Диференціація укладів

Уклад - це царина людської діяльності, яка визначається певною метою та режимом або режимами, який може бути політичним, релігійним, економічним, технічним, морфо­логічним, етичним тощо.

Як прив’язати виникнення диференціації до особливостей європейської історії - прямо або непрямо - через іншу ха­рактерну рису модерної доби? Зведена до своєї суті відповідь полягає в тому, що диференціація - це вияв демо­кратизації, а перетворення від недиференційованості до ди­ференціації залежить від особливостей відповідної історії. Кореляцію з демократією можна вивести з теорії укладів. Вони водночас автономні і відкриті один щодо одного. Не всі вони справляють на інших однаково вагомий вплив. У сис­темі людства політичний чинник посідає чільне місце. Дифе­ренціація цілком може мати відношення до політичних про­цесів і так само може впливати на них. Найпростішу й най- прямішу кореляцію можна побачити в здатності політичного чинника призупинити певним чином свою центральність, оголосивши, що за умови дотримання деяких політичних правил уклади зможуть здійснювати будь-які неполітичні прояви, що належать до їхньої компетенції.

Якими можуть бути наслідки чистої й досконалої демо­кратії щодо різних укладів? Одним із них є те, що приватні уклади будуть полишені на самих себе, і їх візьмуть під свою опіку приватні дієвці, зацікавлені - з причин, які ще нале­жить з’ясувати, - у кінці укладу, якому вони віддають свої сили. Мало зацікавлені або байдужі дієвці відвертаються від цих укладів і займаються іншими справами. Порядкування долею кожного укладу приватними дієвцями повинне мати хаотичні висліди, оскільки будь-хто може ними порядкувати будь-як, але шляхом постійного відбору логіка чи раціональність укладів має виринути з хаосу. Ця процедура, що веде від хаосу до укладу через спроби, невдачі та відбір, має перебувати під гарантією закону та права. Своєю чергою, сукупність укладів буде піддана тій самій дослідницькій про­цедурі й теж поміщена під егіду закону та права. Аби діяти в такій організаційній моделі, індивідуальні дієвці повинні ма­ти підвищену здатність до осмислення, яка дозволила б їм розібратися в ситуації, і душевну стійкість, аби в усьому відповідати прямій лінії. Через брак і недосконалість осмис­лення та душевної стійкості, демократичний і диференційо­ваний світ має зазнавати незчисленних невдач, які призво- дитимуть до критичних виступів і до пропозицій з реформу­вання чи закликів до революції, а це завжди зменшує чи ліквідує диференціацію й демократію.

Демократія вочевидь виглядає основним, якщо не вик­лючним, рушієм диференціації укладів і вирішальною умо­вою її можливості й здійсненності. Щодо європейських особ­ливостей, то вони сприяли переходові від недиференціації до диференціації позитивним шляхом, тому що вони нав’язали його, і водночас негативним, бо гальмували його, розтягуючи в часі болючі наслідки та сприяючи адаптації дієвців. Най­важливіший позитивний внесок слід віднести на рахунок олігополярної трансполітії. Диференціація збільшує ефек­тивність укладів, концентруючи зусилля на їхній власній логіці, а демократія гарантує кожному свободу не входити в той чи той уклад або виходити з нього. Цю ситуацію слід сприймати як вигідну з усіх боків усім тим, кого приваблює мета і хто зберігає тверезість погляду. Так, наприклад, на­божна людина має радіти, що шлях, який веде до блаженст­ва, звільнений від усіх релігійних паразитів, які його захара­щували й відхиляли від мети. Усі ті, хто прагнуть процвітан­ня через збільшення ресурсів, а не через контроль потреб, повинні радіти економічному розвиткові, уможливленому за­вдяки спрямованій ліквідації всіх контролів і гальм, які впливають на економічний чинник. Ті, кого не цікавить та чи та мета, можуть полишити її й займатися чимось іншим. Розчищення шляху до блаженства мало б призвести також до покидання святилищ, а економічний розвиток - до схиль­ності збільшувати дозвілля та користатися гарним життям.

