.

А на місці впадіння річки Лопань у Харків, на зручному плато земель Білгородського Миколаївського монастиря наприкінці

1654 р. колонізатори заклали поселення, назване за річкою Харків. Харків на початку свого існування був надзвичайно цікавим містом — з яскравою козацькою структурою, поділом на сотні на чолі з отаманом (першим відомим отаманом був Іван Кривошлик). Харківські мешканці налагоджували своє життя і будували фортецю за своїм звичаєм, а не за вказівка­ми воєводи (у Харківську колонію воєводу призначено уже

1655 р.). Доволі швидко заснували церкву (Успіння Пресвятої Богородиці) та добилися права проводити ярмарки.

Тут треба також згадати про наявність російських коло­нізаційних ініціатив, особливо на південь від Білгородської лінії та біля Чугуєва. Так, поруч із Харковом виникли села російських служилих, які несли службу на прикордонні і нез- рідка потому і в Харківській фортеці. їхні назви були часто патронімними (за прізвищами): Васищеве, Жихар, Бабаї. На північ від Харкова виникли два села з етнічно різним насе­ленням, наприклад Руська Лозова та Черкаська Лозова, Руські Тишки та Черкаські Тишки («черкаси» — назви українців в ро­сійській документації). Так само вагомі російські поселення були на західному закінченні Білгородської лінії (Вольний) та поблизу Путивля: Кам’яне, Недригайлів, Червлене. Спочатку можна було спостерігати побутові конфлікти між російськими «дітьми боярськими» та «черкасами». Поблизу Лебедина «діти боярські» навіть зрізали у місцевого населення згадані попе­ред «чуби», певно, як ознаки тожсамості. Однак з часом насе­лення змішувалося, і тоді українські поселенці превалювали. Побутові суперечки між нащадками російських і українських переселенців можна спостерігати і до сьогодні на Сумщині. Ці випадки часто випадають з дослідницьких практик, хоча є багато цікавих моментів запозичень. На пізнішому етногра­фічному матеріалі це дуже помітно. Від росіян українці запо­зичили використання плуга, увагу до коней, деякі особливості млинарства. Від українців росіяни запозичили окремі лексеми (кавун, горище, тирса), поширення системи бжільництва та ви­користання волів у рільництві. Важливий також момент куль­турних засвоєнь: русифікація прізвищ, особливо московською бюрократичною системою, поширення вотчинно-помісного землеволодіння і принципів російського судочинства («Со­борне уложеніє», 1649 р.) були невід’ємною ознакою початків сталої історії Слобожанщини.

Слід зважати й на особливості колонізації. Передусім йдеть­ся про нестабільне населення, адже, осадивши слободу чи на­віть побудувавши фортецю, більшість мешканців розходилася на «уходи» займатися найрізноманітнішиими промислами, по­вертаючись до населеного пункту лише в разі небезпеки чи на зимівлю, а зчаста й осідаючи довкола нового населеного пункту селами та хуторами. Тобто з часом населений пункт «обростав» селами, хуторами, слободами чи околицями. Цю тенденцію можна простежити на прикладі Харкова, де відбулася глобаль­на урбанізація. Так, Верещаківка, Основа, Залютино, Данилівка, Олексіївка, що в минулому були поселеннями поза фортецею, на сьогодні — невід’ємна частина міста.

