Тема 1 Вступ до археології

Історія людства, яку зазвичай розпочинають від формування людини та суспільства, налічує близько 2,5 млн років. На цьому тлі її писемний період постає незрівнянно коротким. Адже писемність виникла лише десь 5 тис.

Коло джерел, якими оперує археологія, дуже велике і розмаїте, воно охоп­лює все, створене людиною, все, що слугувало їй за життя, а почасти й по смерті: рештки виробничої, побутової і духовної діяльності. Умовно їх можна поділити на дві групи: 1) стаціонарні (або не мобільні) об’єкти — залишки по­селень, могильників, святилищ та всіляких споруд на них (оселі, храми, кур­ганні насипи, мегаліти); 2) мобільні.г— будь-які речі, виявлені під час розко­пок поселень і могильників: знаряддя, посуд, зброя, прикраси, статуетки та ін.

Однак спектр джерел, якими оперують археологи, не обмежується цим. У процесі розкопок археологи видобувають багато й інших свідчень діяльності людей, дослідження яких є прерогативою інших наук. Це й фізичні останки самих людей, які цікавлять антропологів, й кістки тварин — сфера інтересів зоологів, і залишки рослин чи їхніх відбитків на глиняних виробах — їх вив­чають ботаніки. Можливості палеоботаніки значно збільшилися з появою при­ладів, які дають змогу зафіксувати пилок рослин, а отже відтворити природне тло і напрями господарчої діяльності давніх колективів (мисливство, скотар­ство, збиральництво, землеробство).

Археологи, прагнучи якомога повніше осягнути спосіб життя давніх людей, ставлять перед фахівцями — представниками інших наук — дедалі більше но­вих питань, а розвиток сучасної науки, зокрема поява високоточних приладів, дає можливість відповісти на них. Скажімо, за хімічним аналізом людських кісток можна визначити раціон харчування, за генетичним — спорідненість певних спільнот, на підставі аналізу кам’яних, глиняних чи металевих пред­метів — джерела сировини, їхні технологічні характеристики (домішки, темпе­ратура плавлення металів чи випалення посуду). Неоціненну послугу архео­логії роблять природознавці у з’ясуванні віку старожитностей.

Таким чином, сучасна археологія, як і наука загалом, невпинно набли­жається до своєї мети — отримання якомога більшої інформації з найменшої кількості фактів. Як зазначає з гумором Ж. Ревель, один із пропагандистів мікроісторії Франції, вияв мікроскопічних деталей інколи складає враження, що історик немовби простягає мікрофон мурашці. Справді, сьогодні букваль­но одна кістка людини може оповісти цілу історію про неї, дає можливість з’ясувати стать, вік, антропологічний тип, спосіб харчування, хвороби, час і причину смерті. Так само один предмет у руках знавця перетворюється на генератор інформації — де, коли, як і для чого його було виготовлено.

Зрештою археологами відкрито і найдавніші цивілізації, а заразом — і писемні документи, які вивчають лінгвісти. Саме всеосяжність і розмаїття джерел, що їх виявляють археологи, створюють фонд для дослідження найрізноманітніших проблем давньої історії (господарство, побут, естетичні смаки, світогляд, соціальна організація), а також виводять археологію за межі дописемної історії. Археологія відіграє важливу роль у вивченні, скажімо, історії Греції та Риму, середньовіччя, а верхня межа її пізнання постійно наближається до наших днів, і нині вже є археологія Києва після татаро- монгольської навали, козацьких часів.

Виникнення археології. Початки археології сягають глибини віків, коли люди почали включати стародавні речі й об’єкти в систему своєї культури, наділяю­чи їх магічними властивостями.

Формування археології як науки пов’язано з двома основними моментами: по-перше — усвідомленням того, що матеріальні старожитності є свідченнями історії, тобто історичними джерелами, схожими за своєю функцією на писемні, і, по-друге, — відчуттям протяжності історії, яка реалізується у певних послі­довностях. Перші кроки на цьому шляху демонструє антична наука, де виник і сам термін “археологія” (буквально — наука про старожитності), введений в обіг філософом Платоном (427—348). Від Геродота (484—425) бере свій поча­ток традиція підкріплювати висвітлення історії матеріальними свідченнями (вавилонська вежа, піраміди і колоси-статуї Єгипту, могили кіммерійських царів поблизу Тіраса-Дністра), якої надалі дотримувалися всі визначні історики.

Наприкінці старої ери склалося й певне уявлення про історичну картину світу як послідовність освоєння людиною природи, викладене римським філо­софом Лукрецієм Каром (І от. до н. е.) у поемі “Про природу речей”.

Спершу за зброю служили їм руки, і нігті, і зуби,

І каменюки, й дрюки — обламані в лісі гілляки. Полум’я, потім — вогонь, як лише стали людям відомі. Тут і заліза властивості, й міді спливли на поверхню; Міді — спочатку, а потім заліза був пізнаний вжиток...

(переклад А. Содомори)

Проте поштовхом до виникнення археології стали не ці пагони, а прагнен­ня заволодіти раритетами — колекціонування. Воно було доволі поширеним у Римі й спричинило перші грабіжницькі розкопки задля продажу колекціоне­рам старожитностей, що, зокрема, засвідчує грецький географ та історик Стра­бон (на зламі двох ер).

За доби середньовіччя ініціативу колекціонування перехопила церква, яка організувала також перші розкопки з метою поповнення своїх скарбниць. Завдяки цьому у XVI от. була розчищена одна з найвеличніших архітектурних споруд Давнього Риму — терми Каракалли (211—217). Накопичення старожит­ностей у церковних і світських зібраннях спричинило появу нового фаху — антикварія, знавця й систематизатора старожитностей. Саме він став поперед­ником археолога, тому добу становлення археології (XV-XVII cm.) називають антикварною. Тоді було закладено підвалини музейної справи і багатьох сучас­них музеїв, започатковано каталогізацію старожитностей. Тоді ж відродилася антична традиція опису монументальних пам’яток, що разом із розкопками заклало підгрунтя методики польових досліджень (так археологи називають методику розкопок археологічних об’єктів). Проте усвідомлення пізнавальних можливостей старожитностей ще не було, тому звертали увагу насамперед на речі дорогоцінні, красиві або такі, які чомусь викликали інтерес.

