Демократизація

Порівняльне дослідження демократичних досвідів пока­зує, що прояви демократії потребують певних умов умож­ливлення. Найзагальніших із них, завжди потрібних, якщо не достатніх, на всіх стадіях людської подорожі, налічують чотири:

- стабільність політій або морфологічних обрамлень, адже демократизація за традиційних неолітичних умов ви­магає часу, тоді як нестабільність сприяє іншим режимам;

- олігополярна трансполітія або її морфологічний еквівалент у первісному світі, бо інакше рух до політичного об’єднання та до імперіалізації через війну стає нестримним, а це несумісне з демократичними процесами;

- самостійні центри прийняття рішень, оскільки будь-яка влада прагне до абсолюту й не може сама собі ство­рювати противладу, яка має бути реальною поза межами влади;

- чесноти або не-пороки, адже будь-яка мета визначає певні стани, а стани потребують чеснот або відсутності по­років: мир через справедливість вимагає, щоб політики й громадяни мали певні чесноти або принаймні утримувалися від окремих пороків.

Внесок європейської самобутності в створення трьох пер­ших умов надто очевидний, щоб треба було на цьому наголо­шувати. Стабільність королівств стала обов’язковою через обмеження олігополярної гри та помірність ієрократій, отри­ману завдяки опорові аристократії, міщанства та селянства. Цікавіше було б подивитися на наслідки недотримання цієї умови на європейському ґрунті. Нестабільність політій може ще радикальніше виражатися в неіснуванні політії, яка мала б існувати. Післяфеодальна реставрація та встановлення мо­нархій мали б привести до стабілізації певного німецького королівства і ще якогось королівства в Італії. Історія виріши­ла інакше на кілька століть, аж до ХІХ ст., заблокувавши чи­стим збігом обставин ці два регіональні політичні простори в олігополярному стані. Це блокування надало навколишнім силам усілякі приводи й усілякі нагоди для втручання, що сприяло довготривалому продовженню роздробленості.

Трансполітійна умова демократизації допомагає зро­зуміти тональність зовнішньої політики Сполучених Штатів. З чотирьох умов, яких вимагає демократія, Сполучені Штати досить адекватно забезпечили три, і це дало нагоду Токвілю вивести з цього унікального прикладу зразкові аспекти, які придатні для сучасної демократії як такої. Там ніколи не бу­ла забезпечена тільки умова олігополярності. Її відсутність досі не порушувала демократію, оскільки Сполучені Штати змогли розвивати свій політичний досвід протягом понад ста п’ятдесяти років, абстрагуючись практично від будь-якої трансполітійної гри та чіпляючись за свій первісний ідеал острова-континенту, якого не торкнулися жахи війни в Європі. Цей ідеал зберігається в масі населення у вигляді за­пеклої байдужості до навколишнього світу та періодично ви­ринає на поверхню в ізоляціоністських ідеологічних закли­ках. Американська політія знала до сьогодні тільки одно- або двополярне становище. Щодо Америки, Сполучені Штати завжди займали фактичну гегемонну позицію й відкрито за­явили про це в 1823 р. у доктрині Монро. Позиція дає змогу тому, хто її займає, діяти з урахуванням лише власних інте­ресів і подальшого їхнього тлумачення ним самим.

Незручність ситуації для справжньої демократії може по­яснити непевне й мінливе балансування між грубістю на службі американських інтересів у світі та утопією планети, де трансполітійні стосунки зникнуть на користь світового ринку та гарних почуттів. Під час «холодної війни» Сполу­чені Штати вступили в двополярну гру «все або нічого», з якої вони вийшли переможцями в 1991р., оскільки спромог­лися компенсувати недоліки власної демократичності в зовнішній політиці проти ідеократії завдяки набагато вищій економічній та технічній ефективності тієї ж самої демо­кратії. Вони дуже добре зіграли двополярну роль, і це при тому, що не мали жодного історичного досвіду олігополярної гри. Ця повна недосвідченість може пояснити незнання мис­тецтва компромісу, виявлене в Ірані, Іраку, Сомалі, Сербії, або ж небажання підкорятися квазіполітійним правилам гри, як-от заборона використання мін або створення міжнародно­го суду, який міг би судити й американських громадян.