Найважливішою засторогою для вивчення колонізаційних процесів буде те, що залюднення Слобідської України відбува­лося із сусідніх (найближчих географічно) територій (Полтава, Миргород, Ромни), звідки вирушав контингент для колоніза­ції. Опанувавши території, незрідка цей непосидливий еле­мент мандрував далі, і потреба в колонізації нових просторів протягом тривалого часу була чи не основною у виникненні конфліктних ситуацій. Зрідка в переписах зазначалося, звідки прибули переселенці. Відомо, наприклад, що Острогозьк засе­лили мешканці Чернігівщини, а Суми — мешканці з Правобе­режжя. Однак містечко Золочів біля Харкова було засновано переселенцями з Мишурового рогу, відомої переправи через Дніпро. Переселенці до Охтирки, за переписом 1659 р., наді­йшли переважно із суміжних територій — Ромен, Полтави, Гадяча. Ця теза, здається, має потребувати доказів, однак ці­каво це перевірити просопографічним способом. Харківський отаман з цікавим і рідкісним ім’ям та прізвищем Ждан Курган, згідно з переписом 1649 р., був полтавським мешканцем. Під час істотних перипетій 60-х рр. XVII ст. полтавські мешканці продавали свої ґрунти, зазначаючи, що вже мешкають у Хар­кові та Мерефі. Таке сусідство і особливість колонізації мі­стили виразний прикордонний компонент. Це жодним чином не применшує ролі переселенців з Правобережної України чи навіть з Поділля. Але тут слід сказати, що можливості історика надто обмежені через брак, а то і втрату суміжних джерел, тож насамперед йдеться про етнографічні та мовознавчі студії. За мовою переселенців та їхніх нащадків можна певною мірою визначити, звідки ті прийшли, а за ономастикою та географіч­ними назвами визначити зміни в поселеннях. Так, у містечку Вільшани, що біля Харкова, мешканці традиційно пом’якшу­ють звук «о», говорячи немов «купійка», «улійка», «пувітка», що характерно для окремих районів Черкаської області. Крім того, одна з центральних частин Більшая називається Лисянкою, як і містечко на Черкащині. Тобто переказ, що пов’язує заснування Вільшани мешканцями з Вільшани Корсунського полку (усе на території сучасної Черкаської області), має під собою ґрунт.

Не менш цікавим моментом є процес внутрішньої колоні­зації, коли з уже заснованих укріплених поселень колонізатор вирушав в околиці і осаджував нові міста та села. Яскравим може бути приклад охтирських колонізаційних ініціатив. Жва­вий переселенець рухався на схід, і, наприклад, уже 1658 р. охтирський мешканець Kapno Борзиленко прагнув осадити поселення на Богодуховій гаті (понад річкою Мерлою), у по­дальшому — містечко Богодухів. Мешканець міста Нижеголі (зараз на території Російської федерації) «черкашенин» (так на­зивали українців в російських джерелах) Мартин Старочудний 1674 р. почав осаджувати поселення на Вовчих водах — у по­дальшому Вовчанськ. Досить важливими були ініціативи сум­ських мешканців козаків та старшин на чолі з отаманом, а потім і полковником Герасимом Кондратьєвим. Під їхньою егідою та закликами до переселення у 70-ті рр. XVII ст. були засновані три міста з подібними закінченнями в назвах: Білопілля, Kpac- нопілля, Миропілля. Виходець із Миргорода, що мешкав у сло­бідському Змієві, полковник Яків Черніговець керував колоні­зацією понад середньою течією Сіверського Дінця та Осколу. За його керівництва були осаджені Балаклія, Андрієві лози, Ізюм, Савинці, він також сприяв залюдненню Лиману та Маяцька. Постаті, що керували оселенням називалися осадчими. Саме ці особи або приводили ватаги переселенців, або вирушали зі слобід із закликами до переселенців і приводили тих на певні місця. Історія зберегла чимало імен таких осадчих, про деяких із них збереглися навіть легендарні дані. Наприклад, відомий Іван Сірко певно ж був одним із осадчих Мерефи коло Харкова і населив біля цього містечка сільце Артемівку. Незрідка осадчі відновлювали покинуті місцини та містечка. Так, після подій 1668 р., коли багато містечок було поруйновано, а мешканці розійшлися, Валки відновлював Григорій Рогозенко (з ним же пов’язані два населених пункти біля Валок — Черемушна та Огульці), Мерефу ж, вочевидь, після тих же подій 1668 р. від­новлював Єрофій Миргородський. Ця мінливість у населенні і осадженні стане дуже характерною і складною для розуміння закладання багатьох слобідських міст.

