ГЕТЬМАНУВАННЯ ІВАНА ВИГОВСЬКОГО
Ще за життя Богдана Хмельницького постало питання ħpo його наступника. Гетьман бажав зробити цю владу спадковою, маючи на увазі свого старшого обдарованого сина Тимоша. Його загибель у Сучаві була тяжким ударом не тільки для батька, а й для України.
Постраждала й сама ідея спадкової влади, яка вповні відповідала інтересам тогочасної Української держави. Молодший син Хмельницького Юрій на час смерті батька мав усього 16 років. Старшина розуміла, що недосвідчений і хворобливий юнак не міг керувати Україною в складній політичній ситуації, тому спочатку регентом, а небавом і гетьманом України обрали сподвижника Хмельницького, генерального писаря Івана Виговського (1657— 1659).Виговський походив з української шляхти Овруцького повіту, вчився у Києво-Могилянській академії, далі займав різні посади в Луцьку, де став членом місцевого братства й уславився як ревний поборник православ’я. Людина високої освіти й великих здібностей, Іван Виговський за короткий час став найближчим помічником Богдана Хмельницького, був співтворцем великих планів гетьмана в галузі внутрішньої і зовнішньої політики. Виговський твердо тримався основної лінії Хмельницького — запевнити цілковиту самостійність України, утримуючи приязні стосунки з усіма її сусідами. Вже у жовтні 1657 р. він уклав союз із Швецією, за яким Україна визнавалася вільною державою і мала сягати до Вісли й Березини. Водночас було відновлено союз з Кримом, почалися переговори з поляками, котрі прагнули повернути Україну до Польщі будь-якою ціною, навіть ціною найширшої автономії. У ставленні до Москви Виговський продовжив лінію свого попередника: не розриваючи з нею союзу, але наполягаючи на цілковитій рівноправності обох держав, домагався припинення втручання Москви у внутрішні справи України. Москва ж дотримувалася цілком протилежної цим домаганням Виговського лінії і використовувала в своїх цілях внутрішні суперечності України.
Якщо Хмельницький намагався утримати в країні соціальну рівновагу, то Виговський виразно став на бік старшини й шляхти, що почала відділятися
від решти козацтва в окремий клас. Старшина, зосереджуючи в своїх руках усе більші земельні маєтності, намагалася посісти місце, яке раніше займала в Україні польська шляхта. Почався тривалий і болісний процес поступового закріпачення селян. Ця політика гетьмана призвела до вибуху народного невдоволення, насамперед у Запоріжжі й Полтавщині. Запорожці, котрі за Хмельницького поводилися без особливих претензій, за Виговського стали в епіцентрі селянського руху, який очолили полтавський полковник Пушкар і кошовий Барабаш. Виговський намагався порозумітися з опозицією, але марно — дворушницька політика Москви породжувала у ворогів Виговського великі надії на російського царя. У листах до Москви й відозвах до народу бунтівники називали гетьмана “ляхом”, твердили, що він хоче піддати Україну Польщі. Запорізькі ватаги почали наїзди на сусідні полки, грабуючи передусім старшину. Тоді Виговський організував блокаду Запоріжжя, а врешті зважився збройно придушити повстання, не покладаючись на царя, котрий підтримував Пушкаря й Барабаша для посилення власної позиції в Україні й послаблення влади гетьмана. Парадоксально, але демократичну опозицію в Україні підтримував абсолютний монарх, який уміло використав політичну незрілість народних мас і частини старшини. Очевидно, певну роль зіграли й монархічні ілюзії народу, перенесені на царя.
Роль арбітра в конфлікті взяла на себе Москва. Окольничий Хитрово розпорядився скликати нову козацьку раду для остаточного вирішення питання про владу (запорожці твердили, що Виговського обрано незаконно). Рада, що відбулася в середині лютого 1658 р. в Переяславі, підтвердила владу Виговського, однак гетьман мусив піти на нові поступки Москві: московські воєводи з’являлися у Переяславі, Ніжині й Чернігові, до Москви мала відійти Південна Білорусь, гетьман погодився припинити зносини зі Швецією.
Однак відразу ж з цієї ради Хитрово поїхав до Пушкаря й передав йому царські дарунки.
Цесталося вже після початку збройного конфлікту в
Україні, в якому повстанцям спочатку вдалося розбити частину гетьманських сил під проводом І. Богуна та І. Сербина. Тоді гетьман зібрав 20-тисячне військо, закликав на допомогу орду й рушив під Полтаву, де у травні й червні в запеклих боях зумів розгромити 40-тисячну армію повстанців, основну частину якої становили так звані дейнеки — озброєний киями сільський пролетаріат. 15 тисяч з них загинуло в боях, а загалом громадянська війна коштувала Україні 50 тисяч жертв. Поліг під Полтавою й М. Пушкар. Запорожці втекли під захист московського війська, але самого Барабаша згодом захопили козаки Виговського і стратили. Лубни й Гадяч добровільно піддалися полковникові гетьмана Гуляницькому, а частину пушкарівців розгромили під Глуховом міщани.
