Останні спроби Польщі спільно з частиною козацької старшини оволодіти Лівобережною Україною.

Слободищенський трак­тат 1660 р. викликав неоднозначну реакцію українського народу. Одна частина старшини, козацтва й духовенства визнала його, інша — ні. Особливо багато противників трактату виявилося на Лівобережній Україні, населення якої ще не втратило останньої віри в благодійність українсько- російського союзу.

Наприкінці 1660 р. польські та правобережні українські війська, а також татари вступили на Лівобережну Україну. Серйозний опір їм вчинили міста з російськими гарнізонами, у тому числі Батурин, Ніжин і Переяслав. Ніжинський і Переяславський полки на чолі з Василем Золотаренком і Якимом Сомком мужньо боронили свої землі. Зустрівши організований опір, об’єднані сили наступаючих мусили ві­дійти за Дніпро. Однак ні король, ні Юрій Хмельницький не залишили наміру встановити свою владу над Лівобере­жною Україною. Влітку 1662 р. вони знову вирядили війська на Лівобережжя. Багато сіл і міст без опору піддалося загонам Хмельницького. Під Переяславом затяжні позиційні бої не дали переваг жодній із сторін. Під натиском російських військ Григорія Ромодановського Ю. Хмельницький почав спішно відступати. При переправах через Дніпро під Ржи- щевом і Каневом більшість його 12-тисячного війська по­тонула або була перебита.

Замість Юрія Хмельницького правобережне козацтво об­рало гетьманом Павла Тетерю (1663— 1665). Щоб усунути потенційного суперника, Тетеря звинуватив Ю. Хмельницького у зраді й домігся його ув’язнення в Ma- рієнбурзьку фортецю. Згодом Юрій потрапив у полон до татар, був виданий ними туркам і перебував у стамбульській фортеці Єдикуле. Влада Тетері поширювалася лише на Пра­вобережну Україну, а на Лівобережжі розгорнулася боротьба за гетьманську булаву. Найбільші шанси на неї мав спочатку переяславський полковник й одночасно наказний гетьман Яким Сомко, котрий у зовнішній діяльності орієнтувався на Росію. У своїх діях він спирався на підтримку місцевої старшини, заможних міщан і козаків. Знаючи самостійність і незалежність Сомка, російський уряд поставився до його кандидатури досить стримано.

Несподівано для багатьох у боротьбу за владу на Геть­манщині втрутилося Запоріжжя. Претендентом на гетьман­ство запорожці висунули кандидатуру свого кошового Івана Брюховецького, який колись був слугою гетьмана Богдана Хмельницького, а після його смерті перебрався на Січ. Ос­новну ставку Брюховецький зробив на бідне козацтво й так звану чернь, найбільш незадоволених лівобережною старши­ною. У хід пішли досить звабливі для бідних мас обіцянки збагатити їх і покарати «золотожупанників». Збіднілі козаки, міщани, а також селяни повірили кошовому Запорізької Січі, в якій вбачали ідеал справедливого устрою суспільства. Тому на «чорній раді» під Ніжином 17— 18 червня 1663 р. вони не стільки голосами, скільки шаблями й киями звели на гетьманський престол Брюховецького. Російський воє­вода Данило Великогагін визнав вибори правильними і видав новому гетьману на смерть Сомка, Золотаренка, Силича та ще кількох старшин. Інші багачі поплатилися «добрами» й посадами. До влади на Гетьманщині прийшли переважно ма- лоімущі люди, які в жадобі збагачення перевершили своїх по­передників і швидко забули передвиборні обіцянки.

Таким же прислужником, тільки польського короля, став правобережний гетьман Тетеря. Зібравши під свої знамена полки Богуна, Гуляницького, Тополя та інших полковників, він умовив Яна Казимира на новий похід на Лівобережжя. 2 листопада 1663 р. польські корогви, козацькі полки й татари переправилися під Ржищевом на Лівобережжя. Одна частина військ наступала на Полтавщину, інша — на Пе­реяславщину й Чернігівщину. Без особливих зусиль напад­ники взяли Вороньків, Бориспіль, Гоголів, Баришівку та інші містечка й села. Серйозний опір вони зустріли тільки в Ніжині та Салтиковій Дівиці. Але становище наступаючих поступово ускладнювалося. Кошовий Іван Сірко у грудні 1663 р. розгромив під Перекопом орду й тим самим не дав хану змоги направити на допомогу польському королю знач­ні військові сили. Потім запорожці розгорнули наступ на резиденцію правобережного гетьмана Чигирин та Поділля. Через це Ян Казимир мусив відправити Тетерю з частиною козаків на Правобережжя, внаслідок чого його армія змен­шилася.

Чим далі просувалося польське військо до російського кордону, тим запекліший опір зустрічало на своєму шляху. Незадоволене руйнуванням осель і господарств, вбивствами і грабунками лівобережне населення схилялося до Росії. При облозі Глухова в січні 1664 р. міщани не підтримали спробу Василя Уманця заарештувати київського полковника Василя Дворецького і здати місто полякам. На захист Новгорода- Сіверського піднялося населення чи не всієї округи. На бік захисників міста мав намір перейти і Богун. Дізнавшись про це, польське командування заарештувало і 27 лютого розстріляло його. Однак страта козацького полковника не зарадила справі. Під натиском армії Григорія Ромоданов- ського, Брюховецького і повсталого населення знекровлені й голодні польсько-козацькі війська Яна Казимира панічно відступали на Правобережжя. Так невдало закінчилася остання спроба частини козацької старшини спільно з Поль­щею звільнити Лівобережну Україну від російських гарні­зонів. Лівобережжя лежало з руїнах. Тисячі людей загинули, чимало потрапило в полон або сховалося в майже недоступ­них місцях.