Революційні події 1917—1920 рр. на півдні України

Північне Причорномор’я та Приазов’я вирізнялися соціаль­но-економічними, військово-політичними та мовно-культур­ними особливостями, котрі значною мірою впливали на рево­люційні трансформації, та тими комбінаціями вертикальних й горизонтальних зв’язків, що формували модель суспільних відносин на наступні роки.

Руйнування імперських форм державного управління відбу­валося не лише на рівні центральної влади, але й на місцях. Вже у перші дні березня 1917 р. при міській думі Одеси виник гро­мадський комітет на чолі з М. Брайкевичем, що був утворений із представників Всеросійської земської спілки, Всеросійської спілки міст, Військово-промислового комітету, ряду партій та організа­цій. Делегував своїх представників до комітету й виконавчий ко­мітет ради робітничих депутатів. Громадський комітет трактував себе як колективний орган контролю за роботою органів самовря­дування, висловив недовіру міській управі й думі та забажав взяти управління містом у свої руки через систему комісарів.

Нові керівники самоврядних інституцій не забарилися й з пер­шими кадровими змінами, оскільки старий контингент чиновни­ків не викликав довіри. На підставі чуток про підготовку контр­революційних заходів були заарештовані міський голова Одеси Б. Пелікан, його заступник Мечников, член управи Альбранд і на­чальник в’язниці Перелєшин. Втім, громадський комітет сприй­мався частиною місцевого політикуму як явище випадкове.

У Миколаєві схожа структура називалася комітетом громад­ської безпеки.

Необхідність оновлення місцевого самоврядування вияви­лася очевидною, щойно розпочалася революція, тому термі­ново відбулися кардинальні зміни виборчого законодавства. 22 квітня під час відкриття з’їзду губернських комісарів, скли­каного у Петрограді, прем’єр-міністр Росії Г. Львов повідомив присутнім, що Тимчасовий уряд розробив закони про реформу міського виборчого права, який суттєво демократизував само­врядні органи влади, а вже 16 липня світ побачило Положення про діяльність міських дум на основі нового закону. Вибори до міських дум Південної України відбулися протягом липня— серпня 1917 р. і продемонстрували домінування російських, єврейських та українських соціалістичних партій. У Херсоні гласних обирали ЗО липня, а участь у змаганнях за мандати взя­ли 11 партій і блоків. У Миколаєві очевидну перевагу здобули російські есери на чолі з В. Костенком, який став міським голо­вою. Схожою виявилася ситуація і в Одесі, де жоден із гласних колишньої цензової думи не потрапив до щойно обраного му­ніципалітету, натомість явну перевагу дістали російські есери, здобувши понад 60 мандатів. За підсумками виборів вперше до думи увійшли депутати від українського соціалістичного блоку, який посів 5-е місце у виборчих перегонах.

Падіння царизму і створення Центральної Ради, оголошення про подальшу демократизацію суспільно-політичного життя на теренах колишньої імперії, пропагування уявлення про перспек­тиви революційних змін стали поштовхом у справі пожвавлення українського національного руху усією Південною Україною. В Одесі одним із осередків, навколо яких гуртувалася українська громада на початку 1917 р., залишалося товариство «Українська хата», але головна ініціатива щодо формування вимог політич­ного характеру та участі у підготовці революційного оновлення системи державної влади належала Українському керівничому комітету Одеси (УKK), створеному 4 березня 1917 р. лідерами національного руху причорноморського міста ще з дореволюцій­ного періоду С. Шелухиним, В. Чехівським, І. Луценком та іншими (вони й становили управлінське ядро в організації).

З огляду на часовий збіг формування комітету та утворення Центральної Ради у Києві, можна зробити висновок, що появу УКК слід розглядати як миттєву реакцію політично активної ча­стини української спільноти Одеси на падіння царату. У своєму зверненні до населення УКК закликав усіх громадян підтримати Тимчасовий уряд і запевнив, що «новий лад несе всім народам і нашій Україні волю й свободу, касуючи всяке поневолення».

Протягом першого місяця свого існування УКК організував в Одесі низку віче, перше з яких відбулося 7 березня. Затверджені на них резолюції фіксували вимоги, суголосні з політичною док­триною, сформованою теоретиками Української національної революції. Головними тезами були заклики до проголошення автономії України на федеративних засадах, республіканська форма правління, необхідність скликання губернського наці­онального з’їзду тощо. Нарівні з УКК важливу роль у розгор­танні державотворчих процесів відіграла Одеська українська військова рада, створена у квітні 1917 року. Її організатором та безальтернативним лідером став відомий у місті громадський діяч, лікар-гомеопат І. Луценко, який поряд зі своїми однодум­цями доклав чимало зусиль для українізації російського війська, формування гайдамацьких підрозділів, створення молодіжної організації «Одеська Січ», одним з активістів якої став відомий у майбутньому ідеолог українського націоналізму Ю.

