Утвердження п’ятичленної формаційної схеми в радянській історіографії та її криза

З перемогою більшовиків марксистсько-ленінський догмат про стадійну зміну капіталістичного суспільства комуністичним, з соці­алізмом як його першою фазою, не міг слугувати предметом будь- якого обговорення і тим більше перегляду в науковій літературі, що видавалася в CPCP.

Ортодоксально-офіційна лінія, спираючись на ленінське, а відтак і сталінське бачення історичного процесу, наполягала на тому, що після первісного стану людство послідовно пройшло рабовласницьку та феодальну формації, принципово не розрізняючи західний і схід­ний шляхи розвитку. Прихильники концепції азійського способу виробництва відносили до останнього світ східних цивілізацій, який, утім, не вписувався у п'ятичленну схему. Суть дискусії була далеко не тільки академічною. Якщо визнати другий погляд, з урахуванням того марксистського положення, що саме капіталізм породжує про­летарську революцію і соціалізм, то сама думка про можливість утвердження соціалізму в країнах Сходу, зокрема в Китаї, який чимдалі більше привертав увагу більшовиків, ставала проблематич­ною. А поскільки більшовицьке керівництво планувало утвердити своє панування і там, то ідейним завданням було довести те, що й Китай проходив рабовласницьку та феодальну формації з тим, щоб через хай і слаборозвинутий, але все ж таки капіталізм перейти до соціалізму.

Дореволюційна російська історична наука, не будучи у своїй основі марксистською, не ставила й питання про формаційну струк­туру історії. Але ті не буржуазні суспільства, які нині на Заході зде­більшого називають традиційними цивілізаціями, в цілому харак­теризувалися як кріпацькі або феодально-кріпацькі, при тому що стосовно східних монархій уживався епітет «деспотії», а до античних полісів інколи поняття «рабовласництво».

Відповідно до цього, спираючись на факт переваги селянської праці протягом усієї історії Сходу, де приватна власність на землю була фактично відсутньою, а держава бюрократичними методами експлуатувала селянські общини, радянські історики-марксисти 20-х —■ початку 30-х років розглядали східні традиційні суспільства або як феодальні, або як такі, що належать до азійського способу ви­робництва, котрий у цьому контексті розумівся як окрема формація. При цьому погляд на античні суспільства як на рабовласницькі утвердився остаточно.

Вперше з ідеєю про рабовласницький характер давньосхідних суспільств виступив В. В. Струве (1889—1965) у доповіді 1933 р. Такі визначні тогочасні російські історики, як L М. Лур’є, О. L Тюменєв та інші, що взяли участь в обговоренні цієї думки, піддали її гострій критиці, доводячи, що суспільний лад Давнього Сходу був значно ближчий до державно-кріпацької чи, принаймні, феодально-крі­пацької системи, ніж до античного рабовласництва. У наступні роки M M Нікольський (1877—4959) обгрунтував, що: 1) основну масу робітників державних господарств Давнього Дворіччя (матеріалами якого головно й оперував В. В. Струве) вважати рабами немає ніяких підстав; 2) власне рабів при храмах та палацах Месопотамії було відносно небагато; 3) основною формою експлуатації тут, як і пов­сюдно на Сході, був примус рядового землеробського населення до виконання відробітної та сплати продуктової ренти на користь дер­жави.

Головна помилка В. В. Струве полягала, як показав М. М. Ніколь­ський, у тому,, що він (не будучи шумерологом) побачив у давньоме- сопотамських працівниках державно-храмових господарств, так зва­них «гурушу» («молодців») рабів, тоді як вони (подібно до праців­ників соціалістичних радгоспів), не володіючи засобами виробниц­тва, в той самий час мали юридичну правоздатність.

За аналогією з Месопотамією В. В, Струве намалював і картину «рабовласницького» Давнього Єгипту, в чому його підтримав В.

Сьогодні можна вважати доведеною істиною, що в країнах Дав­нього Сходу рабовласництво ніколи не досягало такого рівня розвит­ку, щоб можна було говорити про провідну роль рабської праці у виробництві. Рабська праця була лише одним із типів виробничої праці, притому далеко не найзначнішим. Встановлено, що рабська праця не відігравала переважаючої ролі у провідних галузях вироб­ництва Давнього Сходу, а саме у землеробстві та ремеслі, незалежно від того, якими були господарства: царськими, храмовими чи при­ватними. Дедалі більшого значення повсюдно набувала праця різних груп залежного населення, яке працювало під позаекономічним при­мусом, але зберігало юридичну правоздатність і не було чиєюсь власністю. Це підтверджує правоту критиків концепції В. В. Струве, але остання була підтримана (схоже на те, що й продиктована) тодішнім політично-ідеологічним керівництвом CPCP, що й надало їй офіційного статусу, зробило основою навчальних програм, підруч­ників та посібників.

