КОЗАЧЧИНА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVH ст. КОЗАЦТВО І ПОЛЬЩА

Поразка повстань кінця XVl ст. на якийсь час призвела до розколу козацтва на дві течії: радикальну, що складалася з незаможного козацтва, вчорашніх селян, ремісників, степових здобичників, і помірковану, до якої належали заможні, статечні городові козаки, які мирним шляхом хотіли розширити свої права й привілеї в Польській державі.

Власне Кішка зумів об’єднати обидві течії козацтва, переконати його взяти участь у численних воєнних кампаніях Польщі. В 1600 р. чотири тисячі козаків вирушили до коронного гетьмана Замойського у Волощину, допомогли розбити волоського господаря Могилу. За участь у польсько-шведській війні в Лівонії Кішка домігся від польського уряду на сеймі 1601 р. скасування баніції (вигнання) для учасників Лівонського походу. Загалом похід був сповнений злигоднів, козаки зазнали в ньому значних втрат. Під Феліном 1602 р. загинув і С. Кішка, отож, в Україну військо поверталося вже під проводом Гаврила Крутневича, а скасування баніції військо сприйняло як повну амністію. Уже навесні 1602 р. козаки спрямували свою енергію на південь. На 30 чайках і кількох трофейних галерах вони розгромили під Кілією турецький флот і в майбутньому майже щороку успішно воювали проти турків і татар. Та основна увага козацтва з 1604 р. протягом десятиліття була звернена на Московію, яка вступила у період так званої смути.

Наслідком складних внутрішніх процесів і потрясінь, які відбувались у Московській державі, стала поява в Польщі претендента на царський престол Лжедмитрія І. Цей високоосвічений слуга Вишневецьких намагався використати прагнення московських бояр позбутися парвеню Годунова у своїх цілях. За мовчазною згодою польського уряду і за активної участі багатьох польських і українських магнатів він зібрав з добровольців досить значне військо й рушив через Україну на Москву. До нього приєдналося 12 тисяч запорожців. 1605 р. Лжедмитрій здобув Москву, але це був лише початок страшенних лих, які пізніше продовжили польська та шведська інтервенції. Для козаків Московщина стала мовби другим Диким полем, де вони з року в рік шукали здобичі й поживи. За таких сприятливих умов кількість козаків зростала дуже швидко. У польському війську під Смоленськом 1609 р. було 30 тисяч козаків і майже стільки ж діяло на Сіверщині та в інших місцях.

Одночасно козаки діяли і на півдні. В 1606 р. вони захопили 10 турецьких галер і здобули штурмом Варну. Цей похід знайшов відображення в давній пісні:

Була Варна здавна славна —

Славнішії козаченьки, Що тої Варни дістали І в турків забрали.

Восени 1608 р. козаки взяли Перекоп, наступного року на 16 чайках кинулись у гирло Дунаю, спалили Кілію, Ізмаїл, потім Белгород. А з 1613 р., по закінченні війни в Московії, козаки звернули на південь усю свою увагу. 1613—1620 рр. усі українські історики називають героїчною добою козацьких морських походів. У 1614 р. запорожці здійснили нечувану експедицію: на своїх чайках вони перетнули все Чорне море й на турецькому узбережжі Малої Азії зруйнували міста Синоп і Трапезунт, спалили арсенал і судна. В 1615 р. козаки на 80 чайках пішли на Константинополь, висадилися між константи­нопольськими портами Мізевна й Архіоки, спалили і спустошили все навкруг. Султан наказав знищити знахабнілих гяурів. Турецька ескадра наздогнала козаків аж біля гирла Дунаю, вступила з ними в бій і зазнала поразки. Навесні 1616 р.

Успіхи козацьких походів як на північ, так і на південь сприяли поширенню козаччини на волості.

