Руїна.

Після смерти Богдана Хмельницького настала на Україні вельми сумна доба, котру нарід дуже влучно назнаменував наз­вою “руїни”. Між українським народом настав великий зако­лот якраз тодї, коли треба було упорядкувати справи в краю.

Друга партія, чисто народна, складала ся з поспільства (селян) і біднїйших козаків і не згоджувала ся з шляхецькими порядками, але не вміла ясно висловити, чого вона бажає, який лад її потрібний. Не знаючи як і що зробити, віддає ся своїм проводирам, але й сї не вміють поставити ясно справи і зма­гають так само до утвореня привілейованого стану, лише не з підмогою Польщі а Московщини. Отеє початок того шля- хецького стану на Україні, що витворив ся з підмогою Москов­щини з назвою дворянства.

Серед боротьби між сими двома партіями проявляє ся се погане змаганє, яке буває в політично слабо розвитій суспіль- ности, що боротьба не ведеть ся о громадські і державні спра­ви, а між одиницями про особисті користи. Самолюбні потяги мають отже перевагу над громадськими справами.

Перша партія (прихильників Польщі), намагае ся переве­сти вибір гетьмана і завести з Польщею такі зносини, щоби для України забезпечити сяку-таку самоуправу. Друга, на­родна партія, не хоче признавати гетьмана, вибраного тамтою,

Гетьман Іван Виговський.

вибирає собі иншого і звертає ся до московського царя о вій­ськову підмогу. Цар радо посилає військо на підмогу, але ко- ристує ся сею нагодою, щоби помалу знищити Переяславську умову (зроблену з Хмельницьким) і обмежити самоуправу України. Скілько разів приходило до вибору гетьмана, вири­нали трудности, бо в переяславській умові не було виразно заз­начено хто має право вибирати гетьмана. Ce право належало ся нібито всему народови, але в умові не висловлено виразно, з кого має складати ся така народна рада. Через те по смерти Хмельницького вибирають гетьманів на ріжних радах, часом вибирано гетьмана на раді козацької старшини, деколи на ко­зацькій військовій раді (звичайно підчас походів), а инодї знов на чорній раді, на котрій збирав ся весь нарід. Очивидно, се було неможливо, щоби весь нарід зібрав ся, а сходили ся на таку раду не лише козаки, але й міщани та селяни, а позаяк не було на такій раді ніякої організації, кінчило ся звичайно га- лабурдою і бійкою.

З поміж гетьманів по смерти Хмельницького визначив ся безперечно талантом Іван Виговський і мав ясну та виразну ціль, союз з Польщею, але сему не сприяв нарід. Ce змаганє до злуки з Польщею перевів Виговський в Гадяцькій умові. (1658 р., Гадяч в Полтавщині, на лівобережній Україні). З боку По­льщі зроблено в сій умові великі уступки в користь українсько­го народу. Україна (воєводства київське, чернигівське і брац- лавське) мала бути у внутрішних справах вільною, незалеж­ною державою, з назвою Великого Руського Князівства, злуче­ного з Польщею. Всі уряди мали заняти лише Українці. На Україні мали бути заложені два українські університети і инші школи, а також печатні, де можна би печатати всякі книжки. Гадяцька умова вдоволяла отже змаганям до самоуправи Укра­їни, одначе нарід не знав добре сих постанов, не розумів їх ва­ги, тай не довірював і був супротивний злуцї з Польщею, а крім того не був певний, чи не заведуть знов кріпацтва, бо в Гадя­цькій умові також не зазначено ясно прав селян.

Скоро отже дійшла вістка до народу про гадяцьку умову, підняло ся таке загальне обурене проти Виговського, що він ледви міг спасти ся, кинувши гетьманську булаву.