Змагання між політіями змушує кожну з них рівнятися на найефективнішу зі страху зірвати своє виживання. Ця вимога діє в усіх трансполітійних іграх, але всі вони призво­дять до імперського результату, а він знімає цю вимогу, і не підпадає під це правило лише олігополярна гра, де змагання вічно й без кінця-краю починається знову. Внесок транс­політії має бути помітнішим і сильнішим тому, що змагання стосується продуктів, життєво важливіших для політій. Життєво найважливіше воєнне мистецтво: трансполітійне змагання зобов’язує до професіоналізації війни й до викори­стання у воєнних цілях усіх інновацій і реформ, придатних для цього.

Негативний вплив на перехід до диференціації слід більше пояснювати трьома іншими особливостями. Результа­том територіального утвердження та міцної стабілізації ко­ролівств і політій став трансполітійний простір, достатньо сегментований, щоб розривні наслідки диференціації не були негайними або надто швидкими. Різні політії могли відіграва­ти одна щодо одної роль захисних мембран. З одного боку, у кожній політії окремим інтересам загрожує диференціація, клерки налякані дехристиянізацією або традиційні еко­номічні позиції ліквідуються внаслідок розвитку капіталізму. Окремі інтереси, коли об’єднаються, можуть обкласти політичну владу й домогтися тимчасового припинення змін. Та це блокування не може бути остаточним, бо тиск транс- політії невблаганний. Якщо вільний рух зерна вигідний з точки зору ресурсів, то рано чи пізно він утвердиться в ко­ролівстві. Негативний вплив монархій слід пов’язувати з їхньою поміркованістю. Присутність самостійних соціальних сил гарантує їхню здатність тиснути й штовхати як у на­прямку диференціації, так і для її уповільнення та стриму­вання. Політичні режими, створені європейськими мо­нархіями, уможливлювали без жодних обмежень виникнен­ня консервативних і прогресивних коаліцій і робили вигідною для всіх ту роль противаги, яку вони відігравали стосовно одна одної. Урешті-решт, нації спираються на виражене підкреслення певного культурного рівня реальності й залюб­ки надають йому ідеологічного присмаку. Ситуація дає змогу консерваторам, які опираються інноваціям, що постійно вип- лескуються з диференціації, відчути їх і оголосити культур­ними особливостями чужого, потенційного ворога, замість сприймати їх у їхній природності як вирази загальнолюдсь­кого.

Щоб виявити типові явища диференціації, слід зосереди­ти увагу на двох напрямках. Один із них простежує наголос, який диференціація робить на внутрішній раціональності кожного укладу і на наслідках цього акценту для діяльності, роботи і головно пізнання. Це останнє зазнає примноження, поглиблення та систематизації міркувань, що стосуються укладів. Політичне викликає інтерес, який веде до Мак’я- веллі і продовжується подальшим розвитком політичної філософії. Економічне веде до процесів усвідомлення, які складають первісну історію політичної економії до Адама Сміта. Педагогічне стає нагодою для розробок, позначених конкретно оформленими внесками Еразма і Руссо. Етичне в своєму складному просуванні до диференціації було позна­чене думкою Монтеня. Ці когнітивні феномени можна було б прив’язати до диференціації з переконливішою очевидністю, якби паралельно не народилися й не розвивалися природ­ничі науки. Вони просуваються в тому ж самому напрямку з іще невідпорнішою силою. Важко чи навіть неможливо роз­поділити симптоми залежно від того, що належить віддати одній та іншим. Питання, утім, ані цікаві, ані важливі, за ви­нятком одного моменту, хоча й суттєвого: диференціація та раціональне пізнання - це два незалежних процеси в тому сенсі, що перша не викликала другого і стихійно не перетво­рювалася на нього, тоді як науковий підхід обов’язково по­значається на раціоналізації, яку вводить диференціація.

