ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ ЯК НАЦІЇ

Коротке резюме поглядів Драгоманова на історію України є найкращим вступом до його української політичної програми.

"Що ж стосується періоду, який передував XIII ст., то вона [іс­торія України] показує нам федерацію руських вільних міст, особливо міст південної Русі, що групувалися навколо Києва.

Драгоманов уважав, що до часу занепаду козацької держави Україна, хоча, можливо, і відставала у своєму розвитку, все ж таки була органічною частиною європейського світу.

"Найбільша частина національних відмін України від Mocko- вії пояснюється тим, що Україна до XVHI ст. була більше зв’я­зана зі Західною Європою, і хоч з проволокою (завдяки тата­рам), та все ж йшла разом із Західною Європою в суспільному і культурному процесі”⁸³.

Це підтверджують численні деталі Так, наприклад, по-своєму Україна пережила Ренесанс і Реформацію. Велике козацьке пов­стання супроти Польщі в середині XVII ст. наблизило Україну не лише до національної незалежності, а й до політичних та соціаль­них інституцій, які могли витримати порівняння з аналогічними ін­ституціями найбільш цивілізованих європейських держав.

"[В краху цих можливостей] найбільше винна та руїна, яку ви­терпіла наша Україна з кінця XVII ст., коли її поділено між Московським царством, Польщею й Турцією, а далі та держав­на централізація, під котру підпала Лівобережна Україна (Гетьманщина)...

Регрес українського народу стає очевидним, коли порівняти козацьку революцію від проводом Богдана Хмельницького з селян­ськими повстаннями (гайдамацьким рухом) другої половини XVΠcτ. Обидва були масовими стихійними рухами, але керівниками Хмельниччини були люди європейських поглядів і далекосяжних планів. Повстання гайдамаків було лише жакерією.

“[В часи Хмельницького] взаємини між всіма шарами громади української од пансько-козацько-міщанського попівства до селянства робили те, що між тодішніми козаками були люди, котрі могли виложити ті всі вільні думки, демократичні й май­же чисто республіканські, й письменно, й навіть з примерами з історії своєї й чужої... Остатний великий рух український — гайдамацьке повстання Залізняка і Гонти 1768 р. — вже мало чим одійшло по темноті думок од бунта Ст. Разіна й Пугачів- щини [у Московщині]”⁸⁵.

Драгоманов був твердо переконаний, що протекторат Москов­ської Росії мав несприятливий вплив на політичний, соціальний та культурний розвиток українського народу. В соціальному плані па­нування Росії призвело до відновлення кріпацтва, скасованого на Наддніпрянській Україні козацькою революцією. Це правда, що ко­зацька держава йшла до соціальної стратифікації — старшина ставала чимось на кшталт нової знаті. Але тільки допомога, яку Москва надала місцевим реакціонерам, зробила можливим чіткий легальний поділ на класи та закріпачення селян на російський зразок в останній чверті XVII ст., тобто після остаточного скасуван­ня української автономії. В політиці відбулася така ж сама історія. Козацька держава мала розвинену систему місцевого самовряду­вання і початки представницького національного правління. Як по­казує Драгоманов, ліберальні конституційні режими прогресивних європейських держав розвинулися з аналогічних коренів.

Але, маючи такий пильний історичний погляд, Драгоманов не міг не бачити й іншого боку цього питання. Союз України з Москвою не був випадковим⁸⁸. Перед козацькою Україною поставали дві ос­новні проблеми зовнішньої політики: завоювати й колонізувати уз­бережжя Чорного моря та вигнати паразитичну польську олігар­хію. Постійні наскоки турків і татар, для яких Україна була такою собі “білою Африкою” і благодатною землею для захоплення невіль­ників, робили майже неможливим упорядковане, осідле життя. Ук­раїнські селяни та козаки заздро позирали в бік родючих південних степів, які неможливо було заселити через татарську загрозу. Та й чорноморських гаваней Україна потребувала для торгівлі та кон­тактів із зовнішнім світом, бона мала доступ до Чорного моря на по­чатку княжої доби і потім знову на початку XV ст., але втратила його після того, як турки стали могутньою силою на Балканах і по­ширили свою зверхність на Молдавію та кримських татар.