Здоланню такого підходу сприяли трагічні події 79 р., коли сталося гран­діозне виверження Везувію. Катастрофа враз обірвала життя у трьох квітучих містечках Риму — Помпеях, Геркуланумі і Стабіях, законсервувавши його на віки. У 1711 р. розпочалися розкопки Геркуланума, а в 1748 р.

Археологічна періодизація. XIX ст. називають добою великих археологічних відкриттів. їй передував похід Наполеона 1798 р. до Єгипту. Укомплектована не лише вояками, а й ученими, експедиція Наполеона відкрила Європі Старо­давній Єгипет. Давня історія прокидалася від тисячолітнього сну не лише в Єгипті. У 1849 р. англієць Г. Лейярд розпочав розкопки Куюнджицького па­горба в Іраку, який приховував останню столицю Ассирії Ніневію; у 1846— 1864 рр. І. Рамзауер розкопав більшу частину Гальштатського могильника в Австрії, за яким пізніше назвали цілу історичну добу в Європі; у 1854—1858 рр. Ф. Келлер дослідив поселення Ла Тен на палях на Невшательському озері в Швейцарії, назва якого стала епонімною для позначення наступної за Гальш- татом доби; 1861 р. за наказом Наполеона III у Франції розпочали розкопки Алезії і Бібракте — кельтських міст (оппідумів), відомих за записками Цезаря, який підкорив кельтів; 1868 р. відкрито печерний живопис — печеру Альтаміра в Іспанії; того ж року Г. Шліман вирушає на пошуки гомерівської Трої, яку він таки відшукав (хоча й неправильно ідентифікував у численних нашаруван­нях), а потім дослідник опинився в “золотопишних” Мікенах і “міцностінно- му” Тірінфі; з 1880 р.

Ці блискучі відкриття дещо затьмарюють зовсім іншу роботу, так би мови­ти, внутрішнього характеру, спрямовану на осмислення старожитностей як певної системи, що відбиває послідовність історичного розвою людства. Хрис- тияна Юргенсена Томсена (1788—1865) спонукали до цього службові обов’яз­ки. 1818 р., реорганізовуючи експозицію Копенгагенського музею, він зіткнув­ся з проблемою організації здебільшого погано документованого матеріалу. Логічний поділ його за матеріалом — кам’яні, бронзові, залізні вироби — ус­кладнювався наявністю змішаних комплексів (скажімо, з однієї могили), що поєднували речі кам’яні та бронзові, бронзові й залізні. Зіставлення речей зі змішаних комплексів, аналіз варіантів сумісних знахідок різних речей дало можливість X. Томсену виділити найдавніші кам’яні вироби й пізніші, які були в ужитку за доби панування металевих. Так само, як бронзові речі свого часу потіснили кам’яні, їх згодом потіснили залізні. Відтак речі були розподілені у трьох залах — кам’яного, бронзового і залізного віків. Так народилася систе­ма трьох віків, викладена X. Томсеном у 1836 р. в його Путівнику по музею.

Прозріння Лукреція Кара набуло наукового обгрунтування, а археологія дістала інструмент для упорядкування матеріалу в часі. Цей момент фіксує першу важливу віху в народженні науки археології.

Водночас у системі трьох віків немовби містився натяк на протяжність людської історії, що виходила за межі відведеного їй церквою часу — десь 6—7 тис. років. Цей натяк став реальністю завдяки спостережливості фран­цузького палеонтолога Жака Буше де Перта (1788—1868). Мандруючи у 1830-х роках берегами Сомми у пошуках скам’янілих решток тварин для ство­рення стратиграфічної колонки найдавніших відкладень, він звернув увагу і на крем’яні вироби й почав їх збирати разом із палеонтологічними та геологічни­ми зразками. Щось наштовхнуло дослідника на думку розподілити їх за гео­логічними (читай — хронологічними) нашаруваннями. Наслідок був неспо­діваним — крем’яні вироби змінювалися у часі, тобто відбивали еволюцію технології.

Так було відкрито кам’яну добу Франції і фактично доведено її “допотоп­ний” вік. Адже коли Буше де Перт блукав берегами Сомми, англійський вче­ний Чарльз Лайєлль видав “Основи геології”. Ця книга справила неабиякий вплив на сусіда і товариша Ч. Лайєлля — творця еволюційної теорії Чарльза Дарвіна. Геологія давала можливість датувати кам’яну добу Франції набагато давнішим часом. А вже 1865 р. англійський археолог Дж. Лєббок запропону­вав поділити кам’яну добу на два періоди: палеоліт (давня кам’яна доба, період оббитих знарядь) і неоліт (нова кам’яна доба, період шліфованих знарядь). Надалі, орієнтуючись на технологію виготовлення кам’яних знарядь (шляхом оббивання, розколювання, ретушування), французький археолог Габріель де Мортільє (1821—1898) поділив палеоліт Франції на кілька періодів, позначив­ши кожен із них назвою певного місцезнаходження: шель, ашель, мустьє, со- лютре, мадлен, тарденуаз (1883). Тоді ж Е. П’єт у Південній Франції виділив азільські пам’ятки. їх і тарденуаз об’єднувала схожість індустрії — дрібні крем’яні вироби (мікроліти). Це, а також їхня стратиграфічна позиція (заляга­ли у нашаруваннях над мадленом) стали підгрунтям для виділення мезоліту (середньої кам’яної доби).

Хоча згодом з’ясувалося, що декотрі з виділених Г. Мортільє підрозділів палеоліту відбивали локальні, а не хронологічні особливості пам’яток, загаль­на періодизація пам’яток кам’яної доби була вибудувана. З виділенням у 1870-х роках італійськими і угорськими дослідниками перехідного періоду між кам’яною і бронзовою добою — енеоліту — археологічна періодизація набула завершеного вигляду. У XX ст. її доповнено найдавнішими палеолітичними пам’ятками, відкритими лише в Африці. Ця схема лежить в основі сучасної періодизації старожитностей України.

