ЦЕРКОВНІ ВІДНОСИНИ

Руїна Києва 1240 р. врешті призвела до того, що ПРАВОСЛАВНІ В ЛИТВІ митрополити київські віддавали перевагу менш зруйнованим північним і східним окраїнам Русі, а 1299 р. взагалі перебралися до Владимира Суздальського.

Литва з великим невдоволенням дивилася на церковну залежність від Москви своїх українських і білоруських провінцій. Ольгердові вдалося добитися висвячення для Литви окремого митрополита, болгарина Кипріяна, але той незабаром утік до Москви. У 1415 р. собор у Новгородку обрав митрополитом Григорія Цамблака, та остаточне розділення митрополій відбулося після утворення незалежної московської церкви, переходу на унію митрополита Ісидора (1439) й висвячення на київську митрополію грека Григорія (1458). Отож, усі українські, в тому числі галицькі, й білоруські землі надалі залишались у підпорядкуванні царгородського патріарха, щоправда, з часом ця залежність стала суто формальною. Київський, галицький і всієї Русі митрополит керував десятьма єпархіями, садиба його була у Вільні чи в Києві.

Як уже зазначалося, в Литві православна віра початково була панівною, державною. За Ягайла, який прийняв католицьку віру, а особливо після Городельської унії 1413 р., це становище змінилося кардинально, але вже 1432 й 1434 рр. обмеження щодо православних були скасовані, а Люблінська унія 1569 р.

Так чи інакше, але становище православної знаті Великого князівства погіршилося. Тому частина князів і бояр Чернігово-Сіверщини перейшла на бік Москви, інші поступово, протягом кількох поколінь окатоличувалися, аби мати доступ до західної культури, до керівного становища в польсько-литовській державі.

Серед причин поступового занепаду православної церкви в литовській Україні було й падіння авторитету і значення митрополита. Тепер митрополит не призначав єпископів, оскільки пріоритет у цьому перейшов до великого князя. Втім, митрополита також переважно призначав сам князь. Натомість спостерігається зростання впливу і значення єпископів. На цю високу посаду великі князі призначали переважно представників світської знаті за військові чи інші заслуги. Ставши єпископом, такий шляхтич переважно зовсім не переймався церковними інтересами, зберігав свої світські звички; інколи єпископами ставали цілком негідні люди. Такими, наприклад, були луцький єпископ Іона Борзобагатий, відомий діяч унії Кирило Терлецький, супрасльський архімандрит Тимофій Злоба, митрополит Онисифор Дівочка. Подібні пастирі дискредитували православну церкву в очах віруючих, давали поживу ворогам православ’я.

Крім “подання” (право знаті рекомендувати когось на церковну посаду), великої шкоди церкві завдавав і патронат світських людей над церквами й монастирями. Доходило до того, що магнати, в володіннях яких були церкви й монастирі, почали розглядати їх як свою власність. Особливо ускладнювалось становище віруючих, коли вельможа-патрон переходив з православної на іншу віру.

Дезорганізована й деморалізована церква не могла виконувати як слід завдання, яке перейшло на неї після втрати українським народом своєї державності: підтримувати давні духовні традиції, зберігати українську мову й освіту, себто народність, супроти наступу полонізації та окатоличення.

Наступ контрреформації торкнувся й православної церкви. Головним знаряддям наступу католицизму став орден єзуїтів, який поширив свій вплив на

Польщу з 70-х років XVI ст.

й добре організовану мережу навчальних закладів. Небавом завдяки єзуїтським школам і колегіумам серед католиків опинилися Ходкевичі, Радзивілли, Слуцькі, Острозькі. Отож, захисникам православної віри, щоб відстояти свої позиції, слід було піднести рівень освіти й обновити все церковне життя. Найкращі представники українського й білоруського панства свідомо й послідовно підтримували народний дух і православну церкву як головного його носія в ті часи. Серед опікунів і меценатів української культури слід згадати литовського гетьмана Григорія Ходкевича, який 1568 р. дав притулок у Заблудові втікачам з Москви Івану Федоровичу й Петрові Мстиславцю, прислужившись справі книгодрукування в Україні. В заблудівській друкарні побачили світ учительне Євангеліє 1569 р., Псалтир 1570 р. У 1572 р. Федорович мусив переїхати до Львова, де побачили світ “Апостол” (1574) і “Буквар”.

