Тема 37. Німеччина
Німеччина як самостійна держава виокремилася після 843 р. За договором онуку Карла Великого Людовіку Німецькому дісталися усі зарейнські землі та Баварія. До складу держави увійшли землі уздовж самого Рейну: області Майнца, Вормса і Шпейєра.
Німеччина поділялася на 4 фактично самостійні племінні герцогства: Швабію, Баварію, Франконію і Саксонію з Тюрінгією1. Королівська влада у Німеччині була виборно- спадковою. Королі обиралися із середовища герцогів за участі знаті та вищого духовенства. Щоб його влада була реальною, король мав заручитися підтримкою вищого духовенства. На формуваннясистемивзаєминдержавиіцерквиуТгапсіаогіепїа1І8 (Східнофранкському королівстві) вплинули усталені традиції імперії Карла Великого. Німецькі королі використовували процеси християнізації для розширення власних територій на Сході у боротьбі з місцевими слов’янськими племенами. Уже у ІХ ст. посилилася вага церкви у житті держави, невпинно зростала її економічна могутність і питома частка церковного землеволодіння. Цьому сприяли широкі імунітетні права церковних маєтностей і політика королівської влади, яка намагалася використати церкву в боротьбі із сепаратизмом світських феодалів, що набрала нових обертів у Х ст.[921] [922]. Так Людовік Німецький в 852 р. дозволив пассауському монастирю вільно перемінюватися землями і залежними селянами зі світськими феодалами. Ініціатива у пошуку потрібних земель надавалася монастирському фогту[923]. Наприкінці Х ст. різко зросла кількість графств, переданих королем в управління єпископам. Центральна влада сподівалася використати прелатів у боротьбі зі світськими феодалами[924].Німеччина перетворилася на осердя Священної Римської імперії німецької нації, яку вважають продовжувачем традицій імперії Карла Великого. Оттон I у 962 р. був коронований імператорською короною у Римі і цю дату прийнято як заснування першої Німецька імперії.
Назва цієї держави неодноразово змінювалася. У 1034 р. з’явилася назва „Римська імперія”, у 1157 р. — „Священна імперія”, а в 1254 р. — „Священна Римська імперія”. Повна назва — „Священна Римська імперія німецької нації” — виникла лише в XV ст. На думку німецьких королів, це було відновленням імперських традицій Карла Великого та Західного Риму. Імперський статус сприяв оформленню німецької державності та посиленню її значення на міжнародній арені, з одного боку, та давав легітимні підстави для втручання у внутрішнє життя церкви.Виділення Німеччини як самостійної держави з Каролінгської імперії після її розпаду призвело до припинення у 911 р. династії Каролінгів та постання у 919 р. місцевої Саксонської династії. Так вона була названа на честь її засновників — герцогів саксонських, найвидатнішими з яких були Генріх І Птахолов (919—936 рр.) та його син Оттон І (936— 973 рр.)1. Прихід Оттона І до влади став можливим завдяки підтримці римського папи Іоанна ХІІ, який сподівався за рахунок союзу з Німеччиною поширити свій вплив на південь Італії. 2 лютого 962 р. папа вручив Оттону І імператорську корону і склав йому присягу на вірність. Вступивши на імператорський престол, Оттон І регламентував власні взаємини з римським першосвящеником, видавши 13 лютого 962 р. „Привілей”, яким зобов’язувався не втручатися у процедуру обрання папи „кліром та знаттю римського народу”. Імператор визнав за католицькою церквою усі її земельні володіння та взяв на себе зобов’язання щодо її захисту. Це заклало основи державної політики стосовно церкви, що слугувала зміцненню інституту імператорської влади в Священній Римській імперії німецької нації[925] [926]. Середньовічні хроністи „твердість у вірі” Оттона розглядають як головну його моральну якість (поряд з милосердям). Це важлива складова етосу тогочасного християнського володаря. В одному з коронаційних чинів X ст. королівська корона називається короною „справедливості (justitia) і милосердя (pietatis)”. У Майнцькому чині перед помазанням і коронуванням архієпископ питає короля, чи буде він правити за прикладом батька свого iuste et religiose, а при врученні йому скіпетра і жезла говорить: „візьми virgam virtutis atque aequitatis”) Оттон І намагався опертися на церковні інституції (єпископства та абатства) при зміцненні королівської влади. Тому церква отримала від держави привілеї соціально- економічного і політичного характеру. Об’єктивно вона сама була зацікавлена у централізації влади у державі, оскільки її володіння ставали жертвами нападів з боку світських феодалів під