Початок Римської держави.

«Біля часів походу Олександра греки почали говорити про новий войовничий нарід на заході: це були римляне в Італії.

Стародавня Так само як і Балканський півострів, Італія від-

Італія.

Таким чином, по Італії лекше переходити, ніж по Греції, і країна не так роз’єднана горами, як Греція. Але зате Італія не має такого міцного захисту, як південна частина Балканського півострова. Альпи, правда, складають високий мур, але до них легко підійти з півночі, де спади похилі, тоді як, навпаки, з півдня захищати кручі важко. Через це з-за Альп в Італію не раз проривалися войовничі дикі племена, особливо галли, які захопили рівнину річки По. В Італії'можна з більшим успіхом, ніж у Греції, обробляти землю, розводити сади. Сама країна може

прогодувати більше народу, ніж Греція, населенню Італії довго не треба було шукати харчів за морем. Тому „населення Італії відзначалося великою прихильністю до старовини й не було таким підприємливим, як греки. ■

Італія тепер не має лісів; клімат її сухий; її головні рослини— виноград, риж, кукуруза, південні овочі;, є цукрова тростина, бавовна, пальми. Крім винограду, всі ці рослини були привезені до Італії не що давно: більшість з них пересадили араби, років за 900 до наших часів. Дві тисячі років тому, у часи римлян, Італія мала зовсім инший вигляд.

Разом з цим море в Італії не таке привітне, як у Греції. Тільки на півдні Таренська затока має досить гарних бухт, близько яких і осіли грецькі колоністи. Східне Адріатичне море неспокійне й не має гаванів. Тут чужоземні кораблі майже не з’являлися; народці, що жили вздовж Апенін близько Адріатики, не знали мореплавства, всіма своїми думками тягнули до Заходу. Головне життя Італії клекотіло на більш доступному з моря березі західнього, Тіренського, моря. Тут у середині дуги, ство­реної Апенінами, були врожайні, густо оселені округи,—-Етрурія (країна етрусків), Лацій (країна латинів) і Кампанія. Біля захід­нього берегу Італії лежать і острови, Корсіка, Сардінія, Сіцілія, на яких спинялися при переїздах до чужих країн. Тут почалася торгівля з чужинцями, греками та картагенянами. Відци потім вирушили морем самі краяне Італії. Нарешті, у тій-же західній стороні виникла римська громада, що об’єднала всю Італію й завоювала Середземноморський край.

Через це виходить, що Італія дивиться на Захід в той час, як Греція—на Схід. Греки одержували зі сходу більше товарів і відомостів; греків більше переселилося на схід, ніж на захід від батьківщини. Краян Італії навпаки довго цікавили країни, що були на захід від них, Іспанія, Франція, північно-західня Африка; тільки після завоювання західньої частини Середземного моря вони звернули увагу на країни Сходу.

Початок 3 західніх племен найперші відзначилися мор- Риму. ською торгівлею етруски або туски (відїх імени країна й тепер зветься Тосканою). Біля часів ІІізі- страта атепського етруски, в союзі з картагенянами, розбили

велику флоту греків і прогнали грецьких купців з Тіренського моря. Етруски захопили берегові місця в Лації та Кампанії, один час їм підлягав і Рим, головне оселення латинів па нижній течії Тибра (заснування Риму 754 р. до X.). Але Рим швидко скинув панування етрусків, об’єднав латинів у союз і взяв на себе обов’язок охороняти їх з моря. Римляне"склали угоду з могутньою морською державою заходу Картагеною; кар- тагеняне зобов’язалися не нападати на береги Італії й не буду­вати тут кріпостів; з свого боку римляне пообіцяли не турбу­вати Африку та иніпі володіння Картагени, а тільки мирно довозити свої товари до Сіцілії та Сардінії, де були ринки картагенян. ^v

Про початок своєї громади римляне не могли сказати нічого певного. Вони оповідали лише міти, які виявляють войовничий характер народу.