Часто “непослушні” селяни і міщани, взявши

участь у тому чи іншому поході, називали себе козаками й відмовлялися коритися польській адміністрації, обираючи собі старшину на козацький лад. У 1616 р. в Корсуні на 1500 міщан припадало 1300 “непослушних”, у Каневі з 2260 чоловік міщанами визнавали себе тільки 960. Таке становище тривожило польський уряд, а місцеві старости скаржилися, що козаки “державу другу в державі заводять”. Протягом усього початку XVII ст. в Україну одна за одною відряджалися королівські комісії. Останні ж козацькі походи на Крим і Туреччину вже безпосередньо загрожували війною Польщі, яка після закінчення московських експедицій зовсім не мала грошей для війська. Тому старий гетьман Жолкевський «ирушив з військом в Україну, щоб підписати з козаками угоду. Формальну згоду козаків виконати вимоги польського уряду про демобілізацію козацького війська підписав від імені козаків у Старій Ольшаниці над Россю гетьман Сагайдачний.

Петро Конашевич-Сагайдачний (бл. 1570—1622 рр.) був найвидатнішим козацьким ватажком до

Хмельницького й одним з найталановитіших українських дипломатів, полководців і державних діячів усіх часів.

Щодо польського уряду Сагайдачний виявив себе чудовим дипломатом: як і його попередник Самійло Кішка, він вміло використовував потребу поляків у потужному козацькому військові для запевнення самостійності Війська Запорізького, яке в його часи, попри встановлені кількатисячні реєстри, мало кільканадцять тисяч, а при потребі сягало сорока. Найбільшою заслугою Сагайдачного було те, що він зумів поєднати інтереси двох найактивніших частин українського громадянства — козацтва й міщансько-духовної інтелігенції. Виявом цього стало, наприклад, вписання гетьмана з усім Військом Запорізьким до Київського братства і постійна опіка його над цим культурним і духовним центром України.

Завдяки гетьманові 1620 р. відбулося й висвячення нових православних ієрархів. Його стараннями козаччина вперше включилася в загальнонаціональні справи, а міщани й духовенство вперше відчули підтримку великої збройної сили, що допомогло їм здобути більшої певності й сміливості у своїх планах і діях.

Погоджуючись на вимогу польського уряду скоротити козацьке військо, Сагайдачний розумів, що це тимчасове явище і небавом сам польський уряд проситиме козацької допомоги. І справді, вже 1618 р. королевич Владислав, який спробував здобути московську корону, опинився під Москвою у скрутному становищі й потребував негайної допомоги, надати яку могли тільки козаки. Сагайдачний з 20-тисячним козацьким військом вирушив у похід, пройшов аж до Москви, здобувши по дорозі Путивль, Єлець, Лівни, й визволив королевича зі скрути. Але штурм Москви польсько-козацькими силами не приніс успіху, й наприкінці 1618 р.

Однак незважаючи на неоціненну роль козаків в останній кампанії, польський уряд змусив їх скоротити реєстр з 10600 до 3000 чоловік і зобов’язав не виходити в Чорне море. Козацьку старшину відтепер мав призначати король. Невдоволені усім цим козаки скинули 1620 р. Сагайдачного з гетьманства й на його місце обрали Яцька Бородавку.

Але вже влітку 1620 р., після розгрому польського війська під Цецорою, в похід на Польщу зібрався сам турецький султан. Сейм терміново прийняв ухвалу взяти на державну службу 20 тисяч козаків й усіляко намагався схилити козаків до війни з турками. Аби домогтися в цій ситуації задоволення своїх вимог щодо затвердження нововисвячених єпископів, козаки відрядили до короля Сагайдачного й Курцевича, а самі почали готуватися до походу. Тим часом їхнє військо на чолі з Бородавкою вирушило в Молдавію. Сагайдачний, якому король на словах пообіцяв задовольнити вимоги українців, поквапився під Хотин, де наприкінці серпня зосередилися дві армії — турецька, що налічувала близько ста тисяч регулярного війська й кількадесят тисяч озброєної челяді, і польська, чисельність якої не перевищувала 30 тисяч. Козацьке військо, якого було близько 40 тисяч, пустошило околиці Сорок, очікуючи подальших наказів. Марш через Молдавію проходив у безупинних боях з турками й татарами, які намагалися не допустити з’єднання козаків з польським військом, і козаки зазнали в ньому значних втрат. Сагайдачний, який не застав козаків під Хотином, вирушив їм назустріч і мало не потрапив поранений у турецький полон, але прорвався до козаків під Могилів. Терміново скликана рада скинула Бородавку з гетьманства (його засудили на смерть за невдале керівництво молдавським походом) і знову обрала гетьманом Сагайдачного.

