X. Римська імперія й християнство.

Династія Август правив на протязі 44 років“ (між ЗО ро- Юліїв-Клав- ком до X. і 14 після X.) без суперників. Його го- діїв. ловною підпорою були легіони. Правда, він уже не о з’являвся на чолі армії; але зате посилав началь­никами виключно своїх спадкоємців, онуків та пасинків.

Через те, що нащадки Августа з дому Юліїв всі вимерли ра­ніш за нього, влада імператора перейшла до його пасинка Ти­берія, з роду Клавдіїв.

За Августа ще заховувалась де-яка подібність до республіки. Тиберій скасував зовсім народні зібрання; все управління сто­лицею було віддано до рук префекта (начальника міста), якого призначав імператор; назви консулів, преторів, еділів за­лишилися тільки, яко почесні титули. Тиберій скликав сенат і далі ставився до нього з повагою, але при цьому пильнував, щоб не висловлювалось співчуття республиці. Охоче приймав він доноси на нобілів, які шанували пам’ять Катона, Брута та Касія, щедро обдаровував рабів і клієнтів, які підслухували розмови в домах і доносили на своїх панів. Тих, на кого доно­сили, обвинувачували в „образі величности імператора'*, виси­лали й карали. Донощики одержували ¹!_і майна засудженого. Найбільшу вигоду від таких присудів мав сам імператор; до нього переходили великі маєтки з рабами; по всій Італії та про­вінціях зростав патримоній (ц. т. власність правителя), і ще більше зростала влада імператора.

У Римі запанував лад, цілком схожий на побут східніх країн, де підданці складали стадо, що мовчки корилося примхам деспота. Наступник Тиберія, божевільний Кай Калігула, завів

при дворі низькі уклони, цілування ніг монархові. Він уже не задовольнявся а п о т е о з о м, ц. т. прилученням помершого царя до богів, а захотів шаноби за життя, зрівняв себе з Юпітером і вимагав, щоб Іудеї поставили його статую в свойому храмі. Оз­наки „цезарського божевілля" були також у останнього імпера­тора Юлієвого дому Нерона, який вважав себе за великого ар­тиста.

Серед загального плазування було все-ж таки небагато лю­дей незалежної вдачі, яким піддавали духу спомини про старо­давнє достоїнство римлян. Вони засвоїли думки грецьких стоїків; не в короткому земному житті з його хвильовими втіхами—мета людського існування, а в спасінні душі для життя вічного, ц. т. заховання її чистою, незаплямованою гріхом. Таким був сенатор Тразея Пет, який за Нерона підняв голос на оборону достоїн­ства сенату. Викликаючи своїм багатством пожадливість докаж­чиків і самого Нерона, Тразея був засуджений на смерть; яко останню милість, йому дозволили самому позбавити себе життя. Перш ніж увійти у ванну, де він мав перерізати собі жилу, Тразея висповідався у мандрівного проповідника, цініка Демет­рія; потім він своєю кров’ю окропив присутніх, це було благо­словення того, що вмірав. Пам’ять про мученицький кінець Тра- зеї довго потім була втіхою для всіх, хто поділяв погляди сто­їків і прагнув до чистого, незаплямованого життя.

Нерон держався кріпко, поки за нього була гвардія прето- р’янців, і поки спокійні були легіони. Але коли захвилювалися вояки, влада його захиталася. Армія добре пам’ятала, що імпера­тор у Римі існує з її ласки. Р. 68 військо, іцо стояло в Іспанії та на Рейні, оголосило своїх начальників імператорами й виру­шило на Рим; Нерон в розпуці зарізався. Тим часом прето- р’янці також обрали свого імператора, а сирійське військо вису­нуло свого начальника Флавія Веспасіана.

Іудея під Напередодні народження Христа іудеї являли владою собою численну, багату й освічену силу. Частина їх Риму. була в державі партян на @вфраті, частина в межах римського панування, при чому „іудеї розпорошен­ня", або колоністи, розповсюднилися по Єгипту, Кірені, Сирії,

Малій Азії, Греції та Італії; велика єврейська, колонія була в самому Римі. Іудеї сходилися для розмов, молитви й навчання в синагогах, які вражали сторонніх відсутністю всяких статуй, малюнків та оздоб. Далеко від свого великого храму в Єруса­лимі, вони тримали тісний звязок з своєю батьківщиною й над­силали до свого храму правильний податок по дві драхми з кожного. Але від палестинян іудеї-колоністи помітно відріжня- лися своїм відношенням до „поганців" (цеб-то людей иншої віри й мови, що розумілося під єврейським виразом „народи"). У той час, як палестинські євреї цуралися чужоземців, письмен­ники й проповідники в колоніях намагалися привабити поганців до іудейської віри; до»єврейських громад приймали прозелі­ті в, ц. т. тих греків, римлян та ивш., які прийняли іудейсіку віру. Іудейською вірою почали захоплюватися навіть велі можні римські нобілі; до прозеліток належала жінка Неронова Поппея Сабіна.

Тим часом, як іудейські вірування широко розповсюджува­лись по всій імперії, з палестинськими євреями римляне поми­ритися не могли.

Спочатку римляне обмежилися покірливістю Іудеї й залишили управління місцевим князям. Таким був Ірод (Ґерод), степовий дикун-ідумей, що усунув царя-первосвященника з роду Мака- віїв і дуже вміло догождав, під час громадянських війн, то Пом­пею, то Цезареві, то Бруту з Кассієм, то Антонію, то, нарешті, Октавіанові Августу. Підлещуючись до римлян, Ірод (40—4 р.р.) поставив римського орла на воротях храму й старався пер-зтво- рити Єрусалим у західне місто з театром, ігрищами, гімнастич­ними школами. Скрізь набудував він Кесарії, ц. т. міста з свя­тинями на пошану імператора; скрізь підносилися збудовані ним для залякання народу кріпости, де сиділи в ланцюгах непокірні його владі.

По смерти Ірода Август вирішив приєднати Палестину до Імперії й посилати туди прокураторів. Нарід іудейський почу­вав себе наче в полоні у римлян. У казармах близько храму розташувалася римська залога; на великі свята, коли колонади та двори храму були повні величезної маси прочан, вояки наго­тові стояли зі зброєю в руках, щоб кинутись на нарід, як-би почувся заклик до повстання. Римляне завели в країні важкі податки. Землевласники, зруйновані цими здирствами, почали залишати села та йшли в розбійники. Відважний республіканець, Іуда Галілеянин, з своїми синами склав дружини з незадово- лених розбійників і перший показав приклад повстання проти імперії; вік проголосив, що крім бога в іудейського народу не повинно бути иншого володаря.

Римські урядовці своєю зайвою ретельністю збільшили неза­доволення навіть серед найспокійніших краян. Прокуратор

Понтій Шлат, коли вступив на уряд, постановив завести в Єру­салимі римські військові значки’ з срібними образами імператора. Таємно вночі він звелів поставити їх близько храму. Зраня почав нарід хвилюватися; величезний натовп на чолі з равинами пішов до прокуратора в надморське місто Кесарію за кілька десятків верстов від Єрусалиму. П’ять день і ночей стояв він перед бу­динком Шлата й голосно вимагав, щоб римський герб було забрано від храму. Пілат звелів натовпові йти до цирку наче для того, щоб говорити з ним; тут він оточив нарід військом і звелів наготовити зброю. Тоді євреї кинулися на землю й від­крили свої шиї як для скарання: вони проголосили, що краще їм умерти, ніж дозволити порушення закону. Пілат був змушений задовольнити вимогу. ' "

Чим більше утисків зазнавали євреї, тим більше зростала в них віра, що з’явиться чудесне визволення—прийде Мессія, великий народній віждь, подібний до царя Давида і з роду Дави­дового.

Фарисеї відріжнялися від зелотів ще й тим, що заховували святість храму й стародавньої служби божої, тоді як партія не- примирених вважала, що нарід може існувати й без храму. Також байдужа до храму була ще четверта партія, є с с е ї, більшість яких "жила не в містах,, а в окремих селищах, де-які— на кордоні пустині. Єссеї складали братерські товариства, три­малися осторонь від решти людей, відзначалися білим убранням і часто милися; багато з них вели суворе чернече життя, вико­нували пости, не женилися. Обряди єссеїв були дуже прості, у них зовсім не було синагог; вони збіралися на молитву ранком і співом псалмів зустрічали схід сонця.

Велике іу- Року 66 за Нерона зелоти прийшли великим нато- дейське по- впом до Єрусалиму й вимагали скасування щоденної встання. жертви, що замовив Август для імператорського дому. Це означало цілковитий розрив з Римом.

Багаті святенницькі сем’ї, що керували справами храму, рятуючи скарби Єрусалиму, мимоволі мусили приєднатися до народнього руху; вони поставили на чолі війська, посланого на зустріч римлянам, молодого вченого книжника Іосифа, сина Маттія, родича колишньої царської династії Макавіїв.

