Крим у 1917—1921 рр.

Напередодні повалення царизму в 1917 році Крим адміністра­тивно належав до Таврійської губернії Російської імперії. Усі попередні бойові дії Першої світової війни практично не заче­пили кримської території; певну загрозу російським позиціям тут створювали хіба що турецькі та німецькі військові кораблі.

Згідно із загальноросійським переписом 1897 року, від­носну більшість населення Таврійської губернії становили українці — 42,2 %. Цю перевагу забезпечували три материко­вих повіти Таврії: Дніпровський, Мелітопольський і Бердян­ський (близько 900 тис. осіб). У Криму ж проживало близько 546 тис. — представники більш ніж тридцяти народів, серед яких відносну більшість становили кримські татари — 35,6 %. Однак кримців на півострові все ж було менше, ніж тих, кого імперська влада і статистика зараховували разом до «триєди­ного російського народу». Окремо ж росіяни становили 33,1 %, а українці — 11,8 % кримського населення.

Створення в Києві Центральної Ради активізувало україн­ський національний рух по всій колишній імперії: українські громади організовували національні представництва, у части­нах Російської імператорської армії розпочався процес укра­їнізації. Не оминули ці тенденції і Крим. Невдовзі у губерн­ському центрі постали Сімферопольська українська громада та Український військовий клуб імені гетьмана Петра Дорошенка. Одним із провідних активістів цих організацій був прапорщик 32-го запасного полку Юрій Тютюнник, який згодом став гене- рал-хорунжим Армії УНР.

Тим часом у Севастополі Українська чорноморська громада на чолі з учителем жіночої казенної гімназії Вячеславом JIa- щенком приступила до українізації Чорноморського флоту, де на той час близько 65 % особового складу походили з україн­ських губерній. До кінця 1917 року над багатьма кораблями за­майоріли синьо-жовті стяги. Серед інших український прапор підняв флотський велетень — лінкор «Воля» (дореволюційна назва «Імператор Олександр III»). За рахунок солдатів та ма­тросів чисельність українських громад у Криму досягла кількох тисяч осіб. Вони проводили велелюдні маніфестації, помпезно відзначали національні свята, відсилали делегатів до Києва.

Лідери Центральної Ради пустили на самоплив процес наці­онального самовизначення українських вояків. Загальна ейфо­рія не дозволила вчасно зрозуміти, що українізація піхотних та флотських частин відбувалася лише поверхово. Спершу серед вояків спрацьовував інстинкт земляцької солідарності, їх захо­плювала можливість культурної самореалізації, якої українці не мали за царату. Але загалом національна свідомість вояків, більшість з яких походили зі звичайних селянських родин, була невисокою. їх із легкістю переагітовували більшовицькі еміса­ри. Соціальні і класові гасла часто переважали над почуттям патріотизму до новонародженої України.

Паралельно з українським на півострові розгортався крим­ськотатарський національний рух. Напередодні революції у му­сульманському середовищі Криму домінувала османська культу­ра, яка встигла пустити міцне коріння і нікуди не зникла з часу російської анексії у XVIII столітті. Як і більшість тогочасних мусульманських суспільств, кримські татари модернізували­ся досить повільно. Релігійна ідентичність і традиційні устої гальмували національний розвиток. Крім того, ще від часів Ісмаула Гаспринського^[14], кримськотатарський рух перебував під сильним впливом панісламістських і пантюркістських ідей, які закликали кримців інтегруватися у ширші культурно спорід­нені спільноти Російської імперії.

Та попри всі несприятливі обставини, лідери кримських татар зуміли організувати свій народ і задекларувати метою наці­ональне самовизначення на півострові. 7 квітня 1917-го на З’їзді мусульман Криму в Сімферополі було створено Мусульман­ський виконавчий комітет (Мусвиконком) на чолі з молодим муфтієм Номаном Челебіджиханом. Дуже швидко Мусвикон­ком перетворився на національне представництво кримських татар, з яким рахувалися і Тимчасовий уряд, і Центральна Рада.