Археологічна періодизація стародавньої історії

Типологічний метод. Розмаїття речового світу не обмежується технологічними характеристиками. Його строкатість наростала в міру освоєння людиною но­вих матеріалів, нових природних ресурсів, їх перетворення і втілилася у фор­мотворенні. Цей дуже розмаїтий світ форм треба було якось приборкати, впо­рядкувати (адже наука оперує множинами, а не індивідуальними об’єктами) й водночас підпорядкувати цей процес потребам археології — деталізувати загальну періодизацію й організувати просторову строкатість речового світу. Таким засобом став типологічний метод — основний дослідницький інстру­мент археологів у розв’язанні різних завдань.

Виникнення його пов’язане з еволюційною теорією, пристосуванням дарвінізму до штучної природи. Розвиток рукотворного світу — артефактів — асоціювався з розвитком живої матерії, тобто шляхом поступових змін. Отож, речі можна організувати в еволюційні ряди (стовпці), в яких певні послідовні форми (А, В, C...) будуть позначати періоди їхнього існування. Ця ідея, якою особливо захопився англійський археолог Огастес Генрі Пітг-Ріверс (1827— 1900), за відсутності засобів перевірки таких побудов могла перетворитися на інтелектуальну гру — маніпуляцію формами.

Згідно з концепцією шведського дослідника Оскара Монтеліуса (1843— 1921) тип — це сукупність функціонально і формально однорідних речей (со­кири, кельти, мечі тощо), які різняться оформленням деталей (скажімо, руків’я меча). Саме такі деталі і дають можливість вибудувати еволюційний ряд — від простіших форм до складніших. Однак його достовірність має бути підкріпле­на відповідними знахідками різних типів одного порядку у закритих комплек­сах (могили, скарби): мечів А з сокирами А, мечів В з сокирами В чи фібула­ми В, тобто ранніх мечів з ранніми сокирами, ранніми фібулами і т. ін. Іншим засобом перевірки стали стратиграфічні спостереження: поховання з мечами А мали передувати похованням з мечами В.

Проте задіяти у цьому процесі всі типи і зіставити їхні ряди було немож­ливо, тим більше, що, всупереч постулатам еволюціонізму, типи змінювалися з різною швидкістю, тобто не синхронно. Тому дослідники зазвичай обмежу­валися певними комбінаціями типів. Так, для уточнення періодизації залізно­го віку визначальною виявилася комбінація двох типів — фібул і мечів (німецькі археологи О. Тишлєр, П. Рейнеке та ін.). Інші ж типи були задіяні у характеристиці виділеного у такий спосіб періоду. Поведінка “типів—характе­ристик” була різною: одні з них відповідали двом періодам, інші — трьом і т. ін.

Застосування типологічного методу в хронологічних побудовах давало можливість простежити спадковість культур, а доведена до історичних часів періодизація — здійснити також зворотний хід: відштовхуючись від пам’яток історично відомих народів, простежити їхні витоки на грунті рис, що поєдну­вали їх з анонімними в етнічному відношенні культурами (тобто на грунті “спадковості навпаки”). На можливість такого — ретроспективного — методу, орієнтованого на етногенетичні дослідження, вказував О. Монтеліус. Нині цей метод широко застосовують в археології.

Археологічна культура. Типологічний метод зробив іще одну послугу археології’. Він давав можливість упорядкувати старожитності у просторі. Адже виділен­ням етапів не вичерпувалося розмаїття проявів матеріального світу. Поширен­ня типів і комплексів речей обмежувалося певним простором, якому була при­таманна також їхня повторюваність. У межах таких просторів поселення і мо­гильники демонстрували певну схожість чи навіть тотожність, що проявляло­ся по-різному: в улаштуванні осель і могил, схожості супутнього їм речового комплексу (посуд, прикраси та ін.). Це давало можливість шляхом картогра­фування виділити локальні групи пам’яток. Спочатку їх позначали термінами “культура”, “культурна група”, “культурна провінція”, “культурне коло”, “цивілізація”, а на зламі XIX-XX ст. за ними поступово закріпилася назва “археологічна культура”. Археологічна культура — це сукупність схожих пам’яток, обмежених певним простором і часом. Лінійна еволюція — етапи культури — почала доповнюватися просторовою мозаїкою — археологічними культурами (AK). Тим самим було закладено основи нового світосприйняття, оскільки локальне розмаїття культури фактично суперечило парадигмі ево­люційного одноманітного розвитку.

Археологічна культура — провідна категорія археологічної науки. Адже вона не лише дає змогу впорядкувати археологічні матеріали у просторі, а й наводить мости між культурою і її творцями, а отже є матеріальним вираженням (бодай і не повним) її творця — народу, племені, етносу. Таке трактування було цілком логічним (хоча й неоднозначним) і висунуло на перший план етнічні проблеми, які живилися формуванням та розвитком етнографії. Ево­люційна парадигма доповнюється етнологічною.

Назви археологічних культур умовні й мають різне походження: наприклад, за назвою населеного пункту, де було виявлено матеріали певного зразка (трипільська, зарубинецька, черняхівська культури названі за селами на Київ­щині), за яскравою прикметою, наприклад посуду (культури лійчастого посу­ду, кулястих амфор, шнурової кераміки), за типом поховальних споруд (ямна, катакомбна, зрубна культури). Отож, і назви трипільці, ямники, шнуровики — також умовні. Це археологічний сленг для стислого позначення якогось явища.

Таким чином, археологія виникла у Західній Європі. Упродовж XIX ст. там було сформульовано основні поняття і методи, а також представлено архео­логічну версію найдавнішої історії, або перед- чи доісторії, як її нерідко ще називають. Базовими її поняттями стали система трьох віків і археологічна культура. Археологічна періодизація грунтується на матеріальному критерії, у першу чергу, — на основному матеріалі, що використовувався для виготовлен­ня знарядь, оскільки людина здавна користувалася й іншими матеріалами — природними (дерево, кістка) чи штучними (кераміка, метали). Вона відображає поступовість залучення цих основних матеріалів. Поділ “віків” на періоди здійснено на грунті техніко-типологічних прикмет. Отож, археологічна періодизація є емпіричною, тобто такою, що має відображення (відповідники) у реальному світі, в реальних речах. Цим вона принципово відрізняється від історичної, яка грунтується на теоретичних засадах — соціально-економічних чи культурологічних ПОНЯТТЯХ.

