ДОЛІШНІЙ ПАЛЕОЛІТ.

Доба шельсъка була другою міжльодовиковою фазою [‡]). Підсоння тоді було тепле, вологе й парке, з частими атмосферичними опадами. В Европі тоді, крім іншої теплолюбної звірини, водилися гіпопотам (Hippopotamus), древній слон (EIephas antiquus), носорожці (Rhinoceros Merck, etruscus), великорогі олені Elaphus megaceros), олені-велети (Cer- vus giganteus), зубри (Bison priscus), дикі коні-тарпани (Equus caballus fos- silis) і т.

Вогонь хоч і був вже їм знаний, але користуватися ним вони ще не вміли і споживали сире м’ясо й неварену страву. Існують здогади, що шельці прийшли до нас берегами Чорного моря з півдня.

Доба ашелъсъка. Підчас тривання цієї доби, льодовики знов почали насуватися з півночі. На теренах України запанувало сухе, помірко­вано-холодне підсоння, дужчали північні буревії. Під впливом цих кліматичних змін, зникали деякі породи теплолюбних тварин. Зник, наприклад, древній південний слон, гіпопотам, шаблезубий тигр- махайрод (Machaerodus Cultriveus), носорожець (Rhinoceros Mercenii etrus­cus) і т. д. їх заступають фльора й фавна помірковано-холодного під­соння. Пасуться й жирують тоді в наших просторах тварини, призви­чаєні до холоду й морозів.

Листяний ліс помалу стає шпильковим. Ашелець вже не таборував під одкритим небом, а знаходив собі природні сховища-прикриття від стужі. Тепер він улаштовувався в печерах, в нішах, прикритих наві­сами скель, ставав троглодитом. Найдорогоціннішим надбанням тодіш­ньої людини, її буття, було знайомство з огнем і застосування його до потреб людини. Патлатий „Прометей” — азілець, безкарно вкрав його у богів і тим самим став незабутнім добродієм людства. Підкорення вогню людиною було надепохальною подією в історії і було найголов­нішим стимулом її прогресу.

Отож, на стійбищах азільців палали вже вогнища і, завдяки їм, люди переможно боролись з холодом і почали їсти варену та печену страву. Сюди, до цих стійбищ, азільці зносили й стягали трофеї лове­цьких рейдів, оббіловували і вичиняли шкіри — початок чинбарства; тут проходило все їх життя, вся творча їх праця, яка, в обробці кре­меню вже значно удосконалилась в порівнянні з обробною технікою шельців.

В Україні, сліди стійбищ ашельської людности виявлено покищо лишень в сімох місцях Подніпровщини та Подністровщини. Це, однак, не значить, що ашельці були тільки випадковими заблуканцями в на­ших просторах, — стоянок їх просто не пощастило досі знайти.

Мустьєрська доба визначалася тим, що на Европу знов наповзли льодовики. Призвичаєні до стужі мустьєрці, займалися, головним чи­ном, ловецтвом і вживали для боротьби з лютим звірем загострені ра­тища — прототип списів та ощепів.

ГОРІШНІЙ ПАЛЕОЛІТ. За його довгого тривання, довершився про­цес формування фізичної структури людини (Homo sapiens fossilis). Ви­гляд її дуже наблизився до вигляду сучасних людей; далеко сягнув розвиток її інтелекту. Це був новий тип оріньяксько-кроманьонської людини, суцільних залишків якої досі, на жаль, в Україні не знайдено.

Доба орінъяксъко-солютрейсъко-кроманъонсъка. Первинні родові громади оріньякців жили на нашій землі довгі тисячоліття. Попелища їх стоянок подибуються на багатьох місцях, особливо ж, в горішнім Подністров’ю та в Попруттю, саме там, де були багаті родовища кре­меню, придатного для обробки. Ця область була ніби споконвічним осе­редком палеолітян всіх часових етапів.

Можна припускати, що якраз ці оріньяцькі громади були прароди­телями племен південної і східньої Европи, інакше кажучи, прапра­щурами й нашого народу. Вони провадили вже не тільки кочове, але й осіле життя й вміли споруджувати житла-курені з гіляччя, напів- землянкового вигляду, покриваючи їх шкірами великих звірів, зокре­ма, мамутовими та ведмежими.

