Наукова раціоналізація

Доречно було б провести лінію розмежування між наукою як способом пізнання та науками, які виникають від застосу­вання цього способу до галузей реального. Наук існує багато, тому що реальне має вигляд нашарування рівнів дійсності, і науки змінюються, оскільки сприйняття цього нашарування змінюється мірою прогресу наук.

Наука відсутня в усіх культурних ареалах, за винятком одного - європейського, де вона актуалізувалася вперше за елліністичної доби з III ст. до н.е., зникла близько II ст. н.е. за Римської імперії та актуалізувалося вдруге - здається, вже по-справжньому - в Європі в першій третині XVII ст. Проте вона не зазнає якогось перетворення в пізнавальних можли­востях людини. Вона мобілізує ті ж самі здібності, що й інші способи пізнання, але використовує їх інакше. Вона була го­това до вжитку від самого початку, хоча більшість людей ніколи до неї не вдавалися й навіть ніколи не підозрювали про її існування. З цього парадоксального її становища мож­на зробити три корисних висновки. Людство може обійтися без науки й наук, щоб вижити і знайти собі якесь призначен­ня. Наука - це вельми неймовірна пізнавальна розкіш, умови уможливлення якої настільки конкретні, буцімто не було б безглуздо думати, що вони могли б ніколи й не виникнути.

У разі означення умов уможливлення допомагає по­рівняння з іншими культурними ареалами, оскільки в цьому процесі одразу дискваліфікуються гіпотези здорового глузду. Старі численні інтелектуальні еліти, віртуози умоглядності, очевидно, потрібні нам для цього, але певно, що недостатні, адже брахмани й освічені не залишалися в боргу. Накопиче­не й систематизоване впродовж віків і тисячоліть знання теж, безперечно, корисне, але китайці тут набагато переви­щили європейців завдяки краще організованому переданню культури від покоління до покоління. Поняття «закону» в сенсі закономірності, яка може бути виявлена, очевидно, за­гальнолюдське, адже не можна вижити в хаосі й не можна призвичаїтися до ідеї хаосу. Та й, все одно, це - загальноп­рийняте поняття в Індії, Китаї, Передній Азії. Слід також відкинути гіпотезу, попри її переконливіший вигляд, за якою для свого народження наука потребувала середовища, за­цікавленого в її можливих способах застосування, оскільки цей інтерес міг виявлятися в дослідах. Але річ у тім, що нау­ки та прикладні методи дуже довго існували, не знаючи одні про одних, принаймні до ХІХст. Урешті-решт, донаукові ки­тайські техніка і навіть технологія набагато перевищують європейські. І так далі.

Урок, який можна вивести з цих порівнянь, полягає в то­му, що треба знайти таку гіпотезу, яка не піддається вбивчо­му зауваженню про те, що ця сама умова існувала там, де наука не народилася. Усі пізнавальні способи наявні всюди, окрім науки, особливість якої ґрунтується не на незнанні інших способів і не на використанні докорінно нових опе­рацій, а на особливій манері їхнього використання, які можна резюмувати як контрольовану фактами дедукцію для вихо­ду на істинні судження. При цьому на думку одразу спадає образ перетворення. Народження науки має всі зовнішні ознаки перетворення, локальної зміни загалом, яка змінює ціле.

Для з’ясування умов прориву очевидно й настійливо по­стає певна лінія аргументації. Кожен із трьох світів, між якими розподіляється реальне, написаний окремою мовою. Сьогодні ми з розумною певністю знаємо, що фізичний світ написаний математичною мовою. Щодо живого світу, то тут можливі деякі вагання, оскільки мова його виглядає інфор­маційною на молекулярному рівні та системною на рівні ор­ганічному. Людський же світ може складатися стратегічною мовою, основоположними членами якої є біном пробле- ма/вирішення. Нам слід розглянути фізичний світ і матема­тику, оскільки саме цей світ став нагодою для кардинального перетворення, що відбулася наприкінці XVI - початку XVII ст. Чи можна виявити в європейському ареалі одну чи кілька особливостей, які стосувалися б або декодування ма­тематичної мови, або її застосування для декодування при­роди, або того й другого разом? Оскільки виявляти ці особли­вості доводиться на рівні історичних самобутностей, а на цьому рівні між культурними ареалами все різне, то можли­ва кількість особливостей стає практично нескінченою.

Наведений аргумент веде до результату, який є таким, яким він є, а єдине його достоїнство - те, що він веде за межі простого опису відкриттів і процесів. Фізичний світ написа­ний математичною мовою. Ця мова сама записана в четвер­тому світі - світі чисел, визначною особливістю якого є по­тенційний статус і актуалізація в декодуванні та через нього. Математична мова була декодована в Китаї, а надто в Індії і, як здається, в Передній Азії, принаймні певною мірою. Євро­па в цьому відношенні залишалася позаду, і їй довелося вчи­тися в інших ареалів за допомогою свого грецького авангар­ду. Треба зазначити, що від самого початку опанування гре­ками математики вони виявили виняткову річ, яку передали європейському ареалові: геометрію. Геометрії немає в інших ареалах. Її відсутності там достатньо, щоб дискваліфікувати іншу підказку здорового глузду, яка схиляє до ув’язки відкриття геометрії з практикою межування землі. З питань оподаткування королівства й імперії набагато прискіпливіші землеміри, ніж будь-коли такими могли бути греки. Частота появи геометрії має більше шансів залежати від морфо­логічних чинників - поліс і можливість сприймати його як центр і периферію - та чинників політичних - просторове розміщення громадського в центрі, а приватного - навколо нього. Сприйняття природи як такої, що складається з гео­метричних фігур, могло бути спонтаннішим і безпосе­реднішим, ніж думка, яка складається з чисел і рівнянь. Гео­метричне сприйняття видається природнішим, адже бачення є само по собі сприйняттям і побудовою простору за допомо­гою форм. У будь-якому разі геометрія уможливила донау­кове бачення світу, розвинуте Платоном у його «Тимеї». Воно лише донаукове, оскільки не базується на жодній гіпотетич­но-дедуктивній теорії, яка може вести до дослідів.

Але при цьому ще треба було думати про застосування декодованої геометрії - відкритої наново в XVI ст. після пе­ревидання праць Евкліда й Архімеда - до фізичної природи. Свого часу ще александрійський прорив ґрунтувався в Архімеда на цьому поєднанні. Його можна було б зв’язати з певною релігійною особливістю. Обидві можливі концепції Абсолюту - іманентного і трансцендентного - осіли одна на схід, а інша на захід від Інду. Дуалізм панує в азійському ареалі, який передав його європейському за допомогою гре­цької філософії, а згодом християнства. Іонійці зробили ду­алізм світським і не знищили його, навпаки: уся грецька та європейська філософія ґрунтується на суперечливих поляр­ностях у яскраво вираженому й дивовижному контрасті з індійською, а надто з китайською філософією. Можна ствер­джувати з помірним і скромним переконанням, що дуалізм придатний більше, ніж монізм, для застосування геометрії до фізичної природи, оскільки він уможливлює й полегшує її сприйняття як неживого об’єкта, яким керують внутрішні правила функціонування.

Основоположний постулат китайської філософії менше придатний для цього, оскільки він базується на відповідно­стях між людським і фізичним світами й шукає способи, які дали б змогу маніпулювати чинниками впливу між цими двома світами. Такий постулат має мало шансів привести до бачення природи, висловленого Лукрецієм, неживий харак­тер якої в нього такий самий абсолютний, як і в сучасній на­уці. Зрештою, саме це й надає творові «Про природу речей» його таких сучасних акцентів, хоча в ньому й не міститься жодного судження, що вказувало б на науковий спосіб пізнання.

Зіставлення дуалізму та застосування геометрії до приро­ди залишається надто розпливчастим, щоб привести до точ­ного місця прориву.

Астрономія сприяла проривові радше непрямо, ніж якимсь прямим впливом. Геліоцентричну гіпотезу запропо­нував і обстоював Аристархом ще в ІІІ ст. до н.е. Її відкину- ли, а її натхненника засудили за святотатство. Це - шокува­льна ідея, яка може бути прийнята тільки в середовищі, де вона такою не буде, або яке буде готове сприймати шоку­вальні ідеї. Оскільки геліоцентризм був тимчасово остаточно відкинутий, то грецька астрономія трималася геоцентризму, а він - разом із геометрією для опису спостережень - привів до Птолемея та до теорії епіциклів. У 1543 р. Копернік знову вводить геліоцентризм майже підпільно, адже ідея досі шо­кує, але вона пробиває достатні проломи у «ворожому стані», щоб мати змогу просуватися далі. Які ж то були проломи? Певну роль мало відіграти Відродження, Реформа, зі свого боку, і релігійні війни, але найвірогідніше прийняття геліоцентризму окремими особами є симптомом невірування. Так само, як геоцентризм у поєднанні з геометрією привів до Птолемея, геліоцентризм, який спирається на геометрію, по­роджує Кеплера. А закони Кеплера діють, оскільки ці прості геометричні закони й справді добре описують траєкторії планет.

Кеплер і Галілей здійснюють реальний пізнавальний про­рив, перетворення в прямому сенсі слова: якась дрібниця змінює все. Усе міняється, адже прорив за своєю природою розширюється. Він виводить на механіку, а вона - на гар­монійне бачення: природа - це машина, що діє за жорсткими законами, які дає змогу виявити математика. Неважко зро­зуміти вибуховий характер перетворення: усе сталося впро­довж життя лишень одного покоління: у 1600-1630 рр. Мож­на бачити також і її переважно «історичний» характер. Вона випадкова: об’єктом перетворення міг би бути радше будь-який інший об’єкт, ніж проблема руху, і водночас збаг­ненна: будь-яка дороговказна нитка давала змогу розмотати клубок, зважаючи на те, що він був прив’язаний до правиль­ної ідеї, а саме: що природа насправді написана мовою мате­матики. Можна спертися на випадковість об’єкта та замис­литися над можливістю того, що прорив стався б не в фізич­ному світі, а в живому або в людському світі. Можливі дві гіпотези, які підтримують високу ймовірність хронологічного пріоритету фізичного світу. За однією з них, прорив здійсни­ти важче й він не очевидний у двох інших світах, мови яких менш доступні напряму. Ця гіпотеза видається слушною для живого світу, але не може стосуватися людського світу, стратегічна мова якого є безпосередньою даною людським дієвцям. Звичайно, від безпосередньої даної до раціонального пізнавального використання існує певна відстань для стриб­ка, але вдалі спроби здійснити його були зроблені до стрибка математики й механіки. Ще у Фукідида на початку Пелопон­неської війни спостерігається суто науковий підхід - водно­час гіпотетично-дедуктивний і експериментальний. Гіпотеза має три частини: політія прагне спроектувати назовні всю потугу, на яку вона здатна; проектування цієї потуги визна­чає стратегію об’єднання в союзи інших політій; коли спів­відношення мобілізованих сил приблизно рівне, війна стає тривалою й може піти за логікою крайностей. Експеримен­том є розповідь і аналіз Пелопоннеської війни між Афінсь- ким союзом і лакедемонянами. Науковий пізнавальний про­рив фактично відбувся, але він не мав тих самих наслідків, які мав принцип інерційності.

