ПІД НЕБОМ БАТЬКІВЩИНИ

родині вбогого дрогобицького ремісника Михайла Ko- термака сьогодні свято — хрестини. Хлопчика, що на­родився кілька днів тому, нарекли Юрком. На Юрія припадало храмове свято Завіжнянської парафії, тому Юрки були тут май­же в кожній родині.

То були тяжкі часи для України. Пошматована, покраяна, лежала земля українська. Галицько-Волинське князівство, знек­ровлене у важкій боротьбі з татаро-монголами, захопила Поль­ща, в Закарпатті хазяйнувало Угорське королівство, Буковина належала молдавському господареві, а в Криму утворилося та­тарське ханство. Найбільшу ж частину України захопило Велике князівство Литовське. Спершу в його складі були удільні князівства, що зберігали рештки давньої самостійності, хоч і мусили визнавати владу віденських великих князів. Але посту­пово ці князівства були одно за одним ліквідовані, і їхні землі стали звичайними провінціями Литовської держави.

В останні десятиріччя існування, Галицько-Волинського князівства одним з найбагатших міст Підкарпаття став Дро­гобич. Його розквіту сприяла солеварня, яка постачала сіль не лише для Галичини й Закарпаття, але й для Волині, Холмської землі, Київщини. Тому найдавніша частина міста лежала навко­ло джерел сировиці — соляної ропи. Тут із сировиці виварювали сіль, тут же її продавали купцям, які прибували звідусіль.

Після завоювання Підкарпаття Польщею німецькі купці, за­прошені польськими королями з Сілезії, заснували нове місто на основі німецького права¹. Поруч з старим Дрогобичем, що виріс поблизу солеварні, було споруджено новий квартал з ринковою площею, ратушею, костьолом.

Магістрат — рада міста і лавничий суд були в руках багатих купців, міських патриціїв. У роки дитинства і юності Юрка Ko- термака на чолі міського управління стояли упривілейований війт Андрій і бурмистер Пауль Фокс. З ними могли змагатися своїм багатством священик Сенько Терлецький, який користу­вався ланами церкви Юра, та Минь Дяк, котрий, позичивши 40 гривен шляхтичеві Пилипові Тустанівському, отримав як заста­ву в своє користування село Довголуку з лісом і ставком.

Юрко в дитячі роки не раз був свідком того, як патриції, що засіли в магістраті, кривдили простих людей, поспільство. У їх­нього сусіда дядька Гриця з наказу бурмистра відібрали водяний млин на річці Тисьмениці. Ніякі скарги не допомогли, бо війт, бурмистер і райці хазяйнували як хотіли в місті, на Завіжному, Лішнянському і Задвірному передмістях. А ті передміщани, що мешкали на Зваричах, поблизу жупи, були королівськими підданими. Над ними чинив суд і розправу перемишльський ста­роста Якуб Конецпольський — великий магнат, якому було да­но в користування королівські маєтки Перемишльської землі. Але коли шляхетний староста спробував підпорядкувати своїй владі все місто, рада Дрогобича відмовилась коритись його слу­гам, не дозволила їм перевіряти міську вагу й зразковий лікоть, виставлений під ратушею для вимірювання сукна та інших тканин. Староста посилав райцям грізні позови на суд до Пе­ремишля, але ніхто з дрогобичан на той суд не прийшов.

Дружина Михайла Котермака, змучена щоденною працею, померла, коли Юрко був ще малим. Хлопець ріс з батьком і старшою сестрою. Як і інші сусідські хлопчаки, він ходив учитись грамоти до дяка церкви Юра. Малий Котермак швидко навчився не тільки читати Псалтир та Часословець, але й писати, а цього досягали далеко не всі діти. Старенький монах Євтимій, що доживав віку при церкві Юра, давав допитливому хлопцеві читати житія києво-печерських угодників. Замолоду він був чен­цем Києво-Печерської лаври, їздив з Києва до Греції та Італії, потім багато років був ігуменом Лаврівського монастиря на Підкарпатті. Євтимій добре знав не лише Києво-Печерський патерик², але й давні літописи — київські, перемишльські, волинські,— в яких розповідалося про те, як злились колись князівства Звенигородське, Перемишльське, Теребовельське в одно князівство Галицьке, як об’єднались потім Галицька і Волинська землі в одну державу.

