ШЛЯХ ДО НАУКИ

У Львові Юрко мав змогу навчатися в кафедральній школі. Але його мрією був університет. Від своїх італійських знайомих він багато чув про університети в Італії.

У XV ст. вищі школи, або університети, існували в багатьох країнах Західної Європи.

Найближчим до України був університет у Кракові. Тут колись уже вчились дрогобичани — Мартин Михайлович та син німецького купця Леонард. Сюди ж вирішив податись і Юрко Котермак, знаючи, що в столиці Польського королівства знайде чимало своїх земляків не лише серед студентів, але й серед купців, музик, художників. Забобонні італійці з контори Айнольфа радили хлопцеві почекати ще хоча б рік, бо, мовляв, дві незвичайні комети віщують йому тернистий, сповнений не­вдач шлях. Але Юрій не схотів чекати так довго. Попросивши розрахунок у пана Айнольфа, він на початку 1469 р. пристав до купецької валки, що вирушала зі Львова на Захід.

Перша зупинка була в Солоному Городку — тут споконвіку велась жвава торгівля дрогобицькою сіллю. Проїхавши містечко Мостище, села Шагиню й Медику, купці затримались на кілька днів у Перемишлі, головному місті Перемишльської землі Русь­кого воєводства. Місто розкинулося на мальовничих схилах гори, що спадала до річки Сяну. За річкою починалось передмістя Засяння, воно нічим не відрізнялось від сіл Львівщини та Дро- гобиччини.

Зупинився Юрій у Кирила і Танасія, знайомих ще з Дро­гобича міщан, які з діда-прадіда займались сплавом різних ку­пецьких товарів річковими суднами по Сяну й Віслі до Гданська. Сплавники розповіли, що в Перемишлі католицьких панів і купців менше, ніж у Львові, але й тут вони стараються позбавити всіх прав корінних мешканців краю. Це підтвердили і ченці Микулинського монастиря. В монастирі й у бібліотеці правос­лавних єпископів та крилошан Юрій переглянув старовинні літописи, в яких розповідалось про Перемишльське князівство, коли в ньому панували Рюрик і Володар Ростиславичі, Олек­сандр Всеволодович, про славну перемишльську битву 1099 р., під час якої руські князі розгромили військо короля угрів.

Продавши частину товарів у Перемишлі, купці рушили до Ярослава — старовинного міста, заснованого ще князем Ярос­лавом Мудрим. Звідтіля повернули на захід. Зупинялись ще в польських містах Ряшеві, Тарнові, Бохні й нарешті добрались до Кракова — столиці Польського королівства. Заплатили мито при в’їзді, й стражники пропустили валку львів’ян до міста.

Хоч це було в січні, день видався напрочуд теплий. З самого ранку накрапав дощ, і з ринв, які стирчали з дахів до половини ширини вулиці, стікали струмені води до каналу, проритого посередині дороги. Брук був не всюди, тому вози нерідко прова­лювались по самі осі в липке болото.

Незважаючи на дощ, на ринку було людно.

Обминувши крамниці з східним корінням, крами голкарів, ножівників, білошкірників, численні винарні й пив’ярні, мандрівники звернули в одну з бічних вуличок. Купці йшли шукати собі нічліг, а Юрко, попрощавшись з ними, поспішив до університету.

У темному залі великого колегіуму за високим пюпітром сидів магістр у береті й тозі. До нього вишикувалась досить довга черга юнаків різного віку, від безвусих хлопчаків до бувалих мандрівних студентів, які вже багато років займались науковими студіями. Перш ніж записати новоприбулих до метрики — списку студентів, магістр вимагав сплатити йому по вісім грошів. Деякі з хлопців просили зменшити їм вступний внесок, інші домовлялися про відкладення сплати. Заможний литовський шляхтич Григорій Матвієвич висипав з гаманця аж шістнадцять грошів — удвічі більше, ніж вимагалось. А Михайло Дюрович, син солтиса^у з Собранець, що за Карпатами, замість грошей пообіцяв дати для магістрів барилко вина. Коли черга дійшла до Юрія, той розповів, що залишився сиротою і не має змоги за- платити стільки грошей. Магістр, який сам походив з убогих міщан, погодився обмежитись найнижчим внеском і взяв від Ko- термака лише один грош. Сплативши вступне, Юрій склав присягу на вірність університетським статутам і звичаям і офіційно став студентом артистичного, або філософського, факультету.

