V. Атени в V столітті до Хр.

Атени набі- В Азіатській державі майже не припинялися по­рають сили встання, і перси не могли зібрати сили для нового на морі, нападу на Европу. Навіть більше: малоазійські греки позбулися страху перед великим царем і припинили виплату данини.

Через цс всі громади, які звільнилися від перського панування, згодилися бути під керовництвом атенян і склали з ними тісний С О ІО 3.

Атеняне й союзники вирішили збіратпся для обміркування спільних справ на острові Д е л о с і (одному з Кікладських, на середині Егейського моря), де був храм Аполлона, якого шану­вали всі іонійці. Союзники зобов’язалися виплачувати гроші в спільну скарбницю й будувати кораблі, атеняне взяли на себе, командування флотою й боротися далі з персами. Атеняне про­голосили війну персам, але не забули й власної користи: вони забрали до своїх рук золоті копальні в Тракії та закріпилися в в протоках Гелеспонті й Босфорі для того, щоб мати в руках постачання хліба з Черномор’я.

Атени, що були р. 480 на краю загибелі, зробилися відразу головною морською силою Греції. До атенської гавані ІІірей потекли тепер товари, які раніш ішли до Корінту зі-сходу й з-заходу. Купці, ремесники, робітники з инших країв почали переселятися в Аттіку, щоб узяти участь у великих підприєм­ствах атенян, служити в них у флоті або працювати над буду­ванням пристанів, набережних та магазинів у великій ІІірейській гавані.

Головний творець морської сили Атен, Темістокл, увесь час вигадував нові й нові заходи. Він пропонував народові обвести міцним високим муром головне місто й гавань, а потім ще збу­дувати довгі мури вздовж всеї дороіи між Авенами й ІІіреєм.

Спартанці, стурбовані підсиленням Атен, почали вимагати, щоб були зломлені збудовані укріплення. Тоді Темістокл зго­дився їхати до Спарти на переговори. Тут він навмисне відтя­гав наради, запевняв, що ніяких робіт у Атенах нема, і між иншим, порадив спартанцям послати до Атен посольство для нагляду за атенянами. В той-же час він сповістив атенян, щоб ті затримали спартанців, яко закладників. Коли в Атенах встигли збудувати досить високі мури, Темістокл раптово сказав спар­танцям, що справу зроблено, і атеняне більше не погрібують сторонніх порад.

Темістокл явно мав на думці порушити союз з Спартою, складений під час війни з персами, і підпорядкувати атенській мореходній державі всю Грецію. В Атенах, проте, було не мало прихильників Спарти, і особливо визначався між ними Кімон, син Мільтіадів, такий самий талановитий войовник, як і батько. Кімоиові та иншим ворогам Темістокла пощастило добитися його вигнання, та ще й обвинуватити його в зраді й зносинах з персами. В Греції вже не було більше місця Темістоклові: він

утік до великого царя. Коли цар Артаксеркс довідався, що в нього просить притулку головний винуватець поразки персів, він зрадів і багато обдарував Темістокла, бо мав надію викори­стати його таланти проти Греції. Але Темістокл умер і не встиг нічого зробити проти своїх земляків.

Кімон, хоча й був найлютішим ворогом Темістокла, проте став на чолі тієї самої морської сили, яку створив Темістокл. Він розбив всі сили персів, які тільки з’являлися в Егейському морі, і загнав ворога далеко, до о. Кіпру. Жаден атенянин не зробив для громади стільки добра, як Кімон. Він сам дуже по­добався народові за щедрі дарунки; зі свого великого багатства нажитого на війні, він давав на будування храмів і на закін­чення довгих мурів, які, на думку Темістокла, мали з’єднати Атени з Переєм в одну кріпость.

Остаточна Вірні Кімонові на війні, моряки в місті охотніше перемога де- слухали нових народніх вождів (по-грецьки д е м а- мократії в гогів), між яцими особливо визначалися Ефіальт Атенах. та Перікл. Моряки поводилися в народньому зіб­ранні не так, як селяне; вони розуміли своє зна­чіння в громаді і не хотіли більше підлягати ніякій вищій силі. Особливо дратувало їх те, що постанови народу затримуються в раді ареопага, найстарішій установі Атен. Демагоги вирішили скасувати владу Ареопага, але для цього треба було скинути Кімона, головного оборонця старовинних поглядів. Випадок тра­пився скоро. .

В Спарті стався землетрус, який зруйнував багато будинків; паніку серед панів використали кріпаки,"які озброїлися й ледве не забрали в полон всіх спартанців. Цар Архідам не стерявся в біді, розставив спартанців в бойовий порядок і розгромив гело- тів. Але кріпаки відійшли в Мессенію й окопалися на горі Ітомі, де колись билися мессецці за незалежність. Спартанці не вміли брати укріплень і почали просити допомоги у атенян. Демагоги радили відмовити спартанцям та навіть хотіли допомогти гело- там. За Спарту заступився Кімон. Він казав, що Грецію везуть двоє коней, Атени й Спарта, і буде велика біда всім, коли спільна батьківщина всіх греків почне кульгати. Він запропо­нував послати "спартанцям військову допомогу й згодився сам стати на чолі її. ’

Але спартанці не вірили атенянам і відіслали загін назад. Ефіальт і Перікл з радощами вхопилися за невдачу Кімона й підмовили атенян прогнати його у вигнання за ворожість до народу й прихільність до С парти. ' _t

Разом з цим Ефіальт запропонував відняти від ареопагу нагляд за народнім зібранням, а також суд в усіх справах, крім тяжких душогубств (462 р.). Розгляд судових справ і ріжних обвинувачень перейшов до всього громадянства, з-поміж якого обіралося комісію присяжних по 100 або 200 чоловіка. Демагоги говорили, що здорова думка й вільна совість суддів, які попов-

^даться зі складу всього громадянства, допоможуть справед- ,0віше вирішувати справи, ніж це чинили люде, "що постійно робили цю роботу.