Багато часу старий чернець приділяв перевірці пасхалій — календарних таблиць, за якими вираховували дати рухомих цер­ковних свят у різні роки. Для цього треба було знати дату першої весняної повні місяця, тож Євтимій займався спостереженнями за небесними світилами. Багато було розмов у Дрогобичі, коли він передповів, що дня 16 березоля 1465 буде зміна на сонці. Сонце зменшиться більш як наполовину, але через якийсь час набуде попереднього вигляду. Так воно і сталося. Сонце серед білого дня спершу надщербилося і стало швидко зменшуватись, поки не зробилося зовсім маленьке. Люди, перелякавшись, що настав кінець світу, впали навколішки, плакали й молилися. А потім раділи, як діти, коли сонечко засяяло по-старому, наче нічого й не було.

Про це дізнався і Юрко. Він ще ретельніше став учити латинську мову, яка “вживалася тоді не лише в усіх вищих шко­лах Європи, але й у магістратах галицьких міст, у гродських і земських судах Галичини та Поділля. Батьки, посилаючи дітей учитись, сподівались, що знання латини й іноземних мов допо­може їм знайти працю в купців, які все частіше приїжджали до їхнього міста. Дрогобич, у звичайні дні сонний і тихий, оживав під час торгів, які відбувалися щопонеділка, а особливо в дні річного ярмарку на святого Варфоломія і ^ttкрасних торгів” перед Різдвом та Великоднем. Жваво йшла торгівля в ятках шевців, різників і пекарів, на торговиці можна було купити сукно й полотно, ходаки й чоботи, горщики, галун, що видобувався в сусідньому селі Станилі. Але найбільш ходовим товаром у Дро­гобичі була сіль. По неї сюди прибували чумаки з різних кінців України — з Поділля, далекої Брацлавщини, Холмщини, Волині. На волинських пристанях над Случем і Горинню дро­гобицьку сіль вантажили на річкові судна-ком’яги і сплавляли до Прип’яті, а далі Дніпром аж до самого Києва.

Із Закарпаття прибували верховинці з кіньми, але без возів. Вони набивали сіллю тайстри, прив’язували їх до коней і рушали в дорогу. А пізно восени і взимку й дрогобичани збирались у гурти по кільканадцять возів і везли сіль на продаж львівським купцям-соляникам, в Холмщину або й далі, в польські краї.

Чумаки, що приїжджали по сіль, найчастіше ставали табором на майдані поблизу церкви Юра. Малий Котермак не раз розмов­ляв з чумаками. Нерідко забігав він і на жупу.

Тут невпинно кипіла тяжка праця — з двох криниць видобу­вали соляну ропу. Пара волів обертала закріплене на залізному денці веретено. З скрипом крутився вал, і на поверхню піднімались зшиті з волових шкір великі “коші”, повні сировиці. З кадубів при криницях сировиця текла до дерев’яних веж, де висіли черини з залізної бляхи.

Деякі багаті міщани мали по кілька веж, на яких працювали наймити. А хто мав по одній вежі, як от сусіди Котермаків Сень Мецавка і Захар Ковпецький, тим доводилось важко. Самому треба було і сіль виварити, і на продаж її вивезти, та й шматок поля обробити, за худобиною доглянути. А тут ще плати панові старості за сировицю, а всюди на дорозі мито збирають — і в Городку, і в Крем’янці, і в Дубні, й по інших містах.

Частина веж у Дрогобичі, Ясениці та інших навколишніх селах належала королю. На них змушували працювати селян, підданих короля. Король,.звісно, до Дрогобича не заїжджав. Він віддав жупу в оренду багатим італійським купцям, переважно генуезцям, що ходили з купецькими караванами з Італії через Львів і Буковину до кримського міста Кафи. Юркові не раз до­водилося бачити орендаря жуп — пана жупника Христофора Гвардія де Сан Ромоло. Цей купець так розбагатів, що придбав собі за гроші шляхетський титул, а далі став скуповувати села — Великий Любінь, Черляни, Милковичі, Сарницюв Городоцько- му повіті, Кут у Яворівському. Але і ставши власником сіл, про­довжував торгувати італійськими товарами, що їх присилав з Генуї його батько.

