ВІД ЗБАРАЖА ДО ЖВАНЦЯ

На початку літа 1649 р. війна спалахнула з новою ЗБОРІВ силою. Польські сили зосередилися в трьох місцях:

армія під проводом Вишневецького, Фірлея і Лянцкоронського стала на кордоні Галичини й Волині, друга, під проводом самого короля, йшла їм на допомогу.

Гетьман пішов на Волинь і обложив першу польську армію під Збаражем, а сам з головними силами й татарами рушив назустріч королю, аби не допустити з’єднання польських сил. Вміло маневруючи, Хмельницький непомітно підійшов до королівської армії під Зборовом, знищив частину її під час переправи через Стрипу, а вранці 15 серпня вдарив на польське військо з двох боків. Поляки зазнали значних втрат і нашвидку отаборилися. 16 серпня бій поновився, козаки прорвались у польський табір, і польські полководці вже почали думати про капітуляцію. Та канцлер Оссолінський зумів нав’язати зносини з ханом Іслам-Гіреєм і щедрими дарунками й обіцянками схилив того до миру. Як уже зазначалося, остаточна поразка поляків не влаштовувала татар, оскільки вони втрачали чудове джерело воєнної здобичі, тому хан у цю вирішальну хвилину зрадив Хмельницького, змусивши його почати переговори з королем. 18 серпня було підписано Зборівську угоду, за якою 40 тисяч козацького війська мало перебувати на території Київського, Черні­гівського й Брацлавського воєводств. Ці землі переходили виключно під управління гетьмана і його адміністрації, сюди не мали права заходити коронні війська, єзуїти та євреї. Київський митрополит отримував місце в сенаті. Проголошувалася амністія для всіх учасників повстання, зокрема для шляхти. Затвердити умови миру мав наступний сейм.

Зборівська угода не відповідала грандіозним задумам Хмельницького, однак він вирішив ви-

користати здобуті права для державного бу­

дівництва на відвойованих землях.

В. Липинський, досліджуючи це питання, пише, що в цей час ані повної перемоги над гнобителями, ані абсолютної непримиримості щодо них у Хмельницького ще не було, тому його лояльність щодо уряду замість ослаблювати тільки зміцнювала польських ворогів реформ і України, магнатську олігархію.

Внутрішнє становище України (народне повстання на Волині, повстання на Запоріжжі) ускладнилося 1650 р. новими зовнішньополітичними обставинами. Татари намагалися втягти Хмельницького у війну з Москвою, Польща через венеціанського посла знову пробувала "залучити козаків до антитурецької ліги. Хмельницькому вдалося уникнути обох небезпек. Татар він залучив до походу в Молдавію у вересні 1650 р. Внаслідок походу Василь Лупул пообіцяв віддати свою дочку Розанду за сина Богдана Хмельницького — Тимоша. Натомість дипломатичні зносини з Портою логічно завершилися посольством від нового турецького султана Мухаммеда IV (липень 1650 р.) і заявою Туреччини про прийняття “слави князів народу християнського” Богдана Хмельницького навесні 1651 р. під свою опіку й оборону.

Тим часом у Польщі в серпні 1650 р. помер канцлер Оссолінський і до влади прийшла партія на чолі з Миколою Потоцьким, прихильником збройного приборкання козаків.

Перші сутички сталися на Поділлі, де гетьман Калиновський напав на Красне. При обороні міста загинув сподвижник гетьмана Данило Нечай. Але під Вінницею Іван Богун відкинув Калиновського. Обидві сторони готувалися до літньої кампанії, що мала вирішити долю війни. Війна обгрунтовувалася і з ідеологічного боку: до польського короля прибув легат римського папи, до Хмельницького — митрополит корінфський Иоасаф. Він, зокрема, привіз меча, освяченого у Єрусалимі.

Вирішальна битва знову сталася на кордоні Галичини й Волині, під Берестечком. В середині

червня тут зустрілися дві величезні армії. Поль­ська налічувала 80 тисяч регулярного війська (в тому числі 20 тисяч німців), загальна ж чисельність її сягала 150—200 тисяч. Військо Хмельницького мало 120—140 тисяч, в кінці червня підійшов також Іслам-Прей з 28 тисячами татар. 28 червня почалася битва, в ході якої українське військо знищило близько 7 тисяч польської кінноти, захопило 28 польських коругов. Проте на третій день бою, ЗО червня, татарська орда не витримала масованого артилерійського обстрілу (в артилерії королівське військо мало значну перевагу) й несподівано почала відступати. При цьому заложником татар став козацький гетьман, який разом з писарем Виговським намагався зупинити хана. Попри зраду татар українське військо зуміло замкнути табір і протягом наступних десяти днів успішно витримувало облогу і штурм поляків. Переговори, які вела козацька старшина з королем, не принесли результату через неприйнят­ність умов. Розуміючи програшність своєї позиції, козацьке командування вирішило залишити укріплення над р. Пляшівка і відходити оборонним табором на козацьку територію, де вже збирав нові війська Богдан Хмельницький. Приготуваннями до відходу керував Іван Богун. Найперше треба було усунути польські частини з тилу козаків. Влаштувавши три переправи, наказний гетьман 10 липня вивів з табору частину артилерії й кінноти.