Характерно, що при обговоренні доповіді В. В. Струве 1933 р. у Ленінграді його концепцію підтримав лише С. І. Ковальов, у працях якого ми стикаємося з одним цікавим моментом. Аналізуючи утвер­дження рабовласницьких відносин у Давній Греції, найважливішою причиною цього він називає розвиток товарного виробництва, яке стимулює використання рабської праці. Розвиток рабовласництва ціпком слушно пов’язується саме з підвищенням товарності вироб­ництва. Але на стадії формування та утвердження експлуататорських відносин на Сході товарного виробництва там фактично не існувало.

Складалася парадоксальна ситуація: з одного боку, єдиний безпе­речний випадок широкого виробничого використання рабської праці в усьому стародавньому світі — в античному суспільстві (Греція, Карфаген, Рим) —пояснюється розвитком товарно-ринкових відно­син, тоді як з іншого — в наукових колах поширюється думка, що «рабовласницький лад» відповідає найпримітивнішому рівневі роз­витку продуктивних сил із-поміж усіх класових суспільств, при тому ;о буцімто наступну «феодальну» формацію характеризують як таку, що грунтується на натуральному господарстві.

Отже, за цією логікою, рабовласницька формація має бути ви­щою, прогресивнішою за формацію феодальну. Але п’ятичленна схема стверджувала протилежне. Таким чином, ідея рабовласництва як першої суспільно-економічної формації культивувалася всупереч не лише наявним фактам (уже тоді було добре відомо, що Крито- Мікенська цивілізація передувала античній Греції), а й елементарній логіці.

Деякою мірою вади такої концепції відчували і вчені, які працю­вали цілком у межах п'ятиформаційної парадигми. Вони бачили, що численні суспільства, добре висвітлені писемними джерелами, зок­рема ранньосередньовічні, ніяк не можуть ідентифікуватися як рабо­власницькі. Насамперед це стосувалося Київської Русі, котру Б. Д. Греков, на відміну від І. І. Смирнова та С. В. Юшкова, навіть на найперших етапах її розвитку не міг вважати рабовласницьким за своїм змістом суспільством, а відтак проголосив суспільством фео­дальним — не в традиційному розумінні цього терміна, як його стосовно Русі використовував, скажімо, М. П. Павлов-Сильван- ський; а у специфічно радянсько-марксистському —соціально-еко­номічному.

Концепція Б. Д. Грекова набула широкого визнання, але до­слідник так і не зміг переконливо пояснити причину, чому давньо­руське суспільство «обминуло» рабовласницьку формацію. Тому він, посилаючись (як і, скажімо, В. L Равдонікас) на вплив сусідніх розвинутих «феодальних» держав (до яких без скільки-небудь сер­йозної аргументації була зарахована й Візантія), писав, що на час виникнення Київської Русі рабовласництво було людством у цілому вже пережите. Але таке твердження нічого не пояснює, якщо ви­ходити з того, що стадійно й послідовно має розвиватися кожне конкретне суспільство, і від того, що десь хтось за багато віків до того певну стадію вже пройшов, доля цього суспільства (за мінімальної інтенсивності зв’язків у часи раннього середньовіччя) аж ніяк не залежить.

Як бачимо, протягом 30-х років у радянській історіографії сфор­мувалася і утвердилася концепція, за якою природним і законо­мірним шляхом формування класових суспільств визначався роз­виток рабовласницьких відносин.

Практично беззаперечне панування в радянській науці п’яти- членної формаційної схеми — це 40-ві —- 50-^fri роки, коли навіть її колишні противники, як, наприклад, І. М. Лур’є, змушені були визнати сформульовані В. В. Струве погляди на історію Давнього Сходу. Але альтернативна робота провадилася і в ті роки. Йдеться передусім про дослідження О. І. Тюменєва (1880—1959), який, досте­менно проаналізувавши державно-бюрократичну організацію госпо­дарства Давнього Шумеру, зіставив її з суспільним ладом інших давньосхідних суспільств та мікенської й античної Греції. Це дало змогу обгрунтувати ідею про принципово різні шляхи формування та, відповідно, типи експлуататорських суспільств Давнього Сходу та Античного світу.

