III Стародавня Греція.

Греція й Країна, яку вже біля 3000 р. заселяють греки, це Егейське південна частина Балканцького півострова. Це—край море. дуже гористий; по всіх напрямках розходяться пас- -ма гір.

- На кам’янистому грунті Греції не дуже родить хліб, більше поширилась культура маслини й виноградуе>можна також роз­водити дрібну худобу, кіз і овець, які дістають траву на горах. Прісної води в країні мало; з гір водоспадами течуть річки й струмочки, які після короткого бігу спадають у море, улітку більшість з них висихає. Через це за воду між сусідами часто виникали суперечки.

Краяне - таких неродючих земель легко знімалися з місць, кидалися на грабунки чужого добра, шукали нового місця. Скрізь була відкрита найліпша дорога—море. Особливо вигідне Егей­ське море. Воно більш подібне до озера; з двох боків, північ­ного й західнього, воно закрите Балканським півостровом, з третього, східнього, Малоазійським; з півдня- воно, наче засувом, загорожене довгим островом Кріт ом.

ження рогів, що висунулися в море. За малими Кикладами (тоб-то лежать у колі) далі на сх^:д більші острови Хіос, Са­мос і Родос, які підходять близько до берега Малої Азії.

Егейське море неспокійне короткий тільки час, зімою. В решту місяців моряки використовували правильні вітри й течії. Удень здіймався великий північний вітер, що над вічір стихав. По се­редині моря проходить «^течія з півночі;, вздовж обох берегів поворотні течії. В Греції нема такого місця, що було-б далі ніж за 60 верстов від морського берега; з кожної височіні видко море.

Кріт, Міке- Греки, або як вони себе звали елліни, не е пер­ни, Троя від вісні жителі надбережжя Егейського моря. Вони 2000 до 1000 прийшли з півночі, з-за Балканських гір, і застали р. до X. на берегах і островах стародавніших краян.

Це попереднє заселення Греції своїм побутом, одягом і звичаями було не схоже на пізніших греків. Краяне були добрими моряками; їх вожді побудували свої двірці неда­леко від виїздів у море. Найбільший з цих палаців стояв у К н о с і на північному березі о. Кріту. Греки потім оповідали про нього дива: називали його Лабіринтом, через велику кількість покоїв і плутані ходи, бо він був схожий на єгипетський Лабіринт; як вони оповідали, в Кносі царював до старих часів мудрий і мо­гутній Мінос, син головного бога Зевса. “

Недавно відкопали могилу з руїнами кноського Лабіринту. Розкинута широким квадратом трьохповерхова будівля—зав­більшки з велику кріпость. Навколо виступають тільки глухі мури, ввійти до покоїв можна тільки з надвору, який за цими мурами. По краях будівлі вздовж довгих коридорів містяться склади, де зберігалися запаси їжі, одежі, зброї, посуду; ближче- до двору—великі залі, де відбувалося велике вітання в госпо­даря або відправлялася служба божа.

В одній з заль, поділеній колонами, кноський цар з високого трону міг бачити свій численний двір, який стояв довгими ря­дами.

Крім Кріту, були сильні вожді в Міке н а х (в окрузі Арго- ліди), в Атенах (Аттіка) і в Трої (на північно-західньому розі Малоазійського півострова близько затоки Гелеспопту, що веде з Егейського в Чорне море). Палаци цих вождів були менші за.

кноський Лабіринт; всередині кріпости, нами. ВМікенах над­вірні мури замку дав­но зруйновано* але до ваших, часів збе­реглася вхідна бра­ма, так звана бра­ма левів: дона складена з цілих ве­ликих каменів, а над ними дві левиці сто­ять на передніх ла­пах.

будинок, в якому жила царська сім’я був збудованої на шпилі з дуже крутими сііа-

Брама левів у Мікенах.