Корисною в цьому плані може бути друга гіпотеза. У людському світі жоден прорив на жодному об’єкті не може призвести до вибуху, що розширюється, оскільки історична матерія настільки складна, що поширення вдалого прориву з одного об’єкта на інші дуже проблематичне і навіть немож­ливе. Ось чому наукові прориви, такі переконливі й незапе­речні, як прориви Фукідида, які можна знайти в Мак’я- веллі - наприклад, гіпотеза про різну здатність до завоюван­ня ззовні імперії з абсолютним ієрократичним режимом і ко­ролівств з ієрократичним режимом, обмежуваним аристо­кратами, і її випробування на Османській імперії та Європі, - або в Гішардена - наприклад, про стійку рівновагу олігопо- лярної системи та її розбалансування внаслідок втручання зовнішніх чинників і випробування на Італії 1494 р., про невмілі амбіції Людовіка Сфорца та італійські війни, які ма­ли точитися через це впродовж чотирьох десятиліть, - пере­дували проривові механіки, хоча й не призвели до ана­логічних наслідків.

Гіпотеза різних мов після її перевірки геометрією та фізичною природою сама по собі веде до епохального пізна­вального перевороту, тобто до використання дедукції й пере­ведення спостереження та індукції на другорядну роль. Ми знаємо мову й знаємо, що реальне написане цією мовою. Але текст надто довгий і надто складний, щоб його можна було читати й декодувати безпосередньо. Текст потрібно ділити на фрагменти, які піддаються розшифруванню. Щоб поділи­ти текст, потрібні критерії. Щоб мати критерії, потрібно по­ставити запитання до реального. Щоб поставити запитання йому, потрібно поставити запитання собі. Щоб розпочати процес, потрібно дати відповіді на ці запитання, тобто за­пропонувати гіпотези. Цей методологічний і пізнавальний переворот на користь дедукції - фактично переведення в природний підход, притаманний діяльності людини, яка по­лягає в тому, щоб означувати для себе проблеми, які ста­вить життя, і знаходити для них правильні вирішення, але це переведення має бути раціоналізованим, свідомим і фор­малізованим, тобто відірваним від будь-якого конкретного контексту.

Умови збереження науки в часі означити легше - за до­помогою симуляції та її спрямованості на дослідження. Ця третя операція наукового розуму насамперед колективна. Наука й науки можуть тривати, тільки якщо їх візьмуть під свою опіку спільноти достойників, щоб їх упорядковувати, поповнювати, передавати. Перша операція - гіпотетично-де­дуктивна теоретизація - може бути тільки індивідуальною: скажімо, у того чи того індивіда виникає ідея і причини цього будуть то більш таємничими, що глибшою й пліднішою виявляється ця ідея. Експеримент може бути індивідуальним або колективним, оскільки ця обставина не торкається його природи. Щодо пояснення, то воно виходить за межі всіх со­ціологічних та історичних даних, оскільки воно є одкровен­ням реального собі самому та його прозорістю в свідомості людського виду. Тільки дослідження підтримує історичне й соціологічне запитання: на яких умовах, зовнішніх для само­го пізнання, воно максимізується й увічнюється?

Перша умова означає, що потрібно розвідати чи вивчити щось за допомогою випробувань, невдач і впорядкування. Потрібно, щоб індивіди теоретизували і щоб індивіди - ті ж самі або інші - чи групи експериментували. Предметів для вивчення стає то більше, що краще виявляються таланти, здатні на це, і чим краще вони можуть показати себе. Мере­жева й ієрархізована структура спільноти достойників може найкращим чином задовольнити цю умову. Ціла група насе­лення і навіть усі сучасні люди можуть бути охоплені ланка­ми мереж, так щоб уникнути ризику пропустити по­тенційний талант. Недостатньо бути талановитим, потрібно ще могти й хотіти розвинути свій талант. Щоб могти, науков­цям може бути потрібне певне приладдя. Таке приладдя спо­живає ресурси, яких може бракувати науковцям з огляду на їхнє соціальне походження. Потрібно, щоб ненауковці забез­печували їх ресурсами, а це передбачає, що вони отримува­тимуть взамін принаймні стільки або й набагато більше, як­що це гра з додатним результатом. Розрахунок може базува­тися на двох дуже різних ситуаціях. В одній із них пізна­вальні відкриття вчених ведуть до прикладного застосуван­ня, яке несе вигоду ненауковцям. Цей розрахунок змушує науки - а не просто науку - рано чи пізно зав’язувати тісні стосунки з капіталізмом, не тому, що вони нестримно притя­гуються одні до одного через вибіркову приязнь, а більш прозаїчно - тому, що вони потрібні одні одному.

Зрештою, вигода не обов’язково ділиться порівну. Капіталізм прагне ефективності й прибутку. Точне пояснен­ня реального його не бентежить. Він може фінансувати й за­охочувати науки й теорії, які обіцяють економічну вигоду й мало плідні з точки зору пізнавального прогресу. Ризики є цілком реальні, і капіталісти можуть їх приймати, але капіталізм повинен їх уникати. І справді, ідеї таємничим спо­собом виникають в індивідах і тримають у секреті процеси, які в них містяться: тільки в кінці ми дізнаємося, що ховала в собі та чи та теорія. Вузький капіталістичний розрахунок торкається тільки короткострокової перспективи і того, що вже відоме. Ретельний розрахунок стосується плідних про­ривів. Оскільки передбачити їх неможливо в жодному плані, то раціональна стратегія полягає в тому, щоб призначити якомога менше ресурсів, які виділяють на дослідження, і по­ставити на ймовірність прориву. У тривалій перспективі ри­нок винагороджує ретельний розрахунок і карає розрахунок вузький. Рано чи пізно перший візьме гору над другим, якщо тільки ринок не буде порушений зовнішнім втручанням. Іншою сприятливою для фінансування наукових досліджень ситуацією є змагання між політіями або з метою отримати якесь військове спорядження, або з метою здобути більше авторитету.

Але й при цьому треба, щоб таланти хотіли виявити весь свій потенціал. Найсприятливішою є ієрархізована структу­ра, оскільки у талантів тут буде більше шансів, що їх під­штовхуватимуть і тягнутимуть до їхнього найвищого рівня кваліфікації через змагання й винагороди, які розподіляють відповідно до пристрастей дослідників: відкриття - зацікав­леність, авторитет усередині й, можливо, назовні мережі - за честолюбство й марнославство.

Друга умова максимізації й увічнення вимагає, щоб усі гіпотези, усі експерименти, усі пояснення були просіяні крізь сито критики компетентних осіб. Не можна розраховувати на самих виробників, оскільки психічно та гносеологічно немож­ливо критикувати самого себе в момент роботи. Для того щоб можна було покладатися на критиків, потрібно насамперед, щоб вони були зацікавлені в критиці, а це передбачає, що критика є рушієм змагання та просування в ієрархії. По­трібно також, щоб вони нічим або мало чим ризикували й не ставали жертвами сили, яка знаходиться ззовні або всере­дині співтовариства достойників. Ця умова вимагає, щоб нау­кову діяльність уважали законною приватною діяльністю і щоб ніхто не міг заборонити компетентним особам входити до спільноти, контролювати формулювання гіпотез, повто­рювати експерименти, а це значить, що співтовариством до­стойників керує не влада й не сила.

Третя умова більш тонка. Реальне складається з багатьох рівнів реальності й може розкладатися на різні сегменти. До­ки науки не приведуть до єдиної науки, здатної пояснити все, що можна пояснити - якщо припустити, що така вища конвергенція можлива, - кожне співтовариство достойників відповідає тільки за один сегмент і за один рівень реальності. Розвиток наук і дослідження реального мають, в принципі, збільшувати кількість наук і посилювати їхню подальшу спеціалізацію, хоча б з огляду на накопичення відібраного знання та все більше виявлення складності реального. Цей процес збільшує дедалі вужчі співтовариства достойників, які чимраз більше спеціалізуються. Так само як надмірна біологічна спеціалізація підриває можливість виживання якогось окремого виду, так і надмірна спеціалізація підриває наукові дослідження, зменшуючи ймовірність плідних знахідок, і позбавляє їх цільового призначення, знищуючи будь-яку можливість намалювати зв’язну картину реально­го. Це обмеження змушує кожне співтовариство покладатися на інші співтовариства, щоб просуватися вперед у власних дослідженнях. Якими ж можуть бути ці окремі співтоварист­ва достойників?

Важко визначити це заздалегідь, оскільки просвітлення й допомога можуть надійти з будь-якої ділянки. Кожне співто­вариство знаходиться в центрі концентричної мережі, коли інші співтовариства розміщені на колах, що віддаляються від нього. Згідно з імовірністю кожне співтовариство повинно розраховувати насамперед на ті, що розташовані на най­ближчих колах, але, зважаючи на таємничий і капризний характер наукової інтуїції, не можна виключати, що аст­рофізикові стануть у пригоді роботи археолога, і навпаки. Проте достойники, компетентні в якійсь конкретній пробле­матиці, некомпетентні в усіх інших - більше або менше за­лежно від відстані, яка їх розділяє. Некомпетентність будь-якого співтовариства достойників за межами власного кола та потреба для всіх них використовувати інформацію, яка надходить з-поза цих меж, змушує кожне співтоварист­во довіряти решті. У стосунках між ними та за браком ком­петентності може важити тільки авторитет. Але для того, щоб авторитет був обґрунтований, а довіра - виправдана, потрібно, щоб кожне з них могло впевнитися, що інформація надходить від співтовариства компетентних осіб, де панує тільки врядування, а влада, а надто сила там не діють. По­трібно, щоб усередині кожного наукового співтовариства по­стійно існувала взаємна критика, а між співтовариствами па­нувала довіра.