Зазначений перший напрямок дослідження обіцяє бага­тий урожай, тільки якщо його застосувати до пізнання. За врожай правитимуть результати історіографії ідей, які мож-

на віднести до диференціації укладів. Якщо ж застосувати його до діяльності й роблення, то він більше виправдовує се­бе в дослідженні феноменів, викривлених ідеологією. Другий напрямок видається перспективнішим, бо прямує за вказівками диференціації щодо відмінностей між укладами. Кожний уклад потребує виявлення типових явищ і подій. Можна взяти, наприклад, спорт і види спорту як явища, що супроводжують диференціацію ігрового, або ж можна при­в’язати до диференціації педагогічного школу й освіту або ще вирізнити дитину й підлітка як етапи життя. Зупинимося на двох особливо вражаючих виявах диференціації: на капіталізмі та секуляризації.

Капіталізм характеризують чотири основні риси: за­кріплення прав власності на всі чинники виробництва; роз­поділ чинників між виробниками, а продуктів - між спожи­вачами за допомогою ринкових механізмів; віддання ініціати­ви підприємцям; економіка, що розвивається, тобто така, що перебуває в стані зростання та трансформації дуже довгий термін. Перші три риси дають змогу виявити капіталістичні епізоди в різних проявах традиційної історії - в Китаї, Японії, Індії, Азії, а надто в середньовічних полісах Європи, де можна спостерігати й аналізувати вже добре сформова­ний капіталізм. Четверта риса надає йому зовсім незвичай­ної ознаки. З другої половини XVI ст. розвивається докорінно новий і небачений процес, який набирає чіткіших рис у

XVII ст., рішуче виривається на поверхню з другої половини

XVIII ст. і вибухає приблизно з 1850 р., а ще потужніше - у другій половині XX ст. Цей процес не змінює природи капіталізму як такої, але приводить до безпрецедентних його проявів. У цьому процесі можна вирізнити два взаємозв’я­зані феномени. З одного боку, спостерігається збільшення, примноження й урізноманітнення ресурсів, які отримують індивідуальні та колективні, державні й приватні дієвці. Таке довгострокове зростання базується, урешті-решт, на по­стійному підвищенні продуктивності праці й на поглибленні принципу економіки: більше - меншими силами. З іншого бо­ку, спостерігається цілеспрямоване руйнування архітек­тоніки цілей на користь економічного в колективних турбо­тах і виникнення цивілізації створення багатств. З порівня­льної точки зору вирішальною видається саме ця - п’ята - характерна риса капіталізму. Економічні турботи стали до­лею людства та його представників од часів неолітичного пе­ретворення з огляду на те, що для всіх або майже для всіх настали часи нестачі - для більшості через брак ресурсів, а для декого через неконтрольоване розширення потреб, але модерна доба виявилася першим періодом, коли насмілилися зробити неможливе: перетворити потреби на цілі.

Питання полягає в тому, щоб з’ясувати, чому це нечуване економічне перетворення сталося саме в Європі в ті часи, а не десь в іншому місці й в інший період. Можна запропону­вати побіжну відповідь на нього, поділивши її на дві частини. Три перші риси капіталізму можуть дістати політичне пояс­нення. Права власності відбивають статус змістів приватної сфери, коли він гарантується громадським як гарантом зако­ну й права. Ініціатива - це свобода громадянина, в якій поєднуються політична легітимність усіх окремих інтересів і право кожного висувати свою кандидатуру на відповідальну позицію, у цьому випадку на позицію, в якій на благо або в послугу комбінуються рідкісні чинники, а також право стверджувати, що він зможе знайти платоспроможний по­пит. Ринок - це економічне застосування способу регулюван­ня окремих приватних інтересів і добору переможних канди­датів. Капіталізм у деяких зі своїх рис постає як економічне перенесення принципів, які також знаходять політичне пе­ренесення в демократії. Друга частина відповіді спирається на припущення, що політичне переважає над економічним, щоб визначити напрямок впливу. На користь цього варіанта виступають центральність політичного в схемі людства та проста хронологія. Так, політичні процеси в Європі справля­ли свій економічний вплив двома способами. Усередині помірність ієрократичного режиму, а за нею демократизація уможливили розвиток капіталізму. Ззовні олігополярна неімперіалізація нав’язала капіталізм під тиском конку­ренції та через відсутність європейського політичного ринку: жодна центральна політична влада на європейському рівні не змогла заклинити ринки, приборкати ініціативи та пору­шити права власності.