За фундаторів Риму вважалися брати-близшоки, діти бога Марса, Ромул і Рем, яких покинула матір і вигодувала дика вовчиця. Місто Рим збудоване на крові: брати посварилися, і Ромул убив Рема. Цікавий ще один переказ. Одного разу мусили вирішити суперечку з латинським містом Альбою поєдинком між трьома братами Гораціями проти трох братів Куріаціїв. Після бою зали­шився живим тільки один з Гораціїв, який забив всіх трох Куріаціїв; коли він вертався додому, то зустрів свою сестру; вона плакала за забитим Куріацієм, її нареченим; переможець мечем заколов, її.

Те, що ми знаємо про старі звичаї римлян, від­повідає їхнім оповіданням. У них довго в жертву богам приносили людей; під час повіді Тибру ки­дали людей у річку, щоб змилосердився її бог; коли траплялися землетруси, і тріскалася земля, закопу­вали кількох людей в жертву страшним підзем­ним богам.

Довгий час заховува­

лися в Римі старовинні судові звичаї, які нагадували розправу; ворога можна було силою притягти до суду або захопити в нього яку завгодно річ, щоб примусити його відповідати на суді; кре­дитор міг схопити довжника, який не має чим платити, пока­зати його судові, а потім забрати в неволю або скарати; до­вжника виставляли на площі й запитували, чи не поручиться за нього хто-небудь: коли ніхто не озивався, позичальники мо­гли позбавити життя довжника і, як говорив старовинний зви­чай, поділити його тіло між собою.

сяги, цього було досить, щоб йому присудили річ, ЯКОЇ ВІН домагався. Батько в сім’ї мав необмежену владу; жінка й діти нарівні з невільниками та худобою складали його майно (все ра­зом, що було під його рукою, звалося фамілія (сім’я), сам господар був „батько фамілії"), він міг прийняти свою народ­жену дитину й не прийняти, тоб-то звеліти викинути; міг по­збавити сина спадщини. Жінка була в повній волі свого чоло­віка, а після його смерти підлягала свойому старшому синові, який заступав місце батька. '

Віра рим- Римляне не мали світлих і живих богів, як греки, лян. Назви де-яких богів взято від людських дій; малу дитину вчать ходити, кричати й говорити особливі боги зойку, руху й мови; двері домів та ворота міста охороняє бог—Відмикатель (Янус). Єсть богина Вірність, бог—Держатель слова і т. ин. Головна сила в бога войовника, Марса, та у вели­кого батька Юпітера. Богам служили товариства жерців. На жер­ців та ворожбитів обірали людей, які розуміли мову богів; її можна було чути в .тьоті та зойках птиць,'бачити у блискавках, у особливих ознаках на требухах тварин.

На думку римлян, між людьми й богом складена умова: коли люде виконують всі найменші обряди, бог мусить їм допомагати; коли він не допомагає, значить, що-небудь забули або не так зробили. Треба пильно стежити за всім: коли приносити в жертву вино й забути промовити: „прийми вино, яке я тобі жертвую", бог може подумати, що йому пообіцяно все вино, що є в льоху, і тоді доведеться все віддавати. Але люде також можуть викори- стувати всякий пропуск в умові, або тлумачити його на свою користь. Наприклад, коли по обряду належало принести в жертву яку-небудь незвичайну тварину, а її було важко дістати, вилі­плювали її з кости або воску й приносили богові.

Можна було переманити бога на свій бік, коли він помагав ворогові; під час облоги міста треба було тільки довідатись про ім’я бога, якого краяне ховали від чужих, і помолитися цим ім’ям.

Велике значіння мало ворожіння, без якого не починали важ­ливої справи. Перед початком війни, заснування міста, обранням начальників жерці молилися й ворожили серед святого чотирі- кутника. Своїм жезлом з карлючкою ворожбит проводив дві лінії, з півночі І на південь, і зі сходу на захід, .у вигляді хреста, і становився по середині обличчям на південь. Небо над собою він у думці також поділяв такими лініями. Ознаки ліворуч від себе він рахував сприятливими, праворуч—злими. Коли знаки були зл\ ворожбит говорив народові, або його ватажкам: „до другого

— Ill —

дня“. Це означало, що зі справою треба було почекати, або зовсім облишити її. Коли ознаки були сприятливі, ворожбит вимагав повноі тиші; потім він дивився на небо і чекав відповіді богів на питання.