Веспасіан уже мав вирушити на Єрусалим, як почалися заколоти в імперії, і легіони обрали його на імператора. Майже на два роки припинилася війна в Палестині, але іудеї, розпа­лені жорстокою взаємною ворожнечою, нічого не встигли зробити. Коли до Єрусалиму підступив Тит, син Веспасіана, зелоти усу­нули садукеїв і фарисеїв, призначили первосвященика по жеребку, захопили золото храму, рознесли чудовий мар­мур і порфір храму на кріпосні будівлі. Серед них" самих була велика боротьба. Коли Манаім, син їуди галілейського, що прий- щов боронити Єрусалим з своїм загоном, почав виявляти своє бажання царювати, республіканці вбили його. Зелоти обороня­лися надзвичайно відважно, але ще більш, ніж проти римлян, обурювалися вони проти тих одновірців, які пропонували від­дати місто та замиритися. Після того, як римляне штурмово взяли один за другим два мури, що оточували Єрусалим, ще тримався храм, як неприступна кріпость; на жах побожнім свя­тиня зчервоніла від людської крови.

Нарешті, коли обложені були доведені до знесилення голодом, всі двори й залі храму завалені трупами, римляне підпалили величезну будівлю: вони знайшли в крайньому куті храму, натовп з 6.000 людей, серед них жінок і дітей, зібраних про­роком, який умовляв їх обіцянкою, що в останню найстрашнішу хвилину станеться чудо визволення, і прийде Мессія. В Римі до цього часу стоять два пам’ятники крівавої перемоги над іуде­ями; Титова тріумфальна арка, на якій вирізблено, як римські вояки несуть семирукий світильник, захоплений у святому Святих Єрусалимського храму, і найбільший в світі амфітеатр Флавія (Ко- лосей або Колізей), збудований Веспасіаном, де полонені іудей­ські повстанці були віддані на з’їдення диким звірам під галас і рев римського натовпу.

. Завоювання Єрусалиму римлянами було великим разгромом іудейського народу. Римляне наклали на іудеїв, як на рабів, податок -_на кожну душу й заборонили відновляти великий храм, щоб відняти в них всякий центр. Синедріон і панування свя- щенничої аристократії кінчилися; в розпорошених єврейських гро­мадах залишилися тільки рави- ни, ц. т. книжники та вчителі. Іудеї розпалися на дві частини: одні держалися й далі Мойсе­евого закону, мали надію на до­помогу божу при відновленні храму в нагороду за вірність старовині (нащадки цієї частини народу складають сучасне єврей­ство); другі відмовилися й від віри в земного царя Мессію й від додержання старовинного за­кону; вони ждуть духовного не­бесного Мессію або Христа, між ними були єссеї, а також іу­дейсько-християнські гро-

Арка Тита, що зруйнував Єрусалим, мади, близькі до єссеїв. У Па­лестині до 70 р. було мало хри­стиян; після занепаду Єрусалиму христианство почало ширитися серед іудеїв - колоністів, які, взагалі, почували себе мало при­хильними до старовинних обрядів.

Боротьба У той час, як відбувалися кріваві події на сході, Риму з вар- римляне продовжували майже невпинну боротьбу з варами, світом варварів, що оточували імперію з півночі.

У наші часи дикі й відсталі в розвиткові пле­мена живуть далеко від європейців і складають незначну й роз­порошену масу, порівнюючи з культурними (освіченими) на­родами. Дві тисячі років тому відношення між варварами й освіченими було майже протилежне. Дикуни займали середину, північ і схід Європи, майже ⁴/s суходолу.' Вони стояли біля са­мого порогу культурного світу;, час від часу яка-небудь ватага наскакувала в оброблені країни півдня й страшенно опустошу- вала їх. Так насунулись на Італію та береги Середземного моря кімври й тевтони.

У самих прикордонних горах гніздилися розбійницькі на­родці; римляне довго не могли користуватись альпійськими про­ходами для сполучення між Італією та Галлією. Альпійські гір­няки нападали на подорожніх, кидали на те, що переходило, римське військо величезні шматки скель, одного разу пограбували обоз з сріблом, призначеним для римського імператора. Римляне почали нещадно винищувати гірняків: одно з альпійських пле-

мен 45,000 душ було продане в неволю з умовою, щоб покупці вивели їх у далекі місця й не звільняли раніш як через 20 років.

Коли Цезарь заволодів Галлією заальпійською, йому довелося зустрітися з дуже неспокійними та войовничими германцями, які приходили з-за Рейну. Наступники Цезаря також не вва­жали свої землі в Галлії міцними до того часу, поки не загоро­жено дорогу германським загонам зі сходу. Сама країна дикунів мало вабила римлян: край, де жили германці (сучасна Германія, Богемія, Польща, Голландія, Данія і південь Швеції), був під лісом, болотами. Величезні густі гаї тяглися на сотні верстов. Герцінський ліс починався біля середнього Рейну й ширився на схід, він мав 6 день дороги впоперек (150 верст) і 2 місяці вподовж (1500 верст). >

- Тільки-но розпочинався похід в глибину Германії, римляне терпіли поразки. Наприкінці правління Августа три легіони по­пали в Тевтобургському лісі в засідку, яку зробив Ар- міній, з племени херусків, і всі були порубані. За Тиберія його пасинок Германіи намагався заволодіти північною частиною кра­їни, водив військо сухим шляхом через Рейн і Везер до Ельби, а також посилав флоту від Північного моря; але всі успіхи вели­кого плану були втеряні, тільки-но завойовник повернувся назад. Римські легіони з їх чудовим озброєнням і артилерією мали у правильних боях цілковиту перевагу над германцями. У ди­кунів, рослих і сильних, була кепська кам’яна, костяна, рогова зброя; часто тільки в першій лаві стояли вояки, озброєні дов­гими списами з бронзовим або залізним наконечником, у решти були стріли та короткі дерев’яні дротики з опаленими на вогні списами. Але через те, що в їхній країні не було шляхів і не можна було дістати припасів, її завоювання було справою не­можливою.

Через це римляне взяли инший спосіб. Вони вирішили зро­бити військовий кордон, щоб оборонити від нападів шляхи, що вели до Галлії та Альпійських проходів. Сюди перевели на по­стійне життя більш як половину всієї військової сили імперії. На роздоріжжях, біля великих переправ збудували кріпости; потім загородили кут південно - західньої Германії ровом і на­сипом; по насипу підносилися вартові відділи та редути; ззаду, як друга лінія, на певній віддалі один від одного розташову­вались табори. Вояцькі поселення скоро були оточені торговель­ними, і германці почали привозити туди* свої товари, особливо шкури та хутро, і обмінювати на римську монету, яка їм дуже подобалася. З прикордонних римських міст ’склалися сучасні Кельн, Страсбург, Відень, Будапешт. ~

Так само просунулися наперед і загородилися римляне й на о. Брітанії. І ця країна була заселена племенами, дуже відста­лими що до розвитку; у бріттів ще не вивелися військові ко- лесниці, подібні до тих, на яких билися гомеровські герої; під святими деревами друїди заколювали на жертву бранців. Коли одного з брітських вождів привели до Риму й показали йому

роскішні палаци в столиці, він здивовано запитав, навіщо потрібні власникам цих багатств злиденні халупи його батьківщини. На початку римляне думали завоювати Брітапію й цим забезпечити свої землї в Галлії. Але потім вони оцінили мінеральні багатства острову; особливо цікавили їх копальні олива. Головним місцем вивозу зробилося місто Лондіній (Лондон) біля гирла р. Темзи. Римляне не мали сили завоювати ввесь острів; але для спокій­ного володіння півднем і серединою треба було загородитися від найдикіших племен півночі, що жили в сучасній Шотландії. Насип, що вивели римляне на широкій шиї між Ірландським морем і Північним, являє собою справжній мур, високий і не­приступний; торгівлі, як на південному кордоні Германії, тут не було.

Завоювання Брітанії сталося за імператора Доміціана, дру­гого сина Веспасіанового. Боязкий і заздрісний Доміціан по­спішно відкликав з Брітанії Агріколу, завойовника острову, бо боявся його військової слави. У той-же час Доміціан мав ве­лику невдачу на другому північно-спідньому кінці імперії. Тут між Карпатами, Дунаєм і Чорним морем, в сучасній Румунії та Трансильванії, склалася держава данійців, які почали загро­жувати римським провінціям Ілірії (сучасні Далмація, Боснія та Сербія) та Мезії (сучасна Болгарія). Дакійська кіннота в шапках з вовчих голів, з грубими голосами і лютим поглядом, здавалася римському поетові „справжнім образом дикого Марса". Зразу Доміціан з великою нарадою вирушив сам проти данійців, але швидко втік до Риму й приписав головному начальникові купити мир у. данійців, обіцяючи посилати їхньому цареві ху­дожників, ремесників та інженірів, а також щедрі дарунки з імператорської скарбниці.

. Доміціана вбили власні челядинці; з ним кінчилася дина­стія Флавіїв (70—96).0бранний на імператора старий сенатор Нерва поспішився усиновити й оголосити своїм сподкоємцем на­місника верхньої (ц. т. південної) Германії, Ульпія Траяна.