Щойно козаки прибули під Хотин 1 вересня, як наступного ранку з’явилися турки й відразу вдарили на козацький табір, сподіваючись, що козаки ще не встигли як слід укріпитися.

У ніч з 6 на 7 вересня козаки здійснили дуже вдалу нічну вилазку проти татар. А 7 вересня знову почався затятий бій, переважно на козацьких шанцях. Зазнавши в ньому поважних втрат, турки перейшли до облоги Хотина. Козаки, як було ухвалено на спільній раді, вирішили разом з польською, угорською й німецькою піхотою переламати хід війни несподіваною нічною атакою, але цей план зірвала раптова злива. Тим часом татарам вдалося обійти козацько-поль­ський табір і перерізати сполучення з Кам’янцем. Це відразу спричинило брак харчів і амуніції, викликало нарікання в козацькому таборі, а польська шляхта почала потихеньку розбігатися. Не кращим було й становище турецько-та­тарського війська. 28 вересня відбувся останній відчайдушний турецький штурм, що не приніс султанові успіху і змусив його розпочати переговори з поляками. Загалом умови миру були вигідні для Польщі, якій вдалося ціною великої мужності й самопожертви козаків відстояти незалежність і на якийсь час усунути загрозу з півдня. Проте козацькі умови (виплата сталої платні зі 100 тисяч золотих і окремої платні за Хотинську війну, забезпечення воєнних інвалідів, виведення коронного війська з Київського воєводства та ін.) не були виконані, що незабаром стало джерелом нового конфлікту з Польщею. Сагайдачний болісно пережив Хотинську перемогу, яка, по суті, стала поразкою козаків, адже за умовами миру їм не дозволялося виходити в Чорне море. Це, а також отримане на початку війни поранення далося взнаки і 10 квітня 1622 р. Петро Сагайдачний помер. Перед смертю славний вождь заповів усе своє майно українським братствам Києва і Львова.

Побоюючись, щоб невдоволені козаки не вийшли в Чорне море, польський уряд терміново відрядив посла Збаразького у Стамбул, а спеціального гінця з платнею Військові Запорізькому на Запоріжжя. Смерть Сагайдачного, якому вдавалося “своїм гострим розумом, видатною дозрілістю думок, надзвичайною влучністю в словах і в учинках” (Я. Собеський) втримувати рівновагу між козаччиною і польською державою, означала для України вступ у довгий період хвилювань і бродіння. Хоч обидва наступники славного гетьмана Олифер Голуб (1622—1623) й Михайло Дорошенко (1623—1625) були соратниками Сагайдач­ного й тверезими політиками, широкі маси були невдоволені угодовською поведінкою своїх вождів. Степи й міста заполонили тисячі й тисячі вчорашніх учасників Хотинського походу, які опинилися без платні (кількох золотих, виплачених кожному козакові, вистачило ненадовго) й без жодної перспективи заробітку, яким для більшості в останні роки стали воєнні експедиції та морські походи. Частина учасників походів подалася на Запоріжжя, деякі на Дон, але основна маса залишилася в Україні. Вони не довіряли владі, раз у раз здійснювали походи чи брали участь у різних авантюрах. Уже за гетьманування Голуба козаки здійснили два морські походи, один з яких дуже налякав турків, оскільки ЗО козацьких чайок напали на Анатолію, захопили багато турецьких суден і з’явилися неподалік від Царгорода.

Активною була позиція козаків на сеймі 1623 р., коли православні спробували повернути своїй церкві правне становище в державі. Однак вирішення конфлікту православних з уніатами було відкладено до наступного сейму, а від козаків зажадали повної демобілізації і покори властям. Православний шляхтич Лаврентій Древинський відверто заявив своїм прихильникам, що доки живий Сигізмунд III, православні не мають на що сподіватися.

