ЕТИЧНИЙ СОЦІАЛІЗМ

Драгоманов часто говорить про себе як про соціаліста, але не пов’язує себе з якою-небудь окремою школою чи напрямком соціа­лізму. Існує небагато концепцій, які мали б так багато різних і супе­речливих значень, як “соціалізм”.

“Я завше був соціалістом (ще в гімназії, де мені дали прочита­ти Роберта Оуена і Сен-Сімона), але ніколи не думав перекла­дати до нас просто, стереотипно ні одну з чужих соціалістич­них програм’’⁴

Ми, напевно, не помилимося, сказавши, що соціалісти, які самі не вийшли з робітничого класу є звичайно соціалістами з етичних причин. Однак, мало хто з цим погоджується. Звичайно соціаліст- інтелектуал схильний приховувати свої образи та сподівання за науковими причинами. Найпоширенішим логічним обгрунтуванням є ідея історичного детермінізму, який неминуче веде людство від ка­піталістичної до соціалістичної епохи.

Вирізняло Драгоманова не те, що він став соціалістом з етич­них міркувань, а те, що він сам це усвідомлював.

“Соціалістичний рух у Росії досі виходить переважно від лю­дей, які самі не належать до чорноробочих класів і які захоп­люються міркуваннями, потребою бачити біля себе здійснення соціальної справедливості, а не потребами економічними чи класовими прагненнями”⁴⁸.

Але що таке “соціальна справедливість”? Багато соціалістів переконані, що доки існує капіталізм, не може бути жодної соціаль­ної справедливості, а коли в майбутньому переможе соціалістичний лад, вся мислима соціальна справедливість буде забезпечена авто­матично. Драгоманов не міг прийняти такого фаталізму, так само як не переконували його буржуазні ліберали, що намагалися вип­равдати всі гріхи тієї системи як сумні, але, на жаль, неминучі по­бічні продукти великого економічного й технічного поступу XIX CT. Його пильна соціальна свідомість вимагала конкретних заходів, якими можна було б якомога швидше зарадити всім бідам.

“..Я сказав...думку, котра завше була єретичною для многих моїх приятелів-соціалістів, а власне, що в теперішньому со­ціальному руху, навіть робітницькому, справа власне комуніз­му [тобто майбутнього колективного економічного ладу] займа не дуже багато місця, а що той рух висував на перший план такі справи, як час робочого дня, норма плати робітникам, за­безпечення робітників і т.п.₍ котрі мають свою вагу помимо справи комунізму. До того є рухи аграрні, досить радикальні і навіть революційні, як напр. ірландський, котрі зовсім не ма­ють в собі комунізму”⁴⁹.

Драгоманов давав одному із своїх галицьких друзів таку пора­ду:

“Вам [галицьким радикалам] треба європейських [соціалістич­них] ідей, пожалуй, до того російської прихильності до селяни­на.., та всего цего прилагодженого до спеціальних австрій­ських, а почастно галицьких обставин. Знаєте, я б Вам радив звернути уваїу найбільше на Ірландію та на Бельгію. Перша цікава для нас по своїм аграрним справам і по зручности орга­нізації селян, а друга по зв'язку соціальної агітації з політич­ною та по тому, як валони і фламанці спільно йдуть в агітації серед робітників, а нарешті по тому, як соціалістична агітація іде там поряд з практичною кооперацією... Раджу слідити за всім робітницько-крестьянським рухом, а не за самим тілько патентовано-соціалістичним, колективістичним.

Тепер особливо соціалістична справа має практичний харак­тер соціальної політики, і такі речі, як 8-годинна робота дале­ко важніші, ніж спори про форми... колективізму (державний чи громадський) і навіть сам колективізм. Окрім того, важні політичні й культурні грунти для соціалістичної політики, як загальне виборче право, технічне виховання й т.і. Треба прив­чатись дивитись на соціалістичний рух не з сектярського (чи революційного, чи консервативного) погляду, а з громадсько- еволюційного...”⁵⁹

Зрозуміло, що далекосяжна і систематична політика соціаль­них реформ не могла спиратися на сили самої лише організованої праці.

Що Драгоманов був вільний від упереджень, спільних для біль­шості соціалістів його часу, свідчить усвідомлення ним того, що скрізь у Європі робітничий рух очолюють не найбідніші, а культурно й економічно найсильніші робітники⁶³. Водночас він застерігав со­ціалістів від того, щоб скидати в одну купу стабільних, продуктив­них підприємців і біржових спекулянтів та авантюристів, навіть як­що на практиці різні групи буржуазії важко розпізнати⁶⁴.

Драгоманов був переконаний, що соціалістичний колективізм у принципі кращий, аніж приватне підприємництво. Але, знаючи, що багато шановних демократів і поступовців не погоджуються з цим, він намагався переконати гарячих соціалістів із числа своїх молодших товаришів не відкидати зневажливо співпраці з демок- ратами-несоціалістами.

“Тепер досить було б і того, коли б кожда поступова партія да­вала хоч те для поступу, що лежить в її ймеш, в програмі, то скорш наступив би час і для соціалізму”⁵⁵.

Драгоманов не був спеціалістом з національної економіки. По­рівняно з конституційними проблемами, питанням національностей і міжнародної політики, економічні проблеми посідають у його пи­саннях другорядне місце. Деякі думки в його працях, особливо неа­биякий інтерес до кооперативного руху, дають підстави припуска­ти, що Драгоманов бажав би “цехового соціалізму** (вживаючи піз­нішого терміну) більше, ніж соціалізму централізованої держави. Невідомо, чи він цілком усвідомлював проблеми, народжені склад­ністю модерного економічного життя. Але всі його праці пройняті сильною соціальною етикою, що тим більше заслуговує на похвалу, оскільки за прагненням до соціальної справедливості Драгоманов ніколи не забував — як забувало багато соціалістів, про вартість політичної свободи та особистої незалежності. Заслуговує на увагу таке визначення:

“Соціалістичний ідеал не виступає у вигляді аракчеєвських військових поселень, а саме у вигляді розвинутих всебічно (або інтегрально розвинутих, як говорять західноєвропейські соціа­лісти) індивідумів.. ”⁵⁶

Це полемічне висловлювання Драгоманова спрямоване проти групи російських соціалістів. Аракчеев був військовим міністром за Олександра І, що царював у 1801-1825 рр. Перебуваючи на цій поса­ді, він заснував військові поселення, де солдати поєднували сіль­ськогосподарську працю з військовими вправами і військовою дис­ципліною. В російській та українській мовах ті колонії стали сино­німом божевільного деспотизму й огидної субординації Варто заз­начити, що ще в останній чверті XIX ст. Драгоманов гостро відчував аракчеєвський дух серед російських соціалістів. Це підводить нас до особливо цікавої теми про Драгоманова як критика російського соціалістичного та революційного руху.

Ми не можемо характеризувати думку Драгоманова про окре­мих керівників і теоретиків російських революційного та соціаліс­тичного руху, таких як Бакунін, Лавров, Плеханов, Чернишевський та інші.

Російський соціалістичний рух другої половини XIX ст., сучас­ником, критиком і до певної міри учасником якого був Драгоманов, у своєму розвитку перейшов дві стадії народницьку та марксис­тську. Термін “народницький” охоплює різних лідерів і груп, почи­наючи від Герцена й Бакуніна і закінчуючи партією Народна воля”, приблизно від середини аж до 80-х рр. XIX ст. Незважаючи на роз­біжності в різних питаннях, усі вони мали певні спільні засади, од­нією з яких була віра в те. що завдяки такій інституції як “мир” (форма селянської громади) Росія зможе оминути чистилище захід­ного капіталізму і потрапити просто до соціалістичного раю. Рука в руку з цією думкою йшла загальна ідеалізація російського селяни­на як гаданого втілення найвищих соціальних і моральних чеснот.

Натурі Драгоманова ця романтична ідеалізація “мужика” бу­ла цілком чужою.

“„.При теперішнім стані освіти мас багато з дорогих інетерсів цивілізації, особливо на науковому полі, такі, котрі колись здадуться й демосу, теперішньому демосу не по зубах, і він їх гірше, ніж продасть, а просто потопче... Одним словом: не сотво­ри собі кумира — ні на небі, ні на землі, ні в "народі”⁵⁷.

