СЛОВО ДО ЧИТАЧА

Друга половина XV — перша половина XVI ст.— це ціла епоха в житті України, котру М.С. Грушевський розцінював як “переходову до того культурного і суспільного національного руху”, що розпочався наприкінці XVI ст.

У 1440 р. великокнязівський віденський стіл посів 13-річний Казимир IV Ягеллончйк. Невдовзі, у 1444 р., в битві під Варною пропав безвісти король Володислав, і Казимир отримав польську корону (1447 р.). Після його смерті (1492 р.) знову відбулося розділення верховної влади: великим князем литовським став Олександр Казимирович, а королем польським — його брат Ян- Альбрехт; та вже в 1501 р., зі смертю останнього, обидві держави знов об’єднались в руках Олександра. Ця ситуація відтворилася і при його нащадках — Сигізмунді І (1506—1548 рр.) і Сигізмунді-Августі (1548—1572 рр.). Однак і при наявності єдиного володаря аж до самої Люблінської унії (1569 р.) зберігалася державна окремішність Великого князівства Литов­ського і Корони Польської, що становили два самостійних політичних організми.

Повертаючись до часів Казимира IV, слід відзначити, що початок його князювання був позначений кроками, спрямо­ваними на стабілізацію внутрішньополітичного становища у де­ржаві. Були “замирені” Смоленськ і Жмудь; Свидригайла визнано князем волинським, і він залишався ним до самої своєї смерті у 1452 р.

Казимир відновив удільне Київське князівство, яке протягом 20—30-х рр. XV ст. перебувало під владою воєводи Михайла Гольшанського. Сюди повернулись нащадки Володимира Ольгердовича — першого литовського князя, котрий володів Києвом, у 1440 р.

На жаль, цей період в історії Київщини дуже бідно репрезен­тований у джерелах, і ми не маємо даних, котрі дозволили б дати йому більш-менш докладну характеристику. Слід відзначити тільки, що на перші роки князювання Олелька припав візит ао Києва митрополита Ісидора, відомого своєю участю в роботі Флорентійського собору, на якому було укладено унію правос­лавної та католицької церков (1439 p.). На соборі митрополит Ісидор, що представляв тут митрополію київську і всієї Русі, разом з іншими вищими ієрархами православної церкви визнав католицькі догмати про зверхність римського папи, чистилище та інше і був висвячений на кардинала. Повертаючися з Італії до Москви — місця постійного перебування митрополита, Ісидор на початку 1441 р. відвідав Київ, де князь Олелько, не зовсім розуміючи, на яких засадах “сталось одиначество с латиною (ка­толиками) ”, підтвердив, однак, “господину отцу своєму Сидору, митрополиту киевскому и всея Руси” права на митрополичу вотчину. Щоправда, в той період церковна унія так і не була проведена в життя; як вважали наприкінці XVI ст., “соединение межи церковью греческою и рымскою... мало не полтораста лет... по соборе Флорентийском отлогом лежало” через “недбалость старших церковных (ієрархів) ”. Тож навряд чи заслуговують на довіру пізніші тенденційні відомості про те, що “Исидор, митрополит киевский, пришед во одежде кардиналской в Киев, но оттуду изгнаша его”.

Що ж стосується князя Олелька, то сучасники високд цінували його політичний авторитет і християнські чесноти. На схилі років він постригся в ченці під іменем Олексія і скінчив своє життя у Києво-Печерському монастирі, де й був похований, як і його батько Володимир Ольгердович.

Спадкоємцем Олелька став його син, Семен Олелькович (1455—1470 рр.). Він залишив по собі добру пам’ять, відновивши Успенську церкву Києво-Печерського монастиря, “разоренную и в запустении бывшую от нашествия злочестивого Батыя”; обдарував її “златом, и сребром, и сосуды церковными” і “в ней же и сам погребен бысть в гробнице, иже сам созда”.