Дослідник вважав, що існували дві основні можливості утверд­ження експлуататорських відносин. Перша полягала у поступовому економічному та соціально-політичному така бале пні рядових об­щинників знаттю. Особливо це було характерне в умовах іригацій­ного землеробства, яке передбачало організацію колективної праці общинників з боку представників родоплемінної верхівки, котра поступово набувала статусу ранньодержавного апарату. Такий шлях розвитку вчений докладно розкрив у своїй капітальній праці, при­свяченій державному господарству Давнього Шумеру, вважаючи, що йому відповідають реалії Давнього Єгипту та інших давньосхідних суспільств.

Друга можливість розвитку експлуататорських відносин пов’я­зується із підвищенням ролі експлуатації чужинців-військовополо- нених у приватних домогосподарствах при законодавчій забороні обернення вільних общинників на рабів. Цей шлях найповніше був реалізований у давніх Греції та Римі. З цього робився принциповий висновок, що давньосхідне й античне суспільства демонструють не дві послідовні стадії розвитку рабовласництва, а два різних шляхи суспільної еволюції.

Тобто О. І. Тюменєв на широкому фактичному матеріалі обгрун­тував ідею полілінійності (стосовно давнини — дволінійності) істо­ричного руху, досить близьку до висловленої свого часу думки Ф. Енгельса про дві можливості переходу до державно-експлуата­торського ладу: через монополізацію представниками родоплемінної влади права користуватися колективним надбанням та через роз­виток експлуатації особисто залежних людей у приватних домогос­подарствах. У справі легалізації полілінійного бачення історії на тлі офіційного радянського марксизму у 60 — 80-ті роки цьому погля­дові довелося відіграти значну роль.

З початком відносної лібералізації після XX з’їзду KIIPC з’я­вилися й перші критичні думки щодо офіційної п’ятичленної схеми історичного руху. Спочатку в Угорщині (Ф. Тьокеї) та колишній НДР (Е. HL Вельскопф), а потім і в CPCP (Л. С. Васильєв, Ю. L Семенов, ML О. Стучевський) учені почали вказувати на неадекватність інтер­претації на її основі історичних реалій Давнього Сходу, зокрема так, як це було зроблено у І томі «Всесвітньої історії». На початку 60-х років коло однодумців поповнюється істориками-марксистами з Англії (Е. Гоббс) та Франції (Ж. Шено, Ж. Сюре-Каналь, М. Го­де льє).

Фахівці апелювали до фактів, з яких випливало, що немає жодних підстав припускати, що за межами античного суспільства (у давнину чи в середні віки) рабовласницький лад мав перевагу у системі виробництва. В наступні роки це твердження було надійно обгрун­товано на матеріалах майже всіх суспільств давнього та середньо­вічного Сходу. Таким чином було доведено, що рабовласництво не тільки не є обов’язковою ланкою в розвиткові людства, а й не може мати статусу стадійного рівня розвитку продуктивних сил, тобто не є формацією у марксистському (як і в будь-якому іншому) розумінні цього слова.

Послідовна дискредитація ідеї рабовласницької формації при па­ралельному висуванні вагомих аргументів проти концепції формації феодальної та обгрунтуванні специфіки східних суспільств, тобто, коротше кажучи, спростування п’ятичленної формаційної схеми іс­торії, —- все це висувало проблему розробки (на марксистських засадах, оскільки вся дискусія розгорталася саме на цьому грунті) нової концепції історії докапіталістичних суспільств. Одними з пер­ших її варіант запропонували французькі марксисти.

Вивчаючи суспільні відносини у країнах Тропічної Африки, Ж. Сюре-Каналь обгрунтував, що їх не можна розглядати ні як рабовласницькі, ні як феодальні. Оскільки там держава експлуатува­ла економічно автаркійні общини, дослідник відносить ці суспільства до азійського способу виробництва, але інтерпретує останнє поняття у стадійному розумінні —як універсальну перехідну фазу від первісності до класового суспільства. Так само азійський спосіб виробництва розуміє і М. Годельє, за яким від цієї стадії розвиток може йти двома шляхами: у бік рабовласництва — при інтенсивному розвиткові товарно-ринкових відносин — та феодалізму -— при збереженні натурального госцодарства.