Процедура археологічного дослідження. Може скластися враження, що архео­логія XIX ст. була зайнята лише пошуками закономірностей розподілу арте­фактів у часі і просторі. Це не так. Навряд чи цим хтось би захопився, не маючи інтересу до історії. А він народжується з елементарного бажання — дізнатися, як далеко простягається історія роду людського і як колись жили люди. І розкопки пам’яток давали уявлення про це. На палеолітичних стоян­ках знахідки обмежувалися головним чином знаряддями праці й кістками тварин льодовикового періоду. Отож, виходило, що найдавніші люди жили за рахунок мисливства — завдяки споживанню готових продуктів природи. Від палеолітичних пам’яток суттєво відрізнялися неолітичні — не лише кам’яною індустрією: там була уже інша фауна, зокрема й кістки свійської худоби, за­лишки культурних рослин, глиняний посуд. Тому неоліт природно сприймали як принципово інший період — як час скотарства, землеробства, загалом іншого способу життя. Таким чином, археологічна, здавалося б, формальна періодизація, наповнювалася паралельно й історичним змістом. Цінність архе­ологічних джерел якраз і полягає в тому, що вони є синхронними історичному про­цесові. Але все своєю чергою.

Добування джерел. Отримання первинної інформації в археології здійсню­ється у процесі розкопок. їх провадять за правилами, що мають назву методи­ки польових досліджень. Головна її сутність зводиться до спостережень за ста­ном грунту і залишків та детальної фіксації усіх об’єктів у просторі (на плані) стосовно умовного репера та один одного, а також за глибиною залягання. Усе це ретельно фіксується у щоденнику, на креслениках, фото- і кіноплівці, у книзі опису знахідок. Розкопки — надзвичайно відповідальний момент, адже у їх процесі пам’ятка знищується. Непомічене, пропущене, незафіксоване — усе це втрати науки.

Товща землі, в якій трапляються сліди людської діяльності, називається культурним шаром. Потужність культурного шару прямо пропорційна трива­лості проживання на одному місці. Звідси й зворотне завдання — вловити три­валість як певні зміни. Цьому й слугує, передусім, стратиграфічний метод, ме­тою якого є фіксація культурного шару по вертикалі (у перетині). Головне зна­чення стратиграфічних спостережень полягає в тому, що вони дають мож­ливість установити відносну послідовність нашарувань, а отже — і певних подій, тобто відносну хронологію — раніше/пізніше. У непорушених нашару­ваннях те, що залягає нижче, є давнішим за те, що залягає вище. Тому стра­тиграфічні спостереження є основою хронологічних побудов. Не менше зна­чення стратиграфічні спостереження мають для відтворення мікрохронології подій і з’ясування деталей об’єктів: скажімо, зведення і перебудова садиби, її розширення, введення якихось нових прийомів будівництва.

Культурно-хронологічна атрибуція. Щоб видобуті матеріали стали надбан­ням науки, слід визначити їхнє місце у часі та просторі. Це здійснюється шля­хом порівняння нових матеріалів із наявними. В такий спосіб пам’ятка долу­чається до якоїсь археологічної культури чи хронологічної групи. В разі її оригінальності вона чекає свого часу — поки з’являться інші, схожі на неї, пам’ятки, що закладуть підгрунтя для виділення нової археологічної культури (локального варіанту і т. ін.).

Історичні реконструкції в археології. Уже в процесі розкопок пам’яток і обробки отриманого матеріалу здійснюються певні реконструкції об’єктів та речей: графічні (оселі, храми, кургани, речі) або через відновлення об’єктів і речей за уламками (склеювання горщика). Проте у цьому разі йдеться лише про реконструкцію джерел, а не історії.

Реконструкція історії розпочинається з відтворення способу життя. Куль­турні накопичення і знахідки немовби самі посилають нам сигнал про епоху, в яку жили їхні творці, — чим вони промишляли і яким був їхній побут. Для цього інколи вистачає повсякденних знань: житло вказує на осілість, ри­бальський гачок — на рибальство, кістки свійської худоби — на скотарство. Навіть одна річ може збудити цілу низку асоціацій: скажімо, залізний серп є свідченням доволі пізнього періоду історії, коли добре знали, що таке хлібо­робство, а отже, й осілий спосіб життя. Реконструкції, що грунтуються на знанні функції речей і повсякденному досвіді, Володимир Федорович Генінг (1924—1993) — визначний теоретик археології — назвав прямими. Попри їхню простоту такі реконструкції є вкрай важливими для археології, оскільки фор­мують перший образ колективу — творця пам’ятки, чи спільноти, яка залиши­ла однорідну групу пам’яток, — археологічну культуру.

Добування джерел, їх культурно-хронологічна атрибуція і прямі реконструкції становлять перший — емпіричний — рівень досліджень в археології. Він надзви­чайно трудомісткий, вимагає глибокого і всебічного знання речового світу, який постійно поповнюється. Навіть елементарна публікація потребує органі­зації матеріалу, його детального опису, подання в ілюстраціях. Для порівняль­ного аналізу матеріалу замало орієнтуватися на самі лише публікації. Археолог має сам опрацювати здобутий ним матеріал, щоб відчути текстуру, наприклад глиняних речей, нюанси форми, технології виготовлення, оздоблення. Джере­лознавча робота потребує багато часу, а засвоєння матеріалу — неабиякої пам’яті, постійного звернення до накопичених джерел з метою перевірки тих чи інших спостережень або здогадок. Адже за зміною і рухом речей археолог простежує зміни в культурі й намагається зрозуміти їхні причини: спонтанний розвиток, міграції, запозичення, обмін. Джерелознавчі дослідження складають найвагомішу частку археологічних праць. Глибокий джерелознавець — основа основ археології.