Залишається пояснити четверту рису. Економічні на­слідки політичних процесів проявилися в два різні періоди. Перший визначається домодерним пізнавальним і технічним озброєнням Європи. У ньому немає нічого надзвичайного. Європа плентається позаду Китаю, тоді як Індія майже зруйнована режимом Моголів, а Азія - монголами і наступ­ними режимами. У цих межах спостерігається активніше випробування можливостей нажитися та підвищення се­реднього рівня життя населення там, де політичні умови сприятливіші. Архетиповим прикладом слугує Голландія в XVII ст. - як федеративна, капіталістична й квітуча рес­публіка. Але в цей період не відбувається радикального пе­ревороту в економічному: четвертої ознаки ще немає. Вона з’являється в другому періоді, коли зустрічаються капіта­лізм і природничі науки - приблизно з середини XIX ст. їхня конвергенція та співпраця вприскують в економічне інно­вації, що йдуть одна за одною, які докорінним чином міняють способи та умови життя. Найтиповіший приклад дають Спо­лучені Штати в XX ст. Англія грала цю роль у XVIII ст., а надто в XIX ст., послуживши перехідним містком між Гол­ландією та Сполученими Штатами.

Секуляризація - це явище, що зачіпає релігійний уклад у його християнському варіанті, оскільки ми розглядаємо Європу, але ця ситуація випадкова, оскільки диференціація укладів могла б секуляризувати будь-яку релігію. Потрібно чітко вирізняти три принципово зовсім відмінні процеси, хо­ча між ними можуть існувати зв’язки, а дієвці часто схильні змішувати їх між собою. Секуляризація означає саме відки­дання та утримання релігійного укладу в приватній сфері. Громадське не займається ним жодною мірою, за винятком гарантування свободи совісті та віросповідання. Розвінчання містичності складається з двох окремих процесів. Привати­зація релігійного може привести до усвідомлення того, що це лише суспільний ритуал, без якого цілком можна обходити­ся. За цим іде більш-менш активна відмова від відвідування місць культу, у цьому випадку християнських: це - дехри­стиянізація в точному сенсі цього слова. Другий процес базується на послідовному відкиданні пізнавального й прак­тичного паразитування релігійного на користь науки та тех­ніки. Це - раціоналізація у вузькому сенсі. Ці принципові відмінності ведуть до максимально дієвого означення дехри­стиянізації. Вона може означати відмову від певного суспіль­ного ритуалу всіма тими, хто не мають чи мають замало релігійних потреб, - величезною більшістю. Вона може та­кож означати ліквідацію чи зникнення культурних ознак, навіяних християнством, і відбивати цивілізаційне перетво­рення. Вона може, зрештою, відображати релігійну плю­ралізацію, де релігійний і парарелігійний попит стикається з урізноманітненою пропозицією, в якій християнство фігурує поруч із буддизмом, індуїзмом, ісламом, юдаїзмом, різно­манітними сектами.

Диференціація укладів може бути пов’язана з усіма про­цесами, але найбезпосереднішим, найбільш явним і найоче­виднішим є секуляризація. Політична модернізація полягала в переході від ієрократичного режиму, легітимуюча ідеологія якого ґрунтувалася на давньоєврейських і християнських постулатах, до режиму демократичного, чиї принципи обхо­дяться без будь-яких ідеологічних посилань, і для якого релігійні зобов’язання суто приватна справа. Вони можуть не цікавити нікого або майже нікого, меншість, більшість, усіх або майже всіх - ці міркування не мають жодного істотного значення для політичного режиму в його принциповій основі. Ця основоположна теза історично виражається у відділені трону від вівтаря або держави від церкви. Конкретні істо­ричні обставини відділення залежать від політичних і релігійних ресурсів, які мобілізуються троном і вівтарем. Об­ставини зробили так, що перехід був дуже надзвичайним у Франції - католицькій країні, де у духовенства не було труднощів зі створенням коаліцій і для нього перехід від од­ного режиму до іншого відбувався болісно і тяжко. Політич­ний поділ еліти призвів до сильної ідеологічної поляризації між клерикальною та світської партіями на понад сто п’ятде­сят років. І навпаки, протестантські країни пережили спокійніший і поступовіший перехід до секуляризації, як це було в Нідерландах - хоча в XVII ст. виникали подекуди криваві конфлікти між ремонтрантами й гомаристами[††††††]- або в Скандинавії. Велика Британія стоїть окремо, оскільки вона офіційно ще залишається ієрократією, хоча й позбавленою будь-якої субстанції: суверен є керівником покинутої всіма церкви.

