Етичний чинник

Етичний чинник - це порядок останніх цілей, метою якого є мета всіх інших цілей. З одного боку, етика приписує те, що слід робити людським істотам, і вимагає якнайкраще сприя­ти досягненню цілей людини.

Дуже непевні ознаки дозволяють стверджувати, що обо­в’язки стану виконуються дуже добре, що батьки виховують і навчають своїх дітей, мисливці полюють, а збирачі збира­ють, що люди розважаються, коли випадає слушна нагода, і т.д. Можна навіть стверджувати, що кожен робить те, що йому належить робити, і в найкращий спосіб у всіх справах. Порушення трапляються рідко, злочинів скоюють мало, особливо тяжких, і вони торкаються головно сфери статевих стосунків.

Етичний вимір правильного життя можна осягнути з ве­ликою певністю, адже етнографічні свідчення щодо нього од­ностайні. Повсякденна атмосфера, в якій мешкають ці ма­ленькі людства, водночас агресивна й весела. Усі роботи ви­конують із легкістю та веселістю. Наявні також і всі лиха: хвороби, смерть, смуток, ревнощі, заздрість тощо, але з ними ефективно справляються. Дозвілля багате і воно витрачаєть­ся на ігри, танці, бесіди, вечорниці, тож, нудьга людям не­відома. Безліч ознак свідчать про життя, наповнене втіхами, радістю й щастям.

У чому природність цих первісних свідчень? Палеолітич­на пристойність не природна в тому сенсі, в якому дієвці ма­ють природно дотримуватися своїх обов’язків, бо це значило б заперечувати свободу та віртуальність людини. Обов’язки повинні вводитися тією самою мотивацією, яка зустрічається в пізніших епохах людства. Присутній і страх, але не страх поліції, а страх реакції інших: людські почуття сорому й ви­ни вже активовані. Відіграє свою роль інтерес, оскільки ко­жен може розраховувати тільки на самого себе та на свій внесок у колективні справи, якщо він бажає, щоб вирішува­лися людські проблеми виживання та призначення. Кожен зацікавлений у розвитку необхідного вміння та якостей. Діють також і звичаї, які постають як своєрідний кодекс, яким вказується, що можна робити, а що ні. У цих закритих суспільствах відсутність контактів із зовнішнім світом за­побігає протестам і прирівнює звичаї до природи речей. Що­до доброчесності, то неможливо виявити й важко уявити свідомі заклики до доброчесного життя, хоча здатність мис­лити уможливлює й їх від самого початку з боку деяких ви­няткових індивідів, своєрідних сократів палеоліту. Найві- рогіднішим є притягальна сила відчуття добробуту, що су­проводжує та винагороджує за пристойне людське життя. Добробут і доброчесність стихійно підтримують одне одного в наївності. Загалом, можна стверджувати, а не доводити, що в період палеоліту сором і винуватість слугують опорою зви­чаям і дозволяють уникати небезпечних відхилень. Звичаї стоять на варті зацікавленості, оскільки те, що робиться, є тим, що діє, і навпаки. Інтерес стоїть на варті наївності, оскільки те, що діє і робиться, приносить повне задоволення.

Наївність впливає на правильне життя, оскільки вона визначає стихійний етичний стиль, який полягає лише у то­му, щоб якнайкраще виконувати повсякденну роботу.