Князь Юрій Слуцький у 60-х роках XVI ст. заснував у Слуцьку школу й друкарню; захисником православ’я був і овруцький староста князь Михайло Вишневецький, а його дружина Раїна опікувалася Манявським скитом. З 1564 р. діяв на Волині культурний гурток вільнодумного князя Курбського, втікача з Москви. Та “над усі інші світив блиском світлості старої віри своєї” дім князів Острозьких. Костянтин Острозький заснував школи в Турові й Володимирі, 1580 р. в Острозі заклав колегіум, навколо якого згуртувалися найкращі культурні сили України. До Острога перебрався й друкар Іван Федорович і надрукував перший староукраїнський переклад Біблії (1581), Буквар, Новий Заповіт, Псалтир.

Та діяльність цих окремих представників української знаті різко контрастувала з загальною байдужістю до української справи широкого загалу української шляхти. Зрештою, навіть згадані “стовпи православ’я” були такими недовго. Вже на переломі XVI—XVII ст. всі ці роди полонізувалися чи вимерли. За цих умов провідна роль, ініціатива в національному русі перейшла до нижчих верств.

Міщанство, яке мусило боротися проти соціального, національного й релігійного гніту, організовувалося у братства.

Наприкінці XVI ст. Успенське братство звернуло більше уваги на культуру й освіту, глибше почало цікавитися питаннями віри, організувало школу, а згодом і друкарню (викуплену у лихваря після смерті Івана Федоровича). Активна діяльність Львівського братства привертає до нього увагу молдавських господарів, які матеріально підтримують його. Антіохійський патріарх Иоаким, приїхавши до Львова 1586 р., затвердив новий статут братства і надав йому право ставропігії (незалежності від влади єпископа). Останнє небавом стало постійним джерелом конфліктів між братством і владикою, який не міг погодитися на втручання світських осіб у внутрішнє життя церкви, а особливо ієрархів. Але в умовах чужоземного поневолення і братство, і православна ієрархія спільно захищали права українського населення. Свідченням цього може служити поданий 5 квітня 1595 р. до Львівського гродського суду протест від імені київського митрополита Михайла (внесений князями Адамом Вишневецьким і Кириком Ружинським) проти католицького духовенства і магістрату за знущання й переслідування православного населення.

Львівське братство заснувало у Львові школу, продовжило книгодрукування, організувало шпиталь, що послужило прикладом для всіх українців. За зразком Львова братські організації поширились по всіх містах і містечках Галичини, Волині, Холмщини, Поділля.

Братський рух мав і негативні сторони. Втручанню світських людей у справи церкви різко спротивилася православна ієрархія, особливо там, де патріархи надали братствам право ставропігії. Взагалі патріархи, далекі від справжнього розуміння ситуації в Україні і Білорусі, часто діяли надто нерозважно, намагаючись зміцнити свій вплив у цих краях, чим завдавали великої шкоди загальноукраїнській єдності. Та й у середовищі православного міщанства час від часу виникала опозиція до братства і методів його діяльності. Владики ж вбачали у братствах чи не більшого ворога, ніж католицька церква. У Львові й інших осередках братського руху часом доходило не тільки до судових процесів, а й до прямих збройних сутичок з владиками. Опозицією до братського руху була й консервативна частина українського й білоруського суспільства, в тому числі й такі поборники православ’я, як князь Курдський, який наполягав на необхідності дотримуватись давніх традицій і не поспішати зі змінами, знаний острозький теолог Василь та інші. А найгостріше протестував проти всіляких нововведень славний полеміст Іван Вишенський, виступаючи проти “граматик, реторик, діялектик і прочих коварств тщеславних”, хоч водночас полум’яно картав егоїзм, продажність і пиху панів, неуцтво владик, відступництво знаті від рідної мови й віри.

У 1582 р. джерелом гострих конфліктів православного населення з католицькою церквою стала так звана календарна реформа папи Григорія XllL Сама по собі ідея узгодження старого стилю з астрономічним виникла задовго до того й була вирішена ще Нікейським собором. Але методи, якими запроваджував новий календар львівський римсько-католицький архієпископ Соліковський 1583 р., забороняючи православним відзначати церковні свята за старим календарем, запечатуючи церкви й кидаючи священиків до в’язниці, викликали хвилю обурення українського населення.