В особі Траяна (98—117 після X.) римська імперія знову здо­була завойовника, подібного до Помпея або Цезаря, з широкими планами походів і великих військових споруджень, невтомного й суворого, якими були стародавні римські ’консули. Збіраючись знову поновити війну* з данійцями, Траян збудував кам’яний міст через Дунай біля Залізної Брами, де ріка пробивається між скелями. , Потім розпочалася жорстока люта війна, під час якої римляне переселяли краян, що залишилися живими, до внутрішніх округ імперії; на місце виселених вирушили колоністи з ріжних місць імперії; багато було поселено рим- • ських вояків сем’ями. Від цих римських колоністів, змішаних з краянами, веде свій рід сучасний нарід румуни (румуни— римляне). Проти нападів кочових племен, що легко могли про­ходити вільним степом пишної дунайської рівнини, римляне за­городилися цілим рядом укріплених насипів, які йдуть від Пруту до Чорного моря; один з них до цього часу зветься Траяновим валом.

Пам’ятником походів за Дунай лишилася збудо­вана в Римі заввишки 100 футів Траянова колона з білого мармуру; на ній опуклими малюнками показано переходи римських легіонів через мости, промова імпе­ратора до війська, напад римлян на варварські села та инше.

Варварський світ дуже цікавив римлян. Один з при­бічників Траяна, історик Таціт, склав у 98 році опис побуту германців. Невдоволений своїм часом, вважаючи римлян, що покірливо терпіли, примхи Нерона й До'мі- ціана, народом зіпсутим і здрібнілим, Таціт намагався протипоставити їм варварів, германців і брітів, як зра­зок сили, свіжости почуття, щирости й любови до свободи.

Траянова ко­лона; ЗОО ро­ків тому ста­тую Траяна зверху замі­нено статуєю ап. Петра.

Друге пов- Коли Траян переміг данійців, він заду- стання в мав великий похід на схід, яко повторен- Іудеі. ня походу Олексанра Македонського. Йому пощастило завоювати Арменію й відняти в партян Месопотамію; далі він забрав Вавілон і пар- тянську столицю Ктезіфон нар. Тигрі; нарешті, пійшов він у глибину Персії. Всі його успіхи були зни­щені страшеним повстанням євреїв, яке спалахнуло в запіллі завойовника: одночасово повстали й ті євреї, які жили в імперії, в Єгипті, Кірені, на о. Кіпрі, а так само й ті, що жили в партянській державі на р. Єв­фраті. Серед цих грізних подій Траян умер, а його

наступник, усиновлений йим Елій Гадріан (117—138 після X.) віддав парт'янам все, що завоював Траян. *

Труднощі римлян на цьому не скінчилися. У Палестині теж зібралися повстанці; на чолі їх став Симон прозваний Баркохеба '(син зорі); його вчений раввін фарисей Акіба визнав за істин­ного Мессію. Симон вигнав римську залогу з табору, що стояв на місті зруйнованого Єрусалиму: на монетах, які він бив, бли­щав напис: „за волю". Гадріанові довелося стягти військо до Палестини з усієї імперії, і тільки через три роки римляне пе­ремогли повстання (135 р.). Переможець поводився суворіше, ніж Тит. Було вирішено винищити в Палестині все, що нагадувало старовину. Спалили біля 1000 іудейських сел: на місці Єруса­лиму збудували місто на новий зразок, оселили його чужинцями й назвали' Єлією Капітоліною в ї’мя імператора й на славу римського верховного бога Юпітера Капітолійського. Євреям під •загрозою смертної кари заборонялося вступати на Палестинську землю. З цього часу в них не було більше батьківщини.

Імперія в Ні в Траяна, ні в Гадріана не було прямих на- добу Антоні-щадків. Для того, щоб влада не переривалася, вони нів. самі призначили собі наступників. Гадріан усиновив Антоніна Пія (138—161): Антонін—Марка Аврелія (161—180). Всі ці імператори, починаючи з Нерви, називаються Антонінами, від імени четвертого з них.

"е За Антонінів (96—192 після X.) Римська імперія досягла най­більших розмірів. До її складу входили, крім Італії, сучасні: Іспанія з Португалією, Франція з Бельгією, Англія, півде'нно-за- хідня Германія, Швейцарія, більша частина Австро-Угорщини, всі країни Балканського півострову, Мала Азія й Сирія, Єгипет і вся берегова смуга північної Африки з Мароко (у римлян Мав- рітанія). Під владою у римлян було не менше як 20 народів: головними зїних були греки, ілірійці між Адріатичним морем

Римські легіонери руйнують варварське село. (Траянова колона).

і Дунаєм, сирійці, євреї, єгиптяне, африканці (нащадки фінікій­ських поселенців і нумідійці). галли, іспанці. Римська імперія мала в собі більшу частину відомих за тих часів країн: на пів­ночі від неї були непроходимі ліси варварів, на заході—океан, за яким далі «нічого не знали, на південь безмежні піски Сахари. Римська зброя, як казав Горацій, дійшла до останніх кордонів світу, де на одному кінці виривається південний вогонь з жерла, а на другому вічна мряка і дощ".

Римляне були певні, що їхнє призначення завоювати ввесь світ і всім дати свій лад і закони; на монетах римських був на­пис „вічний Рим". Римляне ще пишалися тим, що своєю пере­могою над усіма, вони знищили війну, дали всім сталий спокій, або „римський мир". І, дійсно, по Середземному морю по всіх напрямках спокійно проїздило багато торговельних кораблів; всі« провінції обмінювалися своїми виробами: Іспанія давала металеву руду, Азія—вовну, Африка та Єгипет—хліб, грецькі промислові міста постачали Римові посуд, ювелірні речі, предмети мистец-

тва й роскошів. Римляне могли посилатися ще на другу послугу: в країнах варварських, завойованих ними, вони вирівняли дороги й побудували міста. Ці міста були малим повторенням Риму: в кожному—сенат з видатних людей, подібних до нобілів і два, щорічно обрані еділи (міські голови), подібно до римських кон­сулів; по значніших містах будувалися цирки, амфітеатри, пор-

Руїни римського водопроводу серед будинків сучасного міста в Іспанії.

тики навколо форуму, терми (лазні з водозборами, басейнами й гімнастичними залями), базиліки (будівлі для суду, біржі та торгівлі), водопроводи зі звичайним для римлян мистецтвом. На будівлі та на ігрища витрачалися багаті люде, які хотіли, щоб їх обрали на міського голову або на инші посади в управ­лінні: вони робили те, що в Римі ’для столичної черні робив принцепс.

Римські правителі з дому Антонінів здебільшого були гарні люде. Не даремно потім нарід вітав наново обраного Цезаря по­бажанням: „будь щасливіший за Августа, ліпший за Траяна". Імператор Марк Аврелій був дуже мнякої вдачі й надзвичайно совісна людина; пройнятий поглядами стоїків, він виклав у книзі „Про перевірку самого себе" правила, як невпинно треба роз- бірати найдрібніші вчинки та поваби свого життя. Ці особисті достоїнства імператорів мали значіння тільки для безпосередньо близьких до них людей; устрій великої імперії, побут і почуття мас народу зовсім не залежали від вдачі правителів.

Сане панування римлян залишалося важким тягарем; податки й повинности були неймовірно - великі, населення провінцій не мало ніякого голосу в ділах управління, не могло жалітися на урядовців, надісланих з Риму. Не тільки не дозволялося піддан­цям сходитися для обмірковування спільних справ, але заборо­нялося навіть всякі спілки й товариства, з остраху, що вони почнуть складати змови й намагатися скинути владу Рима. В усі дріб’язки життя мусив вдивлятися римський намісник і про все підозріле або неясне доносити імператорській канцелярії. За Траяна намісником Вітанії, в Малій Азії, був призначений уче­ний письменник Пліній. З свого обов’язку він, між иншим, за­питував у імператора, чи можна дозволити в головному місті провінції, Нікомедії, організацію вогневої сторожі з 150 теслярів; з римської канцелярії прийшла відповідь—не дозволяти. Той са­мий Пліній запитував Траяна, як йому бути з численними у Вітанії християнами, що їх обвинувачували донощики в тому, що ті відмовляються вклонятися статуї імператора, бо визнають за свого владику тільки Христа, намісник докладно описав усе, що йому було відомо про християн та їхні обряди й побут, по­дібні до єссеїв, їхню впертість що до вірувань та звичаїв. Траян, який пишався тим, що вислав з Риму докажчиків, що служили Доміціанові, відповів, що приймати доноси не гідно римського управління; в останньому ствердив розпорядження Плінія, який скарав тих, хто не хотів вклонятися вівтареві та статуї імпе­ратора.

У такі часи, коли підданцям заборонялася політика, ц. т. всі мусили покірно віддавати свою долю до рук влади, багато лю­дей замикалися в душевній самотності, нудили життям, або звер­талися до нових, невідомих релігійних обрядів.