Військовий табор у дорозі або нове місто освячували по тому-ж звичаю. Ворожбити тут становилися землемірами. По борознах, які вони проорювали при заснуванні, коли просили допомоги богів, розміщувалися головні вулиці міста або табору. На роздо­ріжжі в таборі становився вівтар, перед ним шатро вождя, а навколо—місце збору вояків, у місті-ж улаштовували велику базарну площу, фору м. Всяка справа у римлян починалася з ворожіння. Головні жерці (понтифіки) ворожили наперед на цілий рік і визначали дні, в які можна й не можна розпочинати діло; з цього й складався старовинний календар римлян.

Старовинний Спочатку в Римі були царі, як у Греції за. часів устрій рим- Гомера. Вони радилися з сенатом (тоб-то зібранням лян. старіших). Переказ каже, що нарід вигнав остан­нього царя Тарквінія Гордого за його жорстоке пра­вління (правдоподібно, що римляне перейняли в греків це опо­відання, через те, що й рік скинення Тарквінія—510—припадає на рік вигнання Гіппія з Атен).

Городяне озброювалися на свій кошт, як хто міг. У першому розряді були багаті й заможні: їх служба на коні або у важкому озброєнні, в бою напереді, була найважливішою й найпочеснішою. У кого не було землі, той через бідність не служив у строю, а йшов за вояками, як музика або ремесник. Коли довідувалися, що городянин вдіяв ганебний вчинок, його виключали з розрядів; тоді він виплачував штрафні гроші й не мав голосу на зібранні війська.

У найважливіших справах, коли треба було вирішати питання війни, або обрання консулів, скликалися всі городяне-вояки. Це зібрання не походило на грецькі народні зібрання. Збіралися на звук військової сурми за містом, на Марсовому полі, тоб-то на площі для військових вправ. На горбу становили військовий прапор. Вояки приходили озброєні і ставали, як у війську, сотнями, кожна сотня (центурія) зі своїм значком* і з сотником на чолі. Про­мов і суперечок тут не було. Консул питав, чи згодні воювати, чи ні; на випадок виборів він сам визначав кандидатів, цеб-то тих людей, яких можна обірати (кандидат значить одягнений у біле вбрання, яке виділяло його з решти). Зразу відповідали сотні вищих класів, ц. т. кіннота і важко озброєні піші вояки; коли вони між собою були згодні, справу вважалося вирішеною;

тоді решту сотень уже не запитували. Все відбувалося наче на параді, в суворому військовому порядкові.

. Спочатку справами керували, як за старих часів у Греції, родовиті, багаті люде (патриції); їх оточували иноді слуги’ кріпаки, ремісники та дрібні торговці, які віддалися під їхню охорону (клієнти). Патриціянські роди з підлеглим.їм народом були дуже численні. Напр., одного разу рід Фабіїв власними силами и на власну відповідальність розпочав війну з етруським містом Вейї; в бою всі Фабії загинули, усього 306 чолов., крім одного, що залишився продовжувати рід. Серед патриціїв були люде з инших округ, приваблені силою та успіхами римської громади; так, з гірної місцевости Сабіни, на верховинах Тибру, переселився до Риму Аппій Клавдій з усім своїм родом і клієн­тами. Голови патриціянських семей складали сенат, і тільки зсеред них можна було обірати консулів, жерців та инших уря­дових осіб.

Решта вільних людей, що приєдналися до Риму, звалася плебеями. Більшість їх складали хлібороби й скотарі, краяне латинських та сабинських містечок та сел. Плебеї перебували в гірших умовах, ніж патриції. Вони приходили до міста на свята, коли був базар, для того, щоб купити потрібні речі й продати свої вироби. Судитися з патриціями було важко; патриції брали гору, приводили з собою численних родичів та клієнтів, що були в них свідками; крім того не легко було простій людині вивчити слова присяги й не сплутатися в них. Особливо терпіли плебеї від того, що патриції через жерців керували народніми зібран­нями: від жерців залежало призначати такі дні, коли селянам було незручно приходити до міста; жерці могли оголосити, що чоловік, якого нарід обрав на начальника, не до вподоби богам, і вибори касувалися. .