Новий народній суд в Атенах не був схожий па попередній. рромаДяне тут були цілком незалежні: обвинувачував не урядо­вець (як за наших часів—прокурор), а хто-небудь з громадян з своєї охоти: обвинувачений мусив боронитися сам. Так само, як нарід на зібранні, і судді довго й докладно слухали обидві сторони. Для того, щоб привабити до себе бідноту, Перікл пропонував виплачувати суддям денне утримання з скарбниці. Незаможнім людям тепер не доводилося боятися загубити заро­біток за день, витрачений на засіданнях; тепер вони з охотою брали участь в роботі комісій присяжних засідателів.

Передача суду до рук народу була тяжкою втратою для обо­ронців старовини. Розлютовані—вони підослали душогубів забити Ефіальта. Але з смертю одного вождя діло не загинуло; його продовжував Перікл. Алкмеонід через матір Перікл доводився онуком Клістенові; так само як дід, він рішуче став на боці народу. . .

Еклесія стає тепер верховною владою в громаді. Важливі справи розбірають в Раді п’ятисот і докладають народові. На загальному зібранні кожен громадянин має право вільно ви­словлювати свою думку. Народне зібрання обірало стратегів (головних начальників флоти й війська, які разом з тим розпо­ряджалися й скарбницею). Що-року провадилися нові , вибори; і по скінченні служби нарід вимагав від усіх начальників відчиту..

Велика доба Демагоги, що перемогли р. 462, пробували вико- атенської нати широкі Темістоклові наміри. До Єгипту атеняне республіки, відрядили велику флоту, щоб підтримувати там по­встання проти великого царя. Одночасово вони забрали владу над Тебами в Беотії і пробували припинити під- • віз припасів до Спарти й Корінту, щоб підпорядкувати собі Пелопоннес.

Разом з тим атеняне почали будувати в Атенах і гавані роскішні кам’яниці. На атенському акрополі вони збудували ве­ликий храм на пошану богині-покровительки міста, Партёнон (від Партенос, .що означає Діва). Найкращий мистець того часу, Фідій, прикрасив Партенон скульптурами. Тут вирізьблено було урочистий похід атенського народу.

Кошти на ці дорогі спорудження атеняне почали брати з скарбниці, до якої давали внески їхні союзники. Перікл переко­нав нарід, що коли вони оберігають грецьке море, то мають право й користуватися з цих грошей й витрачати їх па свої потреби, не питаючись союзників. Через це союзники з товаришів,

Стародавня Історія З

якими були на початку, стали підданцями атенян. Великий со^ половини греків під керовництвом Атен став тепер державо^ атенян.

Здавалося, ще трохи й'Атени підпорядкують собі всю Греці_!0 В дійсності атеняне розпочали богато великих діл разом і не j силі були їх зробити. Великою поразкою скінчився єгипетський похід; атеняне забрали були Мемфіс, але персам пощастило

Богиня Лтена. (Фідій).

Богиня миру з божком добробуту; вбрання гре­кині.

заперти їх серед нільських рукавів і знищити майже всю грецьку флоту й армію. Потім спартанці задушили повстання гелотів, вислали своє військо через Тстм і ' Беотії; цим вони допомогли тебцям атепянам. Нарешті, великий острів відійшов 'від атенської держави.

розбили атенян на полях звільнитися від підлеглосте Евбея, суміжний з Аттікою,

становища. Він пропонував експедиції іі замиритися з

Перікл знайшов вихід з такого народові припинити завоювання та _

персами й Спартою. Мир з Спартою було зроблено на *30 років на таких умовах: дві головні громади залишаються панувати: Атени—на морі, Спарта в Пелопоннесі; переманювати на свій бік чужих союзників забороняється.

В самих Атенах у ІТерікла з’явився небезпечний супротивник Тукідід, чоловік старого роду, який заступався за союзників. Тукідід говорив, що Атени набувають недоброї слави: на очах всієї Греції витрачають союзні гроші, призначені на спільну.

оборону; в той час Атени, як суєтна манірниця, що обвішує себе золотом і дорогоцінним камінням, прикрашаються мілійоновими статуями та храмами. Найбільш винний в цих кривдах і насиль­ствах—Перікл.

Атенському народові належало вирішити, за ким з двох . вож­ді в він піде й кого пошле на вигнання. Таємним голосуванням більшість висловилася проти Тукідіда, і він пішов у вигнання (р. 412).

