Італія після лангобардського вторгнення.
У квітні 568 р. до Італії на чолі великого племінного союзу германських, сарматських, болгарських племен вдерлися лангобарди. Бургундський хроніст V ст. Марій Авентік пише, що вони рухалися усіма родинами та військом на чолі з Альбоїном[938] [939]. На завойованій території лангобарди конфісковували земельні володіння місцевого населення, не проводячи ніяких поділів, як це робили бургунди та остготи. У захоплених містах вони руйнували церкви, вбивали не лише священиків і знать, а й людей середнього рівня добробуту. Уцілілих римлян лангобарди ділили між собою, а ті мали віддавати третю частину своїх доходів на їхню користь. Репресії продовжувалися після смерті Клефа, наступника Альбоїна. Коли у 594 р., після укладеного миру, лангобарди підійшли до стін Риму, більша частина Північної Італії лежала спустошеною. Папа Григорій І писав про повне руйнування Риму. Лангобардське завоювання зруйнувало централізовану структуру державного управління Італією, створену остготами. Його функції були поділені між герцогами (колишніми племінними вождями), гастальдами (королівськими намісниками), газіндами (дружинниками). Окрім королівства зі столицею у Павії виникли майже незалежні від павійських володарів герцогства Беневент та Салерно, які межували з візантійськими володіннями у Південній Італії. Лангобардське населення мало територіальну автономію1. Арабське джерело „Ахбар аз-заман” („Мухтасар ал-аджаіб”) пише, що „Ал- Іхтарда [лангобарди]... поселилися між ар-Рум [Візантією] та ал-Іфрандж, і їхнє царство обширне, і у їхньої держави високе становище, і у них є багаточисельні міста. Більшість їх зараз християни, і серед них є ті, у кого немає релігії; вони воюють з ал-Іфрандж та ас-Сакаліба, які живуть по сусідству з ними та тиснуть їх. Їхній одяг такий же, як і одяг ар-Рум, і серед них є такі, які спалюють себе”2. Нашестя лангобардів, які закріпилися у північних районах Італії, ослабило позиції церкви. Вибори єпископами мешканцями діоцеза потребували схвалення короля. Згодом ця процедура перетворюється у схвалення загалом представленого єпископа, що посилювало контроль держави 1 Голенищев-Кутузов И. Н. Средневековая латинская литература Италии / И. Н. Голенищев-Кутузов. — М.: Наука, 1972. — С. 130—132; НорвичД. Нормандцы в Сицилии. — С.22. 2Крюков В. Г. Сообщения анонимного автора „Ахбар аз-заман” („Мухтасар ал-аджаиб”) о народах Европы / В. Г. Крюков // Древнейшие государства на территории СССР: Материалы и исследования: 1981 [Отв. ред. Т В. Пашуто]. — М.: Наука, 1983. - С. 202-203. за церквою. Мешканці громади брали участь у призначенні пресвітерів та управлінні церковним майном1. За правління Ліутпранда (712—744 рр.) лангобарди знову зробили спробу підпорядкувати весь Апеннінський півострів. Ліупранд підкорив герцогів Сполето та Беневента, захопив Равенну. Прагнучи ослабити вплив герцогів, він здійснив широкі роздачі землі церкві, які ослабили центральну владу. Формування папської державності. Папа Лев (440—461 рр.) проголосив, що йому мають підкорятися інші єпископи. Посиленню влади папства сприяла слабкість равеннського екзарха, зростання церковних землеволодінь. Опорою папської влади стали поширені в Італії монастирі[940] [941]. Водночас позиція готських правителів півострова і конфлікт зі Східною церквою заважали становленню папської державності. Папі Гормізду вдалося досягнути угоди з Візантійською церквою (514—523рр.) і, закріплюючи ці успіхи, папа Іоанн І (514— 523 рр.) брав участь у коронуванні імператора Юстиніана[942]. Обраний у 590 р. папою, замість померлого від чуми Пелагія ІІ, Григорій бере на себе повноваження світського та духовного правителя. В епітафії Григорія названо consul Dei (консул Божий), самже він говорив, що не знає яким правителем себе вважати — світським чи духовним. Папа керував обороною держави (захистом Неаполя, Південної Італії, Сардинії, Корсики та Сицилії, де знаходилися патримонії (маєтки) церкви, які забезпечували її продовольством та стали