VIII. Рим, Картагена й Греція.

Картагенсь- Фінікіяне, що переселилися до Африки, захо- ка держава, вали всі звичаї свого племени. Далеко за Гібрал­тарську протоку розповсюдилися їхні торговельні подорожі: на північ до Брітанії, на південь до островів Канар- ських та Гвінеї.

Головну частину фінікійських земель складав сучасний Ту­ніс, який і звався за старих часів Африкою (тоді як ім’я всього суходолу було Лівія). Тут з краю врожайної долини ріки Баграда біля глибокої закритої морської затоки стояла ве­личезна розмірами Картагена, найзалюдненіше місто старовин­них часів. Устрій Картагени подібний до римського; але ари­стократія мала ще більшу перевагу над ‘масами народу, і сто­лиця мала ще більшу владу над иншими містами. Вищими урядниками були два с у ф ф е т и (титул означає те, дцо судді 5а часів Саула та Давида), яких обірали що-року. Всі справи об­мірковували в таємних засіданнях ЗО найстарших та рада ста. Тільки в особливо важливих випадках скликали ввесь на­рід; але запитували лише населення столиці. Городяне решти великих фінікійських міст, Утікі, Гіппона та инш., не мали го­лосу в загальних справах і в усьому підлягали Картагені. Вся торгівля з иншими країнами провадилася через столицю,—ікар- тагеняне тримали в своїх руках усю флоту.

Осілі краяне лівійці, що працювали на землі, мусили давати Картагені піхоту. Кочові ну мі дій ці (сучасні бербери), що жили в степу, на краю пустині, надсилали кінну допомогу, за що картагеняне давали багаті дарунки їхнім вождям. Грошові засоби Картагени були дуже великі; з усякого продажу това­рів за кордон ■ або всередині країни брали мито; крім того, великі прибутки давали зразкові господарства, розроблені під хлібні поля, овочеві сади та фінікові ліси.

Картагена значно перевищувала Рим розмірами своїх земель^ а також багатством скарбниці, але держава фінікіян була сла­біша ніж Римська, бо спіралася на найманців, здебільшого чу­жоземців, які билися за чужу для них справу.

Перша пуній- Аж до здобуття Таренту Рим і Картагена жи- ська війна та ли в злагоді. Кожна з двох держав обмежувалася її наслідки, своїм колом і не втручалася до чужої країни.

Рим не давав чужій силі закріпитися в Італії; Картагена не допускала суперників в західній частині Серед­земного моря,, і картагеняне топили всякий корабель, який від­важувався показатися біля Сардінії або по дорозі до стовпів Ма-лькарта. Настав час коли обидві держави зустрілися віч-на-віч. Картагена вже давно провадила боротьбу за Сіцілію з сіра­кузькими греками, і греки почали знесилюватися від натиску африканців. Великий кіш наймитів сіракузького тирана, так звані мамертинці (ц. т. діти Марса, бога війни), виходячи від картагенян, зайняв Мессану (сучасну Мессіну), біля самої про-

Римський корабель; праворуч 'біля носу гак, щоб зчеплюва- тиея з ворожим кораблем; ліворуч біля корми мосток, що перекидався на чужу палубу.

токи, що відділяла Сіцілію від Італії. Коли й тут їх почали тіс­нити картагеняне, мамертинці, в більшості італіки з походження, звернулися за допомогою до Риму. Римлянам належало вирішити складне питання: чи відважитися йти за море? До цього часу всі походи відбувалися на суходолі, і плебеї були неохочі про­вадити війну за морем. їх умовили, що вони матимуть нечувано велику здобич. Почалася війна, яка припинилася аж після за­гибелі одної з двох, що зіткнулися, великих сил.- Три великі

війни, протягом 118 р.

Римські легіони легко було перевезти через протоку до Сі­цілії; більшість міст перейшла римлянам. Але через те, що кар- тагеняне могли напасти з моря в усякому місці острова, римлянам не вдавалося затвердитися в Сіцілії. Мимоволі довелося будувати військові кораблі. Римляне все таки намагалися й морську війну перетворити в сухопутню: вони зчеплювалися з ворожими ко­раблями й билися на палубах. •

І Рим, і Картагена мали великі втрати. Три великі флоти римлян загинули від бурі. Перед тим, як висадитися в Африці, • римська транспортна флота зіткнулася з картагенсько.®' біля рогу Екному, на південному боці Сіцілії; з обох боків ¹ брало участь біля 7ОО*кораблів. Кораблі були дуже великі, і гребці сиділи в п’ять поверхів один над одним. На кораблях людей поставлено було так тісно, що підчас катастрофи гинули всі.

Консул Регул задумав сміливий крок: переправити військо до Африки й піти на Картагену. Але виявилося, що римський устрій зовсім не придатний для такого далекого підприємства. Вояки, що звикли до невеликих місцевих Італійських походів, не хотіли залишатися в Африці; половину війська довелося від­пустити до дому. Сам консул жалівся в листі до сенату, що не­великий його маєток в Італії залишився без нагляду й руй­нується; прикажчик умер, а наймит пішов і забрав всенький стру- мент. Римлян залишилося в Африці дуже мало; їх розбили грецькі найманці Картагени під командою спартанця Ксантиппа. Регул попав у полон.