Після остракізму Тукідіда становище Перікла було таке, що вже ніхто не зважувався змагатися з ним. Що-року нарід обірав його на стратега й доручав йому скарбницю, в небезпечних об­ставинах призначав його необмеженим начальником всієї флоти й армії. Перікла їірирівнювали до тирана Пізістрата, і багатьом здавалося, що в Атенах тільки здається, що править нарід, а., на ділі—монархія першого громадянину. Було багато людей, які не любили й боялися цього замкненого в собі, погордливого, за­вжди серйозного чоловіка, що завжди обмірковував справу; люде побожні Перікла обвинувачували в тому, що він не визнає сили народніх богів, вказували на його приятельство з ученимй, йкі висловлювали нові погляди на світобудову, між иншим з Анак­сагором, що відважився стверджувати, що сонце не живе боже­ство, а гарячий величезний камінь, і що світом править? Розум.,

Атенський Кількість атенських громадян була невелика, нарід та його порівнюючи до підданців; перйійх в 20 або ЗО разів свята. менше, ніж других. В самій Аттіці за справжніх громадян вважалися тільки діти батьків громадян: всі инші,-як-би довго не жили в Атенах, залишалися „обивате­лями"; їхньої думки не питали в справах, Що торкалися всього міста або всієї держави; вони не мали ніяких грошей з скарбниці.

Тим помітніші були вигоди, якими намагалися наділити громадян. За участь в суді, за витрачений час на якій-небудь посаді вони одержували винагороду. Иноді між ними ділили хліб, куплений і привезений на громадські гроші. Незаможні громадяне, крім того, постійно одержували даремно квитки на театральні вистави, при чому вартість цих квитків виплачува­лося власникам театру з скарбниці.

Ці видачі квитків і, взагалі, денного утримання, яке видава­лося громадянам, були, правда, не значні. Але й потреби більшої частини громадян були дуже обмежені. Теплий клімат дозволяв грекові носити легке вбрання, яке складалося з сорочки, плаща у вигляді чотирікутного шматка тканини і підв’язаних підо­шов. Часто він виходив з дому босий і без капелюха; більшу частину дня він був на повітрі. У простого чоловіка хата була тісна, як-небудь збудована, майже без меблів; пили й їли дуже мало. Зате в'Атенах нарід збудував для себе величезні й ро- скішні громадські будинки, храми, театри, лазні, гімнастичні залі, портики (криті колонади для базарної торгівлі, для відпо­чинку й гулянки).

— S4 —

Жертва. Ліворуч—вівтар; на ньому горить вогонь; ззаду статуя бога Діоніса; жриця має зарізати козиня. Пра- воруч—жінка становить на стіл жертву. і

З громадян не збірали податків. Але нарід примушував за- можніх людей витрачати гроші на будування кораблів, на влаш­тування свят: такі витрати звалися літургіями. Були люде, які цим задовольняли своє честолюбство, особливо коли на святі називали імена щедрих дарителів. Але инші нарікали, що про­сті люде забрали велику силу в місті: нігде, казали вони, нема такого панування „корабельної черні", від того такі своєвільні стали в місті й невільники; невільник одягається так само, як і вільний, не звертає з дороги на вулиці, і його не можна чіпати, бо він відповість, коли його вдарити.

Хоча Атени зробилися морською громадою, але свята народу були присвячені спільним богам, покровителям хліборобства й винарства. Літом святкували Панатинеї, шанували Атену-Діву і її годованця Еріхтонія (хлібний колос), вихованого її служни­цями (росами). Весною святкували Великі Діонісії, дні шалених веселощів і зустрічі світлого бога, що прибуває зі сходу, в-осе- ни--Малі Діонісії, дні збору винограду.

Діоніс,. як бог квітчастої приро­ди, що гине від холоду й знову на­роджується, ша­нувався разом з двома другими бо­жествами, Демет­рою та її дочкою Корою, -або Пер- сефоною. Велике СВЯТО трьох богів: справлялося в Ат­тіці на початку осени, в часи, ко­ли ховаються під землю благодійні боги, покровителі земної рясноти. _к Боги ці внизу роб­

ляться могутніми; володарями 'підземного світу. Люде, які боялися тгіжкої долі на тім світі, шукали їхньої допомоги й присвячували себе їм. Посв’ячені, кілька десятків тисяч чоло­вік, збіралися в Атенах, виконували обмивання й рушали довгим урочистим походом до святого місця Е л е в з і н, де відбувалося свято. Головна служба божа, „містері ї“, відбу­валася вночі; нарід збірався серед святобожної тиші у великому відкритому приміщенні, яке мало вигляд театру; перед його очима відтворювали долю богів, які сходять в щдземне царство й вертаються звідти. Таємнича нічна обставина, роскіщ свя­щенних вистав, дуже впливали на побожних. Вони розходилися з вірою, що підземні боги врятують їх від муки, що їх чекає

трапеза з самими богами на світлій горі, вкритій квітами, в той час як пнші, не посвячені, потопали тут у вміючому багні.

Атенський Всі атенські свята відбувалися в супроводі му- театр. зики, танців, співів і вистав (по грецькоу драми). Остання частина мала особливо видатне місце у Ве­ликих Діонісіях. ,

Здавна звикли виставляти Діоніса оточеним веселими козло­ногими й хвостатими поїзжанами—сіленами. Гучний поїзд зу­пинявся на круглій площі, де танцювали п співали хористи у вивернених шкурах та машкарах. Серед площі (орхестри,

Актори й хор в трагедії; актори на котурнах у високих головних вбраннях; праворуч на столі вінки й віти для нагороди.

цеб-то місця танців) з помосту актор-аматор, що грав Діоніса, говорив віршовану промову, в якій оповідав про свою долю, му­ки й перемогу; поїзжане висловлювали йому своє співчуття, знову водилитанок, а в цеіі час Діоніс щезав у поставленому близько шатрі (скене, звідки наша сцена). Актор переодягався, виходив у новому образі, зображав иншу особу, звязану в .миті з Діонісом; коли доводилося зображати злого ворога Діонісового, хор висловлював гнів -і смуток.

Через те, що народові подобалися ці вистави, впорядники свят почали поширювати й розмаїтити їх. Крім міта про Діоніса почали виставляти ще й инйіі міти. Поети писали віршовану промову для головного актора, хорові пісні й розмови між голов­ною дієвою особою та поїзжанами. Заможні люде, які бажали, щоб нарід добре до них ставився, витрачали великі кошти на ви­стави, купували для акторів роскішпі вбрання, наймали гарних співців і танцюристів або організовували на свято цілий хор.

Перед греко-перськими війнами вже було звичайним ставити на свята Діонісій 4 п’єси: три з них змісту зворушливого і ге­роїчного (звалися вони— трагедія, дослівно це означає „пісня кіз“, цеб-то Діонісового хору), і одну' на закінчення смішли­вого й веселого, драму сатирів (сатири те саме, що й сі- лени). Багато нового для жвавости театру придумав Есхіл, ав­

тор . трагедії. „Перси". До єдиного _;актора старовинної дії він до­дав другого. Поки на сцену виходила одна особа, вона могла тільки оповідати словами про те, що сталося з богом або геро­єм, який з’ображався перед глядачами. Два актори, особливо, колщвони з’ображали супротивників, могли відтворювати саму подію. Для того, щоб актори могли вільно рухатися й бути, проте, над хором, Есхіл наділив їх високими закаблуками або* певніше, прив'язаними стільчиками (котурнами). Есхіл зробив і першу декорацію; передню стіну сцени почали розмальовувати,

Ява з комедії: два злодії стягають скупого з його скрині; раб зле допо­магає господареві.

надавали їй, як то треба було по п‘єсі, вигляд вівтаря, скелі, будицку з дверима по середині та т. ин. Коли в п’єсі треба, було, з’ображати і богів, і людей, то боги виходили на плиску­ватий дах сцени, щоб бути вищими за людей.

Від старої святочної дії залишилися оркестр, сцена, хор і осо­би, що розмовляють; додали величезниіі амфітеатр, цеб-то підня­тий уступами півкруг, місця для глядачів.

У трагедіях Есхіла сюжет був невиразний і величній. Гля­дачі з замерлим серцем слідкували, як богиня крівавих приви­дів переслідує сердешного Ореста, який убив матір за те, що вона, як зрадниця, зарізала свого чоловіка Агамемнона, Оресто- вого батька, коли той повернувся до дому після звоювання Трої. Вони дуже хвилювалися, дивлячись на прикутого до скелі ге-

роя Прометея, благородного друга людей, якого покарав Зевс за те, що тойїшкрав для людей вогонь з неба, навчив їх пра­цювати і підняв їх над темний Життям тварин.

У часи Перікла улюб­леним драматургом Атен був Софокл (496—408). Через те, що глядачі ви­магали на кожне свято все нових і нових п’єс, Софокл встиг за своє дов­ге життя написати до 120 трагедій. З них дій­шли до нас тільки 7, між ними з п’єси,'що сто­суються ^хдо міту про царя Едіпа й нещастя його роду.

Софокл.

Царський син Едіп, що на думку його батьків, уже загинув, випадково здибає свого батька, яко­го зовсім не знав, і вби­ває його, потім править довго й щасливо. Спа­дає на нарід велика по­шесть. Від провісника дізнаються, що це кари за великий гріх царя Еді­па. Едіп жахається того, про що довідався, зрікається влади й виколює собі очі, але не­щастя падають на його дім: два його сини вбивають один одного під час суперечок за владу, його дочка загинула через те, що хотіла поховати вбитого брата, вигнанця. Ці всі люде невинні: вони шукають кращих шляхів і гинуть через те, що завчасу вже вирішено і провіщено їхню загибель. Думка цієї драми, та, що чоловік, як-би не впорядковував своє життя, як-би не хотів доб­ра людству, він безсилий боротися з призначеннями.

На осінньому святі виноградної віджимкй (по-гр. Ленеї) ви­стави мали виключно веселий і жартовливий характер. Нарід сходився біля помосту, на якому збіралися череваті й хвостаті сопутники Діоніса; навколо вертілися кумедники, яких після на­зивалося—к о м е д і я. Суть комедії полягала в перекривлюванні всіляких річей. Всі міти з’ображалося навиворіт, герої і навіть боги мали смішний вигляд. Напр., великий лицар Геракл, який, -згідно переказу звільнив людей від дивовищ і з своєю палицею обходив всю землю, з’являвся у вигляді величезного сонного не­нажери й балакуна. Автори комедій глумилися також над сучасними діячами, народніми проводирями, стратегами та ора­торами; не боялися вони нападатися й на ГІерікла, коли він мав найвищу владу.

Атенське ,. Торговельні зносини .Атен булю» .далеко шир- життя за ча- ші, ніж колись Корінту й Мілету. Атенські но­сів Перінла. раблі ходили на захід, до берегів Італії, і на схід, до Чорного моря. Відпливаючи на чолі атенської експедиції до берегів Понта, Перікл сказал: „ми допоможемо тамтешнім грекам, а варварським царям і князям покажемо, що атепяне вміло, відважно плавають, де їм хочеться, і володіють усім морем".