Невдача на сеймі коштувала булави гетьманові Голубу, і замість нього козаки обрали Михайла

Дорошенка. А навесні 1624 р. козаки втрутилися в династичну суперечку в Криму, з’явилися під Кафою як союзники Махмет-Гірея і його брата Шагін-Гірея проти турків. Скориставшись тим, що турки вирушили приборкувати Крим, козаки (їх було близько 4 тисяч) вдарили на Царгород, пограбували всі передмістя турецької столиці й спалили дощенту. 24 грудня Шагін-Гірей уклав союзний договір з козаками — перший міжнародний договір козацтва в XVII ст., до того ж укладений без відома, ба всупереч волі польського короля.

А поза тим православний митрополит Іов Борецький ще влітку того року звертався по допомогу до московського царя. Інша козацька партія збиралася збройно підтримати претендента на султанський трон Ахію (Яхію). Тодішню ситуацію в Україні, загострену релігійною боротьбою в Києві, король характеризував так: “По містах і по містечках королівських уся влада в руках козаків: захоплюють собі судівництво, закони видають”.

Увесь цей період точилася гостра боротьба між радикальними, готовими на все силами козацтва й більш поміркованою його частиною, яка бажала налагодити добрі стосунки з урядом. Активізація козацтва і його втручання в турецько-татарські справи надзвичайно занепокоїла польський уряд. Козаки, незважаючи на суворий наказ уряду припинити морські походи, спустошили околиці Царгорода, Трапезунта, завдали нищівної поразки турецькому флоту в гирлі Дніпра, хоча й самі зазнали значних втрат під час бурі, а 270 козаків потрапили в полон.

Для приборкання козаків король у серпні 1625 р., спрямував в Україну військо Конецпольського.

Назустріч йому вийшли козаки під проводом нового гетьмана Марка -, Жмайла. Вирішальні бої відбулися біля Крилова. Польське військо мало на той час 17 тисяч жовнірів і кілька тисяч челяді, козаків було 20—25 тисяч-, але найдосвідченіших воїнів серед них не було, бо вони саме воювали в турецьких володіннях. Битві передували затяжні переговори. Польська сторона зажадала від козаків видачі ватажків морських походів, видачі листування з Ахією і з Москвою, зменшення реєстрового війська до кількості, яка була перед Хотинською війною, повернення самовільно зайнятих у королівщинах земель тощо. Великого удару завдала козацтву перша зрада татар, які забули щойно укладений союз з Україною. Конецпольський підкупив Гіреїв, і ті пообіцяли не втручатися в польсько-український конфлікт. Тим не менше козаки вирішили не піддаватися. В урочищі Медвежі Лози козаки протягом однієї ночі спорудили укріплення й успішно відбили кілька польських штурмів, завдаючи шляхетському військові великих втрат. Мало не загинув при цьому й сам Конецпольський.

В ході переговорів обидві сторони пішли на компроміс. Згідно з угодою, яка отримала назву

Куруківської від Курукового озера над Дніпром, реєстрове військо мало становити шість тисяч, “старшим” козаків знову став поміркований М. Дорошенко, платню козакам підвищили до 60 тисяч, натомість наказали негайно спалити всі човни й заборонили розпочинати будь-які війни з сусідніми країнами, як і укладати з ними угоди.

М. Дорошенко, намагаючись розширити привілеї козацтва, щороку посилав депутації до короля. Та польський уряд нізащо не хотів допустити зміцнення козаччини, хоч саме до козаків звертався у хвилини скрути — чи то під час війни з Густавом Адольфом у Пруссії, чи восени 1626 р., коли 40 тисяч ординців, практично захопивши половину Київського воєводства, розташувались у' Білій Церкві. Водночас нереєстрове козацтво з центром у Січі, яке не боялося втратити привілеї, провадило незалежну політику, мало стосунки з Доном, з Москвою, активно діяло на півдні. На цю силу не міг не зважати й Михайло Дорошенко. Поновивши союз з Шагін-Гіреєм, він навесні 1628 р. пішов на Крим, де загинув у бою під ханською столицею Бахчисараєм.

Замість полеглого в Криму Дорошенка козаки обрали гетьманом Грицька Чорного, також прихильника лояльної до уряду політики. Натомість запорожці обрали свого власного гетьмана Левка Івановича. Однак суперництво між ними виявлялося тільки в листах.

