«СПРАВИ ДАВНИНИ НАШОЇ...»

Микола Гоголь - історик України

Гоголь усе життя перебував у постійному пошуку, жив Україною, рвався до неї, проте творив далеко від Батьківщини, де йому було не завжди затишно, де його не завжди розуміли.

«Перед Гоголем должно благоговеть, как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежной любовью к людям». Тарас Шевченко.

Із цими словами Кобзаря не може не погодитися той, хто про­читав хоча б один твір геніального українця Миколи Васильови­ча Гоголя. Шевченку його сучасник, колега по перу, був відомий в основному з книжкових сторінок. І хоча Майстри слова по- різному дивились на світ, по-різному ставились один до одного, — обидва були палкими патріотами України, її багатостраждаль­ного народу, цікавились і кохались у минувшині рідної землі.

Інтерес Гоголя до історії проявився ще змалку. У Василівці, на Полтавщині, де пройшло його дитинство, від батьків, які свято зберігали інформацію про предків, Микола дізнався про генеа­логію свого роду, його зачинателів та легендарних представників.

У гімназії Гоголь збирає пісні, думи, балади, прислів'я, при­казки, веде записник під назвою «Книга всякой всячины, или По­дручная энциклопедия». У ній були занотовані найрізноманітні­ші матеріали: «Мысли об истории в целом», «Кое-что об истории

искусств», «Лексикон мало­российский», «Древнее воо­ружение греческое», «Вирша, говоренная Потемкину запо­рожцам», «Выговор гетмана Скоропадского Василию Ска- лозубову», «Декрет Миргород­ской ратуши 1702 г.», «Игры, развлечения малороссиян».

Перший літературно-іс­торичний досвід, збирання та фіксація історичних джерел, безумовно, стали в приго­ді Гоголю в Петербурзі, куди він прибув після закінчення гімназії. Історична темати­ка посіла чільне місце в його творчості. Наблизило Миколу Васильовича до пізнання та-

ємниць Кліо й місце роботи. 3 лютого 1831 року, покинувши службу в Департаменте Уде­лов, де, за свідченням Пантелеймона Куліша, «Гоголь был плохим чиновником и, по собственным словам, извлек из службы в этом учреждении только разве ту пользу, что научился сшивать бума­гу», він починає працювати в Петербурзькому жіночому патріо­тичному інституті (закритому пансіоні з програмою гімназії) на посаді старшого вчителя історії.

У грудні 1833 р. Гоголь написав статтю «О преподавании всеобщей истории». Вона була надрукована в лютневому числі «Журнала Министерства народного просвещения» під назвою «План преподавания всеобщей истории». Публікація у головно­му освітньому часописі Росії свідчила про авторитетність думок автора, який розробив власну методику викладання курсу всес­вітньої історії. «Прежде всего, — зазначає Гоголь, — почитаю необходимым представить слушателям эскиз всей истории чело­вечества, в немногих, но сильных словах и в нераздельной связи, чтобы они вдруг обняли все то, о чем будут слышать, иначе они не так скоро и не в такой ясности постигнут весь механизм исто­рии... Я набрасываю здесь эскиз для того, чтобы показать вместе, в каком виде и в какой связи должна быть история».

Також автор наголошує, що «Всеобщая история, в истинном ее значении, не есть собрание частных историй всех народов и государств без общей связи, без общего плана, без общей цели... Она должна собрать в одно все народы мира, разрозненные вре­менем, случаем, горами, морями, и соединить их в одно стройное целое; из них составить одну величественную полную поэму... Мир должен быть представлен в том же колоссальном величии, в каком он явился, проникнутый теми же таинственными путями Промысла, которые так непостижимо на нем означились».

Робота була написана для представлення міністру народної осві­ти Уварову як програма майбутнього викладання. Була також інша мета: отримання посади на кафедрі всесвітньої історії Київського університету, який створювався саме в цей час. У грудні 1833 року Гоголь писав з цього приводу О. Пушкіну: «Во мне живет уверен­ность, что если я дождусь прочитать план мой, то в глазах Уварова он меня отличит от толпы вялых профессоров, которыми набиты университеты.