З поміж гетьманів, які опісля держали булаву, визначив ся найбільш таланом Петро Дорошенко. Він зрозумів, що Укра­їні трудно було тоді' вже самій остояти ся о власних силах, обійти ся без чужоземної опори. Але з другого боку бачив він і те, що Польща і Московщина, в котрих Україна гляділа доси опори, користували ся тим, щоби обмежити самоуправу України. Тимто він оглядав ся за такою опорою в инший бік. Дорошенко бачив, що Волощина під турецькою владою дій­шла до ладу і Турки не вмішували ся у внутрішні її справи. Так загадав він піддати ся Туреччині, а за підмогу платити їй певну данину Одначе в українськім народі вельми глибоко вкоріни­ла ся була ненависть до бісурменства, з котрим він провадив завзяту боротьбу протягом двох сот літ, а тепер мав глядіти опори в бісурменах. Отже хоч освічені і патріотичні люди, як київський митрополит Нелюбович-Тукальський і инші піддер­жували змаганя Дорошенка і згоджували ся з його думкою, хоч він держав кілька лїт гетьманську булаву, але не міг нічого вдіяти, бо сему рішучо противив ся нарід.

Для козаччини наближав ся час конечного морального роз­кладу, бо воно не могло осягнути цїли своїх громадських зма­гань і тратило віру в свої сили. Тепер серед козацтва виступа­ли вперед люди, що дбали лише про себе, але не про козацтво, анї про нарід. Український літописець тодїшний запевняє, що деякі люди, котрі висували ся наперед козацтва, були подібні Юдї, що за стрібняки продав Христа, тим то не могли думати про свою погибаючу матїр-Україну.

До таких поганих людий належав Павло Тетеря, вибраний гетьманом правобережної України після Юрія Хмельницького. Він є наглядним прикладом як тодїшня освіта, наука, привички і суспільні погляди занесені з Польщі деморалізували україн­ську суспільність, підготовляли з поміж неї вірних прислужни­ків шляхотської Польщі і розривали звязи Української суспіль- ности з народом та доводили її часто до явного відреченя від своєї народности.

Тетеря таксамо побивав ся за особистими користями як Брюховецький, але добивав ся сего з підмогою польської шля­хти, а при тім виявляв він незвичайну жорстокість і старав ся позбутись всіх визначнїйших людий, які могли станути йому в дорозі, посилав на них доноси і доводив до того, що їх або по­карано смертию або вязницею. Так позбув ся він полковника Богуна, якого покарано смертю, а митр. Тукальського і Юрія Хмельницького заслано з його почину в Марієнбурську твер­диню, де просиділи два роки. Але такі поступки викликували ще більше обурене проти Тетері, так, що він був приневолений втікати в Польщу.

Серед такого внутрішного розладу на Україні, коли кожда партія гляділа підмоги якоїсь сусїдної держави, кожда з тих держав господарювала на Україні як би у власнім краю. На­слідком того стала Україна справдїшною руїною. Кілька знач- нїйших полків козацьких вигибло серед такої міжусобиці, бо­гато козаків полягло на крівавих боєвищах, инші попали в по­лон орди разом з жінками, а міста і села заросли кропивою. З одного боку Поляки і Татари на правобережній Україні, а многочисленні московські війська на лівобережній грабили і руйнували все і перемінили південну часть України в справдіш­ню пустиню та винищили мало що не половину людности.

Ся руїна закінчила ся на останку розшарпанєм України по­між три держави: Польщу, Московщину й Туреччину. Утом­лені довголїтною боротьбою помирили ся Польща й Москов­щина в Андрусівськім мирі (1667 р.) і розділили поміж себе

Гетьман Петро Дорошенко.

Україну: правобережну Україну забрала Польща, а лівобе­режну Московщина, а до того ще й Київ на правому березі Дніпра. Опісля (1680-го року в Московськім, а 1686 р., в Бах­чисарайськім договорі) обидві сі державі умовили ся ще з Туреччиною, що полуднево-східна частина Київщини і нинїш- на Херсонщина (край між долїшним Дністром а Дніпром) ма­ють остати пустинею і ніхто не мав там поселювати ся.

10.