Двадцять чотирі роки (264—241) з перемінним успіхом тяглася ця війна за Сіцілію. Вояки, що билися при кінці війни, на по­чатку її ще не народилися. Обидві сторони через брак грошей припинили будування кораблів. Наприкінці в Картагенян з’явився талановитий віждь, Гамількар, прозваний Барка (блискавка). Він укріпився на неприступному скелястому острові біля ІІонорма (сучасне Палермо), виїздив звідти з лехкими каперами й намагався •дошкулити римлян руїною берегів Італії; але Гамількарові не було чим платити найманцям.

Після миру Картагена зазнала всієї невигоди найманства; вояки, що вернулися з Сіцілії, вимагали виплатити платню за попередні роки і, коли їм відмовили, пішли на столицю. їх мусили вразити багаті золоті оздоби на банях великого храму; були чутки, що там е статуя божества з чистого золота, що важила 1000 талантів. Своїми ватажками наймити обрали лівійського се­лянина Матоса та кампанійця Спопдія, 3 великими труднощами

вдалося Гамількарові роз’єднати найманців і спинити повстання. Трьохрічна боротьба з найманцями коштувала Картагені Сардінії; римляне тим часом заволоділи островом без бою.

У Римі велика заморська війна також викликала незадоволення селян. їхній віждь, трибун Фламіній, відверто нападався на ари­стократію, яка заробила на морській торгівлі, віднятій від Кар- тагени. Фламіній вимагав, щоб по старому воювали на сухопутті й добували гарні ділянки для малоземельних селян. Коли нарід обрав його на консула, він розбив галлів у долині ріки По, за­хопив їхні землі для розподілу селянам і зробив першу військову дорогу на північ. Фламіній був „нова людина"; так старовинні фамілії, що звикли займати посади та засідати в сенаті, звали людей, які не належали до них і доходили всього власними си­лами. На Фламінія підняли серйозне обвинувачення в сенаті, але нарід гаряче став за свого вождя і не дав його скривдити.

Друга війна Гамількар знайшов для себе нову діяльність в з Картате- Іспанії. На свою відповідальність він завоював більше • ною. половини ІІірінейського півострову й збудував на березі Середземного моря Нову Карта гену (су­часну Картагену). Іспанія зробилася наче власним князівством фамілії Барка.

Гамількарів син Ганнібал набрав і .навчив велике військо з іспанців та африканських найманців. Його план полягав у тому, щоб зробити на Рим рішучий напад з сухопуття. Сильнішого й страшнішого супротивника в римлян не було ні до, ні після цього. Ганнібал був надзвичайно винахідливий, умів керувати своїми напівдикими людьми, хутко вивчати ворога й чудесно користуватися його хибами. Про хитрощі його оповідали дива, буцім-то він, переодягнений, з фальшивою бородою проходив у ворожий табор. Його вивідачі були скрізь і ледве не в самому Римові. ’

Р. 218 Ганнібал повів військо делекими манівцями вздовж Середземного моря, через Іспанію, ІІірінеї, південну Францію, Альпи в північну Італію. Переходи через гори були дуже важкі й забрали великі жертви: всі бойові слони ₍загинули в Альпах. Але з’явлення Ганнібала на півночі було страшенною небезпекою для Риму. В долині ріки По на’ його бік перейшли галли, яких тільки-но завоював Фламіній: римських селян, поселенців цього краю, було вигнано. Ганнібал розбив під ряд дві армії римські. Нарід у Римі почав хвилюватися: говорили, що родовиті люде, які сидять у сенаті, своєю нерішучістю гублять справу; треба все скінчити одним рішучим ударом. Нарід обрав на консула свого улюбленця Фламінія. З твердою надією на перемогу пішов Т>ламіпій на зустріч Ганнібалові і зайняв міцну позицію на Апенінах. Але Ганнібал обійшов його; кілька день посову­вався він страшними болотами; вояки його йшли в воді й могли відпочити лише на трупах своїх коней, що дохли в до­розі; несподівано Фламіній побачив Ганнібала позаду себе на

дорозі до Риму. Консул кинувся назад; ранком, коли його армія розтягненою лінією поспішно йшла вздовж Тразименського озера, з закритих мрякою височінь кинулися вояки Ганнібалові й пере­били майже всіх римлян; Фламінія зарізав один галл.

Шлях до Риму був відкритий. Сенат вбачав порятунок в обе­режності. Призначили диктатором чоловіка старої фамілії, Фабія. Він намагався вхилятися від одвертого бою, в якому Ганнібал ■ був непереможний, і ускладнював ворогові здобування харчів.

Знову нарід загомонів проти нерішучости Фабія, знову зроб­лено- було поступку, замінили диктатора; на одного з кунсулів було обрано народнього вождя Варрона, різникового сина. Кон­сули дали бій Ганнібалові біля Канн: він скінчився великою поразкою римлян. Рим мав загинути. До Ганнібала перейшли римські союзники південної Італії й друге місто Італії, Капуя; Сіцілія відпала.