Релігійні ві- Хоча перемоги римлян і поширили зовнішнє па­рування за нування римських богів, але вірування римлян до Антонінів. часу імперії дуже змінилися. Нарід - завойовник по­чав шанувати божества підлеглих племен і націй. Для з’єднання всіх нових богів, переселених до Риму, за Авгу­ста був збудований великий Пантеон (храм усіх богів). Зі своїм'величезним напівкульним перекатом (20 сажнів упоперек) він був чудом римської архітектури.

Не тільки римська, а й грецька релігія підупала. Старі міти про богів, подібних до людей, войовничих, з людським почуттям, почали видаватися освіченим людям, що вчилися у філософів, дитячими казками. Простий нарід, хоч і більш був довірливий і забобонний, все-таки не знаходив душевного спокою в шануванні Аполлона, Діоніса та ин. , богів, відповідних до старого вільного побуту; колишні багаті народні свята, подібні до атенських Діо- нісій та Леней, припинилися.

Люде ріжного стану шукали бога, який-бп дав утіху в тяж­ких переживаннях, зцілив-би від хвороби, показав-би світ но­вого кращого життя. Жадоба знайти спасителя була остільки

велика, що імператори вважали себе за земних богів, взяли собі й це ім’я, яко титул. Поети з їх бажання вставляли слово спа­ситель світу у вірші на честь імператора; скрізь, де тільки було можливо, вирізували його на камені або на міді поруч з иншйми

Пантеон, яким він був до перебудування за нових часів.

божественими іменами. Всі розуміли, що це тільки вимушене підлещування до всеможніх володарів, та й самі вони, однаково з підданцями, шукали охорони вищих сил, зверталися також до богів нових, невідомих, що прийшли здалека.

Перш за все римляне визнали богів, що шанувала Мала Азія. Ще за часів. республіки прибула до Риму малоазійська Матір богів. Імператор Клавдій, попередник Неронів, приєднав до її вшанування свято на шану другого бога тієї країни, Аттіса, і звелів верховним жерцям пойтифікам відзначити це в календарі. Свято припадало на два тижні між 15 і 27 березня і складалося з двох частин; перше плакали по вмершому богові, ховали його під виглядом сосни, обгорненої стрічками та пов’язками, потім справляли бучно й весело відродження бога до нового життя, доводячи всіх участників до релігійного захоплення. З образом Аттіса звязували палкі надії на майбутнє; вірили, що так само як бог, що загинув у боротьбі з темними силами, подолав смерть - і відродився, і вірні побачать після смерти своєї ясний потой­бічний світ.

Другою релігією, що також прийшла зі сходу на захід, був культ єгипетських богів Ізиди та Озіріса. Грецькі володарі Єгипту Птоломеї (323—ЗО рр. до X.) намагалися привабити до себе місцеве насел"ення тим, що підладилися до віри краян і надали її обрядам і святам надто великої пишности. Птоломей І збуду­вав у Олександрії величезний Серапей для вшанування Озіріса, якого називали тепер Серапісом. Єгипетські моряки ще за ча­сів римської республіки перенесли цю віру в Італію; у великому надморському місті Путеолі близько Капуї також збудували Се­рапей. Коли Август приєднав Єгипет до імперії, кількість ша­новників єгипетських богів ще збільшилася. Тиберій збудував у Римі на Марсовому полі великий храм. Ізіди, Доміціан роскішно прикрасив його. Святині єгипетських богів з’явилися скрізь в Іспанії, Галлії, на' Дунаї, на межах Сахари. У Серапісі ша­нували дарівника земного добробуту, а також провідника душ і великого суддю в царстві мертвих. Подібно до Аттіса його ша­нували подвійним святом горя й радощів, яке припадало на ли­стопад (єгипетський листопад відповідає європейській весні) на пам’ять про те, що Ізіда після довгих шукань знаходить тіло Озіріса й за дойомогою чар воскрешає його. Ретельним виконан­ням всіх обрядів і служб у храмі побожні надіялися заслужити' вічне життя. У стародавньому єгипетському тексті, що клали в руки вмерлому, говориться: „так само, як "воістину жив Озіріс, жив і небіжчик; як воістину не вмер Озіріс, і він не вмре; як воістину не знищений Озіріс, і він не щезне".

Третьою релігією, що за цей час набрала великої сили, було вшанування Сонця-Непереможного, розповсюджене в Сирії й за­несене сирійськими купцями до всіх країн заходу. Сирійці на­слідували цю віру від вавілонян, великих астрономів; сонце ша­нувалося як вседержець світу, великий цар (по вавілонському Бел, по сирійському Баал), що веде танок безлічи зір. У від­правах та оздобленні храму сирійці любили позолоту, само­цвітне каміння, ясні круглі щити, вінці, оточені промінням, ла­дан та ин.

Нарешті четверта релігія, що прийшла так само, як і перші три, зі сходу, виходила від персів, що жили за межами імперії, в державі партян. Перській вірі властиві яскраві уявлення про потойбічний сйіт, а також про останній, страшний суд, коли го­лос сурми підійме неосяжні лави вмерших і вони вгледять престіл Всевишнього, оточений войовничими янголами. У персів богом спасителем вважався Мітра, що перемагав пекельні сили темряви й смерти. Римляне вперше взнали Мітру під час війни з царем Мітрідатом понтійським, в державі якого Мітру надзви­чайно шанували. Образ Мітри, відважного бойця, що дає силу сильному духом, особливо вабив вояків. Для того, щоб стати під охорону Мітри, треба було пройти крізь тяжкі іспити: витри­мати довгий піст, бичування, пролежати кілька день на снігу, потім на цвяхах, перейти всякі жахи, біг серед загостренихмечів, сидіння в темній в’язниці тайн.; коли той, що присвячувався, був

твердим, його приймали до товариства, проголошували вояком Мітри й давали нагороду—меч і вінок. Римські легіони занесли далеко на північ культ східнього бога, па береги Дунаю й Рейну, за море до Брітанії: скрізь близько таборів були вівтарі Мітри й невеликі храми подібні до печер, де був образ бога в малоазійсь­кому вбранні з мечем, що встромляв його в тельця.

Усім чотирьом вірам, хоча й дуже ріжні їхні обряди, властиві де-які спільні риси. Вони всі ставляють божество, яке шанують, в середину світа або навіть визнають у ньому єдиного справж­нього творця й охоронця людства. Ні одна з них не мириться з. старовинним многобозством (по грецькому політеїзмом), всі вони приходять до однобозства (монотеїзму). Всі вони мають високе поняття про божество: вищий або єдиний бог, далекий від слабостів і хиб людських; він істота безтілесна, дух, що пе­ребуває на ’ііебі, або незримо присутній у стихіях і явищах природи. Його воля невідома людям; вчення його про рятівничу силу складає велику таємницю, яка відкривається тільки тим, хто' пройшов іспити або посвячення. Спасіння душі для вічного життя—така велика допомога божества.

Ці поняття східніх релігій зближали їх з вірою ізраїльського народу, особливо з ученням іудейських пророків. Таким чином шанування Аттіса, Озіріса, Сонця та Мітри підготовувало роз­повсюдження християнського вчення про Спасителя світу, що про- ■ провіщали його народові іудейському пророки. Християнська про­повідь знайшла в розумі й почутті багатьох людей запитання та надії, на які вона принесла відповідь і заспокоєння.

Апологія , й До занепаду Єрусалиму, головними місіонерами, розповсюд- ц. т. проповідниками чистої високої віри в єдиного ження хрис- бога, були іудеї. ■ Після іудейського повстання все- тиянства. світніми проповідниками зробилися християне. Більша . частина іудеїв розпорошення зробилася християнами.

В той-же час Христова наука почала ширитися серед поганців. Християнські письменники звертаються до освіченого суспільства й правителів імперії з відозвами та апологіями (промовами па оборону), пишеться їх на двох мовах, найбільш поширених у ■римській державі, грецькій і латинській.

Першу християнську апологію склав св. Юстин-мученик біля 150 р. за* імператора Антонша Пія. Юстин з походження був грек і. народився в Палестині в місті Флавії—Неаполі, що збу­дував Веспасіан після зруйнування Єрусалиму. Вихований в по­ганстві, він дорослим перейшов у християнську віру в Малій Азії, вів життя мандрівного філософа, потім оселився в Римі, оточив себе учнями й сперечався з цініками.

Юстин, думав, що й греки пізнали істину, правду, що дав бог ізраїльському народові, але не все: багато чого вони не вірно зрозуміли, як видко з їхніх мітів; не вважаючи на всі перекру­чування, поганців підготовили їхні перекази та навчання філосо­фів (особливо Платона) до прийняття істинної віри. Юстин за­

прошує правителів і сильних світу прозріти й приступити до навчання народу; нехай вони скасують грубі обряди, служения статуям, нехай дадуть свободу й простір проповідям христи­янства.