В Мікенах, як і на Кріті, стародавні вожді любили золото й срібні чарки, при­крашені опуклими картинами, дзеркаль­ця, медальони, кин- жали з- карбованим держаком, туалетні речі з слонової кістки. Двері й пороги бли­щали металевою оббивкою, підлога викладалася з ріжнокольо- рових камінців, карнизи були вкриті ясною синьою поливою. То­госвітнє життя елліни уявляли собі, як старовинні ЄГИПТЯН*’. Завчасу виготовляв вождь собі надгробок на зразок єгипетської піраміди. Він складався у вигляді великого кам’яного перекату всередині скелі; баня була прикрашена металевими розетками, наче з’ображала небо, на якому сяють зорі: на обличчя вмершим клали золоту машкару.

В той час, як х е т і т и зіткнулися з єгиптянами, цеб-то біля 1400 р.,„ почали з’являтися на берегах Егейського моря войовничі греки, їх вабили багатства, які зібрали вожді Кріту, Мікен і Атен. Велика орда греків напала на кноський Лабіринт, забила все його населення і спалила роскішний палац. Захожі були люде темні, без художнього смаку; вони без жалю знищили всі твори мистецтва. Мікенськиії замок, що був менший, залишився; грецькі вожді визнали його придатним для житла. Разом з ин- шими європейськими племенами греки зробили великий напад на Єгипет і Сирію; про це ми знаємо з єгипетської історії; єгип­тяне прозвали тих, що напали, „морськими народами**.

Героїчний Після нападу греків, увесь побут надбе- вік у Греції режжя Егейського моря став простіший і бідні- 1000 -700 ший. Зникли великі надгробки, подібні по єгипет- р. р. ДО X. ських, і художній посуд; забули майстерство бу­дування великих, прикрашених з середини, бу­динків. Пізніші покоління здивовано дивилися на - рештки.

старовинних будівель і вважали їх за роботу допотопних ве­летнів (кіклопів).

Заволодівши багатством прибережних жителів, греки не заспо­коїлись. Відважні вожді час від часу збірали дружину з своїх товаришів та челяді, вибірали дужчих і пливли морем на вели­кий грабунок. Иноді такими наскоками жив цілий народець. Зібрану здобич почасти вимінювали й продавали. Під час поділу захопленого багатства нарід шанував сіого вождя особливою на­городою, віддавав йому кращих полонених, які робилися невіль­никами, виділяв йому найкращу в усій країні ділянку землі. Коли все плем’я сходилося на бенкет,' на пошану свого бога-охо- ронця, вождя садовили вище за всіх і давали йому кращі шматки жертовного м’яса.

Грецькі вожді вважали себе за істоти вищої породи, звалися героями, нащадками богів, приймали царський титул. Але їх не можна й порівняти з східніми царями Єгипту, Вавілону та Ассірії.

Син троянського царя Пріама, Паріс, викрав Єлсну, жінку Менелая, царя Спарти в- Лаконії. Брат ображеного Агамемнон, сильний цар Мікен, викликав своїх підлеглих і союзників з Арго- ліди, Лаконії, Тесалії, Аттіки, з Кріту та инших островів. Грецькі вожді з своїм військом попливли морем до Трої; витягли на бе­рег кораблі й стали табором з насипом і ровом. Що-дня вихо­дили вони на бій з троянцями, що залишали свої міцні мури, за якими зоставалися старі люде, жінки й діти. Брати кріпость в ті часи не вміли. Недалеко міста й табору паслася худоба й тих, кого обложили, і тих, хто обложив; иноді вояки намагалися, відбити худобу у ворога.

Битви. Вожді та їхні товариші виїздили на-перед на колесницях, запряжених парою коней; вони були одягнені в бронзові панцирі й шлеми, в лівій руці був важкий мідний, обтятнений шкурою щит; иноді щит був роскішний, роз­мальований фігурами й визолочений; в правій руці був довгий ясеновий спис з металевим наконечником. На колесниці їхало двоє, звичайно близькі товариші; один стояв, готовий кинути спис; другий правив кіньми.. Звичайні вояки йшли купами на­вколо вождів, піші, в полотняних сорочках і шкуряних шапках, з короткими дротиками; вони билися врозсип; зустрівши таку купу піших ворогів, віждь проскакував між ними або гнав з десяток перед собою.

