IX. Кінець республіки й початок імперії в Римі.

Руїна в В той час, як Рим багатів, і зростало його насе- Італії. лення, Італія руйнувалася. Дуже спустошили країну варвари Ганнібалові за 14 років свого панування. Багато країв не піднялися й потім.

Скрізь, де пройшла руїна, або де землі' було відібрано, не було більше семей. Дрібний землевласник, позбавлений двору й землі, йшов в Рим або до иншого міста на заробітки, наймався на флоту, виїздив у чужу країну. Він робився пролетарем, ц. т. чоловіком, у якого завтрашній день не забезпечений. Та й тим селянам, що залишилися на землі, стало дуже важко. Вони не мбгли продавати свій хліб у Рим і великі міста біля моря, хоч там як раз тепер треба було далеко більше хліба, ніж раніш. Справа в тому, що римляне захопили самі в свої руки морські шляхи та багаті заморські краї й везли до себе дармовий хліб: Сіцілія, Африка, а пізніше ще й Єгипет мусили зерном випла­чувати данину свойому володареві. Тільки перевезти цей хліб коштувало грошей; через це дальній чужий хліб був дешевший

за свій італійський. Італійському селянинові нікуди було подіти врожай свого поля. Через те багато селян продавало свою землю; в селах народу меншало.

Популяри та Руйнування італійських селян було грізною не- оптимати. безпекою для всієї держави: у спустілих селах важко було знайти потрібну кількість вояків. В той же час, вояки, набрані з пролетарів, неохоче служили, коли на­переді їх чекали старість без хати та без шматка хліба. .

Серед нобілів з’явилися популяри, ц. т. оборонці народу, що вважали за потрібне заспокоїти маси вояків, наділити їх землею й відновити в Італії сім’ю. Вони добре розуміли, що через сенат їм не досягти своєї мати: там як раз сидять власники ве­ликих маєтків, що відняли або купили землю в селян.

Старший з Гракхів, Тиберій, коли проїздив через Етрурію, був вражений сумною картиною селянського життя: у великих маєтках працювали закуті раби, тоді як тисячі збіднілих селян не мали роботи. „Звірі й птахи, говорив він потім у народньому зібранні, мають логовисько, а людям, що завоювали цілий світ, нема де жити!" Коли, потім, р. 134, Тиберій Гракх зробився три­буном, він задумав провести земельний закон, ц. т. наді­лити землею бідних. На його думку треба було використати гро­мадське поле, яко спільне майно всього народу; але він не хотів також зобіжати нобілів, що поділили між собою скарбові землі. Через це він запропонував вважати за правило, щоб ніхто не мав більш як 250 десятин з громадського поля й не_хпас більше як 1000 голів худоби на спільному вигоні. ЛишЗк землі по­над цю норму нобілі мусили повернути назад, а з одібраної в них землі дозволялося нарізати селянські ділянки по 7 ^і/г десятин й роздавати безземельним.

Нарід ухвалив закон Гракхів, а сенат не посмів перечити. Призначили комісію з трьох осіб, самого Тиберія, його молод­шого брата, Кая, та його тестя, Аппія Клавдія, щоб відібрати лишки землі в нобілів і скласти з них селянські наділи. Більшість се­наторів були дуже обурені, що розпорошуються їхні великі маєтки. Незадоволені втворили проти популярів партію опти- матів (слово означає те саме, що по-грецьки аристократія). Оптимати вирішили всіма силами боротися проти обрання Ти­берія Гракха на трибуна на другий рік.

У день виборів де-які приятелі Гракхові пробували затри­мати його вдома, посилаючись на злі віщування неба та з’явлення зловісних птахів; але грек Блоссій, відважний і рішучий чо­

ловік, почав глузувати з забобонів римлян: „соромно боятися на­родньому вождеві якого-небудь крука, коли громадяне кличуть його захищати спільну справу".

Тільки через 10 років після загибелі старшого брата його справу відновив молодший брат, Кай. Щоб перемогти опір опти- матів він умовив допомагати цій справі орендарів. З пропозиції Кая Гракха нарід призначив .орендарів суддями над намісни­ками провінцій. Від кожного намісника, що повертався з про­вінції вимагали відчиту в його управлінні; більшість їх робили ріжні жорстокости та насильства над завойваними, неправдою ба­гатіли; всі ці злочини вельможних людей мусили тепер відкри­ватися перед орендарями на суді. Гракх, крім того, передав їм збірання податків в Азії й пообіцяв відновити торговельний порт у Картагені. Він намагався також прихилити до себе міську бід­ноту й збудував на кошти держави величезні комори біля гавані, з яких видавався привізний хліб за дешеву ціну.

Нарід був за Гракха й обрав його трибуном на другий рік. Кай Гракх почав розпоряджатися в Римі, Італії і провінціях, яко необмеженний володар; посли чужоземних держав, заступ­ники та прохачі з усіх кінців римської держави зверталися до нього по-за сенатом. Здавалося, тепер можна буде найлекше перевести плани Тиберієві про наділення землею безземельних.

Але оптимати знайшли засоби скинути Кая Гракха. Трибунів було 10 чоловіка; разом з Гракхом обрали Лівія Друза, опти- мата, що прикинувся популяром.