Так сталося з волі Казимира, який після смерті Семена Олельковича прислав до Києва свого намісника — Мартіна Гаштольда, брата жони покійного князя. Однак Семен мав прямих спадкоємців — сина Василя та брата Михайла, котрий у той час був намісником у Новгороді. Саме його кандидатура найбільше імпонувала киянам, які рішуче відмовилися прийняти до себе Гаштольда — головне, як людину не- князівського походження. За словами відомого польського історіографа Яна Длугоша, кияни двічі не пускали Гаштольда до міста, “кажучи, що або всі до одного накладуть головами, або (якщо Казимир не поставить у них князем Михайла Олель­ковича) іншого собі князя добудуть¹' — "грецької віри, а як ні — то хоч латинської”. Ця рішучість красномовно свідчила про відданість киян традиції князівського правління. Однак у 1471 р. їй був покладений кінець — коли вони, під загрозою воєнного походу проти свого міста, визнали владу Гаштольда. Таким чином, Казимир домігся свого і “царственный град Киев и кня­жение его в воеводство перемени”.

Через кілька років.після утвердження Гаштольда в Києві, у травні 1474 р., тут побував венеціанський посол до персидського шаха Амброджіо Контаріні. Як гість “Пан-Мартіна” (так на­званий Гаштольд в щоденнику італійця) він отримав від нього харч та помешкання. Пробувши у місті майже два тижні, Кон­таріні зумів оцінити ту роль, яку відігравав у той час Київ в торгівлі між Північно-Східною Руссю і Кримом. На нього приємне враження справили гостинність та запопадливість Гаш­тольда, якому він віддячив, подарувавши при розставанні німецького інохідця.

Цікаво, що через декілька десятиліть син Мартіна Гаштольда, литовський канцлер Альбрехт Гаштольд, став джерелом інфор­мації для іншого іноземного мандрівника, барона Сигізмунда Герберштейна, котрий, перебуваючи у Московській державі, не мав можливості особисто відвідати Київ.

Повертаючись до часів Мартіна Гаштольда, слід відзначити, що з огляду на широкі економічні зв’язки Київської землі вповні зрозумілим було намагання правлячих кіл Литовської держави стати твердою ногою, на місцевому грунті. Однак це бажання спровокувало досить бурхливу реакцію — і не тільки з боку киян, про що вже йшлося, а й з боку Олельковичів, фактично відтиснутих від політичної влади, попри високий родинний ав­торитет і знатність походження.

Слід мати на увазі, що як Олелько Володимирович, так і Семен Олелькович неодноразово висувалися кандидатами на великокнязівський стіл — адже вони походили із старшої лінії Ольгердовичів і формально мали навіть більші права на престол, ніж Казимир і інші нащадки Ягайла, сина Ольгерда від другого шлюбу. Про болючість цього питання у середовищі київських князів свідчить лист одного з далеких нащадків Володимира Ольгердовича великому князю литовському і польському коро­лю Сигізмунду-Августу, в якому він, майже по двохстах роках після приходу до влади Ягайла, докоряв його правнуку: “Наша была отчизна Великое княжество Литовское, заньже (оскільки) прапрадед наш, князь Володимер — великого князя сын Олгер- дов, и как князь великий Олгерд понял (узяв за себе) другую жену, тверянку (Юліану, дочку князя Олександра Тверського), и тое для другой своей жены прадеда нашего отставил, а дал тот столец, Великое княжество Литовское, другой своей жены детем, сыну Ягайлу”.

Так писав князь 1. Д. Бєльський з Московщини у Литву в 1567 р. А майже за сто років до цього, на початку 80-х рр. XV ст., втрата обох князівських “вотчин”— і Києва, і Вільна— спону­кала нащадків Володимира Ольгердовича до активної боротьби. Йдеться про так звану “змову князів” 1481 р. Її організаторами виступили Михайло Олелькович і Федір Іванович Бєльський (обидва — онуки Володимира Ольгердовича), а також Іван Юрійович Гольшанський (правнук Володимира Ольгердовича по матері, Юліані Олельківні). Змову було викрито (як гадають — не без допомоги київського воєводи Івана Ходкевича). Бєльсько- му пощастило втекти до Москви, а Михайло Олелькович і Іван Гольшанський наклали головою. Тож про характер цієї змови ми не можемо судити з дій її організаторів, наміри яких так, очевидно, і залишилися таємницею для більшості сучасників. Принаймні на таке припущення наштовхує запис в літопису під 1481 р.: “Месяца августа ЗО король польский и литовьский Казимир повеле стяти (стратити) князя Михаила Олелковича а князя Ивана Юрьевича; вина их Богу единому сведущу”.