Питання унії, себто об’єднання християнських церков, постало чи не відразу ж після їх розколу

1054 р. На Русі спроби об’єднання робилися вже у XIII ст., але часто вони грунтувалися на політичних міркуваннях. Втім, Флорентійський собор 1439 р., у якому взяли участь візантійський імператор Іоан Палеолог, константинопольський патріарх Иосиф II, київський митрополит Ісидор, а також римські ієрархи, зумів подолати головні догматичні суперечки і здійснив об’єднання церков. Та в соборі не взяли участі Москва й поляки. Обидва ці сусіди мали великі плани щодо загарбання України, отож, до реальної унії на той час, як і пізніше, за митрополита Місаїла (1476), так і не дійшло.

Наприкінці XVI ст. активними пропагандистами унії стали єзуїти, яким сприяв король Сигізмунд III. Крім релігійних для унії були й політичні підстави: тісніше зв’язати Україну й Білорусь з Польщею й нейтралізувати впливи Москви. Слід зауважити, що інтенсивні культурні контакти українців з Європою, поширення ідей реформації і гуманізму сприяли ідеї унії. В Україні було досить багато прихильників об’єднання церков, особливо серед освічених і релігійних людей, які болісно сприймали занепад православної церкви, брак освіти серед українців, анархічні дії окремих братств, неодностайність патріархів, їх податливість до вимог турецького уряду. На той час Рим з сильною папською владою, чіткою централізацією і впорядкованістю вигідно відрізнявся від Константинополя. Унія могла б докорінно змінити становище православних у Польщі. Духовенство розра­ховувало за її допомогою здобути рівні права з польським, знать — посісти відповідне становище в структурах управління, міщанство — отримати місця в цехах, магістратах, судах.

Поштовхом до активних дій у цьому напрямі стала непродумана політика щодо України й Білорусі грецьких ієрархів, котрі внесли значний розлад у вже й без того дезорганізовану церкву.

Ініціатива переговорів з Римом вийшла від львівського владики Гедеона Балабана, невдоволеного своєю підпорядкованістю Львівському братству. Балабан скликав 1590 р. приватну нараду владик у Белзі, куди приїхали також луцький єпископ Кирило Терлецький, холмський Діонісій Збируйський,

туровський Леонтій Пелчицький. Саме тут вперше була висловлена думка про необхідність унії. Головним рушієм цієї справи став Кирило Терлецький, згодом підключився новообраний володимирський єпископ Іпатій Потій (з 1593 р->, ідею підтримав перемиський єпископ Михайло Копистенський, а останнім пристав до справи митрополит Михайло Рогоза. Всі переговори (наприклад, на синоді в Бересті) велися таємно з огляду на недовірливість і неприязнь мас до самої ідеї будь-якого поєднання з Римом, а також на виразну опозицію братств. Декларація про намір православного духовенства підпорядкуватися римському лапі при збереженні всіх обрядів і устрою церкви була подана польському королеві, з нею ознайомилися польські ієрархи. Врешті, коли остаточні положення унії підписали майже всі українські владики (крім Г. Балабана й М. Копистенського), в грудні 1594 р. Потій і Терлецький поїхали до Риму і подали їх римському папі Климентію VIII. 23 грудня 1595 р. в урочистих умовах папа римський формально прийняв українську православну церкву під свою зверхність.

Тим часом в Україні, попри всю конспірацію владик, поширилися чутки про унію, що викликало надзвичайне хвилювання й обурення православних. Князь Острозький, який попередньо й сам писав папі про прагнення єдності віри і згоди всіх християн, виступив з різким осудом ініціаторів унії передусім за їхні потаємні дії. Певну роль відіграла й особиста образа князя, від якого все тримали в таємниці. Українська шляхта склала протест проти унії і спробувала порозумітися з польськими протестантами для спільного захисту своїх релігійних інтересів. Для широких мас висока ідея об’єднання всього християнства відступала перед загрозою латинізації і полонізації України. Завзята агітація проти унії спричинилася до того, що від неї відступилися львівський і перемиський владики.