Значну роль у визначенні вектора розвитку кримськота­тарського національного руху відіграв Перший Всеросійський мусульманський з’їзд, що проходив 1—11 травня 1917 року в Москві. На ньому кримськотатарські представники стали свідками дебатів між прихильниками двох підходів до вирі­шення мусульманського питання в Росії. Член меншовицької фракції РСДРП Ахмед Цаліков (осетин) переконував у необ­хідності збереження унітарної російської держави для забез­печення культурних прав широкої мусульманської спільноти. Натомість більшість з’їзду підтримала азербайджанця Мамед Еміна Расулзаде, який виступив за федералізацію і створення окремих автономій для різних мусульманських народів.

У липні Номан Челебіджихан і Джафер Сейдамет створили партію Міллі Фірка, що виступила із програмою національної ав­тономії кримських татар. Лідери національного руху розробили амбітний проект репатріації до Криму сотень тисяч татар з Росії та Румунії для виправлення несприятливої демографічної ситуа­ції на півострові. Мусвиконком, як офіційний представницький орган, займав більш виважену позицію. У «Політичній програмі татарської демократії» наголошувалося, що долю півострова ма­ють вирішити Всеросійські Установчі збори. Аналогічну позицію посідала більшість національних рухів колишньої імперії.

Мусвиконком активно опікувався організацією кримсько­татарських військових частин, основу яких мав скласти Крим­ський кінний полк, що перебував на фронті. До його повер­нення на півострів вдалося створити національний батальйон. Під час «націоналізації» підрозділів колишньої імператорської армії кримці активно взаємодіяли з кримськими українцями і мали підтримку Центральної Ради.

Долю Криму обговорювали під час З’їзду поневолених наро­дів Росії у Києві 21 —28 вересня 1917 року, у якому взяла участь кримськотатарська делегація. Центральна Рада орієнтувалася переважно на етнографічний критерій визначення кордонів. Крим не був місцем, де український народ переважав чисельно. Під час З’їзду українці пересвідчилися у прагненні кримців до самовизначення на території півострова. Тож у Києві погоди­лись, що Україна охоплюватиме лише материкові повіти Таврій­ської губернії. Разом із Кримом та іншими національними ав­тономіями Україна планувала увійти до складу демократичної федеративної Росії, а отже, питання кордонів не стояло гостро.

Процес суверенізації окраїн колишньої імперії активізу­вався після Жовтневого перевороту більшовиків. Легітимний загальноросійський уряд зник, і, поки він не відновився, націо­нальні рухи самочинно взялися за створення суб’єктів майбутньої федерації. 20 листопада Центральна Рада проголосила Українську народну республіку (УНР). У тексті III Універсалу зазначалося, що у складі УНР перебуває Таврійська губернія без Криму.

Кримці відповіли на більшовицький переворот одразу двома установчими асамблеями. На з’їзді земств і міських дум в Сімфе­рополі 3—6 грудня створено губернську Раду народних представ­ників (РНП), яка орієнтувалася на майбутній (небільшовицький) центральний уряд Росії. 9 грудня у Бахчисараї розпочав засідання Курултай, підготовку якого Мусвиконком розпочав ще у жовтні. 26 грудня на Курултаї було проголошено Кримську народну рес­публіку (КНР), ухвалено її конституцію та створено національний уряд (Директорію) на чолі з Челебіджиханом.

Кримську Директорію одразу визнав Київ. Представники Центральної ради були присутніми на засіданні Курултаю. За спо­гадами Асана Сабрі Айвазова, війська Центральної ради допомог­ли підрозділам Кримського кінного полку, які поверталися на пів­острів, відбитися від червоногвардійців в районі Олександрівська (Запоріжжя). Залишаючи півострів кримцям, Центральна Рада прагнула зберегти контроль над місцевими українізованими ча­стинами і флотом.

Як РНП, так і Д иректорія вважали себе вищою владою на тери­торії Криму, однак до відкритого протистояння між ними не дійш­ло. їх згуртував більш грізний ворог — більшовики^[15]. Рада народ­них комісарів не визнала кримські уряди і розпочала підготовку до захоплення влади на півострові. Директорія і РНП спиралися на Кримський революційний штаб (пізніше перейменований на Штаб кримських військ). Йому підпорядковувалися, зокрема, кримськотатарські кіннотники, яких називали «ескадронцями».