час міжусобиць. Оттон розглядав єпископів та абатів як своїх підданих, часто заміщав єпископські кафедри своїми родичами. Так брат короля Бруно був герцогом Лотарінгії і водночас архієпископом Кьольнським2. Навіть за тих умов, коли згідно з привілеями, абатства мали право самостійно обирати абатів, король залишав за собою право вручення їм королівського бану і впливав на процес їхнього обрання. Єпископи отримували землі, відібрані у світських феодалів. Натомість від єпископів та абатів вимагали несення цивільної та військової служби на користь короля, вони разом з васалами брали участь у військових походах. Представники духовенства регулярно збиралися для участі у виробленні церковної політики, погоджуючи свої позиції щодо держави. Архієпископи та єпископи Південної і Західної Німеччини (Майнца, Кьольна, Тріра) брали участь у військовому поході 951 р. Засновник Франконської династії Конрад ІІ (1024— 1039 рр.) продовжив курс на посилення королівської влади та ослаблення позицій єпископів і абатств. Він отримував гроші за призначення на церковні посади, практикуючи симонію, та жорстоко розправлявся з непокірними церковними феодалами, особливо Італії3. 1 Титова А. О. Этос и функции короля в оттоновско — раннесалиевское время. — С. 34—35. 2Дирльмайер У. Раннее и Высокое Средневековье (VZ—ХІІІ вв.) / У Дирльмайер // Краткая история Германии [Пер. с нем. К. В. Тимофеевой]. 3Средневековая Европа глазами современников и историков. Книга для чтения. — Ч. 2. — С. 80-86; Чабуранава С. Я. Псторыя дзяржавы і права замежных Папа Римський фактично перетворився на вершителя долі багатьох європейських володарів. Міцніють позиції монастирів. Одним з найавторитетніших став Хіршау, який поставляв духівників для німецьких імператорів, як Клюні — для французьких королів1. Клюнійські реформи, підтримані імператором Генріхом ІІ (1002—1024 рр.) і Генріхом ІІІ (1039— 1056 рр.) посилили позиції церкви у масштабі усієї держави. З іншого боку, спроба повного підпорядкування церкви наштовхнулася на опір з боку папства. Суперечності загострили дії католицької церкви (вибір папи без участі імператорського уряду, прийняття в 1059 р. декрету про засудження симонії і світської інвеститури). Генріх TV (1056—1106 рр.) сподівався відновити свої прерогативи у релігійній сфері повною мірою не лише в Німеччині, а й в Італії (право призначення єпископів у Мілані, Фермо, Сполето)[927] [928] [929]. Важливою особливістю адміністративно-управлінського розвитку середньовічної Німеччини було утворення територіальних князівств. Найсприятливішими умови для становлення територіального панування великих німецьких феодалів були на периферії Імперії, зокрема в Заельб’ї. В 1134 р. Альбрехт Медвідь отримав від імператора у ленне володіння Північну марку на лівому березі Ельби, навпроти земель лютичів. Скориставшись міжусобицями слов’янських князів, він приєднав до себе їхні землі. У 1142 р. герцогством Саксонським заволодів Генріх Лев з роду Вельфів, який почав завоювання земель ободритів. Відмовившись від участі у Другому хрестовому поході, Генріх Лев разом з іншими північнонімецькими князями, отримав від папи та Бернарда Клервоського дозвіл на проведення хрестового походу проти сусідніх слов’ян. Проте кампанія зазнала невдачі. У ході відновлених в 1160 р. військових дій північнонімецькі князі захопили землі ободритів, а слов’янський князь Ніклот загинув в одній з вилазок. У 1157 р., унаслідок підкорення Асканіями Гаволянського князівства Прибислідів, на землях полабських слав’ян утворилося Бранденбурзьке маркграфство. Під час завойовницьких походів маркграфів воно перетворилося у найбільше територіальне князівство Німеччини. Бранденбурзькі маркграфи, на відміну від своїх попередників, маркграфів Північної марки з роду Штаде, з самого початку виступали у якості претендентів на територіальне панування, а не як носії королівських повноважень. Асканії досягали панування над місцевими правителями, концентруючи у своїх руках як нижчу, так і вищу юрисдикцію і реальні права, підкорювали собі міста, обмежували вплив великих феодалів шляхом примусового обміну їхніх володінь і скупівлі земель для наступної передачі своїм прихильникам, застосовували військові заходи. Бранденбурзьким маркграфам вдалося підкорити місцеву церкву. Стримувати незадоволення єпископів допомагав експансіонізм маркграфів, який обіцяв церкві чималі доходи. Із самого початку розбудови володінь Асканіїв церква знаходилася під опікою світської влади. Підкорення церкви державній владі, яке завершилося у більшості країн Європи за Реформації, у Бранденбурзі намітилося в ХІІ ст.