Численні протести змусили короля наприкінці 1596 р. скликати собор у Бересті, на якому все мало вирішитися. Обидві сторони готувалися до нього як до вирішальної битви. Патріархи прислали до Берестя своїх представників, Никифора (свого часу професора Падуаиського університету) й екзарха Кирила Лукаріса. З’їхалося багато представників української шляхти, міщанства і духовенства. Керував цим православним собором, який не захотів засідати разом з прихильниками унії, сам Острозький. На уніатському соборі були широко представлені ієрархи православної церкви, кілька римсько-католицьких єпископів, представники шляхти, короля й уряду. Обидва собори, що відбулися 8—10 жовтня 1596 р., навіть не думали порозумітися між собою. Уніатський проголосив з’єднання з римсько-католицькою церквою під проводом папи, православний засудив унію. ·

В українській церкві стався розкол і обидві сторони повели між собою завзяту боротьбу на всіх напрямах. Польський уряд цілком став на боці уніатів, лише їх визнаючи законними представниками “грецької” церкви. Розпочалося переслідування православних польською владою, що мимоволі згубно відбива­лося на греко-католицькій церкві. Затята боротьба точилася в сеймі, де опозиційна польська шляхта підтримувала православних у боротьбі за рівні права. Одночасно розгорілася літературна полеміка, що покликала до життя багато культурних осередків, активізувала усі творчі сили народу. Унію талановито обстоювали Скарга, Жебровський, Потій (з 1600 р. він став митрополитом), водночас блискучі антиуніатські твори вийшли з-під пера C- Зизанія, X. Філалета (шляхтича Броиського, чи Броневського), Клірика Острозького, І. Вишенського.

Митрополит Іпатій Потій повів енергійну боротьбу за здійснення унії. Він переслідував непокірних архімандритів і священиків, відбирав у православних церкви й монастирі, школи й друкарні. Залишившись практично без ієрархії, православна церква була дезорганізована. Православна шляхта за допомогою протестантів як могла захищала інтереси православних, але сеймові постанови на захист православних залишались тільки на папері. Попри всю полеміку ідея унії з часом знаходила все більше прихильників. Та ще більшого удару православ’ю завдав не пов’язаний з унією масовий перехід української шляхти безпосередньо до римсько-католицького табору на початку XVII ст. До унії, втративши иадїю відстояти православ’я, переходили навіть такі його поборники, як Мелетій Смотрицький і Касіян Сакович.

У час, коли здавалося, що православ’я от-от упаде ПРАВОСЛАВ’Я остаточно, на допомогу йому прийшла нова сила І КОЗАЦТВО українського суспільства — козацтво. Випускник

Острозької школи гетьман Війська Запорізького Петро Коиашевич-Сагайдачний зважився на незвично рішучий крок: потай висвятити нових владик (на 1620 р., коли сталася ця подія, в Україні залишився один-єднний православний владика у Львові). Митрополитом став Іов (у світському житті Іван) Борецький, серед нових єпископів був і видатний полеміст М. Смотрицький.

Польський король, який саме потребував козаків для відсічі туркам, не зміг протистояти діям Сагайдачного, але на Волині, в Галичині й Берестейщині почалися ще більші переслідування православних, а нововисвячеиі єпископи — луцький Курцевич, холмський Паїсій, пінський Аврамій, перемиський Копин- ський — не сміли їхати до своїх столиць, бо польський уряд назвав їх самозванцями, а патріарха Феофана оголосив турецьким шпигуном і заколот­ником. У відповідь Борецький і владики виступили з різким протестом, заявивши, що ці насильства можуть призвести до народного заворушення. Польський уряд мусив стерпіти це зухвальство, оскільки цвіт шляхти на чолі з коронним гетьманом С. Жолкевським поліг у битві з турками під Цецорою (жовтень 1620 р.). Там, до речі, загинув Михайло Хмельницький, а його син Богдан, як і польний гетьман Конецпольський, потрапив у неволю до турків. Король дуже розраховував на козаків у війні з турками; сейм ухвалив узяти на службу 20000 козацького війська, отож король милостиво пообіцяв Сагайдачному й іншим українським послам “заспокоїти” релігійну справу, відклавши її до наступного сейму.

Сейм 1623 р., що відбувся вже після смерті славного гетьмана, прийняв компромісне рішення: в релігійному питанні тимчасово проголосити спокій, припинити всі процеси й вироки в церковних справах, а остаточно конфлікт православних з уніатами вирішити иа наступному сеймі. Але ні сейм 1624 р., ні наступний не розв’язали конфлікту. До того ж убивство православними у Вітебську греко-католицького архієпископа Йосафата -Кунцевича, відомого своїми рішучими заходами щодо запровадження унії, викликало жорстокі репресії уряду. Натомість київські міщани, які вбили війта Ходику й уніатського священика Юзефовича за спробу передати київські церкви уніатам, відбулися без покарання.