основою її могутності), забезпечував війська платнею, організував міську міліцію, втручався у права екзархів і військових трибунів, вів активну дипломатичну діяльність, перемовини з лангобардами щодо викупу полонених та укладення миру1. Папа Григорій ІІІ (731—741 рр.) змушений був у 739 р. звернутися за допомогою до майордома франкського королівського двору Карла Мартелла. Однак Карл відмовився через союзні відносини з лангобардами. Зі смертю короля Ліутпранда становище пап полегшилося, однак за правління короля Айстульфа (749—756 рр.) лангобарди поновили натиск і папи Захарій (741—752 рр.) та Стефан (752—757 рр.) стали шукати допомоги у франків[946]. У 755 р. Айстульф під тиском франкського короля Піпіна Короткого, який взяв у облогу Павію, дав клятву і надав сорок заручників як гарантію прав римської церкви[947]. Після розпаду імперії Карла Великого Італія перетворилася на поле боротьби між сусідніми державами (Німеччиною, Візантією, Францією, бургундами, угорцями, арабами) і великими феодалами усередині регіону (маркграфами Фріуля та Івреї, герцогами Сполето). Це зумовило строкатий (мережевий) характер адміністративно-територіальних одиниць, часту зміну володарів та управлінських традицій місцевих еліт (лангобардської, франкської, норманської). Утворення папської держави зміцнило позиції церкви. Поза її межами зростає церковне землеволодіння, особливо у УІІІ— ІХ ст. з’являються великі монастирські маєтки, у залежність від церкви потрапляють дрібні феодали. Попри певний занепад монастирів у Х ст., влада єпископів у Північній Італії посилилася. Початок цьому поклав Карл Великий, надаючи адміністративні функції єпископам на захопленій території. Витіснивши каролінзьких графів, вони стають сеньйорами багатьох міст та сільських районів, спираючись на імунітетні права своїх володінь1. Рис.65. Італія на 1050 р. Церква у суспільно-політичних процесах ХІ — початку ХІІІ ст. Церква прагнула контролювати суспільно-політичне та економічне життя тих районів Італії, які не увійшли до складу Папської держави. У Південній Італії, звільненій з-під 1 История средних веков. — Т І. — С. 170. влади арабських емірів, відновлення позицій християнства супроводжувалося витісненням ісламізовного населення. Після висадки на Сицилії в 1041 р., нормани зробили спробу налагодити конструктивні взаємини з місцевим католицьким духовенством. Церкві було передано міста Катанія, Монреале, Каструм, Адерно. Безконтрольна влада церкви встановилася у єпископальних містах, таких як Чефалу. Король Роджер ІІ надав місцевому єпископу право суду над міщанами1. Королівський двір Фрідріха ІІ у Південній Італії вирізнявся лояльністю щодо інших релігій та конфесій. Проти цієї політики виступило італійське католицьке духовенство. Одним з натхненників пропаганди проти Фрідріха ІІ став калабрійський абат Іоахім Флорський (1130—1202 або 1205 рр.). Його вчення про Третє царство — царство духу, яке наблизилося, щоб встановити мир на землі, оновити та очистити церкву, зробити непотрібною її ієрархію, поширилося серед францисканців. У 1255 р., вже після смерті розробника, папа засудив це вчення[948] [949]. Конфлікти між церквою та суспільством в Італії простежуються задовго до ХІ ст. Цьому сприяло посилення адміністративних повноважень єпископів (окремі з них набули графських титулів, виступали в ролі посланців імператора, контролювали зовнішні зв’язки міста, карбування монети і торгівлю). Так імунітетні привілеї імператора Беренгарія І єпископу Мантуї 894 р. застерігали право контролю церковного ієрарха над карбування монети у місті, привілеї Кремоні — право єпископа щодо контролю над міським ринком. Зростання економічних ресурсів та політичних прав дало можливість духовним можновладцям перейти у наступ на самоврядування міських громад. В 790 р. мешканці П’яченци звернулися до Піпіна з проханням визнання їх колективних прав повз єпископа. Це прохання правитель залишив без задоволення, хоч визнав законність існування міської асамблеї. В 818 р. спалахнула суперечка