Соціалісти народницького переконання покликалися на тра­диції великих козацьких і селянських повстань XVII-XVin століть під проводом Стеньки Разіна і Пугачева. Це нібито мало підтверди­ти думку про те, що російський селянин — природжений революціо­нер, готовий повстати проти свого гнобителя в будь-який час. Дра­гоманов дотримувався протилежної думки — що ці революції були навіть реакційніші, ніж повстання німецьких селян і містиків у XVIct. і тому зовсім не могли стати прикладом для новочасних пос­туповців. Зокрема, він указував на те, що провідний елемент цих пе­реворотів не був ані міським, ані сільським, а напівкочовим, що вже з самого початку унеможливлювало успіх⁵⁸.

"...B громадах Росії... немає практичного й теоретичного грунту для соціалізму, такого грунту, який єсть в городській, ремісни­чо-фабричній, писемній, відьно-державній Європі, котра бачи­ла, починаючи з якого-небудь X-XX ст., безперервний "прог­рес”...^.

Драгоманов, однак, сподівався, що з розвитком економіки, міського життя та освіти соціалістичний рух у Російській імперії врешті теж ступить на "природний” (загальноєвропейський) шлях.

"... Вже і в наших сторонах появились початки того грунту для ліпших порядків, котрий ми сміло звемо всім грунтам грунтом: початки городського освіченого робітника, в котрому видно спілку книжки і праці” Ч

Оскільки очікуваний селянський бунт не наставав, російські народники, чи радше найактивніші інайвідважніші серед них, вда­лися у 70-х рр. XIX ст. до індивідуального терору, щоби змусити цар­ський режим до поступок. Терор сягнув вершини з убивством Олек­сандра II1 березня 1881 року. Драгоманов ніколи не заперечував ре­волюційних методів узагалі, але розумів, що вони повинні бути лише частиною багатогранної політичної боротьби проти існуючого ре­жиму. Проте він уважав індивідуальний терор явно патологічним явищем.

"(За умов беззаконня, відповідальність за яке несе царизм), таємне вбивство можна простити, або зрозуміти його причину, або ще, дивлячись на такі явища як історик, можна зрозуміти ту користь, яку воно принесло тим, що звернули увагу суспіль­ства на причину, котрою воно викликане. Але прославляти таємне вбивство, ставити його за приклад і систему не можна..

Політичні вбивства, якщо навіть не зважати на їхню моральну незручність, мають тільки негативне значення: вони прини­жують уряд, але не скидають його, не дають нічого на його за­міну”⁶².

Після смерті Олександра П народницький рух швидко розпав­ся. Найвідважніші його учасники загинули, організація була роз­громлена, ЇЇ учасники розсіяні, їхня віра похитнулася. У 80-х рр. на руїнах народництва почала зводитись нова форма російського ре­волюційного та соціалістичного руху — марксизм. Драгоманов пере­жив піднесення й занепад народництва, але він побачив лише по­чаткові стадії, інкубаційний період російського марксизму. Драго­манов помер іще до того, як марксистська соціал-демократична партія викристалізувалася в Росії організаційно. Проте, він зміг чітко визначити свою позицію стосовно цього руху.

Ми мусимо пам’ятати, що відправною точкою для російського марксизму була критика попередньої стадії — народництва. Плеха­нов, батько Російської соціал-демократичної робітничої партії, на­падав на ті самі народницькі ілюзії — віру в "мір”, в селянські бунти та в індивідуальний терор, — що їх уже критикував Драгоманов. Отже, існує певна паралель між позиціями Драгоманова та перших російських марксистів. Це надає певної вірогідності твердженням пізніших авторів, які намагалися зобразити Драгоманова предте­чею російського марксизму⁶³.

Деякі українські автори, зокрема, окремі українські комуністи 20-х рр., дуже хотіли вибудувати національну, невеликоруську ге- неалогію українського марксизму· Драгоманов посідав почесне міс- це на цьому фамільному дереві⁶⁴. Цю тезу підтверджували й особис­ті зв’язки Драгоманова з деякими марксистами чи напівмарксиста- ми, такими як його товариш Микола Зібер (1844-88), професор на­ціональної економіки Київського університету, який відмовився від посади й пішов на заслання на знак протесту проти звільнення Драгоманова з університету. Зібер, відомий в українських колах Києва, був одним із перших людей Російської імперії, які виявили активне зацікавлення марксизмом. Немає сумніву, що через Зібера Драгоманов рано ознайомився з основними марксистськими ідеями.