Ватажки й лицарі обох військ шукалп один одного, щоб по­мірятися силою. Перед поєдинком вони питали ім’я в супротив­ника, вихвально викликали один другого, або складали умови;

наприклад, щоб переможець зняв зброю з убитого, а тіло віддав кревним, не кидав-би собакам. Иноді, коли супротивники були силою рівні, вони мирно розходилися, навіть мінялися зброєю. Иноді обидва війська умовлялися випустити своїх кращих лица­рів і ставили умовою, що те військо, лицарство якого буде пе­реможено, мусить відійти або виплатити викуп.

Рада вождів Агамемнон часами керував сам, а иноді, коли і загальні потрібував підтримки' вождів, клйкав їх всіх на збори воянів. раду. В зібранні вождів кожен по черзі брав у руки царський скіпетр і висловлював свою думку. Де-як і говорили дуже красно, і їх з охотою слухали. Не рідко вожді розпалювалися під час суперечок і лаяли головного царя. Вони дозволяли собі залишати бій і кидати поле разом з своєю челяддю й товаришами. Кращий грецький лицар Ахіл полаявся з Ага­мемноном за здобич, сидів без діла в свойому шатрі. Два другі лицарі, відважний Діомед і хитрий Одисей, без дозволу Агамем­нона, роблять відважний наскок на сонний кінний відділ, який тільки-но прибув на допомогу троянцям, і крадуть коней, щоб зоставити здобич тільки собі.

Коли треба було обміркувати важливе питання, головний цар кликав усіх вояків на загальне зібрання. Царські челядники ходили по табору й голосно скликали їх. Нарід збірався, всі сідали рядами; на високому місці сідали вожді. Після суперечки, з Ахілом Агамемнон скликав загальні збори і почав допитува­тися, чи хотятъ вони продовжувати облогу^»чи їхати до дому. Спинився галас, і більша частина греків побігла до кораблів. Ледве зупинили їх вожді. Тоді вийшов звичайний вояка, Терсіт, і почав нападатися на царів, особливо на Агамемнона; „Завжди у вас на думці власна користь, а вояки за вас відповідають, на них завжди сипляться вдари". Терсіта почали підтримувати инші вояки, але Одисей схопив ломаку й жорстоко побив про­мовця. З цього випадку видко, що перечити царям було небез­печно, але це не був злочин. Зовсім инакше на це подивилися-б при східньому дворі; там-би смілець заплатив життям за таку промову.

Побут вож- Проте, між вождями й простими людьми була дів. велика ріжниця. Не даремно вожді в старовинних грецьких піснях звуться „благородними", „жир­ними", „щасливими" людьми. Цар жив у двірці з своєю родиною й годував за своїм столом товаришів і підлеглих вождів. В домі Пріама, як каже пісня, жило 50 його жонатих синів і 12 д^чок з чоловіками. Це був цілий р і д. Спали у невеличких кам’яних хатинках, а обідати або розмовляти збіралися у великій дерев’я-

ній залі всередині дому. Серед залі горіло огнище. В житті було багато грубости; навколо огнища було розкидане сміття й попіл; зброя, що висіла на стінах, була вкрита сажою від диму. В покоях і на дворі кидали по кутках, що трапиться: кістки, луску, обгризки. У воротах можна було натрапити на купу гною, на якій лежала стара собака, а навколо дому тинялася зайва челядь. . Власник замку мав у себе в маєтку все, що потрібно для про­житку. В садах і на полі в нього працювали кріпаки або най­мити.' В дівочій сиділо багато невільниць, вони пряли й ткали одежу для все! сім’ї. У Одисея, царя острову Ітаки, в палаці бу­ло 50 невільниць, .і стільки-ж невільників доглядали худоби; всьо­го в нього було 72 ватаги, з них 24 стада свиней з 1200 голів. Пани й самі вміли робити; на війні вони самі смажили еобі м’ясо в шатрі; цар Одисей зробив собі ліжко й маленький кораблик. Цариця шила разом з наймичками, царська дочка ходила з не­вільницями на річку прати білизну. . .

Лицарі добре вміли торгувати захопленим добром. Агамем­нон посилав на ближній до Трої острів Лемнос мідь, залізо, би­ків, шкури, полонених рабів і за те одержував від ЛеМнійсь- кого царька вино, срібні й золоті чаші. .