Багато людей відійшло від Кая, і його не обрали на трибуна на третій рік. Він не хотів загинути, як брат, і з своїми одно­думцями окопався табором на одному з шпилів Риму. Але сенат доручив консулові Опімію необмежену владу з правом вживати зброї проти громадян столиці. В жорстокій бійці Кая Гракха було вбито (р. 121). Оптимати швидко скупили в ново-наділених селян землі й скасували громадське поле в Італії, поділивши його між собою на великі маєтки. Вони вирішили, що один захід Кая Гракха варто залишити для того, шоб відтягти міську бідноту від союзу з селянами, а саме, вони погодилися давати

бідноті даремно хліб. Більш як 300.000 людей почали одер­жувати з державних складів зерно, яке підвозилося морем; що-, місяця на особливі картки видавалось майже 2 пуди на душу.

Чвари в Знищивши обох Гракхів і впорядкувавши харчу- Італіі*. По- вання міської бідноти, оптимати досягли не на довго чаток війсь-спокою. Скоро склався небезпечний для них настрій нової мо- серед війська.

нархії. У війську за час великих завоювань сталися ве­ликі зміни. Вояки старих часів були рушенцями; їх після походу відпускали до дому, і вони не зовсім відривалися від господарства й ремества. У довгих заморських війнах ле­гіони перетворилися в постійне військо; вояки’зовсім забули до­машню роботу, стали фаховцями військової справи. Своїми по­няттями вояки також відзначалися від решти населення: вони вважали себе за вищих від громадян і ображалися, коли їх звали громадянами. їх не цікавили постанови сенату й народу в Римі. Свого вождя вони визнавали за. єдиного начальника. За те він мусив ділити з ними всю здобич, захоплену на війні.

У походах і на постоях вожді вимагали від них важкої праці; салдати не тільки самі будували табор, але й кріпости й ко­раблі, мостили дороги, робили водопроводи.

Незабаром після загибелі Кая Гракха Рим пережив дві ве­ликі війни. Одна відбувалася на півдні в Африці проти нумі- дійського царя Югурти, який за-малим не відняв у римлян най- багатший край колишньої Картагени. Друга—на півночі проти численних ватаг кімврів і тевтонів, які насувалися .ца Італію з-за Альпів. В обох війнах врятував державу, або як говорили, вдруге заснував Рим Марій, військовий віждь, який мав велике вміння поводитися з вояками. Марій був простого походження, вислужився з салдатів, не мав освіти, якою так пишалися нобілі, в їхніх очах він був „новим чоловіком", ц. т. вискочень. Для того, щоб зробитися консулом і здобути командування проти Югурти, Марієві треба було перемогти на виборах суперників з нобілів, які дали народові багато грошей. Довелося також дого­дити міській юрбі в Римі; Марієві допомогли в цьому популяри та орендарі; популяри мали на меті за його допомогою відновити зе­мельний закон Гракха, орендарі сподівалися нових зисків у Африці.

Не встиг Марій скінчити війну з Югуртою й перевезти до Риму полоненого нумідійського царя, як з півночі насунулися

кімври та тевтони. В Італії були перебільшені чутки про їхню силу; ніби-то вони можуть бігти разом з конем, і'віждь тевтонів плигає через шестеро коней, поставлених уряд; варвар міг вда­рити ворога списом і підняти вгору його' тіло. В бою вони ЗЛО-; стилися, виривали з корінням дерева, відламували руками шматки скель і кидали їх на ворога, стягали землі в ріку стільки, що вода виступала з берегів.

Війну з ними доводилося вести довгу й уперту, будувати укріплення, робити тяжкі стомлюючі переходи по горах. Тільки Марій, якого обрали на консула, умів примусити вояків викону­вати найтяжчі роботи в безперестанних походах; недаремно його вояцтво називали „Марієвими в’ючаками". У наслідок цього до­велося не відривати його від командування протягом 5 років, 5 раз по черзі обірати його консулом, чого раніш не дозволяли римські звичаї. Найбільше допоміг Марієві при обранні трибун Аппулей Сатурній, який обіцяв його воякам наділити землю.

Коли Марій з тріумфом вернувся до Риму й дістав місце в сенаті, Сатурній замислив силою досягти своєї мети. Він скликав до Риму безземельні сем’ї з усієї Італії, між ними багатьох ве­теранів Марія, і пробував змусити сенат погодитися на земель­ний закон, подібний до Гракхового. Але безбройні, без началь­ника, вояки не були страшні сенатові. Оптимати крім того встигли підлеститись до Марія, і вщ перейшов до них. Сенат доручив йому заарештувати Сатурніна; Марій обложив на Капі- толії своїх колишніх приятелів і перебив їх (р. 100).

Оптимати знову позбулися небезпеки тільки на де-який час. Народні хвилювання, що піднялися за часів Гракхів, широко роз­повсюдилися по всій Італії. Союзники римського народу, ц. т. більшість італіків, потребували собі однакових з римлянами прав; вони посилалися на те, що на війні вони так само виконують свої обов’язки, як і римські плебеї, а проте не одержують дар­мового хліба та инших роздач; коли-ж римських пролетарів мають наділити землею, то наскільки-ж більше права на неї мають італікй, у яких у свій час відняли землю, щоб скласти громадське поле. .

Через те, що сенат відмовив союзникам задовольнити їхні ви­моги, вони в 90 р. відпали від Риму, обрали своїх консулів і свій сенат, зробили нову столицю проти Риму на другому боці Апеннін, у місті Корфінії й назвали його „Італія". У війську повстанців-союзників були переважно гірняки середньої та пів­денної Італії; перше місце мали давні суперники римлян сам- ніти: у цих чварах, в союзницькій війні, Римові доводилося напружувати всі сили. Два роки тяглася жорстока боротьба по всьому півострову. Хоча Римові пощастило розбити військо союзників, але все таки тим, що склали зброю, дали право

римського громадянства. Вся Італія тепер увійшла до складу Римської громади. ¹

У союзницькій війні найбільше послуг Римові зробив Кор­нелій Сулла, людина з стародавньої вельможної сім’ї. Сулла зіткнувся з Марієм, коли виникло питання про те, кому коман­дувати на сході, на війні, яку проголосив Римові Мітрідат, цар понтійський.