Приборкання виступу Барабаша й Пушкаря справило сильне враження на Москву, піднесло авторитет гетьмана. Водночас Виговський і старшина зрозуміли, що на Москву їм уже нічого покладатися, бо єдина мета царизму — перетворення України на звичайну провінцію і дуже значне обмеження її державних прав.
Саме ці обставини змусили Виговського, частину старшини й шляхти, ба навіть православного митрополита Діонісія Балабана знову звернути свої погляди на Польщу. Тим більше, що й серед правлячих кіл Речі Посполитої врешті з’явилося розуміння необхідності згоди з Україною на грунті значних політичних поступок у формі широкої автономії. Інтенсивні переговори про новий союз України з Польщею з польського боку провадив відомий дипломат К. Беньовський, з українського — соратник Виговського Юрій Немирич. Договір, укладений у Гадячі 16 вересня 1658 р., передбачав утворення в Речі Посполитій третьої складової частини федерації — Великого Князівства Руського (з Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств), верховна влада в якому, як цивільна, так і військова, належала гетьманові, якого обирали пожиттєво. Законодавчу владу мали виконувати національні збори депутатів від усіх земель Князівства.
Судочинством керував би свій судовий трибунал з українським діловодством, фінанси, включаючи й карбування монет, також передбачались самостійними. Армія мала налічувати ЗО тисяч козаків і 10 тисяч найманого війська. Щороку гетьман мав право подавати королю реєстр із 100 козаків з кожного полку для нобілітації (надання шляхетства). Унія мала бути скасована в усій державі, православ’я зрівнювалося з римсько-католицькою вірою, а митрополит отримував місце в сенаті. В галузі культури передбачалося заснування в Україні двох університетів, розгалуженої мережі гімназій, шкіл, друкарень.Ще під час переговорів у Гадячі гетьман видав маніфест до народу, в якому пояснював причини розриву з Москвою: “Цар не виправдав надій України, не подавав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав будувати фортецю в Києві, щоб тримати народ у ярмі... Та зрада підступної Москви видна у всьому — вона готує нам ярмо — передусім домашньою, громадянською війною, тобто нашою власного зброєю, без ніякої нашої вини....Ми примушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів з проханням про допомогу для своєї свободи. Не в нас лежить причина війни, що розгорілася...” Цей маніфест Україна надіслала європейським урядам. Зі свого боку цар закликав народ не слухати Виговського й оголосив гетьмана зрадником.
Бойові дії почалися у серпні 1658 р. Брат гетьмана Данило спробував вибити московитів з Києва, але зазнав невдачі, після чого воєвода Барятинський випалив околиці міста й повісив понад 3000 “зрадників”. Сам гетьман разом з татарами пішов на Лівобережжя проти воєводи Ромодановського. Москва, злякавшись рішучості гетьмана, обіцяла забрати з України воєвод, визнати Галицький договір, гарантувала вольності старшині тощо. Водночас на Україну вирушила стотисячна армія Трубецького, Ромодановського й Пожарського, плюндруючи все вогнем і мечем.
Мужній опір агресорам вчинив зі своїми козаками (Ніжинського й Чернігівського полків) Григорій
Гуляницький під Конотопом.
Завдяки героїчній тримісячній обороні Конотопа Іван Виговський зумів зібрати всі наявні сили, дочекався союзників — татар і поляків Потоцького — і рушив на підмогу Конотопу. Завдяки вмілому маневрові він непомітно наблизився до московського війська й у кривавому бою 8 липня 1659 р. розгромив ворога. На місці полягло ЗО тисяч московського війська, в полон потрапили воєводи, одного з яких, Пожарського, татари стяли за зухвальство перед ханом. Такої поразки Москва давно не бачила. Цар навіть наказав зміцнювати фортифікації столиці, побоюючись походу козаків.Обставини не дали змоги Виговському використати плоди перемоги. У нього в тилу знову підняла голову опозиція, договір з Польщею викликав народні заворушення, в Києві далі сиділи московські воєводи, плюндруючи околиці. Та найгірше — славний Сірко напав на Крим, і це змусило хана поквапитися додому. Вміло KepoBiiHa Москвою опозиція знову розпалила громадянську війну і звела нанівець усі політичні й воєнні здобутки Виговського.
Козацька старшина — Цюцюра, Золотаренко, Comko — організувала проти гетьмана заколот.
Прихильників Москви підтримували деякі духовні особи. Коло Ніжина селяни замордували соратника Виговського Юрія, Немирича, інших підступно вбив Цюцюра, поодинці заманивши до себе. Внаслідок шаленої агітації та підступних дій прихильників Москви було скинуто Виговського. Гетьманом обрали Юрія Хмельницького, оскільки старшина вважала, що лиш ім’я Хмельницького може в цій ситуації знову об’єднати народ. Іван Виговський добровільно віддав йому гетьманські клейноди й перейшов з України в Польщу. На цьому політична кар’єра Виговського завершилася, хоч він ще кілька років докладав усіх зусиль до визволення України, залишившись в історії як один з найосвіченіших і найпатріотичніших державних діячів, який за свої політичні прорахунки заплатив найвищу ціну. Слід зауважити, що соратники й послідовники Виговського ще довго перебували при управлінні Україною, але вже не зважувалися, як гетьман, відверто стати на боротьбу, намагалися досягти мети іншими способами.