На середину грудня терором і пропагандою більшовики змогли захопити владу в Севастополі та на всіх кораблях Чор­номорського флоту. Замість українських прапорів на щоглах за­майоріли червоні. Тимчасовий Військово-революційний комітет спрямував збільшовичених матросів на захоплення решти Кри­му. Червону морську піхоту оперативно перекидали кораблями із Севастополя у різні порти Криму. Під час боїв у січні 1918 року ескадронці та антибільшовицькі російські офіцери не раз пере­ходили у контрнаступ: 11—13 січня вони невдало намагалися захопити Севастополь. Та все ж противник значно переважав кількісно і за рівнем озброєння, тому війська Кримського штабу були розбиті в усіх основних зіткненнях. Пригнічений поразка­ми і марними спробами досягти перемир’я Челебіджихан склав із себе повноваження голови Директорії. 26 січня червоні захо­пили весь Крим і розігнали Курултай. Більшості лідерів KHP вдалося врятуватися втечею закордон або сховатися у горах, але муфтія більшовики схопили та ув’язнили в Севастополі.

Боротьба за українську столицю взимку 1918 р. також не обійшлася без участі моряків-чорноморців. Вони брали участь у боях по обидва боки барикад. Ще 9 листопада із Севастопо­ля до Києва на підтримку Центральної Ради відбув Окремий морський курінь імені гетьмана Петра Сагайдачного під ко­мандуванням мічмана Якима Христича (612 вояків). Матроси куреня брали участь у придушенні більшовицьких заворушень у столиці, зокрема повстання на «Арсеналі».

В окупованому більшовиками Криму розгорнувся маховик червоного терору проти офіцерів, чиновників, заможних гро­мадян та представників кримськотатарського національного руху. За два місяці жертвами масових вбивств стали кілька тисяч кримчан. Свідки цих кривавих подій назвали їх «Варфо­ломіївськими ночами», однак більшого поширення набув ру­сифікований варіант назви: «єреміївські ночі». Серед багатьох інших 23 лютого більшовики розстріляли Номана Челебіджи- хана, якого до цього близько місяця утримували в ув’язненні. У національних окраїнах колишньої імперії червоний терор початку 1918 року часто набував не класового, а етнічного ха­рактеру: у Криму страждали кримські татари, у Києві — укра­їнці, у Баку — азербайджанці і так далі^[16].

Декларація незалежності УНР та укладення нею Брестського договору із Центральними державами стали запорукою укра­їнського контрнаступу. У березні після повернення Централь­ної Ради до Києва спільні військові операції українських та ав- стро-німецьких військ продовжилися. Союзні армії діяли окремо під власними командуваннями, лише зберігаючи між собою опе­ративний зв’язок. 19 березня 1918 року більшовики проголосили Соціалістичну Радянську Республіку Тавриду, сподіваючись, що «республіканський статус» вбереже півострів від німецького наступу. Однак радянська Таврида проіснувала недовго.

Як вже було зазначено, Центральна Рада відмовилася від територіальних претензій на Крим у листопаді 1917 року. Однак відтоді ситуація істотно змінилася. УНР проголосила незалеж­ність, і тепер вже не передбачалося, як раніше, що Крим і Україна будуть суб’єктами єдиної федеративної держави. Утвердження ворожого політичного режиму на півострові загрожувало пів­денним кордонам України, позбавляло свободи дій в акваторії Чорного і Азовського морів. Події зими 1917/18 років яскраво засвідчили цю банальну істину. Тому українське керівництво переглянуло своє ставлення до самовизначення Криму і роз­почало боротьбу за приєднання півострова. Центральна Рада оприлюднила ухвалений ще 14 січня закон, у якому проголо­сила суверенітет УНР над військовим і торговельним Чорно­морським флотом і порушила перед Центральними державами питання про статус Кримського півострова. Проблема поляга­ла у тому, що Німеччина не визнавала прав України на Крим, посилаючись на III Універсал Центральної Ради.

За наказом військового міністра Олександра Жуковського українське командування сформувало зі складу Запорозького кор­пусу Армії УНР Кримську групу під командуванням полковника Петра Болбочана. Таємне завдання групи полягало в тому, щоб випередити німців, першими пробитися на півострів і заволодіти Чорноморським флотом у Севастополі. 12 квітня Кримська група, зосередившись на станції Лозова, з боями вирушила на південь.