Наслідки відсутності самостійних центрів можна спос­терігати на периферії Європи - в Росії. Перша Русь - Київська Русь XII-XIII ст. - вписувалася в європейську мо­дель аристократичного та селянського суспільства й могла б або повинна була б мати суто європейську історію. Вона зникла під ударами монголів, зазнала сильного територіаль­ного переміщення й знайшла притулок на галявинах тайги. На московських галявинах під автократичною хваткою ди­настії народилася друга Русь. Уже тоді мало придатна до інтегрування в європейську історію з огляду на свій політич­ний режим та на жорстко імперській спосіб будівництва політії, вона пішла необоротно іншим шляхом у другій поло­вині XVI ст., коли Іван IV Грозний фізично знищив аристо­кратію бояр і вкинув у рабство селян.

Росія знаходиться поза межами Європи майже з усіх то­чок зору, але певна частина Європи схиляється впродовж століть до еволюції за російською моделлю. Ця модель - крайній прояв цих процесів зі змінними акцентами мірою то- го, як віддалятися в Європі з заходу на схід, найвражаючим прикладом яких із найтяжчими наслідками щодо демократи­зації було друге закріпачення після XVI ст., переведення се­лянства в рабство, здійснене в Центральній і Східній Європі аристократією, тоді як у Росії це все зробив апарат царської влади. Можна було б також простежити наслідки браку ав­тономних центрів у Латинській Америці. Якщо не рахувати певних винятків, наприклад Чилі та Коста-Рику, тамтешнім суспільствам притаманна наявність латифундистської ари­стократії та майже повна відсутність селян, яких замінили раби чи батраки. Політичним утіленням цього соціального становища став успішний постколоніальний перехід у XIX ст. до ліберальних режимів, а в XX ст. - поразка розши­рення олігархії на демократію та її виродження в популізм і в каудилізм. Аналогічне соціальне становище й аналогічні політичні прояви можна знайти в самій Європі, у тих регіонах, де, з огляду на обставини, латифундії й батраки зберігалися аж до XX ст., як от у Південній Італії та на Си- цилії, в Андалузії й Алентехо: тут стосунки клієнтели, бан­дитизм, анархізм, мафіозність, фашизм, комунізм розквітали стихійніше, ніж демократія.

Чесноти і не-пороки важче оцінювати, оскільки вони тор­каються людської душі та формування людської природи через обмеження, які накладаються на неї в межах культур­них кіл, зокрема через європейські особливості. Можна при­близно окреслити проблематику цих питань, почавши з ви­ведення політичних чеснот, яких вимагає демократія, і спро­би з’ясувати їхній можливий вплив на різні відомі приклади демократії. Отже, можна виділити три основних класи по­трібних якостей: самовладання, стриманість, відданість. Інтуїтивно ці три класи виводять, виходячи з концепції сво­боди та трьох її вимірів: вибору, самостійного прийняття рішень і правоти, - та простежуючи зв’язок з психічним на­строєм - сприятливим або несприятливим для забезпечення свободи. Припустимо, що хід наших міркувань справедли­вий, і спробуємо виявити в Європі результати зазначених психічних настроїв і їхнє перетворення на політичні якості. Норберт Еліас займався питанням самовладання, вивчаючи контроль імпульсів під дією інтенсифікації та ущільнення соціальних стосунків. В іншій тезі розглядається дифе­ренціація наказів та індивідуація. Індивід, який стає дедалі відповідальнішим за свою долю та мусить виконувати не од­ну роль, повинен розв’язувати проблему керування своєю душевною енергією. Керування оптимізується контролем енергії. Оскільки помилки в керуванні стають для індивіда тяжкими провалами, він відчуває, як на нього потужно тисне потреба досягати оптимізації та контролю. Категорію стри­маності пояснити легше, якщо взяти за основу індивідуацію та сперти її на самостійність центрів прийняття рішень. З цього можна вивести, що індивідів сильно спонукають до то­го, аби вони самі займалися власними справами і не надто розраховували на те, що хтось це робитиме за них.

Найважче пояснити найделікатніше запитання: як могла народитися відданість щодо спільного блага або відчуття громадського? Ця проблема стоїть неоднаково перед політи­ками і громадянами. Для політиків проблема полягає в тому, щоб поставити ті пристрасті, які штовхають їх займатися політикою (амбіції, жадоба, скупість, марнославство, пи­хатість), на службу спільному благу, а не навпаки: прагнути зайняти політичну позицію, щоб обслуговувати свої при­страсті.