Первісне й природне розв’язання може змінюватися. До­сить статися змінам у загальних умовах, щоб відбулися стихійні подальші зміни. І ця стихійність важлива, адже вона дає змогу уникнути якогось перетворення в людській при­роді. Природа людини залишається однаковою від самих ви­токів і аж донині та буде такою, доки її не порушать при­родні чи спровоковані генетичні мутації, тому що ця природа записана в геномі виду. Але зміни в умовах, якими по- рядкується те, що можна актуалізувати, і те, що має зали­шатися імовірним скільки треба, дозволяють пояснити те, що одна й та сама людська природа дає в результаті найрізно­манітніші історії. Якщо йти за цією аргументацією, то одразу видно, що схильність берегтися від пороку може розвиватися двома шляхами. Сором і винуватість мають глибоко засвою­ватися, мірою того як суспільне коло розширюється і стає анонімним, а отже, можна прогнозувати психічну шкоду та зниження виховних якостей цих чинників через зникнення поблажливості та легкого пробачення, на які люди можуть очікувати з боку своїх близьких. Коли з’являється жандарм із кийком у вигляді влади, озброєної силою, зростає ймовірність того, що порок розперезається, коли зникне за­гроза, і що таку загрозу намагатимуться обходити: саме ли­ше існування жандарма збільшує шанси пороку.

Звичаї можуть розвиватися в двох напрямках.

Щодо правильного життя, то умов своєї актуалізації очікують кілька можливостей. Від стихійного етичного стилю до свідомих стилів - умова переходу вимагає появи дієвців, які справді могли б обирати між кількома стилями життя та які замислювалися б над тим, як зробити своє життя за­довільним: цьому сприяють соціальна стратифікація та за­кріплення рефлексивної розсудливості. Втрата наївності му­сить позначитися на вторинних вигодах правильного життя. Можна спрогнозувати примноження болю, страждань, не­щасть і зменшення насолоди, радощів і щастя. Не буде надто сміливим прогнозувати й певне пом’якшення цього зменшен­ня.

Картина природної історії людського виду може вигляда­ти достатньо точною й злагодженою, щоб прислужитися меті, яку ми для неї сформулювали: визначити вихідну точ­ку історичного процесу людини так, аби стало можливим зрозуміти й пояснити шлях, що привів її до нинішнього проміжного етапу. У цій картині є дещо ідилічне, і вона може здаватися ретроспективною ідеологічною побудовою, одер­жаною за допомогою переставляння знаків того, про що ми шкодуємо в теперішньому світі. Ясна річ, ця картина може бути неправильною, і якщо хтось компетентніший зобразить її правильніше, то йому не дорікатимуть за ідеологічне відхилення. Аналіз робили під кутом зору проблем та їхніх розв’язань. Ці умови можна завжди перевірити. Ми могли помилятися, стверджуючи, що проблеми людей справді зна­ходять в умовах палеоліту стихійно природні розв’язання і відповідно проблеми виживання та призначення розв’язую­ться належним чином. Якщо помилка таки є, то її можна пе­ревірити та виправити в напрямку істини, тоді як ідео­логічний чинник змінити не можна. Навпаки, темна і зловісна картина, намальована в XIX ст., вочевидь ідеологічна. Вона випливає безпосередньо з прогресистської та еволюціоніст­ської позиції, за якою в людській пригоді бачиться поступове виникнення Цивілізації поза межами Дикунства та Варвар­ства. Ця ідеологічна точка зору змушує відсувати витоки на лінії еволюції то раніше, що пізніше ставиться сучасність.

Власне, ідилічну картину можна й слід малювати для всіх видів, які мешкають у своєму природному середовищі. Це - не ідилія, а сприйняття адаптації видів і твердження, що всі вони нормально розв’язують свої проблеми виживання. Це твердження перестане бути тавтологічним, а адаптація - по­няттям без змісту, тільки якщо натураліст зможе «інвента­ризувати» проблеми та розв’язання, які складають їхню суть, дослідити їхній генезис, їхнє створення, їхню дієвість і т.д. Ми спробували зробити це для одного виду живого світу серед усіх інших, інтегрованих у складну систему природи. Картина не ідилічна сама по собі й іще менш ідилічна для них, але вона може стати такою для нас, адже ми маємо точ­ки порівняння та можемо впасти в ностальгію за палеолітом.