Під час Берестецької битви почався наступ на Україну з півночі литовського війська. Я. Рад- МИР зивілл зумів розгромити козацький заслін і

захопити Чернігів та Київ. У цей критичний час гетьман Хмельницький виявив надзвичайну енергію і небавом зумів організу­вати оборону України. Велику моральну силу й високий бойовий дух виявив увесь український народ, почавши справжню народну війну проти шляхти. Центром концентрації українських військ стала Біла Церква, де гетьман наказав спорудити укріплення. Вже на початку жовтня під Білою Церквою знову стояла могутня українська армія. Бої під Білою Церквою в середині вересня 1651 р. показали, що польська армія вже не в змозі подолати козаків. Але й Хмельницький мав замало сил для наступу, не був певен у подальших стосунках з ханом, який міг стати на бік Польщі. Все це змусило обидві сторони до переговорів, які закінчилися Білоцерківським миром 28 вересня. За цим договором козацький реєстр зменшувався до 20 тисяч, територія обмежувалася тільки Київським воєводством, гетьманові заборонялися закордонні зносини. Всі розуміли тимчасовість миру. Ратифікацію договору польським сеймом зірвав литовський шляхтич, вперше застосувавши право “вето”.

Навесні 1652 р. всі повстанські сили були зосереджені у двох арміях. Лівобережні полки під

проводом полковника Пободайла прикрили Україну з півночі, з боку Литви. Головні ж сили збиралися в Чигирині, звідки Хмельницький послав свого сина Тимоша з частиною війська до Молдавії, аби домогтися від В. Лупула виконання обіцянки про шлюб красуні Розанди з Тимошем. На перешкоді Тимошеві стало польське військо на чолі з коронним гетьманом М. Калиновським, ЗО тисяч якого зосереджувалося біля гори Батіг на Брацлавщині. Проти Калиновського швидким маршем виступив сам Богдан Хмельницький, вдало оточив його і І—2 червня розгромив. У битві поліг М. Калийовський, козаки захопили багато полонених і 57 гармат. Українська армія знову зайняла територію по Случ. Похід у Молдавію завершився одруженням Тимошгі з Розандою. Але молдавські плани Хмель­ницького спричинили створення антиукраїнської коаліції, затяжну війну у Волощині й загибель Тимоша в Сучаві. Його козаки ще місяць витримували облогу, але врешті 19 жовтня 1653 р. капітулювали й повернулися додому з тілом гетьманича.

Бойові дії проти поляків 1653 р. почалися походом _на Брацлавщину С. Чарнецького, якого розгромив

І. Богун під Монастирищем у березні. Влітку в Україну вирушило коронне військо на чолі з королем. У вересні воно було блоковане, а потім і оточене під Жванцем козацько-селянським військом на чолі з Б. Хмельницьким і татарськими загонами Іслам-Гірея. Облога тривала понад два місяці, і польська армія стояла перед загрозою капітуляції через голод і хвороби. Але польським дипломатам вдалося намовити татар на сепаратну угоду (відновлення Зборівського договору), дозволивши татарам забрати ясир у Галичині й на Волині (15 грудня).

Обставини змусили гетьмана України шукати союзника на півночі. Ще від часів Сагайдачного Україна намагалася залучити на свій бік у боротьбі

проти Польщі Москву. Хмельницький уже 1648 р.

1653 р. відбувся остаточний розрив з Польщею і, отже, Хмельницький відійшов від своєї політики, яку В. Липинський назвав автономізмом, “фатальним розпорошуванням національної енергії” в марних спробах рефор­мувати устрій Речі Посполитої. Однак цей етап був необхідним, оскільки народні маси на початку війни ще не мали окремішньої державної ідеології, мету повстання вони вбачали в соціальному визволенні. Щоб поширити цю ідеологію, українській козацькій старшині, шляхті й міщанам потрібен був час. Та й ототожнення масами Хмельницького — Богом даного “самовладця й самодержця руського” — з монархом України прийшло значно пізніше. Лише пройшовши Зборів і Білу Церкву, Берестечко і Батіг, Пилявці і Жванець, український народ, а разом з ним і його вождь позбулися ілюзій щодо польського короля.

Орієнтація на Туреччину й Крим у кінцевому підсумку також не виправдала себе, татари надто часто в найвідповідальніші моменти зраджували гетьмана, а їхня допомога руйнувала тил української армії гірше за поляків. Відіграв свою роль і одвічний релігійний і мілітарний антагонізм християнського й мусульманського світів, а також те, що татари добре розуміли, чим загрожує їм зростання могутності України.

Під кінець 1653 р. в Україну вирушило московське посольство Бутурлина й у січні 1654 р. в Переяславі відбулася рада гетьмана зі старшиною й полковниками, а потім з народом, яка вирішила передати Україну під царську протекцію. Щоправда, вже 18 січня виникли перші ускладнення — Бутурлін відмовився присягати від імені царя в тому, що Москва не порушуватиме вольностей станів і боронитиме Україну від поляків. Опозиція виявилася й серед міщан Переяслава (війта принесли на присягу в ліжку і наступного дня він помер). Відмовилися присягати цареві київський митрополит з духовенством, місто Чорнобиль, Полтавський, Кропивнянський, Уманський і Брацлавський полки, Іван Богун та Іван Сірко. Але загалом присяга пройшла без поважних виступів.

Сам договір було укладено в Москві в березні 1654 р. (Березневі статті), і він був схожим на попередні угоди з Туреччиною й іншими країнами. Україна зберігала широку автономію в галузі адміністрації, судівництва, збору податків, мала велику армію (60 тисяч), затверджувалися давні права всіх станів. Московський цар отримав право тримати в Києві військову залогу з воєводою, гетьман мав сповіщати царя про свої зносини з іншими країнами та про вибори нового гетьмана.

Переяславська угода, крім створення мілітарного союзу, мала для українсь­ких політиків ще й глибшу мету: знайти легальну форму розриву України з польськими монархами, яка відповідала б тодішнім державно-правним стосун­кам. Українським політикам 1654 р. й на думку не спадало, щоб варварська Москва могла колись зайняти місце європейської Польщі.

Відмова Бутурлина присягати в Переяславі показала, що сторони по-різному розуміли договір, тому Березневі статті містять цілу низку недомовок дипломатичного характеру, які вже небавом породили московсько-український конфлікт, а 1655 р. фактично призвели до ліквідації договору.

Тим часом навесні 1654 р. Москва почала війну проти Польщі в Білорусі. їй допомагав 20-тисяч- ний корпус 1. Золотаронка. Союзники здобули

Смоленськ, Мінськ, Вільно, Золотаренко захопив південну Білорусь. Але заходи козаків щодо запровадження в Білорусі козацького ладу викликали перший дипломатичний конфлікт з Москвою, яка всі здобуті козаками землі вважала “царськими”. Восени того ж року поляки, заручившись підтримкою кримського хана, вирушили в похід на Україну. Стефан Чарнецький, який командував частиною армії Потоцького, “вогнем і мечем” сплюндрував Брацлавщину. Населення чинило відчайдушний опір. На всю Україну прославилося містечко Буша. Після загибелі її оборонців дружина сотника Зависного Олена, воліючи також вмерти, аніж бути полоненою, висадила в повітря замок разом з окупантами, які вдерлися на мури. Під Брацлавом поліг наказний гетьман Томиленко. 30-тисячна орда довершила спустошення Брацлавщини навесні 1655 р.

У січні 1655 р. проти поляків виступив Хмельницький з козацьким і московським військом.

Вирішальна битва, що відбулася під Охматовом на Київщині в останні дні січня, коштувала великих втрат обом сторонам, але не принесла успіху жодній. Це значно послабило надії українців на допомогу царя, який, до того ж, усіляко намагався підкорити Україну своїй волі, а козацьке військо використати для завоювання Литви й Білорусі. Тому з 1655 р. Хмельницький розвинув бурхливу дипломатичну діяльність, намагаючись інакшими політичними комбінаціями забезпечити незалежність Української держави. Зокрема, новий шведський король Карл-Густав X у порозумінні з українським гетьманом навесні 1655 р. почав війну проти Польщі. Хмельниць­кий з українським військом і допоміжним корпусом Бутурліна восени рушив у Галичину, розгромив армію Потоцького під Городком 29 жовтня і почав облогу Львова. Але Бутурлін від імені царя вимагав, щоб усі здобуті міста належали Москві, тому Хмельницький не штурмував міста, а обмежився викупом. Українсько-московське військо здобуло й Люблін, і перед гетьманом знову відкрилися перспективи, намічені ще з 1648 р. — об’єднати всі українські землі у своїй державі.

