Колонізація Придунайського краю

Одними з перших значних контингентів українського і росій­ського населення, яке оселилось у пониззі Дністра та Приду- найських землях на початку XVIII ст., були запорозькі та не- красівські козаки, протягом наступних десятиліть тут осідають селяни-утікачі, солдати, полонені.

Як відомо, після поразки під Полтавою 27 червня (8 липня) 1709 р. І. Мазепа разом з кошовим отаманом К. Гордієнком і за­порожцями перейшли до Молдавії в м. Бендери. Після смерті І. Мазепи, значна частина його прибічників у 1710—1711 рр. опинилася не лише в Бендерах, але й в нижньодунайських мі­стах Кілія і Рені. Кількість козаків, які пішли з Мазепою, мож­на вважати незначною, попри всі спроби наступника Мазепи, П. Орлика, збільшити її. Після краху політичних і військових планів останнього понад 550 осіб його прибічників повернулось із Бессарабії в українські землі. Незважаючи на це, з Орликом залишалось чимало козаків. Підтвердженням цього є слова ро­сійського посла І. Неплюєва, який у жовтні 1734 р. проїжджав через Буджак: «У селі Каушанах, у 4-х годинах за Бендерами, зна­ходиться Орлик, де він з усією своєю розбійницькою станицею квартиру має, вона має 100 або 150 чоловік, а кажуть, що цього літа при ньому тих «неробів» до 700 зібрано, але розбіглися».

Розміщення на початку XVIII ст. Олешківської Січі на тери­торії, підвладній Криму, призвело до того, що виходи козаків на заробітки — «аргатування» — у пониззя Дністра і Дунаю стали звичайним явищем, що, безумовно, сприяло детальному знайомству і переходу українців і росіян на територію нижньо­го Подністров’я і Придунайських степів. Запорозька сірома продовжувала великими ватагами виходити на промисли у ту­рецькі володіння і під час існування вже Нової Січі.

Дослідники не раз звертали увагу на той факт, що на початку XVIII ст. помітним стає проникнення слов’янського населення в Придунайські землі із сусідніх з ними територій. Мова йде про українське і російське населення, яке не було пов’язане із козаками. Серед них були вихідці з різних прошарків суспіль­ства, кожний з яких мав свої підстави для втеч: солдати, міща­ни, селяни та інші. У документальних матеріалах вони названі: «піддані російські, які зайшли в володіння Туреччини і Мол­давії», «піддані колишнього Польського королівства», вихідці «цесарські», «австрійські», «Римської імперії», «Німеччини», «уродженці Турецьких областей». Такі назви мають суто фор­мальний характер, що пов’язано із назвою місць походження. Всі ці українські і російські вихідці нічим, по суті, не відрізня­лись один від одного і навіть від українських козаків, являючи собою зазвичай таких самих селян-утікачів. Специфічну групу становлять лише «уродженці Турецьких областей», більшість з яких були дітьми українських селян-утікачів, які декілька десятків років тому зайшли в турецькі володіння.

Появі такої категорії, як «піддані російські, які зайшли у во­лодіння Туреччини і Молдавії», сприяла, зокрема, Російсько- турецька війна 1735—1739 рр. Мобілізація і такі тяжкі умови призводили до втеч із різних частин армії до Литви, Польщі і Бессарабії. Граф X. А. Мініх змушений був видавати численні накази про боротьбу з дезертирством солдатів, які особливо посилилися у 1738—1739 рр., коли російська армія стояла на Дністрі. Тут російська армія змушена була повернути назад, тому що на протилежному боці стояла сильна турецька армія і поширювалась епідемія чуми. Під час відступу російську ар­мію переслідували татари, внаслідок чого вона втратила поло­неними до 10 тис.

Через два роки після завершення війни російський уряд оголосив про вільне поселення у задніпровських районах «для кращого тих великоросійських і малоросійських людей із-за кордону виклику». Внаслідок цього протягом 1741 р. із Польщі і Задністров’я вийшло 195 родин колишніх утікачів.

Протягом 40—60-х рр. XVIII ст. проникнення українського населення в пониззя Дністра і Придунайські землі тривало, хоча і не настільки інтенсивно, здебільшого за рахунок утікачів з Росії та Польщі, а також тих, хто виходив «в турецькі кордо­ни» на промисли. Цьому сприяла відносна стабілізація міжна­родної ситуації в регіоні. У 1760—70-ті рр. зростання чисель­ності українського і російського населення в Придунайських землях відбувається також за рахунок вихідців з українських територій Росії та Польщі. Значною мірою до цього спричи­нилася російсько-турецька війна 1768—1774 рр., Коліївщина і боротьба проти польських конфедератів.