І все ж емпіричний рівень, попри його колосальне значення, є лише підго­товкою до пізнання історії. Адже інтерес до неї не обмежується тим, що роби­ли люди, аби вижити у світі. Людина — істота розумна й істота суспільна. Її прагнення ніколи не обмежуються “хлібом насущним”, а тому виникають запитання: як було організовано життя в досліджувану епоху — виробництво, побут, дозвілля? якими правилами керувалися люди у стосунках між собою й іншими колективами? чи мали усі члени колективу рівні права, а якщо ні, то чим це визначалося? як усвідомлювала себе людина у своєму колективі і шир­ше — своє місце у світі? Прямої відповіді на ці запитання археологічні ма­теріали не дають. Матеріальні рештки німі і не розкривають секретів своїх творців. Щоб пізнати ці секрети, замало знання матеріального світу. Не­обхідно знати, розуміти й відчувати первісний світ, специфіку первісного мис­лення, моральних законів, еволюцію їх із плином часу та на грунті певних звершень, як-от, наприклад, перехід від привласнювального господарства до відтворювального, від екстенсивного відтворювального до інтенсивного, від забезпечення елементарних потреб до накопичення багатств.

Такі знання дає етнографія первісних народів — народів, які ще донедав­на, а частково й тепер живуть за законами первісного ладу. Формування етнографії первісних народів відбувалося паралельно з формуванням археології і навіть сприяло цьому. Коли ще ніхто не вірив, що якісь каменюки могли слу­гувати знаряддями для давніх людей, етнографи підтвердили це живими свідками.

На противагу археології етнографія має справу з живими людьми, а тому може вивчати життя в усьому розмаїтті його проявів. Саме етнографами було відкрито основні принципи організації життя первісних колективів, які ре­алізувалися в таких інститутах, як рід, община, плем’я, статево-вікові класи, своєрідний стиль мислення, що дістав назву міфологічного, чи синкретично­го. На грунті класифікації таких суспільств етнографами запропоновано різні варіанти періодизації первісного суспільства. Усе це слугує певним орієнтиром для археолога у пізнанні давнини. Зауважимо — лише орієнтиром. Адже су­часні первісні народи не відображають усього розмаїття справжньої історичної первісності. Вони репрезентують лише деякі (!) її варіанти, й до того ж, у сучасному вигляді. Етнографічні джерела не є синхронними історичному проце­сові, вони є реаліями сьогоднішнього дня, тому, орієнтуючись на них, археологія має власними засобами відтворити історію минулого. Колись, на початку сво­го формування, залежна від етнографії археологія поступово перетворилася на самостійну науку і створює тепер такі засоби.

Археологія України. Археологія України, під якою ми маємо на увазі дослід­ження й осмислення старожитностей у межах сучасних кордонів нашої країни, виникла і розвивалася тривалий час як складова російської, формування якої певною мірою дублювало ритми розвитку західноєвропейської археології, хоча й мало свої особливості.

Величезна кількість пам’яток, зокрема монументальних — великих курган­них могильників, які почали зводити за доби енеоліту, городиш та валів, які вирізнялися своєю масштабністю у період залізного віку, — ясна річ, не могла залишатися непоміченою. Для Нестора-літописця давно залишені городища (“гради”) стали одним із аргументів для висвітлення історії розселення слов’ян. Однак передісторія археології на землях України пов’язана передусім із церковною археологією, спрямованою на придбання і збереження церков­них святинь. Та й перші розкопки в Україні — Десятинної церкви П. Моги­лою (1636) — було проведено не з науковою метою, а щоб довести польсько­му урядові давність православної церкви (боротьба проти церковної унії).

Початок археології як науки пов’язаний з петровською добою, зокрема зас­нуванням у 1718 р. Кунсткамери у Петербурзі. Особливо значущою подією у становленні археології стали так звані “вчені мандрівки”, ініційовані Петром І, а після його смерті — Російською академією наук — з метою суцільного об­стеження природних і духовних багатств Росії. Тоді ж було розпочато розкоп­ки курганів у Сибіру. Можливо, під впливом цих подій у 1763 р. за наказом генерал-губернатора Новоросійського краю О. П. Мельгунова поблизу Єлиса- ветграда (нині Кіровоград) було розкопано великий курган — Литу могилу (інша назва — Мельгуновський курган). Унікальні знахідки з нього були пере­дані до Петербурга (зберігаються в Ермітажі) і майже одразу правильно іден­тифіковані як скіфські. Як то нерідко буває, перший розкопаний не грабіжни­ками курган виявився унікальною пам’яткою. Це найдавніший скіфський царський курган на території нашої країни. Від цієї події розпочинають ро­довід скіфської археології. Скіфи Геродота ставали реальністю.

Приєднання Криму до Росії відкрило шлях “ученим мандрівкам” і до Північного Причорномор’я — експедиціям В. Ф. Зуєва (1782), П. С. Палласа (1793—1794), П. І. Сумарокова (1799, 1802). Так було відкрито багатий світ півдня — грецькі міста й грандіозні кургани, “печерні” міста й середньовічні фортеці, кам’яні ящики таврів. Тим самим було зроблено перші кроки до роз­витку таких підрозділів археології, як класична, таврів, середньовічної історії Криму. Не лише наукові інтереси, а й грабіжницькі розкопки спонукали до організації музеїв на півдні — в Миколаєві (1806), Феодосії (1811), Одесі (1825), Керчі (1826). Діяльність музеїв не обмежувалася збиранням старожит- ностей, вони розпочали вивчення пам’яток. Уже перші дослідження в Керчі одразу ж увінчалися успіхом, а Ермітаж, куди, як пізніше писав М. І. Bece- ловський, “по естественному ходу вещей” передавалися старожитності з усієї Росії, поповнився шедеврами греко-скіфського мистецтва (кургани Куль-Оба, Кекуватського, Золотий). Згодом їх було чудово видано співробітником Ермі­тажу Л. Стефані.