Після Люблінської унії (1569) назріло також питання поль­сько-українських стосунків. Унія відокремила Україну від т. зв. Ли­товської держави, яка насправді була федерацією литовців, білору­сів та українців, і підпорядкувала Україну Польщі Безмежна жа­доба польських магнатів, обурлива польська соціальна система і во­йовничий католицизм польських контрреформаторів — усе це привело до стихійної реакції з боку українського народу, що досяг­ла найвищої точки під час революції 1648 року.

Безліч народних пісень показує, наскільки глибоко українці усвідомлювали два своїх національних завдання: боротьбу проти турків і татарів та боротьбу проти польської шляхти. Взявши на се­бе ініціативу в цій подвійній боротьбі, козацька військова організа­ція, що після 1648 року розвинулась у козацьку державу, стала над­звичайно популярною серед українського народу. Але молода ко­зацька держава не могла протистояти тискові трьох своїх сусідів — Польщі, Туреччини та Московської Русі. Польський натиск кинув Україну в обійми Москви, і згідно з Переяславськими статтями (1654 р.) Україна прийняла протекторат московського царя. Звичай­но, дуже скоро козацькі лідери усвідомили, яку загрозу для них становив московський централізм. Наступник Хмельницького Ви- говський намагався звільнити Україну від московської зверхності. Деякі з важливіших гетьманів, які правили пізніше, серед них Доро­шенко, Мазепа та Орлик, проводили ту ж саму політику. Однак, аби порвати з Москвою, потрібна була орієнтація або на Польшу, або на Туреччину, а народ не був готовий до жодного з цих неприродних союзів. Антиросійська політика Виговського, Дорошенка та Мазепи залишилась “державною справою”, яку не підтримали маси. Воро­жість до турків і татарів та до Польщі й далі була в свідомості на­роду на першому місці. Така постава пояснює відносно слабкий про­тест на знищення Катериною П залишків козацької автономії· ця втрата збіглася з завоюванням чорноморського узбережжя, нового широкого простору для української колонізації, і з кінцем поль­ського панування на Правобережній Україні. Після включення Ук­раїни до складу Російської імперії Росія в певному сенсі перебрала основні зобов'язання української зовнішньої політики. Виконуючи їх, вона здобувала підтримку українського народу.

“Московське царство наробило нам чимало лиха... Але.» [воно] все-таки виповняло й наші національні завдання з того часу, як історія склалася так, що ми самі собі не могли їх виповня­ти"⁸⁹.

Драгоманов уважав, що за життя його покоління, в другій по­ловині XIX ст., російсько-українські стосунки почали набирати рі­шучого, хоча ще ледве помітного повороту.

“Тепер тілько могла стати ясно справа й про те, як увільнитись Україні і від московського чиновництва, як інтелігенції ук­раїнській зорганізуватись вкупі з народом, підняти національ­ну українську культуру і т.д.”⁹⁰

Протягом XVII і навіть першої половини XVHI ст. Україна ма­ла автономну державність. Заклик Драгоманова до українців “ухопити кінець нитки, що ввірвалась в нашій історії в XVIII ст."^9l, можна було зрозуміти як аргумент на користь відновлення української державності. Тут ми підходимо до поглядів Драгоманова на політичну самостійність України. Він чіт­ко розрізняє право на відокремлення та його практичне здійснення.

“„.Ми, звичайно, не будемо заперечувати і права кожної з.„на­ціональностей на повне відділення від державних рамок Росії. Тільки не завадило б пам'ятати, що всі нинішні держави даже дражливі у питанні сепаратизмів, і що вони набагато більш противляться відділенню провінції, ніж свободі їхніх жителів і навіть їхній деякій автономії, так що для здійснення права на відділення якої-небудь частини теперішніх держав потрібна дуже велика сила. А тому тут питання не стільки в праві, скільки в здійсненності сепаратизму"⁹².

Драгоманов уважав, що проти можливості української дер­жавності говорять дуже поважні аріументи міжнародної та внут­рішньої політики.