Незабаром у Дрогобичі з’явився новий жупник Айнольф Te- дальді, а з ним і ще кілька італійців — писарів, наглядачів на жупі.

Знаючи латину, Юрко розумів трохи італійську мову. Його стали кликати перекладати, коли сусідам-дрогобичанам треба було про щось домовитись з італійськими панами. Швидко малий Котермак добре оволодів італійською мовою. І родич жупника Нікколо Джустіні дуже здивувався, почувши, як місцевий хлоп­чак у сірій полотнянці вільно говорить по-італійськи. Він пред­ставив малого панові Айнольфові Тедальді.

Від італійців, які працювали на жупах, Юрко дізнався багато цікавого про їхню батьківщину. Вони вихваляли багатства Ве­неціанської, Генуезької, Флорентійської республік, нарікали на чвари між князівствами, на які була поділена Італія. Пан Нікколо, найбільш учений з італійців, розповів Юркові про зна­менитий Болонський університет, звідкіля вийшло чимало юристів, лікарів, філософів.

Самого пана жупника дрогобицького Айнольфа Тедальді рідко можна було побачити коло черинів. Найбільше часу він проводив у Львові й Городку, де орендував митницю, а коли приїжджав до Дрогобича, то цілими днями просиджував дома за розрахунковими книгами свого великого господарства. Земляки ставились до Айнольфа з пошаною і заздрістю. Адже він — свояк самого П’єтро Медічі, банкіра, що правив Флоренцією, неначе удільний князь. Ще П’стрів батько Козімо Медічі послав Айнольфа до Кракова збирати гроші (з призначених папі податків) у рахунок папського боргу банкірському дому Медічі. Виконавши доручення вельможного родича, Айнольф залишився жити в Галицькому краї. Тут він примножував свої маєтки торгівлею і орендою жуп та митниць.

Юрко слухав уважно про все це, і в його голові зароджувалася думка і самому помандрувати в далекий світ — до Флоренції, Венеції та Болоньї.

Нещастя прийшло в хату Котермаків несподівано. Ще на зе­лені свята відгуляли весілля: старша Юркова сестра Оленка віддавалася за сусідського хлопця Тодося Мецавку. На весіллі сусіди хвалили старому Котермакові Юрка: “Ще молодий ваш синок, а письмо знає ліпше од нас, старих. Нехай же вчиться, може, і з нашої вулиці хтось стане вченим паном”. Батько всміхався, гладив сина по голові.

І ось Юрко стоїть коло свіжої могили і думає про те, що вже ніколи не почує батькового голосу, ніколи не відчує стриманої батьківської ласки.

Довідавшись, що в Юрія помер батько, жупний урядник Нікколо запропонував хлопцеві, якому вже йшов шістнадцятий рік, найнятися писарчуком до львівської контори пана Айноль- фа. Юрко погодився не відразу. Спершу порадився із стареньким отцем Євтимієм. “Що ж, синку, їдь,— сказав той,— у Львові вправлятимешся в латинській мові. А це велике діло. Знатимеш добре латину — пізнаєш високі науки, зможеш стати магістром, доктором. Немає в нас тепер таких людей, а вони ой як потрібні... їдь, і куди б не закинула тебе доля, не забувай про рідний край. І чужинцям про землю своїх отців розповідай. Хай знають, що й ми маємо чим пишатися, що й наш край колись був славний. І ще може бути, як візьмемося за науку”.

Львів — колишня столиця галицько-волинських князів — справив на Юрія величезне враження. Високі мури з вежами оточували середмістя, де жили міські багатії — патриції. Най- густіше ж було заселене Підзамче — найстаріша частина міста. Тут ще з княжих часів збереглося п’ятнадцять православних церков. При них були школи і шпиталі — притулки для старих та хворих. У межах мурів українцям дозволялося мати власні будинки лише на Руській вулиці й невеличких сусідніх вуличках. Так само окремі квартали було виділено для Вірменіє та євреїв. Найбільше ж будинків у середмісті належало ка­толицьким купцям, німцям і полякам. На тих вулицях, де лише католики могли мати будинки, українці мешкали тільки як квартиранти або наймити.

Хто не був патрицієм, не мав права носити шовкових шат, прикрашених перлами комірців, срібних поясів. Челядникам і слугам було заборонено вдягати кольоровий одяг, а наймити, скоморохи, жебраки не мали навіть права виступати в суді як свідки й підтверджувати свої свідчення присягою.