ІІонт займав північну частину Малої Азії, яка прилягала до Чорного моря; її приморські міста Сіноп і Трапезунд були грець­кими колоніями; внутрішній край населяли варварські племена. Мітрідат виводив свій рід од великого перського царя Дарія; його оточували перські вельможі, й вірували вони перському богові, Мітрі непереможному. Користуючись з скрутного становища Риму в боротьбі з союзниками, Мітрідат заволодів грецькою провін­цією Азією; населення цього краю, обурене вимогами римських по­сесорів, повстало й перерізало кілька десятків тисяч римських пе­реселенців. Мітрідат збудував флоту на Егейському морі й ви­рушив на європейську Грецію: таким чином римляне втеряли всю східню частину своєї держави,

Суперечка між Марієм і Суллою поділила все римське грома­дянство на два ворожі табори. За призначення старого сімдеся­тилітнього Марія були посесори та партії популярів, за Суллу були нобілі. Між нобілями було багато збіднілих людей; далеко не всім вистачало посад; через це нобіли зібралися навколо Сулли й сподівалися від нього вигідних доручень у провінціях і на війні. Сенат призначив головним начальником східньої війни Суллу; популяри запропонували народові відібрати владу в об­ранця аристократії та передати її Марієві. Сулла був у кращому становищі, бо під його командою вже було військо, готове від’­їхати на схід, яке вірило в його щасливу зорю. Вояки самі ви­магали, щоб Сулла вів їх на Рим.

Сталося нечуване. Вперше за довге життя Риму військо всту­пило в стіни міста й давало накази самому народові римському. Марій та його прибічники повтікали й були позаочно засуджені на смерть. Так почалася перша громадянська війна.

На сході Сулла мав новий успіх: відвоював від Мітрідата Балканський півострів і Малу Азію й вернув колишні землі Риму. Грецію ще раз було пограбовано: Сулла забрав скарби Дельф і Олімпії й дозволив свойому війську робити всякі беш­кети. Під час його відсутности повернулися до Риму популяри, а до нього на схід утікли нобілі, налякані пролетарським рухом. Коли Сулла після перемоги вернувся до Італії, настало пану­вання оптиматів. Сенат визнав Суллу диктатором без строку для будування республіки. Сулла обмежив народні зіб­рання, відняв владу в трибунів і віддав все управління сенатові. Помсті нобілів, що повернулися, Сулла відкрив повний простір. Були складені проскрипції (списки підгнівних); люде, які попали в них, були позбавлені охорони законів і суду; всякий міг убити підгнівного; майно його продавалося з аукціону. Ба­

гатьох заносили в списки на підставі доносів їхніх особистих ворогів; навколо Оулли кишіли люде, що швидко багатіли, ску­повуючи за так грошей майно підгнівних. З маєтків, віднятих у маріянців, Сулла давав гарні наділи своїм воякам. Жорстокі й страшні його ветерани в багатьох місцях самі вигнали колишніх власників. Спільно з ними де-які оптимати-сулланці набірали ра­бів; челядь нападала на своїх дрібніх сусідів, оптимати відбі- рали від них майно й робили їх жебраками (р. 82).

Необмежений повновладець Риму, захоплюючись своїм незмін­ним щастям, звелів поставити на найвиднішому місці в на- родньому зібранні свою позолочену статую з написом: „Корнелій Сулла, щасливий імператор". Чоловік добре вихований, він не був пожадливим і ненависником, але він не перешкоджав гра­бувати та лютувати иншим і не хотів робити нічого доброго. Коли справи його прибічників і ветеранів були впорядковані, він зрікся влади. Коли, скоро після зречення, Сулла вмер, його ховали по-царськи. З далекого маєтка через усю Італію везли його тіло на золотому ліжку; назустріч вийшов сенат у повному складі та всі жерці, урочисто вбрані; навколо з визолоченими корогвами й срібного зброєю йшли вояки, що служили за нього; мовчки йшов величезний натовп, який боявся вояків Сулли і наче самого мертвого Сулли.

Боротьба за Не в довгім часі по смерті Сулли одному з його владу між прибічників Ліцінію Крассові, що нажив великі наступника-гроші за рахунок підгнівних, довелося рятувати ми Сулли. землі оптиматів від загрози рабського повстання.

Війни Марія та Сулли привели до Італії вели­чезну кількість рабів-варварів, між иншим кімврів і тракійців. Дуже здатні до важкої роботи у маєтках, ці раби робилися страш­ними, коли збіралися у великій кількості. Частину невільників, най сильніших та найкращих, римляне вчили вгладіатор- с ь к и х школах для боїв у цирках. Тракієць Спартак запропонував своїм товаришам жраіце вмерти за волю, ніж для розваги юрби. У Римі довго ніхто не відважувався вести легіони' на повстан­ців, поки не згодився Красс. З великими труднощами переміг він повстання й перемогу свою відзначив і розпяттям на хрестах кількох тисяч рабів. >

Скоро Красса переважив другий сулланець Помпей. Поста­чання Римові невільників породило в східній частині Середзем­ного моря новий розбійницький промисел; збіглі раби ставали морськими піратами, висажувалися на берегах Греції та Малої Азїї, грабували поселення, забірали в полон мирних людей і везли їх продавати на ринкові рабів на о. Делосі. У розбійників на островах Кріті та Кіпрі були потайні стоянки для кораблів і кріпость, де вони ховали награбовані скарби. Вся торгівля на Середземному морі підупала від нападів розбійників; гинув хліб, що везли до Риму, і пролетарям загрожував голод. Помпеєві доручено було розгромити державу розбійників, а для цього

дали йому необмежену владу над усіма островами й берегами Середземного моря. Багато нобілів, яким не вистачало в Римі посад, одержали їх у Помпея і склали його вірну дружину.

