IV. Греки й перська держава 700—480 р.р. до X.

Спарта. Доряне, що прийшли з півночі, захопили собі кращі

землі в Пелопоннесі. Одна з дорійських дружин осіла в Лаконії у врожайній долині ріки Еврота. Завойовники повер­нули краян у своїх кріпаків (гелотів) і примусили їх працю­вати в полі, а самі розташувалися великим постійним табором в середині краю.

Войовпики не були хліборобами, і гелоти постачали їм хліб, вино, маслини з їхніх маєтків, а самі вони проводили час на полюванні, в гімнастичних та бойових вправах. Подібно до ассі- ріян спартанці мали великі запаси зброї; недалеко від Спарти були залізні шахти, а крім того всі, хто був під владою Спартв, мали привозити залізні бруски та штаби. В Греції говорили: „Спарта знає лише залізні гроші".

Месенські Не всі войовники дістали землю в Лаконії. Це війни. навело спартанського цард Теопомпа на думку йти війною на сусідню Месенію для того, щоб нарізати безземельним воякам ділянки з її врожайних ланів. Почалися вперті війни з месенцями. .

Обидві сторони зверталися до оракула (до ворожбитів) за по­радою. Оракул відповів: „переможе та сторона, де буде забито дівчину з царського роду". Месенський цар Арістодем приніс в жертву власну дочку: він переміг спартанців, але потім з туги наклав на себе руки. На прикінці війни спартанці перемогли і'і примусили месенців відійти в гори.

Через кілька часу месенці повстали, вибрали вождем відваж­ного Арістомена. З своєї гірної кріпости Іри вони робили вдалі вилазки; Арістомен зібрав загон, зруйнував долину Еврота й загрожував самій Спарті. В спартанців підупав дух; їх запалив до бою поет і музика Тіртей, іцо складав патріотичні -пісні, при­думував звучні хори й марші. Щастя знову зрадило месенців- Вони з’ясовували потім свою біду тим, що не вслухалися в про­мови ворожбитів.

Після цього успіху в Пелопоннесі всі почали шукати союзні з Спартою. Жителі Е л і д и, краю, де відбувалися о л і м п і й с ь к _ игрища, допустили спартанців на свої святкування и зобо. в’язалися надсилати допомогу під час походів; міцні й здоров¹ гірняки Аркадії стали найматися до спартанського війська- Спарта зробилася першою військовою державою Греції.

Військовий В своїй.власній країні спартанці складали мсн- устрій спар- шість. Щоб утримати владу над численними кріпа- танців. ками, вони мусили жити по військовому, в постійній трівозі.

Кожен спартанець був на облікові у військового начальства; піхто не міг відлучатися без дозволу начальників, особливо за межі Лаконії. Тому, хто приїздив до Спарти, не дозволяли довго жити в Спарті, а часами начальство виганяло з країни всіх чу-

„синців; спартанці не повинні були цікавитися чужими порядками. р_сі вояки жили по-товариському, були рівні. В Спарті, проте, ша­нували старість: з стариків складалася вища таємна рада; _вона засідала разом з царями (спартанських царів було два, з двох -іпяастиі). Для того, щоб утримати у війську товариські відно­сини, вояків примушували сходитися на спільні обіди в шатрах; царі разом з иншйми сиділи за столом. Спартанцеві не личило цовго сидіти вдома біля своєї сім’ї, бо його засміяли-б товариші. ' Хлопчиків з 7 років брали з дому й віддавали до військової школи. Тут діти були поділеці на сотні під проводом старих службистів, які їх суворо муштрували. В 16 років юнак виходив з інколи до війська аж до старости.

Важко озброєний грецький вояка в панцирі, шлемі, поножах, зо щи­том; в руці треба уявити спис; шлем насунений до низу й закри­ває більшу частину обличчя.

вправ і привчали до суворого життя з дитинства, щоб підтримати сильну породу людей.

В своїх походах спартанці виробили новий спосіб бою. Всі вояки, як люде рівні, були од­наково озброєні, в шлемах і панцирях, одягнених поверх червоних сорочок. Між ними тепер уже не було лицарів, які вискакували наперед на своїх колесницах. Панцерники (по грецькому гопліти) ішли па полі бою поволі під звуки флейти; вони вступали до бою міцною лавою (фалангою) в два або три дяди, присову­вали до товаришів свої ши­рокі іцити й виставляли напе­ред довгі, майже сажневі, спи­си; вся зброя вояка важила майже 2 пуди, і частину її в дорозі везли на возах. В лаві поруч стояли товариші,. які поклялися разом битися і вмі- рати. Спартанцям всилювало­ся, що вони мусять зберігати свою військову гідність, би­тися до останнього зітхання; вмерти там, де того вимагає обов’язок, і де наказали вожді.

Спартанці міцно трималися своїх звичаїв; вони були переко­нані, що виховання й закон, життя установив за старих часів Лікург, заповіді якого ухвалив великий оракул в Дельфах.

Торговельні • Дуже не схожим на порядки дорян було життя міста й но- іонійців, рухливих і відважних. Міста Мі лет і лонії греків. Ефес, острови Хіос і Самос почали торгівлю зі східніми країнами.