Християнське вчення приносить звістку миру, ЛЮДСКОСТИ. „Піде від Сіону закон і від Єрусалиму слово боже, розсудить всі язи­ки і обійме багато людей; і всі племена перекують свої мечі на плуги, а списи на серпи, народи не будуть більше піднімати зброю один проти одного, й забудуть війну". Навівши ці слова пророка Ісаії, Юстин каже: „сказане сповнилося... Дванадцять мужів вийшли з Єрусалиму, люде прості, не красномовні. Але в ім’я боже вони провістили людям, іцо послані Христом навчати всіх слова божого. І ми, що раніше вміли тільки взаємно вбивати один одного, не тільки не воюємо більше з нашими ворогами, але для того, щоб не брехати й не дурити наших суддів, ми ра­дісно свідчимо про Христа і вміраємо". '

Поширюючи християнство, оборонці його часто наводили ви­димі свідчення па його користь. По всьому світі, говорили вони, розсіяний символ хреста: його видко в розміщенні будинку й та­бору, снасті корабля, у формі меча й прапору, у фігурі людини, що "простягає руки на молитві. Християнський письменник Тер- туліан, з походження африканець, що жив між 160 і 220 р.р., каже, що душа кожної людини, як-би вона не була обдурена непра­ведним ученням, прагне бога. „Душа наша з природи христи­янка. Коли душі тяжко, вона кличе не богів, а бога й вимовляє тільки це велике ім’я, вона звертається тоді не до Капітолія, а до неба; вона знає, де престіл живого бога: від нього й звідти вона прийшла". ,

Освічених людей приготовила до прийняття християнства грецька філософія, вчення цініків про просте самозречене життя і вчення стоїків про братерство всіх представників людства. Вони стали здатними зрозуміти слово апостола Павла: „всі ми іудеї і елліни, раби і вільні напоєні єдиним духом". На зустріч христи­янству йшли також народні маси, пробуджені прагненням до спасителя. У містах, де здибалося більше людей, де були школи, синагоги, зібрання гуртків і товариств, християнське вчення ши­рилося скоріше, ніж у селах. Через те, що головними способами звязку були морські подорожі, християнство приймали раніше в приморських містах. З Фінікії воно пішло до берегів Малої Азії, звідти через Егейське море до берегів Греції. На заході перш ніж захопити Італію і Рим християнство набуло великої сили в містах Африки, ц. т. в країні колишньої фінікійської Картагени. gpeci і втво- 'Поки християнство ширилося тільки серед іудеїв, рения все- між членами громад не було незгоди що до вчення, світньої всі визнавали себе рівними послідовниками Христа, церкви. Инше сталося, коли християнську віру почали прий­мати поганці, що мали ріжні розуміння й обряди; вони принесли з собою поняття, чужі новій вірі. Було багато

грецьких філософів, що зберегли свої попередні переконання й відповідно до них тлумачили християнське вчення. Вони вважали, що мають істину, заховану від непосвячених, і. називали її гносисом (науковимзнанням). Найвидатніші гностики були Валентин і Маркіан, що вчилися в Олександрії та Римі. Мар- кіан був палким послідовником Павла і визнавав у Новому Завіті тільки цього апостола й Євангелію від Луки, бо її написав уче­ник апостола-Павла.

Гностики вороже ставилися до іудейства й Старого Завіту. На їхній погляд, бог—творець земного світу не єдиний вищий бог, а тільки останній і найслабший з світових духів (еонів). Вищий за нього—бог нового світу, добрий і, справедливий, що послав на землю Іисуса Христа. Багато гностиків відкидали земне життя й страждання Христа, вони вважали Євангелію за навча­юче оповідання. .

Спочатку в християн, що додержувалися апостольських пе­реказів, було мало вчених, і вони ледве могли боротися проти красномовних гностиків, але сама суперечка з філософами принесла християнській церкві велику користь. Учителі християнства та-, кож озброїлися наукою; серед цих учених отців церкви від­значається олександрієць Оріген (202—254 р.), що з успіхом запе­речував поганському філософові Цельзу, який нападав на християнське вчення й намагався довести, що в християнстві нема нічого нового. Отці церкви відокремили канон, щ. т. ті книги, в яких викладено істинну науку, від єре сів, або поглядів не­правильних, незгідних з апостольською вірою та переказами. Вони встановили, в супереч ріжноголосим єресям, розуміння єдиної, ■православно'!, або (грецькою мовою) католичної церкви.

Турботи отців церкви про укріплення єдности віронавчання допомогли з’єднати вірних і встановити внутрішній устрій кож­ної громади зокрема і сталий звязок між ними. У громадах від на- роднього загалу відділяється к лір (обрані), що складається з учителів, проповідників, апостольських наступників: вони совер шали таїнства й управляли спільним майном церковної громади. На чолі кліра стоїть епіскоп з радою пресвитерів; для вико­нання обрядів, роздачі допомоги бідним, для поїздок та инших доручень є диякони й диякониси.

Єпіскопи незабаром зробилися найповажнішими і впливові­шими людьми в громадах. Вони здебільшого розпоряджалися ба­гатствами, що складалися з подарунків і внесків. Члени громади шукали у свого епіскопа суду, зверталися до нього за розвя- занням суперечок замісць того, щоб іти до поганського судді. У взаємовідносинах громад поміж собою єпіскопи виступають яко головні посередники. Християнина, коли він йшов у чужу сторону з посвідченням від епіс копа, брати радо вітали, йому да­вали притулок, мили ноги, садовили на перше місце за столом. Для того, щоб усім громадам доде'ржуватися одного вчення й обрядів, єпіскопи та пресвітери кожної провінції збіралися на синоди, де обмірковували спірні питання. На чолі синодів

стояли м і т р о п о л і т и, ц. т. епіскопи метрополії, або головного міста провінції; вони повідомляли один одного про постанови синодів. Найбільше шанували епіскопів найбільших міст Антіо­хії, Олександрії, Риму; до думки цих патріархів або пап особливо прислухалися.

Біля 200 р. християнські громади поширилися по всіх про­вінціях імперії: єдина церква могла назватися і всесвітньою через те, що вона була в межах всієї римської імперії, як і ввесь то­дішній культурний світ відомий нам найбільше з могилок того часу.

Побут первіс- У римлян багаті люде будували собі великі склепи, них християн, залишали великі кошти на оздоблювання надгробку й на поминки. Менш заможні намагалися робити поми­нання душі з спільних товариських внесків. Кілька людей, напр., люде одного ремества, кріпаки одного пана складалися в одну сім’ю: товариші звали себе братами й сестрами, зобов’язувалися приходити всі на похорон помершого члена й будували велику спільну могилу, сходу. Це була кругла двохповерхова бу­дівля; перший поверх, де ховали померших, був у землі; дру­гий був зальою, де збіралися на молитву й трапезу в поми­нальні дні. Багато з братських союзів відшукували підзе­мелля по-за містом, иноді поглиблювали для кладовища ті ями, де брали глину. Померших клали в закапелки (ніші), пробиті в стінах вздовж проходів. Так були зроблені довгі, вузьк’, закручені вулички під землею, катакомби. Коли роз­тягти підземні галереї Риму в одну лінію, вони складуть більш як 1000 верстов.

Християне використовували катакомби, як і старовинні по­ганські спілки. Біля особливо дорогих могил, де були поховані кращі люде, відомі своїм святим життям, мученицькою смертю, християне збіралися на молитву. Нерідко над відомою могилою— невеличка кімната з виходом у галерею; в ній становили стіл для євхаристії, і вона перетворювалася в капличку для служби божої, ставала подібною до схоли. Стіни й склепіння християн­ських катакомб прикрашували малюнками; особливо часто малю­вали Христа у вигляді доброго пастиря, що несе вівцю, яка за­блудила, або божественого співця, що грає На лірі. Ці образи Христа дуже подібні до старовинних картин і статуй Гермеса, бога пастухів, або мітичного співця Орфея: видко, що майстрі й замовники ще були повні поганських звичок та поняттів.

Але серед, християн були люде суворого звичаю, що праг­нули пірвати всякий звязок з поганським побутом, бо він мав у собі спокусу самого сатани. Вони вважали, що християнинові не можна бувати в театрі, або на ігрищах; християнин не му­сить бути мистцем, через те що йому доведеться робити фігури на зразок поганських ідолів; він не повинен мати школу через те, що йому доведеться оповідати про поганських богів і з’ясову­вати міти; не можна йому бути на посаді через те, що довелося-б приносити прилюдну жертву, присягати перед статуєю імпера-

тора; не можна було бути вояком через те, що прапори освячені поганськими обрядами.

Особливо непримирені були монтаністи, послідовники Монтана, який виступив у Малій Азії за імператора Антоніна ІІія. Монтаністи проповідували, що настав кінець світу; вони вчили, що врятуються тільки самі праведники, які заховали себе від гріха світського життя; клірики, коровники громад, що повні грішників, мусять дати місце новим пророкам, натхненим св. ду­хом. Єпіскопи й пресвитери висловилися проти надзвичайної щирости монтаністів; вони керувалися тим поглядом, що біль­шість людей нездатна до невпинного подвигу й ^самозречення; треба прощати провини й замісць непомірних вимог непогріш­носте, терпляче й невхильно виховувати людей згідно з христи­янським ідеалом.