З різною кореляцією у часі схожі тенденції ми бачимо в ін­ших куточках Північного Причорномор’я. У Херсоні укра­їнська громада теж гуртувалася навколо «Української хати», створеної 25 березня 1917 р., яка вже у квітні налічувала 291 особу. Головою ради товариства став М. Чернявський, а з-поміж заходів організації значилися організація мітингів, демонстрацій, літературно-музичних вечорів, лекцій, курсів української мови, видання брошур та листівок.

У Миколаєві прикметною ознакою було відчутне бракуван­ня керівних кадрів. Зусиллями лише декількох осіб на початку березня 1917 р. вдалося влаштувати мітинг для української громади міста, після чого до місцевої «Просвіти» зголосилася долучитися більшість людей, і вже 27 березня вони створили Український організаційний комітет на чолі з Б. Брояківським. Його сформували переважно активісти «Просвіти», де й засідав комітет, українських гуртків на заводах, ротах, військових кора­блях тощо. Вони зазвичай читали доповіді про автономію України для військових, що перебували у лазаретах і казармах, але їхня агітація натрапляла на більш жваву контрагітацію російських політичних сил, тому не мала потрібного ефекту. Ібчервня 1917р. вказану організацію було перейменовано за одеським взірцем на Керівничий комітет, а головою обрали К. Баранівського.

Виголошені на одеському віче тези про необхідність провести український національний з’їзд у межах Херсонської губернії було реалізовано за декілька місяців, коли в Одесі протягом 28 червня — 1 липня працював згаданий форум. Він затвер­див повноваження створеної ще у квітні 1917 р. Херсонської української губернської ради на чолі з В. Чехівським як репре­зентанта української громади краю і визначив головні напрями подальшої роботи.

Організаційні заходи у формі мітингів були характерни­ми і для мешканців Північного Приазов’я. Мелітопольська українська громада гуртувалася навколо директора та вчи­теля комерційного училища І. Бакуменка й К. Залізняка та театральної групи Глазуненка, які виступали з полум’яними промовами, закликаючи підтримати гасло автономії України.

Нарівні з подіями національної революції на теренах Пів­нічного Причорномор’я спостерігалися елементи революції соціальної, якав ментальних установках українського селянина тісно пов’язувалася з вирішенням державотворчих завдань. Одним із яскравих доказів вказаної тези стали постанови віче Ольвіополя, Богополя, Голти, скликаних у травні 1917 р. за уча­сті близько 15 тис. осіб. У прикінцевій резолюції говорилося, що «Україна мусить мати широку національно-територіальну автономію у федеративній демократичній Республіці Росій­ській; земля належить хліборобам і земельна справа остаточно вирішується українським сеймом».

Варто відзначити, що в південноукраїнському селі протягом тривалого часу значним впливом користувалися загальноросій- ські партії, насамперед есери, котрі здійснювали активну агіта­ційну роботу, спираючись на підтримку таких центрів, як Одеса й Миколаїв. Вони проповідували тезу, що для отримання «землі і волі» ніякої України не потрібно. Утім, така масована ідеологічна атака на зденаціоналізованого селянина не завжди давала очі­куваний результат, оскільки, як стверджував один із невідомих дописувачів часопису «Народна воля», народна « стихія ж говорить про щось своє, рідне, що треба, мабуть, оту Україну».

Безпосередній зв’язок національного і соціального просте­жувався й на прикладі мешканців Північної Таврії. Так, Пав- лівська волосна громада Мелітопольського повіту, віддаючи наказ своїм делегатам на повітовий з’їзд, що мав відбутися ЗО червня 1917 р., висловлювала такі думки: « Земля має бути у власності Українського земельного фонду, як кажуть українські соціалісти-революціонери.

Падіння Тимчасового уряду та загострення боротьби за владу в Києві наприкінці жовтня 1917 р. оприявнили потребу рефлексувати на нові загрози, що цього разу йшли від більшо­вицьких організацій, які нерідко асоціювалися з маргінальни­ми прошарками суспільства. Реакцією на державний переворот у Петрограді стало створення у південноукраїнському регіоні низки революційних комітетів різного рівня підпорядкованості та структурованості, кожен з яких формувався на коаліційній основі з представників лівих й лівоцентристських партій, гро­мадських організацій та представників місцевого самоврядуван­ня. Найбільш дієздатні з них існували під егідою Центральної Ради, а київська влада дедалі частіше стала виступати єдиною альтернативою на шляху поширення «червоної загрози». Після встановлення контролю Генерального секретаріату над штабом Одеської військової округи і подальшого проголошення УНР в межах 9 губерній, яке супроводжувалося військовими пара­дами у найбільших містах регіону, найближче майбутнє Хер­сонщини і Таврії тісно пов’язувалося з автономною Україною.