Для того щоб старі студенти визнали його своїм колегою, Юрієві треба було разом з іншими вступниками скласти ще один своєрідний екзамен: на терплячість і витривалість.

Це відбувалося так. У бурсі або в шинку збиралась весела студентська компанія. Новачків, яких називали беанами (від французького bee jaune — жовтодзьобий), вважали неоте­саними колодами дерева, що їх треба вигладити.

Тих, хто намагався боронитись або просив пощади, чекали ще більші знущання. Після всього новачок мусив ще й платити по півфлорина та дякувати своїм мучителям, а керівника церемонії цілувати в руку. Довелось і Юрієві стерпіти все це, щоб увійти до храму науки.

Пожовклі сторінки старовинних рукописів університетської бібліотеки зберегли чимало подробиць про життя викладачів і студентів, що їх тоді називали школярами (scholares), або Жа­ками. Головні лекції відбувались у професорських колегіумах. Тут же професори й мешкали. Жаки влаштовувались де хто міг: одні жили як прислужники викладачів по колегіумах, інші поселялись при парафіяльних шкілках. Але найбільше школярів мешкало по бурсах — своєрідних гуртожитках. Слово “бурса” по-грецьки означало шкіру, а в середньовічній латині це слово мало різні значення, в тому числі бурсою називали гаманець, пізніше так стали називати тижневу плату за житло, врешті ця назва перейшла на будинки, де мешкали школярі.

Коли Юрій Дрогобич (так стали називати його студенти й викладачі) вступив до Краківського університету, при ньому існувало кілька постійних бурс: бурса вбогих, бурса філософів, бурса “Єрусалим” та бурса Длугоша. Деякі з бурс не мали власних будинків, зокрема угорська бурса, що наймала будинок на Гончарській вулиці, а з 1475 р.— інший будинок, на вулиці Францисканській.

Юрій Дрогобич мешкав, мабуть, у бурсі вбогих, або, як її інакше називали,— бурсі Існера, за прізвищем її засновника. Йоганн Існер, вихованець Празького університету, заповідав, що до заснованої ним бурси слід приймати насамперед юнаків з Литви, Білорусії та України. Бурса Існера займала просторий будинок на розі вулиць Вісльної і Гончарської. Тут знаходили собі притулок до двохсот жаків. Багатшим за відповідну оплату давали кімнати з грубками, розташовані з фасадного боку, бідніші мусили задовольнятися задніми холодними комірчинами або тулитися в сінях, на горищі тощо.

Всім життям у бурсі керував сеньйор — один з викладачів Меншого колегіуму. В нього був ключ від брами, яка на ніч замикалася на замок. Сеньйор же приймав жаків до бурси, роз­поділяв між ними кімнати й місця за столом. За харч у бурсі вбогих брали дешевше, ніж в інших,— по одному грошу, що дорівнювало денному заробіткові наймита. Двічі сходилися шко­лярі до їдальні: об одинадцятій вранці на сніданок і о шостій вечора на обід. Треба було приносити з собою власний ніж і виделку. Прийшовши вперше, жак мусив займати останнє місце, г кутку біля дверей. І лише в міру того, як до бурси вступали нові жаки, він пересувався на почесніші місця. Звичайною стравою була каша груця з олією, горохова поливка, хліб, іноді капуста, ріпа, м’ясо.

Всі бурсаки по черзі виконували обов’язки препозита — помічника сеньйора. їм доводилось купувати дрова й провізію для кухні, а також доглядати, щоб куховарка справедливо роз­поділяла порції.

На вимогу сеньйора Юрій перед прийняттям до бурси справив собі такий одяг, як того вимагали статути: довгу сорочку, ву­зенькі штани, каптан з рукавами, а поверх — довгу туніку з темного чеського сукна.

l⅛. Лише заможні жаки дозволяли собі, всупереч статутам, вносити різнобарвні туніки: пурпурові, блакитні, жовті, зелені, а на зиму підбивали їх дорогим хутром. Шапки вони прикрашали •позолоченими перами, стрічками, китайкою. Взагалі паничі не рахувались із статутами: влаштовували бешкети по ночах, нерідко приходили на лекції до колегіумів з прив’язаними до пояса ножами або й з мечами. Заможним студентам сходили з рук і бійка, і гра в карти, й інші провини, за які тих, хто не мав протекції, суворо карали. Багато хто з заможних студентів отримував від ректора дозвіл мешкати не в бурсі, а на приватній квартирі. Такі паничі не рахувалися з грішми, жили в розкошах.