Бучно справляв віждь похорони свого кревного або товариша. Під Троєю лицар Ахіл втеряв підчас бою свого товариша й по­братима Патрокла. Вночі до нього з’являється душа помершого, просить його швидче поховати тіло, бо инакше вона не може пройти в підземне царство через пекельну ріку й засуджена блукати; Ахіл хоче обняти душу,—так вона подібна до умершого побра­тима,—але та, як дим, стискається на землю з тихим шелестом. Другого дня вояки нарубали великих-дубів із них розклали во­гнище, Ахил та инші відрізують в себе волосся й кидають у во­гонь. На вогнище кладуть тіло помершого; тіло намазують жи­ром жертовних баранів і биків, а їхні туші розкидають навколо, біля тіла ставляють глеки з маслом і медом. На вогнище кида’ ють забитих коней і псів; нарешті Ахіл кидає ще 12 зарізаних- молодих бранців і підпалює вогнище. Всю ніч ллє він вино з чаші па землю, кличе вітер на допомогу вогневі. Ранком огнище, яке вже згасає, заливають темним вином, вибірають кістки спале­ного тіла й кладуть їх у золоту посудину.’ Ці останки засипають зверху високою могилою. >

Співці. Вожді любили слухати пісень про свої діла. При дворах вождів постійно гостювали співці, які скла­дали нові думи, або співали старих улюблених. Співець мірно й протяжно оповідав думу, перебіраючи струни гуслів. Иноді він співав в танкові, біля нього в ритм вертілися кум ед ники. Кращі пісні потім з’єднали вмілі поети в два великі віршовані оповідання, Іліаду та Одисею. Греки приписували їх одному ав­торові—Гомеру.

В Іліаді оповідається про бої. під Троєю (инакше зветься Ілібн) і особливо про геройства Ахіла, найкращого грецького лицаря,

сина морської богині. Ахіл посварився з головним царем, Ага­мемноном, за здобич, і перестав битися з троянцями; але коли тро­янський лицар, син царя Пріама, Гектор, убив його товариша, Па­трокла, і зняв з нього Ахілову зброю, яку викував сам бог вогню, розлютований Ахіл вийшов помститися; він перебив ба­гато троянців і в поєдинкові заколов Гектора. Старий Пріам ба­чить з мурів, як тіло його улюбленого сина віддається на ганьбу, привозить страшному. Ахілові викуп і випрохує тіло Гектора, щоб поховати. і •

В Одисеї оповідається про те, як після зруйнування Трої цар Одисей поїхав додому, але хвилями був занесений далеко, за­знав багато дивовижних пригод, втеряв всі свої кораблі й това­ришів і вернувся на свій рідний острів, Ітаку, жебраком. Дім Одисея був розграбований; в ньому бенкетували^ молоді князі, які хотіли одружитися з його жінкою й володіти царським двірцем. Одисей за допомогою богині Атени перебив їх і знову став царем.

Игрища. Коли цар вітав вельможного гостя або поминав помершого, він любив показати своє багатство й від­вагу лицарів. Коли Ахіл поховав забитого Патрокла, він покли­кав всіх грецьких вождів на війскові игриіца на честь забитого. Спочатку шість кращих їздців поскакали на колесницях навколо поля. Нагородою переможцям Ахіл виставив на перший приз вмілу невільницю-робітницю й величезну мідну посудину для страви, на другий коня, на решту зважене золото й чашу. Поки їздці скакали по полю, глядачі билися об заклад. Потім бігали наввипередки кращі бігуни, тут першу нагороду взяв Одисей, кращий бігун після Ахіла, який в йгрищах участи не брав, а тільки давав нагороди. .

Коли почали змагатися, хто далі кине залізного діска (кру­жок), Ахіл вирішив, що нагородою переможцеві буде самий диск. З його слів виходило, що це е особливо цінна нагорода: тут заліза вистачить на п’ять років для всяких робіток. Далі вийшли Діомед і Аякс, найсильніші лицарі після Ахіла, в пов-

Два лицарі грають в кости.

пій зброї й кинулися один на одного зі списами; нагороду мав дістати той, хто перший поранить супротивника; але бойці так розпалилися, що присутні поспішилися їх розвести. Остання вправа полягала в тому, що стріляли з луку в живу горлицю при­в’язану до щогли.

Прості люде Важко було жити простій людині, у якої було й раби (ие- мало землі й мала сім’я. Всі суперечки вирішалися вільники). силою. Підчас наскоків без жалю нищили поля, па­лили житла й забірали скотину в селян, „звичайні люде в руках великих панів беззахисні, як соловей у кигтях яструба," каже Гезіод, селянин-поет того часу. Хто зовсім не мав своєї- землі, мусив мимоволі брати важку роботу в багатого; а не було гіршої долі, як доля наймита. Часто робітник запродувався па все життя господареві. Кріпаком ставав і бранець, що не міг дати викупу.

Над невільником, господар мав повну волю. Доля рабів могла бути ріжною. Де-які зростали у великому домі разом з панськими дітьми й мали довірря в панів: такий був, наприклад, раб Оди- сзя, свинопас Євмей, у якого була збудована своя хатинка, було своє невеличке стадо і, навіть, свій невільник; йому першому відкрився жебрак Одисей після повернення до дому, раніше, ніж жінці й синові. Той-же Одисей, проте, коли повбивав наречених своєї жінки, без жалю покарав невільниць, які їм служили; він повісив їх у свойому дворі, і ніхто не посмів втручатися.

Суд. Ті наречені, що їх забив Одисей, були люде багаті й мали рідню. На другий день разлютовані родичі підійшли до палацу й обложили його, готові заплатити кров’ю за кров. Одисей мусив виплатити за вбитих великий викуп.

За наших часів, коли станеться вбивство, грабіж, крадіжка або насильство, влада забірає обидчика, і втручається суд; суд кличе свідків, розглядає справу й карає винного. Не так було тоді. На кривду люде відповідали власною розправою. За вбивство мстилися тим-же; коли не могли дістати самого винуватця, намагалися за­бити кого-небудь з його кревних; на грабунок, крадіжку худоби відповідали «грабунком. Щоб примусити чоловіка вернути від­няту річ, в свою чергу, забірали в нього що-небудь і не відда­вали, аж поки він не вертав захопленого.

Тільки, коли сили обох сторін були рівні, коли люде не хо­тіли битися, вони шукали посередника. Посередником міг бути цар, або його товариш, або поважні в окрузі старі люде. Тоді творили суд. Судді сідали півколом на гладеньких каміннях і кликали обох суперників, навкруги стояв натовп і кожен го­лосно робив свої уваги. Але й цей суд не схожий на* наш. Ті, що судилися, не оповідали докладно про справу; вони тільки кляАся в тому, що кожен говорить правду. Вони приводили для ствердження клятьби своїх кревних і товаришів. Судді одержували платню від тих, що судилися, за свій присуд. А щоб

ле було кривди, і, суддя не боявся-б, що даремно працюватиме, наперед, щоб усі бачили, викладалося золото.

Уявлення Гомер і Гезіод не однаково оповідають про богів, про богів. Як каже Гомер, богі подібні до войовників. Вони недбалі, з пориваннями то до жорстокости, то до благородства. Боги постійно воюють між собою: в боротьбі під Троєю одні боги були за греків, другі за трояйців. Лад на землі залежав від того, що сильніший або хитріший бог перемогав супротивника і впорядковував справу по свойому. Але бог не знає майбутнього. Перед рішучим боєм Ахіла з Гектором голов­ний бог, Зевс, ворожить, хто переможе, хто помре; він бере вагу іі кладе два жеребки: жеребок Гектора тягне до низу, ближче до підземного царства мертвих, доля його вирішена. Одного боги вимагають від людей—гостинности. Коли чужий прийде в дім і сяде в попелі біля огнища, він становиться під охорону бога. ІЛого нагодують, йому дадуть захист і на дорогу обдарують. Це треба зробити ще й через те, що він рознесе про господаря добру славу. .