Оріньяцьких людей сміливо можна назвати „ловцями мамутів та зубрів”. Мисливство, таким чином, було головним промислом і голов­ною професією їх. Ловля провадилася в той спосіб, що всі члени даного роду, хто лиш міг тримати в руках зброю, йшли на звіря облавою, горланням та вогнем смолоскипів, — вони вже знали вогнетривалість смоли-живиці, — заганяли звіря до урвищ, в грузькі болота, в кучу­гури снігу, чи в непрохідну гущавину, щоб там добивати жертву киями. Відсутність на оріньяцьких стійбищах риб’ячих кісток свідчить, що рибальський промисел не набув ще у них поширення, хоч стоянки їх були, звичайно, розташовані на узбережжі річок, озер та ставків. Тех­ніка оброблення крем’яного, кістяного та рогового приладдя досягла у них ще більшого вдосконалення та різноманітности. Робилося воно за певними взірцями для визначеної мети.

Підсвідоме тяжіння до Вищої Сили, до її таємниці, яка оточувала, впритул обступала тодішню людину, породила туманні релігійні уяв­лення. Сталося це, мабуть, ще на первісних етапах розвитку людини. Вони були стисло пов’язані з реальним оточенням, а також, з тотеміз­мом, концентрувалися на магічних дійствах, на зачаровуванні, при­чаровуванні, замовлянні та на сакральній міміці й рухах. Дійства ці були основоположником пізнішої культової обрядовости — ритуалу. Особливо, у пізньопалеолітян й у епіпалеолітян ці релігійні уявлення досягли вже досить чіткого оформлення та послідовности. Культ набу­вав певних обрядових регламентацій, догм та традицій. Містеріозно- магічні церемонії відбувались вже тоді на певних, призначених для того, місцях, зокрема, в печерах, але, можливо, влаштовувались вони й під відкритим небом, на „теменах”, але сліду по собі лишити не могли. Такі печери-святилища були прототипом пізніших капищ та храмів. Примітивна людина вже тоді прагнула рукою власною увіко- вічнити себе й речі реального оточення, стисло зв’язані з її життьовими потребами та інтересами.

Череп оріняцької людини.

(За Шухардом, з археології Я. Пастернака)

травоїдну тварину, пожадану ловцеві. Тож, підчас магічних дій, перед тим, ніж рід вирушав на ловлю, шамани, а може просто проводирі ло­вецького гурту, „загіпнотизовували” чарами, позбавляли звіря волі й сили, насилали його, так би мовити, на киї ловців. Шамани-чаклуни,,зачаровували”,,,упідлеглювали” двійників живої тварини, накресле­них рукою людини на стінах печер, кидаючи в ті зображення ощепи, щоб,,убити” душу втіленого в рисунок звіря.

В оріньякців, які вміли вже виробляти прикраси, — зародок есте- цизму та чепурливости, — й різні фігурки з кости та каменю, — зародки скульптурної творчости, — великого значення досягає виріб грубообтесаних жіночих,,статуеток”, а це натякає на те, що родова організація оріньякців еволюціонувала вже так далеко, що жінка зай­няла в роді чільне місце. Орільячка мала вже чітко окреслені й вельми поважні функції в бутті роду. Від неї залежав ріст роду, годування дітей, догляд за ними; вона ж поралася і в господарстві, стала всіми шанованою родителькою та господинею, від якої залежав добробут РОДУ-

Це нове, упривілейоване поставлення жінки в оріньяцьку добу, яви­лось, безперечно, першою стадією матріархальної родової структури, яка, в дальшім розвитку соціяльно-побутових форм людського суспіль­ства, була притаманна, як осілим, так і кочовим племенам і, поруч з тим, як побачимо далі, мала великий вплив на формування релігійних уявлень тодішніх людей. За оріньяцької доби, в Україні панував холод; фльора і фавна були арктичні.