Майже одночасно спостерігається найбільший вихід коза­ків у Придунайські землі внаслідок зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. У перші роки після зруйнування Січі запорожці, ймовірно, ще не мали власної організації, були розкидані по рибних промислах Очаківщини, Подністров’я, нижнього Ду­наю. Російська імперія вживала до козаків здебільшого тактику «приватних запрошень», не ставлячи офіційно перед султаном питання про повернення козаків.

У вересні 1778 р. полковник Рєпнінський повідомляв про те, що турецька влада має намір створити на Дністрі Січ, для чого «місце визначене між Бендерами й Аккерманом», але до реаль­ного заснування Січі як автономної організації справа не ді­йшла. Тяжкі умови, у яких опинились задунайські запорожці, а також низка заходів російського уряду, спрямованих на ви­клик козаків у Росію (зокрема, амністія 1779 р., агітація росій­ських агентів), призвели до того, що окремі групи задунайців почали повертатися до Росії. Справді, протягом 1783—1784 рр. до Росії повернулись понад 200 осіб. Вплинуло на виїзд козаків до Росії і оголошення про створення із колишніх запорожців «Війська вірних козаків» (на противагу «невірним турецьким» запорожцям), яке з квітня 1788 р. дістало назву Чорномор­ського козацького війська. Події 1783—1785 рр. зумовили сер­йозні зміни у ставленні султанського уряду до задунайських запорожців, оскільки створили реальну можливість виходу

козаків із турецьких володінь. Останнє в умовах підготовки нової війни з Росією, для Туреччини було вкрай небажане.

Проте тут вони натрапили значний опір козаків — некрасів- ців, з якими нещодавно разом брали участь у російсько-турець­кій війні 1787—1791 рр. на боці Туреччини. Некрасівці були донськими козаками-старообрядцями, які брали участь у по­встанні Кіндрата Булавіна і після його поразки на чолі з ота­маном Гнатом Некрасовым пішли на Кубань. У 40—70-х роках XVIII ст. через внутрішні суперечки та політику російського уряду вони почали переселятися на Дністер і пониззя Дунаю. У 80-х роках їхня кількість збільшується, і вони офіційно от­римують дозвіл турецького султана на поселення у дунайських гирлах. Разом з ними оселялось й російське, переважно селян- ське-старообрядницьке населення, назване липованським або пилипонським. Активна розбудова Січі задунайцями і пов’я­заний з ним перерозподіл земель як засіб для існування мав призвести до конфлікту з некрасівцями. Значення мала не лише вигідна земля у дунайському гирлі, плавні, рибні лови, не ос­танню роль відігравали і різні релігійні конфесії запорозьких та некрасівських козаків. Доки турецький уряд не звертав уваги на стосунки між задунайцями і некрасівцями, взаємини між ними дійшли до кривавих розправ. Турецька адміністрація змушена була втрутитися і наказала задунайцям перейти в район Сеймен Ісакчинської округи (за 50 верств вище від Гірсова по Сухому Дунаю). Січі з відповідним устроєм в Сейменах не було, тому що задунайці дивились на цю місцевість як на тимчасову.

Політичні події 90-х років XVIII ст., а саме — російсько-ту­рецька війна 1787—1791 рр., принесли нову хвилю утікачів у Придунайські землі. Дослідники відзначають протягом 1788— 1789 рр. численні втечі солдатів зі складу Катеринославської армії, що розташувалася на березі Дністра, із частин, розташо­ваних у Запрутській Молдавії, Каушанах, Бендерах, а 1790 р. — із Приморського і Троїцького полків, дислокованих в Аккер- мані.

Поділи Речі Посполитої і, як наслідок, розподіл українських земель між Росією і Австрією сприяли появі таких груп насе­лення, як «піддані колишнього Польського королівства», вихід­ці «цесарські», «австрійські», «Римської імперії», «Німеччини».

Частина утікачів, які переходили у Придунайські землі, по­повнювали ряди задунайських козаків. Уже 1797 р. російський агент у Галаці П. Ренський повідомив генеральному консулу в Яссах 1.1. Северину про те, що «турецьких запорозьких військ кошовий» приїжджав до нього і під час цієї таємної зустрічі роз­повів, що задунайських козаків вже є близько 20 тис. і внаслідок розпочатих військових дій проти заколотників Пазванд-оглу, був надісланий один зі старшин ще збирати козаків вниз по Дунаю.