Німці вирушили на Крим «традиційним» маршрутом. 15-та дивізія Ландверу підійшла до Перекопу і розпочала штурм Турецького валу. Діючи на випередження, Кримська група Болбочана зайшла з боку Новоолексіївки. 22 квітня україн­ські війська блискавично прорвалися через Сиваш і захопили Джанкой. Успіх операції був забезпечений тим, що напередодні Кримська група захопила більшовицькі шифри. За "їх допомо­гою Болбочан дезінформував ворожі штаби, повідомивши, що через Сиваш відступають радянські війська. Під "їх виглядом болбочанівці прорвалися в кримські степи.

За сприяння кримськотатарських повстанців, група Болбо­чана першою визволила Сімферополь, Бахчисарай і вийшла на дальні підступи до Севастополя. Занепокоєне такими маневра­ми, німецьке командування висунуло Болбочану ультиматум негайно покинути Крим. Від збройного зіткнення між союзни­ками врятував лише наказ із Києва: відступити.

Тим часом налякані червоні командири почали тікати із Севастополя. На волю з тюрем вийшли морські офіцери і від­новили командування флотом. До міста прибула делегація УНР, яка переконала офіцерів у необхідності підпорядкування Укра­їні. Рішення ухвалили з урахуванням підсумків делегатських зборів на лінкорі «Воля» та настроїв української більшості ко­манд. За наказом контр-адмірала Михайла Сабліна, 29 квітня 1918 року на лінкорах, крейсерах, деяких есмінцях були спуще­ні червоні прапори та підняті українські.

На жаль, ця подія залишилася красивим символічним актом і не призвела до встановлення української влади над Кримом і флотом. Після відступу болбочанівців контроль над півост­ровом дістали німці. Частину кораблів Чорноморського флоту було виведено із Севастополя до Новоросійська і там затопле­но. У Севастополі під українськими прапорами залишилася лише ескадра контр-адмірала Михайла Остроградського. Нові господарі привласнили ці кораблі, а екіпажі висадили на берег. Одночасно за участі німецького командування в Києві відбувся державний переворот і замість Центральної Ради в Україні було встановлено режим гетьмана Павла Скоропадського.

На початку травня у Сімферополі відновили роботу Курул­тай і кримська Директорія. Кримськотатарський національний рух сподівався на перетворення власних представницьких ін­ституцій на загальнокримські органи влади шляхом кооптації до них представників усіх національних спільнот півострова. На посаду прем’єр-міністра висунули Джафера Сейдамета. Од­нак сформувати багатонаціональний уряд Сейдамет не зміг: його кандидатуру не підтримали загальноросійські політичні партії, які діяли в Криму.

Натомість до влади прийшов Кримський крайовий уряд на чолі з литовським татарином генерал-лейтенантом Мацеєм (Сулейманом) Сулькевичем. Уряд, створений за сприяння нім­ців із представників різних політичних сил та народів, почав діяти 25 червня 1918 року. Сейдамет отримав портфель міні­стра закордонних справ.

Гетьман Скоропадський не визнавав незалежності Криму і взяв курс на приєднання півострова до Української Держави.

Позаяк дипломатичними засобами схилити до цього Сульке- вича не вдалося, Київ розпочав митну блокаду півострова. Восени 1918 року комплекс економічних і дипломатичних засобів впливу нарешті приніс бажані результати: уряд Суль- кевича погодився на відновлення переговорів з Україною. До листопада сторони змогли дійти згоди про встановлення фе­деративних відносин між Кримом та Українською Державою. Однак справу знову не було завершено через повалення геть­манату в Києві, поразку Центральних держав та активізацію у Північному Причорномор’ї Антанти і денікінців.

Протягом 1919—1920 років Крим не раз переходив з рук у руки. До кінця квітня 1919 року тут діяв крайовий уряд Соло­мона Крима під захистом військ Антанти і денікінців. До кінця червня того ж року півострів належав більшовикам, які прого­лосили Кримську Соціалістичну Радянську Республіку. Після цього до листопада 1920-го Крим знову був під владою білих. Директорія УНР, яка сама перебувала у складній воєнно-полі­тичній ситуації, не мала змоги безпосередньо втрутитися у цю боротьбу. Тим не менше українські політики продовжували триматися курсу попереднього гетьманського уряду про необ­хідність уведення Криму до складу УНР: або безпосередньо, або як складової Чорноморської федерації України, Криму, Кубані і Кавказу. Відповідні пропозиції українська делегація підготу­вала для Паризької мирної конференції, що тривала протягом 1919 року за підсумками Першої світової війни.

