Равеннський екзархат.
Наприкінці 536 р. Велізарій зайняв Рим. Візантійські війська, зайнявши регіон, закріпили тут панування Константинополя. Імператор Юстиніан визнав першість римського папи над іншими священиками держави.
Це підтвердив додатковий закон від 18 березня 545 р. Водночас це визнання, передусім, стосувалося ідеологічної, а не управлінської сфери. До імператорської скарбниці переходять прибутки від папських володіннях у Південній Італії. Згодом імператор скидає з папського престолу Вігілія і рекомендує апокрисарія Пелагія. У супроводі візантійських військ він прибуває до Риму і обирається папою (556—561 рр.). Після його смерті візантійський імператор затверджує положення, згідно якого після обрання папи римським кліром і народом його посвячення мало отримати схвалення імператором. Іоанн ІІІ (561—574 рр.) став першим римським папою обрання якого схвалив візантійський імператор[935]. Після встановлення в більшій частині Італії візантійського панування (555—568 рр.) у Равенні було створено Равеннський екзархат, підпорядкований Константинополю, який фактично ворогував з римськими церковними ієрархами.,,Ворожнеча між церквами грецькою, римською, равеннською” поглиблювала вже наявні конфлікти між остготами-аріанами та католиками. Равеннський екзарх керував Італією як намісник імператора. Після смерті Юстиніана його син і наступник Юстин відкликав Нарсеса і відправив до Італії Лонгіна, який, правлячи з Равенни, завів новий порядок управління, призначаючи у кожну невелику область, зокрема і у Рим, власного правителя — герцога1.Наприкінці VI ст. під владою Візантії залишилися Равеннський екзархат — місцеперебування імператорського намісника, Рим з прилеглою областю (Римський дукат), Південна Італія і Сицилія. Проте її залог не вистачало для захисту італійських міст і сіл від постійних спустошень лангобардськими загонами[936] [937]. Візантійська політика сприяла масовому переселенню до Равеннського екзархату духовних осіб з Греції та Сходу через поступове поширення грецьких церков та василіанських монастирів. Грецькі культові установи мали міцні позиції в Італії. Монастирі василіанського статуту знаходилися у Равенні (святого Духу, святої Марії in Cosmedin, святої Марії Влахернської), Цезареї (святого Лаврентія). Бл. 680 р. екзарх Феодор заснував у Римі грецький монастир святого Феодора. Лише після падіння Равеннського екзархату більша частина монастирів перейшла латинським монахам- бенедиктинцям. У Римі були відомі грецькі монастирі святого Анастасія ad aquas Salvias, святого Савви на Авентині, святого Лавра, святого Еразма, два вірменських монастирі (святого Андрія і так званий Renati), сирійський монастир. В Італії пошановувалися грецькі святі, їхні мощі спеціально доставлялися з Візантії у Рим (папами Пелагієм II і Григогорієм Великим) і Равенну (архіепископом Максиміаном). Церкви, освячені на честь грецьких святих, діяли у Равенні (Деметрія, Георгія, Сергія, Зенона), Римі (Евфімія, Василія, Міни, Косьми, Фоки, Прокопія, Панталеона, Тигріса, Миколи Мирського). Безліч таких церков було і в інших містах Італії. У візантійських володіннях на Апеннінах місцева влада вирізнялася терпимістю до католицького та навіть мусульманського населення. У більшості областей цього регіону церквами управляли єпископи, призначені Римським папою, лише у містах зі значним грецьким населенням перебували грецькі єпископи. Східне духовенство було достатньо авторитетним для того, щоб за підтримки Константинополя проводити своїх представників на єпископські кафедри і на папський престол (папи — греки: Боніфацій III, Іоанн IV, Феодор, Конон, Агафон, Іоанн VI, Иоанн VII; папи — сирійці: Іоанн V, Сергій, Сисінній, Константин). На Латеранському соборі 649 р. велика група грецьких духовних осіб, що постійно мешкали у Римі, подала папі Мартіну I спеціальну петицію, в якій просили перекласти рішення собору грецькою мовою. Грецьке угруповання у Римі почало виробляти власну позицію, хоча й не антипапську, але й не суто провізантійську. Південна Італія стала притулком для грецьких монахів — іконоборників. Серед тимчасових східних іммігрантів були впливові духовні персони — константинопольський патріарх Пірр і антіохійський патріарх Анастасій Синаїт. Грецька церковна імміграція в Італію пережила дві хвилі. Перша хвиля припала на другу половину VI ст. і пояснювалася тими ж причинами, що і світська імміграція. Другу — викликали прийняті у Візантії іконоборницькі едикти, після яких до Італії попрямували іконопошановувачі. Папи Григорій III і Павло I змушені були відкрити в Римі нові василіанські монастирі (святого Хрисогона, святих Стефана і Сильвестра). Якщо перша імміграція виявляла себе опертя візантійського впливу у країні, то наступна, іконопошановувальна, не була такою принаймні до кінця іконоборництва1.