“Безперечно, українці багато стратили через те, що в ті часи, коли більша частина других пород людських в Європі заклада­ли свої держави, їм не довелось того зробити. Як там не єсть, а своя держава.,, була й досі ще єсть для людей спілкою задля оборони себе від чужих і задля впорядкування своїх справ на своїй землі по своїй волі... Але повстання проти Австрії і Росії, таке як робили за свою державну спільність італійці за поміччю Франції — для нас річ неможлива... Далеко можли­віше для українців добиватись в тих державах, під котрими вони тепер, усякої громадської волі за поміччю других пород, котрі теж піддані тим державам”⁹³.

Драгоманов указував на той факт, що всі нові держави, які ви­никли в Європі в XIX ст., потребували закордонної військової та дипломатичної підтримки. Італія отримала допомогу від Франції, а різним балканським державам допомагали Росія або Англія. Навіть великі повстання, такі як польські 1830 та 1863 рр. і угорське 1848 р., без підтримки ззовні зазнали невдачі. А українці не мали захисни­ків серед великих держав, і Драгоманов відчував, що на жодну з них сподіватися не варто. Ще вагомішим, на його думку, аргументом проти відокремлення була незрілість українського національного руху, що виявилась у денаціоналізації верхніх класів та недостат­ній національній свідомості мас⁹⁴.

Драгоманов уважав, що лише перетворення російського режи­му на конституційний з якомога більшим самоврядуванням облас­тей і громад створить необхідні умови для поступу українського ру­ху. Наприклад, скасування попередньої цензури автоматично усу­нуло б обмеження, накладені на українську літературу. Потім ук­раїнські видання, маючи можливість вільно конкурувати з російськими, швидко замінили б їх в українських селах. Якби були дозволені приватні школи, то принаймні в них вживалася б україн­ська мова, навіть якщо російська залишалась би спочатку мовою державних шкіл. Коли б шкільництво перейшло до відання місце­вих органів самоврядування, то це незабаром привело б до “україні­зації” принаймні народних шкіл, а через декілька років постало б питання про українські середні школи та україномовні курси в уні­верситетах. Така програма конституціоналізму та децентралізації вимагала співпраці з російською опозицією, і мала набагато більше шансів на успіх під прапором автономії та федералізму, а не сепа­ратизму⁹⁵.

Драгоманов, як видається, правильно аналізував практичні можливості, що відкривалися в той час перед українським рухом. Його слушність підтвердило те, що лише після 1905 року — після запровадження певного, хоч дуже обмеженого конституціоналізму — сила українського національного руху зросла. Позиція Драгома- нова щодо питання самостійної української державності цілком уз­годжувалася з його поставою до програми-і^аксимум соціалістів. В обох випадках він скептично ставився до утопій. Він волів шукати стратегічнй план, який указав би шлях від status quo уперед. Але в його запереченні сепаратизму, крім цього прагматичного, був ще один елемент. Як ми вже бачили, поняття свободи в Драгоманова було дуже індивідуалістичне. Його ідеалом була радше свобода від держави, ніж свобода через державу. Він уважав, що концентрація влади й політики з позиції сили шкідливі самі по собі. Але засну­вання нової держави, навіть цілком демократичної, неможливе без влади і без силової політики, без створення інституцій та ієрархії. Легко зрозуміти, що Драгоманов інстинктивно відкинув такий нап­рямок розвитку українського руху. Він сподівався, що політичну свободу українському народові може принести поступове перетво­рення на засадах децентралізації і федералізації існуючих держав — Росії та Австро-Угорщини. Отже, в час, коли не було ані україн­ської держави, ані навіть скромної практичної підстави для ук­раїнської сепаратистської політики, така людина як Драгоманов, в характері якої було думати іншими, недержавними, вимірами, мог­ла особливо прислужитися українській справі

Як можна узгодити різку критику Драгомановим російських соціалістів та революціонерів з його закликом до українського руху співпрацювати з ними? Драгоманов уважав, що боротьба проти цар­ського абсолютизму була головним політичним завданням; все інше залежало від послаблення цього абсолютизму. Водночас він добре усвідомлював, що з російських революціонерів партнери непевні. Звичайно, він не був настільки наївним, аби бажати, щоб україн­ська справа залежала від доброї волі російських демократів. Щоб убезпечити українців од несподіваних нападків із цього боку він ви­магав повної організаційної незалежності українських політичних партій та груп. Слід пам'ятати, що до 1917 року українці переважно належали до російських політичних організацій, отже; щодо цього Драгоманов далеко випереджав свій час.