Оригінальність ситуації та слушність наведених пояснень краще помітні при порівняння з іншими прикладами. Ки­тайському народові, який ніколи не мав жодного досвіду са­мостійного керування спільними інтересами, навіть на най- локальнішому рівні, варто було б вийти за сімейне коло, їм було б надзвичайно важко не використовувати політичні по­зиції, утворені демократичними процедурами, задля отри­мання з них приватних вигод. З протилежних причин, але з однаковими результатами племена банту, які не мають жод­ного досвіду центральних політичних органів, не зможуть уникнути, якщо такі органи будуть штучно нав’язані їм ззовні, відвертання їх від їхньої законної цілі на користь ро­дових і етнічних інтересів.

Ми візьмемо революції як показовий вираз демократи­зації. Слово «революція», як і слово «демократія», надто на­вантажене історією та змістом, щоб можна було уникнути потреби уточнити, що саме воно означає. За застарілим уже значенням ідеться про перехід від «кругового руху» до «роз­риву». Щоб уникнути плутанини та змішування, краще вжи­вати термін «перетворення» для позначення різких і глибин­них змін, а термін «революція» залишити для поняття «політичне перетворення». Політична ексклюзивність терміна приводить або до широкого вжитку на позначення будь-якої незаконної передачі політичної влади, незалежно від напрямку та способу передання - державний переворот, палацова революція, громадянська війна тощо - або до вжитку вузького й зарезервованого за політичними перетво­реннями широкого розмаху з огляду на їхній спосіб акту­алізації та/або їхній сенс. Вузький ужиток потребує кри­теріїв поняття «широкий розмах» та означення напрямку процесу. Розмах може мати дуже широку градацію: від м’я­кої зміни політичного режиму - англійська революція 1688 р. або датська революція 1848 р. - до найжорстокішої грома­дянської війни - російська революція 1917-1921 рр., - не за­буваючи про тривалі «проміжні періоди», заповнені різними подіями, які можна віднести до політичного перетворення - китайська революція з 1911р. або навіть з 1848 р. до 1949 р.

Важливо з’ясувати напрямок, але для цього потрібна Архімедова точка опори. Вона може бути ідеологічною і виз­начати дві полярно протилежні можливості: бувши в одному сенсі «прогресивною» революція йде в напрямку історії й мо­дернізації; бувши в певному сенсі «реакційною», вона рес­таврує немодерну ситуацію, яка може бути домодерною або антимодерною. Нейтральну Архімедову точку можна знайти в революції, яку можна розуміти як входження в тра­диційний історичний матеріал модерної демократії. У цьому вузькому та нейтральному сенсі революція так само типово європейське явищем, як і нація, з тією різницею, що її можна імітувати за межами Європи. Така ймовірність слугує осно­вою для гіпотези про створення чи не створення за межами Європи умов, що уможливлюють демократію. Там, де такі умови створені, відбувається демократична революція євро­пейського типу. Коли ж таких умов немає, можна стверджу­вати, що гору візьмуть або прогресивні, або реакційні ідео­логічні версії, пропонуючи викривлені версії революції.

Якщо зупинитися на вузькому й нейтральному сенсі, по­стають два окремих запитання. З одного боку, революція є певним моментом розвитку - моментом перетворення одного політичного режиму на інший. З іншого боку, це процес і су­купність подій, які виражають перетворення. Процес викли­кає додаткове запитання: чи є вияви перетворення суто ви­падковими або ж вони йдуть за певним сценарієм?

Революція як момент виводить на складну проблемати­ку. Природою моменту є саме перетворення помірної ієрок- ратії до демократії й навіть, точніше кажучи, перенесення частки «кратія» від «ієро» до «демо»: суверенітет уже базується на владі, народженій силовим переворотом і уза­коненій ідеологією; відтепер він спирається на тих, хто слу­хаються і делегують свою владу. Лишається з’ясувати, хто саме належить до кола осіб, які делегують владу, та уникну­ти лінгвістичної пастки, яку ставить частка «демо» в слові «демократія». «Народ» можна розуміти або як абстрактний колектив - у модерному контексті неможливо не плутати його з нацією, - або як спільнот одиниць діяльності - у цьо­му контексті ототожнення з індивідом неминуче. Законно тільки друге тлумачення, оскільки демократія ґрунтується на керуванні та на делегуванні влади вільними дієвцями іншим вільним дієвцям, які вважаються компетентними для ведення колективних справ. Змішування конкретних «лю­дей» з абстрактним «народом» є точною ознакою ідеологічно- го викривлення, оскільки воно веде, з огляду на мовчазність цієї абстракції, прямо до призначення речників і представ­ників народу, які якнайшвидше подбають про те, аби відок­ремити себе від людей, яких вони тиранізують іменем наро­ду-