Юрій з ранку до вечора працював у конторі й на складах пана Айнольфа, рахував товари, переписував реєстри витрат і прибутків. Роботи було багато — Айнольф Тедальді вів велику й різноманітну торгівлю. В його будинку зустрічалися купці з багатьох міст і країн. Спритний італієць одержував з Нюрнберга і Флоренції сукна, з Лукки різнобарвні шовки, з багатьох італійських міст — оливки й цитрини. Нерідко італійські товари Айнольф купував за посередництвом нюрнберзьких купців, яким взамін продавав східні коріння, хутра, шкарлатну червону фарбу з червців, які водились у дібровах Підкарпаття. Най- жвавіше йшла торгівля з вірменськими, грецькими та італійськими купцями кримського міста Кафи, які постачали серпанкові тканини, килими, родзинки, перець та інші прянощі.

В конторі пана Айнольфа Юрій Котермак познайомився з львівськими крамарями Калеником і Андрусем з Руської вулиці, з багатими вірменськими купцями Іваськом Стецьковичем і За­харом Івашковичем, які вже давно жили у Львові й навіть прізвища свої переінакшили на місцевий лад. Приїжджаючи до Львова, заглядали до контори земляка-італійця П’єтро Macone- ро — спадковий правитель генуезьких поселенців у Кілії, кафський купець Русето да Бергамо, який уже кілька разів приводив цілі каравани невільниць до Львова, де перепродував їх генуезьким купцям. Останнього разу львівській раді донесли, що серед рабинь є не лише християнки грецької віри, але й ка­толички. Руссто довелося тоді скласти заяву, що; мовляв, він веде не рабинь, а жінок, найнятих на службу в Італію. Агнеса і Лукія з Абхазії грецької віри, католичка Марта з кримських готів і Марія грецької віри, родом з Мінгрелії, за його словами, були куплені на дванадцять років, а потім їх звільнять. Син же Марти і дочка Лукії — вільні, вони йдуть до Італії разом з матерями. Католицькі патриції Львова прийняли на віру ці запевнення і більше не чинили перешкод работорговцям.

Нерідко й Айнольф відправляв свої товари з купецькими ка­раванами, що йшли до Су чави й Білгорода, а інколи й до Кафи. З одним таким караваном він послав і Юрія Котермака, який знав, крім рідної, ще й польську, німецьку, італійську та латинську мови і міг при потребі бути перекладачем.

У призначений день поблизу Галицької брами зібралось кілька десятків возів, навантажених всілякими товарами. Kapa- ван-башею обрали досвідченого вірменського купця Іваська Стецькевича, який не раз їздив до Туреччини в торговельних справах і для викупу полонених. Вулицею “На рурах”, уздовж якої було прокладено міський водогін, виїхали на Сихівський шлях, що вів на Бібрку, Рогатин, Галич.

На нічліг зупинялися у придорожніх корчмах, а де їх не було, то в селянських хатах. І майже в кожній чули скарги селян, що пани здирають все більше податей, примушують тяжко працю­вати на будівництві замків, мостів, монастирів. Панщина була не скрізь однакова: в деяких селах чотирнадцять днів на рік, в інших доходила до двох днів на тиждень. Крім того, кожен селянин- кметь мусив дати панові щороку по чотири вози дров, по чотири корці вівса, півгривни чиншу, два тузини яєць на Великдень, чотири Сири на Різдво. В давні часи кметь³ міг вільно відійти од пана, якщо інший пан погоджувався його прийняти у своє підданство. А тепер перехід дозволяють лише на Різдво, іа ще й велять давати першому панові вихідне — копу грошей, мірку пшениці, дві колоди вівса, чотири руських калачі, чотири курки, віз сіна й віз дерева. Найбільше ж скаржились селяни на те, що польські пани забороняють їм громадські віча, втручаються в копні суди4, на яких громада здавна вирішувала свої справи. А православні бояри намагаються породичатися з чужинцями, го­тові відректися од прадідівської віри й рідної мови, аби лишень і їм дозволили здирати чинші⁵ та данину з кметів.

Поблизу Галича караван проїжджав повз руїни палацу й со­бору Ярослава Осмомисла. Високі мури, німі свідки стількох переможних битв з половцями, уграми та ляхами, були зруйно­вані. Але й з руїн було видно, якою багатою і великою була колись столиця Володимира Володаревича, Ярослава Осмомисла, Романа Мстиславовича⁶.

За Снятином непомітно минули польсько-молдавський кор­дон. 1 хоч землі Буковини були вже під владою князів Молдавії, тут, як і в Галичині, у всіх селах і містах жили українці, панувала українська мова. В Чернівцях купці заплатили слугам молдавсь­кого князя мито: від “німецького” воза по чотири гроші, від вірменського — шість грошів. Ще більше мито довелося сплатити в столиці Молдавії Сучаві. Тут львів’яни зупинились у заїзді, що був призначений спеціально для купців з Галичини й Поділля. В Сучаві продали тамтешнім купцям сукно, а самому князеві Молдавії Штефану — вироби львівських зброярів та ювелірів. Молдавський князь прийняв львів’ян як почесних гос­тей. Він добре розумів, яке велике значення для його держави має торгівля зі Львовом. Львівські багатії в разі потреби позичали Штефанові, як і його попередникам, гроші, нерідко львівські перекладачі та канцеляристи допомагали йому в налагодженні дипломатичних зв’язків.

Після аудієнції у Штефана купці довго ще розмовляли з його писарем і дорадником Стецьком, який виявився українцем з Чернівецької волості. Він розповів, що при дворі Штефана і в усьому Молдавському князівстві грамоти, договори та інші доку­менти складаються українською мовою.

“Тут наших людей багато живе,— розказував писар.— Вся Чернівецька волость, Хотинська й половина Сучавської заселені нашими. Та й з волохів, людей молдавських, багато хто вміє балакати по-нашому, і книжки читають. Тут ще з того часу, коли буковинські та молдавські землі належали до Галицького князівства, у містах і по монастирях збереглося багато слов’янських рукописів — літописів, житій, церковних повчань і проповідей”.

Від Сучави шлях пролягав через дрімучі ліси, де водилися зубри й вепри, до Дністра. Через кілька днів купці зупинилися на високому березі ріки, яка відділяла Молдавське князівство від володінь Великого князівства Литовського. Річка звивалась як вуж, обминаючи стрімкі скелі й порослі густими дібровами гори. Караван попрямував за течією Дністра, то віддаляючись, то наближаючись до річки. Чимдалі небезпечнішим ставав шлях. Щохвилини можна було сподіватися нападу татарських ватаг. Села попадалися все рідше, врешті край став зовсім безлюдний. Лише здичавілі сади, які де-не-де траплялися, свідчили про те, що й тут ще не так давно жили люди. Але решток хат і церков не збереглось майже ніде. А були в цих краях і людні міста, і села, і неприступні замки вздовж шляхів. Все Пониззя, край обабіч Дністра аж до Чорного моря і гирла Дунаю, було колись однією з найбагатших волостей Галицького князівства. Тепер же навіть Бакота — колишній стольний град Пониззя — перетворилась в купу руїн, і живе там кільканадцять ченців, які ховаються у печерах високої прибережної скелі.

В одному місці караван зупинився навпроти могили, що височіла на протилежному березі Дністра. Ті, хто читав давніх грецьких істориків, розповідали іншим мандрівникам, що сам “батько історії” Геродот з Галікарнасу згадував кіммерійську могилу над Тірасом — Дністром. Багато сторіч тому він побував у Скіфії й описав перемогу скіфів над військом перського царя Дарія. Більшість учених мужів гадає, що хоробрі скіфи — то предки того народу, що дотепер живе понад Борисфеном (Дніпром) і Тірасом (Дністром). Юрко, слухаючи ці розмови, намагався не пропустити жодного слова. Він твердо вирішив: як тільки повернеться до Львова, обов’язково дістане і прочитає книгу Геродота, щоб якомога більше довідатись про стародавню історію рідного краю.

