Тема 36. Франція
Католицька церква у Франції була важливим інструментом державної влади, при чому і сама намагалася впливати на вироблення державної політики. Особливо помітно це було за ранньої історії Франції (Східнофранкського королівства), коли церква, зацікавлена в подоланні феодальних міжусобиць, почала надавати допомогу королівському двору1.
Духовні феодали брали активну участь у формуванні владних інститутів Французького королівства. Джерела фіксують помітний вплив архієпископа та єпископів (за свідченням монаха-хроніста Реймського монастиря Святого Ремігія — вирішальний) в обранні у 987 р. королем Гуго Капета, який заклав основи династії Капетингів[913] [914]. Процедура виборів та коронування короля проходили у старовинній французькій столиці Реймсі під керівництвом місцевого архієпископа. При цьому зазвичай був присутнім папський легат, який давав формальну згоду від імені папи на обрання короля. Зібрані великі духовні та світські феодали опитувалися кожний окремо згідно з рангом, при цьому спочатку духовні особи. Після опитування дрібні феодали спільно могли схвалити вибір вигуками „volumus”, „laudamus”, „fiat” („бажаємо”, „схвалюємо”, „хай буде так”). Потім проходив обряд посвяти та коронування. Лише за часів Філіпа ІІ Августа (1180—1222 рр.) ця процедура перетворилася на формальну. Про особливий характер взаємин короля з церквою свідчить текст присяги, яку король складав при вступі на трон. Поряд із загальнодержавними зобов’язаннями містилася обіцянка зберігати привілеї церкви та духовенства:„Обіцяю... перед Богом і його святими, що збережу кожному з вас та кожній з ввірених вам церков їхній канонічний привілей та належний їм закон і справедливість; що я буду захищати вас, наскільки тільки зможу, з допомогою Божою, як, згідно з правом, король у своєму королівстві має захищати кожного єпископа і перебуваючи у його віданні церкву.
Я обіцяю також ввіреному мені народу, що забезпечу застосування законів, які складають його право”1. Акт помазання сакралізував королівську владу, ставлячи самого короля над іншими феодалами, виступаючи сувереном божою милістю, завершуючи вибір знаттю монарха2. Така роль церкви давала їй змогу брати активну участь у виробленні та реалізації державної політики.Проводячи соціальний аналіз державної політики Франції, французький медієвіст, професор Сорбонни Ахілл Люшер прийшов до переконливих висновків, що церква підтримувала централізаторські зусилля Капетингів ХІ—ХІІ ст. З початку ХІІ ст. її місце серед прихильників централізації займають міста та дрібні феодали3. На думку ж Марка Блока, вже розпочинаючи з ХІ ст. графства — єпископства не мали надійнішого союзника, ніж королівська влада, співпраця з якою постійно посилювалася4.
У ранній Франції не існувало єдиної церковної організації, як і цілісної системи державного управління. Церковні установи не мали єдиного національного центру та підпорядковувалися папській курії. Однак на Х — першу половину ХІ ст. ці зв’язки були доволі слабкі, зумовлюючи їхню фактичну автономність. Складними були взаємини церковних установ не лише з центральною владою, а й місцевими феодалами. Прагнучи вийти із залежності від місцевих феодалів, архієпископи, єпископи та абати апелювали до королівської влади, відповідно виступаючи її союзниками на місцях. Сеньйориальні права духовних феодалів уважалися регаліями, наданими державою і накладали на них певні обов’язки щодо монарха. Відсутність спадковості церковних посад сприяла збереженню цієї традиції. Попри повільний процес формування державної політики в релігійній сфері її успіхи помітні вже за перших Капетингів. Намагаючись посилити залежність церковних
1 Колесницкий Н. Ф. Феодальное государство (УІ—ХУ вв.): Пособие / Н. Ф. Колесницкий. — М.: Просвещение, 1967. — С. 71—78.
2 Пти-Дюптайи Ш. Феодальная монархия во Франции и в Англии Х—ХІІІ веков [Пер.