Значно складніше визначити осадчих та їхні ролі у містечках, що динамічно розвивалися, повсякчас приймаючи переселенців. Тут цікавішими будуть ті перші отамани, які очолювали грома­ду переселенців. У Харкові це були Іван Кривошлик та Тиміш Лаврінов, в Охтирці — така колоритна постать, як Дмитро Py- жинський. Треба визнати, що ці отамани та осадчі, живучи у час великих суперечок та конфліктів, погано знаходили спільну мову з воєводами та місцевими російськими чиновниками.

Були ще кілька форм колонізації, що набули свого розвитку вже після основних переселенських потоків. Заволодівши ве­ликими земельними маетностями, місцеві старшини чи росій­ські поміщики засновували там села і навіть укріплені містечка. За приклад тут може правити містечко Водолага, засноване Гри­горієм Донець-Захаржевським. Узагалі, довкола перших містечок виникали великі «латифундії» з центрами у майбутніх великих населених пунктах (скажімо, Тростянець поблизу Охтирки, ма­єтність полковника Івана Перехрестова, низка місцин родини сумських старшин та полковників Кондратьєвих: Бобрик, Старе село, Вистороп). Дуже цікавими є поселення з українців, оса­джених на прикордонні російськими діячами, зокрема засноване князем Олексієм Черкаським велике село Олексіївка (зараз Біл- городська область Російської федерації) чи село Борисівка, за­сноване наприкінці XVII ст. воєводою Борисом Шереметьєвим.

Досить цікавою є монастирська колонізація, заснування монастирів і виникнення довкола них поселень, але слід визна­ти, що цей тип колонізації не мав поширення. Ініціатива Свя- тогірського монастиря здійснити осадження нових поселень в середній течії Сіверського Дінця не мала належного успіху. Надалі досить часто монастирі засновували впливові старшини чи осадчі, і довкола них виникали певні поселення.

Основною складністю адміністрування й управління слобід була конфліктність між козацьким правлінням і воєводами чи російськими приказними людьми. Візьмімо для прикла­ду ситуацію в полкових центрах. В Острогозьку ця конфлікт­ність виявлялася повсякчас і урешті мала наслідком досить пасивну підтримку полковником-осадчим Іваном Дзиковським повстанців — прихильників руху з козацького Дону. Справжня криза спостерігалася в Сумах на початку 60-х рр. XVII ст., коли місцеві мешканці обрали місцевим отаманом чаклуна Федора Христиченка, знехтувавши думкою воєводи та лояльного до Москви отамана Герасима Кондратьева. В Охтирці, як місті, близькому до Запоріжжя та бунтівливих південних полків, постійно спостерігається конфліктна ситуація, пов’язана із су­перечками. Навіть перший полковник Охтирського полку Іван Гладкий покинув Охтирку 1661 р. та подався на Запоріжжя. Перший харківський отаман Іван Кривошлик був одним із учасників заколоту проти воєводи у жовтні 1668 р.