Водночас в обох таборах визрівало бажання будь-що дійти до єдності народу. “Дай нам, Господи Боже, Русі з Руссю прийти до порозуміння, щоб уже більше не йшли ми до упадку й винищення народу нашого”, — закликав Смотрицький. До переговорів схилялася і шляхта, і навіть митрополит Борецький. У Києві й у Львові відбулися попередні наради православних і греко-католиків (1629), але вони виявили велику нехіть серед мас православних до миру з уніатами, а посланці Війська Запорізького в Києві взагалі пригрозили смертю всім, хто піде иа переговори. За цих умов прихильники єдності й порозуміння, яких засудив православний собор, змушені були перейти на уиію.

У 1632 р. помер фанатичний пропагандист і покровитель католицизму Сигізмунд ПІ, на його місце обрано толерантного в питаннях вірн Владислава. Компромісу було досягнуто на таких умовах: за православними було визнано давні права на школи, друкарні, церкви, шпиталі, вони мали доступ до міських урядів. Київський православний митрополит знову отримав св. Софію й Печорський монастир, їхні єпископи отримували кафедри у Львові, Перемишлі (тут внаслідок конфлікту утворили дві єпархії — православну й уніатську), Луцьку, Мстиславі у Білорусі. Деякі церкви, захоплені уніатами, поверталися православним. Греко-католики отримали єпнскопії у Холмі, Володимирі, Пінську й Полоцьку.

Навесні 1633 р. у Львові православним митрополитом урочисто обрали Петра Могилу, сина молдавського господаря. Вій здобув освіту, брав участь у Хотинській війні, завоював великий авторитет своїми організаційними здібно­стями й тактом як архімандрит Печерського монастиря.

Ставши митрополитом, Петро Могила здійснив реформу православної церкви: 1640 р. собор у Києві затвердив перший православний катехизис; 1646 р. надруковано виправлений требник з правилами всіх церковних обрядів. Дисциплінованість духовенства й упорядкованість церковного життя зросли після запровадження митрополичих намісників, створення церковного суду — консисторії. Митрополит зміцнив матеріальну основу митрополії, зосередивши під своїм управлінням великі земельні володіння. Реставрація церкви велася і в буквальному розумінні — саме в ці роки було відремонтовано св. Софію, Видубецький Михайлівський собор, церкву Спаса на Берестові та ін. Та головним у реформах Могили було створення цілісної шкільної системи. На зміну братським школам, які давали широку, але в багатьох випадках безсистемну освіту, оскільки не існувало ні єдиного керівництва всіма школами, ні програми, прийшли школи, в яких з’явився розподіл на класи, вивчалися основи релігії, твори класики, міжнародна наукова й ділова мова — латина, запроваджувалося й вивчення польської мови. Школа Могили створила умови для виховання освіченого духовенства, вчителів, проповідників, ораторів і письменників-нолемістів. Крім самого митрополита, який, безумовно, був видатинм вченим свого часу, до могилянського гуртка належали А. Кально- фойський, І. Козловський-Трофимович, С. Косів. Київську братську школу, засновану 1615 р., Могила 1632 р. об’єднав зі своєю Лаврською школою і перетворив на Києво-Могилянську колегію.

* * *

Хоч за Могили вдалося усунути анархічні тенденції иайширшого де­мократичного руху попередніх десятиліть, проте реформи церкви значною мірою переносили на український грунт західні зразки, мало зважаючи на дотеперішні здобутки української культури й традиції. Духовенство, особливо вище, щораз більше віддалялося від життя народу й уникало втручань у національний рух, тому в наступні роки більшість ієрархів, як і решток аристократи, вороже поставилися до визвольної боротьби. Унія, задумана її ініціаторами як спроба порятувати народ від окатоличення (латинізації) й ополячення, викликала надзвичайно гострі конфлікти на релігійному грунті, але в кінцевому підсумку з часом виконала своє завдання, ставши дієвим засобом збереження національної ідентичності українського народу, точніше, його західної частини. Водночас унія стала для українського суспільства ферментом, що збудив його від сплячки, викликав вибух творчої енергії й появу багатьох яскравих особистостей, без яких Україні загрожував новий занепад. Як зазначав І. Крип’якевнч, “це був час сірої, щоденної праці, що дала підбудову під національну культуру і уможливила розвиток національної революції”.