"Єдність неможлива ні для якого українського гуртка ні з яким "русским” гуртком чи партією доти, доки російські гур­тки не відмовляться від теорії єдності Росії і не визнають ук­раїнський народ за націю, цілком рівну з великоруською, поль­ською і т.п. зі всіма практичними наслідками такого визнан­ня"⁹⁶.

Коли одна з петербурзьких газет сказала, буцімто Драгоманов є лідером Російської соціально-революційної партії (насправді в той час такої партії не існувало), він відповідав у брошурі, надрукова­ній у Женеві:

"Почнемо з уклінної просьби виключити нас не лише із "рус­ской социально-революционной”, але й із якої б то не було "русской партии”. Ми хоч і родилися від "подданых русского императора”, але не є ’’русскими”... Ми — українець і як такий, ми — член нації, яка не лише пригноблюється в "русской” дер­жаві, в Росії, й урядом, а почасти і суспільністю панівної на­ціональності, але розміщена і поза межами Росії — в Австро- Угорщині

Поставивши собі за головну мету працювати, в міру наших сил і вміння, на користь нашого рідного народу, ми можемо говори­ти про "русские” (великоруські і всеросійські) справи лише постільки, поскільки вони стосуються нашого народу; ми мо­жемо постільки ж стикатися і з "русскими” партіями, але ні в якому разі не можемо входити цілковито в жодну з них”⁹⁷.

Незалежність українських організацій, на якій наполягав Драгоманов, була, без сумніву, добрим способом протистояти загро­зі нейтралістських та нівеляційних тенденцій у російських револю­ціонерів.

Драгоманов не був прихильником самостійної української дер­жавності. Проте в час, коли більшість представників верхніх класів на Україні вважали себе членами російської нації, і коли маси се­лян не мали викристалізованої модерної політичної свідомості, Драгоманов розглядав Україну як націю. Це вело до двох важливих політичних постулатів. Він уважав, що відчужені верхні класи по­винні національно зінтегруватися з українським народом, і що на всій етнічній українській території, перетинаючи політичні кордо­ни, має бути створена об’єднана національна свідомість та скоорди­нована політична воля.

"...Наш народ скривджено не тільки соціально і політично, але й національна І кривда лежить не тільки в тім, що наша на­ціональність і, ознака її, мова не має прав рівних з правами мо­ви московської, польської, угорської, румунської, але і в тому, що на всім обшарі землі, де живе наш народ, хіба 5% інтеліген­ції признає себе людьми однієї національності з тим народом. Через те народ наш не має культурної помочі од інтелігенції, котра чи прямо, чи посередньо живе з його праці. Лихо це дій­шло до того, що навіть найдемократичніші люде з інтелігенції, що живе серед нашого народу, од нього власне одвертаються, а несуть свою працю, таланти, гроші на служби іншим народам... Зробіть так, щоб одна частина французької інтелігенції вва­жала себе англичанами, друга німцями, третя італійцями, чет­верта іспанцями — то й побачите, як то будуть сильні фран­цузька література, політика і самий французький соціалізм”⁹⁸.

Свою віру в те, що лояльність українця має належати україн­ській справі, Драгоманов за драматичних обставин висловив керів­никові “Народної волі” Желябову. Желябов, українець з походжен­ня, ввійшов до українських кіл ще юнаком. Тоді він зустрів Драго- манова й, очевидно, між ними виникла особиста довіра і приязнь. За кілька років по тому, коли Драгоманов уже виїхав за кордон як представник київської “Громади”, Желябов став керівником рево­люційної організації, відчайдушно хоробра терористична боротьба якої проти царизму змусила Росію і весь світ затамувати подих. У 1880 році Желябов послав до Женеви довіреного представника, щоб попросити Драгомаяова бути політичним представником "Народної волі” в Західній Європі й опікуватися партійними архівами. В тому самому посланні Желябов виправдовує свій перехід до всеросій­ського революційного руху слабкістю українського руху:

“Де наші фенії, ПарнельЇ Стан речей такий,...що бачиш поряту­нок у розпаді імперії на автономні частини — і вимагаєш [усе- російських] Установчих зборів’”⁹⁹

Відповідь Драгоманова не дійшла до Желябова, але після його смерті Драгоманов опублікував розповідь про цей епізод і причини своєї відмови прийняти пропозицію.