Імперія під Війна Траяна була останнім наступом римлян, загрозою Незабаром імперії довелося запекло боронити свої нападів, передні кордони й навіть відходити від них. Вже через 50 років після Траяна на Дунаї стало неспо­кійно; за Марка Аврелія тут з’явилися великі ватаги варварів і на чолі всіх германське племя маркоманів. Вони пробилися в ріжних місцях через лінію укріплень, забрали кілька сот ти­сяч полонених з римських земель, пограбували Дунайські краї, пройшли через Альпи до північної Італії. Правда, римляне їх відкинули,, але на це пішло майже 15 років упертої війни. Сам імператор Марк Аврелій, прозваний Філософом за свою здатність до науки, все своє двадцятилітнє правління витратив на походи на Дунаї та Євфраті, і вмер (180 р.) в прикордонному місті Він- добоні (суч. Відень).

Маркоманська війна була тільки початком біди. Середня й > східня Європа й далі висилає що-раз нові завойовничі маси лю­дей, які йдуть на південь і на захід добувати землю. Легіони довелося забрати з їх постійних постоїв і знову водити в далекі походи; для оборони Брітанії від шотланських гірняків, Рейну та Дунаю від германців та степових кочовників Чорноморського краю. Вояки й їхні начальники знову мали в державі першо­рядне значіння. Майже кожен похід починався з обіцянок збіль­шити їм платню й подарунки. Незабаром усі прибутки держави почали витрачатися на втримання війська. Легіони знову почали проголошувати й скидати імператорів.

Одним з перших військових імператорів був енергійний Сеп­тимій Север; він закріпив владу за своїм домом (доба Северів 193—235). Після походу за Євфрат проти партян йому довелося перекинутися на протилежний кінець, імперії до Брітанії, де і вмер він на кордоні, в Ебораці (сучасному Іорку, в північній Англії). Север був з походження африканець, земляк Ганнібалів. Наступники його, імператори—вже не римляне, а так само, як і він, представники инших націй—сирійці, галли, іллірійці, тра- кійці, араби. У цій зміні відбивається, взагалі, занепад римської

нації; римляне відходять на другий план, і в управлінні, і в війську їх заміняють провінціяли і варвари, які перейшли на римську службу. Через те, що серед римлян було багато чу­жинців, латинська мова загрубіла; в Іспанії, Галлії, на Дунаї, в самій Італії з неї виникли романські мови (а з них піз­ніше мови іспанська, французька, румунська, італійська).

Тим часом у великій східній державі відбулася велика зміна: Ардашір з роду Сассанідів, правитель ІІерсіди, скинув партян- ську династію (р. 226), а разом з ним знову повстали перси, відтиснені за 500 років до того Олександром Македонським. Но- воперський цар прийняв старовинний титул „служителя Агура- мазди, божественного царя царів". Партянські царі жили в мі­стах, що заснували їх греки, Селевкії та Ктезіфоні на р. Тигру. Сассаніди зробили своєю столицею стародавній Персеполь і по­чали робити монету, на якій вибивали невгасимий вогонь на вівтарі, символ їхньої віри. Згідно з перським переказом Іскан- дер (ц. т. _еОлександр, нищитель персів) спалив святі книги ве­ликого пророка Заратустри, але за Ардашіра їх побожні свя­щенники відновили.

Духовенство (по-перському м о б е д и) набрало великої сили; го­лову його (мобедан мобед) шанували як і. царя, він коронував царя. Відродження перської монархії було новою загрозою рим­ській імперії. Сассаніди повернулися до вимог Кіра та Дарія й розпочали війну, щоб звільнити від римлян Азію.

Руїна імпе- Півтораста років після Траяна римська імперія рії та здича- була на краю загибелі. Імператор Валеріян, якого віння про- розбили перси, попав до них у полон (256); перський вінції. цар напав на Сирію і забрав Антіохію; римських бранців примусили будувати шлюзи та водопро-* води за Тигром. .

У той самий час германські племена склали великі союзи, почали тіснити на незахищеному місці кордони на Дунаї. Дове­лося вивести легіони з Дакії й зовсім відмовитися від цієї дале­кої провінції. По той і по цей бік Дунаю не було спокою; роз­бійницькі загони германців пограбували Грецію, захопили у Ві­зантії торговельні кораблі й перекинулися до Малої Азії; инші дісталися на сЪо'Іх човнах навіть до гирла Нілу.

Лінія укріплень вздовж кордонів нігде не могла стримати на­тиску варварів. Довелося укріпляти мало не кожне місто все­редині країни. Земля наче вкрилася щетиною від грізних крі­посних насипів та башт. Укріплене місто ставало в три - п’яті, разів меншим за колишнє мирне, що могло вільно розкидатись. Люде тіснилися на невеличкому клаптикові землі, який лекше обороняти. Сумні мури в 3—4 сажні завширшки, иноді збудо­вані з мармору зруйнованих пам’ятників, відусюди закривали краєвид і тінню висіли над вузенькими вуличками. Вулиці вихо­дили прямо до кріпосної брами; ця брама, низька й темна, була більш схожа на підземні виходи. Коли місто стояло на березі

великої ріки, її всю відгорожувалп вздовж берега мурами; горо- дяне не бачили своєї ріки; кораблі, щоб пройти до міської при­стані, проїздили під мурами. •

У державної скарбниці не було коштів будувати і втриму­вати ці укріплення; всі витрати накладалися на самих грома­дян. Через це багато міст зовсім зубожіло. Щезло все, що колись приваблювало в місті; водопроводи було покинуто; не було за що будувати великі красиві храми, базиліки, книгозбірні; не було коштів підтримувати театр та ігрища; школи здебільшого зачи­нилися. Художніх річей більше не питали, смак до них пропав, і художників не стало; коли становили статую або надгробок' імператора, задовольнялись грубою роботою каменяра та маляра. Люде забули про всякі вигоди, світогляд їхній повужчав, і вдача погрубшала. Зруйновані селяне і власники ставали роз­бишаками, складали ватаги; їх було стільки, що населення від­купалося від них даниною, залишало їм пограбовані речі, щоб зберегти решту. .

Прикрі плен- Довелося всі сили держави напружити для бо­нн людей ротьби. З міст збірали великі податки на армію, на до місця й військові спорудження; багатих людей, з яких скла- праці дався сенат у місті, примушували відповідати своїм

■ майном за вчасну виплату решти жителів; а для того, щоб ці видатні жителі не могли вхилятися від свого тя- гару, уряд тримав їх у місті, яко кріпаків. За спробу втекти їм загрожувала сувора кара. Так само прикріпили до місць купців і ремесників. Вони не могли міняти праці й місце перебування; син був зобов’язаний продовжувати працю свого батька. Крім замовлень, які давалі їм заробіток, вони мусили даремно працю­вати на військо й державу: виготовляти взуття, одяг, зброю, під­возити хліб.

Військо довелося збільшити, бо в римських- краях не вистар­чало людей для військової служби, до легіонів почали набіратп все більше й більше варварів, особливо германців. Иноді рим­ляне мирилися з германцями, які нападали на них, на умові, що ті дадуть людей до римського війська. Або германцям від­давали біля кордону землю з тим, щоб кожна сім’я, що одер­жала ділянку, дала салдата. Через те, що робота салдата була важка, а платні не вистарчало, вирішили, взагалі, наділюватп вояків землею. По всіх кордонах оселили¹ вояків-поселенців; у вільний час вони обробляли землю; ремество їхнє зробилося спадкове, їхні сини були повинні служити у війську. Коли до­водилося тримати військо всередині країни, салдатів розташову­вали у землевласників. Кожен власник мусив віддати їм третину своєї землі; або утримувати їх з третини своїх прибутків.

Тяжкі часи настали для всіх. Землевласникам тепер було важко добути рабів. Ринки рабів, де раніш, за часів пану­вання римлян, було повно бранців та викраде них людей, тепер запустіли. Для того, щоб завжди мати готових робітників, земле­

власники почали переманювати й перетягати до себе сусідніх кріпаків: то яким-небудь полекшенням, наділенням землею або дозволом брати ліс, то примусом, силою. Селяне (колони) по­винні були приходити в найгарячіший час на кілька день па панщину;-звичайно вони приходили тричі: орати й копати землю, полоти "в городах і на жнива. Коли було потрібно власникові, вонп давали підводи перевозити панські товари на базар.

Своїх рабів власник так само розсаджував на ділянках: да­вав їм землю, хату, дозволяв завести сім’ю, город, худобу. Раб віддавав панові частину зібраних з ділянки овочів і хліба, а крім того в певні дні приходив працювати на пана. Господар пильно стежив, щоб ці люде, що повинні були працювати на нього, не. втікали. Він писав для них статут,який вирізував на камені і ставив посередині своїх земель. Господар ставав їхнім „паном". Колонові вже не можна було піти на инше місце; його вважало­ся за власність господаря, він робився таким самим кріпаком, як і раб, посаджений на землю. Діти кріпаків зростали кріпа­ками й належали маєткові. За спробу втікти кріпака карали, яко злочинця.