Головною принадою для римських завойовників, як і колись, були багаті країни Сходу. Там знову піднявся Мітрідат понтійсь- кий і загрожував відняти в римлян Азію. Командування проти нього дістав Помпей і так само, як у війні з розбійниками, йому дали необмежені уповноваження набірати військо й призна­чати намісників; знову до нього, наче до царя, пішли його вірні прибічники з нобілів і посесорів. Помпейові щастило. Він не тільки відняв у Мітрідата всю Малу Азію, але просунувся до Каспійського моря та Євфрату й захопив царство сирійське, де колись правили Селевки та Антіохи. Далі він пройшов до Іудеї і віришив тут суперечку між спадкоємцями дому макавіїв; в Єрусалимі, гадаючи, що римському переможцеві все дозволено, Помпей з своїм почетом, на жах побожних євреїв, увійшов у святе святих храму, куди міг вступати тільки первосвященник.

Красс, який заздрив Помпеєві, шукав усіх засобів скинути суперника, між иншим він був ладен об’єднатися з сулланцем Сергієм¹ Катіліною, нобілем стародавнього роду, талановитим, але заплямованим за часів проскрипцій. Катіліна та ще де-кілька голів змовилися. Малося на меті покликати неспокійних шука­чів. здобичі, яких багато розплодилось у громадянській війні, озброїти рабів у ріжних кінцях Італії, залякати Рим пожежами та вбивствами, заарештувати й повбивати видатних сенаторів і проголосити диктатором Красса. Помішником диктаторові Каті­ліна визначив Юлія Цезаря, теж з стародавньої патриціанської сім’ї, родича Марію; Цезар, добре освічений, дуже подобався людям. Він уславился, як безжурний чепурун і марнотратець; прилучившися до партії популярів, він намагався догодити сто­личній бідноті роскішними игрищами в цирку, що він улашту­вав, як еділ (завідуючий мійським порядком). ’

Катіліна потім перемінив свій план і вирішив сам зро­битися консулом. Але на виборах переміг Цицерон, блиску­чий промовець, приятель Помпея. Цицеронові пощастило проти- поставити змові всю заможню частину римського громадянства. Катіліна був примушений піти з Риму раніш ніж змовники встигли підняти повстання; він хотів пробитися до Галії, але за­гинув у жорстокому бою з військом уряду (р. 63).

Тим часом з Азії повертався Помпей. За свої послуги він че­кав для себе великої пошани, а для своїх ветеранів наділення землею подібно до сулланців. Але оптимати боялися повторення сулланської монархії; через це сенат відмовив Помпеєві в його бажаннях. У цю хвилину невдачі Помпей запропонував свої по­слуги Цезареві; на його думку треба було зорганізувати таєм­ний союз впливових людей і поділити між собою владу. Цезар помирив Помпея з Крассом, віддав за Помпея свою дочку й за допомогою нових двох друзів був обраний на консула на 59 рік. Яко консул, Цезар не вважав на волю сената, легко добився

від народу наділення землею ветеранів ІІомпеєвих, а собі виго­ворив намісництво в обох Галліях.

Римляне звали Галліями країни, заселені племенами кельтів: передальпійською Галлією—рівнину ріки По, заальпійською—су­часну Францію. В останній тільки південний берег по обидва боки грецького міста Массілії належав Риму; решта країни дро­билася па кілька самостійних країв і народців. Цезар заду­мав завоювати ввесь великий край, відомий своїм неймовір­ним багацтвом на золото. Його товариші, Помпей та Красс, та­кож забрали собі кожен прибуткову провінцію: перший Іспанію, другий—Сирію, маючи на меті підготовити похід за Євфрат до Вавілону. Всі троє з’їхалися в місті Лукка, на кордоні Італії та перед альпійської Галлії, для закріплення свого союзу, і кожен їхав у супроводі почету з вірних нобілів. Римський сенат і на­родне зібрання залишились як тінь колишньої республіки, все робилося з волі всеможного т р і у м в і р а т а, ц. т. союзу трьох осіб, іцо поводилися, як царі, обмінювалися посольствами, посилали один одному легіони (56 р. ДО'Хр.).

Цезар 8 років пробув у Галлії (58—50 рр.) в безупинних майже походах і завоював усю країну аж до Рейну, „Північного моря та каналу, що відділяв суходіл від Брітанії. Йому дове­лося також переправлятися в Брітанію, щоб розгромити кель­тів, які допомагали своїм одноплеменцям і одновірцям у Галлії, а також ходити за Рейн, щоб розбити германців, що змагалися з ним за Галлію.

Галл боронить від римлян своє житло.

