Римська імперія та християнство.

Ускладнення соціально- політичноїструктуридержавизумовилоускладненняіподальшу формалізацію взаємин держави з релігією, перетворення християнства на домінуючу віру та набуття ним державного статусу.

Широкий загал римського суспільства негативно сприйняв християнство, розглядаючи її як одну з небезпечних superstitio (забобон), що швидко поширювалася. Прикладом такого ставлення було руйнування церков Ліона та Вієнни в 177 і 178 рр., здійснених за ініціативи місцевого населення. Римська імперія наприкінці свого існування стала ареною жорсткої ідеологічної боротьби та поступового утвердження християнства. Хрестоматійними стали факти гоніння на християн за правління Нерона. Однак уже імператор Траян дав розпорядження правителю Віфінії Плінію, не влаштовувати кампанію переслідування. Вживати заходів слід було лише у випадку офіційного звернення. Згідно з рескриптом Траяна, християни не мали розшуковуватися (conquirendi non sunt) і могли бути засуджені за анонімними наклепами. Це відповідало принципам римського права, який твердив, що не можна піддавати суду особу, яка має ворогів, але не має обвинувачувача. Такі умови обмежували ініціативу приватних осіб у гоніннях^[516] ^{^[517]. Чимало християн зазнали переслідувань вже за часів правління імператора Деція (249—250 рр.) через відмову взяти участь у визначених державою відправах культів традиційних римських богів. Однак спеціальних едиктів проти окремих християн, ні проти християнської церкви загалом, у цей час не виявлено. Водночас відмінність між політикою Деція та діями його попередника Філіппа була настільки разючою, що деякі християни сприйняли нового імператора як metator antichristi (провісника приходу антихриста). Тоді як окремі єпископи (Кіпріан Карфагенський, Діонісій Олександрійський) змушені були переховуватися, інші (римський єпископ Фабіан, єрусалимський єпископ Олександр) обрали смерть.
Кульмінація репресій припадає на червень — липень 250 р.¹. Посилення зовнішньої загрози з боку готів змусило владу піти на поступки християнам і вже після Пасхи 250 р., яка припадала на 23 березня, Кіпріан повертається до Карфагена і цією ж весни тут проходять збори африканських єпископів^[518] ^{^[519]. Саме християнські громади африканських міст у 313 р. породили донатистський рух, провісник розколів IV ст.^[520]. Нові антихристиянські кроки римської влади пов’язують з діяльністю імператора Валеріана. В серпні 258 р., після другого його антихристиянського едикту, було страчено християнського мученика Лаврентія. Ці переслідування лише сприяли зростанню авторитету християнства та популяризації мучеників серед населення Римської імперії, як це було у Тінгії та Сарагосі. Однак вже в 259 р. імператор Валеріан потрапив у полон до персів. Його наступник Галлієн був терпиміший до християн і навіть скасував антихристиянські едикти свого батька^[521]. У перші вісімнадцять років правління Діоклетіана свободи християн дотримувалися, а вони самі навіть були звільнені від обов’язкових для усіх жертвопринесень. При імператорському дворі служило чимало християн (препозит Дорофій та Горгоній) попри ревне язичництво самого імператора. Окремі християни навіть отримували доручення щодо управління провінціями. Політику гонінь стосовно них Діоклетіан продовжить уже зі зміною внутрішньополітичної ситуації у державі наприкінці своєї діяльності. У 303 р. було видано три офіційні едикти, які передбачали обмеження прав християн. Першим едиктом передбачалося руйнування християнських церков та спалення священних книг, другий був спрямований проти проповідників і зумовлювався масовими відмовами в армії від принесення жертв та повстань у Мілітинській області та Сирії. Третій едикт передбачав принесення жертв і представниками християнського кліру, які були ув’язнені. Однак частина християнського духовенства підпала під дію амністії, яка присвячувалася святкуванню імператором віценалій у листопаді 303 р.
Тільки четвертий едикт 304 р. передбачав здійснення жертвопринесень усіма християнами¹. Античний історик Лактанцій пише, що гоніння почалися з підпалювання християнської церкви у Нікомедії. Водночас Діоклетіан потурбувався, щоб пожежа не перекинулася на інші будівлі в місті^[522] ^{^[523]. Особливо жорстокі переслідування розгорнулися вже в 311—312 рр. за правління Максиміана Дази. Слід зауважити, що у римських едиктах цього часу не передбачено смертної кари для християн, як це було зроблено щодо маніхеїв. Значною мірою ворожі дії стосовно християн вживалися самим римським язичницьким суспільством, яке скористалося втратою захисту з боку держави щодо християнської церкви^[524].