Через це плебеї почали обірати зпоміж себе трибунів, що приходили в суд захищати плебеїв, ручилися за довжників або за тих плебеїв, яких має, з наказу консула, схопити ліктор. Трибуни відзначалися від урядових осіб Риму тим, що не під­лягали консулам; вони були остільки відважні, що бралися ви­словлювати від імени плебеїв бажання всього народу.

і

Війна рим- “ Недалеко від Риму на другому березі Тибра сто- лян і зміна яло етруське місто Вейї, старовинний суперник ри- внутрішньо- млян. Біля часів занепаду атенської держави рим- го устрою, ляне почали облогу Вей, яка тяглася 10 років. Про 4Q0-300 р. р. цю війну до нас дійшли тільки перекази. Переміг ' до X. диктатор (ц. т один головний начальник замісць двох консулів) Камілл, через те, що він якимось чудом прийшов у храм богині - покровительки Вей, ІОнони, і переманив її на свій бік.

Вейї було спалено; громадян було продано в рабство; Камілл бережно переніс статую Юнони до Риму, щоб добути своїй країні її благословенну силу. Камілл перший в’їхав з т р і у м ф о м на

Капітолій (укріплений горб всередині Риму, подібний до акро­полю в Атенах) на колесниці, запряженій 4 білими кіньми.

Після цього успіху Рим пережив тяжку біду. З півночі з-за Апенін прийшли численні орди галлів, розбили римське військо й забрали Рим. Не здався тільки Капітолій, але римляне мусили заплатити 1000 фунтів золота викупу. Через те, що варвари не могли вдержатися біля берегів моря, їх вдалося потім одтіснити на північ. Гальський похід змусив римлян насамперед збудувати круг міста великі мури; Рим зробився неприступною кріпостю. Поволі вони відновили своє панування в середній частині піво­строву. Біля часів походу Олександра на схід почалися важливі для римлян Самнітські війни.

Самніти були войовничі гірняки й жили на півдні від ла­тинів, поруч з Кампанією. На них, як на чудових вояків, був скрізь попит; наймали на службу самнітів і картагеняне, і Діо- нісій сіракузький. Самніти хотіли захопити велике торговельне місто Кампанії Капую, що стояла недалеко Неаполя. Боячись самнітян,' капуанці склали союз з Римом: два найбільші міста Італії об’єдналися в одну громаду. На боротьбу з самнітами за Кампанію римляне мусили кинути велику силу. Не раз вони терпіли великі поразки. Одного разу самнітський віждь Понцій запер римське військо, з обома консулами на чолі, в Кавдінській ущелині, римляне здалися й мусили пройти під ярмом, ц. т. напіводягнені, наче раби, зігнувшись, проповзти під встромле- леними в землю списами.

Війна провадилася з надзвичайною жорстокістю. Коли рим­лянам пощастило перемогти Понція й полонити самнітського героя, його провели закованого в ланцюги за колесницею тріум­фатора й задушили. Перед великим рішучим боєм самніти спов­нили страшний обряд: в закритий шатер вводили поодинці вояків і примушували їх давати клятьбу непримиренної крівавої боротьби; тих, що відмовлялися присягати, тут-же забивали, іі це рахувалося жертвою богам помсти. При всій своїй відвазі самніти були роз’єднані й не мали такої неприступної укріпле­ної столиці, як Рим; через це Кампанія залишилася римлянам, а самнітів відтіснили в гори.