Дуже відважні й гарячі в бо- - ротьбі, галли могли-б задавити римлян кількістю; але між окре­мими племенами було мало згоди; скрізь Цезар набував приятелів і прихильників, що захоплювали­ся римською службою. Галлів з’єд­нував тільки духовний звязок, який підтримували вчені жерці, друїди, що склали союз по всій країні. Друїди раз на рік сходилися в святому місці, все­редині Галлії, на загальне зібран­ня; тут вони судили своїм судом спірні справи; порушників звичаю та неслухів своїх постанов вони вилучали, забороняли їм брати участь у молитвах і жертвах. Дуже сильний в релігійних справах союз друїдів не міг допомогти об’єднанню народу; надто пізно про­кинулося в галлах бажання бути незалежного нацією, коли за­войовник уже розпорошив їх сили.

52 р. до X. на чолі повстання проти римлян став Верцінге- торікс з племені орвернів (гірня Овернь, всередині Франції).

Галли окопалися біля сучасного Клермона; при нападі на табор Верцінгеторікса Цезар мав невдачу. Довелося стягнути всі римські сили, щоб обложити ворога в А л е з і ї; з ріжних кінців підійшли на допомогу галли, але римляне розбили їх при допо­мозі германської кінноти, викликаної з-за Рейну. Обложені по­чали терпіти від голоду, і сам Верцінгеторікс * приїхав у блис­кучій зброї до Цезаря й віддався на ласку переможця. Цезар узяв з собою Верцінгеторікса для прикрашення свого тріумфу, а потім бранець загинув у в’язниці. Після цієї геройської бо­ротьби Галлія зробилася справжнім царством Цезаря.

Тим часом тріумвірат розпався. Красс був забитий у невдалому поході на партян за Євфратом, а Помпей залишився в Римі й не хотів більше поділяти владу з Цезарем. У сенаті склалася пар­тія врятування республіки на чолі з Катоном, людиною суворо-од- вертою й правдивою; партія ця вимагала, щоб обидва властителі зреклися повноважень. Коли сенат послав Цезареві вимогу, щоб він відмовився від своєї провінції, Цезар, як і Сулла, проголо­сив Римові війну й повів на Італію свої легіони, випробовані в, галльських боях. Тепер республіканці, між ними й Катон, при­єдналися до Помпея й передали йому головну команду проти Цезаря; але-ж вони були змушені покинути Рим, де пролетарі стояли за Цезаря, і втікли на схід. Розпочалася друга гро­мадянська війна.

Цезар не ховав свого наміру знищити республіканський ус­трій. Він захопив у Римі державну скарбницю; коли трибун Ме- телл спробував заступити йому дорогу до Капітолія, де лежало золото, Цезар погрожував йому смертю, хоча, згідно з стародав­нім законом, трибун був недоторканим.

Самовлад- Чотирі роки (49—45 р.р. до X.) тяглася війна між ство Цезаря. Цезарем та його супротивниками. На початку рес­публіканців та прихильників Помпея було розбито під Фярсалою в Тессалії; сам Помпей утік до єгипетського царя Птоломея, але був забитий, коли ще не встиг вступити на беріг. Цезар пішов за ним на Олександрію. Так само, як по­передні завойовники, він захопився багатою східньою країною та її блискучою грецькою столицею й замислив приєднати Єги­пет до римської імперії; він скинув Птоломея й передав владу його сестрі Клеопатрі, дуже розумній і владній жінці, хоча вона була ще молода. Тим часом республіканці та помпеянці, серед перших Катон, зібралися в Африці; їх знову розбив Цезар, і Ка­тон, що бачив загибель республіканської справи, заколов себе мечем. В останній раз пробували сили Помпеєві змагатися з пе­реможцем в Іспанії. Скрізь Цезар брав гору. Але-ж, чим більше боротьба вимагала напруження сили, тим більше давав він обі­цянок своїм воякам. Майже кожен похід починався з повстання салдатів; вони відмовлялися від служби, кликали імператора на своє зібрання й ставили йому все нові вимоги нагородити гро­шима та землею.

Вернувшися після перемог, Цезар в 45 р. щедро нагородив своїх вояків землями в Італії та провінціях. Так само, як і Суллу, Цезаря було визнано за незмінного диктатора, ц.т. необмеже­ного монарха: все, що колись вирішав сенат і нарід,—прого­лошення війни й складання миру, призначення на посади, ви­дання законів, управління провінціями,—перейшло до його рук. Всякі зібрання громадян, об'єднання в артілі, спілки та това­риства було заборонено. На ознаку монархічної величности Це­зар прилюдно з’являвся в тріумфальному пурпуровому плащі, зневажав сенат, не вставав перед ним, як це робили раніш уря­дові особи; призначив сенаторами велику кількість солдат галльської війни. Він дозволив собі з призирством говорити: „республіка—порожне слово без змісту й значіння".

Переможець Цезар був кращий ніж Сулла: не мстився над супротивниками підгнівністю й намагався перетягти багатьох з них, напр., Ціцерона, на свій бік. Нобілі здебільшого перехо­дили до його, ставали наче його придвірними й приймали по­сади з його ласки й призначення, бо нарід скликався тільки для того, щоб про людське око обрати кандидатів, яких визначив дик­татор. Але-ж і серед нобілів знайшлися сильні вдачою, неза­лежні люде, які не хотіли плазувати. Серед них склалася змова, щоб забити Цезаря як тирана; на чолі змовників були колишні помпеянці, що здалися Цезареві, Брут і Кассій.