".„Скептичне очікування від України феніїв і Парнелів вихо­дить із-під пера уродженця однієї з українських губерній, яко­му ніхто не заважав самому стати одним із таких феніїв. Уя­віть собі, що ірландські лідери стали б чекати, коли ж це з’я­виться на їхній батьківщині home-rulers, а доти визнавали б себе англійцями, прихильниками великобританської централі­зації. Не скоро б тоді Ірландія дочекалась Парнелів”1°°.

Драгоманов уважав, що на Україні неможливо бути чесним де­мократом, не будучи українським патріотом, тому що народ — ук­раїнський, а не російський чи польський. Однак багато представни­ків вищих класів не визнавали цього обов’язку і поповнювали росій­ську інтелігенцію. Це дезертирство відчужувало їх від народу і зво­дило нанівець їхні абстрактні демократичні ідеали, стаючи однією з головних причин їхньої політичної слабкості. Драгоманов сам прой­шов шлях від усеросійської радикальної позиції до української на­ціональної свідомості й сподівався, що рано чи пізно інтелігенція, яка живе на Україні, пристане до справи національного і соціаль­ного визволення народу.

"Пора вже скінчить кочування письменного чоловіка думкою й працею ”от финских хладных скал до пламенной Колхиды” [цитата з Пушкіна], “od morza do morza” [від Балтійського до Чорного моря — бойовий клич польських історичних патріо­тів! З таким кочуванням можна служити кому й чому вгодно, тілько не народові, не мужикові, бо мужики — люде осілі й краєві і в кожному краї різні!”¹®¹.

Драгоманов проголосив, що кожний український інтелектуал мусить поселитися в певній громаді і врости в певне соціальне ото­чення.

"{Інтелектуали] мусять одтепер же змагатись, щоб, осівши по нашим громадам, приложите свої голови й руки до того, щоб Справляти всі служби, потрібні в здоровому життю громад­ському, щоб Україна...покрилась цілою сіткою зчепле­них один з другим товаришів і това­риств ”¹⁰².

Заклик Драгоманова до зденаціоналізованої інтелігенції вли­тися в українську справу найбільш зворушливо виражений в таких патетичних словах:

“Письменний українець по більшій части працює для кого вгодно, тільки не для своєї України й її мужицтва... [Письменні українці] мусять заректись не йти з України, мусять упертись на тому, що кожний чоловік, вийшовший з України, кожна ко­пійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказа­не не по-українському, єсть видаток з української мужицької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звер­неться в неї нізвідки”¹⁰³.

Не менш поважною, ніж денаціоналізація еліти, була пробле­ма ізоляції українських регіонів один від одного. Драгоманов вказу­вав на ненормальний стан, коли Лівобережна і Правобережна Ук­раїна, Галичина і Задкарпаття — вся підросійська і вся австро- угорська Україна мали між собою дуже мало контактів і навіть не були добре поінформовані про те, що діється в іншому регіоні¹⁰⁴. У наукових працях Драгоманов показав етнічну і мовну однорідність українського народу від Кубані коло підніжжя Кавказу до Закар­патського краю в угорській державі¹⁰⁶. Він розумів, що ця етнічна єдність мусила б мати політичні наслідки. Хоч він і не пропонував як практичну мету об’єднання всієї української території в одну державу, він ставив за мету тісну політичну й культурну співпрацю і взаємодопомогу між різними частинами української території. Наприклад, радив, щоб уся демократична пропаганда, призначена для населення Кубані, розпочиналася з нагадування кубанським козакам, що вони нащадки славної Запорозької Січі¹⁰⁶.