Доба мадленська. В часі її тривання ще більше потепліло; рен (Cervus tarandus Rangifer) поступово почав заступати місце мамута, хоч цей велет-ссавець ще подибувався в Україні. Так, наприклад, на стійбищі мадленців на Кирилівській вулиці Києва нараховано було 67 кістяків цієї тварини [**])! Мадленці рибальчили і рибальство було вже важливим складником їх харчування. Кременярство, вироби з кости й рогу, до­сягають високого рівня викінчености. Визначним для мадленської доби був винахід списа чи, точніш, ощепу, яким ловець не тільки колов звіря зблизька, але й здалека, мечучи ощеп. Мадленець став списни­ком, ощепометцем і це неабияк облегчило процедуру полювання. Але необхідно зазначити, що, в дотеперішніх археологічних знахідках на нашій Батьківщині, помічається лиш тінь справжньої мадленської пра- культури, яка багато заступлена в західній Европі, в Угорщині та на Словаччині. У нас тоді витворилася місцева мадленська пракультура, матеріяльні рештки якої відзначаються особливим багатством на місці мадленського стійбища біля с. Мізина на Чернігівщині.

Багатотисячолітній проміжок між ерою палеолітичною і ерою мезо­літичною зветься в науці ерою епіпалеолітичною і датується, приблиз- но, роками 13.000 — 8.000 до P. X. Найдавніша стадія її мае назву доби азільської. В цю пору на нашій Батьківщині усталилося благодійне тепло. Льодову кору розчавило сонце, навіть, далеко на півночі. По льодовиках і помину не стало. Надималася тоді багатоводна повінь річок, вирилася, широко-далеко розливалася по українській рівнині, рвала кручі, прожолоблювала балки. Тоді саме утворилося багато біль­ших і менших озер; краєвид і підсоння наближалися до теперішніх. Тундра й мерзлі мокрища зникли з наших теренів, озера, ставки та береги рік позаростали очеретом; на півночі шумів бір, у нас — листя­ний праліс; зазеленів степ широкодолий. І звірина й рослинність хо­лодного підсоння горнуться до півночі, у нас дегенерують та вимера- ють, а на їх місце з’являються тварини й рослини поміркованого під­соння.

За цієї ери, епохального значення набуває винахід далекострільної зброї, — луку, який метав стріли набагато далі, ніж ощеп, кинутий рукою. З тієї пори, ловець не був вже примушений сам-на-сам, вруко­паш, битися із звірем, а долав його стрілами звіддаля. До того й пес стає хатньою твариною, невибагливим, але вірним другом і помагачем людини підчас ловитви й вдома, як сторож.

Замість колишніх облав та нагінки звіря до урвищ, тепер цькування стає одним з найвживаніших способів мисливства: — звіря зацькову­вали собаками. В крем’яному виробництві з’являються мікроліти, не­величкі загострені й одшліфовані кремінці, які вставлялися в розщепи дерев’яних ломак та сулиць, в оконеччя списів та ощепів, у гарпуни. Образотворче мистецтво епіпалеолітичної людини, прямий нащадок малярських осягів давніших поколінь; воно значно вдосконалюється й до нього застосовуються барви. Всі виображення мали сакрально- магічне призначення й пов’язані були з тотемізмом та анімізмом. Окреслюються культові місця, в яких відбувалися магічні містерії чаклування-чарування, обрядові танки й співи. В зв’язку з цим, настає потреба мати своїх шаманів-чаклунів, протожерців та протожрекинь. Очевидно, що у примітивної людини, в її уявленнях та світорозумінні, буйна фантазія мала що робити. Людина звідусіль була оточена не­зрозумілими для неї, таємничими силами та явищами, які намагалася зрозуміти, пояснити, увійти з ними в дружній контакт-порозуміння, запоручитися їх допомогою, заступництвом, доброзичливістю.

Про подібний стан релігійних уявлень та емоцій примітивної людини свідчать, хоч би, антропоморфні зображення, зроблені сажею в печері біля села Баламутівки на Буковині, на яких накреслені рогаті й хво­статі люди, очевидно, шамани-чаклуни, переодягнені на тих звірів, на яких полювали. Отож, ця печера була, мабуть, капищем де відбувалися ритуальні містерії та магічні дійства в часах епіпалеолітичних (в піз- ньомадленську чи в ранньоазільську доби). Так само, петроґріфи Ка­м’яної Могили на Мелітопольщині, походження яких хоч і пізніше — мезоліт, проте, традиційно й технологічно в’язане з віруваннями та магічними обрядами до-мадленців і мадленців. В печерах цієї могили, на пісковцевих стінах її, надряпано й вишкрябано контури тварин із слідами ударів списових клюг, — магічна містерія перед ловецьким походом.

Епіпалеолітяни-азільці, знали вже цвинтарі-погребища, визначені місця похорону. Мерців даного роду ховано було на групових кладо­вищах. