ПОЧАТОК ХМЕЛЬНИЧЧИНИ

Вирішальним моментом української історії став 1648 рік. Польські хроністи все попереднє деся-

тиліття назвали часом “золотого спокою”: сусідні

держави були ослаблені й переживали кризу, козацтво, знекровлене безуспішними повстаннями, на якийсь час зневірилося в можливості збройної перемоги, та й польське військо постійно перебувало в Україні.

Тодішній польський король Владислав IV з династії Вазів відзначався толерантністю, добрим ставленням до козаків, любив воювати, та польська шляхта й чути не хотіла про війну. Тому Владислав IV, задумавши війну проти турків, вирішив спровокувати на неї самих турків за допомогою козаків. У 1646 р. король провів у Варшаві таємні переговори з козацькою старшиною: Барабашем, Караїмовичем, Нестеренком і Хмельницьким. Старшина отримала від короля кошти, прапор, дозвіл на збільшення війська до 12 тисяч і наказ бути готовими до морського походу на Туреччину, але тримати це все у глибокій таємниці. Та й сам король на власні кошти почав вербувати військо. Таким чином, влітку 1646 р. під Львовом зібралося 16-тисячне військо, яке на вимогу сейму все ж довелося розпустити.

Та козаки не скорилися. Ще з часів Наливайка козацтво прагнуло до самостійності й до створення власної української держави, а Запорізька Січ втілювала ці прагнення на значній частині степової України, поширюючи свій вплив і на сусідні українські землі. Цю “державу в державі” мусив визнати й польський уряд, водночас усіляко намагаючись знищити або хоча б ослабити її. Козацтво успішно провадило незалежну зовнішню політику, вело переговори й укладало угоди з іншими країнами, впливало й на внутрішню політику Польщі щодо України. Однак перенесення козацького ладу на всю Україну потребувало великого політика й організатора, будівника держави. Саме таким організатором і будівничим став козацький старшина Богдан Хмельницький, який уже кілька разів виступав важливою дійовою особою української історії.

Богдан Хмельницький походив з дрібної української шляхти й народився близько 1595 р. Завдяки

батькові, який був службовцем Жолкевського й мешкав у Жовкві, а потім став чигиринським підстаростою, Богдан здобув освіту у Львівському єзуїтському колегіумі. Разом з батьком Богдан був під Цецорою 1620 р. і потрапив у турецький полон. Після втечі з полону Хмельницький повернувся у Суботів, наданий його батькові Михайлові старостою Даниловичем, а далі служив у реєстровому козацькому військові. Завдяки розумові, значному воєнному й життєвому досвідові Хмельницький 1637 р. став військовим писарем. Після придушення останнього козацького повстання до 1648 р. він залишався чигиринським сотником. Ще до конфлікту з місцевим підстаростою Чаплінським Хмельниць­кий став одним з активних учасників уже згаданого “турецького плану” Владислава IV, а отже, й антимагнатської опозиції. Переслідування панів змусили Богдана Хмельницького втекти на Запоріжжя, де він почав організацію всенародного повстання. Приготування тривали майже два роки й охопили не тільки козаків-'випищиків", а й широкі маси селянства й міщанства. Наприклад, лише в Лубенщині напередодні повстання Ярема Вишневецький виявив і конфіскував кілька тисяч рушниць.

Одночасно Хмельницький вислав посольство у Крим. У переговорах з татарами козаки мали незаперечний доказ — листи короля — щодо приготувань Польщі до війни з Кримом. Та й самим кримчакам, яких виснажили міжусобиці, ця пропозиція козаків припала до душі. Допоміжне татарське військо очолив Тугай-бей, один з кримських опозиціонерів, якого хан волів позбутися. Загалом союз з татарами був вельми ненадійним, у вирішальні моменти вони не раз зраджували козаків, завдавали Україні величезних збитків, зокрема, захоплю­ючи в неволю мирне населення. Але союз цей, як зазначав І. Крип’якевич, “був політичною і мілітарною конечністю”, оскільки забезпечував Україну від нападів з півдня й давав козацькому військові кінноту.

Польська влада добре розуміла, чим загрожує поява Хмельницького в Україні, отож, коронний

гетьман М. Потоцький уже 5 лютого 1648 р.

вирушив з коронним військом з Бару на Корсунь, а в універсалі до повстанців наказав видати йому Хмельницького й розійтися. В разі непокори Потоцький погрожував “усі достатки ваші, котрі у волості маєте, забрати, жінок, дітей вирізати”.

Бойові дії почалися у квітні. М. Потоцький зупинився між Корсунем і Чигирином і вислав проти Хмельницького свого сина Стефана й комісара Шемберга (2500 реєстровців і 1500 жовнірів), до яких під Кодаком мали приєднатися решта реєстрових козаків, які під проводом Барабаша й Караїмовича разом з німецькою піхотою пливли Дніпром. Услід за цим авангардом вирушило з-під Корсуня й головне військо з 5—6 тисяч жовнірів під проводом М. Потоцького й М. Калиновського.

Хмельницький вдало використав роз’єднаність польських військ, 26 квітня напав під Жовтими Водами на авангард С. Потоцького й облягав його протягом двох тижнів. Реєстрові козаки під впливом агітації повстанців збунтувалися біля Кам’яного Затону, потопили своє начальство й перейшли на бік Хмельницького.

Перші перемоги козацького війська Хмельницький трохи пізніше назвав “іграшками”. Насправді ж

вони мали величезне значення для розгортання

всенародного повстання в усій Україні, виявили цілковитий занепад і безсилля польської адміністрації. Як пише козацький літописець Самовидець, в Україні на першу звістку про поразку поляків “зараз почали ся купити в полки не толко тіе, которіе козаками бивали, але хто и нігди козацтва не знал”. Найактивнішими учасниками повстання були сільські й міські низи: броварники, винники, могильники, будники, наймити й пастухи, підмайстри й челядники. Ненависть до панів, тамована десятиліттями, вибухнула на повну силу. Стихійне море вбивств, грабунків, нищення “всього, що паном звалось”, залило всю Україну. Польська шляхта, католицьке духовенство, євреї-орендарі (державці) були вирізані або втекли в Польщу. Народний рух на Сіверщині й півдні Білорусі очолив Петро Головацький, на Брацлавщині — Трифон з Бершаді, в Уманщині — Ганжа, у “Вишневеч- чині” — Максим Кривоніс. Останньому вдалося розбити військо Яреми Вишневецького під Немировом і Махнівкою і змусити князя обхідним шляхом пробиратись у Польщу.

Після смерті короля влада перейшла до примаса Польщі, старого Мартина Лубенського, а фактично належала канцлерові Оссолінському (свого часу він намагався добитися зміцнення королівської влади через “турецькі плани” Владислава IV). Канцлер ужив надзвичайних заходів до оборони Польщі: скликав шляхетські сеймики, оголосив про набір нового війська і призначив його воєначальниками Д. Заславського, М.

Водночас польські дипломати звернулися до Туреччини з проханням стримати татар і до Москви, пропонуючи негайно напасти на Крим. Адам Кисіль, відомий своїми виступами на захист православ’я, виїхав з посольством до Хмельницького, щоб зупинити його наступ і розпочати мирні переговори. Та й сам Хмельницький, дійшовши до Білої Церкви, не поспішав розвивати воєнні дії. В липні козацьке посольство на чолі з Вешняком прибуло у Варшаву з кількома листами (датованими 12 червня) до короля, коронного маршалка, князя Заславського. Вимоги козацької інструкції були досить скромні: Хмельницький домагався 12-тисячного реєстру, поновлення прав та привілеїв козацтва, захисту православної віри й повернення православним забраних уніатами церков, зокрема, в Любліні, Красноставі, Сокалі. Отже, чутки, що Хмельницький збирається бути “князем Русі” й зробити Київ своєю столицею, столицею незалежної держави, не справдилися.

Розуміючи тимчасовість миру з Польщею, Хмельницький енергійно взявся до організації регулярного війська. Залізною рукою гетьман почав наводити- лад в Україні. Ряд полків очолили давні полковники Джалалій, Гиря, Вешняк, Бурляй, серед нових були вчорашні шляхтичі, міщани, бояри Гоголь (Яновський), Гладкий, Небаба, Золотаренко, Морозенко (Мрозовицький), Кричевський, Богун, Нечай. Нерідко гетьман вдавався до найсуворіших заходів: грабіжників карав на смерть, непридатних до війська відсилав додому. Навіть Кривоніс, майбутня права рука Хмельницького, був покараний за сваволю: його за шию прикували до гармати. Мирною паузою Хмельницький скористався якнайповніше й на осінь уже мав 70-тисячну регулярну й добре озброєну армію, не рахуючи численних легкоозброєних нерегулярних частин. Польща так само використала мир для організаційних і мобілізаційних справ. 16 липня у Варшаві почалися засідання сейму, який до певної міри погодився задовольнити вимоги козаків, затвердив трьох регіментарів, комісарів на чолі з А.

Перш ніж комісари пробилися до Хмельницького, під Глинянами почало збиратися нове польське

військо на чолі з Остророгом, Заславським і Конецпольським. Шляхта, за свідченням сучасника, їхала на війну як на весілля, везучи шатра, коштовне начиння й одяг, напої, харчі. На стотисячне військо припадало 100 гармат і обоз зі ста тисячами (!) возів.

Хмельницький повів своє військо назустріч полякам з Маслового Ставу через Паволоч, ХмілЬник і зупинився під Пилявцями над Іквою, у вигідному для битви місці, де збудував укріплений табір. Окремий табір збудувало військо Кривоноса. Загалом козацьке військо дещо перевищувало 100 тисяч, татар було 600 тисяч (основні їхні сили підійшли 12 (22 за новим стилем) вересня). 6 вересня поляки підійшли до Старокостянтинова. Козаки мужньо боронили укріплення, натомість вночі за наказом гетьмана несподівано залишили місто, заманюючи польське військо до Пилявців. 9 вересня польські полки зупинилися за милю від козацького табору, й 11 вересня почалися бої за греблю й шанці над Іквою.

Вирішальна битва відбулася 13 вересня, коли до Хмельницького долучилася 4-тисячна бєлгородська орда. Вранці 13 вересня українські полки пішли в наступ на центр шляхетського війська. Польська кіннота без команди розпочала безладний бій і була розпорошена. Козаки розгромили Мазовецький і Сандомирський полки, татари розгромили розрізнені групи польської кавалерії. Поляки в паніці втекли. Блискуча перемога під Пилявцями дала підставу козацькому полковникові Яшевському згодом сказати: “Не ті то ляхи, що перед тим бували й били турків, москву, татар, німців. Не Замойські, Жолкевські, Ходкевичі, Хмелецькі, Конецпольські, а Тхужевські, Зайончковсь- кі, діти, в залізо повбирані. Померли від страху, як нас побачили, і повтікали... Якби, ох, були до п’ятниці почекали — жоден би до Львова живим не втік”.

Рештки польської армії, “пилявчики”, зупинилися аж у Львові й тут обрали нового регіментаря, Ярему Вишневецького. Але князь, зібравши гроші на оборону, покинув місто й пішов на Замостя.

Тим часом у козацькому таборі після битви виникло дві концепції подальших дій. Частина старшини вважала, що слід зайняти лінію по річці Случ й укріпитися тут, відпустивши татар з ясирем. Інші, в тому числі й Тугай-бей, радили йти на Львів. Хмельницький змушений був погодитися з міркуваннями свого грізного союзника, а також врахувати настрої мас.

Отож, українсько-татарське військо пішло на

Львів. У Хмельницького було достатньо сил, аби здобути головне місто Руського воєводства, тим більше, що 5 жовтня козаки Максима Кривоноса здобули Високий замок, і місто було приречене. Але гетьман, не бажаючи віддавати Львів на пограбування татарам, обмежився викупом. Так само вчинив гетьман і під Замостим, де очікував виборів нового польського короля. Тим часом в усій Галичині спалахнуло повстання проти поляків. Особливою активністю відзначилися міщани Городка, Рогатина, Янова, Яворова, Судової Вишні, Краківця, Потелича, Рави-Руської, селянські повстання охопили ще й Холмшину та Підляшшя, себто всі західні українські етнічні землі.

Перебуваючи під Замостям, Богдан Хмельницький активно впливав на передвиборну боротьбу в Польщі. Початково він підтримав кандидатуру Юрія 1 Ракоці, семигородського воєводи, але той несподівано помер 11 жовтня. Тоді Хмельницький віддав перевагу Янові Казимиру, себто підтримав угодовий напрям польських політиків на чолі з Оссолінським. Гетьман ще не позбувся ілюзій, що сильна королівська влада зможе вирішити українські проблеми. В листі новому королю Хмельницький писав: “Про те Господа Бога просимо, аби ваша королівська мосць... рачив бути самодержцем, як і інші королі, а не так, як... предки вашої королівської мосці власне в неволі були”.

1648 рік, рік революційних змін в Україні завершився урочистим в’їздом гетьмана до пра­давнього Києва. Народ захоплено вітав вождя як “другого Мойсея, що визволив український нарід із лядської неволі”. В урочистій зустрічі Хмельницького брало участь численне духовенство на чолі з митрополитом Косовим, присутній був і єрусалимський патріарх Паїсій. Гетьмана вітали чужоземні посланці — від Молдавії, Туреччини, Семигороддя, Волошини. Всі ці обставини змінили настрої й плани гетьмана. Досі він не піднімався вище інтересів свого класу — козацтва, тепер же усвідомив свої обов’язки щодо всього народу, заявивши польським комісарам: “Визволю з лядської неволі народ руський увесь. Бог мені дав, що я є єдиновладцем, самодержцем руським. Досить тепер маю вигоди, достатку і пожитку в землі і князівстві своїм, по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи. Не залишиться тут нога жодного князя і шляхетки на Україні, а схоче котрий з нами хліб їсти, хай буде послушний Війську Запорізькому”.

Реалізацію цих планів гетьманові довелося відкласти через несприятливі обставини. Польща ще не була розгромлена, “кресові” магнати нізащо не хотіли змиритися з втратою своїх володінь в Україні. Татари також побоювалися сильної й незалежної України, отож, хан намагався не допустити до повної перемоги Хмельницького (згодом це відіграло фатальну роль під Зборовом і Берестечком). Та й український народ не був достатньо одностайним: поглибилися суперечності як між селянством і козацтвом, так і між козацькою старшиною і шляхтою, почалася боротьба за здобутки повстання. Назрівали соціальні конфлікти. Все це змушувало гетьмана вести обережну й помірковану політику, шукати нових союзників. У цей час ‘Хмельницький відрядив посольство до Москви, уклав угоду з Семигороддям, розпочав зносини з Янушем Радзивіллом. А поза тим провів широку мобілізацію в Україні, готуючись до майбутньої війни, знову заручився підтримкою Криму.