За свідченням деяких джерел, змовники мали метою де- тронізацію (а можливо, й вбивство) Казимира Ягайловича і воз- ведення на Велике князівство Литовське Михайла Олельковича. Для цього передбачалося нібито використати весілля Федора Бєльського, на яке був запрошений Казимир; за іншою ж версією, вбивство мало статися під час полювання — на князівських “ловах”. У будь-якому випадку лише щасливий збіг обставин нібито врятував Казимира від смерті.

Неясно, наскільки вірогідною є й літописна традиція, згідно з якою організатори змови мали намір відірвати від Литви землі по р. Березину і піддатися з ними Москві. Однак не виключено, що змовники сподівалися на підтримку великого князя московсько­го, з домом якого Олельковичів зв’язували тісні родинні узи. Як би то не було, усім цим планам не судилося збутися; відгомоном тієї далекої трагедії дійшов до нас запис в Києво-Печерському пом’янику: “Помяни, Господи, убиенных: князя Михаила Алек­сандровича, князя Иоанна Юрьевича”.

Та хоч традиція князівського правління в Києві назавжди перервалася, в свідомості тогочасної людності він залишався “столицею славетного колись князівства Київського” (так ха­рактеризував його наприкінці XVI ст. київський бискуп Йосип Верещинський), “першим з-поміж усіх інших міст” (близько 1550 р., Михайло Литвин). Відповідно й події, що тут розгор­талися, знаходили відгук не тільки у тих, хто, як наш славетний співвітчизник Юрій Дрогобич, опинився далеко за межами Бать­ківщини, а й у іноземців, які з сумом відзначали, що Київ, одне з найгарніших і найбагатших міст, “пограбований і спустошений до краю жорстокістю і несамовитістю татар” (А. Кампензе).

Сусідство з “Татарією” (а саме на кордоні з нею розміщував Київ Амброджіо Контаріні) завжди було небезпечним. Але якщо у 1399 р. Темир-Кутлуй, після поразки литовського війська на Ворсклі, обмежився лише значним грошовим викупом (“приде ко граду ко Киеву и взя с града окуп 3000 рублев литовьских... и отыдево свою землю”), а в 1416 р. Едігей “воеваше около Киева и манастырь Печерьскый пограбиша и пожгоша”, то в 1482 р. місто було майже знищене.

Причиною цього стала зовнішньополітична переорієнтація в СхіДній Європі, сутність якої полягала у створенні московсько- кримського союзу, спрямованого проти Польсько-Литовської держави і Великої (або Заволзької) Орди, що оформився на початку 1470-х рр. Напад кримців на Київ був здійснений за прямою вказівкою великого князя московського Івана III, посол якого ще навесні 1482 р. вимагав від хана Менглі-Гірея напасти “на Подольскую землю или на киевские места”. Напад був здійснений 1 вересня 1482 р., на Семенів день, від якого в ті часи починався відрахунок нового року. Київський воєвода Іван Ход- кевич надто пізно отримав звістку про наближення ворога і не зумів належним чином організувати оборону міста. “И прийде царь под град на Семен день летопроводца, в первый час дни, изряди полки, и приступи ко граду, и обступи град (во) круг. И Божиим гневом, нимало не побився, град зажже, и погореша людие вси и казны. И мало тех, кои из града выбегоша, и тех поимаша, а посад пожгоша и ближние села”. На знак своєї пере­моги кримський хан відправив в дар Івану III золоті потир і дискос зі сплюндрованої татарами Святої Софії.