Стародавня Історія. 2 *

■ — 66 —

Найближче до них була Лідія з головним містом Сард_й країна багата на метали; сюди грецькі міти примістили казко’ вого Мідаса, який одержав від богів силу все, до чого приторк. неться, перетворювати в золото. Греки, пожадливі до дорогоцід. них металів, з охотою служили лідійським володарям; особливо пам’ятають вони щедрого царя Креза, який не раз* звертався д₀ дельфійського оракула за порадою та посилав до Греції ко­штовні подарунки.

З далекої Вавілоні! іонійцям привозили речі роскошів: чер­вонасті і дуже розмальовані тканини, ладан і натирки. Іонійці самі почали одягатися по-східньому, носити широку одежу, за­плітати довге волосся й заколювати його- довгими золотими шпильками. Вони познайомилися і з вавілонською наукою; вчений Талес мілетський умів провіщати затемнення.

До Іонії почали привозити рабів; але це зовсім инпіі не­вільники, ніж за часів гомеровських героїв. За старих часів раби були греки, полонені, забрані'на війні, або люде, яких за­брали в кріпацтво за борг. Тепер купують рабів-дикунів з да­леких країн, з Кавказу, з Чорномор’я, з Дунаю, з Африки. Крім праці на полі та у виноградниках, невільників учать ремества, прясти, ткати, а також з них повиходили шевці, лимарі, зброярі. Власники невільників обмежилися влаштуванням великих май­стерень або фабрик і не втручалися в роботи; вони купували для робітників-невільників матеріял і забірали в них вироби, або залишали рабів господарювати своїм коштом, брали собі лише частину прибутку.

Нові багатства привабили до Іонії відважних Злодей зо всіх кінців Греції. В містах стало тісно, і почалося те саме, що було у Фінікії: Мілет і Самос взялися будувати флоту, щоб пере­возити переселенців до инших країв. *

Спочатку іонійські колоністи осіли на берегах Тракії, яка з півночі замикала Егейське море. Цей край привабив шукачів золота своїми руднями; крім того, греки знайшли в Тракії гарний щогловий ліс для будови кораблів, тоді як Греція бідна на дерево. Далі вони вирушили в Чорне море (Понт). В су­часній Україні греки заснували Ольвію (біля Дніпра) і Хер­сонес (близько до сучасного Севастополю). Ці колонії розпочали торгівлю з скитами, що оселяли великий степнпй край між Дністром і Доном. Греки купували в скитів хліб, хутро п шкури— все такі речі, яких не вистачало в Греції, а продавали їм посуд, глиняний і металевий, зброю, оздоби.

Іонійці також звернулися в другий бік, до африканського бе­регу, й почали посилати колоністів в Єгипет і К і р е н у (су­часну Барку). Через те, що єгиптяне охоче купували грецькі вироби, в Навкратісі, на одному з рукавів^ Нілу, оселилося, багато греків-майстрів, особливо тих, що виробляли дуже роз­мальований посуд.

Багато азіатських, чорноморських і єгипетських товарів по­чали привозити до Греції. Велику користь з цього мали моряки Мегари й Корінту, на істмі, цеб-то шиї, що з’єднує Середню Грецію з Пелопоннесом. До Істму зі сходу, з боку Егейского моря, підходить Саронична затока, з заходу глибоко врізується в материк;—затока Корінська. Мегаряне й корінтяне перевозили товари короткою грунтовою дорогою між двома затоками й відси­лали знову кораблями в західні води.

Великий грецький корабель, з двома рядами весел.

В Корінті з’явилися свої майстерні; почали виробляти тканини на східній зразок, навчилися витоплювати й готувати металеві речі. Особливої вмілости досягли корінські виробники посуду з глини; тут придумали новину—розмальовувати великі гарні вази червоною фарбою і малювати чорним блискучим лаком фігури, бої, героїв; міти про богів. Скоро для продажу грецьких виробів відкрився простір в західній частині Середземного моря. Туди почали йти колоністи, що шукали собі нової батьківщини. Виїз­дили вони Корінтською затокою й заселили Коркіру, острів на шляху до Італії, в самій Італії заснували Сібаріс, в Сіцілії— Сіракузи.

Грецька народність поширила свої земли вздовж всього Се­редземного моря. Крайнім поселенням на сході був Танаїс (гирло Дону), на заході—Масілія (сучасний Марсель, у пів­денній Франції). Тільки до берегів Іспанії й південііо-західньої Африки греки не мали доступу: їх не пускали фінікіяни, • що закріпилися в Картагепі. Греки ніде не заходили далеко від

берега, переселялися здебільшого не хлібороби, а купці й ре- месники, що розпочинали торгівлю з краянами.

І в самій Греції, в колоніях, всяке поселення'було незалежне. Скрізь маленький народець, иноді кілька тисяч чоловік, будував собі вкріплений город, скрізь обірав своїх суддів і військових начальників, керував сам собою, як умів, і не мріяв про під­леглість одному спльному правителеві. -

Аристокра- Торгівлею корінтською керував старовинний рід тія й тиранія Бакхіодів, які подібно до гомеровських лицарів, в Норінті. були хоробрими войовниками і вмілими купцями.