Незважаючи на ці контакти, Драгоманова слід уважати не по­передником, а радше переконаним противником марксизму. Справді його позиція була заздалегідь продумана і свідома: у межах свого впливу він використовував будь-яку нагоду, щоб поборювати мар­ксистські впливи серед українських та російських соціалістів. У цьому він досяг певного успіху в Галичині

Драгоманов мав серйозні застереження щодо марксйтських теорій. Він був готовий прийняти історичний матеріалізм лише як евристичну гіпотезу, але не як догму.

"Ви знаєте, я не згоджуюся з філософією історії і полемітики виключно економічною, бо вважаю її за свого роду метафізику, а життя людське занадто складне, щоб його поясняти лишень одним елементом. Але я нічого не маю проти й однобічної док­трини, коли вона веде до досліду нових фактів. На лихо, мар­ксисти, або ліпше енгельсісти рідко коли досліджують що, а просто a priori чертить історичні і політичні фігури, часто зов­сім фантастичні”⁶⁵.

Драгоманов намагався показати, що політичні революції XV- XVI ст. в Голандії, Англії, Америці та Франції в жодному разі не бу­ли справою лише одного класу — буржуазії — і підкреслити, що їх не можна звести до суто економічних явищ⁶⁶.

Драгоманов мав також і серйозні практичні підстави виступа­ти проти марксизму, й вони, мабуть, були вирішальними. Він не ві­рив, що сектантські погляди, притаманні, як він уважав, німецьким марксистським соціал-демократам, підходили для Східної Європи.

“Щоб сектанство йшло все-таки добре, по-німецькому, треба не тільки однорідної й комплексної матерії, такої як фабричні робітники, а ще й солдатської дисципліни, до котрої прив­чається німець раніше, ніж стає соціалістом. Вже у французь­ких робітників сего нема, а в нас розсипаних селян тим паче. Нам значить ліпше йде англійська система: ліпитись коло практичних справ, а не коло катехизісів”⁶⁷.

Поширення марксизму було, безсумнівно, формою німецького культурного проникнення в Росію. Драгоманов боявся, що цей вплив посилить нахил російських соціалістів до безплідного догматизму в теорії і до централізму в практичній політиці.

“З усіх західноєвропейських політичних партій на Росію біль­ше всього мала вплив партія німецька, що пояснюється як тим, що в останні роки ця партія володіла такими сильними умами, як Маркс, Енгельс, Ласаль, твори яких стали підкладкою ідей російських соціалістів, так і найближчим сусідством, особливо для петербуржців, і, накінець, великою кількістю євреїв, які взяли настільки велику участь у соціалістичному русі в Німеч­чині та Росії, і які, особливо євреї північно-західних губерній, становили елемент, що природньо зв’язував російських симпа­тинів з німецькими”⁶⁸.

Досі ми розглядали окремо позиції Драгоманова щодо двох фаз російського соціалізму — народництва та марксизму. Він та­кож критикував певні риси, які більшою чи меншою мірою були спільними майже для всіх лідерів і груп російських соціалістів. Го­ловна з них — це брак розуміння політичної свободи в західному значенні цього терміну.

“Соціально-революційна теорія за суттю своєю набагато ближ­ча до теорії абсолютизму, як і будь-якої іншої диктатури, ніж до лібералізму”⁶⁹.

З цього погляду марксизм був не кращий за народництво. Дра­гоманов говорить, що доктрина диктатури пролетаріату (яку розви­нули марксистські публіцисти Плеханов і Засулич) перетворювала­ся на фарс у країні, де на той час (1884 рік) фабричні робітники становили лише близько одного відсотка сього населення™.

Диктаторські тенденції російських соціалістів підтверджував той факт, що кожна окрема група, замість виступати лише від власного імені, вважала себе єдиним представником усього револю­ційного руху. Там, де насправді існували лише невеличкі конспіра­тивні групи, говорилося про партії і комітети. Були встановлені ре­волюційні ієрархії, які поводились немов потенційні уряди росій­ської держави.

“Виконавчий комітет "Народної волі" являв собою лише відда­лену подобу влади, а вже тепер у певних колах ми бачимо оз­наки своєрідних придворних звичаїв, напр., острах перечити йому в будь-чому, намагання помазатися його славою і т.п. і т.п. Ці ж звичаї., наближають саме революційне середовище до се- редовища офіційного.»”⁷¹

Особливо обурював Драгоманова цинізм російських соціалістів у тактичних методах. На його думку, єзуїтська теорія про те, що ме­та виправдовує засоби, веде врешті-решт до повного деспотизму од­нієї особи⁷².

Однією з ознак аморальності російських соціалістів був той факт, що вони називали свої акти індивідуального терору виконан­ням присудів підпільних трибуналів. Драгоманов сприймав це як перекручення справедливості та законності⁷³. Так само неприпус­тимим він уважав вдаватися до "благочестивого шахрайства”, та­кого як фальшиві царські маніфести, що мали підбурити селян до виступів⁷*. Драгоманов, котрий вірив, що "потреба говорити правду єсть така ж потреба здорового чоловіка, як і потреба дихати чис­тим воздухом”⁷⁵, почував відразу до такої навмисної брехні і до всього нерозбірливого у засобах макіавелізму російських револю­ціонерів.

Російські соціалісти усіх відламів були винятково нетерпимі і шовіністично настроєні щодо гноблених національностей Росій­ської імперії. Часом вони робили виняток для поляків, з якими ра­хувалися як із впливовим чинником і задля прихильності яких ро­били поступки, часто коштом українців, білорусів і литовців⁷⁶. Ро­сійські соціалісти та революціонери послідовно ігнорувули існуван­ня “плебейських** народів, які, на відміну від поляків, не мали власної аристократії. У своїх прокламаціях російські революційні партії часто говорили про єдиний "руський народ” начебто населен­ня імперії було однорідним, а росіяни (великороси чи москалі) не були однією із націй. На зібранні російських політичних емігрантів і в одній зі своїх брошур⁷⁷ Драгоманов висунув ідею про створення видавництва, котре друкувало б соціалістичну літературу мовами всіх народів російської імперії: від естонців до вірменів, від бесараб- ських румунів до татар. Як і інші подібні пропозиції, її презирливо відкинуто⁷⁸; все, що відступало від нейтралістської лінії, російські революціонери відхиляли як "вузький націоналізм" чи, в кращому разі, як “непотрібне розпорошення сил, що мали бути об'єднані про­ти спільного ворога — царизму”. Жоден російський соціаліст не зав­дав собі труду ознайомитися з аргументами Драгоманова, що без участі всіх народів імперії боротьба проти царизму не буде успіш­ною і, щоб досягти такої співпраці, слід зважити й на законні куль­турні та національні інтереси неросійських народів. Ці російські со­ціалісти, увічнюючи фанатичну ворожість царизму до поневолених народів, водночас уважали себе найсправжнішими інтернаціона­лістами.

“Ці дивні інтернаціоналісти не хочуть помічати, що замість людства, та ще й соціалістичного, вони підсувають нам держа­ву аристократичну, буржуазну і бюрократичну, і при цьому не­минуче національну, і що їх псевдо-космополітична проповідь проти “націоналізму" „спрямована не на тих, що тиснуть чужі національності, а на тих, що відбиваються від тиску, і що під­міна замість міжнародності винародовлення підтримує тільки монополію привілейованих”⁷⁹.

Драгоманов уважав, що такий патологічний стан речей легко пояснити. Опозиція, що боролася проти царизму, була обтяжена традицією російської держави. Це підтверджує добре відоме соціо­логічне правило, згідно з яким опозиція часто формується за зраз­ком режиму, проти якого виступає.

“А тим часом простеживши генеалогію всіх цих претензій на збереження у Великоросії основ найзручніших для торжества демократії, антикапіталізму, соціалізму, правдошукання і ті, ви знайдете в корені родословного дерева ні що інше, як старо- московський китаїзм і вчення про те, що "Москва — третій Рим, а четвертого не буде”⁸⁰.

“Російські революціонери зовсім не розхитують ідеї державно- централістичного самодержавства, а тільки переносять його в інші руки”⁸¹.

Боротьба Драгоманова проти російських соціалістичних угру­повань того часу провіщала розрив світового соціалістичного руху на демократичне й тоталітарне крило, що стався в наступному поколінні