Справді піонерською була праця Драгоманова в Закарпатті, найбільш віддаленому й відсталому з усіх українських регіонів. Ця земля перед першою світовою війною була відома як Угорська Русь. У міжвоєнний період вона мала назву Підкарпатської Русі і нале­жала до Чехословаччини. Від 1938 року її називали Карпатською Україною. Драгоманов став, мабуть, першим лідером українського національного руху, який дістався цієї землі: він бував тут двічі, у 1875 і 1876 роках. Його глибоко вразила бідність її гнобленого Й ек­сплуатованого народу. Пізніше він ніколи не втрачав жалюгідний стан цих земель із поля зору й намагався привернути до них увагу решти українців. Незадовго до смерті він ще раз нагадував україн­цям про їхній обов’язок щодо Закарпаття.

“Позаяк я був першим українцем, одвідавшим Угорську Русь, і позаяк я побачив, що вона одрізана духовно навіть од Галичи­ни, більше, ніж Австралія од Європи, — то я собі дав Аннібало- ву присягу працювати для того, щоб прив’язати Угорську Русь до нашого національно-демократичного і поступового руху, в котрому лежить її єдиний порятунок. Я не можу виповнити моєї присяги, але тепер...осмілюсь скласти ту присягу на їх [ук- раїнські] голови’’¹⁰⁷.

Виробляючи свою українську стратегію, Драгоманов зумів ско- ристатися навіть із поділу України на російську та австро-угорську частини. Систематичне переслідування українського руху царським урядом, зокрема скандальна забоїна друку українською мовою, обмежувало можливість діяльності в Росії. У цій тяжкій ситуації деякі українські патріоти єдиною розв’язкою вважали переконати російський уряд у нешкідливості українського руху, відмовляючись від будь-яких політичних завдань і обмежуючись культурним регіо- налізмом на зразок літературного руху на нижньонімецькому діа- лекті (Plattdeutsch). Драгоманов не погоджувався з цією ідеєю ві- докремлення політики від культури, сумнівався він і в тому, що такі поступки приведуть до пом’якшення царського гніту. Він боявся, що така боягузлива постава відштовхне молодь — а також усіх мужніх та волелюбних людей — і таким чином їхня енергія піде намарно. Він уважав, що національному рухові слід облишити спроби поро­зумітися з урядом. У межах Російської імперії його учасники мають зосередитися на суто академічній роботі (з необхідності друкованій російською мовою) в галузях української історії, етнографії, еконо­мічних питань тощо. Ці дослідження могли б згодом стати основою для політичної діяльності Водночас українському рухові слід, збе­рігаючи, звичайно, організаційну незалежність, шукати шляхів співпраці з різними російькими опозиційними рухами, від земських конституціоналістів до революційного підпілля. Однак центр тя­жіння українського руху варто перенести до Галичини, де, незва­жаючи на польську гегемонію, австрійські закони все ж таки забез­печували крихту свободи. Драгоманов сподівався, що галицькі та підросійські українці можуть створити там центр української діяльності. І тоді поки послаблення царського абсолютизму не роз- в'яже руки українцям у Росії, життєдайна енергія цього центру променюватиме й на Підросійську Україну¹⁰⁸.

Драгоманов сумнівався, що старше покоління галицької інте­лігенції можна буде навернути до його програми спільних дій. Ось чому через їхні голови він звертався просто до молоді Звичайно, це був план, розрахований на тривалий час, але Драгоманов не дозво­ляв собі розхолоджуватись.

“Gutta cavat Iapidem non vi, sed semper cadendo” [вода точить камінь не силою, а безперестанним падінням] — це був завше мій девіз, це найліпший політичний девіз”¹⁰⁹.

Через декілька років по смерті Драгоманова один із його учнів, видатний галицький письменник і вчений Іван Франко так оцінив його вплив:

“Він був для нас правдивим учителем і вповні безкорисно не жалував праці, писань і упімнень і навіть докорів, щоб наводи­ти нас, лінивих, малоосвічених, вирослих у рабських традиціях нашого галицького глухого кута, на кращі, ясніші шляхи євро­пейської цивілізації Можна сказати, він за вуха тяг нас на той шлях, і коли з генерації, що більше або менше стояла під його впливом, вийшла яка користь для загального і нашого на­родного діла, то се у найбільшій мірі заслуга покійного Драго­манова”¹¹⁰.

Тривалі результати далекосяжного бачення Драгоманова до­помогли Галичині стати П’ємонтом української національної спра­ви напередодні та під час першої світової війни.

Як міг Драгоманов примирити свій палкий патріотизм із кос­мополітичними переконаннями? Він уважав, що універсальний ідеал людства — це синтез найкращих властивостей кожного наро­ду, Розуміння взаємозв'язку між загальним і особливим також пере­конувало його, що гуманіст, який хоче працювати для добра люд­ства, мусить мати певне поле прикладання своїх сил¹¹¹. Україн­ський народ може бути таким полем. Людство лише виграє від того, якщо серед народів землі буде “одним бездушним трупом менше, од­нією живою великою породою людською більше”¹¹².

Гуманістичні й космополітичні підвалини національної ідеї передбачають обов’язок боротися зі всіма формами вузького, винят­кового відсталого націоналізму серед власного народу. Драгоманов робив це сумлінно. Тут, аби довершити картину його української політичної програми, мусимо згадати про його боротьбу з крайніми виявами українського націоналізму.

За життя Драгоманова український рух був надто слабкий, щоб завдати шкоди будь-якому іншому народові. А проте Драгома­нов дуже чутливо реагував на всі симптоми національної ненависті й образи серед українців, які за інших умов могли б перетворитись на руйнівну силу.

"„Наше національство зовсім уже не таке мирне [як говорять його апологети). Послухайте, з якою ненавистю говорять іноді наші люде про москалів, поляків, жидів, і подумайте, щоб ста­лось з тими сусідами нашими на Україні, коли б удалось на­шим національникам узяти уряд на Україні в свої руки. Яке б вони їм "обукраїнення” приписали! А поки що таке людиноне- нависне національство шкодить тим, що будить до нас ворожі почуття й у наших сусідів, тоді як тепер навіть на війні треба вменшувати ненависть проміж людьми, хоч би так, як робить се всесвітнє товариство "Червоного Хреста*' на своїм полі*'¹¹³.

Інтелектуальна сумлінність Драгоманова зробила його без­компромісним противником усіх національних ілюзій і патріотич­них забобонів.

“..Я навіть сам собі був противен тим, що кидавсь писати од курганів до картин, аби тільки у свій час вигукнути, що єсть Україна і в X ст., і в XV, і в XIX, єсть і в кургані, і в опері Все ді­ло тільки в тім, що іменем того, як ми любимо свій край дома, я не міг нападатись на κ⅜uaπa, ляха, навіть жида...”¹¹'¹

Розглянемо два приклади боротьби Драгоманова проти упе­реджень своїх співвітчизників — його ставлення до культу Шевчен­ка та позицію щодо користі російської літератури для українців.

Геніальний поет і революціонер Тарас Шевченко (1814-1861) мав величезний вплив на розвиток української національної свідо­мості. Українці шанували його як пророка, і скоро навколо його іме­ні та пам'яті виріс культ. Кожна українська фракція, від клерика­лів до соціалістів, бачила Шевченка у світлі своїх ідей, ігноруючи ті аспекти його життя і праці, які їм не підходили. Певна річ, Драго­манов не заперечував проти вшанування пам'яті Шевченка. Пізніше він безуспішно намагався опублікувати в Женеві повне, нецензуро- ване видання поезій Шевченка. Зате він виступав проти канонізації Шевченка, яка сховала за німбом справжню людину й поета. Він уважав конче потрібним історично-критичний підхід, який брав би до уваги також Шевченкові вади. Зокрема він застерігав від сприй­няття його поезії як послідовної політичної програми¹¹⁵.