Всі успіхи Ганнібала було осягнено без допомоги Картагени. Тим часом його військо дуже зменшилося, і про напад на Рим не можна була й думати. У Ганнібала ще залишалася надія на допомогу, яку вів з Іспанії його брат Газдрубал. Але римляне не дали їм з’єднатися: консул Клавдій Нерон, що стояв табором проти Ганнібала в південній Італії, непомітно вночі пішов на північ, несподівано, напав на Газдувала, розбив його і, коли повернувся, звелів кинути Ганнібалові через рів голову його брата.

Римляне поставили заслін проти Ганнібала, а самі вирушили за межі Італії. Молодой Корнелій Сціпіон забрав Нову Картагену і відняв Іспанію з її копальнями та великим запасом здорових людей для війська. Римляне увіровали в Спіціопа, як у спаси­теля республіки; на приватні кошти він спорядив флоту й ви­садився в Африці. Тут схилив на свій бік нумідійців; склав з них гарну кінноту, якої бракувало римлянам. Сціпіон, не схожий на старовинних римлян, м’ягкої вдачі, освічений в грецьких науках, умів подобатися людям. Він умів також керувати новою країною з незнайомими племенами. Тепер, навпаки, Картагена опинилася в скрутному становищі. Патріоти думали врятувати місто, викликавши Ганнібала з Італії. Але йому дали військо, що в більшості складалося з молодих невмілих вояків. Сціпіон розбив його в долині ріки Баграду, недалеко Картагени (р. 202). Рим поставив ворогові тяжкі умови: видати на знищення всю війсьову флоту, віддати всі землі крім невеликої країни навколо міста, виплачувати протягом 50 років величезну данину й не мати зносин з иншими державами без відому й згоди Риму. Уро­чисто повернувся Сціпіон до Італії, і здобув назву Африканського.

Могутність- Сили Картагени було зовсім знищено, і до Риму римської дер- перейшли всі її багатства й прибутки, які добува- жави після лися з Іспанії та Сіцілії. Римська республіка зро- 200 р. билася найеильнішою державою тодішнього світу.

Невтомний Ганнібал пробував ще й тепер після поразки відродити Картагену. Для заспокоєння римлян він по­

сипав їм велику кількість африканського хліба, а тим часом підбурив проти Риму царів Філіпа. Македонського та Антіоха Ні сирійського. В перший раз довелося римлянам посилати військо на схід. Нарід, стомлений довгою пунійською війною, довго не годився на новій похід; трибуни висловлювалися проти поси­лання легіонів на Балканський півострів. Перемогла думка все­могутнього Сціпіона Африканського, який провів на консула свого приятеля Квінція Фламіпіна. Римляне вміло набули прия­телів на сході в особі єгипетських Птоломеїв і більшости міст Греції. Фламінін розбив македонську фалангу, в Тессалії серед горбів, прозваних „собачими головами". Римські легіонери дуже вміло билися в-розсип і один-на-один мечами; і через те були рухливіші, ніж грецькі латники, що вмілі битися тільки густими .павами. Потім Фламінін з’явився на Олімпійськіх игрищах і оголосив Грецію визволеною від македонського панування. Тим часом Ганнібал, якого римляне примусили втікти з Картагени, радив Антіохові напасти' на Італію. Але цар Сирійський втеряв дорогий чае, а римляне встигли з Балканського півострову пе­рейти через Гелеспонт до Малої Азії. І в цьому поході Сціпіон Африканський брав участь, як радник свого брата, консула. Обидва переможені царі виплатилиѵзолотом велику контрибуцію й зобов’язалися не втручатися в справи Греції. Ганнібал, якого скрізь переслідували римляне, отруївся (р. 183).

Також мав невдачу й син Філіпа, Персей, який пробував одвернути греків від союзу з римлянами; його розбив консул Емілій Павл, також один з приятелів сім’ї Сціпіонів. Тепер зни­щити було вирішено македонське царство. Македонію поділили на чотирі слабі округи й закрили її копальні. З Грецією на цей раз поводилися суворіше: грецькі міста мусили послати до Італії кілька тисяч найзаможніших громадян закладниками.

Рим приписував свою волю східнім володарям і народам. Коли сирійський цар Антіох- IV Єпіфан увійшов з армією в со­юзний з Римом Єгипет, римський сенат вимагав у нього негай­ного звільнення Єгипту .До Єгипту прибуло римське посольство. Сенатор Попілій, без відповіді на царський привіт, мовчки подав йому сенатську грамоту. Цар попросив трохи часу, щоб пора­дитися з своєю радою. Попілій окреслив на піску місце, на якому стояв цар, своєю палицею й промовив: „ти не вийдеш з цього кола, поки не даси відповіді!" Повстанці проти сирійського царя,—іудеї,—надіслали в Рим коштовний золотий щит і про­сили захисту: сенат послав листи до всіх володарів відомого тоді світу з вимогою охорони іудеїв.

Грізним стало ім’я Риму по всьому берегу Середземного моря: говорили, що в чужій країні досить було назвати себе рим­ським громадянином, щоб примусити всіх боятися та поважати себе. Рим не дозволить і волосини зачепити у кого-небудь з своїх громадян, скрізь можуть з’явитися його страшні легіони.

До війни з Картагеною Італія була селянською країною: старі римські сенатори й консули мало чим відріжнялися в свойому

житті від звичайних селян; торгівля здебільшого була в руках чужинців; у скарбниці римській було мало грошей, житла були прості. Після великих перемог у всьому житті Риму й цілої Іта­лії почалася велика зміна.

Тепер до Риму почала прибувати відусюди величезна здобич золотою та срібною монетою. У римського народу з’явилися за­морські землі: Сіцілія, Сардінія, Корсіка, Іспанія. Країни ці ви­плачували данину нерідко товарами; наприклад, врожайна Сіці­лія надсилала хліб. Тільки дуже мало міст з тих, що піддалися Риму, зберегли незалежність. Здебільшого країну, до якої всту­пало римське військо, Рим оголошував провінцією, ц. т. краєм під військовою командою. Для управління провінцією посилали одного з колишніх римських консулів, який був військовим на­чальником, проконсулом. Він розпоряжався повновладно. Краяне повинні були утримувати його двір і челядь. Він міг брати з них неймовірно високі податки. Судитися й спередатися з ним було майже не можливо: поки він управляв провінцією, і Римі не приймали скарг на нього.

Римські Всупереч римським громадянам та італійських орендарі, союзникам краяне провинцій були данниками, ви планували податок. В сучасних європейських держа вах податки збірають, рахують і перевіряють урядовці, яких при значає уряд; для цього треба тримати багато службовців і ви планувати їм платню. Римські володарі не хотіли турбуватися іі витрачатися на збірання податків. Вони робили те, що робиті пан, який не хоче сам вести господарство : наймали маєток в оренду. •

Знаходилося кілька великих промисловців, які з’єднували свій капітал і складали спілку. Вони наймали в уряду провін­цію: платили наперед гроші за оренду (посесію) й діставали право збірати з провінції податок, зі зиском для себе. Вони наче купували весь край гуртом і потім повертали свої витрати з лихвою вроздріб, збіраючи гроші з міст і з сел. ’

Ці капіталісти, орендарі (п о с е с ор и), як їх звали в Римі,- наймали вже від себе велику кількість збірачів, рахівників, пи­сарів, заводили канцелярії й склади; з Риму, де сиділи дирек­торі цих спілок, надсилалося в ріжні місця провинції і назад багато ділових листів: для цього було заведено правильну по­шту, яка також була в руках капіталістів. Службовці в них були здебільшого раби або вільновідпущені. Орендарі брали також в оренду у держави копальні, ліси, пасовиська, солеварні, збір мита в гаванях, підвіз хліба до столиці. _ .

Заможні в Римі намагалися за допомогою капіталістів також мати зиск з провінції: як у нас кладуть гроші до банку, так у Римі їх віддавали на схованку або на промисел орендарям (по­сесорам); ощадник одержував на свій внесок відсотки. Перед по­чатком якого-небудь підприємства, наприклад розроблення вели­кої копальні, багато людей давали вперед свої гроші на споруд-

ження та на придбання Приладдя; за свій внесок вони одержу­вали в підприємстві частину, пай або кілька паїв; на випадок удачі всім пайщикам виплачувався прибуток, відповідно до внеску кожного. У Римі громадяне почали обмірковувати й сперечатися з приводу ріжних закордонних підприємств, які мали давати великий прибуток: на форумі, великій торговиці, створилася біржа: за столами сиділи банкіри, які купували та продавали паї, міняли монети, що сходилися з ріжних країн, позичали гроші.

У грошовитих людей було надзвичайно багато кредиторів і довжників між громадянами; в сенаті і в народньому зібранні капіталісти могли легко схилити голоси на свій бік, коли їм хотілося захопити новий дохідний край. Своїх торговельних кон­курентів римські посесори та банкіри немилосердно нищили. Щоб догодити їм, через 50 років після війни з Ганнібалом сенат вирішив покінчити з Картагеною. . .

Кінець Кар- Картагеняне кілька разів відкупалися від біди, тагени й виконуючи всі вимоги Риму; вони навіть віддали Греції. всю свою зброю. Але, коли в Африці висадилося рим­ське військо й наказало картагенянам, щоб вони самі зруйнували своє місто й переселилися за дві милі від моря, ц. т. відмовилися від морської торгівлі, в місті всі страшенно обурилися. Доведена до розпуки Картагена хутко озброїлася. Римляне знайшли перед собою високі потрійнії мури з чотирьох- поверховими баштами; вони були такі великі, що в них мі­стилася вся кіннота, бойові слоний'казарми для великого війська. Третя пунійська війна є, властиво, облога Карта­гени. Три роки тяглася- вона, і треба було великої вмілости най­кращого військового вождя Сціпіона Еміліана (сина Емілія Павла, якого прийняли до сім’ї Сціпіонів), щоб узяти Картагену. Рим­ляне зруйнували місто до-щенту (р. 146), а край його зробили провінцією, Африкою; роскішні маєтки картагенських багатіїв забрали римські сенатори.

Труднощі римлян під Картагеною використали македоняне, а також греки ахейського союзу (Дхея на півночі Пело­поннесу, біля Корінтської затоки) і відпали від Риму. Але рим­ляне хутко вправилися з пов'станням і на цей раз знищили волю Греції. Тілько Атенам та Спарті, знесиленим і нестрашним для Риму, залишили незалежність; решта Греції стала провінцією Риму. Головне місто ахейського союзу, Корінт, римляне зруйну­вали (одного року з Картагеною), громадян продали в неволю, скарби, між ними багато творів грецького мистецтва, повезли до Італії. Від Діррахія, біля Адріатичного моря, до Салонік, біля Егейського, впоперек Балканського півострову,—перетинаючи го­ри та рівнини,—римляне збудували військову дорогу, щоб хутко й без перешкод перекидати свої легіони на схід.

Без війни дістав Рим царство Пергамське, ц. т. західню частину Малої Азії з багатими грецькими містами біля Егейсь­кого моря, що належали колись до Атенської держави. Цар пе]>

гамський Аттал був мимоволі союзником грізного Риму; змуше­ний виплачувати велику данину, він багато винен був римським банкірам, і йому залишалося лише всю країну і всі скарби від­писати свойому кредиторові. Після смерти царя до Пергаму, який зробився римською провінцією, А з і є іо, прибули римські орендарі; сенат віддав до їх рук збірання усіх податків, і вони з лихвою повернули свої позички, поневоливши все працьовите й заможне населення краю.

Грецька народність, яка широко розповсюдилась по всьому сході, віддала без великого опору своє панування римлянам. Гре­ція збезлюділа, бо вся войовнича молодь пішла на схід. В її мі­стах залишилося мало людей, які могли боронити незалежність своєї батьківщини та народоправство. Представники мирної праці, ремесники, вчені, художники, вчителі згідні були підлягати вся­кому панові; багато з них поїхало до Риму з надією знайти нове поле діяльности серед варварського народу, який здавався здат­ним до науки. Одним з таких греків, що увірував у Рим, був вчений Полівій, якого привіз до Італії Емілій Павл в числі 1000 ахейських закладників. Полібію пощастило в домі самого Емілія Павла близько зійтися з його сином, майбутнім завойовником Картагени. Потім, під час облоги Картагени, він дістав від Сці- піона доручення разом з другим греком, стоїком Панетієм, дослі­дити ввесь африканський беріг до Гібралтару. Виготовляючи великий твір про пунійські війни ІІолібій зробив ще кілька по- дорожів по країнах заходу, де відбувалися бої між римлянами та картагенянами. У своїй книзі він малює надзвичайно хуткий зріст римської держави; успіху римлян, на його думку, допо­міг їхній надзвичайний військовий устрій. Полібій також здиво­ваний тим, що в Римі не провадиться боротьби між знаттю та народом, як це було в грецьких містах: сенат і урядові особи вміють і правити народом, і догодити йому.

Нобілі. На 130 р. під владою римлян були всі висунені в Середземне море півострови Європи, Азії та Аф­рики. Крім Італії, де міста зберегли незалежність, всі ці землі були провінціями, або инакше складали імперію Р и м у, ц. т. ними правили по-військовому римські намісники.

Ті сем’ї римської аристократії, зсеред яких виходили керов- иики окремих походів і намісники провінцій, набули великої сили й багатства. Разом з тим змінився характер їхньої служби. У попередніх війнах, які провадилися в Італії, від вождів го­ловним чином вимагали настирливости й порядностй; на війні вживалося стародавніх і одноманітніх способів та порядків, бо супротивники мало чим відріжнялися від римлян. Не те поча­лося тепер, коли почалися морські війни, коли легіони посила­лися до Іспанії, Африки, Греції, Азії проти народів ріжних зви­чаїв і ріжного характеру бою. Начальник мусив бути дуже сприт­ним, вміти поводитися з чужими людьми; йому доводилося швидко вивчати нові місцевосте, находити або переймати нові

військові способи. Таким людям римляне доручали по війні впо­рядкувати захоплену провінцію і правити нею перші часи. На­місники почували себе наче царями над завойованими краянами: тіони видавали накази, через їхні руки переходили величезні суми здобичі та данини. Військо висловлювало їм свою вірність, а' инодівояки проголошували свого вождя імиератором. Це був почесний титул переможця.

Під час повернення до Риму йому влаштовували урочисту зустріч, тріумф. Імператор з своїм військом, що співало по­відних пісень, їхав через усе місто на розмальованому возі, що мав вигляд круглої башти, в яснбчервоному плащі з золотими розводами, з лавровим вінком на голові та з браслетами на ру­ках. Над ним раб тримав золоту корону з дорогоцінним камінням і говорив: „дивися назад/ ц. т. не загордися. Перед ним несли здобич, золото й срібло, дивовіжні речі, рослини й тварини за­войованої країни, вели бранців у ланцюгах, і між ними иноді переможених царів, несли великі картини, на яких були нама­льовані всі його перемоги, кріпості, що він забрав, гори, ріки, моря, міста, які він завоював. Переможець Македонії, Емілій. Павл, віз свою здобич протягом трьох день: перший день на 250 величезних возах пройшли забрані у греків статуї та картини, на другий—з’являвся цілий арсенал зброї, кілька тисяч чоловіка тягли на плечах посуд з срібними грішми, на третій—несли зо­лоті гроші, золотий посуд переможеного царя й т. ин. По всіх вулицях стояв нарід, одягнений в біле святкове вбрання. Похід ру­шав доКапітолія, старовинної кріпости в середині Риму,у храм Юпітера, де молилися богові та віддавали йому найліпші речі.

Переможець-віждь мав у Римі видне становище; нерідко до нього зверталися вдруге. Сціпіон після перемоги над Ганніба- лом легко провів на посади своїх кревних і приятелів: Квінкпія Фламіні на в Македонській війні й свого брата у війні з Антіо- хом. Емілій Павл був також приятелем Сціпіону Старшому: син Емілія по смерті батька був забраний до сем’ї Сціпіонів і мав те-ж призвіще (цей Сціпіон Еміліян також називався . Африкан­ським Молодшим). Сем’ї й роди заслужених людей в Римі, Клав- дії Корнелії, Фабії, Емілії, Квінції та ин. почали відзначатися яко нобілі (ц. т. знатні вельможі). і

, Нобілі малщ в Римі особливі права; в домі нобіля зберегалися воскові машкари, зняті з обличчів усіх предків, які були на по­садах. Машкари були в головній залі, в шафах вздовж стін, а між ними були намальовані на стіні лінії, що з’єднували їх ве­лике родословие дерево; над кожною машкарою був напис, що оповідав про діла помершого; коли у роду нобіля були імпера­тори, то на пошану їм у домі ставилися статуї. На свята шафи відчиняли й на машкари одягали лаврові вінки.

Коли вмірав нобіль, на похороні народові показували все ба­гатство роду; перед домовиною на колесницях їхали люде в машкарах предків помершого в старовинних консульських та трі­умфальних убраннях. На форумі цей похід зупинявся; помер-

роду, наче-б то

Римлянин у тозі

того піднімали на носилках; актори, що удавали предків, сідали в крісла, і один з кревних виголошував хвальну промову небіжчикові і всім предкам його знаменитої вони воскресли.

Нобілі заповнювали сенат. У сенаті збі- ралося зразу 300, а потім 600 чоловіка. Кон­сул виголошував справу, яку треба було обміркувати, і пропонував сенаторам по черзі висловити свою думку. Один за другим вста­вали вони, і хто міг, докладно з’ясовував свій погляд, але говорили тільки ті, які вже були на посадах або, як говорили римляне, мали курульне крісло (консули, судді та ин. сідали перед народом у крісло, оббите сло­новою кісткою). Решта мовчки приєднувалася до промовців. Щоб довідатися, чого бажає більшість, консул пропонував розійтися: пра­воруч тоді сідали сенатори, які трималися однієї думки, ліворуч—ті, що мали думку протилежну.

Нобілі визначали між собою чергу для управління провінціями. З провінцій вони привозили величезне багатство. Але для того, щоб стати намі­сником, треба було спочатку побути консулом або суддею (п р е- тором) у Римі, а на ці посади обірав нарід. Нобіль всіма си­лами намагався вподобатися народові: влаштовував спільні обіди на вулицях в ріжних частинах міста, розважав нарід виставами в театрах і цирку, нерідко просто давав гроші сотням і тисячам людей через особливих скарбників. Таким чином, нобіль наче ку­пував собі на майбутнє прибуткову провинцію, а иноді, чекаючи на багатство, ставав жебраком. Нобіль вважав для себе негід­ним особисто торгувати; він віддавав свій капітал рабам або вільновідпущеним, і ті розпочинали яке-небудь підприємство, крамницю, позички, приставку товарів морем; значну частину прибутку вони віддавали панові.

Багато людей шукали в нобілів роботи, підтримки або да­рунків. Купа челяди наповнювала великий дім нобіля; він три­мав зовсім непотрібних йому рабів ради роскошів: один відчи­няв двері, другий кричав, яку страву подають за столом, тре­тій був фігляром і т. ин. їх було в домі кілька сот чоловік. У передпокою в нобіля й біля дверей з надвору ждали його клі­єнти: коли він виходив, його вітали, просили в нього доручень. Він часто не знав усього свого почоту, особливий раб називав йому імена тих, що приходили. Иноді їм давали гроші, старий одяг, годували їх за панським столом та йнше.

Великі мает- Нобіль вважав за гордощі для себе набути як ни й раби, найбільше землі: часто він скуповував маєтки збіднілих селян і дрібних землевласників. Скла­далося велике господарство в кілька тисяч десятин.

У такому маєткові иноді не було господарства: власник буду­вав собі роскішниіі літній палац, розводив великий парк для полювання, або, замісць того, щоб обробляти землю, залишав ве­ликі простори під пасовиськом; по великих пустирях, де раніш

Вітальня в домі нобіля.

були села, особливо на півдні Італії, стали ходитп величезні ва­таги, а за ними наглядом напівдикі раби-пастухи, яких озброю­вали на випадок нападу звірів; пастухи ці нерідко ставали роз­* бійниками й на­

падали на подо­рожніх. Багато землі пустува­ло даремно. Але були нобілі, що заводили вели­кі господарст­ва: садили ви­ноград і масли­ни, розводили птицю, рибу, квіти та ин. Вільних людей вони старалися не брати на роботу,бо їм треба було платити, а шукали собі найдешевших робітників, рабів, що треба було тільки годувати й давати притулок.

Рабів тепер можна було купувати багато, кожна війна кінча­лася продажом сили бранців; крім того на Середземному морі розпочався особливий промисел: морські розбійники викрадали людей у приморських селах. Всіх цих полонених, засуджених на каторгу, або викрадених людей привозили партіями на ринки; на острові Делосі, де був один з таких ринків, із один день ви-

1 самому його

Раб несе страву.

сажували на беріг, запродували, до вечора садовили на кораблі й відправляли майже 10,000 рабів. <

Римляне, нарід суворий, були жорстокіші до рабів, ніж греки. Порцій Катон, практичний римський господар, говорив, що треба купити раба дуже молодим, щоб було дешевше, вивчити; коли він почне старіти, треба його по­збутися, продати, поки він не зробився тягарем. Була й друга рада: змусити раба працювати стільки, щоб він ні про що не думав, крім їжі та сну. Раб-же навіть і не людина, він госпо­дарське знаряддя. Є знаряддя безголосе, на­приклад, плуг; е знаряддя, що напів має голос— худоба, є знаряддя, що може говорити—раб. <

Рабам у великому маєткові (виллі) звичайно не дозволялося мати сім’ю; вони жили в казармі. Винних заковували в ланцюги й замикали у в’язницю, де вузьких вікон у стіні з підлоги не можна було дістати рукою. Рабів виводили на роботу загонами, нерідко в ланцюгах; спе­реду йшов десятник з бичем або загостреною ломакою, щоб підгонити лінивих. Вони скла­дали в одному місці верхній одяг; його стеріг особливий наглядач. Власники виправдували свою жорстокість тим, що рабів у них,дуже багато, і що раби чужі, чужовірні, чу­жомовні люде,—живеш неначе серед ворогів: нічим иншим,^вяк тільки суворістю, не можна примусити їх бути покірними. Ви­падки, коли раби забивали панів, траплялися часто. Через це нобілі в сенаті ухвалили особ­ливий закон для того, щоб залякати рабів: коли пан буде знайдений у свойому домі, або під час подорожі забитий, то всі раби, що були з паном в дорозі, або жили з ним у домі бу­дуть покарані, хоча-б їх було кілька десятків або сот чоловіка.

Рабів у великому маєткові иноді було по кілька тисяч. Господар намагався відгородити своїх рабів від решти світу: він не пускав на свій двір чужих; раби мали самі зробити собі одежу, посуд (велику майстерню рабів у вели­кому маєткові називали фабрикою). Біля входу до двору сидів воротар і пильно сте­жив за тим, хто входив і виходив, а над бра­мою у великому домі було зроблено вікно, в яке дивився управитель; він стежив за воротарем.

Повстання Зрозуміло, що, де рабів збіралося багато, вони були рабів. ладні повстати. Між ними були сильні люде, наприк­лад, пастухи в південній Італії або гладіатори, ц. т. раби, вивчені військових вправ для ігрищ у римському театрі.

Р. 140 всю Сіцілію, де були дуже великі маєтки, захопили повстанці-раби: це були все чужі люде, зі сходу. Почалося пов­стання змовою серед"челяди одного великого землевласника, який дуже знущався з рабів. Натовп рабів кинувся до сусід­нього міста, де був господар, якого й забили в театрі. На всьому острові перебили панів; до рабів приєдналися бідні вільні люде. Один сирійський невільник Евн, що його господар показував як штукаря та фігляра, а товариші шанували яко віщуна, був обраний на царя. Три роки панували вони в Сіцілії, і цілі римські армії, з консулами на чолі, нічого не могли їм зробити. Нарешті, їх перемогли, і розправа була неймовірно жорстока: 20,000 рабів було розп’ято на хрестах.

Місто Рим. Після великих завоювань зовсім змінився вигляд самого Риму. Раніш місто складалося з низеньких, безладно розкиданих будинків. Тільки в базарні дні, та коли за­грожувала небезпека від ворога, наповнювався Рим зайшлим на­родом з сел, а в самому йому було мало свого населення й мало руху. '

Не те вже було, коли Рим став столицею всіх земель біля Середземного моря. До міста приїздило багато чужинців: посли инших держав зі своїм почотом, купці, художники, вчителі, лі­карі. Орендарі заводили свої канцелярії. Біля нобілів збіралося дуже багато клієнтів. На всіх цих ріжних чужих людей і служ­бовців, двірських людей треба було готувати й підвозити харчі, одежу, меблі, речі роскошів; багато ремесників, крамарів, візни­ків і носильщиків почали мати заробіток у Римі.

Замісць колишнього населення в кілька десятків тисяч чоло­віка, народу в Римі було вже до мілійону. Пустирі вкрилися будівлями, що вийшли далеко за межі старих мурів, поставле­них після нападу галлів. Тепер довелося будувати багатоповер­хові будинки. Правда, для площів, для красивих будівель, хра­мів, цирків, театрів, сенатських заль відводили широкі простори; багато місця займали палаци нобілів з великими садами біля них. Але від цього було ще тісніше в кварталах, де жила го­лота. Тут підіймалися шости, семи-поверхові велетні, казарми на вигляд, поділені нанизу на крамнички та майстерні, нагорі на численні кватирі та кути для бідного люду. Бідному часто доводилося видиратися вгору на 200 східців, або навпаки спу­скатися вниз на 10—20 східців під землю, в підвал.