Тоді ж він напише майбутньому першому ректору Київсько­го університету М. Максимовичу, який в той час ще працював у московському університеті й лише мріяв про кафедру російської словесності у Києві: «Я тоже думал: туда, туда! В Киев, в древний, прекрасный Киев! Он наш, он не их, — не правда? Там или вокруг него деялись дела старины нашей!...Да, это славно будет, если мы займем с тобою киевские кафедры, много можно будет над­елать добра». У приватній переписці з Максимовичем Росію він називає «Кацапія», а Україну «Гетьманщина», так розрізняючи дві Русі. На думку Гоголя, «...Южная Россия, под могущественным покровительством Литовских князей, совершенно отделилась от северной. Всякая связь между ними разорвалась; составились два государства, называвшиеся одинаковым именем — Русью, одно под татарским, другое под одним скипетром с литовцами. Но уже сношений между ними не было: другие законы, другие обычаи, другая цель, другие связи, другие подвиги составили на время два совершенно различные характеры».

На початку 1834 року у трьох російських періодичних видан­нях надруковано «Объявление об издании Истории Малороссий­ских козаков, сочинения Н. Гоголя (автора «Вечеров на хуторе близ Диканьки»). У ньому накреслено план майбутньої праці й міститься звернення до «просвещенных соотечественников» із проханням надати історичні джерела: «...летописи, записки, пес­ни, повести бандуристов, деловые бумаги (особенно относящиеся до первобытной Малороссии)». Микола Васильович вважав, що не написано ще ґрунтовну історію України. «...Я решился принять на себя этот труд и представить сколько можно обстоятельнее: каким образом отделилась эта часть России; какое она получи­ла политическое устройство, находясь под чужим владением; как образовался в ней воинственный народ, означенный совершен­ною оригинальностью характера и подвигов; каким образом он три века с оружием в руках добывал права свои, упорно отстоял свою религию; как, наконец, навсегда присоединился к России, как исчезло воинственное бытие его и превращалось в земледель­ческое; как мало-помалу вся страна получила новые, взамен пре­жних, права и, наконец, совершенно слилась в одно с Россиею».

В «Объявлении...» Гоголь підкреслює: «До сих пор у нас еще не было полной, удовлетворительной истории Малороссии и на­рода, действовавшего в продолжении почти четырех веков неза­висимо от России. Я не называю историями многие компиляции (впрочем, полезные как материалы), составленные из разных ле­тописей, без строгого критического взгляда, без общего плана и цели, большею частию неполные и не указавшие доныне этому народу места в истории мира....Около пяти лет собирал я с боль­шим старанием материалы, относящиеся к истории этого края». У листі до свого друга М. Максимовича, ще в листопаді 1833 року, він вказує: «Теперь я принялся за историю нашей единственной бедной Украйны. Ничто так не успокаивает, как история». «Я весь теперь погружен в Историю Малороссийскую и Всемирную... Ма­лороссийская история моя чрезвычайно бешена, да иначе, впро­чем, и быть ей нельзя. Мне попрекают, что слог в ней слишком уже горит, не исторически жгуч и жив; но что за история, если она скучна!» — наголошує Микола Васильович у листі до профе­сора Московського університету М. Погодіна.

Погодін запропонував Гоголю спробувати свої сили виклада­ча історії в Московському університеті, на що той відповів: «На предложение твое об адъюнктстве (в Московском университете) я вот что скажу тебе. Я недавно только что просился профессо­ром в Киев, потому что здоровье мое требует этого непременно, также и труды мои. Вот чем можно изменить мне искание про­фессорства, которое, если бы не у нас на Руси, то было бы самое благородное звание. Прося профессорства в Киеве, я обеспечи­ваю себя там совершенно в моих нуждах, больших и малых; но взявши московского адъюнкта, я не буду сыт, да и климат у вас в Москве ничуть не лучше нашего чухонского, петербургского». Щодо «сытости», то Гоголь, як на мене, мав на увазі не лише харч їстивний, але й духовний, який саме в Києві, в українському се­редовищі наповнював би його душу сповна.

Микола Васильович дуже хотів працювати в першій столиці Русі, він линув туди своїми думками, всім своїм серцем.

В моем ли прекрасном, древнем, обетованном Киеве, увен­чанном многоплодными садами, опоясанном моим южным прекрасным, чудным небом, упоительными ночами, где гора обсыпана кустарниками, с своими как бы гармоническими обрывами, и подмывающий ее мой чистый и быстрый, мой Днепр. — Там ли?»

Отримавши повідомлення від Максимовича про його при­значення на роботу до Київського університету, Гоголь неймовір­но зрадів і був переконаний, що скоро опиниться там також. У своїй відповіді другу 27 червня 1834 року він, зокрема, зазначав: «Як тебе буду, непременно буду, и мы заживем вместе... Ты при­готовишь там все к моему прибытию и приищешь местечко для

покупки, ибо я хочу непременно завестись домиком в Киеве, что, без сомнения, и ты не замедлишь учинить, с своей стороны».