Після забезпеченої й прийнятої суспільством секуляри­зації релігійна складова в політичному не обов’язково зни­кає, але вона набуває два різних сенси. Наївний сенс базується на ідеї, що громадяни демократії повинні бути доб­рочесними і вони можуть бути такими, тільки якщо вони релігійні. В ідеологічному сенсі релігія може перетворитися або на антимодерний і реакційний релігійний інтегризм, або ж, у поміркованішому напрямку, в ідентифікуючий до­поміжний чинник, як, приміром, це було в анексованому Другим райхом Ельзасі, у Польщі, в Ірландії та Квебеку.

Деградація може виникнути в кожному з укладів раціоналізації, якою супроводжується диференціація. В ігро­вому сенсі вона виражається, окрім іншого, в автономізації, інституцілізації та організації видів спорту. Проявом цих процесів за сто п’ятдесят останніх років стала організація змагань, що сприймаються одночасно як окремі й ефективні події для поліпшення результатів. Перетворення подій на видовище неминуче, і це вводить певну маловідчутну дегра­дацію. Якщо спортивні видовища й справді належать до ігро­вого укладу, власною метою якого є розрядка, то ті, хто ор­ганізують і беруть участь у цих видовищах, займаються прибутковою справою та вже більше не прагнуть розрядки. Вони спонтанно переходять з ігрового в економічне. Розряд­ки прагнуть глядачі, а зовсім не спортсмени. Вони стали та­ким самим економічним «чинником», як і решта, економічна цінність якого визначається його досягненнями в межах ви­мог глядачів щодо різних видів досягнень. Це - активне спо­нукання до монополії, тобто до рекордів і перемог. Ідеться вже не про те, щоб просто «брати участь», а про швидше, дужче, вище. З цього випливає поділ спортсменів, адже їх уважають чинниками зі своєю ціною, на жменьку індивідів, які збирають урожай популярності й багатства, і масу, яка знаходиться в тіні. Такий розподіл призводить до майже не­переборного прагнення вдаватися до обману не стільки під час самих змагань, де цілком зрозумілий інтерес дієвців спо­нукає до пильності, скільки під час підготовки спортсменів, а також до застосування будь-якого доступного ефективного допінгу.

Релігійна деградація може бути породжена дифе­ренціацією та концентрацією релігійного на його найвищій і найхарактернішій основі: одкровенні Абсолюту для випадко­вих істот щодо переходу з випадковості до Абсолюту. Одкро­вення має нераціональний характер: воно не є раціональним, оскільки довести його неможливо, і не є ірраціональним, бо в ньому немає нічого абсурдного. Такий стан нераціональної слушності відкриває шлях до двох протилежних видів дегра­дації. Один із них стає результатом переведення нераціона­льного в раціональне. Деїзм, або природна релігія, або розум­ний екуменізм базуються на двох помилках: логічно супер­ечно й абсурдно твердити, що випадкова істота може адек­ватно виражати абсолютне; психічно сумнівним є тверджен­ня, що раціональне зведення релігій до їхнього найменшого спільного знаменника та до здорового глузду може задоволь­нити психічний уклад, позначений настільки гострим чуттям випадковості, що йому потрібно вірити в конкретно означене абсолютне. Зворотна деградація випливає з переведення не­раціонального в ірраціональне. Щодо усталених релігій, то деградація виражається в тій чи тій формі фідеїзму, якою постулюється радикальне розділення між обома сферами ро­зуму й віри. Одкровення є об’єктом лише для віри, а те, що належить до розуму, - дуже незначне. Якщо існує супер­ечність між ними обома, то віра перемагає, а будь-яке долу­чання до розуму - ознака злоякісності. Ірраціональне стає чистим у щирих послідовників спіритизму, «New Age» або сцієнтології.