Перікл хотів зробити Атени першою громадою Греції не лише багацтвом, але й розумовим значінням, або, як він сам висло­вився; зробити з Атен „школу всієї Клади". Столиця морської держави вабить чужинців цікавим і різноманітним життям, красою своїх будівель, багатством театральних розваг. Більшість з чужосторонніх греків, які приїздили до Атен, були задоволені з атепських порядків, де всі громадяНе мають рівні права й вільно висловлюють свої думки. Геродот (нар. 484, ум. 425 до X.), який походив з малоазійського міста Галікарнасу, написав історію грёко-перських війн, довго жив у Атенах; захоплюючись де­мократизмом, вій запевняв, що саме слово „народоправство" приємне грецькому вухові.

Схоче одвідували Атени с о ф і с ти, тоб-то мандрівні вчені і вчителі красномовства. Ми знаємо оповідання про те, яке ве­лике вражіння справив приїзд софіста Протагора. Він зупинився в домі заможнього атенянина Ка­лія. На ранок про це знало все місто. Цілий день стукали в двері Калія люде ріжного віку, які хо­тіли послухати відомого вчителя. В похолодній галереї, що вихо­дить на внутрішній двір, Про­тагор ходив у проходку з сво­їми слухачами і викладав науку, а потім сідав і відповідав на за­питання.

Початок ве- Не довго Атени ликої грець- жили спокійно. Істо- кої чвари, рик Тукідід (нар. 469, ум. 400 ДО X.; Він не має нічого спільного з ворогом ІІерікла) каже про своїх земляків: „вони так створені, що не дають спокою ні собі, ні ишпим".

Щоб забезпечити собі торго­

вельні шляхи на захід до Італії й Сіцілії атеняне прийняли до спілки о. Коркіру, що'біля західніх берегів Греції. Коркіряне в цей час ворогували з своєю метрополією Корінтом; атеняне взялися їм допомогти проти Корінту. Крім того атеняне захопили

— 89 — .

заяслнві місця коло -виходу з Корі-нтсіжої затоки_;й почали тіеиитп Яегару, ^сусідку Корінта. Торгівлі каріНТській 'загройіуѣаліа цілковита загибель. Корінт пробував, з свого боку, нашкодити Аїє- цам і схилив до виходу від атенської держави місто ІІотідею, свою колонію на півострові Халкідікові, близько Македонії. Але jj тут не пощастило: атеняне заперли корінтський загін, який встиг увійти за мури Потідеї. Тоді 'Корінт поскаржився Спарті, яку вважалося за охоронницю всього Пелопоннесу: корінтяне обви­нувачували атенян у тому, Що ті загрожують волі грецьких гро­мад, і вймагалй покарати атенян.

Спартанців не. легко було підбити на війну. Спочатку вони пропонували Атенам звільнити Мегару, а потім, коли, за порадою ІІерікла, атеняне відкинули цю пропозицію, почали вимагати вигнання з Атен Алкмеонідів, заплямованих богозневагою, цеб-то, пнакше кажучи, скинення Перікла. Майже два роки тяглися пе­реговори між двома головними громадами Греції. Коли з’ясува­лося, іцо атеняне нічим не поступляться, і що вони готуються підпорядкувати собі Пелопоннес, спартанці зібрали військо, щоб пройти через Істм до Аттіки.

ІІерікл також виготував план війни. Він умовив селян Аттіки залишити житла, поля, сади й виноградники й перейти під захист атенської кріпостй Пірею н Довгих мурів. Він казав, що спартанці, відомо, на суші не переможні, то нема чого з ними тут і бороїися. Зате нема сили, яка перемогла-б атенську флоту. Треба з моря тримати в облозі Пелопоннес; зморені голодом, спар­танці тоді попросять миру.

. Почалася довга війна, яку атеняне назвали Пелопоннеською; вона тяглася з перервами 27 років, від 431 до 404 р. Війна ви­далася не такою, як чекали того атеняне, і привела до загибели атенську державу. .

Спартанці що-року приходили до Аттіки й руйнували її. Особливо тяжко відбивалося на атенянах знищення маслинових гаїв; маслина росте довго й тільки на 16 році дає добрий урожай. Більша частина виноградарів і садівників Аттіки зовсім зубо­жіли після спартанських нападів. З свого боку Атени не могли дуже пошкодити Пелопоннесові з моря. На другий рік Атени пережили велику біду. У місті зібралося надзвичайно багато людей, і тут поширилася занесена, з кораблів чума. Ця пошесть викликала страшенний розпаду громадян. Замовклі було вороіи Перікла знову почали говорити, що він винний в усіх невдачах. Релігійні фанатики, користуючись з тяжкого становища простих людей, яким нещастя здавалося гнівом богів, нагадали, що Пе- рікл -розгнівив богів своїм невірсі вом. Всі ці обвинувачення впли­нули на атенський нарід, першого чоловіка, якого безперечно слухалися протягом майже ЗО років, скинули; йог» п. збавили посад і обвинувачували на суді в розтраті казенних грошей. Через рік нарід знову вернув Періклові попереднє: становище, але його вже поборола смертельна хворість (р. 429).