Унікальність людського виду в живій природі ставить вирішальніше й розсудливіше питання. Поза сумнівом, один і той самий вид виробив палеоліт і найекстремальнішу су­часність, тоді як усі решта замкнені в безконечному відтво­ренні того самого, принаймні в масштабі часу, взятому для світу людини: в часі еволюції живого немає нічого застиглого й повторюваного, усе рухається і змінюється. Якщо постави­ти перед живим взагалі та перед видами окремо метафізич­не запитання «навіщо?», ми отримаємо два зовсім різні класи відповідей. Одні починатимуться з «тому що» і пояснювати­муть, чому існує жива природа та її представники і чому во­ни саме такі, як ми їх бачимо. Це - відповіді науки й наук про живу природу, в тому числі й про людський вид. Інші починатимуться з «для того» або «з метою» і зазначають, для чого сутності існують такими, як вони є. Єдина загальна можлива відповідь на це запитання про ціль полягає в тому, що живе й живі - але вона так само стосується і фізичного царства - існують для того, щоб актуалізувати якнайбільше можливих імовірностей живого: мета метелика - випробува­ти всі способи бути метеликом, оскільки таке випробування веде до пояснення живого.

Якщо застосувати цю відповідь до людського виду, то ми дійдемо небайдужого висновку. Ця відповідь дає призначен­ням виду випробувати всі можливі види гуманізації, а кож­ному з його представників - випробувати найзавершенішу гуманізацію в межах цього досвіду. Проте цей вид і його представники наділені здатністю мислити. До гуманізації включена здатність відбивати в людській свідомості всі види фізичної та живої актуалізації. До різновидів призначення людини входить обернення «в-собі» на «для-себе». Цей обо­в’язок людського стану може слугувати двом вищим цілям. Або таке обернення є для себе самого своєю метою та своєю винагородою, а найвищим призначенням людини стає захоп­лене споглядання величі реальності - величі, завжди таємничої, бо пояснення ніколи не знає кінця. Або ж ре­альність поклала на людство завдання віддавати шану Твор­цеві за велич його Творіння. Якщо ці умоглядні побудови ма­ють якусь цінність, то адаптація періоду палеоліту відверта­ла людство від його власного призначення, заважаючи йому сконцентруватися на дослідженні поля можливостей, відкри­того для його пошуків, так само як Одисей зрадив своїй долі та своєму призначенню, залишившись у полоні зачарованої ідилії, яку йому навіяла Каліпсо.

Якщо треба ідентифікувати ідилію й адаптацію, то не­зручне запитання адресуватиметься вже не філософу, а історику й соціологу. Чому людство покинуло цей свій стан, який був задовільним з усіх боків, крім його найвищого при­значення? Таку недостатність не могли усвідомити ці люди, адже їхній горизонт розуміння виключав проекції на май­бутнє. З іншого боку, призначення виду може бути прийняте тільки незначною меншістю. Величезна більшість цим абсо­лютно не цікавиться і дає себе тягнути чи штовхати зовсім іншими засобами. Призначення людини не є чимось «дивним, що притягує», що витягло б людство з його природної історії всупереч йому самому. Єдиний вихід у тому, щоб знайти в самому цьому світі, який має зникнути, незважаючи на свою досконалість, один чи два розриви, здатні розвиватися аж до його руйнування.

Досконалість адаптації була зруйнована, але це руйну­вання живило ностальгію за палеолітом. Міф про земний рай - це пряме вираження цього та нагадування про втраче­ну реальність. Дуже малоймовірно, щоб спогади могли пере­даватися через тисячоліття. Більш слушним було б уважати, що картина була реконструйована через обертання навпаки нинішніх прикрих ситуацій. Таке обертання змусило мобілізувати певну розумову схему - схему «випадання за межі», що дуже широко використовують у міфах, ідеологіях і утопіях. Схемам притаманне те, що вони самі по собі не істинні й не хибні, а стають такими залежно від їхнього за­стосування. Нам доведеться випробувати один із най- делікатніших видів застосування, прагнучи пояснити вихід людства з його природної історії та його випадіння в тра­диційну історію.