с фр., сост. синхронист. табл. и имен. указ. С. П. Моравского] / Ш. Пти-Дюптайи. — М.: Гос. соц.-экон. изд-во, 1938. — С. 22—23.3 Гутнова Е. В. Историография истории средних веков. — С. 153.
4 Блок М. Феодальное общество. — С. 395. установ, королі підпорядкували своєму впливові чотири архієпископські та близько двадцяти єпископських єпархій, в яких вони користувалися доходами у разі вакантності кафедр та визначали кандидатів на церковні посади (канонічні вибори на той час стали носити формальний характер). Із бл. 527 абатств наприкінці Х ст. 32 було під прямим патронатом короля, ще у 16 він ділив владу з іншими світськими та духовними феодалами, а в 4 король сам формально виступав абатом (Сен- Дені, Сен-Мартен де Тур, Сен-Жермен та Сен-Корнейль де Комп’єнь). Окремі королівські абатства розташовувалися поза межами домену, виступаючи, таким чином, центрами та форпостами впливу. Часто допомогу королівській владі надавали прелати тих церков, на які королівська влада безпосередньо не поширювалася1. Право короля призначати чотирьох архієпископів (у Реймсі, Сансі, Турі, Бурзі) і близько двадцяти єпископів давало королівській скарбниці право розпоряджатися прибутками з цих земель після смерті їхніх ієрархів, призначати на вакантні посади своїх висуванців[915] [916]. В окремі періоди стосунки церкви та держави перебували у стані конфронтації. Ці взаємини загострюються з розгортанням на території Франції клюнійського руху і переходом частини церковних установ у пряме підпорядкування папській курії. На перше місце у їхньому внутрішньому розпорядку поверталися саме релігійно-обрядові, а не упралінсько-адміністративні функції. Клюнійська реформа призвела до появи на початок ХІІ ст. першого на Заході монашеського ордену, який об’єднував 1.100 церковних установ, з яких 800 знаходилося на території Франції. Католицька церква стала обмежувати сваволю державних інститутів та окремих феодалів. Наприкінці Х ст. на великих зборах у Південній Франції (у Шарру, Ліможі, Ле-Пюї, Нарбонні) стали проголошувати “Божий мир”, який мав на меті надати гарантії прав найбільш знедоленим чи незахищеним верствам та категоріям феодального суспільства (селянам, купцям, паломникам).
Порушників чекали жорсткі церковні санкції[917].Французькому королю Людовіку VI (1108—1137 рр.) вдалося зміцнити свої позиції у власному домені, розмістивши нові залоги у захоплених замках. Посилення королівської влади продовжив його наступник Людовік VII (1137—1180 рр.). У цей час у Капетингів з’являються суперники. В 1154 р. граф Анжуйський Генріх II Плантагенет став королем Англії. Англійським монархам Анжуйської династії продовжували належати Анжу, Мен, Нормандія, Пуату, Аквітанія. Цей масив перевищував французький королівський домен та відрізав Капетингам вихід до моря. Боротьба загострилася за правління Філіппа II Августа, який скористався непопулярністю Iоанна Безземельного. У 1202 р. Філіпп II оголосив всі володіння !оанна у Франції конфіскованими, і у 1202—1204 рр. завоював Нормандію, перебравши у руки французьких королів нижню течію Сени1.
Зі зміцненням королівської влади на початку XIII ст., у Франції починається наступ на позиції церкви та її землеволодіння. Сферу церковного суду намагаються не лише обмежити справами заповітів, успадкувань і дарувань на користь світського суду. Згідно з королівським розпорядженням, судовий процес вівся у світському суді, якщо клірик вчиняв позов мирянину, поза компетенцією церковного суду залишили позов щодо спірної землі між світськими феодалами, хоча й проданої кліриком; прелатам заборонили тримати збройних слуг для здійснення власної юрисдикції чи скаржитися у римську курію у справах, не пов’язаних з віровченням, інквізиторів позбавили права переслідувати євреїв за лихварство2.