Двірець вождя, як увіходити в нього; колони, одвірки, облицювання стін дерев’яні; дах із глини.

Між богами головний бог, цар над иншими, громовик Зевс. Він найдужчий ніж останні; одного разу він пропонував бо­гам взятися за мотузку й тягти її з землі вниз, а він один утри­має її на горі. Але його не завжди слухаються. Він, наприклад, забороняє иншим богам втручатися в бої; тоді вони йдуть туди потайки. Для того, щоб задовольнити гнів Ахіла, Зевс вирішив дати перевагу троянцям. Тоді жінка його Гера, яка стояла за

греків обдурила його; вона змовляється зі Сном і усипляє чо­ловіка; тим часом греки б’ють троянців. Коли прокинувся Зеве, то разлютувався; він грозиться, що скипе Геру вниз на землю, як колись уже це зробив.

На верховинах гір під хмарами, особливо на сніговому, недо­сяжному людині Олімпі, у богів є двірці, як у людей; їх буду­вав бог-мистець, кривий коваль Гефест. В залі в Зевса боги бен­кетують, у них є свій божественний співець Аполлон. ,

Боги близькі до людей, вони одружуються З ЛЮДЬМИ, І, ЯІ£ оповідає співець, під Троєю билося не мало божих дітей. Бонъ постійно приходять на землю, ведуть вояків до бою, рятують, своїх улюбленців і синів від смертельних ударів; иноді підчас, бою вони самі приймають рани від людей. Сила богів велика,, але вона все таки міряється людською силою, і богиня-войов- ниця кричить підчас бою, як кілька десятків людей; морський бог Посейдон чотирьма кроками проходить півморя.

Инші уявлення в Гезіода, який не любить войовничих героїв і всією душею стоїть за мирне, трудове селянство. Гезіод вірить; що головний бог Зевс—єдиний володар світу; нечисленній кіль­кості невмирущих духів доручає він охороняти людей. Божество; є далеке від людських почувань. Дочка Зевса, Діва-Правда, від-; криває йому всі кривди, які чиняться на землі, всі замахи нече-^ стивих на землі. Гезіод царям і суддям пророкує: „судіть со­вісно; не виносьте несправедливого присуду. Око Зевса все бачить, все знає, він може покарати весь нарід за безрозумні гордощі царів“.

Міти. Греки без кінця оповідали про богів та пригоди божих дітей. В цих оповіданнях, по-грецькому м і т ах, можна знайти риси, подібні до вавілонських і єгипетських пере­казів. Ось де-які з них.

В далекій Фінікії жили брат і сестра, Кадм і Європа. Зевс перекидається білим биком; він викрав Європу, бере її собі на. спину й перепливає з нею море до острову Кріту. Тут у них народився Мінос, майбутній цар Кріту. Його син Мінотавр—ди­вовище, напівбик, напівлюдина. Кадм шукає сестру, -він іде на захід, доходить до Греції й засновує місто Теби. Він учить людей обробляти землю й дає їм абетку. .

Другий виходець зі сходу, Данай, прибув з Єгипту до Пело­поннесу. Між його нащадками є царівна Даная; вона заперта в темному склепі, але Зевс золотим дощем пройшов під землю; у них народився промінястий син Персей. Матір з дитиною ще раз замикають у тісний ковчег і кидають у море; але хвилі виносять їх на берёг. Персей, коли виріс, забив страшну Медузу й відрубав голову, яка замісць волосся мала гадів; цей образ смерти він наводить на морське дивовище, що загрожує про­ковтнути діву Андромеду (Персея й Андромеду вказували серед зірок). •

Персей робив свої подвиги на дивному коні Пегасі, що но­сився під небом на золотих крилах. Той-же кінь служить геро-

_€ві Белерофонту, який забив дивовище Химеру, що мала 3 го­лови, левину, гадючу й козлячу. Літати під небом ще робив «пробу майотер-винаходець Дедал. Він збудував у Кносі цареві Мінову пишний двірець-лабірйнт. Замісць подяки цар запер будівничого у високій башті. Дедал зробив собі й синові крила з "воску, і вони вилітають на волю. Але Ікар необережно підлітає близько до сонця, крила його розтопилися, і він падає, в море.