Об’єднання навколо Одеського археологічного музею фахівців та люби­телів археології сприяло створенню Одеського товариства історії і старожит- ностей (1839). Ініціатором його був Микола Никифорович Мурзакевич — професор і ректор Рішельєвського ліцею. А 1846 р. при Товаристві було ор­ганізовано власний музей, який вирізнявся багатством своїх експонатів, особ­ливо монет. У 1858 р. обидва музеї об’єдналися. Головною метою Товариства було збирання, опис і збереження старожитностей для написання історії краю. Попри дуже скромні фінанси, Товариство здійснило невеличкі розкопки на о-ві Левке, в Ольвії, Ескі-Кермені та Феодосії. Саме його зусиллями у 1879 р. в Херсонесі було знайдено визначну епіграфічну пам’ятку — декрет на честь Діофанта.

На початку XIX ст. починає формуватися і слов’яноруська археологія. Од­ним із її родоначальників був польський етнограф і меншою мірою археолог Зоріан Доленга-Ходаковський (псевдонім Адама Чарноцького, 1784—1825), який палко обстоював ідею значущості археологічних джерел для відтворення історії слов’ян. Під час мандрівок по.Західній Україні та Наддніпрянщині він занотував чимало пам’яток, а також топонімів, народних переказів, пісень. Це стимулювало увагу до старожитностей лісостепової смуги України. Ідею 3. Xo- даковського підтримав засновник Харківського університету (1805) В. H. Ka- разін, який започаткував розкопки пам’яток на Харківщині. У 1824 р. Кіндрат Андрійович Лохвицький, митрополит Київський Євгеній (в миру Євфімій Олексійович Болховітінов) і Максим Федорович Берлінський організовують у Києві розкопки Десятинної церкви, Золотих воріт, валу, під яким знайдено руїни церкви Св. Ірини часів Ярослава Мудрого та ін. Вихованець Києво- Могилянської академії М. Ф. Берлінський підготував першу грунтовну працю з історії Києва, яка супроводжувалася докладним описом топографії і мону­ментальних пам’яток Києва (повністю видана лише 1991 р.). З того часу сто­лиця Русі привертала увагу не лише світських дослідників, а й представників церковної археології, осередком якої була Київська духовна академія (заснова­на 1818 р.). У 1872 р. на основі церковних зібрань при ній було створено Цер­ковно-археологічний музей, який невдовзі поповнився також приватними колекціями і в 1880 р. став першим публічним музеєм в Україні. Після засну­вання університету Св. Володимира в Києві (1834) й особливо Тимчасової комісії для розбору давніх актів у Києві починає формуватися ще один архео­логічний осередок.

І все ж на середину XIX ст. археологія Східної Європи лише спиналася на ноги і ще не набула вигляду цілісної системи знань. Це продемонструвала ор­ганізація у Петербурзі Російського археологічного товариства (1846), яке мало три відділення: 1) слов’янської та руської археології; 2) східної і 3) класичної, візантійської та західноєвропейської археології. Навіть ігноруючи той факт, що останній відділ швидко згорнув свою роботу, структура Товариства була куцою як тематично, так і хронологічно. Вона відверто демонструвала відставання російської археології від західноєвропейської. Утім, з ініціативи Товариства було організовано кілька археологічних експедицій, матеріали яких було вида­но в “Известиях” і “Записках” Товариства.

Першою державною центральною археологічною установою Росії була організована 1859 р. Імператорська археологічна комісія (ІАК). Її мета зводи­лася до пошуку предметів старовини, збору інформації про державні та при­ватні колекції, аналізу й оцінки старожитностей. З 1889 р. їй належало вик­лючне право на розкопки. Воно надавалося “відкритим листом”, згідно з яким передбачалося подання звіту про розкопки. Комісія розподіляла також знахідки, направляючи найцінніші з них до Ермітажу. Результати її діяльності висвітлювалися в “Отчетах” (OAK), ^!‘Известиях” (ИАК), а також тематичних збірках серії “Материалы по археологии России” (MAP).

Як бачимо, Комісія створювалася не заради наукових досліджень, а з метою поповнення колекцій Ермітажу. Не дивно, що на перших порах вона сконцентрувала увагу на півдні України, підпорядкувавши собі Керченський музей, який вів розкопки античних пам’яток. Іншою зоною уваги Комісії ста­ли великі скіфські кургани, розкопки яких розпочав Іван Єгорович Забєлін — історик і один із фундаторів Історичного музею у Москві. У 1860-х роках він розкопав близько десяти таких курганів, зокрема 20-метровий гігант — курган Чортомлик поблизу Нікополя.

Мета розкопок — пошук скарбів — визначала методику їх проведення. Во­на зводилася до пошуку могили, розташованої, як правило, під центром насипу. До неї добиралися через “колодязь”, виритий з вершини кургану, або збоку — через траншею. Курган фактично не досліджували. За такими курга­нами у народі закріпилася назва Розрита могила. Вади такої “методики” особ­ливо наочно постали після розкопок одного з найбільших в Україні курганів Огуз (21 м) на Херсонщині, які здійснив професор Петербурзького універси­тету Микола Іванович Веселовський наприкінці XIX ст. Кілька років по тому дощі розмили котлован і відкрився напівзасипаний дромос (коридор), у яко­му селяни знайшли золоті речі. Проте організовані Комісією нові розкопки знову не були завершені. І лише у 1979—1981 рр. експедиція Інституту архео­логії НАНУ під керівництвом Ю. В. Болтрика остаточно поставила крапку в цій сумній історії. Схожа доля спіткала й інші визначні кургани.

Істотні зрушення у розвитку археології пов’язані з діяльністю талановито­го вченого й організатора науки Олексія Сергійовича Уварова (1828—1884). З його ініціативи у 1864 р. було організовано Московське археологічне товари­ство, засновано Історичний музей у Москві (відкрився 1883 р.), а також уве­дено традицію скликання Всеросійських археологічних з’їздів. Друкованими органами товариства були “Древности. Труды МАО”, “Труды комиссий МАО”. Матеріали з’їздів також детально висвітлювалися (“Труды АС”). Саме на з’їздах було оприлюднено матеріали, які засвідчували принципові зрушен­ня у східноєвропейській археології, до яких були причетними й українські вчені.