Іншу схему у середині 60-х років розробили Л. С. Васильєв та Й. О. Стучевський. Спираючись на марксівський аналіз форм, що передували капіталістичному виробництву, вони здійснили цікаву спробу з’ясувати обставини, за яких перемагає або азійський, або античний, або германський (з подальшим переходом у феодальний) спосіб виробництва. Ці три типи суспільств розглядалися як стадійно синхронні, як три суспільно-економічні форми, що відповідають одному рівневі розвитку продуктивних сил та однаковою мірою, але за різних обставин виростають з пізньопервісного грунту. Тобто історія добуржуазних експлуататорських суспільств бачиться не ста­дійно, а полілінійно, а відтак (при рішучому запереченні авторами відповідності між рабовласництвом і давниною та феодалізмом і середньовіччям) соціально-економічна ідентифікація кожного су­спільства вимагає конкретно-історичного дослідження.

До висновків, що тією чи іншою мірою перегукувалися з погля­дами Л. С. Васильєва та Й. О. Стучевського, у середині 60-х років прийшли досить багато радянських дослідників: Е. О. Берзін, М. Ю. Кобіщанов, Г. О. Мелікішвілі, Л. О. Седов, Ю. І. Семенов, В. О. Тюрін, К. В. Хвостова та ін. Зокрема, в колективній праці «Загальне та особливе в історичному розвитку країн Сходу» ними зазначалися, по-перше, необхідність розгляду докапіталістичних екс­плуататорських суспільств у межах єдиної формації; по-друге, пану­вання в рамках цієї формації позаекономічних форм експлуатації, в тому числі (особливо на Сході) з боку деспотичної держави; по-третє, істотність протиставлення в межах цієї формації рабовласницьких та феодально-кріпацьких відносин саме типологійно, а не стадійно, при усвідомленні, найчіткіше тоді сформульованому К. В. Хвостовою, структурних відмінностей між «західними», основаними на приват­новласницьких відносинах, та «східними», пов’язаними з пануван­ням державної власності на землю.

При цьому Е. О. Берзіним було чітко визначено, за яких умов узагалі стає можливим поширення рабовласництва. З його висновків випливали неможливість панування рабовласницьких відносин у більшості докапіталістичних суспільств, за винятком античних, але природність максимального поширення такої форми експлуатації на колоніальних плантаціях нового часу. Під градом критики від старої схеми відмовився навіть В. В. Струве, визнавши, що давньосхідні цивілізації не були рабовласницькими, а належали до того типу суспільств, який К. Маркс називав азійським способом виробництва.

Всього цього було достатньо, щоб дослідники, які щиро нама­галися розібратися у суті справи, хай би й залишаючись на марк­систських позиціях, уже не могли серйозно ставитися до нав’язаної у сталінські часи п’ятичленної формаційної схеми. Незважаючи на ортодоксальну реакцію прибічників останньої, зокрема Ю. В. Коча- новського та В. М. Никифорова, вона вже не могла зберегти свій колишній статус парадигми наукового мислення, хоча відповідно до неї і протягом 70 -— 80-х років писалися підручники й будувалися програми історичних та історико-культурологічних (з історії літе­ратури, мистецтва тощо) курсів.

Але критики п’ятичленної схеми, переконливо довівши її не­спроможність, не запропонували якоїсь обгрунтованої та докладно розробленої альтернативи. Тому в останні десятиліття зусилля таких учених, як Л. С. Васильєв, І. М. Дьяконов, М. Ю. Кобіщанов, В. П. Ілюшечкін, Г. В. Коранішвілі, Г. О. Мелікішвілі, P. М. Нуреев, Л. О. Седов, Ю. L Семенов, були спрямовані на створення цілісної концепції розвитку докапіталістичних цивілізованих суспільств. У цій роботі простежуються два основних напрями. Якщо одні дослід­ники (зокрема І. М. Дьяконов, В. П. Ілюшечкін, М. Ю. Кобіщанов) працювали переважно у традиційній для радянської історіографії стадійній парадигмі, прагнучи побудувати таку систему щаблів роз­витку людства, яка б відповідала сучасному рівневі наукових знань, то інші (Л. С. Васильєв, Л. О. Седов) основну увагу звертали на полілінійність розвитку людства, принципово протиставляючи схід­ний та західний шляхи розвитку. Ці пошуки розгорталися вже за часів свідомого оновлення (як у В. П. Ілюшечкіна) чи подолання (як у Л. С. Васильєва) марксистського розуміння історії, тим більше при найширшому врахуванні досягнень сучасної західної суспільно-куль- турологічно-історичної науки, головно праць англо-американських дослідників, які здебільшого стоять на позитивістськи-неоеволю- ціоністських чи постеволюціоністських позиціях. Але на цих питан­нях ми зупинимося дещо пізніше.