У 1803—1804 рр., поповнивши свою чисельність утікача­ми з України, задунайці витіснили некрасівців і заклали Кіш у Катирлезі. Рапорти російської прикордонної адміністрації і донесення російських консулів свідчать про появу в цей період у Придунайських землях численних груп задунайських запо­рожців. Предводитель дворянства Тираспольського повіту Ту­манов 10 квітня 1804 р. повідомляв херсонському військовому губернатору О. Г. Розенбергу про те, що задунайські запорожці, які брали участь у боротьбі турецьких урядових військ із зако­лотниками Пазванд-оглу, одержали дозвіл султанського двору селитися «по ордах татарських» в Аккерманському і Кілійсько- му округах і по берегах нижнього Дунаю. Ці самі дані повто­рювались декілька разів у донесеннях інших представників російської адміністрації прикордонних районів Дністра. Кіш у Катирлезі проіснував до 1805 р. і був зруйнований турецьким феодалом Пехлеван-оглу і некрасівцями.

Нова російська-турецька війна, що розпочалась у листопаді

1806 р. за землі поза Дністром, поставила перед військовим керівництвом Росії нове завдання — залучити задунайців на свій бік. Створенням Усть-Дунайського війська царська адмі­ністрація передбачала взяти під свій контроль місцеве україн­ське населення, одержати додатковий військовий контингент і, спираючись на нього, завдати рішучого удару Задунайській Січі. До війська дозволяли набирати задунайських запорожців, колишніх чорноморських козаків та інші категорії українського і російського населення, які проживали в Бессарабії, Молдавії і Волощині до 1806 р. Заборонялося приймати лише підданих Росії, які перейшли кордон після початку війни. Однак не допу­стити проникнення у військо українських і російських утікачів з 1806 р. було неможливим. Одеський комендант генерал-майор Кобле з обуренням писав, що «в цьому війську різного зван­ня людям чиниться набір на службу не вимагаючи про їхній стан документів, що дають змогу обрати службу. Це тим, які шукають порятунку від повинностей, а також від регулярної служби і невиплачених боргів, дуже сприяє». За національним складом у війську 73 % становили українці, 10,5 % — росіяни, 6 % — поляки, 4,3 % — молдовани і волохи, 2,3 % — болгари, 1,9 % — серби, 2 % — угорці, греки та інші. На середину липня

1807 р. у війську нараховувалося понад дві тисячі козаків.

Цікавим є те, що список походження усть-дунайських ко­заків дає можливість підтвердити наявність у Придунайських землях усіх зазначених вище груп українського і російського населення. Так, із турецьких запорожців 25,5 % усть-дунайців; з колишніх чорноморців — 20,1 %; з російських підданих, що зайшли за Дністер, — 28,8 %; з козаків, які народилися в Ту­реччині, — 8,2 %; з австрійських підданих — 6,5 %; з підданих Польського королівства — 3,8 %; сербів — 26 1,9 %; болгар — 2,3 %, інших — 2,9 %.

Масовий рух селян у Придунайські землі за «козацькою во­лею» викликав тривогу уряду, внаслідок чого 20 липня 1807 р. Олександр І в рескрипті на ім’я І. І. Міхельсона видав наказ припинити подальше формування війська і вжити всіх заходів щодо повернення утікачів до Росії.

Для його ліквідації на Дунай прибула спеціальна каральна експедиція на чолі з начальником Херсонської рухомої міліції генерал-лейтенантом І. О. Нікорицею. Вона повинна була за­арештувати всіх утікачів та повернути їх до Росії, а колишніх задунайських запорожців і чорноморців відправити на Кубань. Частина з них перейшла за Дунай до запорожців, частина ли­шилася в Бессарабії і вже у 1828 р. сформувала у Придунай- ських землях Дунайське козацьке військо, у якому 34 % стано­вили українці та 15,5 % — росіяни.

Після закінчення війни задунайські запорожці отримали поповнення з України і в 1812 р. вирушили на некрасівські поселення. Вони оволоділи Катирлезом, але Січ там не поно­вили, а пішли далі і зайняли головний центр некрасівців — се­лище Великий Дунавець на Георгіївському гирлі, де і заклали Січ. З 1814 до 1828 рр. саме тут існувала так звана Дунавецька Січ. За період свого існування Січ поповнювалась здебільшого утікачами з України та Росії: колишніми козаками, кріпаками, дезертирами російської армії та іншими і відіграла значну роль у процесі залучення українського і російського елементу в Придунайські землі.