У Атенах, взагалі, підняли, голеву супротивники народоправ­ства. Вони кепкували а того, що купці й майстрі обмірковують складні питання; на їхню думку, це справа — „небагатьох", „кращих" людей, цеб-то багатіїв, які мають вільний час і освіту’ Демагоги, наступники ІІерікла, не вміли так, як він, заспокою­вати нарід. Багатий власник гарбарні Клеон, що замінив Пе- рікла, хотів повести справу- рішуче, не тільки оборонятися, а й нападати на ворогів. Клеон був популярний серед простого на­роду в Атенах: для поповнення видатків на війну він пропонував збільшити збір грошей з союзників, не вважаючи на те, що це загрожує викликати серед них незадоволення й повстання. Один успіх надав Клеонові самовпевненосте. Атеняне захопили гавань ГІілос в Мессенії й загрожували підняти повстання проти Спарти. Спартанці вислали загін кращих вояків з перших сецей своїх, щоб відбити назад Піл ос. Тоді Клеон був обраний на стра­тега і забрав у полон спартанський загін. Спарта не могла знести втрат стількох громадян, тим більш, що кількість старих спар­танських семей була взагалі не велика. З бажання повернути полонених, Спарта запросила миру; Клеон добився, що атенський нарід відкинув мирову пропозицію.

. Тим часом у атенян знову почалися невдачі. Енергійний спартанський начальник Бразід пройшов з невеликим військом на північ, через Тесалію і схилив міста на півострові Халкідік відокремитись од Атен. Клеон знову пішов на війну проти Бразіда. Але атенян на цей раз було розбито. Обидва прихиль­ники війни і Клеон, і Бразід були забиті в бою під Амфіполем. Тепер миролюбному атенському стратегові Нікію пощастило за­миритися зі Спартою (421 р.). Мир тривав не довго. Атеняне могли-б зберегти владу над морем, як-би не хотіли поширювати своїх колишніх земель. Але нарід захопився новими морськими планами.

Кінець Алкивіад, родич Перікла, зріс під наглядом вели- Атенсьної кого демогога, але зовсім до нього не подібний, ма- держави. лював народові принадну картину: заволодіти ба­

- гатою Сіцілією, знищити торговельну силу Карта-

гени.на заході й опанувати все Середземне море. Атеняне виря­дили. велик'у флоту й краще 'військо під командуванням самого Алкивіада проти Сіцілії (р. 415). Алкивіад майже нічого не встиг зробити. Його вороги скористалися нагодою й позаочно обвину­ватили його. В Атенах на передодні від’їзду флоти вночі було побито статуї богів, що стояли на роздоріжжі вулиць. Алкивіада знали за чоловіка непобожнього, який не вірував у богів; це ви­користали його обвинувателі й донесли, що образа богів—його справа. Алкивіад не з’явився на суд і позаочно був засуджений на смерть.

Командування над флотою і військом перейняв Нікій, менш здібний ніж Алкивіад; атеняне обложили велике сіцілійське місто Сіракузи з моря й з суходолу. Тим часом Алкивіад утік до

Спарти и дав ейартанцям кілька небезпечних для атенян порад. По-перше, використавши відсутність атенської флоти/ відновити війну з Атенами і забрати кріпость Декелію в самій Аттіці, потім наділасти допомогу до Сіракуз. -ї

В обложене місто, яке вже мало віддатися атенянам, гіро- бився з невеликим відділом спартанець Гіліпп. Він зумів під­дати духу сіракузянам, запер атенську флоту в гавані Сіракуз і в жорстокому бою знищив її; атеняне кинулися на острів, щоб урятуватися, але Гіліпп і сіракузяне загородили шляхи в горах і примусили все атенське військо здатися.. Нікія та инших-на­чальників покарали на смерть, полонених вояків засудили на каторжні работи в каменоломнях. Атени загубилц на сіцілійській війні майже половину сили своєї держави. ¹

Алкивіад стай складати ще ширші плани. Він поїхав до Малої Азії, почав приятелювати з перським сатрапом і втворив союз між персами і Спартою. Алкивіад умів приятелювати з людьми ріжних країн: в Атенах розмовляв з софістами, у Спарті жив просто й по-військовому, у персів тратив великі гроші на р'бс- коші. Перси дали грошей, на які спартанці збудували сильну флоту .Більша частина незадоволеннх союзників Атен перейшла до Спарти. У самих Атенах вороги демократії захопили владу, від­новили старовинний лад, що був до Солона, склали раду з ба­гатіїв і перестали скликати народне зібрання. Вони замислили замиритися з Спартою, щоб скинути на завжди ненависну їм де­мократію (р. 411). .

Але військо й моряки, що стояли флотою біля острову Са­мосу, оголосили себе проти' правління „небагатьох” (олігархії) і покликали Алкивіада, що встиг уже посваритися з спартанцями. Найбільша небезпека загрожувала атенянам через те, що спар­танська флота заволоділа протоками, що ведуть до Чорного моря. Туди й вирушив Алкивіад; він відбив колишні володіння Атен біля проток ї звільнив торговельний шлях, по якому везли хліб до Атен. Після цих перемог демагоги в Атенах скинули владу „небагатьох" і відновили демократичний лад. /