Вони збудували через Істм між двома гаванями Ко­рі нту, східньою і західньою, рівну дорогу; кораблі становили на колеса й перекочували від одного моря до другого, їх не треба було розвантажувати.

Бакхіоди поводилися з повагою й не допускали в свої семь’ї сторонніх. Царську владу вони скасували й почали обірати з поміж себе головного начальника по черзі на один рік. Вони так, як і герої, вважали себе вищою породою людей; звідки й назва цього ладу аристократія, цеб-то панування благородних.

Користь, яку мали Бакхіоди, викликала заздрощі всіх инших купців, що не належали до знатного роду. Роздратовані були й ремесники в Корінті; від них відіймали роботу майстерні невіль­ників, вивезених з за-кордону. Незадоволенням людей простого стану скористався Кіпсел; по матері він був з роду Бакхіодів, але його відкинула аристократія через те, що батько його був чоловік не вельможного роду. Він озброїв нарід, одних Бакхіодів скарав, других вигнав і роздав своїм прибічникам золото, що зі­брали колишні пани міста.

Кіпсел правив необмежено, як цар, але не прийняв царського титулу, якого зміст—в тому, що владу освячують боги; він звався тираном, що означає просто—„сильний,володар". Улюбленець народу, він передав владу свойому синовіПеріандру і спокійновмер. Періандр потім вславився у греків, як великий мистець правити людьми. Цього його навчив, як опозідали, другий тиран, Тра- зібул мілетськпй,, у якого Періандр одного разу гостював. Коли в них почалася розмова про способи управління, Тразібул повів свого молодого приятеля на прохід по полю й почав на спілій ниві ломакою збивати ті колоски, які виросли вищі за инші. Це означало, що володар повинен збивати пиху видатних людей і всіх рівняти під своєю владою.

Тирани ще поширили торгівлю Корінту. Вони почали буду­вати великі кораблі з трьома рядами весел (трієри), які швидко ходили й не боялися плавати далеко морем. Біля 600 року за Деріандра Корінт зробився першим торговельним містом Греції,

- С.9

Стародавній В Аттіці, суміжній з Істмом, аристократи так, як і а устрій в Корінті, скасували царську владу й вибірали що- Атенах. року з-поміж себе архонтів, цеб-то військових начальників і суддів. За головне божество країни вважали Діву-Атену, храм якої стояв на акрополі (крутому па­горку) за мурами старовинного замку. Все населення Аттіки від головного міста звалося атенянами.

На другому шпилі Атен, Ареопагові, присвяченому бо­гові війни, поруч з ущелиною, де жили кріваві духи помсти, збіралися судді розглядати справи про душогубства. При цьому вони додержувалися старовинного звичаю. Перед судом на двох камнях, один проти одного, становилися обвинувачений в душо­губстві і той, що обвинувачує, ближчий кревнйй забитого, що по­винен помститься за нього; між них клали розрізану на двоє жертву на знак того, що вони оголосили один одному війну. Обидва присягалися, що говоритимуть правду, і кликали гнів богів на супротивника. Коли суд визнає, що душогубство запо­діяно з злим наміром, засуджений віддавався родичам забитого; вони мстилися, як хотіли.

Заколоти в Так само, як у Корінті, народ атенський почав Атонах і нарікати на владу аристократів. Найвельможіші роди Солонові поділилися; одні намагалися привабити на свій бік закони, селян, виноробів та хліборобів, другі—тих, що жи­вуть над морем—рибалок, власників кораблів. Один з аристократів, Кілон, багатий власник табунів коней, відомий по всій Греції перемогою на Олімпійських игрищах, замислив зробитися тираном Атен і захопив акрополь. Але виявилося, що в нього більше ворогів, ніж друзів; Кілонів загін обложили в кріпості й примусили здатися. Переможені шукали захисту біля вівтарів богів, але ворожий Кілонові знатний рід Алкмеонідів кинувся вперед і всіх перебив. За таку богозневагу самих Алкмео­нідів було проклято, і вони повинні були піти на вигнання.

Для того, щоб припинити заколоти, нарід обрав посеред­ником Солона, нащадка стародавніх царів, людину, як усі це визнавали, розумну й справедливу (594 р. до X.).

Солон склав закони, цеб-то записав, як має жити атенський нарід. Він вимагав, щоб Знатні роди відмовилися від надзвичай­них роскошів; заборонив пишні похорони, коли за труною- йшов натовп найнятих плакальщиць, заборонив багатим паням водити за собою багато служниць. Його закони пристосовані до розумін­ня трудової людини; ремесники, селяне, моряки не можуть наді­ятися на багату спадщину; їхній обов’язок навчити дітей корис­ного діла. Тоді вони мають право на старості вимагати від дітей допомоги. Солон подбав про те, щоб не чинилося кривди селя­нам Аттіки, які розводили маслини, виноград і мали пасіки. Че­рез те, що в країні мало води, він дозволив копати колодязі так один від одного, щоб не попсувати сусідові водопроводу; бідні мали право користатися водою від заможніших.