З 15 археологічних з’їздів шість відбулися в Україні. Проведення ПІ з’їзду в Києві (1874) засвідчувало інтерес до цього регіону, пов’язаний з визначними відкриттями, а також наявність тут наукових сил, здатних організувати такий захід. Ідеться, насамперед, про Володимира Боніфатійовича Антоновича (1830/1834—1908) — на той час іще доцента, а згодом професора університету Св. Володимира. Видатний історик, археолог, нумізмат, етнограф, громад­ський і культурний діяч — В. Б. Антонович у другій половині XIX ст. був найвідомішою фігурою у середовищі національних діячів науки і культури. “Могутній дух”, “обожнював” свій народ — так писав про вченого його учень М. С. Грушевський. Той “дух” реалізувався і в учнях Антоновича, і виплекану ним археологію продовжували розвивати наступні покоління. Тож саме В. Б. Антоновича вважають основоположником української археології.

Активну участь у підготовці з’їзду брав Хведір Кіндратович Вовк (1847— 1918) — ще одна яскрава постать в українській науці — антрополог, етнограф і археолог. У 1875—1876 рр. він разом із В. Б. Антоновичем брав участь в ар­хеологічних експедиціях і під його впливом звернувся до гуманітарних наук. У роботі з’їзду також брав участь Дмитро Якович Самоквасов (1843—1911) — уродженець Чернігівщини, майбутній професор Варшавського університету, історик права й археолог-славіст, який незадовго перед цим захистив магіс­терську дисертацію в Києві.

Під впливом Київського центру сформувався невеличкий Лубенський осе­редок, учасники якого гуртувалися навколо приватного музею К. М. Скар- жинської. Саме^ з діяльністю цього гуртка пов’язане відкриття палеоліту у Східній Європі. Йдеться про стоянку поблизу с. Гінці на Полтавщині, випадко­во виявлену краєзнавцем Г. С. Кир’яковим і частково досліджену в 1873 р. Фе­дором Івановичем Камінським — викладачем Лубенської гімназії і фундатором музею К. М. Скаржинської. Давність пам’ятки підтвердив професор Київсько­го університету К. М. Феофілактов. Це стало сенсацією не лише III з’їзду, а й європейської науки загалом. Передісторія на українських землях сягнула пале­олітичної доби. А вже 1879 р. К. С. Мережковський відкрив у Криму ще давніші палеолітичні пам’ятки.

Учнем В. Б. Антоновича був і Вікентій Вячеславович Хвойка (1850—1914), чех за походженням. В археології він прожив коротке, але дуже яскраве жит­тя. Під керівництвом В. Б. Антоновича він розкопав Кирилівську палеолітич­ну стоянку в Києві (1893—1900), вік якої уточнив Хв. Вовк (мадлен за євро­пейською шкалою). На рубежі XIX-XX ст. розкопки В. В. Хвойки на Київщині поблизу сіл Трипілля, Зарубинці, Черняхів, Ромашки увінчалися виділенням трипільської, зарубинецької та черняхівської культур, а також відкриттям нових палеолітичних пам’яток. Ці яскраві матеріали було проде­монстровано на XI (Київ, 1899), XIIl (Катеринослав, 1905) і XIV (Чернігів, 1908) археологічних з’їздах. Але не тільки. Спираючись на діапазон своїх досліджень (а це ще й кургани, городища та ін.) та узагальнивши наявні архе­ологічні джерела, В. В. Хвойка створив першу історичну концепцію розвитку на­селення Середньої Наддніпрянщини — від палеоліту до Київської Русі. Слов’ян у цьому регіоні дослідник вважав автохтонами і вів їхній родовід від трипільської культури. Попри певні, зрозумілі з позицій сьогоднішнього дня, хиби цієї концепції, чимало її положень зберігають силу (наприклад напрями заселення Східної Європи, дати культур тощо).

Під опікою В. Б. Антоновича зросли такі відомі фахівці, як нумізмат Кар­ло Васильович Болсуновський, археолог та історик Василь Іванович Ляско- ронський, археолог Сергій Свиридович Гамченко, археолог, історик і нумізмат Василь Юхимович Данилевич, археолог, етнограф, мистецтвознавець, громад­ський діяч Микола Федотович Біляшівський та ін.

Однак, завершуючи цей огляд, маємо згадати ще одну визначну постать. Наприкінці XlX ст. темпи накопичення джерел випереджали їхню системати­ку. Насамперед це стосувалося курганних старожитностей, фонд яких невпин­но зростав завдяки масштабним розкопкам Д. Я. Самоквасова, М. Ю. Бран­денбурга, О. О. Бобринського та ін. Значна частина цих матеріалів стосувалася доскіфської пори. Через скромність супроводу вони дістали дещо презирливу назву “кургани із забарвленими скелетами”, тобто посиланими червоною вох­рою. Перші підходи до їхньої систематики намітив відомий петербурзький ар­хеолог Олександр Андрійович Спіцин (1858—1931), хоча більш результативни­ми були інші його дослідження, зокрема — давньоруських могильників. О. А. Спіцину вдалося виявити їхні локальні особливості (в тому числі за прикрасами) і пов’язати їх із літописними племенами “Повісті временних літ”, а заодно — уточнити карту їхнього розселення. Ця робота блискуче підтверди­ла можливості археології в етнічних дослідженнях.

На тлі такого стану курганної археології вражали наслідки розпочатих під егідою Московського археологічного товариства розкопок Василя Олексійови­ча Городцова (1860—1945) — майбутнього професора Московського універси­тету і творця “вчення про типологію”, яке, щоправда, не прижилося в науці. Вже через рік після початку своїх досліджень у Харківській губернії В. О. Го- родцов, систематизуючи виявлені під час розкопок матеріали, виділив три послідовні археологічні культури — ямну, катакомбну і зрубну — і відніс їх до бронзового віку. Концепцію було оприлюднено на XII археологічному з’їзді у Харкові (1902). Так було виділено бронзовий вік України (і суміжних тери­торій) і закладено основи його періодизації, яка й сьогодні не втратила зна­чення й увійшла в науку як “городцовська схема”. Кургани із “забарвленими скелетами” стали повноцінним джерелом і відбивали динаміку змін на знач­них просторах Європи упродовж двох тисячоліть. З тих пір стратиграфічний метод дослідження курганів — спостереження за послідовністю здійснення по­ховань — став надійним підгрунтям для відносної хронології.