Розграбування Києва було одним з яскравих проявів аг­ресивної щодо навколишніх східнослов’янських земель політики Великого князівства Московського, яке протягом другої половини XV ст. перетворилося на могутню державу. У 1478 р. до її складу увійшла Новгородська земля, а в 1485 р.~- Велике князівство Тверське, що було одним з найголовніших політичних суперників Москви. В результаті під владою Івана IlI був об’єднаний основний масив великоруських земель.

Успіхи зовнішньополітичної діяльності великого князя мос­ковського відбились на його титулатурі: від середини 80-х рр. XV ст. він почав називати себе “государем и великим князем всея Руси”, що не тільки підбивало підсумки об’єднавчим процесам, а за умов, коли значні обшири “руських” земель перебували у складі Польсько-Литовської держави, містило в собі претензії Івана III на зверхність над усіма східнослов’янськими землями, тобто на давньоруську політичну спадщину. Про це з певністю свідчить дипломатична документація початку 1490-х рр.— саме тоді під час переговорів між великим князем литовським і пос­лами Івана III останній вперше в практиці російсько-литовських взаємин був названий “государем всея Руси” (січень 1493 p.), що, як і передбачав Іван III, викликало рішучий протест з литов­ського боку. Роз’яснення надійшли лише через півроку: “госу­дарь наш к вашему государю в своем листе... новины никоторые не вставил: чем его Бог подаровал, от дед и от прадед, от начала, правый есть уроженой государь всея Руси”. Таким чином, зазіхання великого князя московського на усі “руські” землі були підкріплені посиланням на історичну традицію. Іван III, спираючись на безперервний династичний зв’язок між мос­ковськими і давніми київськими князями, став на шлях відтворення своєї загальноруської “вотчини”.

Слід відзначити, що важливу роль у формуванні зовнішньополітичного курсу Російської держави наприкінці XV ст. відігравали суто економічні мотиви, і в першу чергу інте­реси торгівлі. З переходом під владу Москви Новгорода і Твері було частково вирішено задачу виходу до північних і західних торгових шляхів; що ж стосується південного напрямку, то тут принципове значення мав Дніпровий торговий шлях, який з’єднував Волго-Окське межиріччя зі Сходом.

Однак умови для торгівлі тут були далеко не сприятливими. Дипломатична документація 80—90-х рр. XV ст. рясніє численними скаргами московських купців на утиски з боку пред­ставників литовської адміністрації. Російські посли, щоправда, активно обстоювали в Литві економічні інтереси Московської держави, вимагаючи гарантій безперешкодної торгівлі для своїх “гостей”; однак існували й інші, суто воєнні, засоби вирішення цих проблем, які вперше були застосовані наприкінці 80-х рр. XV ст. Точніше датувати початок війни між Московщиною і Литвою неможливо: формально її так і не було оголошено, а конфлікти на московсько-литовському порубіжжі не вщухали на всьому протязі 1480-х рр., що й дало підстави відомому російському історику О.О. Зиміну назвати ці події “дивною війною”. Особливо погіршилася ситуація на прикордонні після смерті Казимира IV (7 червня 1492 р.), саме тоді істотно зросла воєнна активність Москви.

Новий великий князь литовський Олександр Казимирович, не маючи необхідного політичного і військового досвіду для відкритої боротьби, намагався уникнути конфронтації із Великим князівством Московським. Він покладав надії на мирне полагодження спірних територіальних питань через шлюб з доч­кою Івана III, вісімнадцятирічною княжною Оленою. Пізніша оповідь літописця про ці події витримана в ідилічних тонах. За українським хронографом, під час литовсько-російських перего­ворів про “вечное примирье” посли Олександра заявили москов­ському князеві: “Наш великий князь не мает отца, а так просит, абы твоя царская милость принял его и был ему вторым отцом, давши ему дщерь свою Елену за малжонку (дружину), которую улюЬил себе”. На це Іван III, “заплакавши, рекл: ’’Поневаж так Богу подобалося, воля Господня да будет”. А отримавши від послів портрет Олександра, московський князь, приємно вра­жений його зовнішністю, остаточно вирішив: “Мене малеваный в покою нехай будет, а тебе, дщерь моя Елено, живый великий князь литовский доживотным (тобто до смерті) приятелем єсть”.