Бідніші студенти, щоб звести кінці* з кінцями, бралися за всяку роботу. Серед них були переписувачі книг, палітурники, слуги професорів та багатших студентів, кельнери по винарнях і курсори — посланці, що розносили листи з Кракова до інших міст. Бідні жаки не гребували й жебрацтвом, ходили по вечорах співати під вікнами, прохаючи грошей, хліба, яєць та іншого харчу. Краще жилось тим, що влаштовувалися вчителями в парафіяльних шкілках або давали приватні лекції.

Юрій теж не цурався ніякої роботи, щоб заробити собі на прожиття. Він швидко став своєю людиною у багатомовній юрбі студентів. Тут були юнаки з Баварії, Франконії, Швабії і Тюрінгії, з Бранденбурга, Саксонії, Швейцарії, Австрії. Навіть з далекої Шотландії був слухач — Томас, син Роберта, бакалавр Кельнського університету. Звучали різні мови: польська, німецька, угорська, словацька, білоруська. Але рідною мовою розмовляли лише вранці й пізно ввечері або ж тоді, коли ніхто чужий не чув. Цілий день, влітку від 10-ї до 22-ї години, а взимку від 12-ї до 24-ї як у колегіумах, так і в бурсі дозволялося го­ворити лише латинською мовою. Писарчуки, призначені сень­йором бурси, записували порушників. Сеньйор накладав на винних покарання. Хто був записаний тричі, платив одного динара, а наймолодшим бурсакам не раз доводилося скуштувати різок.

Щодня вранці Юрій поспішав до Більшого колегіуму. Цей будинок нещодавно було перебудовано, й два верхніх поверхи призначено під мешкання для магістрів, а партер залишено для лекцій. Зимовими ранками мерехтливе полум’я свічок ледве освітлювало похмурі склепіння. Та й удень було не набагато світліше, бо вікна були затягнуті плівкою з риб’ячих міхурів або проолієним папером. Скло в той час було надто дороге.

Сидячи на підвищеній кафедрі, професор голосно читав і пояснював різні книги. Учні слухали, примостившись на ослінчиках, принесених з собою, або й просто на розстеленій на підлозі соломі. Для записування лекцій студенти мали грифелі, 2 На переломі 33

крейду, кам’яні таблички, лише багатші робили нотатки на паперових аркушах або в зошитах. Запитувати професорів під час лекцій не дозволялося, всі незрозумілі питання з’ясову­вались на репетиторіях — заняттях, що проводилися ма­гістрами по бурсах. Щосуботи відбувались публічні диспути магістрів.

Студенти, які не думали про здобуття наукових ступенів, могли самі вибирати, які лекції відвідувати. Але Юрій мріяв стати вченим і тому мусив ходити на ті лекції, прослухування яких було обов’язкове для кандидатів на перший науковий ступінь — бакалавра мистецтв. Разом з ним ходили на ці лекції і його колеги, що теж збиралися складати бакалаврські екзамени: Юріїв земляк Михайло Дмитрович з-під Самбора, Микола Водка з Квідзина, Войтіх з Брудзева, Войтіх з Пнєва та інші. На обов’язкових заняттях студіювали праці Арістотеля, трактат Петра Іспанського — одного з коментаторів філософа, а також латинські тексти із застарілих підручників Александра де Вілла Деї і Доната. Крім цього, Юрій відвідував і необов’язкові лекції з риторики, поетики, астрономії. Сюди більшою мірою проникали віяння нових гуманістичних поглядів на науку й світ. Особливо подобались Юрію лекції доктора медицини і астроно­ма, королівського лікаря Петра Гашовця, молодих магістрів Яна з Регул, Валентина з Затора, Йоганна Шелінга, якого називали Глогером, бо походив він з Глогова у Нижній Сілезії.

У вільний від лекцій час Юрій іноді ходив до кафедрального собору на королівському замку Вавелі. Там українські майстри саме розмальовували щойно збудовану каплицю святого Кшижа (Хреста), що її король Казимир Ягайлович велів спорудити для своєї дружини Єлизавети Ракушанки. Приємно було Юрієві за­бути на часинку латину і порозмовляти з земляками рідною мо­вою. Серед художників був і один дрогобичанин, який незадовго перед тим оздоблював церкву в Станилі під Дрогобичем. Багато було розмов про те, як вдалась йому ікона “Собор Йоакима і Ганни”.