У цей час роль України й авторитет її гетьмана зросли настільки, що могутні європейські монархи намагалися залучити Хмельницького на свій бік: найвигідніші умови пропонувала Польща, якій загрожувала вже втрата державності (Варшава і Краків були захоплені шведами), до Чигирина прибуло посольство германського цісаря. Туреччина пропонувала гетьманові підписати договір, добрі стосунки налагодилися з семигородським воєводою. Однак 8 листопада Хмельницький, дізнавшись, що в Україну вирушив кримський хан, відійшов від Львова. 20 листопада під Озерною татари атакували українсько-московський табір, але здобути його не змогли. В результаті переговорів татари зобов’язалися не воювати проти України й Москви, а козаки й донці обіцяли не нападати на Крим. Угода під Озерною підбадьорила польського короля і він знову запропонував Хмельницькому мир. Гетьману було над чим замислитись, бо ж стосунки з Москвою щораз погіршувались. Причиною незгоди була Білорусь, де Іван Нечай (він замінив убитого під Старим Биховом Золотаренка) поширював гетьманську адмі­ністрацію все далі на північ, спираючись у цьому на приязне ставлення місцевого населення. Старий Бихів присягнув гетьманові і був оголошений “вільним портом” на Дніпрі, протекцію гетьмана прийняло Слуцьке князівство, до гетьмана їздило багатолюдне посольство Пинського повіту. З цього приводу Хмельницький мав гострі суперечки з царськими воєводами, які прагнули встановити в Білорусі свою владу, втручалися у внутрішні справи України, будували фортецю в Києві.

Тим часом Москва, яку надзвичайно тривожили успіхи шведів, поква­пилася рятувати “свою” Польщу (польські політики запропонували обрати наступником польського трону Олексія Михайловича). На переговори з Польщею у Вільні 1656 р. Москва не допустила українську делегацію, хоч центральним питанням була саме доля України. В Україні це сприйняли як пряму зраду. За свідченням І. Виговського, гетьман, почувши цю новину, “як шалений, що втратив розум, закричав: уже, діти, про те не печальтеся, я знаю, як учинити: треба відступитися -від руки царської величності, де Вишній Владика звелить бути — не тільки під християнином государем, хоч під бусурманом”. Однак, зваживши все, Богдан Хмельницький вирішив поки що формально не розривати угоду з Москвою, натомість зробити все для організації антипольської коаліції європейських країн без участі Москви і всупереч її планам.

Намір гетьмана підтримала й уся українська старшина, зібравшись у жовтні 1656 р. на генеральну раду в Чигирині й присягнувши, що “всі як один муж разом стояти будуть”.

Метою Хмельницького в останній рік життя було об’єднання в Українській державі західно­

українських земель, нейтралізація Криму і, зви­чайно, унезалежнення від Москви. Коаліція з Швецією (яка, врешті, погодилася на приєднання до України західних земель), Семигороддям, Бранденбургом, Молдавією, Волощиною і Литвою мала, на думку гетьмана, відсунути збройний конфлікт з Москвою до закінчення війни з Польщею при нейтралітеті Порти. Здійснюючи цей план, Україна й Семигороддя на початку 1657 р. почали війну з Польщею. До України було приєднано Турово-Пинщину й Берестей­щину, а також Волинь. Шведи, виконуючи умови союзу з Україною, захопили більшу частину Польщі. Перша половина 1657 р. була кульмінацією у розвитку молодої Української держави. Але вже влітку ситуація змінилася. До цього спричинилася хвороба Хмельницького, який не міг особисто керувати зовнішньою політикою і воєнними діями. Польський народ, відчувши загрозу самому своєму існуванню, піднявся на народну війну. У війну втрутилися європейські країни, налякані успіхами України й Швеції. На довершення злого під впливом російської агітації вибухнув бунт у корпусі Ждановича, що діяв разом із трансільванцями; козаки, невдоволені сваволею і зневажливим ставленням до них Юрія Il Ракоці, покинули свого союзника під Меджибожем. Відмовилися йти на допомогу Ждановичу й козаки під командою молодого Юрася Хмельницького. Ці події були страшним ударом для гетьмана, й 6 серпня 1657 р. він помер у Чигирині.

Важко переоцінити роль Богдана Хмельницького й усього десятиліття, званого Хмельниччиною, для українського народу. Це розуміли вже сучасники, називаючи гетьмана “правдивим вождем, патроном і оборонцем руської батьківщини, славним героєм, добрим і мудрим провідником”. Саме Хмель­ницький підняв свій народ з вікового занепаду, зв’язав перервану нитку української державності і наклав відбиток свого творчого духа на всю наступну українську історію.