Ще сім років боролися Атени з численними Ьорогами/ ’від- важний нарід будував кораблі майже без перерви. Але засоби вичерпувалися, з храмів було взято рештки золота, енергія па­дала. Нарід хвилювався, невдачі його дратували, він почав об­винувачувати своїх ватажків у зраді. Коли Алкивіад був-роз-, битий, його засудили вдруге, він утік до свого замку біля Ге- леспонту. Ще раз у великому морському бою біля островів Аргі- нузьких, між Лесбосом і берегом Малої Азії, атеняне розбили спартанців. Але слідом за боєм почалася велика буря, яка за­несла кілька кораблів у чисте море й викинула беззахисних на хвилі; начальники флоти не могли врятувати тих, що потопали, і ховати забитих у бою. З Атен зараз-же прийшов наказ' про скинення стратегів і про віддання їх під суд: їх обвинувачу­вали в загибелі людей і образі померших. Дуже схвильований нарід не хотів розглядати справи й засудив їх на смерть. Скоро

після покарання атеняне почали шкодувати скараних і повер. нули свій гнів на тих, що обвинувачували стратегів і обдурил^ нарід. ’ • '

Але вже -наближався кінець. Спартанський морський на­чальник Лізандр без бою забрав атенську флоту, яка стояла в Гелеспонті, в той час як моряки й салдати вийшли на беріг. Атенам тепер було відрізано підвіз харчів. .Спартанці обложили місто з суходолу і з моря й, після п’ятимісячної облоги, приму­сили атенян здатися. Лізандр поставив такі умови: знищення Довгих мурів; атеняне мали видати всі військові кораблі й спалити верфі; всі володіння за морем переходять до Спарти. Так скінчилася атенська державність, що існувала 73 роки (від 477 до 404 р.). '

Лізандр також поставив умову, щоб атеняне скасували де­мократизм і відновили олігархію багатіїв. Владу забрала рада тридцяти, яку прозвали тридцятьма тиранами; на чолі, „тридцяти" став Крітій, дуже здібний, але безсовісний чоловік, який на початку підіймав нарід проти багатіїв, а потім став лютим ворогом демократії. Тридцять тиранів зовсім не скликали народнього зібрання, карали всіх, що здавалися непевними, і за­бірали добро покараних. Тим часом оборонці демократії, що по­втікали до Теб, вернулися на чолі з Тразібулом, одним з співро­бітників і товаришів Алкивіада, і захопили ГІірей. Крітій загинув у бою з демократами; після цього пощастило скинути олігархію й повернути демократизм. Але демократія була квола й не мала сили відродити Атенську морську державу.

■ Керувати справами всієї Греції почала Спарта. Ні в одній галузі: ні в. торгівлі, ні в освіті, ні в мистецтві вона не могла замінити Атен. Спарта не оборонила також Грецію від східнього володаря. Малоазійських греків, що приєдналися до Спарти, щоб звільнитися від Атен, залишили переможці на призволяще, і перси знову забрали їх під свою владу.

Розумове Час атенської могутности відзначився великим життя доби розвитком науки.

Атенської Греки, природжені мандрівники, виявили рано демократії, цікавість і допитливість: Вони жадливо вивчали му­к дрість старовинніших освітою народів, єгиптян, ваві­лонян, індусів; вони переймали чужі обряди й віру в нові боже­ства. Порівняння свого до чужоземного змушувало їх постійно ^пеР^еДумувати знову зміст власних мітів і науки про богів.

Історик Гекатей, починаючи оповідання про боротьбу своїх земляків іонійців з персами, каже: „Я, Гекатей з Мілету, пишу тільки про те, що вважаю за правду. З переказів, що існують у греків, багато здаються мені смішними". Він розбірає міт про пекельного пса Цербера, за яким Геракл через печеру йшов у пекло, і дивується легковірності й нсладності народу; печера— вузька й не глибока, нікуди нею пройти не можна; всі жахи під­земного світу—безглуздя' На думку Гекатея, міт треба розуміти,

як найзвичайнішу пригоду; Геракл схопив у печері великого отруйного гада, якого за його великі зуби прозвали пекельним псом, це і все.

Ксенофон, що жив одпочасово з Гекатеем, засуджував опові­дання Гомера про богів, через те, що поет надає оогам людського почуття. На його думку, „один бог підноситься над всіма богами й людьми; вія не схожий на вмірущих ні зовнішнім виглядом, ні духом своїм".

Так мпслили й міркували освічені граки часів греко-пер- ських війн. Сучасники ІІерікла тим більш не могли співчу­вати старовинним поглядам на світ. Напр., вони відкидали опо­відання про те, що рід людський' створився з каміння, яке ки­дали Девкаліояі Пірра, старовинна пара, що врятувалася від все­світнього потопу. Багато людей поділяло науку Демокріта, на думку якого річі та істоти, що сповняють світ, складаються з безлічі атомів, цеб-то малих частинок, порошинок; атоэди з’єд­нуються в тіла й річі завдяки взаємному тяжінню.