Маляри — бувалі люди, що працювали в замках і церквах по всій Україні — і на Київщині, і на Волині, і на Поділлі, і на Буковині,— розповідали Юрієві: “Чужинці наше малювання високо цінують. Де вже не розмальовували наші хлопці костьо­лів — і у Вислиці, і в Сандомирі, і в Любліні. Не дуже-то подо­бається ксьондзам та біскупам, що для оздоблення своїх костьолів мусять просити схизматиків¹⁰. А таки мусять, бо в себе таких майстрів не знайдуть. Адже в нашому краї іконне малярст­во здавна заведене — ще за часів київських та галицьких князів. Тож не дивно, що майстри у нас не переводяться. У Кракові майстер Владика малював для короля Ягайла костьол на Лисці й ^королівську спальню на Вавелі. За того ж короля мальовані на ^! Вавелі каплиці Троїцька і Марійська. А як коли будеш у Любліні, то зайди до каплиці на замку та подивись, як її оздобили наші волиняки — майстер Андрусь з челядниками. ’’Тайну вечерю" зобразили на старий київський лад. А які там воїни та музики вималювані — немов живі”.

Юрій годинами простоював під готичними склепіннями Свя- тохрестської каплиці, не відриваючи очей од вправних рук майстрів. Перед тим як почати малювати, вони покривали стіну спершу товстішим шаром тиньку, поверх ще одним, тоншим ша­ром з домішкою товченої цегли та січеного прядива і нарешті тоненьким шаром найдобірнішого відсіяного вапна. Тинькували стільки, скільки могли замалювати за день. А тоді гострою паличкою наносили рисунок і розмальовували по сирому — аль фреско.

На очах у Юрія стіни вкривалися чотирма поверхами фресок, а під склепінням серед мережива нервюр з’являлися легкі постаті з німбами, що сяяли на синій, наче небо, стелі. Особливо вдалася фреска “Покладення в могилу”. Охоплена горем, стоїть Марія Магдалина. Смуток видно в її очах і в стриманих жестах рук. А на іншій фресці воїн у панцирі приводить Христа із зв’язаними руками до Каяфи, що сидить за великим столом.

Коли малювання було закінчено, Юрій допоміг малярам ук­ласти напис, який один з хлопців вималював на стіні каплиці. В кінці стояла дата: “Под літи нароження божего 1000 літ, 400 і 70 літ докончали сію каплицю письмо місяця октомрія 12 дня”.

Закінчення Святохрестської каплиці збіглося з важливою подією в університетському житті Юрія Котермака — бака­лаврським екзаменом. Передусім йому треба було домовитись з промоторами (магістрами, що представляли школяра до екзаме­ну), заплатити чималу суму — два угорських флорини, з них один до скарбниці університету й один для розподілу між екзаме­наторами. Юрій дав відповідь на всі запитання, провів диспут, після чого йому було присвоєно звання baccalaureus artium liberalium — бакалавра вільних мистецтв. Разом з Юрієм бака­лаврами стали Войтіх Брудзевський і земляки — Микола з Bo- роблевичів та Дмитро з закарпатського міста Севлюша. Позичивши у заможніших товаришів грошей, нові бакалаври влаштували в одній з винарень банкет для знайомих магістрів і школярів.

Ставши бакалавром, Юрій Котермак вирішив поїхати на батьківщину — до Дрогобича і Львова. Кілька днів пробув у рідному місті. Тут він дізнався про смерть київського князя Се­мена Олельковича й про те, що король Казимир послав до Києва свого воєводу — литовського пана Мартина Гаштовта. Двічі не

пускали кияни Гаштовта до міста, воліючи мати князем Семено­вой) брата Михайла Олельковича або іншого православного кня­зя. “Краще головами усі накладемо, а не будемо коритись Гаштовтові”,— казали вони. Мартин Гаштовт утретє рушив на Київ з великим військом і таки взяв місто. Так Київщина пере­творилася на звичайну провінцію Литви. Це була сумна звістка. Хоча останні київські князі й були підвладні великим князям литовським, все ж таки, поки залишалось Київське князівство, легше було захищатися від натиску католицьких панів і пре­латів.

У Львові Юрій зустрівся з Каллімахом, тим самим італійським ученим і поетом, про якого розповідав йому колись Айнольф Тедальді. Тепер Каллімах працював у львівській кон­торі свояка, але почувався непевно. Нещодавно сейм Польського королівства ухвалив видати Каллімаха папському послові. Папа хотів судити поета за участь у змові проти його влади в Римі.