Зображена модель наукової організації з перспективою успіху та довготривалості приблизно відповідає фактичному стану речей у Європі. Олігополярна трансполітія перешкод­жає будь-якому політичному чи ідеологічному контролю, здатному утримуватися в часі, і постійно відновлює воєнне, економічне та честолюбне змагання між політіями. Зростаю­чий розрив між державним і приватним сприяє привати­зації, а також зменшенню таємничості та деідеологізації пізнавальної діяльності. Приватизація збільшує кількість центрів і зменшує ризики внутрішнього контролю, оскільки, якщо вхід закритий, то можна створити поруч інший центр, і це веде до мережевої структури. Урешті-решт, може розви­ватися ієрархічна структура, оскільки ієрархічному змаган­ню сприяють три попередні переваги, причому вона може розвинутися не в якусь єдину ієрархію, де могли б лютувати авторитет і сила, а в нескінчену кількість ієрархізованих співтовариств достойників, які стихійно розміщуються так, що кожне стає центром відкритої концентричної структури, а весь комплекс можна бачити ззовні як мережу, поширену на весь культурний ареал і - потенційно - на людство й усю планету. Така ієрархічна мережева структура є давньою даністю в Європі. Вона не сягає грецьких полісів і елліністич­ного періоду, ліквідованого з приходом Римської імперії, а нормально функціонує з XI ст. і принесла користь теології, філософії, містиці, архітектурі, живопису, літературі - усім галузям європейської цивілізації. Наука й науки стихійно розмістилися в структурі, додаючи їй нову галузь і по-своєму дотримуючись діалектики тем і варіацій, яка вип­ливає з неімперіалізації та з олігополярності.

Типові події наукової раціоналізації є пізнавальними, з одного боку, оскільки наука - це спосіб пізнання, спосіб, який дозволяє пояснити, чому те, що існує, є таким, як воно є. Вони стосуються, з іншого боку, виконання, оскільки нау­кові галузі - як застосування науки до ділянок реальності - стирають протистояння між природою та штучністю так, що процес пояснення дає змогу не лише пізнавати, а й робити, виконувати. Пізнавальні події можна поділити на кілька класів. Одні з них внутрішні для самих наук. У наук своя історія, оскільки вони є дослідженням, розпочатим у часі. Ця історія позначена кунівським темпом, в якому чергуються теоретичні прориви як результат інтуїції, багатої на гіпотези та плідної на дедукцію, і пояснення такого прориву співтова­риствами достойників. Це - справжня історія, водночас ви­падкова й збагненна, суміш хаосу й космосу, де зрозумілий уклад виринає поступово з безладних процесів. Історію й темп розвитку можна виявляти на всіх рівнях реальності на­укового дослідження, від рівнів великої загальності, світів, до найспеціалізованіших галузей науки.

Інші події відбуваються через те, що наукові прориви на­бувають форми парадигм, які - після того, як їх пояснять, - можуть прийматися будь-ким і застосовуватися до всіх спо­собів пізнання. З цього народжуються спонтанні й несвідомі сприйняття та передсуди на кшталт різних «ізмів», чиї шкідливі якості можуть поширюватися на всі сфери. Як при­клад можна навести цілий перелік таких видів сприйняття:

- механіцизм: усе складається з елементів, на які діють перемінливі сили, з чого виникають збагненні конфігурації;

- сцієнтизм: усе, що існує, має свої причини, аби бути доступним для наукового розуму - єдиного законного спосо­бу знання;

- релятивізм: усе є питанням точки зору, і при цьому жодної абсолютної точки зору не існує;

- еволюціонізм: усе, що існує, пережило добір, вписується з цієї причини у висхідну лінію від меншого до більшого та захоплюється ендогенним процесом;

- генетизм: усе, що існує, є виразом десь закодованої програми;

- історицизм: реальність складається з окремостей, що випливають з безлічі перемінливих чинників так, що немож­ливо вивести хоч якийсь урок з нічого;

- економізм, демографізм, лінгвістицизм (і його струк­туралістське відхилення: кожний елемент має цінність не сам по собі, а згідно зі своїм місцем в системі елементів): кожна реальна людська наука своїм застосуванням до пев­ного укладу чи його сегмента породжує спокусу «останньої інстанції», яка все пояснює, оскільки уклади взаємозалежні й, виходячи з якогось одного, зрештою доводиться згадувати їх усі, а отже, ілюзія стає непереборною, якщо забути, що уклади теж автономні один щодо одного.

Усі ці пізнавальні «ізми» мають, з одного боку, законне коріння в науковій парадигмі, на якій вони паразитують, а з іншого - можливість ідеологічного застосування, коли їх ви­користовують у політичних цілях. Паразитування на одній і тій самій парадигмі може бути вигідним діаметрально проти­лежним ідеологіям. Так, еволюціонізм може слугувати псев­донауковою основою як для лівої ідеократії - в ім’я прогресу та стадій, через які він невблаганно проходить, - так і для правої ідеократії - в ім’я боротьби за життя та добору най- пристосованіших. Аналогічно у традиційному християнсько­му контексті християнська релігія слугувала для узаконення будь-якої влади, стверджуючи, що «цього хоче Бог». Самої цієї ознаки досить, щоб виправдати як релігію, так і науку в злочинах, які чинилися їхнім іменем: саме пристрасті та іде­ологія відвертають їх убік викривлених і згубних методів, а не вони самі здіймають пристрасті й розвиваються в ту чи ту ідеологію.

Третій і останній клас типових пізнавальних подій - це клас когнітивного впливу науки, проблематика якого вигля­дає складніше. Вона може спиратися на дві тези: усі способи пізнання природні й законні; науковий світ випадково зре­алізувався у визначеному культурному й пізнавальному контексті. Звідси можна вивести два наслідки. Неминучим видається певний науковий імперіалізм в ім’я чудодійної ефективності та сили цього способу. Суттєвими виглядають два прояви такого імперіалізму. Одним із них є сцієнтизм, про який уже згадувалося в зв’язку з його невченими прихи­льниками, хоча його можуть обстоювати також і необачні на­уковці. Другий - це редукціонізм, не в сенсі зведення всього до якоїсь останньої інстанції, а в сенсі зведення всіх реалій до стану, в якому їх може опрацьовувати наука взагалі та якась одна наукова галузь, а всі інші способи дискваліфікую­ться. Завдяки такій редукції містика стає неврозом, мате­ринська любов - хімічною речовиною, думка - секрецією мозку. Редукції цього штибу надто дитячі, щоб спричинитися до серйозних когнітивних потрясінь поза межами кола дурнів. Існують тонкіші й спокусливіші види редукції. Так, економіст може впевнити себе, що наука вирізняється кван- тифікацією та використанням математики. Оскільки предмет економічної науки насправді можна частково виразити чис­лами, особливо ціни та фізичні кількості, то виникає непере­борна спокуса розглядати тільки те, що може виражатися в числовій формі, та ігнорувати решту. Отже, економіст може дійти до ігнорування науки та політики як економічних чин­ників! Демографія, яка має справу з кількістю населення, на­ражається на таку ж саму небезпеку математичного ре- дукціонізму.

Систематизований аналіз внеску наук у процес діяння ви­магав би розгляду укладів і сприяння їм з боку науки та на­ук, вирізняючи при цьому дві категорії сприяння. Одна з них випливає з застосування науки до способів, мобілізованих укладом. У цьому напрямку можна було б побачити, як вини­кають типові явища на кшталт політичних інституцій, що виводяться з політичної науки, аспектів підприємства, які можна приписати науці про організацію, методів навчання, вигаданих наукою про освіту. Інші типи сприяння є наслідка­ми наукових досліджень у тому чи тому укладу, як, при­міром, керування ядерними ризиками й політика, або місце наукових дисциплін в навчальних програмах. Розгляд сто­сунків між науками та економічними продуктами, товарами й послугами, які мають задовольняти потреби, мав би поєднувати обидва підходи, але такий розгляд веде до бана­льних речей. Якби довелося переписати всі товари, які стали результатом використання наукових досліджень, то воче­видь цей перепис торкнувся б великої частини, якщо не всієї, сучасної економіки, яка ґрунтує свої цінності на вико­ристанні фізики матеріалів, хімії, атома, біології, інформати­ки тощо.

Цікавіше буде підкреслити повну зміну ролей між при­мітивною й традиційною економікою попиту, де економіка має на меті задовольняти потреби, які вже переважно існу­ють, та економікою пропозиції, де ресурси передують потре­бам і викликають їх. Ми бачимо в цьому різні означення капіталізму, які постають у дещо новому світлі. Перше озна­чення виділяє режим економічного, заснований на правах власності, на ринковому регулюванні та на індивідуальній підприємницькій ініціативі й позначений потужним розри­вом між виробництвом і споживанням. Означений у такий спосіб капіталізм можна спостерігати в багатьох періодах життя традиційного світу в чотирьох великих культурних ареалах: це - природний режим економічного на певному рівні складності суспільства. Друге означення додає до пер­шого економіку пропозиції, яка значною мірою залежить від наук і характеризується перманентним, якщо не постійним, розширенням. Цей капіталізм перебуває на стадії невизначе- ної тривалості історії людства, але вона повинна стихійно й невідворотно привести до стаціонарного стану - не нерухо­мого, а такого, що знаходиться в постійному коливанні на­вколо приблизної рівноваги. Третє означення капіталізму до­повнює два перші наукою про створення багатства, щоб вик­ликати колективну нав’язливу ідею та відчуття абсурдності піднесенням цілі економічного в ранг найвищої мети.

Наука призвела до певних викривлень, які проявляються в інших галузях діяльності людини. Оскільки наука - це спосіб пізнання, то можна припустити, що викривлення про­являються через пізнавальне викривлення. Така гіпотеза дає змогу вивести дві можливості. За однією з них, науковий спосіб падає під тиском гібридизації й викликає реакцію ірраціоналізму, так що певне псування веде до викривлення. За іншою можливістю, знання та виконання, яке залежить від знання та прямує за ним, претендують на те, щоб заміни­ти дію, з якої випливає ідеологія: викривлення стає резуль­татом змішання понять.

Ірраціоналізм - протилежний близнюк раціоналізму, чий «ізм» стверджує, що все залежить і не залежить тільки від розуму. Ірраціоналізм стверджує, що розум не контролює нічого або що те, що належить до розуму, неістотне. Після означення місця нераціонального, тобто того, що не є ані раціональним, ані ірраціональним - природа Абсолюту, основа основ, спорідненість душ тощо, як додаткової гарантії та запобіжного заходу проти раціоналізму, ірраціоналізм мо­же характеризуватися трьома ступенями дедалі більшої си­ли. На першому ступені стверджується, що реальне розподі­ляється на дві спільноти: одна, яка підпорядковується розу­мові та науці, і друга, яка належить до інших способів пізнання. Помилка полягає не в тому, що обмежуються відмінність між способами пізнання їхніми процедурами, а в тому що вона поширюється на предмети, щодо яких ці спосо­би застосовують. На другому ступені науковий спосіб стає таким самим способом, як і решта, і не має жодної зверхності над ними ні за якими критеріями. На третьому ступені нау­ковий спосіб є не способом пізнання, а культурним артефак­том - чи нейтральним, чи показником декадансу. Хоч як це парадоксально, але виникнення й утвердження науки сприя­ють ірраціоналізмові в його трьох ступенях, порівняно з си­туацією, коли наука не існує.