На двадцятий день дійшли до великого лиману при гирлі Дністра, що його в ті часи називали Овидовим озером. Дехто з купців казав навіть, що ця назва походить з тих часів, коли тут, на окраїні Римської імперії, жив у вигнанні знаменитий поет Овідій. Але Юрко згадав, що він чув про гору Овид у Підкарпатті, за Коломиєю. А один з купців, сам родом з Полісся, казав, що бачив Овідієву могилу поблизу міста Пінська. Котрий же з цих переказів правдивий? Невідомо. Але вони свідчать про те, що в усі кінці “сарматського” краю дійшла слава про творця “Мета­морфоз”.

Розмовляючи про Овідія та його вірші, мандрівники поволі посувались берегом Овидового озера й дуже зраділи, коли вдалині замаячіли високі мури й вежі Білгорода, що розкинувся понад самим Овидовим озером. Місто належало до Молдавського князівства, але жили в ньому, як і в Сучаві, також українці, вірмени, греки, італійці, німці.

У Білгороді львівські купці продали решту своїх товарів вірменським та грецьким купцям з Кафи й придбали взамін східні тканини та коріння, привезені кафинцями з Трапезунда, Константинополя, Персії. Для Айнольфа Тедальді купили 15 каменів⁷ перцю по 8 флоренів за кожний у білгородського купця Дмитра Валяти. Куплений товар відправили з караваном назад до Львова. З караваном поверталися майже всі львівські купці, лише двоє службовців Айнольфа, а з ними і Юрко Котермак, мусили їхати до Кафи, щоб стягнути з двох тамтешніх купців борг. За добру плату їх узяли на генуезьку галеру, яка привезла з Кафи партію шовку, кадил, коріння, кільканадцять невільників, а тепер мала повертатися з вантажем збіжжя і ху­доби.

Велике враження на Юрія справив порт Кафи, в якому стояло багато кораблів, що прибули сюди з різних чорноморських портів та з Італії. Місто було оточене ровом і неприступними мурами, над якими височіло аж двадцять шість веж. Ще одні мури оточу­вали фортецю. Всередині їх був також палац консула Кафи, митниця та склади найцінніших товарів. Місто було справжнім лабіринтом вузеньких вуличок з базарами, тісно приліпленими одна до одної ремісницькими майстернями, халупами злидарів.

Юрко і його супутники вирішили влаштуватися в одному з караван-сараїв. Через браму зайшли у внутрішній двір, вибруку­ваний кам’яними плитами. Навколо двора тяглися відкриті гале­реї з піддашшям на дерев’яних стовпах, поділені на комірчини для гостей. Тут зупинялися купці з різних країн. Та й саме місто було справжнім Вавілоном: в ньому мешкали вірмени й греки, українці й росіяни, татари, волохи й грузини, болгари, черкеси, було і чимало італійців, до яких належало управління містом. У Кафі були православні, вірмено-григоріанські, католицькі храми, мусульманські мечеті, єврейські синагоги, караїмська ке- наса. Юрко серед крамарів та ремісників і в гарнізоні фортеці зустрічав чимало земляків. Вони розповідали, що кілька де­сятиріч тому Кафа була колонією республіки Генуї, але після завоювання турками Константинополя⁸ місто перейшло під вла­ду генуезького банку Сан-Джорджо (святого Юрія). Тому-то на аспрах — дрібних монетах, що тут карбуються,— зображено святого Юрія, а з другого боку — тамгу кримських ханів Гіреїв з арабським написом.

Життя в Кафі було тривожним. Над містом нависла загроза нападу турків, а надії на допомогу з Генуї не було, бо Генуезька республіка сама в ті роки занепала і втратила свою незалежність, підкорившись міланським герцогам Сфорца. Італійські правителі Кафи побоювались, що, позбавлені громадянських прав православні мешканці міста навряд чи захочуть захищати владу своїх гнобителів — кафських патриціїв.

У Кафі доводилося не раз чути, що володарі міста, вислугову- ючись перед турецькими султанами, постачають їм зброю й збіжжя для населення Стамбула. Без кримського зерна султансь­ка столиця була б приречена на голод. Дерево з кримських лісів також вивозиться до Стамбула і навіть до Сірії та Єгипту. До рибальських селищ Кавказького узбережжя з Кафи везли сіль, до Італії — рибу. Невільників кафські купці купували у князьків Черкеси й Грузії, а також у татарських беїв. Чоловіків продавали найчастіше єгипетським мамлюкам, жінок — до міст Італії. Навіть католицький єпископ Кафи фра Джіроламо Панісарі не цурався торгівлі хрещеними людьми. Раніше рабів перевозили до Італії переважно морським шляхом, тепер же турки стали брати високе мито в Босфорі. Тому купці перепро­ваджують тепер живий товар караванним шляхом через Поль­щу. Польський король дозволяє переводити рабів через свої володіння й збирає мито лише по одному флорину за кожного невільника чи невільницю.