Відповідна ієрократія помірна завдяки контрвладі, най­ефективнішими представниками якої виступають аристо­крати та міщани - соціальні еліти, які утворюють із себе приватні центри прийняття рішень. З огляду на цю обстави­ну демократія має всі шанси виникнути спершу в своєму аристократично-олігархічному варіанті. Демократизація в сенсі розширення суверенітету - помпезне й неоднозначне слово, яким позначається гарантована дієвцям свобода слу­хатися тільки за своєю згодою - для людей із народу настає, вірогідніше, на другому етапі. І справді, розширення суве­ренітету - це лише інституційний аспект демократизації. Так само, як мир - це нескінченно повторювані процеси уми­ротворення, так і демократія - це демократизація, яка ніко­ли не завершується.

Навіщо потрібен цей момент? Хіба не можна було б пе­рейти від одного режиму до іншого без виразного розриву? Цього моменту неможливо уникнути, оскільки кожен із двох режимів має власну логіку, яку не примирити з логікою іншого. Перехід від одного до іншого є зміною логіки, а це пе­редбачає розрив. У помірній ієрократії помірний елемент ви­падковий і випливає з фактичної наявності контрвлади. Еле­мент «ієро» - структурний, але він має ідеологічну функцію узаконення. Вирішальний елемент - це «кратія», який, якщо забрати з нього керування - контрвлада містить його фак­тично, але не делегує, - і владу - якщо віднята легітимуюча ідеологія, - ототожнюється з силою. Логіка режиму змушує його еволюціонувати до свого абсолютного варіанта. Цей останній підпорядкований автократичній логіці апарату вла­ди, який контролюється владою і контролює подрібнений на­род. За цією логікою влада делегується згори, і всі делеговані повноваження знаходяться на службі влади. І навпаки, у де­мократії влада делегується знизу компетентним чинникам, а ті, кому вона делегована, знаходяться на службі народу. Пе­ретворення й розрив полягають у переданні влади та в зміні напрямку делегування.

Момент залишається потенційним, доки він не буде акту­алізований у розрив. Перехід від потенційності до актуаль­ності відбувається не стихійно. Для того щоб стався розрив у історичній матерії, потрібно, щоб обидві логічні схеми розви­валися одночасно і увійшли в конфлікт одна з одною, аж до­ки друга не візьме гору над першою. Оскільки обидві схеми мають своєю вихідною точкою один і той самий феодальний контекст, то можна простежити шлях їхньої конфронтації від часу, коли феодальне роздроблення почало перетворюва­тися на відновлення монархії. Найвиразніші сліди абсолюти­стської схеми постають у вигляді етапів і обставин виник­нення та утвердження адміністративних монархій, зразком яких стає правління Людовіка XIV, якого імітували впро­довж усього XVIII ст. численними прикладами «освіченого деспотизму». Логіка цієї схеми ясніше проглядає в подат­ковій системі, адміністрації, бюрократизації, армії, ідео­логічному, а також - рикошетом - і в релігійному контролі. Демократична схема залишає свої основні сліди під час опо­ру абсолютистській схемі, в усьому, що стосується податко­вої системи, захисту позицій аристократії проти заповнення королівського апарату різночинцями, у збереженні та підси­ленні свобод і привілеїв проти королівської влади, у пре­тензіях парламентів на контроль над королівською владою тощо. Зовсім інші сліди можна виявити в знаннях, поставле­них на службу схемі, у політичній філософії, що розвиваєть­ся і систематизується з другої половини XVI ст. до XVIII ст.