Пан почав втручатися в усі їхні справи; розглядав їхні су­перечки, наче його поставили над ними суддею; забороняв крі­пакам брати жінку з иншого стану й навіть з другого місця, щоб кріпаки' не відвикли від обов’язкової роботи; призначав для маєтку жерця й вимагав, щоб усі люде в окрузі були однієї віри. У маєтку влаштовували двічі на тиждень базар, щоб крі­пакам не треба було їхати до міста. Імператори не перешко­джали цьому: у них були величезні маєтки в усіх провінціях та багато своїх кріпаків. Вони вимагали тільки, щоб пани відпові­дали за своїх кріпаків; пани мусили стежити, щоб кріпаки справно виплачували податки й давали потрібну кількість сал- датів. ¹

Великі власники стали наче царі кожен у своїй окрузі. їхні великі двори були часто окопані ровом і муром, ставали зам­ками. Вони могли відбиватися від нападів варварів власною си­лою. Багато людей піддалися під їхню охорону, самі записува­лися до їхніх кріпаків; так робили, напр., міські торговці, щоб позбавитися дяжких міських податків. Такий „могутній" воло­дар, оточений великою кількістю кріпаків і залежних від нього людей, не пускав до себе урядовців, не рідко протягом довгого часу не виплачував податків, забірав навколо своєї землі все, що йому подобалося.

' Відновлення Найтяжча боротьба була з ворогами імперії на імперії, нижньому Дунаї, де рівнина між Карпатами й Чор­ним морем являє собою великі відчинені ворота. З прикордонного прпдунайського краю Іллірії й були родом ті імператори, що більш як на сто років з лишком відродили знову майже зруйновану римську імперію, Авреліан, Діоклетіан і Коп- стянтин (разом з іспанцем Теодосієм їхня доба 270—395 рр.).

Авреліан, на прізвище „Залізна рука", повернув імперії азі- , ятські землі. Через те, що варвари пройшли в глибину імперії й загрожували самому Римові, він обвів столицю міцним муром, що охопив околиці і вчетверо став більший за довгу лінію ста­рих укріплень, збудовану за республіки. Авреліан вірив у Сонце- Пепереможнє й наказав у Римі шанувати сирійське божество, яко головного охоронця імперії.

Діоклетіан (284—305) почав правити після довгих заколотів, коли майже ні один з імператорів не вмірав своєю смертю, і коли легіони однієї місцевости імперії не хотіли визнавати обранця иншої армії. Було ясно, що одному правителеві не мож­ливо скрізь встигнути; краще поділити владу, і кільком імпе­раторам працювати спільно, але в ріжних ’місцях. Через це Діоклетіан призначив собі соправителя в особі Максиміана; обидва вони звалися Августами і призначили собі товаришів під назвою цезарів, Галерія та Констанція Хлора. Всі чотирі мали однакову пошану і владу; вони залишили Рим і обрали собі столицями при­кордонні міста; сам Діоклетіан Нікомедію в Вітанії, близько Босфорської протоки, що веде до Чорного моря, Галерій С і р м і й (на р. Саві, що впадає в Дунай близько Білгорода), Максиміан Мілан в північній Італії, близько Альпійських проходів, а Кон­станцій Трір, близько Рейну.

Діоклетіан, син вільновідпущеного, коли дістав вищу владу, оточив себе неприступністю. При його дворі зробився звичайним перський церемоніял. Той, що мав авдієнцію в імператора, про­водив крізь ряди сердюків, стражників і челяди; переступивши поріг царського покою, який охороняли ЗО -сіленціаріїв (мов­чазні), він простягався на підлозі, майже не насмілюючись. поди­витися на „священну особу". Імператор змінив пурпуровий плащ тріумфатора на шовкове виткане золотом убрання первосвящен­ника, на голові в нього була біла жрецька пов’язка, осипана перлами. Коли малювали його образ, навкруги голови робили сяйво або промінястий вінець. У грамотах, на пам’ятниках імпе­ратора називали святішим, непереможним; говорили, що він— видимий, втілений бог, що він живий закон на землі. Все, що його оточувало, було священне. Його міністрам було доручено управ­ління „святим двірцем" і „святою спальнею", роздачу „святої ми- лостини".

Імператор уже більше не ділився владою з сенатом, як за Августа. Він не вважався за уповноваженого від народу; він був правителем з божественного закону. Стара назва принцепса, першого чоловіка в державі, яку носив Август, уже не підхо­дила до монарха; він звався „володарем і богом".

Багато урядовців було поставлено в краях, щоб держати по­рядок, збірати податки, приймати хліб та инші речі для армії й царя. Инші урядовці були призначені, щоб наглядати за пер­шими й викривати зловживання; а ще новий склад урядовців пе­ребував у столиці, близько імператора; ці приймали рахунки, донесення та відомости й складали доклади цареві. На утримання

всієї цієї великої кількости урядовців треба було збірати великі податки з населення, а воно й так було зруйноване нападами варварів, витратами на укріплення міст й постоєм війська.

Утиски хри- За сто років, що минули з часів Антонінів, хри­стиян. стиян дуже збільшилося; серед них було багато впли­вових і багатих людей, між иншим, урядовці та придвірні імператора. Всесвітня церква складала на 300 рік ве­ликий союз; сила його особливо почувалася в східній частині імперїі. Намагаючись зміцнити внутрішній лад у римській імпе­рії, Діоклетіан зіткнувся з християнами. І самі імператори, і на­місники їхні ясно бачили, що в християн голос епіскопа має більшу вагу, ніж вимога держави. Правителям здавалося, що церква відтягає людей і багатства від служби на користь імперії. До того-ж Діоклетіан, чоловік побожний, боявся, що зневага до богів, яких шанували предки, згубить усю державу. Відповідаючи на його побоювання, стародавній оракул Аполлона в Мілеті по­радив знищити тих, хто відкидає стару віру.

Діоклетіан видав накази, якими забороняв зібрання християн, наказував зачинити доми, де вони молилися, відняти й спалити їхні книги; епіскопів та пресвітерів, які відмовляться віддати книги та церковне майно, посадити у в’язниці. Перший приклад суво- рости показав начальник гвардії Діоклетіанової, що з’явився з відділом вояків зруйнувати великий молитовний дім у Нікомедії (303 р.). Серед християн сталося розділення: одні захиталися, погодилися принести поганські жертви й віддали книги, другі безстрашні проповідники, виступали ще з більшою твердістю. В Антіохії суддя запитав св. Романа, чому він не слухається імператора, і здобув відповідь: „Єдиний Христос — мій цар“. У цих словах побачили образу величности й засудили св. Романа па смерть. Утиски християн успіху не мали. І епіскопи, що по­страждали, ще міцніше зібрали навколо себе вірних синів церкви. Стомлений боротьбою, Діоклетіан відмовився від влади й осе­лився в свойому величезному палаці, збудованому на іллірій­ському березі Адріатичного моря.

Константин Після зречення Діоклетіана відбулися заколоти, і перемога в яких узяв участь попередній цезар Галерій та християн- кілька нових імператорів; серед цієї боротьби скасу- ства. вали накази Діоклетіана про утиски християн. Най- щасливішим з суперників видався син Констанція Хлора й християнки Єлени, Констянтин, людина великого розуму й талановитий (нар. 273 р., правив 306—337 р.р.).

Констянтинові пощастило насамперед здобути Рим і зробитися імператором усього заходу. Прихильний до християнства, Кон­стянтин бачив разом з тим, яку підтримку можуть йому дати епіскопи при свойому величезному впливові на вірних. Року 313 наказом, виданим у Мілані, Константан проголосив волю віри: „нехай кожен вибере віру, яка йому подобається, і нехай

вільно виконує обряди її. У божественних справах нікому не треба заважати йти обраним шляхом". Християнським священ­никам Константин надав усі права, які були в поганських жерців: право приймати дарунки, внески й заповіти на користь вірних і право стверджувати відпуск рабів на волю, право давати за­хисток біля вівтаря засудженим.

Через те, що імператор заступився за християн, до церкви почало переходити багато поганців. Поклонникам Аттіса, Озіріса,

Б а ;; її л і к а.

Сонця - Непереможного було не важко перейти в християнську віру; найупертішою вірою видалася віра в Мітру, дуже поши­рена серед вояків. '

Для маси вірних християн починають будувати великі „доми божі", надаючи їм вигляду базилік. У глибині будівлі, там, де в базиліці сидів імператорський суддя, становили трон для епіс­копа; перед ним був стіл для євхаристії та стіл дарів, куди нарід приносив золото, срібло й коштовні речі, за які могли утри­мувати клір і бідних. Далі стояли хрещені, з одного боку чоло­віки, з другого—жінки; позаду оглашен і, ц. т. новообращені. На протязі двох-трьох років оглашені допускалися тільки слу­хати євангелію й навчання епіскопів; коли' починалася служба' божа, вони мусили вийти з церкви й стояти за її порогом разом

з грішниками, що каялися. Перші часи храми були темні й не мали ніяких оздоб подібно до тих підземеллів, з яких християнська віра вийшла на світ. Тільки потім з’явилося в них золото, до­рогі образи, роскішні ризи, як було це звичайно в старовиній Сирії та Єгипті.