У караван-сараї львівські купці кілька днів мешкали поруч з грецькими та вірменськими торговцями з невеликого кримського князівства Феодоро. Цей край, що розкинувся поміж таврських гір, італійці здавна називали Готією, хоч справжніх готів там залишилося зовсім мало. Столиця князівства Мангуп, розташо­вана на стрімкій горі, була неприступною фортецею. Мешканці її жили з виноробства й торгівлі, вели боротьбу з кафинцями за володіння південним узбережжям Криму.

Виконавши доручення пана Айнольфа, Юрко Котермак і його супутники купили ще прянощів і пристали до великого карава­ну, що складався з кількасот возів. Караван прямував сухо­путним шляхом через Кирк-ер (Чуфут-Кале) на Перекоп. Проїжджаючи повз перекопські озера, Юрко бачив, як луцькі та київські соленики добувають сіль, висушуючи відгороджені ділянки озер. Валка навантажених сіллю маж пристала до кара­вану: у великому гурті легше захиститися від степових грабіжників.

Разом з московськими і київськими купцями добулися до Черкас, а відтак до Києва, де зупинилися на кілька днів. Юрій із захопленням роздивлявся Успенський собор Києво-Печерської лаври, милувався мозаїками та фресками Софійського собору і Михайлівського монастиря. Місто ще не зовсім очуняло після спустошення Батиєвими ордами, і все життя зосереджувалось на Подолі, забудованому міщанськими дерев’яними будиночками, майстернями, крамницями. Замок на горі, хоч теж дерев’яний, витримав облогу татарського хана Єдігея у 1416 р. Біля руїн Золотих воріт, Десятинної та Ірининської церков боляче було згадувати про колишню велич Київської Русі, минулу славу її столиці — наймогутнішого тоді міста Східної Європи. Те­перішній київський князь Семен Олелькович мусив визнавати владу великих князів литовських. Щоправда, Семен, хоч сам литовського роду, виступав проти обмеження прав православно­го люду, але ж багато він не міг зробити. Та все ж таки на Київщині й Волині влада Литовського князівства не була такою важкою, як влада Польського королівства в Галичині, де хазяй­нували католицькі магнати й патриції.

З Києва шлях пролягав через Житомир, Пересопницю, Луцьк, Дубно. За Дубном караван вступив у межі Галичини, де польські шляхтичі та їхні слуги під приводом мита грабували подорожніх не менше від татар. Тому купці намагалися обминати містечка, де були шляхетські замки. Полегшено зітхнули лише тоді, коли в’їхали за мури Львова: тут вони знали, кому дати хабара, з ким домовитись, щоб не платити повної суми мита.

На другий день після повернення мандрівники докладно роз­повіли про свою подорож Айнольфові Тедальді. А той у свою чергу поділився з ними львівськими новинами, згадав також, що незабаром до нього в гості має приїхати його далекий родич Філіппо Буонакорсі — знаменитий поет і вчений, який утік від переслідувань римського папи аж у Туреччину. Співвітчизники назвали Буонакорсі Каллімахом, бо його ліричні поезії нагаду­вали їм твори старогрецького поета Каллімаха, що жив колись в Александрії. Коли папа Павло IV звільнив зі служби у ватіканських канцеляріях надто вільнодумних, на його погляд, учених, то Лето, Платіна, Каллімах та інші осудили цей са­мочинний акт. За таке зухвальство кількох академіків ув’язнили, а Каллімахові вдалося втекти до Південної Італії. Звідтіля він виїхав до Стамбула. Айнольф Тедальді передав че­рез купців листа Каллімахові з запрошенням прибути до Львова.

Вислухавши розповідь пана Айнольфа про те, як прославився Каллімах-Буонакорсі своїми віршами й науковими працями, Юрко ще дужче запалився бажанням і самому вчитися, досягти вершин науки, щоб прислужитися рідній країні своїми знан­нями.