Ця майже казкова історія є, на жаль, лише фантазією анонімного автора на тему одруження Олександра. В житті ж все виглядало інакше, про що з певністю дозволяють судити дипло­матичні документи того часу, за котрими можна простежити як історію сватання великого князя литовського, так і подальший перебіг подій в житті Олександра й Олени.

Звісно ж, укладаючи цей шлюб, обидві сторони керу­вались суто політичними мотивами. Щоправда, важко судити, наскільки далекоглядним був Іван ПІ, цей “великий ма­кіавелліст” того часу, даючи на нього свою згоду. Однак Олек­сандр, безперечно, помилився в своїх розрахунках: цей шлюб, не усунувши напруженості у міждержавних стосунках, зав’язав новий вузол протиріч між Москвою і Вільно. Як відзначав Гер- берштейн, “литовці сподівались цим одруженням покласти край жорстокій ворожнечі (між двома володарями), але сталося так, що вона від цього ще більше посилилася”. Іван Ш звинуватив зятя в тому, що він всупереч передшлюбним обіцянкам “не­волит” Олену у католицтво. У той же час перейшли на службу до Івана III нащадки московських князів, які за півстоліття до цього знайшли притулок на території Великого князівства Литовсько­го, де їм було пожалувано величезні володіння на Сіверщині. Все це й спровокувало у 1500 р. московсько-литовську війну, яка тривала майже три роки.

Олена вважала себе винуватницею усіх цих подій. “Со мною,— писала вона батькові,— все лихо к ним (литовцям) вышло: война, рать, заседание (захоплення) и жжение городом гі волостем, крови христианское розлитье, жоны вдовами, дети сиротами, полон, крик, плач, вопль”. Однак більш ніж очевидно, що причини війни 1500—1503 рр. корінилися не в обставинах життя Олени у Литві. Укладаючи мир з Олександром у 1494 р., Іван III не збирався відмовлятися від своїх претензій на усі “руські” землі — про це свідчить його наполегливість у боротьбі за визнання Литвою титулу “государь всея Руси”. Що ж стосується чуток про насильне покатоличення “руських” зе­мель, то їх фальшивість є вповні очевидною, як і спроби копіювання ситуації 1500 р. вісьмома роками пізніше, під час повстання Михайла Глинського, який також поширював ана­логічні чутки.

Католик за віросповіданням, європейськи освічена людина Михайло Львович Глинський (р. н. невід.—1534 р.), пред­ставник незначного князівського роду (який дістав своє прізвище від Глинська на території сучасної Полтавщини), зробив блиску­чу кар’єру при дворі Олександра, обійнявши уряд маршалка дворного і отримавши від нього численні земельні пожалування. Після смерті Олександра (19 серпня 1506 р.), якого заступив його брат Сигізмунд, становище Глинського помітно похитнулося. Перспектива опали примусила шукати підтримки великого кня­зя московського, котрий обіцяв йому (як раніше сіверським кня­жатам) передати у його посідання усі міста та волості, які він “придобудет” у Литві.

Повстання Глинського спалахнуло в лютому 1508 р., охопивши, головно, Туровщину й Київщину. Певну воєнну підтримку надав заколотникам великий князь московський, котрий ще раніше, восени 1507 р., порушивши укладене в 1503 р. на шість років перемир’я, розгорнув воєнні дії проти Литви. Та ця підтримка виявилася явно недостатньою, що за умов, коли повстання не мало глибоких суспільних коренів, прирекло його на поразку. Глинський емігрував до Москви, а незабаром, у жовтні 1508 р., закінчилася і російсько-литовська війна, в результаті якої правлячі кола Польсько-Литовської держави були змушені формально визнати втрату на користь Москви сіверських земель, Котра фактично відбулася у 1503 р. Щоправ­да, з іменем Михайла Глинського літописи пов’язують ще й втра­ту Литвою Смоленська (1514 р.), жителі якого нібито піддалися Василю III за намовою цього бунтівливого князя.