Після Міланського едикту імператора Констянтина І Великого 313 р. Рим стає християнською державою. У ній скрізь будуються християнські церкви та руйнуються язичницькі храми^[525]. Якщо до цього християнізація носила латентний та спонтанний характер, вплив християн на різні сфери суспільного життя був обмеженим, а їхня кількість порівняно невеликою, то з цього часу вона починає перетворюватися на наріжний чинник гуманітарних процесів імперії. Відповідно з наверненням Римської імперії у християнство, воно саме перетворються на структурну складову імперії. Римська імперія стає християнською і виробляє таку модель держави, яка стає типовою для Середніх віків. З кінця IV ст. християнство з усіма його інститутами (церквою, релігією, культурою) починає впливати на усі сфери суспільного життя. Це істотно впливає як на релігійну політику імператорів, так і на ставлення церкви до державного управління та державної політики. Підвищенню ваги церкви сприяло її перетворення в економічну структуру пізньоантичного суспільства, передусім великого землевласника. Це зумовило необхідність урегулювання на державному рівні взаємин між церковною, приватною, імператорською та корпоративною власністю, що почала формуватися. Починає формуватися церковне право і можна чітко відстежити роль римського права у канонічному^[526].
Не завжди утвердження християнства в усіх регіонах проходило однаково легко. Зокрема в Греції язичництво мало достатньо впливові позиції. Курія активно підтримувала язичництво, оскільки міські збори утримували язичницькі храми, як й інші суспільні приміщення. Християнські церкви споруджувалися тут повільніше, ніж в інших регіонах, оскільки єпископи спочатку не мали належних коштів. Поступово церковні ієрархи починають отримувати кошти, почесті та підтримку від імператорів, збільшуючи свій вплив на курію. Про зростання ролі єпископа у міського управлінні свідчить конституція у Кодексі Феодосія. Конституція, датована 349 р., звернена до проконсула Ахайї Северіана і говорить, що curalibus muneribus (куріальні обов’язки) невпорядковані, літургія дістається клірикам поза жеребом. Отже, єпископ отримував можливість проводити літургію, користуючись відповідною державною підтримкою, скуповував та отримував у подарунок землі, які належали хорі міста, захоплював землі язичницьких храмів. Це майно знаходилося вже у віданні не міських зборів, а церкви. У 401 р. імператори Аркадій та Гонорій доручили куріалам піклування над суспільними храмовими приміщеннями, що ставило їх у залежність від церкви, яка ними володіла. З отриманням землі та коштів церква приступила до активного церковного будівництва. Першим містом Греції, де воно розпочалося, був Коринф. Водночас у Спарті перший християнський храм збудували у Х ст., а в Афінах у 400 р. споруджується язичницьке приміщення великого гімназію. У Греції ІУ—У століть не набуло поширення монастирське землеволодіння. На Балканах монастирі з’явилися лише в Х ст. У 30-х рр. V ст., за Феодосія ІІ Молодшого, починається перебудова античних будівель Афін у церковні приміщення. Феодосій передавав кошти та продовольство для підтримки нужденних саме церкві, намагаючись цим зміцнити її вплив. З переходом виховних функцій до церкви, у IV ст. зникає низка муніципальних інститутів, пов’язаних з античною освітою та вихованням (гімназій, навчання ефебів).
Едиктом від 24 червня 530 р. єпископи були офіційно настановлені на чолі міського самоврядування. Як повноправний господар міста церква стала на шляху сепаратиських прагнень місцевої еліти (особливо за умови збереження у її середовищі язичницьких вірувань), виконуючи важливі завдання щодо зміцнення єдності країни¹. Церква у своїй діяльності демонструє лояльність стосовно державної політики римських імператорів. Галльські єпископи, які зібралися у Арлі в 315 р., заборонили християнам дезертирство з армії під загрозою відлучення від церкви^[527] ^{^[528]. Уже мученик Роман молився за імператора та його військо, щоб вони відкинули язичництво і перейшли до християнства^[529]. Лаврентій у своїй молитві про навернення Вічного Міста, не лише висловлює жаль щодо міста Ромула, а й стверджує, що за волею Христа, усі народи служать Риму і підкоряються його зброї. Ця молитва інтегрує давньоримський патріотизм з християнським благочестям. Навіть негативне ставлення Тертуліана до християн — магістратів та воїнів — пояснюється не запереченням цієї служби, як такої, а потребою, перебуваючи на ній, брати участь у язичницьких обрядах та ритуалах. За часів Тертуліана виникає теорія, згідно з якою добробут держави та церкви тісно пов’язаний і, відповідно, християни мають зичливо ставитися до держави. Ранні християнські автори у своїх апологетичних творах висловлювали ідею корисності християнства для держави, висловлювали ідею єдиної вселенської безгрішної церкви, розглядаючи єдність імперії як запоруку єдності усього християнського світу. Молодший сучасник Тертуліана Оріген писав про позитивне значення об’єднуючої усі народи імперії для проповідування християнства¹. У 325 р. Констянтином було скликано собор у Нікеї для вироблення єдиного віровчення, перетворивши християнство у державну релігію. Церква, відкинувши імператорський культ, визнала імператора намісником Бога на землі. Водночас, набуття державного статусу лише посилило суперечності усередині церкви між нікейцями, аріанами, донатистами тощо.
Спроба імператора Юліана („Відступника”) повернутися від християнства до античних релігійних цінностей зазнала невдачі^[530] ^{^[531]. Невдовзі імператори починають використовувати церкву як впливовий соціогуманітарний інструмент, навіть більше, беруть на себе опіку над єдність церковного організму в загальнодержавномумасштабі.Пропрагненняімператорського двору не допустити розколу серед християн свідчить місія Павла і Макарія в африканські володіння на підтримку офіційної церкви у суперечці з донатистами^[532]. Починаючи з Констянтина, представники сект позбавлялися права відкривати власні церкви та провадити служби. У 412 р. донатистів було піддано штрафам, а маніхеям за правління Феодосія І взагалі виносили смертні вироки^[533]. З утвердженням християнства починається і переоцінювання системи суспільних цінностей. Традиційна для Риму категорія nobilis (знатність, шляхетність, гідність) починає означати християнське благочестя. Пруденцій зауважує, що до патриціїв, „наповнених рівною мірою релігійних ревнощів, приєднується фаланга плебеїв, які мають однакове оззброєння: бо віра знищує відмінності у походженні”. Інше давнє римське поняття dignitas єпископ Медіолана Амвросій розглядає як гідність у служінні Христу: „nulla major est dignitas” (не має більшої гідності), ніж служити Христу. Розгортається ідеологічний наступ на язичництво з боку християн. Об’єктами критики стали культи грецьких та єгипетських богів¹. Було зроблено спробу дискредитувати культ Артеміди Ефеської як пережитку язичницьких обрядів та вірувань^[534] ^{^[535].}
У 381 р. Граціан узагалі скасовує звання головного жерця, а в 381—385 рр. Феодосієм видано низку актів проти жертвопринесень^[536]. Константинопольський собор 381 р. підтвердив рішення Нікейського собору щодо панівного статусу християнства^[537]. Зміцнення християнства викликало обмеження прав прихильників інших віровизнань. Уже Феодосій І виступив проти укладення шлюбів між юдеями і християнами, а з часу правління Констянтина юдеям було заборонено робити обрізання своїм рабам, мати рабів- християн, нарешті взагалі мати рабів^[538].
Водночас посилються розбіжності між християнською церквою на Сході та Заході Римської імперії. Уже в ІІІ ст. простежуються відмінності у богослужбовій практиці. Однак до розколу справа на дійшла, а рішучі кроки щодо викорінення його загрози були здійснені на вселенських соборах FV—V ст., а єдність церкви отримала могутній ідеологічний фундамент зусиллями „великих батьків церкви” з Кападокії^[539].
Вторгнення до імперії германських племен спричинило активне поширення у Римській імперії аріанства. Однак Олімпій, який прийшов до влади влітку 408 року, попри скрутне становище держави, починає переслідування родин його прихильників, як й інших некатоликів (язичників, донатистів, маніхейців, прісцілліан). Це спричинило до переходу на бік Аларіха понад 30 тис. найманців, які разом із готами взяли Рим в облогу у вересні 408 р. Аттал, невдовзі проголошений Сенатом, за вимогою Аларіха, імператором, офіційно переходить до аріанства^[540]. Однак це вже були останні конвульсії колись могутньої імперії, які не могли змінити її долю.