Карколомні політичні зміни, що відбувалися протягом жовт­ня—листопада 1917 р. посилили увагу місцевого істеблішменту не лише до проблеми кордонів Української республіки, а й до можливих мовно-культурних наслідків, які в рефлексії російської демократії дістали назву «насильницької українізації». Зокрема, 27 жовтня виступаючи на об’єднаному засіданні революційних організацій Одеси, В. Чехівський, щоб заспокоїти незадоволених, твердив, що українська влада не робитиме радикальних кроків. Але такий хід подій у свідомості значної частини місцевих полі­тичних й культурних мезоеліт не вмонтовувався у звичну схему національно-культурних й ментальних маркерів, закріплених за імперської епохи. Тому більшість лідерів російських партійних осередків, гласних дум, публічно визнаючи право народів на само­визначення, de facto залишались у більш комфортному інтелекту­альному дискурсі, a de jure не бажали опинитися під юрисдикцією Києва, оскільки побоювались найнеприємнішої, на "їхню думку, справи — насильницької українізації, під якою розуміли усі мож­ливі аспекти — політичні, культурно-освітні, мовні тощо.

Разом з тим під час вибору між двома альтернативними про­ектами — УНР або радянська Росія — значна частина населен­ня схиляла шальки терезів у бік Києва. Не дивно, що протягом листопада—грудня 1917 р. юрисдикцію УНР публічно визнали міські думи Миколаєва, Тирасполя, Бердянська, а латентно інші органи місцевого самоврядування. Останні воліли уникати офі­ційного визнання державної правомочності України, декларую­чи збереження вірності ідеї скликання Всеросійських Установчих зборів як найголовнішого інструменту вирішення політичної долі російського соціуму. У практичній площині підпорядку­вання дум Генеральному секретаріату відбувалося шляхом під­готовки проведення виборів до Українських Установчих зборів, що стало своєрідним каталізатором лояльності щодо УНР та подекуди намаганням здобути особливий статус, що насамперед було притаманне для муніципалітету Одеси. Найбільший мега- поліс українського Причорномор’я отримав наприкінці грудня

1917 р. принципову згоду уряду УНР надати йому права «віль­ного міста», але більшовицьке збройне повстання 14—17 січня

1918 р. не дало змогу реалізувати його в практичній площині.

У північній частині Таврійської губернії після проголо­шення УНР постало питання про приєднання до неї трьох повітів — Мелітопольського, Бердянського та Дніпровського. Частина місцевих політичних, громадських та владних інсти­туцій заперечувала можливість поділу губернії на дві частини з відмінною юрисдикцією, вважаючи претензії Києва на вка­зані адміністративно-територіальні утворення сумнівними, а дії Центральної Ради — узурпацією влади. Але вже 17 груд­ня 1917 р. у Мелітополі мав відбутися з’їзд представників трьох північних повітів з питання участі місцевого населення у виборах до Українських Установчих зборів. Під час роботи форуму 158 з 200 делегатів на пропозицію К. Залізняка про­голосували за рішення підтримати Центральну Раду та взяти участь у виборах, а остаточну крапку у приєднанні вказаних територій до УНР мав поставити плебісцит.

Проте юридичні процедури по виборам і плебісциту уне­можливили більшовицькі осередки, котрі від початку грудня 1917 р. активізували роботу задля встановлення своєї влади в регіоні. На відміну від Одеси, Миколаєва й Херсона, де РСДРП(б) через військово-революційні комітети організувала збройні виступи проти чинної влади, у Приазов’ї прихильники встановлення однопартійної диктатури добилися поставленої мети без використання силових методів.

Унаслідок зазначених подій у Північному Приазов’ї та При­чорномор’ї парадигма революційного поступу дістала біль­шовицький вектор розвитку, який супроводжувався запрова­дженням елементів «червоного терору», намаганням ліквідувати наявну управлінську модель, розпустивши як органи влади У HP, так і структури місцевого самоврядування, характерні для ім­перської традиції (думи і земства), а також вчиняючи небачений доти тиск на заможні категорії суспільства з вимогою негайно виконувати експропріаційні резолюції й проводити націоналі­зацію промислових підприємств й банково-фінансових установ. Найяскравішим прикладом формування нової системи квазі- державного утворення стала Одеська радянська республіка на чолі з В. Юдовським, яка проіснувала з січня до березня 1918 р.

Укладення 27 січня (8 лютого) 1918 р. Брестського мирного договору стало прологом до усунення більшовицького режиму з політичної карти України, а її південні землі опинилися в полі зору провідних країн Почвірного союзу. 18 лютого німецькі війська перейшли в наступ по усій лінії фронту, а незабаром до воєнної акції приєдналися підрозділи австро-угорської армії. Ключовою метою просування на Схід армії Дунайської імперії стало оволодіння багатими південноукраїнськими землями, які могли б забезпечити населення сусідньої країни достатньою кількістю продуктів харчування, а захоплення найбільшого міста Південної України стало переломним моментом наступу союзницьких військ у регіоні. 29 березня 1918 р. за домовлені­стю між німецькою та австро-угорською сторонами до сфери впливу останніх потрапила Херсонська губернія, у Миколаєві та Маріуполі стояли змішані гарнізони.