Розглянемо перший ступінь. У донауковому стані не­раціональному сприяє збільшення слушних пояснень, при­наймні стосовно культури, яка їх продукує. Одні й ті самі ре­алії можна сприймати, з одного боку, раціонально, через спо­стереження, індукцію та висновки, а з іншого - нераціональ­но, через етіологічну міфологію або встановлення відповідно­стей між різними укладами реальності. У цьому контексті, ірраціональне майже зовсім не проявляється, хіба що на індивідуальному та ідіосинкратичному рівні. З виходом на арену науки змінюється все. Вона змушує до загальної диск­валіфікації нераціонального, чи напряму, показуючи його беззмістовність, або непрямо показуючи, що нераціональне - це продукт культурного відокремлення. Наука виражається в науках, а останні входять у час. Раціональне охоплює тільки частину реального й охоплює її не цілковито - а доти, доки науки лишаються незавершеними. Тоді й з огляду на незворотну дискваліфікацію нераціонального величезні про­галини раціонального стають сприятливими місцями для ви­никнення ірраціонального. З іншого боку, науковці легко піддаються позитивізмові, для якого дійсні тільки наукові судження і навіть тільки судження найбільш математизова­них і найжорсткіших наук, а також сцієнтизмові, перекона­ному, що наука покликана дискваліфікувати та замінити всі інші способи пізнання. Обидва ці відхилення неправильні, оскільки навіть найформалізованіші й найжорсткіші наукові судження можуть бути істинними тільки тимчасово, а всі способи пізнання мають власну легітимність. Оскільки пози­тивізм і сцієнтизм неслушні, люди знаходять для себе добрі причини для того, аби кидатися в антинауковий ірраціо­налізм.

На другому ступені донауковий стан стихійно розподіляє різні аспекти реального між відповідними способами пізнан­ня. Фермер іде за досвідом і емпіричним розумом, щоб оброб­ляти свої лани. Він вдаватиметься до молебнів чи до відповідних обрядів стосовно тих обставин, якими він не в змозі керувати, наприклад погоди. Якщо йому цікаво «дізна­тися про причину речей», він звертатиметься до відповідних прадавніх міфів або до здатності хліба проростати. Науковий стан ліквідує цю стихійність. Наука займається всім реаль­ним, усіма його аспектами й навіть іншими способами пізнан­ня, які беруться як предмети наукового розслідування. За­конний розмах законних пізнавальних амбіцій викликає по­тужні імперіалістичні спокуси, які повинні наштовхуватися на антисцієнтичну реакцію рівної сили. Згадаймо про науко­ве вивчення релігій, про редукцію, якій учені піддають їх майже безапеляційно, та про ірраціональну реакцію обурен­ня боговірних, уражених в їхній вірі - законній в очах розу­му, ані позитивістського, ані сцієнтистського. З іншого боку, наука - це спосіб пізнання, метою якого є пояснення. Воно дається наприкінці. А тим часом некомпетентні можуть ви­вести з цього, що наука ефективна не більше за інші способи. Проте некомпетентні всі, зокрема й науковці, варто їм вийти за вузькі межі своєї компетенції. Треба нарешті враховувати й можливі технічніші відхилення. Зразковою наукою досі бу­ла фізика. З цього можна зробити висновок, що будь-яка на­ука має прагнути рівня фізики. Якщо якась наука не спромагається на це, значить, або відповідні науковці - не­здари, або ж предмети цієї науки не піддаються науковим підходам, які діють у фізиці. Звідси легко перескочити до ірраціональних висновків і переконати себе, що до цих пред­метів слід застосовувати інші пізнавальні підходи. Отже, ми доходимо думки, що наука стосується тільки фізичної при­роди й, можливо, живого світу, але людські справи їй зовсім непідвладні.

Донауковий стан не дозволяє досягти третього ступеня. Цей рівень ірраціональності є суто сучасним здобутком, і цілком імовірно, він має ідеологічне підґрунтя. У нього може бути два ідеологічні джерела. Радикальна антимодерна ре­акція вважає все сучасне викривленим і ознакою занепаду, зокрема науку. Така ідеологічна позиція - антагоністичний близнюк ідеології прогресу й щастя через науку. Іншим ідео­логічним джерелом є антинаукова реакція, що спирається на наслідки, які вважають неприємними, або на можливі ризи­ки застосування науки. Оскільки з розвитком науки збільшується й обсяг її застосувань, випадки реакції та ірраціональної паніки частішають у тому ж самому темпі та можуть призводити декого до радикального ірраціоналізму.

Виродження науки в ідеологію - це сучасний аналог ви­родження релігії в традиційному світі. Ідеологія дотична до політичних уявлень. Деякі уявлення раціональні й стосують­ся логіки того чи того режиму та способів його вдалого існу­вання. Інші - нераціональні або ірраціональні. Нераціональні уявлення - це довільна інформація для політичних дій. В ієрократичних режимах інформація стосується право­мірності чинної династії як намісника. У демократичних ре­жимах вона дає змогу робити нерозв’язний вибір на засадах раціональних принципів демократії. Це - легітимні ідеології легітимації. Ірраціональні уявлення є результатом викрив­лень. Це може бути перехід від паразитування релігії на службі політичній владі до її викривлення на користь якійсь політичній справі, до якої релігія не має відношення: «свя­щенна» війна, громадянська війна, хіліазм. Перехід з викрив­ленням може торкнутися також науки, переводячи її зі служби засобам політики до політики як науки. Останнім яд­ром модерної ірраціональної ідеології, уведеної не наукою, а за допомогою використання науки - попервах ідуть ідео­логічний порив і устремління: викорінити на цьому світі всі людські напасті, а розумування стоять на другому місці, - є редукція діяння в роблення та/або в пізнання.

Через редукцію в пізнання ідеологія стверджує, що істин­не знання дозволяє напевно розв’язати всі проблеми. Досить знати, щоб змогти. А наука обов’язково знає. Отже, треба звернутися до правильної науки, щоб точно забезпечити ща­стя всіх. Ті, хто пов’язані з правильною наукою, мають за­конне право обіймати владу, щоб отримати способи вмикання когнітивного перемикача спасіння від напастей. Редукція в роблення виходить з науки. Досить знати будову машини, хоч якою б складною вона була, щоб змусити її працювати якнайкраще та запобігати чи усувати всі її несправності. До­сить знати, щоб вміти робити, а коли вмієш робити, то все чудово влаштовується. Отже, ті, хто вміють робити, повинні отримувати машину, щоб керувати нею. Перша редукція серйозніша й смертельніша за другу, оскільки другу можна звести до стану підважування легітимної позиції - каме- ралізму. Цей стан полягає в тому, щоб використовувати знання тараціональне вміння, аби знижувати ризики прова­лу діяння. Підважену версію камералізму можна умовно на­звати «технократією».

Ідеологія має полемічний характер, оскільки вона мобілізує або нераціональні, або ірраціональні уявлення на службу політичного діяння. Викривлення ідеологією науко­вого знання в наукове діяння призвело до суперечної ідео­логічної позиції - антимодернізму. Цілями й улюбленими приводами цього викривлення є саме ті риси, які визначають модерну добу: демократія, диференціація укладів, капіталізм, наукова раціоналізація та індивідуація.

Індивідуація

Наявні лексичні засоби дозволяють увести потрібні озна­чення та дотримуватися їх:

- індивід - це спосіб існування живого виду; або - окрема істота, яка представляє певний живий вид; або - функціона­льна генетична одиниця, водночас як вираз, носій, передання та місце мутацій генома певного виду;

- індивідуальність означає риси індивіда, узяті в його окремості;

- індивідуалізм - ідеологія, яка розглядає індивіда як виключну міру всіх речей;

- індивідуація - становище індивіда в середовищі, яке прагне покласти на нього нинішню відповідальність за всі цілі людини.

Термін «індивід» уживають для всіх видів живого й навіть для всього реального, яке завжди складається тільки з екзи- стенційних окремостей, проте зазвичай його використовують для живого світу. Термін «індивідуальність» зовсім не засто­совують для видів, індивідів яких ми не можемо розрізняти, як, приміром, сардини чи мурахи; цей термін уживають для індивідів, які мають, у нашому баченні, такі риси, які дозво­ляють відрізняти їх від їм подібних, наприклад, собака, кіт, кінь, можливо, дерево з помітними особливостями. Терміни «індивідуалізм» і «індивідуація» вживають тільки для людського виду. Перший означає ідеологію та відповідно другорядне явище стосовно індивідуації.

Індивідуація, поза сумнівом, - ознака модерних часів. По­шук її умов уможливлення веде двома шляхами. Один із них указує на те, що в європейських процесах могло сприяти ви­никненню, поширенню та тріумфу індивідуації. Інший, менш очевидний шлях - це шлях пошуку умов, за яких індивіду­ація повинна мати радше позитивні, ніж негативні наслідки. Обидва шляхи стикаються, якщо виявити такі процеси, в яких індивідуація як результат певних чинників знаходить у цих самих чинниках або в їхніх паралельних продуктах умо­ви, які дають їй змогу позитивно впливати на діяльність лю­дини, залишаючись при цьому самою собою. Але процеси, які найкраще відповідають цій гіпотезі, - це саме європейські особливості, яки ми розглядаємо. Отже, ми приходимо до пе- реформулювання загальної тези: індивідуація є спільним продуктом усіх досліджуваних процесів; індивідуалізований індивід знаходить у цих самих процесах стільки ж схем обернення індивідуального на колективне; індивідуація пози­тивно сприяє цим процесам. Урешті-решт, індивідуація по­стає дуже важливим феноменом модерної доби.

Неважко показати, як багато з розглянутих явищ сприя­ли індивідуації. Демократія все перекладає на громадян: як у приватній, так і в громадській сфері, хоча, як відомо, на по­передніх фазах існування людства ми знаходимо численні приклади демократій, які керувалися не індивідуалізовани­ми, а комуналізованими індивідами. Капіталізм базується на власності, ринку, ініціативі, вплив яких на ефективне керу­вання ресурсами тим вищий, що агентами є індивідуалізо­вані особини, які індивідуально користуються результатами підвищення ефективності. Можна, звичайно, зауважити, що це - недостатня причина, щоб індивідуація взяла гору над комуналізацією, адже, в принципі, дієвці могли б задоволь­нитися менш високою ефективністю. Потрібно ввести обме­ження, а саме трансполітійний ринок, який не підпадає під жодний контроль, а регулюється квазіполітійною структу­рою. Нація знає і визнає тільки індивідів. Індивідуація й на­ціоналізація взаємно зв’язані в тому, що, хоч вони й зале­жать від різних процесів, проте підсилюють одна одну після виникнення. Ця взаємна дія, однак, асиметрична, оскільки нація й індивід можуть дійти до точки, за якою індивід захо­че вивільнитися з-під влади нації, а з боку нації таке немож­ливе. Нація як будова спирається на індивідів, які можуть засновувати інші будови.