“Люди, які не бачили папи,— казав Каллімах,— гадають, що він сидить на папському троні як ключник від воріт неба, що він посередник між Богом і людьми, істота неземна, без пристра­стей і турбот, які властиві нам, грішним. Аж виходить, що й він підкоряється пристрастям, що й він хоче задовольнити своє чес­толюбство. Якщо про це дізнаються люди, чи ж не дійдуть висновку, що цей папа — жорстокий тиран?”

Щоб уникнути папської помсти, Каллімах збирався за пора­дою Айнольфа виїхати до містечка Дунаева, де був маєток Айнольфового знайомого, архієпископа Григорія Сяноцького, людини освіченої і талановитої. А Юрій мусив повертатись до Кракова, щоб продовжити свої студії.

У Кракові Котермак, як і інші бакалаври, відвідував лекції, потрібні для отримання магістерського титулу, й одночасно викладав молодшим студентам. Зокрема, він читав лекції протя­гом місяця під час канікул, проводив диспути по неділях, брав участь у суботніх диспутах магістрів. Часто зустрічався з іншими бакалаврами артистичного факультету — Станіславом Зелігом, Миколаєм Водкою з Квідзина, Войтехом Брудзевським, Войте- хом з Пнєва.

Кілька разів мав розмови з Каллімахом, який після смерті папи Павла II вже не мусив переховуватися в Дунаєві й прибув до Кракова. Вчений італієць записався навіть студентом Краківського університету, маючи намір отримати тут наукові ступені й зайнятися викладанням. Та незабаром його було запро­шено на посаду вчителя дітей короля і великого князя Казимира. Хоча Каллімах і не мав офіційних лекцій, його гуманістичні погляди все більше поширювались поміж студентів і тих профе- ■ сорів, яких не задовольняли застарілі схоластичні методи викла­дання.

Щоб отримати звання магістра, бакалавр Юрій Котермак мусив прослухати всі обов’язкові лекції, серед яких і далі чільне місце займало коментування творів Арістотеля — “Ме­тафізики”, “Етики”, “Політики”, “Економіки”, “Фізики” та інших. Крім того, Юрій відвідував певні лекції з числа наук квадривіуму: арифметики, музики, теорії планет, геометрії за Евклідом. Цікавився також астрономічними спостереженнями, вчився складати астрологічні прогнози.

Навіть найвизначніші тогочасні науковці, беззастережно довіряючи Арістотелеві, Платонові, Птоломеєві, Авіценні, були переконані в слушності вчення астрології про вплив руху планет на земні події, на хід війн, на здоров’я людей і тварин. Хоч прогнози астрологів збувалися рідко, причиною цього вважали не хибність засад астрології, а неточність даних про рух небесних світил. Тому астрологи намагались якомога ретельніше вести астрономічні спостереження, а це, звичайно, було на користь справжній науці. Наукової неспроможності астрологічного прог­нозування тоді ще не розуміли. Отже, не дивно, що в лекціях з астрономії, які слухав Юрій, чи не найбільше часу приділялося астрологічним теоріям, Юрія і його колег учили, що вплив світил визначається характером окремих планет, їх розміщенням відносно зірок, а також аспектами — взаємним розташуванням сонця, місяця і планет.

“Добрими планетами” вважались Сонце, Юпітер, Венера, Місяць, лиховісними — Марс і Сатурн.

Як учив Птоломей, рух людського життя залежний від пер­шого поштовху — по-грецьки “афесіс”. Планета, що “панува­ла” в момент народження, впливатиме на долю людини протягом життя.

Юрій і його колеги багато часу приділяли вивченню таких астрологічних теорій. На цій основі навчались готувати прог­ностики — астрологічні передбачення. За складання їх можна було отримати непогану платню від світських і духовних панів, які нцпочинали ніякої значної справи без поради астрології. Та прогностики були для вчених не лише засобом заробітку, вони завойовували їм авторитет у суспільстві. Адже того, хто не вмів укладати прогностиків, не вважали справжнім фахівцем у галузі природничих наук, зокрема медицини.

Через два роки після бакалаврського екзамену студент, що встигав за цей час опанувати обов’язкові курси, мав право скла­дати екзамени на звання магістра. Юрій випередив своїх ровесників і, як тільки минув обов’язковий дворічний термін, записався на магістерський екзамен.