Розселенню українського і російського населення у Приду- найських землях сприяла політика власне Туреччини. У ній, на нашу думку, можна визначити два основних напрями. Кожен з них переслідував мету закріплення турецької влади в Приду- найських землях. Перший напрям провадили офіційні установи й уряд Туреччини. Він характеризується подальшим прагненням залишити ногайців у регіоні. Другий реалізувався опосередко­вано, але втілювала його місцева турецька адміністрація і фео­дали. Він характеризується намаганням залучити й затримати усіма можливими засобами (пільги, найм, полон, переховування, продаж тощо) дешеву робочу силу в краї і, відповідно, у своїх власних господарствах. Через це досить часто місцева турець­ка адміністрація крізь пальці дивилась на оселення утікачів на підвладній їй території. Таким чином, вона несвідомо, але проводила політику заселення й освоєння досліджуваного ре­гіону. Постачальником людських ресурсів, які безпосередньо освоювали землі, було українське, російське та інше населення сусідніх з Придунайськими землями територій. Так, у 1734 р. згаданий вже російський посол у Константинополі І. Неплюєв повідомляв Генеральній військовій канцелярії про те, що ту­рецькі купці «козаків з собою в Турецьку державу вивозять і залишають». Подібні ж дані мала російська адміністрація, і 1748 р. київський генерал-губернатор на підставі повідомлень, отриманих від російських дипломатів у Константинополі, по­переджував кошового М. Кондратьева про те, що «і в теперішні недалекі часи працівників в Аккермані і в Кілії багато, яких безперестану продають».

Російська влада намагалась повернути своїх підданих, але хан­ський уряд, і особливо буджацький серакієр, всіляко саботували виконання угод про взаємне передання утікачів і полонених. У квітні 1742 р. російський посол у Константинополі Вешняков у меморії султанському уряду зазначав, що хоча кримський хан і запевняв, що всі полонені повернені, проте агент посольства В. Пушкарьов «сам багато сотень в усіх містечках... бачив». Про ці обставини повідомляв Вешняков і київському генерал-гу­бернаторові у травні 1743 р. У донесенні про відправлення із турецьких кордонів полонених він писав про «великі складнощі в тому краї від Аккермана до кордонів полонених виручати, бо там татари надто мало султанських наказів слухають».

Слід зауважити, що турецький уряд, прагнучи закріпити за собою південні степи і послабити російські кордони, інколи теж видавав офіційні розпорядження щодо проведення політики освоєння Буджака і для залучення на ці території населення із прилеглих країн. Осавул В. Решетов, який побував в Очаків­ському степу і Придністров’ї, повідомляв у березні 1761 р. до Київської губернської канцелярії про те, що місцевій турецькій адміністрації «доручено про поселення тої землі головне піклу­вання мати». Вихідцям оголошувались «вигоди і полегшення в податях з установленням корисних розпорядків». З цієї при­чини, повідомляв В. Решетов, «більшою частиною селяться там утікачі малоросійських слобідських полків, з Новоросійської губернії та із Польської України» і «народ зі згаданих сторін сильно туди сходиться, і селища ними дуже збільшились й вони безперестану прибавляються».

Незважаючи на численні конвенції та угоди, укладені вже в другій половині XVIII ст. між Росією і Туреччиною щодо по­вернення утікачів, вони не виконувались повною мірою. Попри подібні протести російських дипломатів, турецька прикордон­на влада продовжувала приймати російських утікачів.

Специфічну політику проводила Туреччина і Кримське хан­ство щодо запорозьких козаків. Запорожці отримали згоду урядів цих держав влаштувати Олешківську Січ у пониззі Дні­пра, а згодом і Задунайську Січ у пониззі Дунаю. Приймаючи козаків на свої землі, Османська імперія послаблювала позиції Росії на півдні і завдавала удару її міжнародному авторитету як православної країни. Крім того, перша отримувала серйозну військову силу, бойові якості якої були загальновідомі. З іншо­го боку, Туреччина не могла не враховувати постійного тиску з боку Росії в питанні переселення запорожців подалі від її кордонів. Проте в умовах віддалених і погано контрольованих територій, натрапляючи на протидію як самих запорожців, так і місцевої турецької адміністрації, зацікавленої в експлуатації по суті безправних утікачів, вона так і не зуміла домогтися пов­ної реалізації власних розпоряджень. Як про загальновідомий факт І. Катаржі 1801 р. писав про те, що «поза межами Росії, турецького володіння в округах Хотина, Бендер, Білгорода, Кілії, Ізмаїла, Браули, Сілістрії, Журжі і в князівствах Молдавії, Волощини... перебуває чимала кількість солдатів-утікачів та інших підданих, як казенних, так і поміщицьких... і по цей час дезертирують ще з Росії і навіть деякі із родинами».

Зв’язки з Придунайськими землями значною мірою сприяли активізації процесу проникнення українського і російського на­селення в Буджацький степ, але ще більше сприяла цьому проце­су і можливість використання багатих природних ресурсів краю.

Численний склад українського і російського населення Придунайських земель дослідники визначають по-різному. Це питання дуже складне, тому що в другій половині XVIII — на початку XIX ст. спеціальних переписів україно-російського на­селення на територіях, що нас цікавлять, не проводилось. Пере­пис 1772 р., проведений у Молдавії російською адміністрацією, як і перепис 1803 р., не враховував населення Придунайських земель, які на той час належали Туреччині. Переписи зазвичай взагалі не визначали національного складу, і лише інколи мож­на побачити поряд з прізвищем примітку «рус». У той самий час дані 1810 р. і 1812 р. не можуть служити орієнтиром для визначення чисельності населення в цих районах до початку російсько-турецької війни 1806—1812 рр. За роки війни насе­лення різко зросло через перехід сюди задунайських переселен­ців. З іншого боку, значна кількість людей, які тут проживали, після приходу російських військ мігрувала за Дунай.