Пізнання взагалі й наука зокрема мають потужні здат­ності до індивідуації, оскільки мислить індивід і він же мобілізує здібності виду. Від часів греків європейська цивілізація сильно схилялася до пізнання, можливо, більше, ніж інші цивілізації, і певно те, що вона створила науку. Поза сумнівом, схильність і створення торкаються лише дуже не­значної частини обізнаних. Але навіть якщо припустити, що вони посідають вирішальне стратегічне положення, загальне поширення індивідуації на все європейське населення повин­не мати інші причини. Такою сполучною ланкою та способом поширення може бути освіта, оскільки вона була відкритою й навіть стала обов’язковою для всіх. Своєю чергою, загальне поширення освіти може бути зв’язане з цивілізаційним відхиленням у бік знання, але також із демократією, яка ви­магає знання, і з капіталізмом, якому воно потрібне. Модерна ідеологія як спільний продукт демократії та науки індивіду- аційна, тому що звернена до індивідів, а індивіди можуть ма­ти в ній потребу. Релігія взагалі й християнська релігія, зок­рема, мають індивідуаційні якості, адже шляхи блаженства відкриті для підготовлених індивідів, які згодні пройти крізь їхні труднощі. Ці якості діють тільки щодо проявів справ­жнього релігійного покликання: вони зустрічаються рідко, але всюди. Інколи таким якостям вдається розширити своє коло впливу, включаючи до нього навіть скромні й невиразні прояви спрямованості на релігію. Це уможливилося тільки за модерних часів.

Усі ці чинники реальні, але вони потрібні одні одним і їм потрібна власне модерна доба, тому аналіз наражається на серйозний ризик укусити себе за власний хвіст і породити підозру в логічній помилці. Ризик цей зникає, якщо зверну­тися до вирішальнішого чинника - диференціації укладів. Збільшуючи та виокремлюючи ролі в суспільстві, вона пере­шкоджає індивідам злитися з певною фігурою. Нав’язуючи логіку кожного укладу дієвцям, які в ньому діють, дифе­ренціація ускладнює рутину й вимагає від індивідів більшого. Перетворюючи будь-яку спільноту на суспільство, вона не дає індивідам розчинитися в спільноті, якщо це не нація, яка може стати притулком для індивідів, що сильно потребують спільноти, і яка приймає тільки індивідів. Діючи на всі інші згадані чинники та мобілізуючи їх собі на службу, вона зму­шує їх сприяти її власному сприянню індивідуації.

Усі консервативні ідеологи поділяють один і той самий страх. Якщо все має спиратися на індивідів, то все обруши­ться й порине в занепад і хаос, адже полишені на самих себе індивіди скидають будь-який примус і підривають будь-яку колективну справу. Маємо визнати, що нічого такого досі не траплялося і ніщо не передвіщає, що таке може трапитися в подальшому. Чому? Загальна відповідь полягає в тому, що чинники, що сприяють індивідуації, надають їй також засоби для активної й позитивної праці на користь модернізації. Індивідуація зовсім не псує механізми й не гальмує процеду­ри, а сприяє їхній роботі. Вона є перевагою в демократизації, у науковій раціоналізації й у диференціації укладів. Ця остання веде нас у саме серце проблеми та виявляє глибинні причини наперед установленої гармонії. Якщо звернутися до одного з висловів Норберта Еліаса та змістити центр ваги його тези, можна стверджувати, що диференціація укладів запроваджує «цивілізацію звичаїв», примушуючи індивідів стримувати стихійні прояви тілесності, емоційності й чутли­вості, ставлячи ці якості на службу зростаючій мозковій діяльності. І справді, що більше прогресує індивідуація, то більше витрат і вигод усіх видів діяльності суспільства пере­носяться безпосередньо на самих індивідів. Що більше таке перенесення індивідуальне, то частіше перед індивідами по­стає альтернатива між оптимізацією витрат і вигод і безпо­воротною поразкою. Оптимізація потребує усвідомлення своєї відповідальності, яке базується на володінні собою, са­мовдосконаленні й увазі до іншого.

Усвідомлення відповідальності виражається та здійснюється насамперед у договірний спосіб. Індивід укла­дає з іншими індивідами договори з колективними цілями. Договірна група стає домінантним способом об’єднання та кооперації, що запроваджується демократизацією й дифе­ренціацією укладів. Диференціація укладів відбивається та­кож у мережевій структурі та в інтеграції індивіда в ме­режі, сполучною ланкою якої він стає. Отже, за­проваджується спосіб суспільного життя там, де приватне полишається політичним на його законну спонтанність і са­моорганізацію в мережі, сприятливі для обміну, для поділу та для взаємного пізнання індивідами один одного, і там, де олігополярна трансполітія стихійно веде до федеративної, багатоцентрової та ієрархізованої структури мереж. Уреш­ті-решт, нація пропонує індивідам спільноту, оскільки ймовірно, що людська чутливість потребує спільноти. У європейській фазі виникнення модерної доби цю роль відіграла «злагода націй», і вона відігравала її то краще, що індивіди більше потребували її. Індивід і суспільство не су­перечні полярності, це - взаємодоповні, ба навіть автока- талітичні полярності в модерному контексті. Існує наперед створена гармонія між індивідуацією й механізмами, які да­ють змогу використовувати її на користь індивіда і суспіль­ства. Проте не слід ніколи забувати про людський огріх і про ентропію, яка вражає все суще. У цьому механізмі обо­в’язково криються недоліки.

Типові події індивідуації незчисленні в прямому сенсі слова. Оскільки вона стосується самих виробників подій, то її виникнення та поширення неминуче торкаються всіх спо­собів вироблення в усіх укладах. Можна висунути постулат, що жоден модерний феномен не зміг уникнути її влади. Можливі дослідження теж незчисленні, і їх можна вести двома паралельними шляхами. На одному з них виявляють усе, що йде в напрямку, очікуваному теорією, а саме, що в кожному укладі фактичний дієвець має тенденцію бути інди­відом, а вже не групою. Економічний агент стає підприємцем, найманим працівником, споживачем. У політиці встанов-

люється правило: «одна людина - один голос». Шлюб ґрунтується на взаємній згоді двох індивідів. Індивіди праг­нуть обирати самі свій стан у житті й у суспільстві. І так далі. На другому шляху пересвідчуються, що соціальний зв’язок спирається чимраз більше на договірні стосунки і на мережеву систему, а вони об’єднують і зв’язують переважно індивідів. Підприємство прагне стати вузлом договорів між індивідами. Шлюб є договором між двома індивідами, в яко­му не беруть участі родини. І так далі. Заглиблюватися в не­зчисленне не має сенсу, а результатом такого заглиблення можуть бути тільки набридлі компіляції. Досить взяти з цьо­го методологічний урок, а саме, що будь-яке наукове до­слідження певного аспекту модерних суспільств слід прив’я­зувати до гіпотези індивідуальності, договорів і мережевої структури та триматися її, якщо таке дослідження прагне справді виявити реалії та знайти пояснення.

Результативнішим і пліднішим було б спробувати знайти той прихід модерного, який одночасно відбиває перемикання колективного на індивідуальне й торкається безпосередньо індивіда. Модерна диференціація етики надає таку нагоду в проблематиці особи. Етика - це порядок призначення душі, цілі цілей, тієї цілі, за межами якої неможливо діяти. В історіях людства вирізняються три фундаментальних режи­ми етики. У духовному режимі вона розчиняється в звичаях: гуманізація не відрізняється від акультурації, яка діє в ко­лах, де бувають індивіди. У релігійному режимі зміст етиці надається релігійним шляхом. Точніше кажучи, хорошим життям є життя, визначене отриманим Одкровенням, а пра­вильне життя від цього не змінюється, хіба що стани, обо­в’язки та чесноти отримують священне схвалення і в їхньо­му числі проявляються суто релігійні, наприклад, чесноти віри, надії та доброчинності, яких вимагає християнство. Ди­ференційований режим зворотний попередньому. Правильне життя більше не приводиться до Абсолюту як його гаранта, а спирається на те об’єктивне й фактичне підґрунтя, що вільний вид обов’язково має ціль, а цілі обов’язково спираю­ться на стани, обов’язки та чесноти. Хороше життя може от­римувати об’єктивні означення, незалежні від будь-якого по­стульованого та/або такого Абсолюту, в який вірять. Ці три режими не можна плутати з трьома стадіями, які досі позна­чали біографію людства. Духовний режим бере гору в трьох світах, оскільки він найбезпосередніше доступний. Релігій­ний режим базується на появі релігій загального спрямуван­ня, стосується всіх, хто має виражені релігійні нахили й відповідають цьому призначенню, і він може глибоко позна­чити собою звичаї. Через це релігійний режим може колива­тися в одному напрямку - аж до злиття з духовним режи­мом і в іншому - до точки, в якій можна відчути наближення диференційованого режиму.

Диференційований режим ґрунтується, з одного боку, на секуляризації та розвінчанні міфів, а з другого - на індивідуації. Уважне дослідження етнографічної докумен­тації дозволило б, можливо, знайти ідіосинкратичні зразки індивідуації в первісному світі. Відповідні процеси зустріча­ються в традиційних дозвільних класах. їх часто позначають як «філософії», надаючи цьому слову сенс «школи життя», а не «пізнання основ». Диференційований режим не стосується правильного життя, оскільки воно - з огляду на його об’єктивне вкорінення в ціль людства - має однаковий зміст у трьох режимах. Він стосується хорошого життя, завдаючи йому двох істотних змін. З одного боку, воно стає приватною справою, яка стосується тільки індивіда. Ця зміна робить з нього типовий, якщо не виключно модерний предмет, оскільки вона пов’язана безпосередньо з демократизацією, диференціацією та індивідуацією. Друга зміна не така явна. Коли індивід свідомо чи під примусом переходить від модер- ності до диференційованого режиму, він може обирати тільки з трьох можливостей. Він може свідомо навернутися в mos maiorum[‡‡‡‡‡‡], тобто в духовний режим, але це навернення стає складним і непевним у світі, який змінюється в масш­табі людського життя. Він може піти релігійним шляхом, але вірі не накажеш: треба вміти відповісти на заклик, який мо­же не пролунати. Він може знайти найвище призначення у внутрішньосвітовому. Проте призначень може бути декілька, а вибір неможливо обґрунтувати раціональним вирішенням. У такій ситуації єдиним виходом для індивіда буде знайти такі призначення, які найбільше йому підходять: отже, вирішальним моментом стає знання самого себе.