— 7ч -

Закони Солона було записано на чотирогранних дерев’яних стовпах, що поверталися па шворнях. їх виставляли на головній площі, щоб кожен міг звірити з текстом і вимагати собі пра­вильного суду. ■

Тирани й по- Закони Солона не задовольнили надморське на­чатой иорсь- селения Аттіки, що хотіли плавати так само, далеко, кої сили, як і корінтяне. Вождем войовничих моряків зумів • зробитися родич Соловів, ІІізістрат. Він оточив себе

сторожою, захопив акрополь і став тираном Атен.

ІІізістрат набув золоту копальню в Тракії й захопив при вхо­ді до Гелеспонту кріпость Сігей проти Трої, щоб мати власну гавань при переїзді до ІІонту. Він склав союз з Полікратом, ти­раном о. Самоса, ікий, крім того, приятелював з єгипетським фараоном Амазісо і. Атенські кораблі далекого плавання почали прибувати до Чорномор’я й Єгипту; своїми успіхами на морі атеняне випередили Корінт. "

Тиран умів також зацікавити нарід виставами й музикою. На урочисті свята запрошували оповідачів і співців з Іонії; вони виконували перед атенянами пісні Гомера. На свято Діонісія, охоронця винарства, показували приїзд цього бога зі сходу: в променястій одежі він вступав до міста на возі, зробленому' як корабель, навколо його несамовито скакали танцюристи в мапікарах (сліди цього свята до цього часу залишилися в Європі в так званому карнавалі, до якого подібна наша масниця; карнавал означає—корабель на колесах).

Кінець тира- Пізістратові завжди щастило в тому, що він робив, нії й поча- але після його смерти тиранія в Атенах похитну- ток демо- лася. Союзники Пізістратові, ІІолікрат самоський і кратії. єгипетський фараон, загинули в боротьбі з новим страшним ворогом, персіянами, які насунулися зі сходу. Піднялися вороги атенських тиранів і' в самій Греції. Алкмеоніди, яким хотілося вернутися з чужини, щедро обдару­вали Дельфійський храм і допомогли йому відбудуватися після пожежі. В подяку за це Дельфійський оракул порадив Спарті вигнати з Атен тиранів. В самих Атенах повстала змова, щоб за­бити Пізістратових синів, Гіппія й Гіпарха. На велике свято, коли всі атеняне йшли урочистим походом, два товариші, Гар- модій і Арістогітон, кінжалами забили молодшого брата, Гіпітарха. Старший, Гіппій, не злякався й звелів обезброїти нарід. Змовни­ків булб схоплено й скарано на горло.

Незабаром спартанці пройшли через Істм і примусили Гіппія втікти до персіян (510 р. до X.). До Атен вернулися вигнані тира­нами благородні роди. Між ними знову почалася ворожнеча. Іса- гор хотів відновити, аристократію, Клі'стен, з роду Алкмеонідів, став рішуче на боці народу.

Кл’стсн пропонував оголосити, кревних тирана ворогами на­роду й вигнати їх з країни. Для того, щоб прості люде не боя-

лися вказувати, кого слід вигнати, було вирішено писати імена *_па глиняних дощечках (остраках, звідци таємне голосування— ₀ с т Р а к и з м). Далі Клістен пропонував усьому населению Аттіки обрати представників до великої ради п’я т и с о т. Архонти, на­чальники, судді й скарбники мали обов’язок відчитуватись за свою роботу перед цею радою. В особливо важливих випадках скликалися збори всіх громадян (е к л е с і я), де кожен однаково ЛІГ висловити свою думку.

Таке перебудування ладу в Атенах дуже не подобалося спар­танцям. Вони ще раз привели військо в Аттіку, вигнали Клі- стена й віддали владу Ісагорові. Але нарід обложив Ісагора разом з спартанцями в акрополі й вимагав, щоб вони пішли геть. Клістен знову, вернувся (506 р.). . ’

Велика зміна сталася в Атенах з часів Кілона, коли почалася боротьба знаті з народом. Солон перший почав допомагати на­роднім масам; але за нього вельможі ще мали владу в своїх руках. Пізістрат усунув від справ аристократію, підтримав від­важність народу, але не допустив трудящих до управління країною. Клістен до заходів двох своїх попередників додав ще дуже важливий захід: він віддав владу народові. Такий держав­ний устрій назвали в Греції—демократія, що означає наро­доправство (від демос—нарід, кратія—влада).

Поділ Греції. Нігде греки не зорганізували великої розмірами держави; в кожній, хоча-б і не великій, країні, або місті народець визнавав себе незалежним, складав свою окрему громаду.

В багатьох грецьких громадах, подібно до Корінту і Атен, ішла боротьба між знаттю й народом. Місцями нарід виганяв аристократію, карав знатних людей, забірав їхнє майно. Місцями брали гору аристократи; вони звязували себе такою взаємною клятьбою: „обіцяюся бути ворогом народові і шкодити йому, скільки вистачить моїх сил". Вигнанці тікали до ворожої гро­мади й підмовляли її напасти на рідне місто.