Зважаючи на просування військ союзників, уряд УНР нама­гався оперативно реагувати на військово-політичну ситуацію в Південній Україні, видавши у середині лютого спеціальному представникові Ради народних міністрів при Головнокоман­дувачеві німецьких військ в Україні С. Комірному інструкцію, згідно з якою його наділяли широкими повноваженнями для управління усіма державними і громадськими інституціями у південному регіоні. Незабаром С. Комірний очолив новоство- рений Головний крайовий комісаріат Херсонської, Таврійської і Катеринославської губерній з осідком в Одесі, до якої він прибув 18 березня для виконання обов’язків.

Попри декларовані наміри щодо співпраці між Берліном, Віднем та Києвом практична реалізація домовленостей на пів­дні УНР виявилася далекою від публічних гасел та укладених документів. Цілу низку визначених пунктів німецький та ав­стрійський генералітети порушували і загалом не поспішали зважати на українське законодавство. Наприклад, у Херсоні австрійські військово-польові суди винесли 12 смертних ви­років, схожою була ситуація в Миколаєві, де командування німецьким гарнізоном застосовувало репресивні методи і як реакцію на вуличні бої, що проходили у місті з 22 по 25 березня 1918 р., у результаті чого загинуло декілька тисяч осіб з обох боків. У північних повітах Таврійської губернії влада УНР була відновлена до середини весни 1918 р., коли, зокрема, у Бер­дянську 18 квітня розпочався антибільшовицький виступ, але загалом ситуація характеризувалася слабкістю будь-якої влади й дезорієнтацією населення.

Відчуття суспільного лихоліття ще більше посилилося внас­лідок зміни влади у Києві 29 квітня 1918 р. Гетьманський дер­жавний переворот та потенційні загрози реставрування мо­нархії, повернення «поміщицьких порядків» стали предметом гострої дискусії на зібранні громадської організації — Одесь­кої української міської ради під головуванням приват-доцен­та Новоросійського університету М. Гордієвського. З вели­кою доповіддю виступив І. Луценко, який гостро критикував П. Скоропадського за обмеження демократичних свобод. В ана­логічному річищі було виголошено промови інших ораторів. Натомість підтримку новій владі у південноукраїнському ре­гіоні задекларували поміщики та заможні селяни, підприємці, частина інтелігенції, себто ті страти суспільства, які або зазнали переслідувань від попередньої влади, або були відсепаровані від формування порядку денного у політичному житті країни.

Тим часом протягом першої половини травня суттєвих змін у функціонуванні управлінської вертикалі не спостерігалося, а Головний комісар С. Комірний 9 травня виїхав до Києва зі зві­том з питань, котрі стосувалися південного краю, де також взяв участь у нараді з представниками нової влади. 12 травня він віддав розпорядження щодо передання влади в регіоні новим чиновникам. Старостою Херсонщини став С. Пищевич, якому уряд Ф. Лизогуба доручив затверджувати повітових старост, а Таврійської губернії — О. Десницький. Міським отаманом Одеси був призначений В. Мустафін.

Вказані зміни мали принципове значення й у контексті кри­зового стану муніципалітетів, котрі через конфлікти як з уря­довими структурами, так і з іноземним військовим команду­ванням призупинили свою діяльність. Міську думу Миколаєва було розпущено 8 травня, а Одеси — 19 травня, що дістало схвалення з боку державного секретаря І. Кістяківського та уряду Ф. Лизогуба. Щоправда незабаром діяльність муніципа­літетів була відновлена, але вони й надалі працювали, корегу­ючи свої дії залежно від політичної кон’юнктури й під опікою гетьманських чиновників.

У червні 1918 р. в умовах посилення конфронтації між ко­мандуванням окупаційних військ та місцевою адміністрацією гетьман фактично запозичив практику своїх попередників, за­снувавши посаду головноуповноваженого Українського уряду на землях, де перебувало австро-угорське військо. Штаб-квар­тирою інституції залишилась Одеса, а на вказану посаду був призначений великий землевласник з Херсонщини С. Гербель.

Основу бюрократичного апарату Української гетьманської Держави становили службовці старої генерації, з-поміж яких чимало було симпатиків реставрації Російської імперії, оскільки чиновницький апарат формувався на засадах інклюзивності.