Тяжка війна примусила правителів Риму зробити не мало поступок вояцтву. Довелося встановити платню воякам; крім того після вдалих походів між ними почали розподіляти здобич. Для того, щоб вирахувати, скільки належить кожному, склали докладні списки громадян; окремому вельможі, ц е н з о р о в і, до­ручили управління скарбницею й розподіл нагород. У пере­можених відбірали частину землі й роздавали її ветеранам, ц. т. заслуженим воякам. Військо розуміло, чим воно є для пра­вителів. Плебеї не раз давали почувати патриціям своє значіння в громаді. Також з патриціїв виділялися честолюбні люде, які, на зразок грецьких тиранів, намагалася вподобатися народові й пошкодити аристократії. Таким був Аппій Клавдій, що в 312 р. став цензором. Він з'єднав Рим з Капуею гарною буркованою

дорогою і збудував для Риму великий акведук (водопровід) Для того, іцоб принизити патриціїв, Аппій Клавдій записав у список сенаторів синів вільновідгіущенних (ц. т. колишніх рабів). Один з його власних вільновідпущенних, Флавій, відкрив наро­дові ті хитрощі, за допомогою яких жерці міняли свята не на користь плебеїв, а також виставив па форумі тексти судових, присяг, що зберігалися у патриціїв.

На чолі плебеїв виступили трибуни, що почали домагатися зрівняння прав простого народу з аристократією. Згідно пере­казу плебеї десять років по черзі обірали трибунами Ліцінія й Секстія, які поклялися не поступатися, поки патриції не до­пустять їх до консульства; нарешті Секстій зробився консулом. Після цього трибуни вибороли для плебеїв право бути жерцями.

Трибуни тепер мали в державі нову силу. Вони почали збі- рати нарід на окремі сходи, на яких плебеї ставали не по озбро­єнню, а по волостях (трибах); у кожному відділі разом пода- давали "голос сусіди, які добре знали один одного, і тут не було особливих почесних відділів, голос яких міг-би переважати решту. Влада мимоволі мусила приймати до відому плебісці- ти, ц. т. постанови плебейських сходів, передані трибунами до сенату та консулів. Мало того: трибунів допустили в сенат, де вони сідали окремо від решти членів зібрання. Коли трибуни вважали, що постанова влади не корисна народові, вони могли покласти заборону на всі справи і навіть запечатати скарбницю, поки сенат не скасує свою постанову.

Серед плебеїв визначилися свої видатні люде. Ті плебеї, яким щастило зайняти посади, становилися сенаторами нарівні з па­триціями; вони збірали навколо себе родичів і клієнтів, і, таким чином, нові плебейські роди приєдналися до старих патри- ціянських.

Римляне тепер могли сказати, що в них всі громадяне мають однакові права, що кожен може дійти до якого хоче становища. Держава називалася республіка (громадська справа) рим­лян. Але їхній устрій не можна було назвати демократичним. У народніх зібраннях не було обговорення та суперечок, не ви­ходили промовці з серед громадян; консули та трибуни тільки вичитували народові свої пропозиції, а збори говорили „так⁶ або „ні“.

Завоювання Після перемоги над самнітами Рим зробився най-

Iталії. сильнішою громадою Італії. Римляне забрали собі

кращу частину західнього берега і цим наче від­різали вихід до моря всім иншим народцям півострову. Спільна небезпека об’єднала всіх ображених: повстали самніти, до них приєдналися етруски, потім колишні союзники Риму, сабіни, і, нарешті, галли. Цю велику війну щасливо для Риму закінчив Курій Дентат, один з плебеїв, що пройшов в число урядових фа­мілій (290 р.). Всі племена, за винятком кількох грецьких громад па півдні, піддалися Риму.

Римляне оригінально влаштували своє панування. Земля, що належала римській громаді (римське поле), була на рівнинах та берегах західнього боку півострова, а крім того тяглася смугою впоперек -від йТіренського моря до Адріатичного; ця поперечна смуга римських земель роз’єднувала північних і південних іта- ліків і забезпечувала Римові панування над ними. У межах рим- сього поля всі вільні люде вважалися римськими громадя­нами. Не всі громадяне І користувалися однаковим правом; ті, яких пізніше прийняли до складу римської громади, напр„ го- родяне Капуї, не могли брати участи в римських народніх зібраннях.

Поперечний розріз римської військової дороги.