Проте сподівання про плідну працю в Києві не здійснились. Тому Гоголь вирішив пов'язати реалізацію подальших своїх планів із Петербургом. У патріотичному інституті, як особлива винаго­рода «г-ну Гоголю-Яновскому», «сверхкомплектными воспитан­ницами» стали дві його рідні сестри, а з 24 липня 1834 року він «определен адъюнктом по кафедре истории при Императорском С.-Петербургском университете». Ось як пояснив те, що сталося, Гоголь Максимовичу: «Я, хорошенько разочтя, увидел, что мне выбраться в этом году нельзя никак из Питера: так я связался с ним долгами и всеми делами своими, что было единственною при­чиною неуступчивости моих требований в рассуждении Киева. Итак, я решился принять предложение остаться на год в здешнем университете, получая тем более прав к занятию в Киеве. Притом же от меня зависит приобресть имя...». У наступному листі до ньо­го Микола Васильович напише: «Перебираюсь на следующий год, и если вы не захотите принять к себе в Киев, то в отеческую берло­гу, потому что мне доктора велят напрямик убираться; да, притом, и самому становится, чем далее, нестерпимее петербургский воз­дух. Пожалуйста, разведывай, есть ли в Киеве продающиеся места для дома, если можно, с садиком, и если можно, где-нибудь на горе, чтобы хоть кусочек Днепра был виден из него, и если найдется, то уведоми меня; я не замедлю выслать деньги».

Проте «приобресть имя» історика в Петербурзі, щоб потім відправитись з ним до Києва, Гоголю не судилось. Він розривав­ся між літературною працею, історичними дослідженнями, теа­тральними постановками, особистими справами. У «традицій­ному» листі до Максимовича 23 серпня 1834 року він, зокрема, зазначав: «Я тружусь, как лошадь, чувствуя, что этот последний год, но только не над казенной работой, т. е., не над лекциями, которые у нас до сих пор еще не начались, но над собственными своими вещами». Не обтяжуючи себе лекційною підготовкою, Го­голь звертався до Погодіна з проханням надати йому лекції, які той читав у місцевому університеті. «Весьма недурно, если бы ты отнял у какого-либо студента тетрадь записываемых им твоих лекций, особенно о средних веках, и прислал бы мне теперь же».

Як згадують сучасники Гоголя, перші свої лекції Микола Ва­сильович читав із великим емоційним піднесенням, але досить швидко його ентузіазм минув, душа не лежала до викладацької справи. Він вважав, що не знайшов розуміння ні серед викла­дачів, ні серед студентства. «Я читаю один, решительно один в здешнем университете... Хотя бы одно студенческое существо по­нимало меня! Этот народ бесцветный, как Петербург».

Викладацька робота Гоголя завершилась 1835-го. У звіті Пе­тербурзького учбового округу за цей рік зазначалось, що ним на­писані два томи «Истории Малороссии», які до наших днів не збе­реглись. У збірці «Арабески» опублікований гоголівський «Взгляд на составление Малороссии» (1832), який представляв собою по­чаток задуманої ним праці по історії України. Тут він виклав влас­не бачення творення України від XIII до XV ст., акцентуючи увагу на важливому значенні географічного чинника. «Но прежде всего нужно бросить взгляд на географическое положение этой страны, что непременно должно предшествовать всему, ибо от вида зем­ли зависит образ жизни и даже характер народа. Многое в исто­рии разрешает география. Эта земля, получившая после название Украины, простирающаяся на север не далее 50 широты, более ровна, нежели гориста... Будь хотя с одной стороны естественная граница из гор или моря — и народ, поселившийся здесь, удержал бы политическое бытие свое, составил бы отдельное государство».

Працюючи в петербурзькому університеті, Гоголь переко­нався, що дослідження минулого — не зовсім його справа. Це він підтвердив і Максимовичу, коли перебував у нього в гостях у Ки­єві влітку 1835 року. «Он, между прочим, откровенно сознался, — згадував київський ректор, — в своем небрежении о лекциях в Петербургском университете и жалел очень, что его не принял фон-Брадке (попечитель киевского учебного округа) в универ­ситет Киевский. Я думаю, что именно в это лето начался в нем крутой переворот в мыслях, — под впечатлением древнерусской святыни Киева, который у малороссиян XVII века назывался рус­ским Иерусалимом», б грудня 1835 року в листі Погодіну Микола Васильович підсумовує свою працю на ниві викладання історії: «Я расплевался с университетом, и через месяц опять беззаботный казак. Неузнанный я взошел на кафедру и неузнанный схожу с нее. Но в эти полтора года — годы моего бесславия, потому что общее мнение говорит, что я не за свое дело взялся, — в эти полто­ра года я много вынес оттуда и прибавил в сокровищницу души».