Управлінців, лояльних до ідеї існування Української держави, катастрофічно не вистачало, а зважаючи на поширення масо­вого невдоволення діями окупаційних військ, падав і авторитет гетьмана, постать якого тісно асоціювалася з експропріаціями та репресіями з боку німецьких та австро-угорських армій. При­кладом стала інформація Херсонського губернського старости для міністра внутрішніх справ від 21 серпня 1918 р., у якій зазна­чалося: «У м. Херсоні відчувається невдоволення й озлоблення проти австро-угорських військ та гетьманської влади».

Українські соціалістичні партії, побоюючись реставрації цар­ських порядків, гуртувалися навколо Українського Національ­ного Союзу, який в Одесі очолював інженер А. Стрижевський. Російський політичний табір використовував будь-яку нагоду задля демонстрації своєї присутності у політичному полі країни, відверто демонструючи при цьому симпатії до «білого» руху. В усьому регіоні активно діяли більшовицькі агітатори та ди­версанти, які провокували внутрішньополітичну нестабільність шляхом підбурювання до страйків і саботажу. За повідомлен­нями британського підполковника Дж. Бойла, великий вибух на складі зброї в Одесі 31 серпня 1918 р. вчинили саме ці групи.

Південь України посідав особливе місце й у планах Директо­рії УНР, бо, окрім економічно-торговельного, він мав і важливе військово-стратегічне значення щодо налагодження союзниць­ких відносин з країнами Антанти. Тому падіння гетьманського режиму тут відбулося навіть раніше, ніж у Центральній Україні. Це сталося ще й тому, що у великих містах півдня зміна влади проходила мирним шляхом. Так, ще 19 листопада 1918 р. у Єли- саветграді місцевий український підрозділ разом з галицьким куренем роззброїли добровольчий офіцерський загін.

У результаті перемовин, які відбулися на підступах до Одеси між представниками командування республіканських військ, де­легацією міської думи та представником 3-го Херсонського кор­пусу, було підписано угоду, щоби здати місто без бою. Протягом 11 грудня на вокзал «Одеса-Головна» почали прибувати ешелони республіканської армії, які рухалися з двох напрямків — зі ст.

Роздільна та з Бахмача. Третя окрема група передислоковувалась на Тирасполь до кордону з Бессарабією. Урочистий вступ військ Директорії до Одеси відбувся 12 грудня, коли на центральному вокзалі представники української влади зустрічали війська, які проходили церемоніальним маршем під супроводом військового оркестру, що виконував український гімн та «Марсельєзу».

Разом з військами до Одеси поверталася й цивільна влада. 12 грудня було опубліковано наказ за підписом губернського коменданта Херсонщини та Одеси І. Луценка, якого на цю по­саду було призначено Директорією УНР ще 26 листопада. Він містив перелік нових органів влади із зазначенням їх очільни- ків. Крім цього, у наказі йшлося про відновлення законів, які були видані Центральною Радою.

За схожим сценарієм події розгорталися в Миколаєві та Херсоні. Так, 11 грудня в Миколаєві була укладена угода між отаманом М. Григор’євим та німецьким командуванням, яка також передбачала перехід влади у місті «без кровопролиття». Наступного дня до міста увійшли війська Директорії та було відновлено посади комісарів, що існували за УЦР. У Херсоні влада Директорії без опору утвердилася 13 грудня.

В Одесі зміна влади дуже часто супроводжувалася зрос­танням злочинності. Цього разу кримінальні елементи озна­менували ніч на 12 грудня убивствами, грабунками, набігами й стріляниною. А вже 12 грудня вони скористались рішенням учасників робітничого мітингу звільнити політичних в’язнів й влаштували розгром тюрми, звільнивши таким чином сотні злочинців. Тому перші особи нової влади змушені були скон­центруватися на боротьбі з анархією й злочинністю, запрова­дивши воєнний та облоговий стан. Для проведення зборів та мітингів необхідно було отримати дозвіл комісара міста, на порушників цієї норми чекав арешт й воєнний суд.

Серед політичних питань громадськість міста непокоїли перспективи федеративного союзу УНР з Росією. На це питання дав відповідь Д. Антонович, який заявив, що такий союз зі схід­ним сусідом є практично нездійсненним. Натомість колишнього міністра морських справ УНР Д. Антоновича Директорія від­повідним наказом уповноважила вести переговори з представ­никами Держав Згоди в Одесі.

Ще під час проведення наради щодо умов здачі міста члени думської делегації повідомили представників Директорії про те, що частина міської території зайнята військовими силами Держав Згоди, all грудня над готелем «Лондонська» було ви­вішено французький прапор.