Крім того між сусідніми містами майже безупинно бували сутички; воювали за спірну смужку землі, за вигін, за право відводити воду з кордонної річки. Боротьба була надзвичайно запекла. Громадяне Аргосу напали на суміжні Мікени, зламали старовинні мури міста (залишилася тільки брама левів), пере­били всіх чоловіків, жінок і дітей забрали в неволю.

Спільні Як не ворогували між собою дрібні громади, мі- установи ста й села, але греки завжди відчували, що вони греків. складають єдиний нарід. Вони всі розуміли один одного, говорили однією мовою. Кожне місто шану­вало свого бога-охоронця; але греки вірили також, що є спільні боги всієї Греції—„Олімпійські"; свята на честь цих богів збі- рали греків з усіх кінців і примушували їх па час забувати во­рожнечу.

„Батькові богів і людей", Олімпійському Зевсові, було при. свячено велике місце Олімпія, де раз на 4 роки влітку від. бувалися великі свята. Особливі вісники доходили до крайніх меж грецьких поселень біля Чорного моря, Єгипту і в Галії. Вони оголошували святий мир і загрожували гнівом "богів тому хто почне війну під час свята, або образить прочанина на дорозі.

Олімпію. За-

Біг у зброї на игрищах.

Десятки тисяч прочан і цікавих збіралися в можні люде розставляли біля святого, гаю шатра. Бідні прихо­дили пішки, часто здалеку, і ночували під небом. Купці почи­нали торгувати. Кожне місто присилало своїх почесних послів. На великому вівтарі кожен прочанин приносив жертву богові Зевсу, хто що міг, починаючи від 1000 биків і кінчаючи жменею зерна або чаркою вина. Ті, що брали участь у жертвах, прихо­дили в білих одежах з золотими китицями і в червоних стрічках.

Головна частина свята були військові та гімнастичні игрища, що, як каже переказ, встановив Геракл, син Зевсів. Для них було відведено велику яйцювату арену; навколо неї могли усту- ' пами сісти до 40.000 чоловік.

. Вправи були ті-ж, що й за часів Ахілла: гони колесницъ, запря­жених чотирма кіньми, гони лю­дей, роздягнених і в зброї, бо­ротьба, кидання, спису. Рідне мі­сто переможця на игрищах дуже пишалося його славою, зустрі­чало його з особливою пошаною, замовляло його статую, яку ста­новили в святому гаї Олімп ^:ї. Перед народом в Олімпії ви­ступали також люде, що хотіли декламували вірші, говорили патріо-

Греції їм’я,

мати відоме в _ _ _

тичні промови, оповідали про свої наукові винаходи.

Ще одна установа з’єднувала всіх греків—Дельфійський храм і оракул бога Аполлона. .

Аполлона вважали за цілителя хворости; він позбавляє лю­дей страждання. Він робить великий подвиг, забиває страшного змія, в якому скупчилося все зло. Аполлон учить людей благо­родних думок. Все, що дає’людині високі" почуття, належить Аполлонов!, особливо музика й поезія. Натхнення, талант, а та­кож уміння провіщати майбутнє—його дар. Є на землі місця, де Аполлон особливо близький до людей; є дивні джерела, що да­ють таємничу силу. За таке місце вважали дикі гірні ущелини підніжжя гори Парнасу, у Середній Греції, де й були Дельфи.

До Дельф завжди йшло багато прочан, щоб покутувати гріхи молитвою Аполлонові, зцілитися або попрохати в бога поради та вказівок на майбутнє. В подяку богові приносили коштовні подарунки, художні речі з срібла й золота; і в Дельфах зібра­лися величезні скарби. Розпитували бога про все: чи буде зиск

/З

від нової праці, чи їхати в подорож, чи миритися з своїм воро­гом, як виховати свою дитину; нарешті, питалися від імени місь­кої ради або народнього зібрання про справи, що торкалися всьо­го міста або округи.

На ці запитання відповідали в імені бога особливі жерці- провісники. У важливих випадках вони ворожили по старовин­ному, по мові чоловіка, доведеного до навіженства. Викликали присв’ячену богові діву-віщовницю, піфію: вона сідала біля розщелини в горі, де виходив задушливий газ, і хутко впадала в нестяму; тоді вона промовляла з стогіном кілька невиразних слів, тлумач, що стояв біля неї, звязував ці слова у вірші й давав відповідь тим, що ворожили.

Не дивлячись на цей грубий звичай, жерці були люде ро­зумні й спостережливі. Вони вивчали становище в тому місці або в тій сім’ї, що запитували. Иноді вони давали дуже розумні й корисні поради; иноді ухилялися й відповідали двозначно (приклад такої відповіді в історії Месенських війн).