При цьому варто зазначити, що формаційні дискусії 60-х років мало вплинули на поодинокі спроби тогочасних радянських учених вийти на узагальнення власне культурного розвитку людства. Тут спостерігаємо суцільне панування п’ятичленної формаційної схеми, суперечливо поєднаної з уявленням про традиційні «епохи». Останні, виділені на західноєвропейському матеріалі, намагалися поширити майже на всі цивілізації.

З урахуванням цього висновку зрозумілішим стає сенс концепції доби Відродження як загальносвітового явища, найпослідовніше розвинутої М. И. Конрадом. Розроблена в системі формаційної па­радигми, без достатньої уваги до автономного саморозвитку окремих цивілізацій, ця концепція у деяких спільних явищах, притаманних різним культурам VIII — XVI ст. від Західної Європи до Китаю, побачила не певну подібність епох розвитку самодостатніх регіо­нальних соціокультурних систем (окремих цивілізацій), а всесвітньо- історичну епоху, епоху в розвитку культури людства. Це є черговим прикладом того, що категорію «історична епоха» значно доцільніше вживати при розгляді не шляху людства як такого, а реалій регіо- нально-цивілізаційного рівня.

Варто зазначити також, що проблема стадійності розвитку людст­ва розроблялася і в контексті етноісторичної типології. На початок 60-х років більш-менш стихійно склалася (хоча раніше висловлю­валися й інші підходи) думка про те, що існують три основних історичних типи людських спільнот: плем’я (або рід та плем’я), народність і нація. Перше пов’язувалося з первісністю, друге з рабо­власницькою та феодальною формаціями, а третє --з капіталізмом та соціалізмом. Те, що така тричленна схема не відповідає офіційній п’ятичленній формаційній концепції, було очевидно. І тому цілком зрозуміло, що з’явилася спроба привести їх у відповідність — роз­робити для кожної формації окремий тип етнічної спільноти. Цьому була присвячена цікава для свого часу стаття С. О. Токарева, в якій він намагався обгрунтувати думку про наявність принципово різних етнічних спільнот у давнину (на прикладі античності) та в серед­ньовіччі.

Незважаючи на те, що окремі дослідники підтримали цю спробу, багато прихильників вона не знайшла. С. О. Токарев підкреслив відмінність між етнічними спільнотами міст-держав (вважаючи "їх власне давніми, рабовласницькими) та окремих територіальних во­лодінь типу князівств чи герцогств (які, на його думку, були властиві саме феодальному середньовіччю). Але не важко показати, що міста- держави, як і окремі земельні або територіально-обласні структури, однаково притаманні як давнині, так і середньовіччю (Tip, Сідон, Карфаген, Мілет, Афіни тощо — Венеція, Флоренція, Генуя, Бре­мен, Гамбург, Новгород тощо; Київська, Галицька або Смоленська землі, Бургундія, Баварія, Каталонія тощо —-Бакгрія, Гірканія, Kan- падокія, Фессалія, Enip тощо). Тобто принципових стадійних від­мінностей у типах етнічних спільнот між так званими рабовлас­ницькою та феодальною формаціями знайти не вдалося.

Незабаром В. О. Бєлявський виступив із різкою критикою три­членної схеми й запропонував власну оригінальну концепцію етно- історичного розвитку давньої Передньої Азії та Античного світу, яка висвітлила динаміку цього процесу в межах того, що традиційно називається давниною. Паралельно Л. П. Латук обгрунтував висно­вок про принципову єдність етнічного процесу в давнину та в серед­ньовіччі й виділив такі його етапи: 1) поява великих етномовних спільнот як конгломератів споріднених племен, 2) утворення на їхньому грунті ранньокласових етнічних спільнот номового, по­лісного та земельного типів, 3) їх інтеграція у спільноти ширшого типу — народності, в межах яких зберігаються окремі етнотери- торіальні угрупування.