Ці засновки ведуть до, можливо, найважливішого запи­тання модерної доби: як уявити індивіда, здатного прийняти виклик диференціації етики? Відповідь полягає в тому, що його слід означувати як особу. Вона ставить нове запитання: чи сприяє модерна доба персоналізації індивіда? Свобода ви­ду має для індивіда три істотних наслідки. Вона означує людську природу як сукупність програм, притаманних ви­дові, які мають бути відкритими й розвинутими. Ці програми вміщують у себе перемінливі культурні означення. Ступені свободи, відкриті специфічною потенційністю та культурною актуалізацією, настільки високі, що кожний представник ви­ду визначається ідіосинкратичними рисами, які роблять його відмінним від усіх інших. Кожний людський індивід складається з трьох основоположних рівнів реальності. Спе­цифічний рівень означує його як живого, тваринного, хребет­ного, ссавця, людину, вид живого з його відмінними рисами: свободою, фінальністю, раціональністю, погрішністю. Куль­турний рівень надає йому акультурацію, засвоювану в со­ціальних колах - від сім’ї до цивілізації. Ідіосинкратичний рівень є неодмінно характерною та особистою манерою індивіда бути гуманізованим. Знову вступає в дію свобода й дозволяє мати певний люфт у підгонці цих трьох рівнів. Зі ще не з’ясованих причин наголос можна робити в односто­ронній спосіб на одному з трьох рівнів, який уможливлює втілення індивіда в трьох фігурах. Але може статися також і таке, що три рівні будуть підігнані бездоганно і кожний буде на своєму місці: тоді індивід утілюється в одній особі. По­трібна досконалість підгонки надає особі статус ідеалу, до якого завжди закликають, а досягти його ніколи не можна. Кожний індивід має обов’язком свого стану індивіда стати якомога більше особою: його гуманізація зливається з його персоналізацією. Але кожний зазнає більшої або меншої по­разки, тому людські особи завжди більшою чи меншою мірою зводяться до статусу фігури.

Проблематика веде до запитання, сформульованого так, що на нього не можна знайти відповіді. Індивідуація полягає в тому, щоб покласти на індивідів турботу й відповідальність за всі цілі в усіх укладах. Така довіра вимагає, щоб індивіду­алізовані індивіди спромоглися стати особами, радше ніж фігурами. Індивідуацію здійснює модерність. Вона вимагає, отже, осіб - під страхом зриву. Якою мірою модерна доба сприяє або не сприяє персоналізації? Ця проблематика зму­шує позначити два класи подій і симптомів, одні з яких про­дукує сама диференціація етики й персоналізація, якої вона вимагає, а інші виражають успіхи й поразки цієї останньої. Щодо першого класу симптомів дослідження, в принципі, можливе. Щодо другого, то історик лише має змогу висувати слушні судження.

Найпомітніші вираження диференціації стосуються ви­никнення диференційованого режиму поза межами духовно­го та релігійного режимів, успадкованих від традиційної фа­зи. Відірваність від духовного режиму потребує усвідомлен­ня з двох точок зору. Дієвці мають переконатися, що звичаї відносні, змінні й залежать від особливих чинників: це - точ­ка зору Монтеня, Паскаля і Декарта, хоча Декарт не виклю­чає можливості науки звичаїв, яка звела б їх у ранг причини. Дієвцям слід також усвідомити, що відносність звичаїв не має відношення до відмінності між злом і добром: це - по­зиція Канта. Таке усвідомлення має привести до переконан­ня, що правильне життя має своє означення та загальний, такий, який можна виявити й передати, зміст. Вінцем є «рес­публіканська», «буржуазна» і «вікторіанська» мораль, яка домінує в XIXст. аж до 1950-хрр. Вона легко піддається до­корам у лицемірстві, а їх можна підтримувати ідеологічними аргументами, які вводять два відгалуження.

На думку одних, правильне життя викривлене цивілізацією і зводиться до примітивної невинності. Цей фантазм є, очевидно, загальнолюдським, «ностальгією за па­леолітом». Її можна помічати в стані більш-менш система­тичних слідів і мрій на різних ареалах. Вона посилюється під тиском модернізації, відбивається в краще побудованих про­явах, як, наприклад, у Жан-Жака Руссо, і головно завойовує прихильників серед населення взагалі. Перші прояви цього відгалуження зустрічаються в романтизмі, відтворюються в русі юних мандрівників у Німеччині та набувають крайнього вираження у гіппі. За іншим відгалуженням, уважається, що правильне життя спотворене зсередини структурним недо­ліком «суспільства» і «системи». Починати слід зі зміни сис­теми: «революція» приведе до правильного означення й до правильного змісту. Це - яскравий приклад ^легітимістсь­кої ідеології. Досить, щоб владу захопили її прихильники, і тоді всі відчують на собі ідеократію та наслідки більшовиць­кої або нацистської моралі.

Відхилення більш-менш ясно і прозоро ставлять етичну проблему хорошого життя поза духовним режимом. Ті, що відчувають ностальгію, пропонують спосіб життя, який відповідав би природному, і ці їхні заклики можуть набувати найрізноманітніших форм - від піших прогулянок лісом аж до усамітнення на пустих просторах Нью-Мексико чи Авей- рону. Ідеологи обіцяють ідилічне життя, хоча й ніколи точно не описують його: а поки воно настане, треба терпіти жорсткі умови, нав’язані тими, хто знають, або ж відмовитися, тобто усунутися. Невикривленій модерній моралі майже цілковито невідоме хороше життя. У стані незнання вважається, що хороше життя і життя правильне збігаються: присвячуючи себе обов’язкам свого стану, ми ведемо щасливе життя. Це, можливо, правильно, але тут можна знайти слушний аргу­мент для звинувачення в лицемірстві. Пояснення імпліцит- ного може й справді привести до такої формули: усі будуть задоволені, якщо кожний знаходитиметься на своєму місці. Це - ідеальна конфуціанська консервативна формула, яка обґрунтовує панівний порядок речей.

Віддалення від релігійного режиму делікатніше й вимог­ливіше і проявляється у різноманітніших і більш виражених симптомах. Воно спирається на три окремі прояви усвідом­лення. Одні з них пов’язані з диференціацією самого релігійного як самостійного укладу. Диференціація викликає політичний процес секуляризації і пізнавальний процес розвінчання міфів. Інші переконують, що відмінність між добром і злом і їхній зміст не залежать від віри в якийсь Аб­солют. Такі прояви свідомості повинні привести до точки, в якій з’являються такі два однаково безглузді твердження: «Не можна робити абищо, тому що так велить Бог, а Він ка­рає грішників» і «Бога немає, а отже, можна робити що за­вгодно». Останні прояви усвідомлення змушують визнавати, що шлях до Абсолюту є певним хорошим життям серед кількох можливих. Це визнання проявляється, з одного боку, у відкиданні думки, що безбожний гуманізм веде індивіда до відчаю, а суспільство до катастрофи, а з іншого - не тільки в політичній, а й у етичній легітимності звернення до релігії. Ця точка зору дає дієвий підхід для того, щоб зрозуміти й пояснити статус християнства в Європі з XVI-XVII ст. Вона дозволяє розподілити події по політичних, пізнавальних, етичних рубриках і прив’язати до кожної рубрики ту проб­лематику, яка їй підходить. Після виділення етичної пробле­матики згідно з запропонованою лінією стає можливим упо­рядкувати величезний історичний матеріал, витягши на по­верхню його сенс, тобто хаотичне й конфліктне дослідження правильної позиції. Вона спирається на два кінцеві суджен­ня: правильне життя отримує своє означення й об’єктивний зміст у призначені людини; хороше життя може отримати кілька означень і змістів, між якими неможливо зробити раціонального вибору: в індивідуалізованому світі кожному належить знайти свій шлях і йти ним. На цю гігантську трансформацію, яка вивела за межі духовного і релігійного режимів у диференційований режим, знадобилося майже чо­тири століття. У 1960-ті рр. завдяки найрізноманітнішим - позитивним і негативним - вибухам відбулося якщо не за­вершення трансформації, то принаймні її перехід у статус очевидного.

Проблематику особи й персоналізації виявити складніше. У цьому плані можна виділити два слушні судження. З XVI ст. спостерігається збільшення всіляких виховних трак­татів. їхнє продукування відтоді не припинялося й триває дотепер. Цей жанр спирається на два постулати. Один із них стверджує, що людська істота не стає людиною спонтанно: вона повинна пройти навчання, а це означає, що людство - це продукт гуманізації. Другий твердить, що можна знати механізми та способи, які оптимізують навчання людства, і що, знаючи їх, ми здобудемо вміння: виховання можна звес­ти до освіти. Щоб включитися в наявну проблематику, по­трібно було б перевірити, якою мірою ця література висуває, вхоплює, мислить, розвиває, формулює - або ні - думку, що метою виховання має бути особа, означена як людська особа, покликана стати сама собою в окремому середовищі.

Виразнішим виявом згадуваного явища виглядає інший літературний жанр - роман. Сам цей жанр є виразом індивідуації - як у тому сенсі, що роман, розповідаючи окремі історії життя, індивідуалізує героїв, так і в тому, що читачі повинні, зі свого боку, зазнати індивідуації, щоб за­цікавитися цим. Крім того, героям важко не зображати людських типів, хоча й ідіосинкратизованих у певному сере­довищі, щоб виглядати живими й достовірними. Чи означає це, що герої романів подаються як особи? Навпаки. Герої - це персонажі, фігури, майже завжди негативні з XIX ст. і де­далі більше в XX. Оскільки літературна творчість не полягає в тому, щоб передавати результати соціологічних обстежень, то немає жодних шансів, що негативні персонажі виражають діагноз сучасного людства. Процес тут зовсім зворотний. Ро­маніст наперед складає свою думку про стан людства, а потім створює переконливих персонажів. Чому ця думка сис­тематично негативна? Можна було б запропонувати таку слушну гіпотезу, що ця думка відображає виникнення етич­ної проблематики й спільне, стихійне та/або ідеологічне по­чуття, буцімто псування природи бере гору над природою. У романічного жанру є свої види спеціалізації, наприклад по­вчальний роман. Це більш пряме й точне вираження усвідомлення того, що індивідуація не стихійне виконання якоїсь програми, а процес, який може завершитися добре або погано. Задум Монтеня - особистий щоденник, автобіог­рафія - просуваються ще далі в напрямку виникнення в свідомості індивідуації, персоналізації та персоніфікації. Проблематика диференціації етики дає змогу принаймні зібрати всі ці історичні продукти в одному спільному класі та зрозуміти їхню збагненність.

Тема модерності особи ставить проблему документів, на які можна спертися, щоб досліджувати її в позитивний спосіб, порівнюючи гіпотези й факти. Таких документів бра­кує, принаймні нині. Проте вже й зараз можна збирати певні ознаки даних про реальність у непрямий спосіб. Якби мо­дерні індивіди не були точно особами, а досі були персонажа­ми, катастрофи були б неминучими. Але ми не бачимо цих катастроф, отже, індивіди спромагаються більш-менш добре, але не надто погано виконувати умову персоналізації. Ката­строфи є виявом спотворення природи. Відсутність катаст­роф пояснюється тим, що ці вияви, хоча й дуже реальні й дуже прикрі, недостатньо поширені назагал і не мають до­сить вираженої тенденції до поширення, щоб модерні суспільства вибухали. Які чинники можна було б уявити й виявити, щоб спробувати пояснити це обмеження? Можна уявити природні даності та соціальні обмеження, які мали б такі ж самі наслідки, що й на чесноти: чесноти рідкісні, але й виражені пороки теж. Найімовірнішим є не-порок, оскільки він споживає менше психічної енергії та дозволяє викручу­ватися в житті.