Найяскравіше ця «звичаєва» конфліктність виявилася під час подій початку 1668 р., що призвело до руху «назад» зі слобід, нової відбудови міст. Зовні це пов’язувалося із відомим висту­пом гетьмана Івана Брюховецького проти московської владц і прийняття ним османського протекторату. Після свого висту­пу восени 1667 р. Брюховецький почав листування зі слобід­ськими полковниками (на той час уже були утворені слобідські полки) із закликом приєднатися до його вчинку. Найвдячні- шим його респондентом виявився харківський полковник Іван Сірко. Українська історія доби Руїни виявиться сповненою парадоксами. Саме сварка з новим гетьманом Іваном Брюхо- вецьким була однією із причин переселення отамана Івана Сірка на слободи в 1664 р., де він і очолив один із полків. Сірко підтримав Брюховецького, однак виступ почався за невдалої пори у березні 1668 р., під час весняної повені. Сам Сірко дуже опосередковано переймався своїми слобідськими обов’язками, листуючись із гетьманами та здійснивши 1667 р. разом із за­порожцями спустошливий похід на Крим. Майбутній кошовий навіть мешкав не в полковому Харкові, не бажаючи, вочевидь, спілкуватися з воєводою, а жив поблизу Харкова, у новооса- дженій слободі Мерефі (хоча, певно, на хуторі поблизу слобо­ди). Ці особистісні особливості Івана Сірка і позначилися на долі повстання. Сірка охоче підтримали переселенці із Мерефи, Змієва, Валок, Цареборисова, Маяцька. Однак спроби захопи­ти Харків не мали успіху. Повернувши на захід до Красного кута і Охтирки, де зазнав поразки, Іван Сірко приєднався до гетьмана Петра Дорошенка. У листі гетьмана Дорошенка до московської влади 1669 р. особливо чітко описано, чому Сірко покинув слободи, бо, за українськими звичаями, над козаками має бути отаман, а над поспільством — війт має бути, і жодних воєвод чи приказних. Суперечки в управлінні спричинили до повернення емігрантів та зворотних рухів. Тут гарним при­кладом буде історія Зміївського монастиря, заснованого перед 1668 р. Тут у часи неспокою ігумен Геннадій, забравши книжки й речі перебрався до Полтави, де також ставши ігуменом.

Наступні вагомі катаклізми відбулися уже 1670 р. і були пов’язані з відомим рухом Степана Разіна на Дону. Загони Pa- зіна під керівництвом колишнього служилого з Білгородської лінії Федора Колчева дістали підтримку від острогозького полковника Івана Дзинковського і зайняли у вересні 1670 р. Острогозьк та сусіднє містечко Ольшанськ. Але Дзинковський у своїх протистояннях з воєводою недооцінив простолюд та суперечності острогожців з донським козацтвом. Унаслідок заколоту, що очолив острогозький сотник Герасим Карабут, острогозького полковника було схоплено і передано урядовим військам, що увійшли до міста, а згодом з кількома старши­нами і дружиною страчено. Дітей Дзинковського заслали до Сибіру. Інший разінський отаман Лесько Черкашенин, родом з Опішні і, вочевидь, шуряк відомого діяча на слободах Івана Донця, очолив істотний похід, захопивши за підтримки міс­цевого населення Маяцьк, Цареборисів, Балаклію Чугуїв та Зміїв та наблизився до Харкова. Повстанців було підтримано в Мерефі та Богодухові. Та похід виявився невдалим. Війська разінців були розбиті в кількох боях. Власне, підтримка руху донців на слободах свідчила про істотні проблеми у відносинах прикордонної демократії та воєводського правління.

Тут слід визнати, що зацікавлений у колонізації цієї частини Дикого поля центральний російський уряд йшов на зустріч українським переселенцям, стаючи на їхній бік у конфліктах з місцевими російськими чиновниками. Ще один важливий момент, на який слід зважити, — це колонізаційні порозуміння між різними за етнічним чи соціальним походженням пере­селенцям. Передусім треба було освоювати великі простори, займатися промислами і вести торгівлю, спільно нести службу, будувати укріплення, ходити в походи і на сторожі, наражаю­чись на постійну небезпеку. Попри конфліктність, колонізація передбачає також порозуміння не лише між українськими та російськими переселенцями, але і з представнимками інших етносів чи груп. Велика картина осадження простору створила відкритий для конфліктів та порозумінь, діалогів та полілогів регіон, насправді насичений суперечностями — явними та при­хованими. Найголовніша принада цього регіону — відкритість до новацій: ідеології знаходять тут певний грунт і навіть поча­ток та не перетворюються на «масову релігію».