Слід зазначити, що далеко не всі, хто перейшов дністровський кордон і вийшли в Придунав’я і Добруджу, осіли тут назавжди. Багато хто виходив лише на заробітки і чумакування. Значним був відсоток і утікачів, які, перейшовши російсько-турецький кордон, незабаром повертались до Росії для того, щоб скориста­тися пільгами закордонних вихідців і таким чином позбавитися від поміщицького гноблення і одержати земельну ділянку. На­явність полонених у ногайських кишлах Буджака також не може бути достатньою підставою для врахування їх як осілого насе­лення, оскільки кочовий спосіб життя буджаків не створював сприятливих умов для виникнення постійних поселень.

Наведені дані не можуть служити й джерелом для визна­чення чисельності українського населення у районах, що нас цікавлять, у будь-яких абсолютних цифрах. За підрахунками А. Скальковського, у середині XVIII ст. у Бессарабії перебува­ло близько 10 тис. українців. А. Бачинський у Придунайських землях на межі XVIII—XIX ст. визначив українсько-російське населення в кількості 20 тис. осіб. В. М. Кабузан вважає ці дані перебільшеними, тому що, за матеріалами 1818 р., на цій тери­торії враховано лише 24 тис. українців і росіян.

Після приєднання 1812 р. до Російської імперії Придунай­ських земель, більшість території яких займали Аккерманський та Ізмаїльський повіти, процес колонізації тривав. У першій половині XIX ст. сільське населення Аккерманського й Ізма­їльського повітів становили українці і росіяни, які проживали тут уже в XVIII — на початку XIX ст. Протягом 1812—1820 рр. до казенних палат різних губерній від селян у великій кількості надходили прохання про виїзд на територію Придунав’я. У черв­ні 1812 р. Державна Рада розглядала подання про переселення селян слободи Липець Харківської губернії до Аккермансько­го повіту, із них 236 селян перейшли до с. Гура-Роша. Селяни с. Михайлівський Колодязь Курської губернії отримали дозвіл оселитися на березі озера Китай, в урочищі, де до цього часу вже жили українці. Однак у більшості випадків міністерство фінансів відмовляло селянам, мотивуючи це нерозмежованістю земель та відсутністю дозволу влади, тож до середини 20-х років XIX ст. приток селян, санкціонований владою, мав випадковий характер.

Селянські заворушення в Росії 20—30-х рр. XIX ст. при­скорили вирішення питання про переселення частини селян з українських і російських губерній до Придунав’я. 1823 р. в урядових колах обговорювали проект намісника Бессараб­ської області графа М. С. Воронцова про заселення території селянами із внутрішніх губерній. У лютому 1824 р. він був затверджений як положення Комітету міністрів «Про влаш­тування в Бессарабській області 20 тис. казенних селян з вну­трішніх губерній». За цим Положенням передбачалось оселити по п’ять тисяч селян з Чернігівської, Полтавської, Орловської, Курської губерній. Згодом через велике прагнення селян було дозволено переселення з Харківської, Таврійської, Тамбовської, Рязанської, Тульської, Калузької губерній.

Оселяли їх переважно в Аккерманському, Ізмаїльському і Бендерському повітах. Поміщики не бажали відпускати своїх селян у нові райони, тому переселення проводилось переваж­но з казенних земель. З 1826 р. до другої половини 30-х років прибув основний контингент переселенців і освоївся на нових місцях. Проте подальше влаштування селян було призупинено через оселення «задунайських переселенців» та Дунайського козацького війська і продовжено за декілька років. На 50-ті роки XIX ст., згідно з положенням, перейшло усього 10 тис. селян. Тяжкі умови переселення, погане фінансування (23 крб. 50 коп. асигнаціями на родину), недбала організація переселення, а та­кож незвичні кліматичні умови та господарська система спо­вільнювали освоєння території переселенцями.