Всі инші народі Риму зробилися союзниками народу римського. Римляне не втручалися в їхні внутрішні справи; міста та округи союзників самоврядувалися по своїх старих звичаях, обірали своїх начальників і суддів, мали свої ради найстарших. Римляне вимагали від

них лише військової служби, приєд­нували їхні загони до свого війська. Союзникам було заборонено скла­дати умови поміж собою; вони му­сили поодинці зноситися тільки з Римом. Головні підвалини римсь­кого панування полягали в прин- ціпі „розділяй і володій". Для того, щоб мати нагляд за союзниками й тримати їх в остраху, римляне заснували по всій Італії військо­ві колоні ї; це були кріпости, ^а яких залоги одержували гарні ділянки землі: від Риму до ко­лоній було прокладено військові дороги, по яких хутко пересува­лося військо, перевозилося війсь­кове знаряддя та пошта. Ці дороги до цього часу залишаються ^удом інженірної вмілости: щоб зробити їх прямішими, римляне будували мости через долини, на болотних місцях викладали кам’яні фундамен­ти, укріпляли боки на схилах

величезними мурами, прорізували тунелі через гори. Саму до­рогу, щоб була міцнішою, будувалося, як мур; у рів майже в сажень глибини, клали щільно приладнане каміння, а на верх клали великі рівні плити.

План римського табору аб і вг- дві головні вулиці, вздож линій хреста, проведених одразу воро- жієм, 1—вівтар, 2—шатро вождя. З—базар, 4—скарбниця, 5—стар­шини, 6 та 7—кіннота та піше військо римлян, 8—союзники, 9 і 10—добірне та помічне військо.

У війнах з галлами, самнітами та иншими народами римляне виробили свою військову вмілість; у кожного супротивника вони перейняли яку-небудь вправу, або, невідому" їм до того часу зброю. Особливо цікавим був їхній звичай будувати укріплений табор з ровом, насипом, муром і бойницями. Табор давав воякам непереможний захист, коли вони були оточені ворогом. Вояки самі виконували інженірні та землекопні роботи; через це вони несли з собою в поході, крім зброї, струменти й кілки.

Найсильнішим між незалежними грецькими громадами на півдні було багате торговельне місто Тарент. Одного разу та- рентийці, що сиділи в свойому відкритому до моря театрі, по­’ бачили римську військову флоту, яка нахабно в’їхала в їхню гавань; негайно вони сіли на свої трієри й потопили римські кораблі. Але в них не було сили провадити боротьбу з Римом на суходолі, і через це вони запросили до себе на службу епірського царя Пірра, родича Олек­сандра Македонського (Епір на захід від Тес- салїї, біля Адріатичного моря). Пірр привів до Італії македонську фалангу, тессалійську кін­ноту та 20 бойвих слонів. У першому бою Пірр переміг римські легіони, де-які з союз­ників римських відпали й приєдналися до нього. Але-ж римляне билися так уперто, що Пірр сам запропонував їм мир з умовою недоторка- ности Таренту. Його посол, грецький оратор Кі- нетас,'переконав своєю промовою більшість се­нату. Але проти замирення з царем несподівано почав говорити відомий цензор Аппій Клавдій, тепер сліпий дід; він зазначив, що ніколи рим­ляне не складали умов з ворогом, поки той' стоїть на їхній землі. Під впливом цих слів сенат відмовив Піррові. Далі щастя відсахнулося від Пірра. Він захотій завоювати Сіцілію, але був розбитий там картагецянами. Тим часом римляне по­вернули загублені землі в Італії. На чолі їх знову був старий досвідчений, вояка Курій Дентат. Римляне потім оповідали, бу- цім-то Пірр пробував підкупити Курія; але царські посли були вражені, коли'побачили в халупі перед вогнищем бідно одягне­ного діда, що сидів на стільчику й варив собі вечерю з ріпи; коли Курій побачив дарунки, він сказав: „краще мені панувати над багатими, ніж бути самому багатим".

Курій розбив Пірра й примусив його вернутися до Греції (р. 272). Тепер Римська держава простяглася на ввесь півострів, від північного закруту Апенінського кряжу до Іонійського моря та Мессинської протоки, що відділяла Італію від Сіцілії; рим­ляне щільно підійшлп до земель великої Картагенської держави.