Папство активно намагалося посилити свої позиції у Франції. Це неминуче втягувало католицьку церкву в конфлікт із королівською владою. Відносини органів державної влади із церквою загострюються за перебування на папському престолі Григорія VII (1073-1085 рр.). 16 березня 1074 р. папським Э. Карпантье; предисл. Ж. Ле Гоффа; пер. с фр. М. Некрасова]. — СПб.: Евразия, 2008. — С. 143—144.
1 История средних веков.
— Т I. — С. 317—318.2 Денисова-Хачатурян Н. А. Социально-политические аспекты начальной истории Генеральных Штатов во Франции / Н. А. Денисова-Хачатурян // Европа в средние века: экономика, политика, культура: Сб. ст. [Ред. кол.: З. В. Удальцова (отв. ред.) и др.]. — М.: Наука, 1972. — С. 163. легатом у Францію і Бургундію призначили Гуго де Ді, який почав втручатися у внутрішні справи держави. 10 вересня папа взагалі звернувся з листом до французьких єпископів, прямо звинувативши короля Франції Філіппа І у занепаді країни. Такі дії підривали авторитет монархії. Формалізується роль королівської інвеститури при заміщенні посад церковних ієрархів1. Суперечності між католицькою церквою і королівською владою призвели до накладення Іннокентієм ІІІ у 1200 р. інтердикту на Францію[918] [919].
Нерівномірним було поширення християнства у різних регіонах Франції. Найвпливовіші позиції церква мала у південних районах. Поступово зростає питома вага церковного землеволодіння на півночі. Особливої ваги для держави посилення церкви набуло у районах, які стали територіями освоєння скандинавів і отримали назву Нормандія. У 912 р. їхній вождь Роллон та його соратники прийняли християнство, ознаменувавши розрив зі старою традицією і інтеграцію у соціокультурний простір Франції[920].
Висновки. Королівська влада у Франції надавала активну фінансову та політичну допомогу церкві. На початкових етапах розвитку централізованої держави церква виступала союзником монархів у їхньому прагненні до здолання феодальних міжусобиць. Зі зміцненням економічних та політичних позицій католицизму в Франції та посилення впливу папства органи державної влади здійснють низку кроків щодо посилення державного контролю у конфесійній сфері. Це стосувалося регламентації прав слідчих і судових повноважень церковних інституцій. Католицизм слугував також інструментом інтеграції регіональних еліт.
Список рекомендованої літератури
1. Блок М.
Феодальное общество [Пер. с фр. М. Ю. Кожевниковой] / М. Блок. — М.: Изд-во им. Сабашниковых, 2003. — 504 с.2. Гутнова Е. В. Синтез в области истории права и государства во французской медиевистике второй половины ХІХ века / Е. В. Гутнова // Европа в средние века: экономика, политика, культура: Сб. ст. [Ред. кол.:
З. В. Удальцова (отв. ред.) и др.] — М.: Наука, 1972. — С. 146-160.
3. История Франции. — В 3 т. — Т. 1. [Ред. кол.: А. З. Манфред (отв. ред.) и др.]. — М.: Наука, 1972. — 359 с.
4. История Франции [Под общ. ред. Ж. Карпантье, Ф. Лебрена в сотруднич. с Э. Карпантье; предисл. Ж. Ле Гоффа; пер. с фр. М. Некрасова]. — СПб.: Евразия, 2008. — 607 с.
5. Пти-Дюптайи Ш. Феодальная монархия во Франции и в Англии Х—ХІІІ веков [Пер. с фр., сост. синхронист. табл. и имен. указ. С. П. Моравского] / Ш. Пти- Дюптайи. — М.: Гос. соц.-экон. изд-во, 1938. — 423 с.
Питання для самоконтролю
1. Схарактеризуйте роль церкви як соціального інституту в політичному житті середньовічної Франції.
2. Розкрийте взаємини держави та церкви у середньовічній Франції.
3. Назвіть дослідників релігійних процесів середньовічної Франції.
Теми рефератів
1. Церква у суспільно-політичних процесах Франції.
Теми контрольних (курсових) робіт
1. Роль католицької церкви у становленні французької державності.
2. Взаємини королівської влади і церкви у Франції.