Нащадок Персея й знову син Зевса, Геракл—найбільший грецький герой. Він служить у боязького царя міета Аргоса і робить 12 важких подвигів; між ними боротьба з левом, шкурою якого потім вкривається Геракл; боротьба з гідрою,, цеб-то багато­головим драконом, усмирения лютого бика; подорож на далекий захід за золотими яблуками райського дерева, що росте в Чарів­ному саду, при чому по дорозі Геракл здибається з велетнем Атлантом, який тримає на собі небесний звід; нарешті спускається Геракл в підземне царство, звідки він приносить страшного пса Цербера з трома головами, який стереже пекельні ворота. Ці пригоди нагадують мандрівки й муки вавілонських богів (Мар­дука й Гельгамеша), їхню тимчасову смерть, заховання в пеклі

11 перемогу, а в леві, драконі, бикові й т. д. можна пізнати назви

12 сузіррів, через, смугу яких проходить сонце.

Другий великий герой—Тезей, син морського бога Егея- Перші його подвиги—звільнення від душогубів і розбійників дороги з Пелопоннесу через шию до Атен (так само Ілля Муро- мець звільняє дорогу, де засів Соловей-розбійник). Потім, коли атеняне посилають-на острів Кріт до царя Міноса живу данину, 7 юнаків та 7 дівчат на ззіжу Мінотаврові, Тезей їде з ними. Мінотавр живе у величезному заплутаному будинкові, лабіринті. Але Тезеєві допомагає дочка Міноса, Аріадна; вона дає героєві клубок з золотою ниткою, по якій Тезей - має знайти дорогу; її золотий вінець (сузірря) світить йому в темряві, і він забиває Мінотавра. Один переказ каже, що бог -Діоніс звелів убити Арі­адну стрілами, і потім тінь її блукає в пеклі; другий—Діоніс відняв її в Тезея й зробив своєю невмірущою жінкою. Тезей б’ється ще з амазонками, військом войовничих жінок, і бере участь у боротьбі з кентаврами (люде по пояс з конячим тілом і чотирьма ногами).

> Міт про аргонавтів, цеб-то пловців на Арго, чарівному кораб­леві, з’єднує більшу частину грецьких героїв до купи. їхньому ватажкові, Язонові, доручено здобути проміняєте золоте руно, заховане на сході. Герої пливуть щасливо серед скель, що сту­люються, боряться з гарпіями, цеб-то закованими в панцир яст­рубами смерти. В далекій країні, куди вони приїхали, руно охороняє дракон. Цар, власник руна, примушує Язона орати землю волами, що дишуть вогнем, посіяти гадючі зуби й пере­могти військо велетнів, яке з них виросте. В усьому цьому Язо­нові допомагає царева дочка, чарівниця Медея; вона усипляє дракона, і аргонавти, викравши золоте руно, вертаються до-дому.

Де-які міти вставлено в Іліаду й Одисею. Одисей зустрічає далеких островах величезних однооких ціклопів, що живуть, як дикуни, в печерах. Його корабель зупинився біля острову чарів­ниці Цірцеї, яка перевертає його товаришів у свиней. Але Одп- сеєві допомагають боги, і він змушує Цірцею 'вернути товари­шам людський вигляд. Потім вони пливуть повз скелі, на яких солодко співають сирени, хижі птиці з жіночими головами; вони закльовують на смерть усіх, хто припливе на їхні співи до берегу. Нарешті, корабель Одисеїв щасливо минає протоку, де з одного боку затягає в чорторий дивовище Харибда, а з другого—Сціла кидається зі скелі, хапає смільців і розбиває їх об камінь. Оди­сей викликає (як Гільгамеш) тінь умерших. Між иншимп з’являється Ахіл, убитий під Троєю ворожою стрілою; він опо­відає про сумне життя в підземному царстві: краще бути остан­нім наймитом на землі, ніж царем над мертвими.