Українські переселенці з різних губерній разом з іншими улаштовувались на місцях старих татарських, ногайських посе­лень чи на нових ділянках або підселялись до вже наявних на­селених пунктів. Нарівні з легальним офіційним переселенням поповнення державних селян йшло через тих, хто з’являвся без виклику, тобто селян-утікачів або інших не задоволених своїм становищем елементів. Більшість з них прибувала із сусідніх Херсонської та Подільської губерній. Згодом утікачі прибували також з Полтавської, Таврійської, Катеринославської, Черні­гівської губерній, переходили Дністер, Дунай або Прут. Вони приєднувалися до інших переселенців під чужими прізвища­ми, засновували разом з ними нові села та хутори, будували землянки, заводили господарство. Політика російського уряду щодо утікачів була суперечливою. З одного боку, місцева влада зобов’язана була їх видавати і висилати на колишні місця про­живання, карати тих, хто їх прикривав; з іншого, якщо вони мали господарства і родини, тобто «міцно осіли», їх чіпати заборонялось. За 20 років (1835—1854) з Бессарабії вислали 48 тис. осіб, серед них лише з Придунайських земель 6 тис. українців. Переслідування утікачів призводило до переходу їх за Дунай або інший кордон і негативно впливало на міжнарод­ну політику Росії на Балканах. Вочевидь, тому протягом першої половини — середини XIX ст. уряд видав значну кількість на­казів різних рівнів, у яких частина утікачів легалізувалась на місцях проживання. Утікачів з Молдавії та Галичини не вида­вали зовсім, а розселювали у містах і казенних селах.

Внаслідок різних шляхів й заходів заселення національний склад Придунайських земель став полінаціональним. Провід­ними групами населення тут були молдовани, українці, бол­гари. Так, на території Аккерманського та Ізмаїльського по­вітів у 1819 р. сільські жителі становили: 17,5 % — українці, 34,2 % — молдовани, 21,1 % — болгари та гагаузи, 9,1 % — росі­яни, некрасівці, старообрядці, а вже у 1827 р.: 19,4 % — українці, 33,5 % — молдовани, 22,7 % — болгари та гагаузи, 9,4 % — росія­ни. 1897 р. національний склад залишався майже таким самим:

20.8 % — українці, 30,5 % — молдовани, 18,2 % — болгари та гагаузи, 8,6 % — росіяни. Аналізуючи наведені дані, можна говорити про те, що протягом XIX ст. кількість українського, російського, болгарського населення повільно, але зростала, а вага молдавського, відповідно, зменшувалась, проте всі ці національні групи залишалися основними. У той самий час дані показують, що територія цих повітів заселялась декількома національностями одночасно, і серед них провідну роль відігра­вали українці. Таким чином, протягом XIX ст. у Придунайських землях проживала четверта частина українського населення усієї Бессарабії — 25—26 %, за компактним розселенням тут вони становили одну з провідних груп — 17—20,8 %.

Станом на 1897 р., в Аккерманському і Ізмаїльському по­вітах уродженці українських територій становили 75,1 % від усіх уродженців Європейської Росії і усього 5,5 % від усіх жителів повіту. 89,7 % жителів вважали себе вже місцевими уродженцями, 6 % — уродженцями інших повітів Бессарабії,

2.8 % — інших губерній та 1,5 % — інших держав. Серед ос­танніх переважали уродженці Туреччини та Болгарії. Таким чином, вже наприкінці XIX ст. у Придунайських територіях місцеве українське і російське населення становило переваж­ну більшість уродженців.

Цікавим і в той же час показовим є формування чисельності українського й російського населення в містах Придунайських земель: Аккермані, Ізмаїлі, Кілії, Рені. Це дає можливість про­стежити важливий процес переходу сільського населення до міста. Так, на 1808 р. був складений російською адміністра­цією перепис жителів Аккермана. Автори перепису поділяли все населення на «корінних» жителів і «сторонніх». Категорія «сторонніх», у свою чергу, поділяється на «тих, хто давно за­йшов», тобто до вступу у грудні 1806 р. російських військ в Ак­керман, і тих, хто оселився у місті після цієї дати. Слід зазначити, що подібний розподіл досить умовний, оскільки значна кіль­кість осілих у місті після 1806 р. була «тими, хто зайшов давно» в Бессарабію і проживав в околицях Аккермана по 8—10 років. Співвідношення між корінним населенням, «тими, хто зайшов давно», і тими, хто зайшов протягом 1806—1808 рр., відповідно 66 % і 34 %. Останні переходили здебільшого із селищ Аккер- манського — 39 % і Кілійського повітів — 11 %, Херсонської губернії — 4,5 %, північних районів Молдавії — 17 % й із-за Дунаю — 2 %. Родини, які оселились в місті до 1806 р., прибу­вали з північних районів Молдавії, «колишнього Польського королівства» — 1 %, Австрійської імперії та Тираспольського повіту — 9 %. У національному плані родини розподілялись так: вірмени — 38 %, греки — 21 %, українці — 13,3 %, молдо­вани — 7,5 %, болгари — 5,8 %, євреї — 5,2 %. До останніх 9,2 % належали росіяйи-старообрядці (пилипони), цигани, поляки. Дані, наведені В. М. Кабузаном за 1818 р., взагалі не відзначають наявність у місті українського населення: 43 % — росіян, 18 % — молдован, 9 % — болгар, ЗО % — інших національностей. Ймо­вірно, кількість українців була підрахована разом з російським населенням міста, що часто трапляється в статистиці XIX ст. На нашу думку, наведені дані не можуть свідчити про відсут­ність українців у місті взагалі. Наявні матеріали дозволяють встановити чисельність і склад українців станом на 1819 р. Так, за переписом міста 1819 р., усе населення Аккермана становило 1085 родин, 2836 чоловіків і 2259 жінок. З них більшість — 52 % (560 родин і 130 бурлак) — українці, 9 % ( 95 родин) — росіяни. Інше населення становили 16 % — молдовани, 9 % — вірмени, 6 % — греки, 4 % — євреї і 4 % — болгари. У багатьох українських родинах жили неодружені брати господарів шлюбного віку, від 20 до 45 років. Це може свідчити про штучне формування подіб­них родин. Такі випадки помітив один із місцевих чиновників, зазначаючи, що серед українських родин «в Аккермані часто траплялись родини, у яких батько був за зовнішнім виглядом молодшим від своїх дітей або молодші брати старіші, ніж старші: ясний доказ тому, що ці родини складались з осіб, пов’язаних між собою не родинними стосунками, а однаковим бажанням приховати своє походження, прийнявши ім’я померлого члена родини». На жаль, за переписом 1819 р. неможливо встановити походження тієї чи іншої родини або особи.