Як виникла Під час своїх довгих торговельних подорожів і перська дер- переселень греки вільно проходили на схід: вони жава. служили у війську у ассіріян, наймалися до єги­петських фараонів, торгували з володарями Лідії. Р. 550 становище в Передній Азії змінилось для греків на зле. Виступає новий войовничий нарід, пер^си, що задавив своєю силою всіх попередніх завойовників. “

Перси належали до великої сім’ї арійських народів. Арій­ці (що на старинній мові означає „благородні") кочували спо­чатку на високих узгір’ях Середньої Азії. Вони потім поділилися на дві групи народів. Одні спустилися на південь до долини Інду: від них походять сучасні індуси. Другі, між ними мі­дяне й перси, вирушили на захід і зайняли долини й гірні спа­ди Ірану; сучасні перси й тепер живуть на тих місцях, де осе­лилися їхні предки. Арійці своєю мовою дуже не схожі на сусід­ніх з ними в Азії семітів, але мають багато спільного з євро­пейськими народами: греками, римлянами, слав’янами, герман­цями; через те всі ці народи, починаючи від Індостану, на сході, й до Атлантичного океану, на заході, звуться Індоєвро­пейськими.

З арійців, що оселили Іран, на початку сильніші за всіх бу­ли мідяне: р. 607 вони зруйнували Ніневію й заволоділи багат­ствами ассіріян. Років через 50 після цього перевагу над мідя­нами здобули перси. їхній віждь Куруш, по грецькому Кір, під­бив під себе увесь Іран і повів об’єднані сили персів і мідян на старовинне столичне місто Дворіччя, Вавілон. Біблія передає, нам, як іудейський пророк Даниїл провістив останньому Халдейсь­кому цареві Валтасару загибель його царства, і як ті, що бен­кетували в палаці, побачили на стіні вогняні слова: „підраховано, зважено, поділено!" Кір скинув панування халдеїв, приєднав ту, що загоював Навуходоносор, Сирію, Фінікію й Палестину і зро­

бив Вавілон своєю столицею (р. 539). Він став писати свій титул по .вавілонському звичаю: „Я Кір, цар Народів, великий цар, мо­гутній цар, цар Вавілону, цар чотирох країн світу".

Перси пішли далі воювати багате па метали лідійське цар­ство в Малій Азії. Kip-захопив Сарди, взяв у полон союзника греків, царя Креза, й завоював грецькі міста по-над берегом Егейсь­кого моря, іі Мілеті та инших грецьких громадах перси скасу­вали владу*-аристократії і скрізь попризначали тиранів, що му­сили відповідати за покірливість населення. *

Син Кіріц; Камбіз, вирушив походом на дгипет. У єгиптян давно не було власного війська, їм доводилося оборонятися си­лами найнятих грецьких загонів. Один грецький начальник Фа- нес- зрадив фараона, показав персам шлях через безвідну пу­стиню, що відділяла дгипет від Азії, й порадив скласти союз з степняками-арабами, що приставили воду перському військові. Камбіз розбив фараонову армію й увійшов у Мемфіс; до персів перейшла вся врожайна долина Нілу.

Устрій персь- Третій цар перський Дарій, сучасник Клістена, мої держави, дістав державу, що поширювалася від Сахари до

. Індії і від морів Чорного й Каспійського до заток Аравійської та Перської. Цар вважав, що „Агурамазда, верхов­ний бог, зробив його господарем над всею великою землею, над багатьма країнам^ й мовами, над горами й рівнинами по той і по цей бік пустині".

Такої великої держави ще не було до цього часу. Вона була рівна майже половині двропи і в кілька разів більша за Грецію. Великі були її багатства. ІГерси збірали з численного населення дгипту, Вавілону, Сирії та инших країв податки товарами й грішми. З Африки присилали цареві чорне дерево іі слонову кістку, від арабів що-року приходило на 1000 талантів ладану, з Малої Азії білі коні, з Колхіди (сучасна Грузія) молоді не­вільниці та невільники.

Релігія персів вражала греків своїми особливостями. Грецький мандрівник Геродот, що був у персів, каже: „вони не вважають, як греки, богів за подібних до людей; вони моляться вищому богові на високих горах і оглядають при цьому все небо: воно й є для них бог; коли вони приносять жертви, нема ні вогню, ні музики, ні вінків з квітів, не сиплять вони священного зер­на". Суворим і високим уявленням божества перси набли­жалися до іудеїв. Через це Кір відпустив тих, що полонив На­вуходоносор, іудеїв додому й вернув^ їм забраний халдеями з храму святий прсуд. Через сто років (446 до Хр.) вавілонський книжник Ездра за згодою царя Артаксеркса склав іудеям до­кладні правила в додаток до закону Мойсеевого. Навпаки, з ві­рою єгиптян перси не помирилися; Камбіз звелів спалити мумію фараона Амазіса, що вмер перед приходом персів, і власноручно заколов у Мемфісі священного бика Аиіса. Через це персів у Єгипті ненавиділи и проти них майже безперестанку підійма­лися повстання. . .