У контексті смоленських подій згадується й ім’я іншого ук­раїнського князя — Костянтина Івановича Острозького (1460— 1530 рр.), який завдав страшенної поразки московським військам в битві під Оршею (8 вересня 1514 р.). Літописне оповідання про цю подію є справжнім панегіриком “славному и великоумному” князеві, котрого анонімний автор порівнює із славетними полководцями минувшини — Тиграном, Антіохом, Пором, Олександром Македонським; наприкінці ж міститься побажання, “абы так (же) побивал силную рать татарскую, проливаючи кров их бусурменьскую”.

Це й не випадково — адже на той час напади кримців перет­ворилися на постійний чинник життя українських земель. Поль­сько-литовські правлячі кола не могли стримати натиск татар на “окраїнні” регіони своєї держави, які фактично мали розрахову­вати лише на власні сили. І хоч, наприклад, відбудова київського замку після Менглі-Гіреєвого походу набула характеру загаль­нодержавної справи (сюди разом з воєводою Богданом Сакови­чем прибули на чолі своїх сил князі Мстиславський, Одоєвський, Воротинський, Вяземський, Трубецький, Ковельський, Друць- кий, “а вся земля Смоленская, а вся земля Витебская, а вся земля Полоцкая, и все новгородцы с Литвы, и все беляне, и все дорого- бужане, и всебрестьяне, и князь Коширский, и вся земля Волын­ская, и подоляне, князь Можайский, князь Шемячич... со всей Северской землей” — усього близько 60 тисяч чоловік), він так і не був “добре зароблен и поставлен так, яко бы мело быть”. Власне, у Вільні та Кракові покладались не стільки на обороно­здатність південноукраїнських замків, скільки на полагодження стосунків із Кримом, красномовним свідченням чого є широко відомий лист Казимира до хана, в якому він розцінює розорення Киева як Божий гнів і відзначає з цього приводу: “Хотя бы и ты, царю, к тому помочником не был, однак (все одно) было тому городу гореть и тым людям погинуть, коли на них Божий гнев пришол; а, з Божой ласки, у нас есть городов и волостей досить”. Така позиція не могла не стимулювати подальші татарські набіги на Україну, внаслідок яких запустіли величезні обшири на півдні Київщини та Поділля. Ці землі, що їх родючість і навдивовижу багатий рослинний і тваринний світ не раз відзначали сучасники (див., наприклад, описи Михайла Литвина і Блеза де Віженера у поданій в нашій книзі праці В. Сочинського), перетворилися на суцільні “уходы” (угіддя) промислової людності — мисливців, бортників, рибалок тощо.

Уходництву як формі сезонної експлуатації природних ба­гатств України присвячено вміщену в нашій книзі розвідку Олександра Грушевського '“3 промислового життя XVI— XVII вв.: Ватаги дніпрових уходів і старостинська адміністра­ція”, побудовану, головно, на матеріалах ревізій Черкаського і Канівського замків середини XVI ст. У цей період уходництвом займалися не тільки промисловики-професіонали, а й міщани та селяни. Деяких з них, як відзначає О. Грушевський, “життя по уходах захоплювало своїми відмінними прикметами та відводило від повсякчасної селянської чи міщанської праці. Таким нудно було в звичайних умовах життя села чи міста. І знову й знову тягнуло на степові річки, де ловили рибу, на дніпрові луки, на степові простори”. Саме тут, на широких про­сторах південної України, що фактично перебували поза де­ржавним контролем і де життя вимагало на випадок татарського нападу завжди бути напоготові, й сформувалася нова суспільна верства — козацтво, якому судилося відіграти таку важливу роль в українській історії.

Перші згадки про козаків відносяться до 90-х рр. XV ст. Але на той час “козакування” мало чим відрізнялося від уходництва чи степового добичництва. Політичного значення це явище на­було десь з середини XVI ст., коли князь Дмитро Вишневецький (р. н. невід.—1563 р.) заклав підвалини Запорозької Січі і став, за виразом Михайла Грушевського, її духовним батьком, побу­дувавши замок на Хортиці. Про життя цього “лицаря-по- граничника”, оспіваного народом у пісні про Байду, який, за словами того ж Грушевського, “блискучим, променистим метео­ром перелетів через українське життя середини XVI ст.”, йдеться у його класичній розвідці “Байда-Вишневецький в поезії й історії”, що подається нами в скороченому вигляді.