Політичне становить особливий випадок, цікавий своєю центральністю. У чистому природному режимі ситуація мала б такий вигляд: політичне займається виключно та якнай­краще власними справами, тобто законами і правом; дієвця- ми виступають законодавці, судді й політики, які виражають законні ідеології; інші уклади живуть собі самі й не звертаю­ться до політичного з жодними приватними проханнями, крім випадків, коли порушуються закони та їхні права. Утім, багато рахунків і спорів мають внутрішній характер і врегу­льовуються між собою під гарантією політичних закону й права. У такій чистій ситуації дієвці проводять своє життя та зосереджують свої інтереси в обраних ними укладах. Вони не цікавляться політикою, оскільки найкращі їхні представ­ники вважають її нудною та дріб’язковою, і зосереджуються на внутрішньому житті, а більшість піддається ілюзії, яку наводить здоров’я як мовчання органів: ми не думаємо про те, що забезпечує їхнє безпроблемне функціонування. То де ж тут деградація чи навіть викривлення? Деградація таки є, оскільки треба утримувати те, що працює саме по собі, аби воно продовжувало працювати й надалі. Ентропія завжди у виграші, якщо нічого не робити, щоб стримувати та уповіль­нювати її. Без пильних і відданих громадян перемогу здобу­ває політичний ринок, і громадську сцену цілковито займа­ють посередні й нечесні особистості. Це - нездорова ситу­ація, про яку зовсім нерозумно думати, що вона може трива­ти нескінченно без прикрих наслідків. Поруч із цим утилітарним аргументом, дещо дріб’язковим, як і всі утилітарні доводи, існує ще й аргумент етичний. Режим виз­начає стан політиків і громадян, яке зобов’язує дієвців вико­нувати певні обов’язки та дотримуватися певних чеснот: не виконувати й не дотримуватися їх - значить, деградувати, бути корумпованим, з усіма відповідними наслідками.

Архітектоніка укладів деградує чи викривляється, якщо якийсь проміжний уклад захопить найвище місце. Кількість придатних до узурпації кандидатів слід звести до двох. Ме­тою технічного є ефективність. Підвищення ефективності за­собів, мобілізованих на службу цілям, і прагнення дедалі ви­щої ефективності можуть знайти слушне обґрунтування в бажанні людини бути діяльною й у задоволенні, яке дає чим­раз детальніше освоєння поля можливостей, відкритих ви­дові. Великі технічні звершення викликають захоплення й ентузіазм. Та попри все, важко приховати той факт, що тех­нічне є в повному сенсі обслуговувальним укладом. Більшість людей, які не є технологами за покликанням чи за професією, хотіли б знати, з якою метою потрібно прагнути дедалі більшої ефективності. Який уклад має скористатися з технічного прогресу? Можна було б відповісти, що це - політичний уклад у його військовому аспекті. Це, звичайно, дуже потужний рушій, можливо, навіть найпотужніший в історіях людства, але важко виробити ідеологію, яка обрала б війну як найвищу мету. Навіть дарвіністська ідеологія війни як чинника, який виявляє перевагу, обмежує її роллю послуги, проте до послуг належить військова техніка, бо шпага може виявити перевагу так само добре й навіть кра­ще, як атомна бомба. Укладом, якому технічний прогрес іде на користь, цілком може бути економічне, адже воно теж вирішальне для кожного укладу і слугує дуже ординарним пристрастям. Підрив архітектоніки укладів мав би слугувати економічному та його методиці й вести модерні часи до еко­номізму.