Вже незабаром акцент у діяльності Директорії в Одесі змі­стився у бік відносин з французьким командуванням, яке після наближення основних військових підрозділів все більше розши­рювало територію своєї присутності у місті та врешті-решт вису­нуло вимогу республіканським військам й усій українській владі взагалі залишити місто. 13 грудня до Одеси прибуло 10 ешелонів з республіканськими військами, і піхотна дивізія та кінна бата­рея також. Це дало підстави відхилити вимоги французького командування, яке, у свою чергу, почало організовувати загони Добровольчої армії, що вже готувалися до відплиття з Одеси (їх затримування була помилкою української влади), для зброй­ної боротьби з військами Директорії. Після двох днів запеклих боїв на вулицях міста республіканські війська отримали наказ залишити Одесу та відійти на її околиці. У Миколаєві частини Добровольчої армії вийшли з міста, перш ніж туди увійшли українські підрозділи, а в Херсоні добровольців було роззброєно.

Таким чином,-у середині грудня 1918 р. на півдні України було встановлено владу Директорії, яку прихильно сприйняла переважна більшість населення краю, сподіваючись на задово­лення своїх соціальних та національних потреб. Інші мешканці були змушені зважати на політичну кон’юнктуру. Встановити повний контроль над цієї територією завадив лише десант Ан­танти до портових міст України.

З 18 грудня 1918 р. й до 5 квітня 1919 р. Одеса перебувала під владою французького військового командування й під управ­лінням Добровольчої армії. Обидві політичні та військові сили мало або й зовсім не опікувалися міським господарством, з ве­ликими труднощами намагалася налагодити цю роботу міська дума, термін повноважень якої сплив наприкінці 1919 р. Такою ситуацією не могли не скористатися кримінальні елементи, які в багатьох районах міста почувалися справжніми господарями.

Українська громада міста, яка, починаючи з березня 1917 р., дістала додаткові можливості для задоволення своїх націо­нально-культурних потреб, знову відчула обмеження у своїх правах. В усіх навчальних закладах було заборонено викла­дання української мови, яку влада ідентифікувала як галицьку. «Малоросійську мову» дозволяли як необов’язковий предмет. Замість історії й географії України було запроваджено історію й географію півдня Росії.

У той же час французьке командування дозволило друкувати українські газети, що дозволяли собі випади у бік командування Добровольчою армією. Це, можливо, було пов’язане з тим, що, починаючи з 15 січня 1919 р., в Одесі розпочались переговори між представником Директорії генералом О. Трековим та фран­цузьким генералом Ф. д’Ансельмом. З боку українців демонстру­ванням їхньої доброї волі стало відведення військ Директорії до Бірзули й Березівки з переданням контролю над залізницею до Миколаєва й Херсона, що значно полегшило продовольче й па­ливне становище Одеси, яке до цього часу було катастрофічним.

Під час переговорів О. Греков звернувся за технічною під­тримкою для збройної боротьби з більшовиками. Французи ставили за мету створення антибільшовицького фронту, за­лучивши до нього й українців. Однак місії О. Трекова не вда­лося досягти конкретних результатів, тому вже 23 січня до Одеси прибула нова делегація у складі міністрів О. Назарука й С. Остапенка. Надані їм повноваження дозволяли йти на будь-які компроміси, окрім питання незалежності Україн­ської держави. Французи в особі полковника А. Фрейден- берґа в ультимативній формі зажадали виключення зі скла­ду Директорії В. Винниченка, В. Чехівського та С. Петлюри, а питання державної незалежності України віддати на розсуд Паризькій мирній конференції.

Особливість цих переговорів полягала в тому, що спочатку українська сторона, котра не сприймала більшість вимог фран­цузів, змушена була йти на поступки під загрозою більшовиць­кої навали, але вже у березні французи, коли самі змушені були відступати під тиском більшовицьких військ, виявили бажання йти назустріч українцям.

Наприкінці січня війська Антанти увійшли до Миколаєва та Херсона, хоча при цьому там продовжували діяти органи влади Директорії, яка зберегла над цим районом формальний кон­троль. Така взаємодія Директорії й Антанти не влаштовувала «третю силу» в особі отамана М. Григор’єва, який вийшов з-під підпорядкування армії УHP і на початку лютого 1919 р. разом зі своїми військами перейшов на бік Червоної армії, а у березні розпочав бойові дії з військами Антанти.

Такий перебіг подій радикально змінив воєнно-стратегічну ситуацію на півдні України. У результаті кровопролитних боїв, у яких, на відміну від грецьких підрозділів, французькі війська участі не брали, 10 березня 1919 р. більшовики захопили Херсон. Майже без бою 14 березня ними було взято під контроль Мико­лаїв. Тут, крім французів, воювати відмовилися німецькі війська, які ще перебували в місті і на яких французьке командування по­кладало сподівання щодо оборони важливого населеного пункту. У перші дні квітня почалася евакуація французьких військ з Оде­си, а 6 квітня до міста увійшли більшовики, основу військ яких становила бригада під командуванням М. Григор’єва. Через місяць отаман організував одне з перших потужних антибільшовицьких повстань армійського типу, перетворившись з героя на зрадника радянської влади та посівши неоднозначне місце в повстанському русі через прояви кримінального бандитизму у його загонах.

Між трьома основними учасниками подій цього періоду — Директорією, Антантою й Добровольчою армією — постала не­здоланна стіна взаємного нерозуміння, що не дало їм змоги виробити єдину платформу для боротьби з більшовизмом.

Захопивши вдруге владу на півдні Україні, більшовики по­стали перед проблемою економічної розрухи, для подолання якої вони започаткували націоналізацію всіх без винятку про­мислових підприємств, що ще більше загострило економічну кризу. Щоб зупинити розвал промисловості, їхньою владою було видано розпорядження про мілітаризацію праці. Для ви­рішення фінансових проблем ними було накладено контрибу­цію у сумі 500 млн крб на буржуазію Одеси та оголошено про наміри націоналізації банків та фінансових установ. Проте ці заходи не давали жодного позитивного ефекту.

Другий прихід більшовиків та їхніх союзників до влади в Україні ознаменувався масовими арештами та фізичним зни­щенням «ворожих класів». На той час союзниками більшовиків в Одесі були комітети Української партії лівих соціалістів-ре- волюціонерів (борбистів) та Української партії соціалістів-ре- волюціонерів (комуністів) Херсонщини і Таврії (боротьбистів), які також підтримували політику терору.

Четвертого травня одеська газета «Известия» під рубрикою «Деятельность Чрезвычайной комиссии» опублікували список розстріляних осіб у другій половині квітня 1919 р. згідно з по­становою Одеської Надзвичайної комісії (OHK) для бороть­би з контрреволюцією, спекуляцією й злочинами за посадою. Список містив прізвища, імена, по батькові 26 осіб, серед яких було три жінки, із зазначенням підстав їхнього розстрілу. Біль­шість звинувачень були стандартного характеру: за членство в «Союзе русского народа», за належність до Добровольчої армії та за шпигунство на її користь, за належність до багатьох контрреволюційних й монархічних організацій.

Протягом травня—червня газета «Известия» чотири рази друкувала списки розстріляних осіб, які разом нараховували 49 осіб. Переважно всі вони були обвинувачені у контрреволюцій­ній діяльності. Скажімо, С. Комірного було оголошено «запеклим контрреволюціонером, який прославився нещадним пересліду­ванням робітників та професійних організацій, був прислуж­ником австро-німецьких жандармів й імперіалістів Антанти».

Наприкінці червня в Одесі відбувся пленум ради робітни­чих, селянських та червоноармійських депутатів, проведення

якого збіглося із захопленням Харкова, Полтави, лівобережної частини Катеринослава військами Добровольчої армії. Реакці­єю на ці події став пункт резолюції пленуму, у якому містився заклик «посилити червоний терор проти контрреволюції, яка піднімає голову». Перший губернський з’їзд рад робітничих і селянських депутатів, який проходив в Одесі в середині липня, прийняв без обговорення резолюцію, яка закликала OHK від­повісти «на виклик білих червоним терором й за кожну голову робітника й селянина знищити сто голів ворогів робітничо-се­лянської влади». Таким чином, проведення червоного терору стало офіційною політикою радянської влади. Протягом липня OHK провела п’ять масових розстрілів, під час яких 38 осіб було страчено «на підставі червоного терору». Серед загиблих були О. Рогоза (колишній військовий міністр гетьманського уряду), С. Левашов (колишній ректор Новоросійського (Одеського) уні­верситету), Б. Штейнгель (син відомого громадського діяча) та ба­гато інших відомих у місті осіб. Останньому інкримінували участь у переговорах між Директорією та французьким командуванням в Одесі, що несли «значну загрозу більшовицькому рухові».

Проте далеко не всіх влаштовувала політика радянської вла­ди, особливо стосовно масових розстрілів. Для влади особливо болісними стали заворушення на заводі РТПіТ та в залізничних майстернях, робітники яких відкрито виступили проти еконо­мічної політики влади та червоного терору. Виступи робітни­ків не зупинили страти, розстріли тривали як мінімум двічі на тиждень майже до останнього дня радянської влади у місті. Але після цих подій газета «Известия» списки розстріляних вже не публікувала, а, навпаки, було надруковано список осіб, яких звільнили, причому і на «прохання робітників та селян» також.

Та найбільший спротив політиці радянської влади чинило селянство. До примусового вилучення у селян збіжжя та інших продуктів харчування, що викликало у них природне незадово­лення, додалася ще й примусова мобілізація. Саме мобілізація стала приводом до потужного антибільшовицького повстання на Одещині у німецьких та болгарських колоніях, причиною якого стала аграрна, національна та військова політика біль­шовиків. Згодом це повстання підтримали українські селяни, і воно поширилося вздовж залізничної лінії Колосівка—Возне- сенськ і далі до станції Помічної.