Формування козацтва було лише одним з аспектів багато­гранного суспільного життя другої половини XV — першої половини XVI ст. Досить цілісну його картину відтворено в праці видатної дослідниці минувшиїїи України Олександри Яківни Єфименко (1848—1918 рр.) “Історія українського народу”, один з розділів якої повністю присвячений добі литовського пануван­ня. Вченою були розглянуті адміністративний устрій ук­раїнських земель і їх політична історія, характер внутрішнього управління в Польсько-Литовській державі і система фіску (казни), суспільна структура і поземельні відносини, торгівля і побут. Щоправда, останньому тут приділено досить мало уваги; тож істотним доповненням до цієї праці є дослідження відомого українського історика і археографа Ореста Левицького (1848— 1922 рр.) “Риси родинного побуту в Південно-Західній Русі в XVI—XVII ст.”, написане на підставі джерел, опублікованих ав­тором в серії “Архив Юго-Западной России”. Майже усі ці дже­рела були запозичені О. Левицьким з актових книг гродських (замкових) й земських судів, які обслуговували, головно, пот­реби шляхетської верстви; звідси — і відповідні акценти у його праці, що увійшла до нашої книги.

Своєрідною художньою ілюстрацією до цих документальних матеріалів є історична повість Ореста Левицького “Ганна Мон- товт”, яка вперше побачила світ у 1888 р. на сторінках часопису “Киевская старина”. В передмові до третього видання цього тво­ру (1926 р.), за яким його надруковано у нашій книзі, було слуш­но відзначено, що автор тільки “надав певному доку­ментальному рядові белетристичної форми, але далі не пішов: уся школа і життьова путь Левицького вчила його і привчила до строгої сфери фактів”, не даючи “розмахнутися на белетриста чистого гатунку”. Звідси, з одного боку, властива цій повісті скрупульозність в описі побуту середини XVI ст. і взаємин героїв, з іншого — певна її незавершеність: автор кидає Ганну там, де закінчуються відповідні відомості, “старанно дбаючи проте, щоб не збочити з твердого грунту документальних фактів на привабний, але непевний манівець вигадок”. Втім читача не мо­же не зацікавити цей художньо-документальний портрет ук­раїнської жінки середини — другої половини XVI ст.: адже сторінки тогочасної історії досить бідно “залюднені” жіночими постатями. І справа тут не лише у стані джерел або недбалості спеціалістів-істориків. Просто на.той час діяльність жінок, безвідносно до їх соціального статусу, переважно обмежувалася колом родинних турбот, а участь у політичних подіях була вкрай незначною, тож і не дивно, що їх імена так і пішли в небуття, не залишивши по собі історичної пам’яті. Типовою є доля і Ганни Mohtobt, яку оминули скільки-небудь помітні суспільні колізії того часу. Це — волинська шляхтянка, котра зазнала споль­щення, під знаком якого розгорталися історичні події на Україні у другій половині XVI ст.

Поворотним моментом у цьому відношенні стала Люблінська унія (1569 р.), що була здійснена за умов значного послаблення Великого князівства Литовського, втягнутого у виснажливу Лівонську війну з Російською державою (1558—1583 рр.). В результаті цієї унії Київщина, Волинь, Підляшшя й Брац- лавщина (Східне Поділля), які раніше входили до складу Великого князівства Литовського, були включені до складу Ко­рони Польської; саме ж Литовське князівство, хоч формально й не припинило свого існування, та, втративши право на окремого правителя і на власні сейми, втратило і будь-яке політичне зна­чення. Люблінська унія потягла за собою церковну Брестську унію (1596 р.), що, загостривши соціальні протиріччя, розколола тогочасне суспільство. Але про це мова піде в наступній книзі нашої серії “Коли земля стогнала”.

Олена Русина, кандидат історичних наук