Куди веде розрив? Можливі три варіанти його дії. Найсп­риятливіший - це міцне встановлення нової логічної схеми. Цим варіантом передбачається, що всі умови уможливлення демократії були створені в належний спосіб. Він виражаєть­ся зазвичай у конституційній монархії, зі значною при­сутністю аристократично-олігархічних елементів, зразок якої дає Англія. Цей варіант може в подальшому розвинути­ся у власно демократичний режим. Способи його встановлен­ня можуть бути різними, вони підлеглі всіляким перипетіям і можуть діяти більш-менш тривалий час. Нещасливим варіантом є поразка встановлення режиму. Вона стає резу­льтатом відсутності однієї або декількох умов уможливлен­ня. Оскільки такі умови в Європі зазвичай створені, хоча й з низхідним градієнтом по лінії, яка приблизно тягнеться з північного заходу на південний схід континенту, цей варіант більше стосується імітацій Європи за її межами, починаючи з Росії та продовжуючи колишніми колоніями. У сучасних умовах поразка веде або до авторитарних, або до ідеокра- тичних режимів. Останнім варіантом є встановлення режиму з наступним його провалом. Нова логічна схема встановилася спокійно, але вихід з аристократично-олігархічної фази для початку демократизації веде до авторитарного викривлення. Це відхилення може бути пов’язане з відсутністю селянства, яке утворює народ в автономних центрах прийняття рішень, здатних нести демократичні засади.

Революцію як процес можна розглядати під різними кута­ми зору. Найвиправданіша точка зору історика, в очах якого існують тільки одиничності, які неможливо порівнювати між собою. У крайньому разі революція взагалі - це пусте слово, адже бувають тільки конкретні революції, а одна революція, будучи з’єднанням окремих переплетених подій, є й справді одиничністю. Ця точка зору обґрунтовується тим, що, оскільки розрив може актуалізуватися тільки в конкретному збігові двох логічних схем, між якими утворився конфлікт, то обставини і способи можуть мінятися до нескінченності. Але ця позиція виправдана не повністю, оскільки її можна застосувати до всієї історичної матерії, яка складається ли­ше з одиничностей. Якщо дотримуватися постулату про не- зводимість одиничності до особливості й до загальності, то ми знищуємо будь-яку можливість раціонального пізнання історій людства. Раціональним і здоровоглуздим підходом було б визнати, що кожний історичний об’єкт містить усі рівні реальності, і залежно від об’єктів і поставлених запи­тань повчальніше буде розглядати той, а не інший рівень. Можна стверджувати, що революція повчальніша на рівні одиничності, якщо розв’язати проблему її загального кон­цептуального означення як політичного перетворення та політичного моменту. Найменш виправдана точка зору поля­гає в тому, щоб гіпостазувати революцію як окремий і диск­ретний об’єкт, анатомію й фізіологію якого можна описати та проаналізувати. Вона придатна тільки для деяких рево­люцій, які виглядають схожими між собою на певному рівні частковості. Якщо рівень обирається за критерієм прогресу, то вибирають революції - в Англії з 1640 р., у Франції з 1789 р. та в Росії з лютого 1917р., - які справді проходять ду­же грубо схожими послідовними етапами. Якщо критерієм брати момент, не уточнюючи, момент чого саме, то вибира­ють революції - у Франції, в Росії, в Китаї, - такі різні, що отримуємо в підсумку накладання монографій. Зрештою, існує високий ризик того, що клас революцій, до яких за­стосовується модель, слугуватиме критерієм для відділення «справжніх» революцій від інших.