Після того як радянська влада наприкінці літа 1919 р. зали­шила Одесу, у місті відновився випуск багатьох газет, які по­чали регулярно друкувати інформацію про жертви червоного терору, і в німецьких колоніях також. Було створено спеціальну судово-слідчу комісію, на яку покладалися функції пошуку по­ховань жертв терору та проведення слідчих дій щодо вбивств та розстрілів OHK.

Наприкінці серпня 1919 р. південь України був окупований військами генерала Денікіна, білогвардійський режим якого поставив собі за мету відновлення «єдиної і неподільної Росій­ської держави», спираючись на численні російські організації, наприклад «Союз відродження Росії», осередки яких містились переважно в Одесі. На зміну «червоному терору» прийшов «бі­лий терор», який став інструментом для переслідувань денікін- ською контррозвідкою противників режиму. Ідейних ворогів та не задоволених аграрною та робітничою політикою денікінців, які почали відновлювати поміщицьке землеволодіння та повер­тати підприємства колишнім власникам, скасували 8-годинний робочий день та інші соціальні завоювання, щодня більшало.

На зміну антибільшовицькому повстанському селянському рухові прийшов антиденікінський. Найбільшого розмаху цей рух набув на Миколаївщині та Херсонщині, де були проголоше­ні Баштанська та Висунська республіки. Баштанська селянська республіка була створена 16 вересня 1919 р. Під її знамена стало понад 4 тис. озброєних повстанців, які вирушили на Миколаїв та намагались його захопити. За схожим сценарієм діяли селя­ни села Висунське, які об’єктом свого нападу обрали Херсон. На придушення цих повстань у листопаді 1919 р. з фронту були направлені окремі полки й дивізії денікінської армії.

Денікінський режим не зміг зупинити наступ Червоної ар­мії, тому 2 та 3 лютого 1920 р. нею було захоплено Миколаїв та Херсон відповідно. 7 лютого вже Одеса була окупована Черво­ною армією. Владу в Одесі одразу взяв до своїх рук Революцій­ний комітет, який оголосив себе губернським органом влади. У цей час у складі Губревкому було три більшовики та по одно­му представникові від Української партії лівих соціалістів-ре- волюціонерів (борбистів) та Української комуністичної партії (боротьбистів). Протягом майже всього 1920 р. в Одесі продов­жували існувати осередки як загальноросійських партій, так і українських. Але ділитися владою більшовики не збиралися ні з ким, тому поступово почали вичавлювати ці партії з політич­ного простору, дедалі активніше застосовуючи методи терору.

Першою такою акцією стали вибори до Одеської ради робіт­ничих і червоноармійських депутатів, у яких взяло участь трохи більше чверті населення міста (110 тис. осіб). Ці вибори не були загальними, у них не брали участі «позбавленці», голосування було відкритим, кандидатури обговорювали на зборах і тут же обирали шляхом підняття рук. До всього, комуністи, які отрима­ли майже 70 % місць у раді, домоглися виключення (вигнання) з неї меншовиків, правих есерів та лівих есерів-інтернаціоналістів. Єдиними їхніми союзниками на той час залишилися борбисти.

Як і 1919 р., газета «Известия», починаючи з 20 квітня, поча­ла друкувати списки розстріляних осіб. Саме цього дня розпо­чав роботу 2-й губернський з’їзд рад, який заклав нормативну базу для розгортання політичного терору, адже віднині всіх відкритих ворогів радянської влади або просто не задоволе­них її політикою оголошували «бандитами», які підлягали фі­зичному знищенню. Віднині винесення розстрільних вироків «душителям пролетарської революції» освячувалося «волею робітників і селян в особі своїх представників — колегії Одесь­кої губернської надзвичайної комісії».

У місті протягом перших трьох місяців існування радян­ської влади запанувала похмура атмосфера. За цей період було заведено 132 справи на 155 осіб, з яких 82 особи протягом де­кількох місяців, починаючи з кінця березня, було розстріляно. Причому ці дані неповні, тому що відсутня інформація про осіб, які не були реабілітовані або справи яких навіть не пода­вали на реабілітацію. Загалом, за далеко неповними даними, протягом 1920 року ОГНК було заарештовано 10 225 осіб, від­правлено до концтаборів — 1558, розстріляно — 1477.

Найбільшого розмаху червоний терор набув у серпні—вересні 1920 р., коли у селян почали масово вилучати вирощений вро­жай та худобу під гаслом «походу на куркуля», що, у свою чергу, призвело до зростання повстанського руху. Особливо масовими та організованими селянські виступи були в Балтському та Пер- вомайському повітах Одеської губернії, де був значний прошарок національно свідомого селянства та сприятливі географічні умови.

Таким чином, 1920 р. на півдні України, як і по всій краї­ні, відбувалися процеси, які стали визначальними на багато десятиліть і серед яких найбільш згубними стали політичний терор, знищення селянства як класу приватних власників та встановлення однопартійної системи.