Подібні процеси спостерігаємо і в місті Ізмаїлі. Протягом квітня—серпня 1811 р. на поселення в Ізмаїлі претендувало 562 родини, 1386 чоловіків і 979 жінок. Більшість з них вважа­лися «сторонніми» — 95,3 %, і лише 4,7 % під час опитування показали, що раніше проживали в Ізмаїлі, але після того як розпочалися воєнні дії, втекли. При цьому 19 % «сторонніх» родин потрапили до Молдавії та Бессарабії з інших територій до початку російсько-турецької війни 1806—1812 рр., тобто у 1770—1805 рр., а більшість перейшли вже під час війни — 81 %. Вихідці власне з території Молдавії та Подунав’я стано­вили всього 10 %, інші були з різних територій України, Росії, Білорусії, Туреччини, Австрії. За національною ознакою 42 % родин були українські, 17 % — турецькі, 12 % — некрасівські, 10 % — російські, 7 % — пилипонські, 6,5 % — молдавські, 4 % — болгарські, 1,5 % — вірменські, грецькі та циганські.

Українські жителі становили більшість тих, хто бажав осели­тися в Ізмаїлі, — 556 чоловіків і 318 ікінок. В основному 85,6 % з них до квітня—серпня 1811 р. «наймитували» в молдавських і бессарабських населених пунктах, у яких опинились з різних територій України, і лише 11,5 % цих людей були «корінними» жителями Молдавії та Бессарабії. Значний відсоток українського населення становили вихідці з Правобережної — 49,6 % і Пів­денної — 28,5 % територій України. Слід зазначити, що третина українців, які перебували на території Молдавії та Бессарабії, були в минулому поміщицькими селянами.

Цікавим фактом є відсутність у документі українського населення з-за Дунаю, при цьому родини некрасівців були, на­впаки, виключно з правого берега річки. Поясненням такому факту може бути стабілізація ситуації в Задунайській Січі, що призводила до міграції українського населення з російської території, а не навпаки, і, відповідно, втрата некрасівцями своїх місць проживання за Дунаєм. Некрасівська громада, що оселилася в Ізмаїлі, повністю була утворена з жителів селищ Дунавець, Катирлез, Серікіой, Караорман та інших, що були втрачені ними протягом 1804 — 1812 рр. на користь задунай­ських запорожців.

Російське населення Ізмаїла витримало роки тривалих блу­кань територією Молдавії та Бессарабії. З них більшість (74 %) перейшли протягом російсько-турецької війни, 26 % — упро­довж 1770—1805 рр. Здебільшого це були родини з російських губерній: Ярославської, Орловської, Калузької, Тульської, Кур­ської, Рязанської та інших — 62,5 % і з українських територій — Київської, Подільської, Чернігівської, Херсонської та Катеринос­лавської губерній —37,5 %. Родини пилипонів становили вихідці з традиційних старообрядницьких слобід: Фузівка, Плоське, Злинка, Куничне, Червоний Яр, Караорман та інші, 66 % до Із­маїла перейшли протягом 1806—1811 рр.