У той час скарбниця його душі поповнювалась, серед іншо­го, ще одним важливим історичним джерелом, до якого в Гоголя завжди було особливе ставлення — це українська пісня. Саме за­цікавлення нею зблизило Миколу Васильовича з Максимовичем. Любов до рідних пісень, яка увійшла в його серце з раннього ди­тинства, проніс він через усе своє життя. Збираючи матеріали для «Истории Малороссии», 9 листопада 1833 року Гоголь в листі до Максимовича освідчиться в коханні до них: «Моя радость, жизнь моя! песни! Как я вас люблю! Что все черствые летописи, в которых я теперь роюсь, перед этими звонкими, живыми летописями». 6 березня 1834 року Гоголь напише I. Срезневському: «Я к нашим ле­тописям охладел, напрасно силясь в них отыскать то, что хотел... И иотому-то каждый звук песни мне говорит живее о протекшем, не­жели наши вялые и короткие летописи. Если бы наш край не имел такого богатства песен — я бы никогда не писал бы Историю его, потому что я не постигнул бы и не имел понятия о прошедшем».

У статті «О малороссийских песнях» (1834) Микола Васильо­вич про неповторність пісні рідної землі скаже: «Это народная история, живая, яркая, исполненная красок, истины, обнажа­ющая всю жизнь народа. Песни малороссийские вполне могут называться историческими, потому что они не отрываются ни на миг от жизни и всегда верны тогдашней минуте и тогдашнему со­стоянию чувств. Везде проникает их, везде в них дышит эта ши­рокая воля козацкой жизни».

Після закінчення викладацької роботи Гоголю видано доку­мент, у якому зазначалось: «Состоявший по установлению в 8-м классе, Н. В. Гоголь, бывший адъюнкт по кафедре истории при Импер. С.-Петербургском университете... по случаю преобра­зования университета остался за реформою с выдачею годово­го оклада жалования 1836, января 1-го... Аттестован был всегда способным и достойным и во все продолжение своей службы вел себя, как подобает приличному, благородному человеку».

Підсумовуючи здобутки Миколи Васильовича Гоголя в галузі дослідження минулого, необхідно визнати його вплив на розви­ток історичної думки. Одним із перших Гоголь звернув увагу на паралельний розвиток окремих сторінок української та російської історії, першим наголосивши, що лише географічний фактор став на заваді самостійному розвитку України як державного утво­рення. Не заперечуючи спільності Південної та Північної Русі, Микола Васильович досліджував лише малоросійську частину «русіани», намагаючись підкреслити самобутність своїх предків, їхні звичаї, традиції та культуру. Слова Гоголя про те, що «поэт может быть и тогда национален, когда описывает совершенно сторонний мир, но глядит на него глазами своей национальной стихии, глазами всего народа, когда чувствует и говорит так, что соотечественникам его кажется, будто это чувствуют и говорят они сами», — в повній мірі стосуються і автора цих слів. Багато хто може погодитись, що, читаючи його безсмертні творіння, не можна звільнитись від думки, ніби це переклад з української.

Українська історіографія не зараховує Гоголя до визначних істориків, проте справедливо вважає його будителем історичної думки. Не збереглась його двотомна «История Малороссии», яка, за задумом автора, мала бути принаймні вдвічі товщою. Не про­довжив Гоголь дослідження з історії України. Хоча він професій­но займався історичними дослідженнями минулого рідної землі, які провадив із власного бажання, — літературна стихія перемо­гла в ньому історика.

Відомий метр історичної науки М. Костомаров стверджував, що читання саме літературних творів Гоголя («Вечера на хуторе близ Диканьки», «Тарас Бульба») було, напевно, першим пробу­дженням того почуття до України, що дало цілковито новий на­прям його власної діяльності. Продовжувати активні досліджен­ня української історії Микола Васильович припинив весною 1834 року, проте, завдячуючи його невтомній дослідницькій праці, саме тоді світ отримав взамін літературний шедевр — «Тараса Бульбу».

Олександр БУЛИГА 25 червня 2010 р.