і 5

В управлінні перси додержувалися тих звичаїв, які були у кочовників, коли ті захоплювали великі країни хліборобів. Да­рі ії поділив всю державу на 20 округ: в кожну цар посилав усесильного намісника, „сатрапа", що розпоряжався життям і смертю підданців; при ньому було військо й підлеглі урядовці; пеклуватись порядком у містах і селах доручали старостам і жерцям. Щоб передавати сатрапам царські накази і надсилати цареві відчити, була особлива почта; вона йшла великими шля­хами, що з'єднували околиці держави з центром. Головний „царсь­кий шлях" лежав від Суз (у горах на схід від Вавілону) через Тигр і двфрат до Сар- дів, головного міста Лідії, недалеко від Мілету. Приватним особам не дозволялося їздити шляхом, по ньому скакали царські посланці, міняли коней на станціях, або передавали документи з рук у руки. Че­рез те, що цар не вірив сатрапам і завжди боявся зради, почта служила для таємного нагляду за намісниками. Иноді до округи несподівано приїздив на розправу вель­можа, „око цареве". Часто сатрапа, через донос, викликали до царя, ув’язнювали або карали.

Перські царі перейняли звичаї ваві­лонського й єгипетського двору, завели пишні церемонії, численних вельмож зі звучними титулами і великий почет. Разом з цим вони все ще жили кочовим життям, переїздили з усіма придвірнимиз Сузидо Бавілону (на зіму), з Вавілону до Екбатани (на літо).

При всіх величезних витратах цар не міг прожити багатств, які мав з великої держави. Привезені з ріжних кінців золото, у вигляді монет, посуду й оздоб, він нака­зував сплавляти до купи і виливати у вели­кий глиняний посуд; глину потім розби­вали, золоті стопи становили у царських коморах; доли треиа було зробити витрату, цар наказував взяти з комори золота, скільки було потрібно.

У „великого царя", як його звали греки, була велика війсь­кова сила. Кінноту й стрільців виставляли персіяне, мідяне та инші войовничі народи Ірану. Добру флоту давали фінікіяне, су­перники греків в торгівлі на Середземному морі. Але й греки малоазійських міст мусили служити цареві. Коли Дарій задумав похід проти скитів і пішов з Малої Азії через Босфор, північно- східній ріг Балканського півострова й Нижній Дунай у чорно­морські степи, він забрав з собою Гістіея, тирана міста Міле­ту, і атешшіша Мільтіада, який був князем у володіннях, що

захопив Пізістрат від Ґелеспонту. Грекам було доручено сте­регти міст через Дунай, а Дарій вирушив до кочовиськ ски­тів. Мільтіад пропонував зламати міст і відрізати персам відхід, але Гістіей заперечив, врятував Дарія з його військом. Мільтіад після цього поїхав до Атен.

Початок гре- Греки, взагалі, неохоче підлягали перському ко-перських цареві. Іонійські міста, скоро після походу Дарія війн з р. 500. на скитів, повстали й просили допомоги від Гре­ції. Спартанці не звернули уваги на це прохання, атеняне надіслали невелику допомогу. Але Дарій послав фіні­кійську флоту і знесилив повстанців; персіяне забрали Мілет і спалили його. Оповідали, що цар дуже розгнівався на атенян; він пустив стрілу до неба й крикнув: „Боже, дай мені помсти­тися"! Слідом за цим перси перейшли Гелеспонт, завоювали Тракію й Македонію, цеб-то увесь північний беріг Егейського моря аж до гори Олімпа, забрали острови, які були серед моря і, навіть, захопили ріг острову Е в б е ї, зовсім близько від Атен. Дарій склав з цих нових земель 21-шу сатрапію і почав готу­ватися в похід на тих європейських греків, які ще були незалежні.

Спочатку він послав велику флоту від Гелеспонту вздовж північного моря. Біля рогу Атонської гори кораблі бурею порозбивало, і вся експедиція скінчилася. Тоді перси вирядили другу флоту від берегів Іонії впоіїерек моря і висадилися в Атті­ці;'з ними був тиран Гіппій. Атеняне в цей час цілком покла­лися на Мільтіада, що добре знав персів. Мільтіад повів військо на зустріч ворогові; під Маратоном при вході на надбережну рівнину щільна фаланга грецьких пікінерів розладила перських стрільців і відкинула їх до кораблів (р. 490). Захоплені успіхом Мільтіада, атеняне доручили йому напасти на багатий острів Парос, що піддався персам, і зібрати з нього золото. Але на цей раз щастя зрадило Мільтіада, і він поранений вернувся до­дому. Атенський нарід раптом инакше поставився до нього: ух­валив покарати вславленого героя; Мільтіада, що вже вмірав, принесли в суд і засудили виплатити великий штраф.

Хоч Дарі'г після цього невдовзі помер, але було ясно, що перси не зречуться свого наміру завоювали Грецію. В Атенах покладали надчо на фалангу,, що показала себе під Маратоном; але Темістокл, що передбачав події краще ніж инші, запропо­нував збудувати велику військову флоту, бо гадав, що боротися, головним чином, доведеться на морі; як що вже перси заберуть материк Греції, атеняне зможуть всі попливти в яку-небудь да­леку колонію.