Тоді ж В. О. Городцов відкрив і перші неолітичні пам’ятки на Донеччині, а дещо пізніше у тому ж регіоні й сарматські поховання.

Археологія України, яка розвивалася за окремими напрямами (антична, скіфська, слов’яно-руська), після відкриттів В. В. Хвойки та В. О. Городцова не лише поповнилася, новим розділом (первісна), а й набула вигляду доволі де­талізованої (особливо у межах бронзового та залізного віків) культурно-хроно­логічної схеми.

Такою увійшла археологія у XX ст. Саме в цей період проявилося хро­нологічне і просторове розмаїття археологічного світу України. Перша світова війна та наступні події на якийсь час загальмували розвиток цієї дисципліни. Однак у лихоліття революції та Громадянської війни відбулися суттєві зміни в організації науки. 1918 р. здійснилася мрія української інтелігенції — гетьман П. Скоропадський підписав указ про заснування Української академії наук. То була перша суто наукова державна установа в Україні. Проблемами археології в ній опікувалися різні комісії та комітети, а в 1934 р. був організований Інститут історії матеріальної культури (ІІМК), з 1938 р. — Інститут археології Академії наук УРСР, а нині — Національної академії наук України. Він є провідною археологічною установою нашої країни.

Через сталінські репресії, голодомор та Другу світову війну власне у по­воєнні роки почала реалізовуватися та модель археологічної науки, яку ми маємо сьогодні. Сутність її визначають три моменти: 1) інтеграція зусиль науковців різних установ (академічних, навчальних, музеїв) задля суцільного обстеження території України, вияву, збереження й дослідження пам’яток, а також розробки теоретичних і методологічних засад археології; 2) диферен­ціація й спеціалізація окремих розділів археології, націлених на з’ясування хронологічних і локальних особливостей пам’яток різних епох; 3) соціально- історична спрямованість досліджень, втілена в головній меті археології — реконструкції історії окремих спільнот, представлених локальними групами пам’яток, археологічними культурами чи комплексами ранньодержавних утворень як суб’єктів історичного процесу.

Археологічні здобутки XX ст.. вражають. Археологія — дитя шанувальників старовини — не лише набула статусу науки, а й здійснила колосальний прорив у всіх сферах. Розкриттю багатства археологічного світу України сприяли цілеспрямована політика з організації спеціальних експедицій для розкопок пам’яток (наприклад, грецьких міст, трипільських поселень) та суцільних розвідок з метою виявлення нових і навіть грандіозні економічні проекти, які мобілізували вчених на врятування археологічної спадщини. У процесі цих досліджень сформувалася українська наукова еліта, старше покоління якої було пов’язане з В. Б. Антоновичем та іншими видатними науковцями (біль­шість із них загинула в 1930-ті роки), а наступні шліфували свою майстерність, попри всі політичні й ідеологічні перепони, в спільних російсько-українських експедиціях та масових наукових конференціях радянських часів. Все це зумовило розгортання масштабних досліджень і формування національної багатогалузевої школи археологів. їхні імена відкриються вам у процесі ознайомлення з цим курсом.

Охоплення дослідженнями всієї України, долучення до цього процесу нових учених дало можливість подавнити історію наших земель до раннього палеоліту — до 1 млн років тому, заповнити цей довжелезний період тисячами пам’яток і десятками археологічних культур, вибудувати їхню хронологію й періодизацію, висловити ідеї, що зачіпають буквально усі аспекти суспільного життя — походження й етнічної інтерпретації творців певних явищ, моделей господарчої адаптації в різні періоди та в різних природних умовах, соціальної організації, матеріального й духовного потенціалу людських колективів.

Археологія — наука романтична, сповнена очікувань і несподіванок, а інколи — й розчарувань. Її розвиток детермінується питаннями, якими по­стійно переймається археолог, прагнучи проникнути в таємниці й загадки минулого, шукаючи на них відповіді й у інших фахівців. Інколи через це археологію характеризують як науку не самостійну, забуваючи, що саме вона поставила собі на службу інші науки і навіть спричинила появу нових галузей та методів дослідження: палеозоології, палеоботаніки, дендрохронології та інших методів датування. Ніякої цінності самі по собі, поза контекстом архео­логічних досліджень вони не мають. Водночас археологи користуються здобут­ками інших наук (етнології, демографії, екології, фізичної антропології, гене­тики, лінгвістики) для осмислення минулого. Це визначає сутність археології як науки комплексної й безкінечно перспективної, яка постійно нарощує свій джерельний потенціал не лише кількісно, а й якісно, відкриваючи все нову й нову інформацію. Інакше й не може бути — адже йдеться про історію людства.

Рекомендована література

Бунятян К. П. Давнє населення України (Розділ 1. Як вивчають та відтворюють давню історію). Київ, 1999.

Гарден Ж.-К. Теоретическая археология. Москва, 1983.

Генинг В. Ф. Очерки по истории советской археологии. Киев, 1982.

Його ж. Структура археологического познания. Киев, 1989.

Daniel G. Hundred and Fifty Years of Archaeology. Ducrwort₁ 1975.

Жебелев С. А. Введение в археологию. Петроград, 1923.

Керам К. Боги, гробницы, ученые. Москва, 1960.

Клейн Л. С. Археологические источники. Ленинград, 1978.

Його ж. Археологическая типология. Ленинград, 1991.

Лебедев Г. С. История отечественной археологии. 1700—1917 гг. Санкт- Петербург, 1992.

Малина Я. Археология вчера и сегодня. Москва, 1981.

Монгайт А. Л. Археология Западной Европы. Каменный век (Глава 1. История и методика археологических исследований в Европе). Москва, 1973.

Пряхин А. Д. История советской археологии (1917 — середина 30-х гг.). Воронеж, 1986. Ульяновський В. Син України (Володимир Антонович: громадянин, учений, людина) // Антонович В. Б. Моя сповідь. Вибрані історичні і публіцистичні твори. Київ, 1995. Формозов А. А. Страницы истории русской археологии. Москва, 1986.