Проте з кінця 1629 р. становище в Україні різко загострилося. Після закінчення польсько-шведської війни в Україну повернулися кілька тисяч “випищиків”, що досі перебували на польській службі, повернувся й відвертий ворог козаччини Конецпольський. Розквартировані в Україні польські жовніри, не отримавши належної платні, почали грабунки й розбої. Настрої в Україні погіршилися ще й після невдалого походу на Крим 1629 р., коли під Перекопом полягло кілька тисяч козаків. Додаткове напруження внесло й релігійне питання. Всі ці обставини спричинили загострення антагонізмів між реєстровими й низовими козаками. Коли Грицько Чорний зажадав від запорожців видати йому свою “армату”, ті несподівано захопили його, привезли в Запоріжжя й після суду стратили.

Низівці під проводом новообраного гетьмана Тараса Федоровича (Трясила) 1630 р. вирушили на волость, прихопивши й гармати. В Корсуні на бік повстанців перейшла частина реєстрових і міщани. Свої головні сили повстанці зосередили на лівому березі Дніпра, біля Переяслава. У травні Конецпольський, погрожуючи “кров’ю хлопства загасити” повстання, підійшов до Переяслава й навіть спробував атакувати козацький табір, але безуспішно. Натомість козаки несподівано напали на польський табір і захопили три найбільші гармати. Загалом бої точилися з середини травня до початку червня і не принесли вирішального успіху жодній стороні. 8 червня в Переяславі було укладено компромісне перемир’я, яке, між іншим, передбачало “взаємну амністію” для учасників повстання і реєстрових козаків, котрі залишились на боці коронного війська. Козацький реєстр збільшувався до восьми тисяч. Новим “старшим” козаків урочисто затвердили Тимоша Орендаренка (9 липня 1630 р.).

Широкі маси, трактуючи Переяславську угоду як скасування Куруківської, відразу ж здійснили великий похід на Чорне море і спустошили околиці Кілії, Балчика й Варни. На Запоріжжі все чіткіше проявлялися самостійницькі тенденції, які виразно сприймали в Європі. Немало козаків воювало в Німеччині, союзу з козаками прагнули Швеція, Франція, а голландський посол у Константинополі обговорював з патріархом питання, чи українці спроможні визволитися з-під польського гніту і прийняти республіканський устрій України.

Певне заспокоєння Україні принесла смерть фанатичного Сигізмунда III й обрання королем Владислава (його кандидатуру підтримала й спеціальна козацька депутація). В релігійному житті після обрання православним митрополитом П. Могили й фактичного визнання обох українських церков законними настав період миру. До того ж Польща знову потребувала козаків як воєнної сили: 1633 р. почалася Московська кампанія, і козаки взяли в ній найактивнішу участь (зокрема, на Сіверщині). У 1634 р. 20 тисяч козаків під проводом гетьмана Орендаренка воювало під Смоленськом, у той час як польське військо там налічувало дев’ять тисяч. Інші козацькі частини воювали біля Калуги, Ржева, Вязьми. Поляновський мир 1634 р. закріпив за Польщею Сіверщину і Смоленськ.

Водночас козаки успішно діяли проти татар. Король, уклавши мир з Туреччиною, вирішив для стримування козаків від походів на Туреччину збудувати на Дніпрі біля порогів Кодацьку фортецю. Її спорудив талановитий француз Боплан, автор відомого “Опису України” й видатний картограф.

На той час козаки воювали проти шведів, збудувавши свої чайки на Німані й вийшовши на них у Балтику для блокади Королевця (Кенігсберга). Але повертаючись з півночі, козацький гетьман Іван Сулима того ж 1635 р. несподівано зруйнував фортецю й вирубав її залогу. Козаки, зокрема помірковані, побоюючись конфлікту з урядом, видали Сулиму урядові, і того стяли за рішенням сейму у Варшаві. Уряд, бажаючи втихомирити козаків, вислав в Україну дві комісії, які склали семитисячний реєстр козаків. З них було утворено сім полків: Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Мир­городський, Переяславський, Чигиринський і Черкаський. Засоби до існування вони здобували переважно сільським господарством, рибальством, мисливством, оскільки урядова платня була дуже малою. Вся їхня старшина (полкова й сотенна) була виборна, козаки підлягали власному козацькому судові. Імунітет від панської й королівської юрисдикції був визнанням уже досягнутого рівня незалежності козацтва в Речі Посполитій.