Цей екзамен відбувався ще урочистіше, ніж бакалаврський. Після успішного закінчення диспуту промотор вручив Юрієві закриту книгу на знак того, що, й ставши магістром, він не повинен надіятися лише на свою пам’ять, але й користуватися книгами. Тоді надів йому на середній палець золотий перстень — символ чесності й чистоти думок. Врешті дав у руки розгорнуту книгу, щоб новий магістр навчав добре і сумлінно. Після цього промотор оголосив про присвоєння бакалаврові Юрієві Дро­гобичу, синові Михайла Доната, титулу magister artium, який давав право викладати в університетах. На закінчення церемонії декан Андрій Ставський оголосив, що новий магістр мистецтв читатиме й пояснюватиме одну з книг фізики Арістотеля.

Так Юрій змінив чотирикутний бакалаврський берет на круглий, який носили магістри, одягнувся в магістерську туніку, облямовану на рукавах червоною стьожкою, а на урочисті цере­монії він мусив з’являтись у табарді — довгій пофалдованій тозі.

Незабаром після Юрія стали магістрами його старші ко­леги — Микола Водка з Квідзина і Войтіх Брудзевський. Всього з 165 школярів, які чотири роки тому записались до факультету вільних наук, 66 стало бакалаврами, і лише дев’ять досягло магістерського титулу. Для Котермака це був неабиякий успіх, проте його становище, як і інших початкуючих магістрів, залишалось важким. Старші викладачі, що жили по колегіумах, мали постійні прибутки у формі бенефіцій: номінально займа­ючи різні церковні посади (каноніків, парохів тощо), вони отримували відповідні прибутки. Всі інші чекали на вакансії, жили з студентської платні за навчання, іноді підробляли додат­ковими заняттями по бурсах і студентських квартирах. Лекції між магістрами розподіляв декан шляхом жеребкування. Більш ніж половина обов’язкових лекцій зводилась до читання й ко­ментування різних творів Арістотеля.

Юрієві чимдалі все більше набридало в котрий раз товк­мачити одне й те саме. Його вабила далека Італія. Там, на батьківщині Вергілія і Овідія, він глибоко пізнає літературу Дав­нього Риму, там він зможе стати доктором медицини. Юрій не раз згадував все, що чув про далеку землю від італійців, які працювали на дрогобицьких жупах. Згадував він і свого земляка Мартина з села Жиравиці під Перемишлем, котрий, ставши в Кракові магістром, подався за кордон. Він викладав астрономію в Болонському університеті й здобув там ступінь доктора медицини. Повернувшись до Кракова з титулами болонського доктора, магістра п’яти університетів, Мартин з Жиравиці прос­лавився своїми працями в галузі астрономії й математики. В своєму геометричному трактаті він докладно описав вимірне приладдя, розповів про методику вимірювальних праць. А за успіхи в лікуванні хворих його прозвали королем медицини. Юрій не застав уже Мартина Короля в університеті: вчений помер ще 1460 р. Але Юрій учився в учнів славетного астронома ї чув багато розповідей про нього. Ось чому, ставши магістром, Котермак вирішив рушити слідами Мартина Короля — до слав­ного міста Болоньї. Як тільки назбирав трохи грошей на дорогу, став шукати попутників. Виявилось, що і Микола Водка з Квідзина мріяв про навчання в Болонській академії. Правда, після магістерського екзамену вони були зобов’язані два роки викладати в Кракові, але якраз на той час молодих магістрів було досить, і Юрій з Миколою отримали від факультету відпустку. Обидва юнаки пообіцяли після закінчення студій в Італії повер­нутись до Краківського університету.

Микола Водка рушив прямо до Італії через Сілезію й Австрію, а Юрій побував ще на батьківщині, в Дрогобичі й Львові. Разом з купцями, що зібралися в Угорщину продавати львівську рибу й збіжжя та купувати вино, він поїхав до Сянока, звідтіля до Дуклі. За Дукельським перевалом починалось Угорське ко­ролівство, але й тут ще зустрічались українські села з малими дерев’яними хатками і мальовничими церковцями на схилах гір. Лише поблизу Гиралтовець почалася словацька земля. Прощай, рідний краю, прощай, рідна мово... З тяжким серцем, але водно­час і з надією Юрій знову вступив у чужі землі, назустріч невідомому майбутньому.