Дія підважувальних сил у модерних суспільствах - це емпірична даність, яку важко заперечувати та яку ще менше заперечують. Індивідуальне й колективне нав’язливе праг­нення багатства не нове. Це - постнеолітична константа, ад­же ресурсів мало й вони погано розподілені: їх ніколи не бу­ває досить чи забагато й можна завжди пристосовуватися до більшої кількості. Ці банальні положення пояснюють не мо­дерний економізм, а ту легкість, з якою люди, що ввійшли в модерні часи, масово долучаються до економізму. Якщо на­магатися знайти пояснення в «американізації» та в її поши­ренні, ми все одно не матимемо ключа. Або економізм - це американська особливість, і вона не пояснює легкість і швидкість його поширення та долучення до нього. Або ж це модерна ознака, яка знайшла в Сполучених Штатах ще в ХІХ ст. найсприятливіші для себе умови й скористалася для свого поширення гегемонною позицією цієї країни в світі після Другої світової війни. Друга гілка цієї альтернативи, ясна річ, правильніша, але вона не відповідає на поставлене запитання. Пояснення через демократію наближається до правди, але не досягає її. Капіталізм, означений як еко­номічне втілення принципів, політична матеріалізація яких зветься демократією, може пояснити економічне процвітання на кшталт голландського в XVII ст., задоволення зацікавле­них людей від цього та заздрість сусідів, але він не розв’язує проблеми, поставленої чинником нав’язливості, а надто чин­ником колективної нав’язливої ідеї, притаманної останнім десятиліттям.

Диференціація укладів дає задовільне пояснення. Цілесп­рямована поміркованість політичного дає змогу кожному укладові раціоналізуватися. Економічна раціоналізація може напрочуд широко використати науковий прогрес, прямо че­рез прикладні засоби й непрямо за допомогою технологій, які збільшують продуктивність. Такий ланцюжок характеризує капіталізм як безкрайній процес, який живиться постійними вприскуваннями інновацій. Естафету підхоплює другий лан­цюжок і веде капіталізм до економізму. Ресурси, які мають дієвці, збільшуються, а часто й поліпшується їхня якість, причому вони постійно зазнають струсів у своєму означенні й складі. Потреби, які стихійно рівняються на дефіцитні ре­сурси, більше не здатні на це, оскільки ресурси нестійкі, міняються та зростають. Потреби вивільняють і ставлять за­лежно від безмежних потреб і під тиском порівняння й зма­гання. Ті, кому цей процес вигідний, задоволені й дають підхопити себе потокові без опору. Ті, хто опинився в про­грашу, незадоволені й стурбовані, але їхнє незадоволення та їхні турботи мають економічний характер. Політичний ри­нок, який задіюють для подальшого збільшення прибутків тих, хто виграють, і для обмеження втрат тих, хто програ­ють, ставить економічні проблеми в центр обговорення та ак­туальних питань.

Економістська інверсія рівноцінна тому, що видові та його представникам приписують скупість і здирництво як найви­щу ціль. Якщо висновок і ситуація сприймаються як аб­сурдні, то чого слід очікувати? Раціональне розв’язання ле­жить у етичній площині й полягає в тому, щоб триматися правильної позиції - гарне життя має визначати і обмежува­ти потреби, які слід прагнути покривати ресурсами такого ж самого обсягу, - завдяки свідомому особистому вибору. Іна­кше розв’язання потребуватиме використання ідеології та викриття капіталізму. Оскільки капіталізм складається з трьох окремих шарів детермінантів, ідеологія може підняти­ся на три ступеня різкості. Перший таврує капіталізм, засно­ваний на власності, як крадіжку, капіталізм, заснований на ринку, як сліпу й ірраціональну долю, а капіталізм, заснова­ний на ініціативі, як хижацтво. Другий ступінь змішує його з багном як жахливий прояв науки, наслідки якого не піддаю­ться контролю, і техніки - такої, що закріпачує й отупляє. Останній ступінь ненавидить його як антицивілізацію та руйнівника звичаїв. Усі ці ступені смертельні для демократії, якщо до влади приходять ідеологи, що в демократії мало­ймовірно.