[930] [931]. На захоплених територіях, разом зі світськими феодалами, землі отримували і єпископи та монастирі. Католицька церква ставала інструментом упокорення місцевого населення, стаючи натхненником нових завоювань. Слов’яни у східних марках навіть під тиском військової сили зберігали свою релігійну окремішність. Тітмар Мерзебурський писав про Sclavonicae ritu familiae людей слов’янського звичаю”) на землях його єпископства1. Християнізація краю зіткнулася з упертим опором його слов’янського населення. Слов’янам-язичникам пропонували відмовитися від їх віри під загрозою виселення і заселення їхніх земель німцями, у селі Мозі десятину збирали з допомогою військових загонів[932] [933]. Колонізація Північної марки почалася за маркграфів з роду Штаде. Альбрехт Медведь звернувся до голландців, зеландців і фландрійців та поселив їх у слов’янських містах і селищах на території Бранденбурзького і Гавельбурзького єпископств. Це збільшило кількість церков і кількість зібраної десятини. Проте першим маркграфам не вдалося повністю зламати позиції язичництва. Переселенці з Голландії заселилися в районі Зальцведеля, між Вербеном і Арнебургом, заволодівши містами і селищами впритул до Богемських гір. При цьому слов’ян частково перебили, частково витіснили. У колонізації краю важливу роль відіграла церква, монастирі та католицькі ордени тамплієрів та іоаннітів. Так в 1160 р. маркграф Альбрехт подарував ордену іоаннітів 6 мансів, населених голландцями, у районі Вербена. В 1178 р. магдебурзький архієпископ Віхман подарував церкві Єрихова землі з голландськими переселенцами. Магдебурзький архієпископ Віхман взяв участь у колонізації Пригніца, проводячи її за допомогою своїх міністеріалів, які побудували села, церкви, монастирі і міста. Міністеріалами магдебурзької церкви стали колишні ленники маркграфів Штаде — Єрихов і Плотхо. Генріх фон Плотхо був давнім слов’янським династом, і його власницькі права підкріплювалися династичними. Могутність Плотхо посилювалася правом засновувати бурги і карбувати власну монету. Магдебурзький архієпископ спочатку володів і частиною Лебуса в Силезії, та пізніше поступився ними Асканіям. Освоєнню земель, які належали церкві, сприяла наявність більших пільг[934]. Висновки. Католицька церква стала важливим інструментом формування німецької держави. Королівська влада надавала матеріальну та організаційну допомогу церковним інституціям, натомість церква та окремі монастирі допомогали державним інституціям в освоєнні західнослов’янських земель, які були завойовані під час просування на схід. Взаємини держави та церкви мали свої особливості в німецьких землях. Так на державному і на регіональному рівні простежується прагнення церковної влади посилити вплив на конфесійні процеси та церкву. У Бранденбурзі у ХІІ ст. намітилася тенденція до підпорядкування органам державної влади, що сприяло посиленню повноважень місцевих правителів. Це набуло чіткого оформлення у Пруській державі. Список рекомендованої літератури 1. Бодрухин В. Н. Колонизация Бранденбурга в ХІІ— ХІІІ вв. / В. Н. Бодрухин // Вестник Удмурт. ун-та. — Серия: История и филология. — 2008. — Вып. 2. — С. 71-80. 2. Добиаш-Рождественская О. А. Культура Западноевропейского Средневековья. Научное наследие [Отв. ред. В. И. Рутенберг] / О. А. Добиаш-Рождественская. — М.: Наука, 1987. — 351 с. 3. Доннерт Э. Данные немецких источников раннего средневековья о славянах и программа восточной экспансии у Титмара Мерзебургского / Э. Доннерт // СВ. — Вып. 27. — С. 26—39. 4. Эпоха крестовых походов [Под ред. Э. Лависса и А. Рамбо; пер. С. Гершензона]. — [2 изд., испр. и доп.]. — СПб.: Полигон, АСТ, 1999. — 1088 с. 5. Колесницкий Н. Ф. Об этническом и государственном развитии средневековой Германии (VI — XIV вв.) / Н. Ф. Колесницкий // СВ. — Вып. 23. — С. 183 — 197. 6. Силантьев Р. В. Императорская власть в Священной Римской империи / Р. В. Силантьев // Юрид. аналит. жур. — 2004. — № 1(9). — С. 5—15. Питання для самоконтролю 1. Схарактеризуйте роль релігії у становленні Німецького королівства. 2. Визначте роль християнства у просуванні німців на схід. 3. Визначте особливості взаємин церкви та світської влади у Німеччині та Священній Римській імперії німецької нації. Теми рефератів 1. Роль церкви у становленні німецької середньовічної державності. 2. Взаємини держави і церкви у Німеччині.