Поки Констянтин був імператором Заходу, де християне скла­дали меншість, він намагався поширити ріжні віри й встано­вити такі обряди та символи, які-б задовольняли всіх тих, що прагнули вищої віри в єдиного бога. Через це,. як що-тижневе свято, він установив, замісць Сатурнового дня, відповідного до суботи, день сонця, відповідний до дня християнського го­споднього, або неділі. У цей день легіонам читали нову молитву, яку однаково могли прийняти так поклонники Мітри/Серапіса, як і вірні християне (до цього часу на мовах німецькій та англійській неділя називається днем Сонця).

Перший все- Приятельство з християнами допомогло Конотян- ленський со- типові перемогти східнього імператора Ліцінія, за­бор і перене- пеклого ворога церкви. Заволодівши Сходом, де хри- сення сто- стияне були могутньою силою, .Констянтин рішуче лиці. схилився на їх бік. Духовенство він звільнив від по­датків і від постачання хліба в казну; епіскопів по­чав запрошувати до свого столу й щедро дарував на церкви. Єпіскопи зробилися головною підпорою його управління; своїх дітей Констянтин виховав у християнстві. ¹

Незгоди в церкві Констянтин вважав за дуже небезпечні для держави. У цей час серед християн почалося велике зма­гання про віру: олександрійський пресвітер Арій, заперечуючи вчення про св. Тройцю, виставив погляд, що Син божий не рів­ний богові Отцю, а подібний йому. На Сході в цьому питанні церква поділилася на дві рівні частини; иноді відбувалися су­тички на вулицях. Бажаючи припинити суперечки, Констянтин скликав р., 325, епіскопів на вселенський собор у велику бази­ліку малоазійського міста Н і к е ї, близько Босфору. На соборі переважали супротивники Аріеві; серед них відзначився другий олександрійський пресвітер, красномовний Афанасій; вчення Арія було засуджене, і отці собору встановили символ віри. Констянтин кілька разів головував на зібранні; він звав себе за­гальним епіскопом, инших епіскопів своїми братами й співро­бітниками.

Р. 330 Констянтин вирішив перенести столицю з Риму на схід; він обрав місто, яке було близько від кордонів, Візантію, біля теї самої протоки до Чорного моря, що й Нікомедія, що обрав Діоклетіан, але в Європі. Місто це колись належало до атенської держави й було вигідне: повз нього йшов великий морський шлях, який наче перерізував сухопутню дорогу від Дунаю до Євфрату; тут була краща переправа з Європи до Азії. Місто стояло в куті закритого Мармурового моря й протоки; воно Що мало на півночі глибоку довгу гавань—Золотий Ріг.

У Візантії, яка з цього часу дістала назву Константинополя, ц. т. Констянтинового міста, з’єднувалися символи поганства й християнства. Звідусюди до нової столиці звозили старовинні святині та коштовні речі: з Дельф взяли стовп, у вигляді га­дини, на якому стояв триніжник, подарунок греків, що за зоо р. до того перемогли Ксеркса. У Констянтинопольському сенаті, зробленому на зразок римського, помістили статую Т і х и, богині щасливої долі міста. ІЦо-року в день заснування Кон­стантинополю, статую богині становили на колесницю Сонця, за­пряжену кіньми вогневого кольору і в супроводі блискучої’о вояцтва везли в іподром або цірк, де імператор клав на го- лову вінок; на лобі в статуї Констянтин звелів зробити знак хреста; спереду колесниці йшли християнські пан-отці, співа­ючи „Киріє елейсон" („Господи, помилуй").

Поворіт до Року 337, коли вмер Констянтин, нехристияне все поганства й ще складали більшість в імперії: але поділені між остаточна ріжними вірами, вони не могли об’єднатися для перемога спільної боротьби з християнством. У прихильників церкви, старовини була тільки одна .надія, на незгоди се­ред християнства. Констянтинів син Констанцій був оборонцем аріян і вислав олександрійського , епіскопа Афанасія, головного оборонця православної віри. Суперечки між христия­нами навели Юліяна, Констянтинового небожа, на думку відно­вити поганство. Юліян учився в Атенах, захопився філософією Платона та грецьким мистецтвом; християне здавалися йому руїнниками любої й чудової старовини. Імператор добре розумів, що сила церкви полягає у владі епіскопів, у красномовстві та вченості християнських проводирів; через це він для боротьби з нйми намагався призначати освічених людей на вільні місця жерців при старовинних храмах; він сам склав проти християн книги й промови, і в той-же час заборонив християнам навчання в школах.

Юліян не мав успіху. У той час, як на боці церкви були та­ланти й запал переконань, імператор не міг знайти потрібних людей для відживлення поганства, що підупало. Усі плани Юлія- нові розбилися разом з його загибеллю в бою з персами (363 р.).

Через 50 р. по смерті Констянтина керовники церкви розпо­чали знищення всіх нехристиянських вірувань. Владний епіскоп міланський Амвросій вимагав, Щоб імператор склав з себе титул верховного римського жерця, понтифіка. З будинку сенату ви­несли статую богині Перемоги на знак того, що треба розірвати з переказами римського краю, який служив неправдивим богам. Найревнішим виконавцем вказівок міланського епіскопа був імпе­ратор Теодосій (з 379 р.—правитель Сходу, р. 394, за рік до смерти, об’єднав усю імперію). Він заборонив жертви не тільки всенародні, але і в приватних домах; жерці втратили всі свої права; землі й коштовні речі, що належали храмам, відібрала держава. На храмах ставили хрести й переробляли їх на хри­

стиянські церкви. Так, ГІартенон у Атенах зробився церквою Матері божої. Велику святиню Серапіса в Олександрії було зруй­новано зовсім. '

Теодосій так само утискував усіх, хто відступав від Нікей- ського символу віри. Від аріян відібрали церкви: відправи єре­тиків імператорським наказом проголошено було богозневагою. Амвросій вчив, що в справах совісти духовенство судить самого імператора, і дав приклад такого суду. У великому македон­ському місті Тессалоніки (Салоніки) повстала чернь і забила начальника імператорської гвардії. Теодосій страшенно разгні- вався й звелів загнати нарід у цирк, де й перебили кілька ти­сяч чоловіка. Коли Теодосій після цього повернувся до Мілану, Амвросій не пустив його в церкву, імператор мусив перед усіма покаятися за своє кріваве діло.

Кінець Ста- 3 часів Константина на римському кордоні по- родавньої чали з’являтися нові германські племена в добрій за-

Історії. лізній зброї; особливо відзначалися на Рейні франки, на Дунаї готи. Єдиним способом урятуватися від них було пустити варварів у межі імперії, взяти їх на службу Римові й скласти з них військові кордони. Так зробив Теодосій з готами; коли вони перейшли через Дунай та Балкани, роз­били і вбили його попередника в бою під Адріянополем, дове­лося мимоволі оселити переможців на землі римської провінції та віддати до їхніх рук маєтки разом з кріпаками; готи стали вважатися за федеративних, ц. т. союзників імперії.

Це був дуже небезпечний приклад.' Успіх одного герман­ського племени викликав пржадливість і заздрість инших. Слі­дом за готами кинулися нові завойовники, щоб розміститися так само в межах імперії. Теодосієві (ум. р. 395) сини вже не могли затримати германців на кордонах. Через 15 років по його смерті готи взяли Рим „вічне місто" й пограбували його. Протягом не­багатьох десятків років майже по'всіх провінціях імперії, крім Малої Азії, Сирії та Єгипту, повно було варварських ватаг, а імператор, рятуючи себе в Констянтинополі, мусив віддати їм увесь Захід.

Варвари відбірали від римлян, греків та инших культурних народів старовини тільки золото, срібло та зброю; решта—міське життя, театр, хатня обстава, шкоди, мистецтво та література— залишалася для них незрозумілим. За два віки походів (200— 400) культура греків, римлян, іудеїв, африканців, сирійців під­упала, освіта зменшилася, звичаї здичавіли. Вскочивши в імпе­рію, дикуни докінчили руйнування життєвих вигод і культур­них поняттів. Народи старої культури втратили свою самобут­ність, почали губитися серед нових захожих людей.

На цьому кінчається історія народів Стародавніх часів, починається історія нових народів, які виступали з се­редньої північної та східньої Європи: кельтів, германців, слав’ян;

назустріч їм з Передньої Азії виходять так само нові народи: араби, турки. У той час, як європейські варвари приймають хри­стиянство, нові східні народи так само звертаються до моно­теїстичної віри, ісламу. Для тих і других починається нове життя, здебільшого відмінне від побуту й культури старо­давности.