Протягом 1919—1920 років в Ялті діяла Крайова українська рада на чолі з Павлом Горянським. За домовленістю з диплома­тичною місією УНР на Кавказі Мала Рада Крайової української ради виконувала роль українського консульства в білогвардій­ському Криму. Утім, її діяльність обмежувалася фінансовою підтримкою місцевої української громади. Про визнання дипло­матичного статусу з боку денікінців (з ними УНР вела бойові дії з 28 вересня 1919 року) не могло бути й мови. Тільки безвихідна ситуація змусила нового білогвардійського головнокомандувача Петра Врангеля шукати шляхів порозуміння з Директорією УНР 1920 року. На переговорах йшлося не про статус Криму, а про можливу військову співпрацю проти спільного ворога.

Складні часи переживав також кримськотатарський націо­нальний рух. На початку 1919 року в середовищі Міллі Фірки відбувся розкол. Частина впливових членів партії, серед яких був Белі Ібраїмов^[17], пристала на бік більшовиків, які проявляли більшу гнучкість у національному питанні, ніж білі. До того ж деякі більшовицькі лідери підтримували концепцію «східного маршруту соціалістичної революції»: розхитування капіталіс­тичного світу через підтримку визвольних рухів колоніальних народів Азії^[18]. Частину кримців приваблювала ідея перетворення півострова на плацдарм для революціонізування мусульман­ського Сходу. Натомість оточення Джафера Сейдамета шукало можливостей вписати кримськотатарську державність в систему міжнародних відносин, яку вибудовувала Антанта. Перебуваючи у Варшаві, Сейдамет просував ідею надання мандату^[19] на Крим Польщі. Цей проект так і залишився нереалізованим серед низки подібних: мандату Польщі на Східну Галичину, мандату Італії на Грузію і Азербайджан, мандату США на Вірменію.

Що цікаво, у більшовицькому таборі не було послідовної лінії щодо республіканської приналежності Кримського півос­трова. Народний секретаріат радянської УНР на чолі з Миколою Скрийником вважав Крим невід’ємною частиною України — аж до часу проголошення Соціалістичної Радянської Республі­ки Тавриди у березні 1918 року. Так само українські більшовики претендували на Крим на початку 1919 року, під час свого другого повернення до України. Належність Криму до Росії була врегульована в Договорі про кордони між УСРР і РСФРР від 10 березня 1919 року.

Влітку 1919 року представники лівої фракції УСДРП, які намагалися порозумітися з більшовиками, вимагали приєд­нання до радянської України низки прикордонних областей, серед яких був і Крим. Через рік з аналогічними пропозиціями до керівництва РСФРР звернувся колишній лідер УСДРП Во­лодимир Винниченко, але так само безуспішно.

У період білогвардійської окупації Криму підривну і розві­дувальну діяльність на півострові вів Закордонний відділ (За- кордот) ЦК КП(б)У Одразу після захоплення Криму Червоною армією у листопаді 1920 року на засіданні Вищої ради народного господарства (ВРНГ) РСФРР було вирішено створити Крим­ський раднаргосп та підпорядкувати його Промбюро України. (В інших випадках, як наприклад з Таганрозьким округом, ана­логічні рішення в економічній сфері передували адміністратив­ному перепідпорядкуванню). Однак вже через місяць позиція радянського керівництва змінилася і Кримський раднаргосп віддали у відання безпосередньо ВРНГ РСФРР.

У січні 1921 року на спільному засіданні Кримського рев­кому і Кримського обкому РКП(б) розглядали питання «Про політичні відносини Криму з РСФРР і УСРР», за результатами якого було вирішено визнати найбільш оптимальним підпо­рядкування Криму безпосередньо Москві. Під час подальших нарад більшовики відкинули також пропозиції зі створення кримськотатарської національної республіки із власним на­родним комісаріатом закордонних справ.

18 жовтня 1921 року було підписано декрет про утворення Автономної Кримської CPP у складі РСФРР, пізніше відомої як Кримська APCR