Підземний світ темний і страшний. З нього нема вороття. Раз тільки пощастило співцеві Орфею милозвучними співами убла­гати суворого бога підземелля Ада віддати йому помершу жінку Евридику. Але була вмова не озиратися назад, поки вони не вийдуть на землю. Орфей не витерпів і подивився на Евридику; ту-ж" хвилину її забрав бог Гермес, сопутник душ, які покидають землю. Як в переказі про Гільгамеша, в грецьких мітах зга­дується човняр, що перевозить умерших через ріку забуття. Сам Ад не витримав свого сумного самотнього життя і вкрав з землі Персефону, дочку богині Деметри, що в той час збірала квіти. Мати думала, що її дитина загинула, одягає, жалобу й прокли­нає землю, відбірає від неї траву, дерева й, овочі. Після довгих шукань боги дізналися, де Ііерсефопа, стали вимагати її повер­нення, але Ад згодився відпустити свою жінку до матері тільки на півроку. Коли Персефона виходить до матері, Деметра взнає про її наближення через те, що скрізь відроджується життя, починають рости трави й розпукуватися листя. Через півроку Персефону знову чекає полон у темряві, і на землі знову мусять настати сум і зубоження. .

Міти розповідалися не однаково в ріжних місцях і не рідко суперечили один одному. Гезіод пробувар з’єднати їх в поемі „Походження богів". Він каже, що боги і всесвіт виникли з хаосу. Найстаріші боги—Уран, небо і Гея—земля; вся решта богів походить від них; Зевс, його брати й їхні жінки—третє коліно. Ці нові боги правлять не дуже давно, після того, як пе­ремогли своїх батьків. Але Гея ще родить ворожих Зевсові Ти­танів, які мають помститися за поразку старих богів. Титани нагромаджують в північній Греції одну гору на другу, щоб дістатись до Олімпу, де живуть боги світу. Зевс скидає їх своєю блискавкою й заковує їх у кайдани під землею, звідки вони ви­кидають полум’я через вулкани. (Зрівн. вавілонський переказ про-боротьбу Тіхамат та її війська з Мардуком). .

Для географічних назв греки охоче пристосовували міти. Назву протоки Гелеспонту, яка веде з Егейського моря до Чор­

ного, з’ясовували тим, що в морську воду (ІІонт) впала Гела, дочка Хмари, яка летіла з братом на золоторунному барані (руно потім з’являється у міті про аргонавтів). ІІро назву Егейського моря оповідали: коли .Тезей поплив на Кріт на бій з Мінотавром, він обіцяв свойому батькові Егею, в разі перемоги, замінити зви­чайні чорні жалобні вітрила білими, але забув про це, вертаю­чись. Егей здалека побачив корабель, в розпуці кинувся в море, яке іі назвали його ім’ям.

Німець repo- Грецькі вояки, іц) билися під Троєю, належали їчного віку, до племени’ахейців. Вони були сучасниками страшних східніх завойовників, ассіріян: ті й другі вперше почали вживати заліза (не даремно Ахіл так високо цінив залізний диск). Ахейці були дуже хоробрі, але розкидали свої сили в ріжних наскоках. Оповідання говорить, що після повернення з троянської війни героїв зустріли дойа не ласкаво: Одисей ледве переміг суперників на Ітаці, Агамемнона забито в іюго власному палаці в Мікенах, а Діомед був змушений виїхати з рідного Аргосу іі стати вигнанцем.

Тим часом з півночі посунулися войовничі загони другого грецького племени д орян. Через Тесалію й Середню Грецію доряне пробилися до Пелопоннесу; вони почасти покорили по­переднє населення, почасти примусили, його втікати. Більшість переселенців знадшли собі нову батьківщину на островах Хіосі та Самосі, та на тій частині берега Малоаз'ійськово півострова, що лежить просто проти Аттіки. Цей край назвали Іонія. Іонійці заснували 12 міст; кожне було незалежне, але всі визнали спільну іонійську святиню, храм морського бога Посейдона, куди й збі- ралися приносити врочисті жертви.

Таким чином, через боротьбу племен грецький світ поширився на обидва береги Егейського моря. Але греки не заспокоїлися на цих нових містах. Скоро вони почали переселятися в усі кінці Середземного моря.