В цій роботі особливо важливо зазначити вихід на ідею полілі- нійності етноісторичного процесу (хоча б лише на рівні ранньокла­сових суспільств). Але, на жаль, дослідник, як і його попередники та інші автори 60-х років, не помітив тих зрушень в етноісторичному розвиткові людства, які були пов’язані зі створенням світових ім­перій (типу Римської або Ханьської у Китаї) та, тим більше, по­ширенням світових релігій (буддизму, християнства та ісламу). Тоді ж зі своєю докладною періодизацією стадій етнічного процесу за первісності, що долала спрощені уявлення про рід і плем’я як ос­новні типи первісних етносів, виступив В. Ф. Генінг.

Таким чином, на початок 70-х років склалася ситуація, коли, з одного боку, було зрозуміло, що тричленна періодизація етноісто­ричного процесу перебуває у протиріччі з п’ятичленною форма­ційною схемою (проти якої етнографи та археологи не виступали — на відміну, скажімо, від сходознавців) і сама щонайменше потребує докладної переробки відповідно до фактичного матеріалу. Але це не перешкодило такому станові речей зберігати панівні позиції протя­гом 70-х і значної частини 80-х років. Найпростіший (і найне- обгрунтованіший) вихід було знайдено в тому, щоб усе залишити на своїх місцях, лише народностям присвоїти епітети «рабовласницька» для давнини та «феодальна» для середньовіччя, а націям — «буржу­азна» та «соціалістична». Справа поліпшувалася лише тим, що з межі 60 — 70-х років, особливо завдяки розробкам Ю. В. Бромлея, в етнографічній літературі міцно утвердилася концепція ієрархічної природи етнічних спільнот, поділ їх на власне етнічні, суб- або мікроетнічні та макроетнічні, зокрема макроетнополітичні та макро- етнокультурні (з середньовіччя здебільшого макроетноконфесійні), спільноти з усвідомленням того, що їхню природу і співвідношення треба з’ясовувати у кожному конкретному випадку окремо.

Між тим тричленний поділ історії етнічного розвитку людства дістав те оретичне обгрунтування у праці C. O. Арутюнова та М. М. Чебоксарова. Вони довели органічний зв’язок між типами етнічних спільнот та густотою мережі інформаційних зв’язків, яка є стадійно визначеною. Вони виділили в історії два якісних стрибки у темпах приросту густоти інформації. Перший пов’язується з перехо­дом від первісності до цивілізації та характеризується передусім виникненням писемності, а другий -—із розвитком загальної освіти та особливо з підвищенням рівня інформованості суспільства за­вдяки появі друкованої періодики, видань для масового читання тощо з утвердженням капіталізму в Європі. Таким чином, тричленна етноісторична типологія нарешті отримала під собою грунт, тоді як п’ятичленна формаційна схема внаслідок дискусій 60-х років була найістотнішим чином дискредитованою. А це вело до неминучого краху етноісторичної типології, прив’язаної до п’ятичленної фор­маційної схеми з двома різновидами народностей та націй.

У цьому плані симптоматичною була стаття М. В. Крюкова, що стала основою подальшої (і останньої з цього приводу у радянській історіографії) дискусії, в якій взяли участь майже всі московські фахівці з питань теоретичної етнографії («Советская этнография», 1986, №3—5). М. В. Крюков гостро поставив питання про відпо­відність етноісторичної типології, поширеної серед радянських уче­них, формаційній (власне — п’ятичленній) схемі історії, не беручи під сумнів правомірність останньої. Стаття містить цікаві спостере­ження, зокрема висновок про те, що з початком середньовіччя простежується тенденція втрати етнічної дискретності у зв’язку з утворенням світових імперій та особливо поширенням світових релігій; точніїпе було б сказати — у зв’язку з утворенням великих регіональних цивілізацій, спочатку з високою культурою та імперсь­кою державністю (античне Середземномор’я, Індія, Китай останніх століть І тис. до н. е. —перших століть І тис. н. е.), а потім на грунті власне світових релігій, особливо східного й західного християнства та ісламу. М. В. Крюков намагається пов’язати це з рабовласницькою та феодальною формаціям!, але з цього нічого не виходить, так само як і у В. L Козлова та Ю. В. Бромлея.