Похід персів Тим часом син Дарія, Ксеркс, сам став на чолі

р. 480. великого війська, зібраного в Малій Аії. Він пере­вів військо через Гелеспонт по тимчасовому мосту, покладеному на кораблях, і пішов на Грецію з півночі. За війсь­ком тягнувоя величезний обоз; перси в поході не любили собі

відмовляти нічого, а цар віз з собою свій двір. Перед царським возом їхала велика колесниця, в яку було запряжено вісім ко­ней, і на ній везли статую вищого божества. Вздовж берегів околишнім шляхом рядом з військом пливла велика флота, що мала постачати військові харчі; для того, щоб уникнути об’їзду біля небезпечного Атонського рогу, перси завчасу прорізали шию каналом, що з’єднував пасмо гір з суходолом.

Дельфійський оракул радив скоритися великій силі. Тесалія й місто Теби в Беотії (суміжній з Аттікою), де правили знатні роди, чекали персів, щоб приєднатися до них. Тільки Атени, Корінт і Спарта з пелопоннесцами вирішили боротися з ворогом.

Перси були непереможні на азіатських рівнийах. Але в Греції вони зустрілися з невигодами гірської природи: довелося поволі проходити через ущелини, вузенькими стежечками, і брати окремо кожний невеликий край, захищений горами, як кріпосним муром. До того-ж здобич в убогій Греції була мала й годува­тися було важко. Проте, становище тих греків, які вирішили боронитися, було дуже небезпечне. Невеликий відділ, на чолі з спартанським царем Леонідом, протягом кількох день захищав від персів прохід Термопіли між північною та середньою ча­стиною Греції, але його обійшли, і він загинув. Потім Спарта поставила в Термопілах пам’ятник свойому хороброму військові у вигляді лева з написом: „тут полягли всі триста спартанців, не зрадивши законів своєї батьківщини".

Перси дійшли до середини Греції і скрізь спустошували країну. Населення Аттіки й Атен мусило тікати. На кораблях перево­зили сем’ї громадян і те, що можна було захопити з їхнього, майна, на сусідній острів Саламін та в ближчі міста на півдні, а всі атеняне, здатні носити зброю й до роботи, сіли на кораблі й приєдналися до инших ескадр.

Але греки зійшлися з ріжних незалежних міст: у них не було не то що спільного плану, а навіть і згоди. Довелося від­дати головне командування (гегемонію) спартанським вождям, через те, що Спарта вважалася за най сильнішу грецьку громаду. Спартанці не знали морського діла, і в них майже зовсім не було кораблів. Атеняне, на чолі з Темістоклом, хотіли битися на морі біля своєї вітчизни; спартанці хотіли відійти на південь до своїх берегів і вкрійити шию в узькому місці біля Корінту, щоб не пускати персів далі по суходолу.

Тим часом перська флота обійшла Аттіку й заперла грецькі кораблі в протоці біля о. Саламіну; греки мимоволі мусили битися з ворогом. Тут серед незнайомих скель важкі азіатські кораблі були побиті швидкими грецькими трієрами, а найбільше допомогли перемогти атеняне, що пустили в цей бій всі свої сили. Розбиті під Саламіном фінікійські моряки злякалися цар­ського гніву, і вночі після бою поспішно виїхали додому. Ксеркс наказав пливти до Гелеспонту, щоб охороняти переправу,, а сам, цезадоводеіодй відтягненням війни, вернувся у столицю, його до

того-ж турбувало небезпечне повстання халдеїв у Вавілоні, самому серці перської держави. *

В Греції залишилося сухопутне військо під командуванням Мардонія. Перський начальник пропонував атенянам приятель­ство й союз; тоді спартанці злякалися, що Атени відпадуть, ви­ступили через Істм з великим .військом пелопоннесців; до них приєдналися атеняне, і спартанський цар Павзаній розпочав під містом II лате є ю у Беотії рішучий бій з Мардонієм. Билися довго й запекло, знову, як під Маратоном, подолала грецька фа­ланга, Мардоній загинув в бою, а рештки царського війська втікли на північ. Тепер грецькі кораблі вирушили до берегів Іонії й Гелеспонту; до них почали приєднуватися малоазійські греки.

Наступ персів було цілком відбито. Причиною цьому була не відсутність відваги в азіатських вояків, а те, що сам похід був надзвичайно тяжкий: гори, боротьба з незалежними войовни­чими громадами та т. ин. Грекам перемога над персами здава­лася майже чудом; як кажуть темні люде, боги й герої старо­давньої Греції з’являлися в лавах бойців. Кілька років після походу персів атенянин Есхіл змалював у трагедії „Перси" сала- мінський бій і велику поразку азіятів. Дух помершого Дарія з’являється серед персів і віщує їм: „Ніколи більше не майте на думці йти походом на Елладу, хоча-б військо ваше було ще більше, ніж зараз; разом з ними б’ється їхня рідна земля; вона морить голодом усіх, хто занісся в гордощах непомірних".

Греки з’ясовували свій успіх тим, що вони—люде вільне, самі собі пани, тоді як перси нарід варварський, що звик, як раб, слухатися, „вклонятися до ніг свойму панові". Помітивши намір царя посадити в Атенах тирана, атеняне згадали про змову Гармодія і Арістогітона і поставили тирано-вбивцям па­м’ятник, яко „визволителям народу". ’