Спроби поляків усунути радикальні елементи з реєстрового війська Запоріжжя спровокували по-

встання, на чолі якого стали такі ватажки, як

Павло Михнович Бут, або Павлюк, Дмитро Гуня, Kapno Скидан,, Яків Острянин. Наприкінці літа 1637 р. Павлюк вийшов із Запоріжжя, захопив артилерію реєстрових у Корсуні й закликав їх розправитися зі старшиною. На його палкий заклик реєстровці розстріляли частину своєї старшини, почавши від гетьмана Сави Кононовича. Здібний організатор і політик, Павлюк своїми універсалами підняв на повстання не тільки козаків, а й селянство, яке почало громити панські маєтки, розправлятися з орендарями. Народний рух охопив усю Україну. До нього приєдналася й частина реєстровців. Наприкінці 1637 р. проти повстанців вийшло польське військо під проводом Миколи Потоцького. Під Кумейками поблизу Черкас відбулася вирішальна битва. Козаки добре провели бій, але польській кінноті вдалося зруйнувати табір і завдати козакам великих втрат: з 23-тисячного повстанського війська полягло близько п’яти тисяч. Повного розгрому зумів уникнути досвідчений полководець Гуня. Тим часом біля Боровиці Павлюк зі Скиданом уже зібрали підкріплення і об’єднані сили знову дали бій полякам, але програли. Втративши надію на перемогу, козаки вирішили капітулювати й на вимогу Потоцького видали Павлюка, Томиленка і ще чотирьох ватажків, яких згодом стратили у Варшаві. Скидан з Гунею, які на той час були в Чигирині, відійшли на Запоріжжя. Акт капітуляції під Боровицею підписав і Богдан Хмельницький, тодішній військовий писар.

Потоцький розпорошив решту повстанських загонів і люто приборкав селянський рух на Лівобережжі. Однак Запоріжжя лишалося нескореним. Навесні знову вибухнуло повстання. Вийшов на Україну й Потоцький. Тепер бойові дії розгорнулися на Лівобережжі. Повсталі захопили Чигирин, Кременчук, вдало відбили наступ Потоцького під Говтвою, а потім з засідки влучним вогнем знищили цілу німецьку роту і змусили поляків відступити. Повсталі почали загрожувати навіть Києву. Але на підмогу до Потоцького вийшов зі свіжими силами Ярема Вишневецький. В запеклому бою над Дніпром біля с. Жовнин (урочище Старець) коронне військо зуміло захопити козацький табір, отож Острянин з кількома сотнями козаків прорвався за московський кордон і оселився на Слобожанщині. Натомість Гуня, якого козаки обрали гетьманом, знову, як і під Кумейками, зумів дати відсіч полякам, а потім відійшов до самого Дніпра й заклав добре укріплений табір. Потоцький вів облогу табору, сподіваючись якщо не обстрілами, то голодом виманити козаків. Обложені стійко витримували всі злигодні, сподіваючись на полковника Филоненка, який ішов до них з припасами з Січі і, на нещастя, натрапив на поляків. З огляду на великі втрати поляків капітуляція козаків пройшла мирно, ватажків не було видано, хоч зброю й військові клейноди складено. Восени козацька рада в Києві (1638) вирішила просити в короля вибачення. До складу депутації увійшов і сотник Богдан Хмельницький. Надалі поляки призначали всю вищу старшину реєстровців з поляків, знову відновили Кодак. Реєстр скоротили до шести тисяч, а на Запоріжжі постійно чергували два реєстрові полки. Здавалося, козацтво придушено остаточно.

Проте це був спокій перед бурею. Магнати й королівська влада недооцінили внутрішні сили козацтва, яке й виникло як селянський рух за волю і здобуло свою організацію в запеклій боротьбі із зовнішнім ворогом. На зламі XVI й XVII ст. козацтво виступило на міжнародну арену, а в 20-ті роки XVII ст. вперше підняло свій голос на захист інтересів свого народу проти соціального, національного й релігійного гніту Польщі, пробудивши почуття національної самосвідомості, прагнення до відродження власної держави.