У творах Геродота з’єднуються старі й нові погляди. Він хоче показати, що війна між греками й персами—цілком при­родне з’явище: у східніх і західніх народів, у Азії й Європи вічні ра­хунки між собою. Але в той-же час він убачає в долі людській багато дивного; несподівано можуть змі­нюватися щастя й загибель; ці змі­ни походять від втручання богів. Ось що оповідає Геродот про По­лі крата самоського. Тиран цей, без­змінно щасливий, побоявся заздро- сти богів, кинув у море свою кращу коштовну річ, золотий перстень зі смарагдом. Але рибалка приніс йому рибу, що проковтнула пер­стень. Ясно стало, що боги не прий­мають жертви; приятель ІІолікра- тів, фараон Амазіс, коли дізнався про це, негайно розійшовся з ним, а сам тиран скоро загинув злою смертю в полоні у персів

Тукідід (469 —400) молодший за Геродота тільки на 15 років, инак- ше дивиться на хід людського життя. Він зовсім не згадує про втручання богів; він не вірує в чудеса, а всякому з’явищу намагається відшукати природню причину, яка полягає у властивостях людей і в обставинах справи. На думку Тукідіда атенська держава загинула не через те, що боги заздрили атенянам або хотіли їх покарати, а через те, що нарід був не терплячий, не розрахував своїх сил, розкидався в своїх підприємствах, був немилосердним до ПНЩПХ.

Евріпід.

Тукідід учився в' софістів,. З них де-які виявили сумніви ЩО­ДО старої віри: про богів нічого не можна сказати певного; невідомо, навіть, чи існують вони, чи їх немає; справа темна, а людське життя надто коротке, щоб дійти правди. Инші говорили рушучїше: на землі панують зло й насильство; отже, нема вищої" сили, яка-б піклувалася про відновлення правди.

Евріпід (480—409) у трагедії „Беллерофонт" виводить героя,, який відкидає богів. За старим переказом, герой Беллерофонт б’ється на Пегасі й летить на небо. Евріпід робить з нього за­ступника за нещасний рід людський перед, вищими силами. Бел­лерофонт нарікає на богів, які да­ють _ щастя і вдачу жорстоким f зрадливим тиранам, а в той-же час- дозволяють гинути від руки лиходіїв мирним і честн им громадам. Герой нарешті каже: „Хіба є на небі боги? їх там нема, коли тільки люде не хотятъ- нерозумно вірити старим казкам".

Сократ. Не всі софісти задо­вольнялися відкине н- ням старої віри: инші шукали но­вих вищих поняттів про божество.. Таким був малоазієць Анаксагор; він учив, що світом править Розум; таким був і атенянин Сократ (нар. р. 469).

Фахом скульптор, Сократ почав навчати й розмовляти пропитания світотворіння. Його вміння просто й ясно викладати ріжні питання зіб­рало навколо нього гурток ревних ному з’окрема піклуватися найбільш про виховання, своєї вдачі, він пропонував'взяти'’собі за йравило слова, напісані над вхо­дом в Дельфійський храм; „спізнай самого себе". Сократ опові­дав про себе, що в значних випадках життя він мимоволі при­слухався до внутрішнього голосу і кожного разу робив так, як той вказував. Наче божество якесь вселюється в нас", говорив Сократ: воно безпомилково навчає, що добре, що зле, воно нав­чає як треба жити.

слухачів. Один з його учнів приходив з Мегари до Атен,—цілий день подорожі,—а коли Атени проголосили війну Мсгарі, він одя- , гався в жіноче вбрання і все таки приходив до Сократа. Ніхто не міг зрівнятися з Сократом в майстерності діалектики, цеб-то вмінні сперечатися, ніхто не вмів дак майстерньо збити з пантели- ку супротивника, заплутати його в суперечностях і примусити ви­знати свої помилки. Греки дуже захоплювалися діалектикою; учень Сократів, Платон, оповідає, як його вчитель переміг в сло­весному змаганні відомого софіста Протагора, коли той приїздив до Атен.

Сократ виріс серед демократичного ладу, але був проти на- роднього правління. Він говорив, що в демократії часто обірдють на стратегів і правителів людей, які не розуміються на справах; треба, щоб на чолі народу стояли майстрі управління, вивчені свого діла так само, як вивчаються ремісники, мистці, моряки і вчені. Сократ також радив своїм слухачам приятельські то­вариства, міцно стояти один за-одного в своєму колі, а кож-

"Промови Сократа збірали людей ріжних напрямків. Його на­пади на демократію охоче слухали такі честолюбці, як Алкивіад' і Крітій, що збіралися забрати владу над народом. Всі ті, кому обридла політика, цеб-то суперечки в цародньому зібранні, захоплювалися його думкою про приятельські товариства. Людей, що шукали нової віри, цікавили релігійні розмови Сократа. Коли, по скінченні Пелопоннеської війни, Атени згубили свою силу, і нарід у розпуці шукав винних в цій біді, де-кілька демагогів вказали на 70-літнього Сократа й притягли його до суду. Всі пам’ятали, іцо серед його учнів були Алкивіад і Крітій, які вчинили багато зла Атенам. Але на" суді Сократа обвинуватили в тому, що він пропагує нових богів і псує молодь; обвинувачці при цьому посилалися на вчення Сократа про божество, яке го­ворить через внутрішній голос людини.

Прості атенські громадяне могли добре розбірати ріжні су­дові справи; вони звикли також розумно обмірковувати міські справи й справи, що торкалися союзників. Але їм було не по силі судити про науку, або про нову віру. Для них були страшні слова „зачепив стару віру", „зневажає богів, яких шанує все місто". Крім того Сократ не пробував виправдуватися на суді. Він, як звичайно, гостро й уперто* висловлював свої погляди, що його треба не судити, а відзначити зсеред громадян нагородою за те, що він багатьох людей зробив кращими. Роздратовані такою промовою, судді більшістю голосів засудили Сократа на смерть. Сократ спокійно випив призначену йому отруту (р. 399).