Може видатися дивним, що і за життя, і після смерті Драгома­нова часто звинувачували в русофільстві. Причина цього полягала в часто висловлюваному ним переконанні, що українцям не слід уни­кати російської літератури. Його аргументи були прості: по-перше, російська література безумовно ввібрала найбільші художні досяг­нення всіх слов'янських літератур; по-друге, відвертаючись від ро­сійської літератури, українці радше поглиблять свою провінцій- иість, аніж культурну незалежність. Драгоманов так відповів на до­кір щодо його рабської відданості російській літературі та культу­рі:

“Я позволю собі сказати.., що з 20-25 рр. свого життя читаю на 5 новоєвропейських мовах, окрім слов’янських.., ’’кохаюсь” більше усего в літературі, як і взагалі культурі й політиці англійській, і готовий дожити до віку зовсім без книг російських, окрім спеціальних мого φaxyL Але я бачив на Ук­раїні такі факти, що на 100 українофілів ледве 2-3 читали європейські книжки, та й то більше фахові, і щ о більша частина навіть українських писателів не зна ні одної європейської мови. Які при такому стані ре­чей можуть бути відносини української літератури до російської і образовано українських писателів, коли вони бу­дуть гордувати навіть російською літературою?.. Про себе ми скажемо, що ми б і слова не говорили про культурну вартість російської літератури, як би бачили на Україні хоч де-небудь рішучі заходи для того, щоб здобувати ту їжу безпосередньо з Західної Європи, і як би в писаних нових українських літера­торів не била в очі явна необразованість, навіть просто літера­турна”¹¹⁶.

Отже, без російської літератури годі було обійтися на Над­дніпрянській Україні через те, що існувала потреба в численних ро­сійських перекладах західноєвропейських творів. Дещо іншою була ситуація в Галичині, де багато людей знали німецьку мову. Але Дра­гоманов остерігався, що німецький культурний вплив має схиль­ність продукувати бюрократів, і вважав, що російська література може відіграти позитивну роль і в Галичині. Він гадав, що дух со­ціальної критики, який переважав у найкращих зразках російської літератури, приверне увагу відсталої галицької інтелігенції до пот­реб власного народу. На думку Драгоманова, таке почуття до наро­ду було для українського національного руху найкращим стиму­лом. Крім того, знайомство з російською дійсністю сприятиме зни­щенню ілюзій консервативних старорусинів щодо царської імперії. Драгоманов ствердив, що він розповсюдив у Галичині більше росій­ських книжок, ніж усі московські панславісти разом узяті, і що са­ме це спонукало молодше покоління перейти до українського націо­нального табору¹¹⁷.

Драгоманов міг дозволити собі такий безсторонній утилітар­ний підхід тому, що був переконаний у життєздатності української культури і позбавлений почуття національної меншовартості Бага­то його співвітчизників, які компенсували свою залежність від ро­сійської культури лайками на адресу Росії, не могли пробачити йо­му такої постави. Драгоманов зауважував, що якраз ті, хто крити­кував його як "русофіла”, насправді самі готові були зробити наба­гато більші поступки щодо вживання російської мови в публікаціях і навіть приватному листуванні Різниця полягає в тому, що Драго­манов уважав нечесним не "признати і в теорії частину тих посту­пок, які інші роблять на практиці”¹¹⁸.

В історії української політичної думки Драгоманов стоїть по­середині між поколінням Кирило-Мефодіївського Братства 40-х ро­ків XiX ст. — першим виявом модерної української національної свідомості — і поколінням, покликаним будувати незалежну ук­раїнську демократичну республіку в 1917 році. Звичайно, Драгома­нов не був першим учасником українського національного руху, який роздумував над політичними проблемами й опрацьовував програми. Але щодо об’єму праць, різноманітності порушених пи­тань, глибини думки жоден із його попередників чи сучасників не може з ним зрівнятися. Досьогодні в царині політичної теорії Украї­на породила небагато людей такого масштабу. Репутація Драгома- нова постраждала від того, що в дуже багатьох відношеннях він був першим. Для наступного покоління багато з його важкоздобутих досягнень були вже самоочевидні, тоді як питання, де історичний розвиток лишив позаду його погляди (наприклад, українська дер­жавність), стали цілком ясні Це одна з причин зменшення впливу Драгоманова на українську політичну думку в міжвоєнний період. Але вивчення спадщини Драгоманова, яке поставить собі за мету відрізнити живі ідеї від мертвих, не зможе не підтвердити багат­ство і плідність його внеску.

Іван Франко сказав:

"...Він...буде довго ще сумлінням нашої нації, ясним, непідкуп­ним і непоблажним, правдивим компасом для грядущих поко­лінь, як їм жити і як працювати”¹¹⁹.