Попри все це, не марно підкреслити рівень частковості та виявити основні типи процесів, що їх можна помітити в євро­пейських революціях, якими були позначені в усіх політіях без винятку моменти встановлення демократії. З цієї обме­женої та скромної точки зору, явними видаються чотири основних типи процесів. Негайна і ненасильницька зміна логічної схеми, від абсолютної монархії до конституційної, відбувається за слушної нагоди. Крайня форма мирного пе­ретворення зустрічається в Данії в 1848 р., більш напружена форма - в Англії в 1688 р., коли сталася зміна династії, тоді як у Копенгагені знатні громадяни просто заявили королю про зміну правил гри. Війна за незалежність - це другий тип, де проблематикою є проблематика війни, різкий конфлікт між політіями. Тут та чи та політія потенційна і хо­че досягти актуальності в боротьбі з іншою, щоб жити в де­мократії або в її аристократично-олігархічному варіанті. Роз­мах і драматизм подій визначаються діалектикою між дове­денням до крайнощів і стриманістю. Народження Сполуче­них Провінцій відбувається вкрай боляче і тягнеться з 1564-го до 1609 р. і навіть до 1648 р., тоді як народження Спо­лучених Штатів у період з 1776-го по 1777-й або 1787 р. про­ходить менш драматично. Третій тип визначається вільним місцем влади. Розрив, яким виражається перехід від однієї логічної схеми до іншої і який у першому типі можна звести до якоїсь миті чи формальності, стає нескінченно продовжу­ваним часовим простором, протягом якого влада стає метою змагання. Існує майже безмірна ймовірність того, що це зма­гання підпаде під владу логіки громадянської війни. Її виз­начною рисою є те, що перехід до крайнощів має великі шан­си уникнути стриманості, оскільки в ситуації відсутні будь-які точки сталої рівноваги, а залякування ворогом і його ідеологізація відбуваються спонтанно.

Останнім типом є складний процес - не суміш, а нестрим­ний перехід до дискретної серії подій: перехід від однієї схе­ми до іншої відбувається за кілька неоднорідних епізодів. Німеччина дає приклад крайнього випадку, коли переходові передує етап створення політії між 1806-м і 1871рр. Після поразки 1848 р., владного компромісу Бісмарка, слабкості Веймарської республіки, ідеократичного нацистського збо­чення, радянської окупації він завершується у 1989 р.! Щоб пояснити цей дивний шлях, треба повернутися до виходу з феодалізму та до блокування політичного возз’єднання в XV ст. Менш екстремальний приклад дає Італія, де перехід був порушений проблемою неодмінності уніфікації та інтег­рації держави, яку зробила вельми неоднорідною дуже стара й дуже складна політична історія. Історія створила три ба навіть чотири політичні Італії: північна частина мешкала під помірною ієрократією за поширеною європейською моделлю; у центральній частині розквітали поліси; у південній частині існувала більш-менш помірна ієрократія без селянства; пап­ство та папські держави становили додаткове обмеження. У Франції перехідний період зазнав таких драматичних подій у 1789-1799 рр. або в 1815 р., що він перетворився на по­слідовні епізоди, які тривають і донині. Побічним продуктом цієї одиничності є те, що у Франції революція так часто по­вторювалася, що стала типово французьким явищем як у справах, так і ще більше в ідеологічних мріях.

Як можна скористатися з такої типології, якщо припусти­ти, що вона справедлива? Для Європи можна було б узяти найекономніший тип як еталон того, що мало б, у принципі, статися, і скористатися ним як точкою опори для досліджен­ня відхилень і чинників, які їх пояснюють. Щодо Французь­кої революції, то можна поставити таке запитання: чому події 1789 р. пішли не за зразком 1688 р., а за моделлю 1640 р. в Англії? Порівняльний спосіб використання цього типу можна вивести з констатації того факту, що один і той самий тип спільний для політичних процесів із докорінно різними напрямками руху. Негайний перехід відбивається у військо­вих державних переворотах ХІХ ст., зокрема в Латинській Америці, або в ХХ ст. у колишніх європейських колоніях, зокрема в Африці, причому перевороти призводили не до демократії, а до більш-менш жорстких і корумпованих авто­ритарних режимів. Війна за незалежність характерна для деяких болісних прикладів деколонізації: в Індокитаї, Ал­жирі, Кенії, Північній Родезії. Відсутність влади та її вирод­ження в громадянську війну позначили російську революцію 1917 р. і Китай в 1911-1949 рр. Складним був процес у Китаї, якщо розширити часову перспективу, починаючи з «втрати Небесного мандату» маньчжурською династією в першій по­ловині XIX ст., і протягнути її до вторгнення Заходу й Росії. Куди помістити Японію від початку епохи Мейцзи в 1867 р. у цій порівняльній типології? Можливо, нікуди, бо можна стверджувати, що в Японії ніколи не було революції чи зміни логічної схеми розвитку, а відбувалося увічнення «елітарної авторитарної консенсусної ієрократії» зі змінними параметрами залежно від обставин і контексту, здатної як на найвдаліші адаптації, так і на найтяжчі катастрофи - маю­ться на увазі вимушене відкриття країни у 1854 р. і розгром у 1945 р.