Брудно, шкідливо для здоровля й небезпечно було жити в цих „кріпостях" (у Римі подібні будинки звалися „островами", через те, що вони займали цілий квартал, наче острів між про­їздами): між ними вилися вузькі, криві вулички, куди не загля­дав навіть соняшний промінь. Горішні поверхи будинків на­швидку будувалося з дерева; під час пожежі зі скупчених будинків було величезне вогнище. Пожежі в Римі бували часто: тоді вигорали цілі частини міста й гинуло багато людей.

Чужі звичаї, Населення Риму стало ріжноманітне. Мимо того, віра та що до столиці з’являлося багато приїзжих, склад освіта, самих [городян змінився. Переможці приводили на­товпи полонених рабів. Багато їх потім звільняли. Вільновідпущений, що залишався жити в Римі, міг стати рим­ським громадянином. У наслідок цього в столиці, все під тією самою старою назвою римлян, збіралася ріжноплеменна юрба: іспанці, африканці, галли, греки, сирійці та ин. Инші обличчя видко тепер у народньому зібранні; инші звичаї панували тут: замість важкуватих плебеїв-селян, почали галасувати жваві жителі міста, увійшли в звичай суперечки, перерви, палкі про­мови. Коли одного разу відомого переможця Картагени, Сціпіона Молодшого, почали перебивати в народньому зібранні, він гнівно скрикнув: „мовчіть ви, раби, яких я вчора привів у кайданах до Риму!"

Разом з чужинцями прийшла до Риму й чужа віра: пересе­ленці привезли своїх богів, за ними йшли проповідники та жерці. У наслідок давніх зносин греків з Італією ірецькі боже­ства шанувалися скрізь на Апенінському півострові: римляне здебільшого з’єднували їх в думці з своїми богами, напр., Зевса з Юпітером, Геру з ІОновою та ин. Грецькі будівничі будували тепер на грецький зразок храми римським богам, грецькі худож­ники ставили їхні статуї. ,

З часів заморських походів римлян в Італії з’явилися також боги далеких країн. Р. 205, коли загроза картагенського походу ще не минула, і Ганнібал був на півдні Бруттії, римський нарід був наляканий кам’яним дощем. Жерці звернулися до книг Сівілли (стародавньої провісниці): т^к дізналися, що для вряту­вання Риму треба привезти велику матір богів, яку шанують на горі їді в Малій Азії (греки звали богиню Кібелою). Цар Пер- гамський, на землі .якого був чорний камінь богині, згодився перевезти святиню до Риму: її врочисто зустрів увесь нарід і перенесли'в окремий храм римські матрони (жінки вельможних семей). Римляне помітили, що того самого року почався щасли­вий похід Сціпіона Африканського, який врятував Рим назавжди від картагенської небезпеки. Служба поклонників Кібели була зовсім не схожа до римських обрядів; вони били в бубни, брязкотіли зброєю, дико галасували й танцювали, наче скажені; цим вони старалися довести себе до стану захоплення. Також чужим римській вірі було вшанування єгипетських богів, коли жерці в білих льняних одежах, з клепачками в руках голосили по вмершому богові Озірісу.

З часу завоювання грецьких міст південної Італії починається в римлян захоплення грецькими науками. Серед нобілів модною мовою стала грецька. Під час війни з Ганнібалом один з вель­можних Фабіїв на прізвище Піктор (маляр) написав грецькою мовою першу історію Риму. Обидва Сціпіони, Фламінін, Емілій Павл були великими прихильниками Греції. Нобілі брали вчите­лями до своїх дітей освічених грецьких рабів. Вони любили

розважатися, слухаючи грецьких віршів, училися красномовства у приїзжих грецьких вчених і їздили самі до школи красно­мовства на о. Родосі.

Під впливом греків у римлян вперше виникла література. За старих часів римляне знали тільки простих пісень, що на бен­кетах співав який-небудь юнак. Тепер „полонена Греція поло­нила дикуна-переможця й принесла мистецтво в мужицький Лацій" (слова римського поета Горація). Серед завойованих і приїзжих греків з’явилися перекладачі, що пробували писати латинською мовою: вільновідпущений Лівій Андронік переклав Гомерову Одисею. Енній вихвалив в довгій поемі подвиги Сці- піона Африканського Старшого. Але в Римі література не могла бути такою сміливою й незалежною, як у греків. Коли поет Невій зачепив у своїй комедії Сціпіона та инших відомих людей, його п’єсу заборонили, самого-ж автора вислали з Риму.

Римляне вважали літературу за розвагу; так само вони ста­вилися до науки й філософії. Вони були великі техніки, інже- ніри та вояки, добре вміли правити країнами; але їх мало цікавили питання про світобудову або про душу людську, питан­ня, в які дуже заглиблювалися греки. .