громади Верони з єпископом стосовно спільної участі у відновленні стін міста. Вони знову були відбудовані спільними зусиллями єпископа і громади в 904 р. У дипломі Лотаря єпископу Мантуї від 945 р. з підтвердженням права карбу монети церковний сановник виступає поряд з міською радою1. У самій церкві наростало розуміння нагальності змін у церковній організації та її місці у суспільно- політичних процесах. У 1062 р. монах абатства Сан-Міньято Джованні Гуальберті очолив рух мешканців Флоренції під гаслами церковної реформи. Узимку 1068 р. спалахнуло повстання міщан проти єпископа, звинуваченого у симонії. Посередником у конфлікті папа Александр ІІ призначив Петра Даміані, який звернувся з посланням „dilectis in Cristo civibus florentinus”. Духовенство та міщанство розкололися на два табори. При цьому єпископ П’єтро Медзобарба спирався на верхівку кліру і велику феодальну знать[950] [951]. Посилюються суперечності політичного і економічного характеру. Так, у 1158 р. консули Мілана розглядали спір між комуною Велате та архіпресвітером церкви Святої Марії дель Монте Вілате щодо лісу Черрето, лісових лук, лісів Гаціо. Архіпресвітер зберіг свої права у Гаціо, однак 2/3 лісу визнали комунальними. У 1174 р. розглядалася скарга між комуною Белладжіо та монастирем Святого Амвросія. Абат монастиря, посилаючись на грамоту Оттона ІІІ від 998 р., вимагав від комуни відновити права possessio et dominium селян Лемонте і Чивенни, залежних від монастиря, на луки і пасовища, які знаходися у її володіннях. Консули Комо стали на користь сільської комуни. Абат змушений був виплачувати чинш за користування лук і пасовищ селянами Лемонте і Чивенни. Згодом ломбардські правителі переглянули справу на користь духовних феодалів. Світські інстанції ставали на бік духовних феодалів у боротьбі з громадами. Так, консули Мілана винесли рішення на користь церкви Святого Олександра в Бергамо у супечці з мешканцями громади з Калюско Суперіоре. Каноніки, посилаючись на звичай, вимагали від мешканців Калюско Суперіоре сплачувати з кожного двору по 6 денаріїв на рік, надавати сіно, курей, вина, нести транспортну та інших панщинні повинності. Консули Пізи встали на бік пізанського архієпископа, який вимагав зберегти його судову владу над громадою у Віко1. Імператор Конрад ІІ став у 1032 р. на сторону єпископа Кремона, вигнаного з міста громадою. Внаслідок конфлікту з громадою 897 — 899 рр., мешканці Туріна вигнали з міста єпископа Аммоло. Боротьба міланців проти єпископа Ландульфа призвела до позбавлення його влади та вигнання з міста в 890 р.[952] [953]. Політичну партію прихильників імперії, гібеллінів, у італійських містах очолив сам імператор. Номінальним лідером їхніх суперників, гвельфів, вважався папа римський. Гібелліни отримали свою назву від назви родового замку Гогенштауфенів, які стали імператорами, Вайблінген. Гвельфи отримали назву від герцогського роду Вельфів, противників Гогенштауфенів. 8 червня 1201 р. Оттон пішов на компроміс з папством, оприлюднивши у Нейссе заяву (так звану „Нейсську капітуляцію”), якою визнавав кордони Церковної (Папської) області — світської держави пап, які охоплювали землі від Радикафані до Чепрано, Екзархат, Пентаполіс, марку Анкону, Матільдінські маєтки і графство Бріттеноро. Оттон поклявся зберегти за церквою Сицилію[954]. Боротьба за владу між державою та церквою розколола італійське суспільство ХІ ст. на прихильників імператора та папи. Перед цим, на межі Х і ХІ ст., Лео з Верчеллі (бл. 965— 1026 рр.) міг ще бути „єпископом імперії”, не порушуючи вірності папському Риму. У поемі „Про папу Григорія та Оттона Августа” він оспівував союз між двома провідними політичними силами, прославляючи відновлення слави Римської імперії за Оттона ІІІ. Наприкінці ХІ ст. Рангерій з Лукки (помер у 1112 р.) обстоював незалежність папської політики, особливо у питанні інвеститури. Визначний письменник Італії ХІ ст. Петро Даміані (1007—1072 рр.) став відомим завдяки власній підтримці Григорія VH та участі в його реформах1.