Висновки. Отже, релігійна політика Римської держави уже на ранньому етапі її формування мала важливий публічний характер, суттєво впливаючи на діяльність усіх головних державних інститутів. Ритуалізація багатьох управлінських дій спричиняла формування відповідного нормативно-правового забезпечення, яке носило ритуально-сакральний характер. В умовах становленням і конституюванням civitas формуються такі специфічні, суто римські інститути як понтифікат та авгурство. Слід відзначити зв’язок легісакційного процесу з правом жертвопринесень — природною областю регулювання понтифікального права. Це зумовило провідну роль понтифіків у судочинстві.
Культове життя було чинником інтеграції окремих родів і родин у державне життя Римської республіки. Показовими є спільні обрядові процедури, створення загальноримських храмів та культів.
Релігія була важливим чинником становлення та розвитку римської державності. Релігійні інститути мали характер державних, особливо у ранньому Римі. Пізніше вони набули розвитку в імператорську добу. Культово-релігійна діяльність на всіх етапах носила публічний характер. У ході свого розвитку релігійна політика Риму пройшла низку етапів, кожний з яких мав свої характерні особливості. В імператорську добу статус державної релігії поступово набуває християнство, що знаходить своє відображення в нормативно-правовому забезпеченні та адміністративно-управлінській діяльності окремих органів та усієї системи державного управління. Утвердження християнства, особливо його ортодоксальної форми, як державного інституту істотно вплинуло як на саму релігійну політику, передусім щодо інших релігій (зокрема юдаїзму) та конфесій, так і структуру державного управління, зумовивши поступове зрощення церкви та держави.
Список рекомендованої літератури
1. Волчков А. С. Римское законодательство относительно религиозных и профессиональных союзов / А. С. Волчков // МНЕМОН. - Вып. 7. - СПб., 2008. - С. 321-344.
2. Гончаров В. А. „Свои ” и „чужие” жреческие коллегии в раннем Риме / В. А. Гончаров // АМА. - Вып. 11. - Саратов, 2002. - С. 42-46.
3. Джонс А. Х. М. Гибель античного мира [Пер. с англ. Т В. Горяйновой] / А. Х. М. Джонс. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1997. - 57б с.
4. Маяк И. Л. Рим первых царей (Генезис римского полиса) / И. Л. Маяк. - М.: Изд-во МГУ, 1983. - 272 с.
5. Полибий. Всеобщая история [Пер. с греч. и комм. Ф. Г. Мищенко. Вступ. статья А. В. Короленкова] / Полибий. - М.: ОЛМА-ПРЕСС Инвест, 2004. - 576 с.
6. Свенцицкая И. С. Раннее християнство: страницы истории / И. С. Свенцицкая. - М.: Изд-во полит. лит., 1989. - 336 с.
7. Тацит Публий Корнелий. Анналы. История: Сб. [Пер. с лат. А. С. Бобовича] / Публий Корнелий Тацит. - М.: НФ „Пушкинская библиотека“, АСТ, 2005. - 828 с.
8. Транквилл Гай Светоний. Жизнь двенадцати цезарей [Изд. подгот. М. Л. Гаспаров и Е. М. Штаерман] / Гай Светоний Транквилл. - М.: Наука, 1964. - 376 с.
9. Циркин Ю. Б. Император Деций: попытка возрождения Рима / Ю. Б. Циркин // МНЕМОН. - Вып. 8. - СПб., 2009. - С. 313-328.
10. Штаерман Е. М. Социальные основы религии Древнего Рима / Е. М. Штаерман. - М.: Наука, 1987. - 320 с.
Питання для самоконтролю
1. Окресліть характерні риси релігійного життя Римської республіки.
2. Охарактеризуйте культові ритуали Римської республіки.
3. Які функції покладалися на колегію фециалів?
4. Проаналізуйте хід процесу перетворення християнства на державну релігію.
Теми рефератів
1. Формування релігійно-культової сфери Римської республіки.
2. Імператорський культ в ідеологічній системі пізнього Риму.
3. Розвиток взаємовідносин держави і християнства у Римській імперії.
Теми контрольних (курсових) робіт
1. Державно-релігійні інститути Римської держави.
2. Нормативно-правове забезпечення релігійної політики Римської держави.
3. Політика Римської держави щодо юдеїв.}}}}}

<< | >>

↑

Источник: Релігійна політика стародавніх і середньовічних держав / Омельчук В. В. Ліснича В. М.: Навчальний посібник. — К.: Персонал,2011. — 608 с. — (Серія: Світові традиції державного управління. — Вип. І).. 2011

Еще по теме Римська імперія та християнство.:

- Всеобщая история религий -

- Всеобщая история - История Древнего мира - История религий - История России - Історія України -