Правдоподібне еволюційне судження може привести до виявлення біологічних природних даностей. Людство - це живий вид, просіяний крізь генетичне сито природного добо­ру. Воно зазнало перетворень, які дають змогу краще розв’я­зувати проблеми, що постають перед представниками виду в цьому середовищі. Добраний у такий спосіб людський вид має три згадані ознаки: свободу, фінальність і раціональ­ність, які передбачають четверту: погрішність. Перші три риси матеріалізують людські індивіди, які означуються трьома рівнями реальності. Таке розмаїття має адаптивний характер. Кожний індивід отримує в генетичний спадок «по­саг» виду, хоча генетичні чи вроджені ушкодження можуть обмежити або зірвати гуманізацію. Індивіди піддаються аку- льтурації, хоча недоліки виховання й освіти можуть посла­бити їхню людську природу. Вони дуже відрізняються один від одного, а однорідна однаковість може зірвати культурні пошуки й приректи вид на потенційність. Надмірний розрив між трьома рівнями може зруйнувати механізм і зіпсувати адаптацію. Природний добір повинен був скористатися таким біологічним і генетичним механізмом, який мінімізує ризики. Найімовірніші й найпростіші, коли йдеться про незчисленні зв’язки, статистичний механізм і гаусівський розподіл на нормальну більшість, дефективну меншість і меншість ви­няткову. Остання меншість робить честь людству. Вона по­стачає кандидатів на перетворення природи. Більшість по­стачає нормальний людський матеріал, достатній, щоб про­довжувати біографію людства. Це судження задовольняє ви­моги здорового глузду. Розшифрування людського генома повинне просунутися набагато вперед, щоб надати йому по­вного наукового статусу. Поки що ми маємо справу з еври­стичною гіпотезою.

Урахування соціальних обмежень і використання стра­тегічних міркувань виходять за межі цього періоду. Жити - значить, діяти, і діяти в даному середовищі, успішно або не надто неуспішно розв’язуючи проблеми, які ставить це сере­довище. Модерна доба - це нове загальне поле культурних можливостей, відкритих людству як суб’єктові об’єднаної історії. Це - середовище, в якому індивіди змушені жити. Воно потребує їхнього специфічного рівня, оскільки поле за­гальне, а суб’єктом є людство: це - значне обмеження, яке слід розглядати поза межами його окремого культурного ко­ла, навіть якби воно було так само наближене до загального, як наближена до нього та чи та цивілізація. Мобілізується їхній культурний рівень, оскільки змістом поля є культурні можливості, а вид має тільки культурну реальність: це - значне обмеження, що спонукає знайти або вигадати небаче­ну акультурацію. Зрештою, пробуджується ідіосинкратич­ний рівень індивідів, оскільки поле нове, а рівні культури знаходяться у потенційному стані: це - непереборне обме­ження, спрямоване на найобдарованіших, аби вони довели свою самобутність і виробляли щось небачене, а також на більшість пересічно і звичайно обдарованих, аби вони орієнтувалися в світі, який зазнає перетворень, маючи єди­ним своїм компасом смаки, нахили, улюблені речі або, ще простіше, відразу, огиду чи ненависть.

У цій точці можна вводити природні даності. Виняткова меншість знаходить це модерне середовище, що збуджує своєю новизною та непередбачуваністю, дістає від нього за­доволення й має всі можливості адаптуватися до нього, щоб щасливо діяти в ньому. Більшість підштовхують до присто­сування в ньому, щоб вона не зазнала надто великої поразки й мала можливості діяти в ньому більш-менш успішно. Де­фективна меншість зазнає більшої чи меншої поразки, як це з нею трапляється в будь-якому середовищі. Оскільки роз­поділ є статистичним, то він не жорсткий, так само як не жорсткі й межі між трьома зазначеними групами. Існує, от­же, деяка непевність щодо цих меж і можливість появи істо­ричних обставин, які сприяють певному розширенню тієї чи тієї групи.

В основі всіх цих гіпотез лежить одна й та сама загальна думка. Людський вид і його представники оснащені нормаль­но, щоб нормально жити в усіх середовищах, нормально створюваних ними, незалежно від розглядуваної стадії ево­люції людства. Ця гіпотеза виглядає розумною. Її підтверд­жують явні факти з первісного і традиційного світів. Не ви­явлено жодного факту, який би заперечував її стосовно мо­дерного світу.

Індивідуація може призводити до незадовільного тлума­чення та до неприємних наслідків. Характерна риса індивідуації - пробудження в індивіда почуття відповідаль­ності. Тільки індивід може вирішувати на свій страх і ризик, в яких видах людської діяльності він братиме участь. Це - вияв свободи виду в його представниках. Так само як свобода виду поєднує незапрограмованість, раціональність і фіналь- ність, так само її втілення і вияв у індивідуальній свободі означають нинішню здатність робити свідомий прямий вибір - політичний, економічний, релігійний, етичний, тех­нічний, морфологічний тощо під страхом невдачі. Така слуш­на позиція створює чимало джерел для спотворень і викрив­лень. Дехто може чіплятися за абсурдну думку, що цілі лю­дини і задачі, в яких вони втілюються, індивіди можуть ре­алізовувати самостійно, тоді як діяльність людства вочевидь вимагає груп, мереж і морфологій. Точне тлумачення вима­гає, щоб вони охоплювали тільки тих індивідів, які просять про це, які були прийняті й зберігають право виходу, а та­кож щоб організації та інституції завжди поважали свободу індивідів і максимально зверталися до їхньої відповідаль­ності. Можуть з’явитися нові види денатурації, якщо групи заперечуватимуть свободу індивідів або якщо індивіди ігно­рують неодмінність і логіку груп. Інші ідеї виглядають що­найменше так само неправомірними. Відповідальний індивід не може мати тільки права. Він обов’язково має зобов’язан­ня, що визначаються станом, якій він обіймає, починаючи зі стану людської істоти. Механізм людства не можна звести до обслуговування індивіда. Останній має обов’язок гуманізації й виконує його, обслуговуючи механізм людства і живлячись від нього. Абсурдність можна довести до твердження, що індивід є мірою всіх речей. Цей абсурд одразу стає криміна­льним, якщо його застосувати до етики як правильного жит­тя.

Усі ці викривлення та спотворення виражаються в термінах «я-его». Це - вираження індивідуалізму як неза­конної ідеології, оскільки легітимна версія відбиває вимогу індивідуальної відповідальності в усіх видах діяльності лю­дини в контексті, який її заперечує чи обмежує. Як завжди, у царині ідеології, питання стоїть про те, щоб вирішити, чи індивідуалізм замикається в своєму пізнавальному статусі й може торкатися, псувати та зводити тільки інтелектуалів, що не матиме наслідків, хіба що в формі когнітивної шкоди, чи він може мати справжні наслідки для достатньої кількості видів індивідуальної поведінки, щоб - через агрегування - модерна історична матерія була цим виразно позначена. Можна спокійно давати загальну відповідь. Обмеження над­то значні, щоб індивіди могли дозволяти собі фантазії такого штибу. Якщо вони наважаться на це, то санкції будуть миттєвими й коштуватимуть дорого. Так, приміром, переко­нати себе, що підприємство знаходиться на службі тих, хто на ньому працює, і діяти відповідно - не слушний спосіб до­сягти успіху на підприємстві та забезпечити успіх підпри­ємства в конкуренції з рештою. Такі розрахунки, за які дово­диться дорого платити, ґрунтуються на бракові раціональ­ності. Ті, хто потерпають від нього, становлять дуже меншісну групу, яка поповнюється генетичним, психічним, соціальним шляхом. Такі індивіди можуть переживати тра­гедії чи завдавати локальної шкоди, але небезпека того, що вони можуть довести модерну добу до її загибелі, нульова. Між веселими ідеологічними витівками люмпен-інтелігенціг та маргінальністю інвалідів слід бачити можливість виник­нення феноменів, які займатимуть проміжне положення: во­ни досить загальні й поширені, щоб бути помітними і змістовними, надто мало вирішальні, щоб сколихнути підва­лини модерних суспільств. Уяву про них може дати розумо­вий експеримент.

Припустимо, що деякі товари подають як «твори мистецт­ва». Припустимо також, що витвори мистецтва відірвані від будь-якої мети й замість створюватися для політичних, релігійних чи ігрових цілей вони стають для самих себе влас­ними цілями. Причини цієї дивини й навіть цієї абсурдності - виробництво без мети не має для людини жодного сенсу - лежать на поверхні. Це - ті ж самі процеси модерної доби: демократизація знищила політичні та ідеологічні замовлення ієрократій; розвінчання міфів і дехристиянізація звели май­же нанівець релігійне замовлення; капіталізм перетворює всі звичні цінності на торгові цінності та сприяє професіо­налізації кваліфікації; плебеїзація на шкоду аристократи- зації придушує смак і підриває передання культури в ро­зумінні культурної людини; ідеологізація може зваблювати митців і трансформувати їх у інтелектуалів, які зневажають буржуа та готові знайти для мистецтва альтернативні цілі: присвячення себе якійсь справі, навіть нігілістській, або відкриття нових істин. Припустимо, кінець кінцем, що єдини­ми усталеними критеріями оцінки творів є оригінальність, суб’єктивність чинника і чутливість аматора з огляду, з од­ного боку, на індивідуацію, а з другого - на логічне обмежен­ня: відірвана від цілей продукція вже не корисною, а це ди­скваліфікує критерії ефективності й адекватності для оцінки і залишається тільки критерій приємності та чутливості. Першим і останнім критерієм для оцінки витвору мистецтва стає чутливість, схвильована красивим, високим, жахливим, потворним, фантастичним, цікавим, інтригуючим, новим, ди­вовижним... Зважаючи на те, що чутливість може бути більш-менш сприйнятливою та добре натренованою, смак може стати професією.

Розумовий експеримент полягає в спробі відповісти на за­питання: якщо припустити, що всі ці умови виконані, то чого слід очікувати в плані мистецького виробництва, наприклад живописного й скульптурного? Відповідь сама собою зро­зуміла, і її легко перевірити реальністю: прискорене освоєння всіх імовірних видів формалізації та матеріалізації з результатами в усьому і в абичому; збиті з пантелику, за­цікавлені, приголомшені, обурені й, урешті-решт, байдужі аматори; поява ринку мистецтва у вузько економічному ро­зумінні; люди зі смаком, перетворені на економічні чинники, що продають свої знання спекулянтам і збагатілим плебеям; формування груп тиску в середовищі торговців мистецтвом, щоб отримувати на політичному ринку фінансування їхньої діяльності та їхньої продукції за рахунок державних коштів; занепокоєність можновладців і салонних завсідників тим, аби не пропустити останній авангард чи не помітити прихід на­ступного. Уявімо найгірше: що ці надмірності призводять до абсолютного зникнення живопису й скульптури. Це ней­мовірно, але припустимо таке. Що має статися? Те ж саме, що сталося з меланезійським мистецтвом «кула»: не буде ні «кула», ні скульптури, ні живопису! Уже майже остаточно встановлено, що людство не може обійтися без зображень у двох або трьох вимірах, але воно може вижити без наскель- ного мистецтва, без єгипетської скульптури... і без станкового живопису. Хтось десь колись може винайти щось таке, що стане новою вихідною точкою для нових процесів.