Протягом 20-х рр. XIX ст. українська і російська громади Ізмаїла продовжувала збільшуватися як за рахунок природного приросту, так і за рахунок переселень. Зокрема, новоросій­ський та бессарабський генерал-губернатор писав військовому губернаторові Бессарабії, що після оголошення амністії всім російським підданим утікачам, які перебувають у «володіннях Туреччини», перейшли особи «більшою частиною — росіяни та малоросіяни, вони є утікачами, які залишили свою Батьків­щину і ховалися за кордоном».

Після входження до складу Молдавського князівства україн­ське населення розділило долю інших національностей регіону. Разом з іншими вони підлягали новим законам і правилам, разом з іншими почали переходити кордон з Росією після оголошення на початку1860-х рр. у князівстві рекрутського набору. Відомо, що протягом листопада 1861 р. — весни 1862 р. з Ізмаїла та навколишніх сіл 3001 особа українців і росіян оселилась у Дні­провському і Мелітопольському повітах Таврійської губернії.

Відомості про населення регіону маємо станом на липень 1808 р. у м. Кілія. Жителі поділялись на «тих, хто давно за­йшов», і тих, хто прибув з грудня 1806 р., коли місто було взято російською армією. Співвідношення між ними становило 56 % і 44 % відповідно. Найбільша частина населення, яка перейшла протягом 1806 — 1808 рр., була з міста Ізмаїла та селища Жебрі- яни Кілійського повіту — 18,6 % і 14,4 % відповідно, причому 79 % з останніх — росіяни-старообрядці. Загалом населення мігрувало з Молдавії, із Кілійського та з-за Дунаю. 18,6 % ста­новили утікачі із Ізмаїла, облога якого тривала з грудня 1806 р. до вересня 1809 р. За національною ознакою в місті Кілія про­живало 74,4 % від загальної кількості — молдован, 18,5 % — пи- липонів, 2 % — греків, 3,2 % — сербів, 1,2 % — болгар, 0,3 % — українців, 0,3 % — циган. За даними румунського дослідника О. Арборе, у Кілії на 1808 р. проживало усього 478 родин. З них молдавських — 393, російських — 58 і єврейських — ТІ. Проте є всі підстави вважати, що кількість молдавського населення значно перебільшена за рахунок приписування до нього ро­сіян і українців. Аналіз прізвищ молдавських родин показує, що близько 24 % із них були українського і російського похо­дження. Слід враховувати те, що на 1806—1807 рр. припадає створення Усть-Дунайського Буджацького козацького війська, центрами формування якого були Кілія та Галац. Вже у травні 1807 р. у місті було 700 усть-дунайців. Після ліквідації війська козаки почали тікати за Дунай або розбіглися по навколишніх селищах Бессарабії. Цілком ймовірно, ці процеси стали однією з причин відсутності в Кілії українського населення.

Вже на 1817 р. Кілія являла собою місто з населенням 3500 осіб. Серед них молдован — 42 %, українців — 36 %, пи- липонів — 13 %, болгар — 2,4 %, циган — 1,9 %, євреїв — 1,7 %, греків — 1,6 %, некрасівців — 1,4 %. Порівнюючи ці дані з ві­домостями 1808 р., можна констатувати, що протягом 1808— 1816 рр. молдавське населення збільшувалось лише внаслідок природного приросту. Російська громада поповнилася за раху­нок наступних міграцій з-за Дунаю й округи та зросла приблиз­но на 20 %. Кількість «задунайських колоністів», тобто болгар і сербів, майже не змінилася. Більше ніж удвічі зросла грецька діаспора в Кілії. У цей час зафіксовано українське населення та декілька родин євреїв. Стосовно українців є всі підстави вважати, що значна їх громада існувала раніше 1817 р. Так, відомо, що купецьке і міщанське «малоросійські товариства» Кілії протягом 1808 —1813 рр. просили перетворити мечеть у форштадті Кілія на Покровську церкву, що і було зроблено. Мечеть була відбудована і стала соборною церквою Кілії.

Всеросійський перепис 1897 р. враховував населення в мі­стах Придунайських земель за мовною ознакою. Україномовних жителів у містах нараховувалось від 37 % (в Ізмаїлі) до 53,7 % (в Аккермані) від усіх жителів, росіян — від 20,2 % (в Аккермані) до 35 % (в Ізмаїлі). Більшість (83,3 %) становили уродженці Ак- керманського й Ізмаїльського повітів. Віковий склад господарів свідчить, що більшість (77 %) належала до працездатної, актив­ної у соціально--господарському плані групи від 21 до 50 років.

Українське населення проживало в усіх придунайських мі­стах — Аккерман, Ізмаїл, Кілія, Рені. Порівняно з іншими на­ціональними групами, тут вони становили найбільшу етнічну групу — 42,5 %. Це становило 63,5 % від чисельності українського населення в усіх інших містах Бессарабії. Росіян у придунайських містах було 22,8 %, що становило 23,6 % від чисельності росій­ського населення в усіх інших містах Бессарабії.