Зберегти штучне поєднання традиційного тричленного поділу етноісторичного процесу з дискредитованою (що не цілком ще усві­домлювала більшість етнографів та археологів середини 80-х років) п’яти членною формаційною схемою вже було неможливо. Тому пев­ного мірою підсумковими стали виступи О. І. Першиця та О. М. Ре­шетова, які рішуче розривали з традицією п’ятичленної схеми та, посилаючись на відповідні розробки, виходили на ідею потрійного поділу суспільно-економічного розвитку людства: первісність, дока­піталістичні експлуататорські суспільства та капіталізм із частково синхронним йому соціалізмом. Це відповідало двом інформаційним стрибкам, пов’язаним раніше С. О. Арутюновим та М. М. Чебокса- ровим з якісними зрушеннями в етноісторичному процесі. Картина набувала певної логіки: найзагальншгі ступені соціально-економіч­ного, інформаційного та етнічного розвитку людства логічно по­в’язувалися між собою. Але для розуміння конкретного етноісто­ричного розвитку констатація цього положення, як наприкінці дис­кусії слушно зазначив М. В. Крюков, практично нічого не дає.

Як бачимо, дотримання суто стадійного підходу, без урахування полілінійності та цивілізаційної дискретності розвитку людства, і в етноісторичній проблематиці заводить у глухий кут, так само як і прагнення при періодизації уявити більш-менш чіткий рубіж між давниною та середньовіччям.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Богданов Л. А. Краткий курс экономической науки. 1- е вид. — Москва, 1897; 10-с вид. - Москва, 1920.

Енгельс Ф. Анти-Діорінг // Маркс К, Енгельс Ф. Твори. Т. 20.

Енгельс Ф. Походження сім’ї, приватної власності та держави // Маркс K., Енгельс Ф. Твори. Т. 21.

Каутский К. Материалистическое понимание истории. Москва; Ленинград, 1931.

Ленін В. I. Держава і революцій // Повне зібр. творів. Т. 33. Маркс К. До критики полі ! іншої економії. Передмова // Маркс K_f Енгельс Ф. Твори. Т. ІЗ.

Маркс K Форми, що передують капіталістичному виробництву // Маркс K₇ Енгельс Ф. Твори. Т. 46. ч. І.

Маркс K._f Енгельс Ф. Німецька ідеологія // Маркс К, Енгельс Ф. Твори. Т. 3.

Маркс K.. Енгельс Ф. Маніфест комуністичної партії // Маркс K_f Енгельс Ф. Твори. Т. 4.

Плеханов E В. Основные вопросы марксизма // Соч. : В 24 т. Т. 18.

Cjyium А. Исследование о природе и причинах богатства народов // Антология экономической классики: В 2 т. Москва, 1993. Т. 1.

Арон Р. Этапы развития социологической мысли. Москва, 1993. Арутюнов С. А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. Москва, 1989-

Белявский В. А. Этнос в древнем мире //ДОКГО. 1967. Вып. 3.

Бородай Ю. M., Келле В. Ж., Плимак В. Г. Наследие К. Маркса и проблемы теории докапиталистических: формаций. Москва, 1974.

Бромлей IO. В. Этнос и этнография. Москва, 1972.

Васильев JI. С. История Востока: В 2 т. Москва, 1993. Г. 1.

Васильев Л. C., Стуч веский И. А. Три модели возникновения и эволюции докапиталистических обществ // ВИ. 1966. № 6.

Бенинг В. Ф. Этнический процесс в первобытности. Свердловск, 1970.

Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології: від античності до початку XX ст. Київ, 1993.

Илюиіечкин В. П. Сословно-классовое общество в истории Китая. Москва, 1986.

Конрад Н. И. Запад и Восток. Москва, 1966.

Крюков М. В. Еще раз об исторических типах этнических общнос­тей//СЭ. 1986. №3.

Меликшивили Г. А. К вопросу о характере древнейших классовых обществ // ВИ. 1966. №11.

Никифоров В. И Восток и всемирная история. Москва, 1975.

Общее и особенное в историческом развитии стран Востока. Мос­ква, 1966.

Проблемы истории докапиталистических обществ. Москва, 1968. Рассел Б. История западной философии: В 2 т. Москва, 1993. Т. 2. Струве В. В. Проблемы зарождения, развития и разложения рабовладельческого общества Древнего Востока // ИГAHMK- 1934. Вып. 77.

Тек ей Ф. К теории общественных формаций. Москва, 1975. Тюменев А. И. Передний Восток и античность // ВИ. 1957. №6.