Ця картина є нарисом, але в ньому зібрані основні риси модерних суспільств за чотири століття, риси, які можна бу­ло ледь-ледь помітити в XVI-XVII ст., які ставали чимраз виразнішими з XVIII і аж до середини ХХ ст. і які стали сліпучими починаючи з 1960-х рр. цього бурхливого століття. Можна стверджувати, але не можна довести, що ці шістде­сяті роки стали кульмінаційною точкою переходу і що вже протягом приблизно одного покоління модерність почала за­кріплюватися в існуванні та в часі. Цей діагноз стосується європейського та західного ареалу. Інші культурні ареали ще більше або менше перебувають в стані переходу, якого вия­вилося неможливо уникнути. Цей висновок веде до дилеми: чим є модерність - європейською примхою, яка поширюєть­ся на весь світ або ж випадковим виникненням чогось неба­ченого й нечуваного, що стосується всього виду? Друге запи­тання видається переконливішим і пліднішим.

Висновки

Спробуємо уявити собі людину палеоліту і помістити її на лінію вододілу між світом палеоліту, який людство безпово­ротно покидало, і світом неоліту, в який воно вступало так само безповоротно. Що вона могла б бачити? Щодо минулого, то вона могла, якби наділити її вичерпним знанням, сприй­няти, зрозуміти й пояснити, з одного боку, світ палеоліту - що визначається стадом, полюванням і збиральництвом, не­надійним демографічним становищем, виразною схильністю до монотеїзму... - як поле можливостей, відкрите для просу­вання людства вперед, а з іншого - актуалізації, що здійсню­валися незліченними крихітними людствами в світі впро­довж минулих десятків тисячоліть. Щодо майбутнього, то во­на не могла зазирнути далі тьмяного уявлення про неолітич­ний світ, заснований на виробництві, війні, соціальному роз­шаруванні, політизації, концентрації влади, плюралізації релігійного чинника... Актуалізація, здійснювана культурни­ми різновидами виду впродовж майбутніх десяти тисячоліть, ніяк не може бути нею осягнута - навіть у її найзагальніших контурах. Це фундаментальне і остаточне незнання пов’яза­не з випадковістю історій людства, а сама вона коріниться в свободі виду. Наша примарна людина палеоліту не могла ма­ти й найменшої уяви про те, якими будуть традиційні історії в світі. Вона не могла піти далі справедливого твердження, що неолітичний епізод відкриває ширше поле для людської пригоди, ніж палеолітична фаза, і наближає вид на невідому кількість величин до його природних здібностей.

У цьому нарисі ми намагалися стати на аналогічну істо­ричну позицію, постулюючи, що людство переступило через новий поріг і покинуло неолітичний світ, щоб увійти до мо- дерності. Ми спробували виступити в ролі людини неоліту, яка стоїть на лінії розмежування між двома світами. Обидві ситуації й позиції однакові за винятком одного моменту: жодна палеолітична людина не змогла б зайняти цю позицію, оскільки перехід розтягнувся на тисячоліття, і жодна люди­на не могла його відчути. І навпаки, перехід між традиційним і модерним світом був настільки прискореним, що масштаби часу, прив’язані до темпів історії та людського життя, над­звичайно зблизилися. Нинішньому спостерігачеві людської пригоди поталанило так, як поталанило б геологові, якби «дрейф континентів» прискорився до темпу людського жит­тя, тобто до темпу приблизно в одне століття.

Ми - неолітичні люди, поставлені між двома полями мож­ливостей, двома світами, двома історіями. Неолітичний спос­терігач зазнає пізнавальних обмежень, ідентичних тим, що тяжіли над його палеолітичним попередником. Дивлячись у минуле, він здатний, у принципі, пояснити все, що відбува­лося. Його завдання щонайменше подвоєне, оскільки він має реконструювати два окремі світи та пояснити дві різні лінії актуалізації. Ми віднесли неолітичне перетворення до кінця останнього четвертинного льодовикового періоду. Спос­терігач із палеоліту міг би сформулювати гіпотезу перетво­рення та перевірити її на тих процесах, які вже можна було виявити. Неолітичному спостерігачеві відома реальна акту­алізація, виведена традиційними групами людства з нового поля можливостей, і він може охарактеризувати її як відповідну кількість випадкових історій, актуалізованих се­ред безлічі інших можливостей і залишених у потенційному стані. Якщо слушна гіпотеза про модерну добу як про третю стадію, в яку ввійшло людство, спостерігач може спробувати знайти в неолітичних процесах причини нового перетворен­ня. Нам здалося, що ми знайшли їх у самобутності тра­диційної історії Європи - у ненормальності неімперіалізації, а також у породжених цим особливостях: стабільні королів­ства, олігополярна трансполітія, помірні ієрократії, нації, фе­деративна ієрархізована і багатоцентрова цивілізаційна ме­режа. Ці особливості, своєю чергою, дали змогу створити умови уможливлення загальностей, які визначають нову фа­зу людської пригоди: демократизація, диференціація укла­дів, капіталізм, наукова раціоналізація та індивідуація.

Неолітичний спостерігач знає достеменно, що перетворен­ня людини палеоліту на людину неоліту точно таки відбуло­ся, що воно трансформувало не людську природу, яку мо­жуть порушити тільки генетичні мутації, а її культурні вия­ви, і що нова ситуація розширила поле можливостей. Палео­літичний спостерігач не міг бути в цьому певним, він міг ли­ше передчувати це та сформулювати відповідну гіпотезу. Його нинішній двійник знаходиться в аналогічному стано­вищі. Він не певен, що переживає нове культурне перетво­рення, він може лише висунути таку гіпотезу й залишити своїм далеким майбутнім правнукам турботу про її пере­вірку. Гіпотеза - хай і непевна, ба навіть хибна - дає змогу кинути погляд на нинішній світ, який не піддається жодному ідеологічному отруєнню, хоч з якого боку воно надходить. Можна з певністю стверджувати: якщо перетворення й відбувається, воно не торкається людської природи: те ж са­ме людство, дивовижне як вид і гідне жалю через своїх представників, яке вже виробляло природні й традиційні історії, вироблятиме історії модерні. Так само точно й те, що нове поле можливостей буде багатшим на культурні по­тенційності, ніж два попередніх, і ще більше наблизить куль­турне людство до своїх природних здібностей. Це зростаюче наближення не має нічого спільного з уявним прогресом ані виду, ані його представників, ні з їхніми успіхами. Вільний вид залишається остаточно скривдженим природою в своїх представниках, які завжди однаково зазнають поразки в до­сягненні людських цілей.

Найменш суперечним судженням є останнє: якщо гіпоте­за перетворення слушна, то неможливо нічого знати зазда­легідь ані про майбутні актуалізації, ані про історії, які їх по­роджуватимуть. Незнання майбутнього настільки без­просвітне, що неможливо навіть пророкувати вічне продов­ження особливостей-загальностей, основоположних для по­стульованої модерної доби. Можуть постати справжні сце­нарії, які передбачають зникнення демократії, дифе­ренціації, науки, індивідуації або кожної окремо, або кількох із них, або всіх разом. Ніхто не може передбачити, чи збуде­ться той чи той сценарій, який саме, коли, як і з якими на­слідками. Щонайбільше - можна стверджувати: якщо підва­лини сучасності мають бути зруйновані, то вони все одно ма- ячитимуть на культурному горизонті людських дієвців. І справді, людство ніколи не повертається назад, принаймні його відступи ніколи не стають проявами цілковитого забу­вання. Можна навіть уявити воєнні, екологічні чи демо­графічні катастрофи, які скоротять вид до кількох мільйонів індивідів і повернуть їх до стану палеоліту. Ці індивіди або деякі з них збережуть знання чи передчуття неолітичних і модерних можливостей. Саме це передчуття змінить усе й допоможе людству не починати знову свою пригоду з тієї са­мої вихідної точки. Історії людства випадкові, непередбачу- вані, збагненні й незворотні.

Якщо підвалини модерності залишаються міцними й стійкими, дослідження дадуть змогу перевірити їхню плідність і розмаїття. Проте нинішній спостерігач не може передбачити будь-яку актуалізацію в жодному з укладів діяльності. Демократизація може стабілізуватися в демо­кратію, але політичний режим задовольняється визначенням правил гри, він не організує ігрові партії, ба більше, не розігрує їх. Диференціація укладів сприяє творчості людини, і при цьому ніхто не може знати, на що саме вона здатна навіть у найпростіших речах. Очевидно, що людським суспільства потрібна будова, щоб забезпечити їхню зв’язність і єдність, і досить певно відомо, що будови, винай­дені протягом палеолітичної та неолітичної фаз застарілі й не відповідають модерній фазі. Отже, одна або кілька нових будов нині ще визрівають, і спробуй знайти того кмітливого, хто міг би наперед описати їх. Наука зберігає цілковите мов­чання щодо майбутніх процесів. Не виключено, що людська природа ховає в собі ще один або декілька способів пізнання, які перебувають у потенційному стані, як це було з самою наукою протягом десятків тисячоліть. Ніхто не знає, що відкриють науки та як будуть застосовуватися їхні відкрит­тя, ніхто не знає також, чи не відкриють ще не наявні науки простори, про наявність яких ніхто зараз і гадки немає.

Урешті-решт, індивідуація сама собою не розкриває, як використовуватимуть її індивіди. Навпаки, вона робить їх ще непередбачуванішими, ніж у ситуації, коли вони прагнуть розчинитися в спільноті, збільшуючи їхні ступені свободи. Єдиною певністю є те, що за відсутності генетичних перетво­рень, які діють на людський біологічний механізм у його основах, ступені свободи, виділені індивідові, не дозволять йому звільнитися від людської природи. Щодо того, чи мож­ливі такі перетворення, чи відбуватимуться вони або ні, чи здійснюватимуться вони випадково або через свідоме втру­чання людини, якими будуть їхні прояви та наслідки, то на ці запитання настільки важко знайти відповіді, що нерозум­но їх навіть ставити. Людська природа залишається не­змінною в своїй непередбачуваній історичності: одна й та са­ма дивовижна й скривджена природою тварина продукує без упину водночас непередбачувані та збагненні історії. Усе схиляє нас до думки, що третій етап людської пригоди не уникне цього обмеження.