Цезар ще більше обурив республіканців спробами присвоїти собі царське достоїнство. Його улюбленець Антоній одного разу в народньому зібранні пропонував йому золотий вінець; у Римі йшли поголоски, що Цезар жде приїзду Клеопатри, щоб одру­житися з єгипетською царицею. Цезар готувався до великого походу на партян і звелів розшукати оракула, щоб той сказав, що війну побідно скінчить римський цар. Змовники поспішилися виконати свій план, оточили Цезаря в сенаті й закололи його кинжалом (44 р.).

Боротьба між Коли Брут і Кассій вийшли до народу й оголо- заступника- сили, що тирана вже нема, нарід зустрів їх мовчки, ми Цезаря. Незабаром спритний Антоній знайшов духівницю Црзаря, і нарід довідався, що йому відписано багаті дарунки й роскішні сади. У місті перебувало ¹ багато ветеранів Цезаря, які ждали наділення землею і в смерті свого вождя вба- чили кінець всіх своїх надій. Від лютости пролетарів та вояків змовники, іцо вбили Цезаря, мусили втікати на схід. Антоній тим часом намагався заступити місце Цезаря, він захопив, скілька міг, його скарбів і почав умовляти цезареві легіони. Але в Антонія з’я­вився суперник в особі 18-літнього цезаревого небожа Октавіана, якого взяв був той за сина. Октавіан також почав раздавати гроші воякам, прикинувся республіканцем і упевнив Ціцерона в своїй щирості. Після палких промов Ціцерона в сенаті, Анто­нія проголосили ворогом вітчизни, а Октавіанові доручили вести війну з ним. Між легіонами Антонія та-Октавіана стався великий

бій у північній Італії під стінами Мутіни. Вояки усунули стар­шин і почали битися по власному плану, виставивши наперед преторьянців (ц. т. почесну гвардію). Антоній був розбитий, але військо Октавіана не схотіло переслідувати його. Салдати обох армій, без своїх вождів, склали взаємну умову, примусили Ан­тонія та Октавіана замиритися, прийняти ще нову особу, Емілія Лепіда, у свій новий тріумвірат і потім іти на Рим мститися на ворогах забитого диктатора. Це третя громадянська війна.

Повторилося все те, що було за часів Сулли; тріумвіри склали підгнівні списки й серед перших відтяли голову Ціцеронові. Вони пограбували заможніх людей Риму, взяли здобич по містах Італії і на ці кошти розпочали війну з Брутом і Кассієм, які укріпилися в Македонії. ^ѵ ’

Біля міста Філіппи відбулося кілька боїв, в яких наступ­ники Цезареві взяли гору. Не бачучи порятунку для респуб­ліки, Кассій і Брут закололи себе мечами так само,, як Катон. Імена їхні стали назвами для визначення останніх республікан­ців. З свого боку, ім’я Цезаря (на грецькій мові Кесаря) стало назвою для пізніших володарів; вони приймали його, як титул. Наступники Цезареві оголосили його богом; на місці спалення його ‘тіла був поставлений вівтар, який визнали за рівний з хра­мами захисток для злочинців та збіглих невільників. По всій Італії від власників відібрали землю, щоб наділити вояків нових володарів.

Республіка не могла вдержатися в Римі. Всякий новий вій­ськовий віждь став-би робити так само як Сулла, Цезар, Анто­ній і Октавіан. Вся справа полягала в тому, хто саме з вождів подолає инших.

Антоній і Октавіан усунули незначного Лепіда й поділили між собою імперію: Антоній забрав собі східні провінції: Грецію, Малу Азію, Сирію, одружився з єгипетською царицею Клеопат­рою і став жити в Олександрії, Октавіан залишився в Римі. Між ними ніколи не було приятельства, кожен шукав одновладства. Октавіан напав на з’єднану флоту Антонія й Клеопатри біля Актія, близько західніх берегів Греції. Серед бою Клеопатра відкликала свою ескадру, Антоній слідом за нею кинув бій і цим дав перемогу Октавіанові. Не маючи допомоги в Єгипті, Антоній в розпуці позбавив себе життя. Клеопатра пробувала врятувати своє царство, але Октавіан приєднав Єгипет до своїх земель (ЗО р. до X.). Таким чином всі країни, що лежали навколо Серед­земного моря, увійшли до складу римської імперії.

Принціпат Октавіан досягнув тієї самої мети, що й Цезар, або помір- Він здавався менш талановитим, був не дуже гар- кована мо- ний на обличчя, соромливий, затайливий, не мав иархія. військового таланту Цезаря. Установити монархію йому почасти допомогли обставини, почасти й сам він виявив завзятість і впертість, обережність і вміння присто­суватися до поняттів римлян.

Статуя Октавіана в ім­ператорському вбранні. Він промовляє до народу.

Обставини полягали в тому, що_ довга війна в усіх країнах навколо Середземного моря втомила більшість людей: багато з них шукали спокою й тиснулися до всеможного чоловіка в надії на його заступництво. Так приєднався до Октавіана поет Гора­цій, який бився за республіку під командою Брута й Кассія. В одному вірші Горацій згадує потім, що „не добре кидати свій щит“, ц. т. втікати з поля бою; але він палко радить своїм прия­телям лишити війну, не брати участи в змовах, щоб позбави­тися всіх небезпек. Разом з тим у боротьбі, здебільшого, заги­нули відважні, незалежні нобілі, які не хотіли визнавати над собою ніякого пана. Краяне провінцій звикли підлягати Римові; їм було однаково, чи пришле намісника сенат, чи військовий диктатор з Риму. Населення самого Риму мирилося з тим воло­дарем, який найбільше давав йому дарунків.

Уміння Октавіана виявилося в тому, що він уживав у титулах і оточенні всього того, що нагадувало царську владу. Він не прийняв імени диктатора,—воно нага­дувало тріумф Сулли й Цезаря, а звався консулом, трибуном і цензором. При тому Октавіан завжди говорив, що головна його турбота—відновити в Римі старовинний лад. Він намагався оточити себе рештками старовинних аристократичних семей. Сам усиновлений син Юлія Цезаря, Октавіан поріднився з вельможними Клавдіями. В його двірці добре вітали історика Тита Лівія, який у величезному творі свойому вихваляв республіку, змалювавши з вели­ким талантом її долю з найстародавніших часів. Всі добре розуміли, що правитель— всеможець, і що влада його спірається на військо. Але для того, щоб не порушу­вати звичних поняттів римлян, Октавіан відіслав вояків з Італії до кордонів; як особисту охорону він залишив у Римі лише загін претор’янців (гвардію). В Італії Окта- віаиа вважали за принце пса, ц. т. пе­ршого чоловіка в державі. Він ніби-то поді­лив владу з старим урядом, сенатом.

Було вирішено, що, як і раніш, сенат буде управляти дав­німи провінціями; сенат буде посилати туди намісників з поміж себе. Краї, недавно завойовані, прикордонні, належали Октавіа- нові: Галлія, колишнє володіння Цезаря, Сирія й багатий Єги­пет, які завоював сам Октавіан. У цих краях стояло все римське військо, біля 250,000, щоб тримати в послухові не що давно за­войованих краян і охороняти кордони. Військо підлягало ви­ключно Октавіанові, вояки присягали тільки йому. Стару назву і м п е р а т ор а він присвоїв тільки собі одному; це означало те­

пер владу верховного начальника над військом, і імператором називали його в провінціях. У свої краї Октавіан послав управ­ляти своїх легатів (старшин) і прокураторів (управителів). На­рід більше не скликався на зібрання. Але-ж повий правитель так само мусив догоджати столичному населенню, як раніш це робили .народні вожді або сенат. Він прийняв на свій рахунок усі витрати, які раніш робили для народу ріжні особи. Прин- цепс взяв на- себе обов’язок прогодувати столичних пролетарів хлібом: його урядовці заготовляли, привозили морем потрібну кількість зерна, складали його у величезних коморах, які зай­мали цілу міську округу проти гавані, і видавали народові. Принцепс взяв на себе також упорядкування ррзваг для народу. Це були ріжні ігрища та видовища на святах. Кількість свят була дуже велика й досягала третини, а потім майже половини всіх днів року. Иноді на знак особливого свята, наприклад, по скінченні щасливої війни, для народу впорядковували непере- ривне свято протягом одного або навіть двох, трьох місяців.

Смак римського народу був далеко грубілий, ніж у греків. У театрах не слухали музики, віршів і промов. П’єси були неви­сокого гатунку; найбільше любили пантоміми, ц. т. вистави без розмов, балет і феєрії. Але особливо улюбленими були зма-

План цирку. Біг відбувається навкруги підвищення все­редині, по якому поставлені колони, статуї та ин. А—місце, звідки починають, 00—парадний бік для в’їзду, Р,—то- .

ловні ворота, СС—конюшні.

гання в бігу колесниць і ріжні кріваві бойовища. Перші відбу­валися в цирках, другі—в амфітеатрах. Ті й другі приміщення були дуже великі. Величезний амфітеатр, що звався Колізеєм і напів зберігся до наших часів, міг вмістити двісті тисяч людей. Але все таки, щоб дістати місце, натовп збірався ще напере­додні вистави і чекав усю ніч.

Вистави починалися урочистим обрядом. Довгий похід спу­скався з Капітолія й через форум проїздив у ворота цирку. Спе­реду їхав вельможа, що відкривав ігрища; на прикрашених ко­лесницах, запряжених иноді слонами, везли статуї богів і обо- жествлених цезарів, навколо йшли жерці. У цирку на почесних місцях сідав принцепс з почотом і сенатори. Це був народові привід урочисто зустрінути принцепса.

Нарід вітав його. Але іноді також висловлював своє невдо­волення, голосно жалівся на утиски. Принцепс у цирку бачив настрій народу, і, коли було треба, поспішав його заспокоїти. Цирк наче заміняв народні зібрання, які більш не існували. Прин­цепс і нарід разом розпоряджалися в цирку; принцепс наказу­вав розпочинати ігрища, зміняти їх; нарід ділився на партії, го-

Розріз амфітеатра: овал унизу—арена вистав; навколо усту­пами йдуть угору місця для глядачів; даху нема.

лосно висловлював своє співчуття улюбленцям з поміж їздців та гладіаторів. У цирку їздці поділялися кольором вбрання на бі­лих, червоних, зелених і блакитних. Глядачі аж до принцепса включно також обірали собі кольори, галасували, хвилювалися, закладалися за їздців і коней, палко вітали одних, лаяли дру­гих; багато людей запитували ворожбитів про кінець ігрищ.

Особливістю Риму були гладіаторські бої. Вони залишалися від старовинних людських жертв під час поминок вождів; на мо­гилі вбивали бранців і рабів, або примушували їх битися один

Два гладіатори б’ються; третій підбурює їх.

з одним. Потім ці бої стали повторювати на ріжні свята і все збільшували число пар, що мали битися. Цезар зробив вражіння на нарід, коли випустив більш як 600 гладіаторів. Потім це число иноді досягало 10.000. Між гладіаторами були засуджені

злочинці; инших відпускали на волю після кількох років, про­житих у боях. Більшу частину їх виучували в особливих школах.

їх випускали в чудному озброєнні; то в сліпих шлемах, які закривали очі, то, наприклад, проти бойця в повному озброєнні виходив другий зовсім голий, з одним трезубом у руці, але зате з великою сіткою, яку він намагався накинути на супротивника, щоб заплутати його. Кинувши супротивника на землю, гладіа­тор - переможець становив на нього ногу, звертався до глядачів: коли вони махали хустками, це означало помилування подола­ному; коли глядачі показували великим пальцем донизу, гладіа­тор на місці вбивав супротивника.

Принцепси, наступники Октаві анові, придумували все нові й нові розваги для народу; привозили багато ді-ких і дивовижних звірів і птахів; леви, тигри, носороги, крокодили, жирафи, стра­уси з’явилися в амфітеатрах; їх тримали в клітках нижнього по­верху й зразу у великій кількості випускали на арену. Проти них виводили ловців зі зброєю, або віддавали їм на з’їдення по­лонених і засуджених: амфітеатр був місцем прилюдного ска­рання. Або з-під землі несподівано піднімався тропічний ліс, а в нього пускали оленів, вепрів, антилоп; на гіллі з’являлися птиці, і народові дозволяли полювати на них: канави вздовж арени наповнювались водою. У них плавали муштровані риби. Иноді видовище було нечуваних розмірів; вся арена перетворю­валась у глибоке озеро: в неї пускали справжні морські кораблі з командою обучених рабів і влаштовували повний морський бій з катастрофами кораблів і загибеллю людей.

У дні свят і видовищ нарід вважався за гостя в принцепса. Одного разу 5QOO рабів з запаленими смолоскипами проводили глядачів додому. Слідом за видовищем було яке-небудь часту­вання, дарунки; то на арену викладали м’ясо, то з гори в на­товп сипалися хмари птахів, африканських курей, єгипетських качок та ин., то в середину цирку кидали велику кількість плащів. Через те, що в бійці, яка неминуче здіймалася, речі роздиралися на шматки, надумалися кидати в натовп значки, дерев’яні кульки. На такі квитки можна було потім одержати м’ясо, хліб, одяг, золото, перли, дорогоцінне каміння, картини, рабів, свійських тварин, приручених тигрів і левів та, навіть, кораблі, будинки й землі.

Звеличення Коли встановився новий лад, Октавіан прийняв імператора, і новий титул Августа, ц. т. Святобливого. Цей титул перетворився в його ім’я: правитель наче піднісся над усіма, яко вища істота. Поет Віргілій, двічі вигна­ний з своєї маетности страшними вояками, врятований Октавіа- ном, який дав йому притулок, з захопленням вітав божествен­ного Цезаря й самого Августа. Віргілій написав велику поему, Енеіду, в наслідування Гомерові; її зміст—доля троянського ге­роя Енея, що залишився живий після пожежі й руїни Трої; після великих мандрівок Еней дістався до Італії і з своїми тро­

янцями дав початок родові римлян; боги провіщали йому велике майбутнє римлян. Поема Віргілієва славила разом з Римом і останніх двох великих імператорів, бо Еней вважався за предка Юлія Цезаря та Августа.

У страшну добу чварів, коли вчасники боротьби жадібно ха­палися за здобич, стара віра дуже хиталася. Багато римлян ки­нули зовсім обряди й перестали молитися; запевняли, що самі

Храм парів на вулиці; спереду вівтар, ще наперед—фонтан (водограй).

Богиня Рома.

жерці глузують з народньої віри. Не вірував і Юлій Цезар, який не раз одверто, говорив, що не визнає невміручости душі. Руїна й нещастя довгого заколоту створили зміну настроїв; люде, стом­лені війною, почали шукати втіхи в молитвах, зверталися до провісників, відшукували старі святині. Віргілій поділяв це по­чуття. Еней його є герой побож­ній: він все робить так, як ка­жуть боги, через те йому ща­стить, він наче мусив нагадува­ти Римові, що всю його велич­ність створили боги. Август хотів підтримати ці настрої й показа­ти, що й він, правитель, завжди в усьому слухає богів: він прий­няв титул верховного жерця й почав відновляти обряди.

У Римі на кожному перехресті стояв вівтар богів-охоронців квар­талу, ларів; час від часу біля них збірався на свято нарід, при­крашував майдан і вівтар квіт­ками й зеленим гіллям, водив танок. Август наказав, щоб у молитвах поминали, разом з ларами, „генія" імператора, ц. т. його духа-охоронця.

Усім провінціям пропонувалося молитися генієві Августа ра­зом з богинею Ромою (Рим—по латині, Рома—жіночого роду). Кожен підлеглий нарід з’єднав Августа й Рому з своїми богами й шанував їх на своїй мові згідно з своїми звичаями. Зміст цього вшанування був той, що всі висловлювали свою покірли­вість Римові та його правителю: від Роми й Августа всі мусили сподіватися всякого добра. У кожній країні обірали кілька жер­ців, з найбагатших та видатніших семей для виконання урочи­стих обрядів і для впорядкування ігрищ на пошану цим богам; на сході в країнах грецької мови вони звалися архиереями, на заході по-латинському—ф ламинами. Напередодні свята сходилися обрані з ріжних місць до головного міста провінції метрополії й складали привітання імператорові. Статуї, що зо­бражала генія імператора, надавали рис самого правителя; таким чином, римляне примушували провінціалів шанувати самого імператора, як бога.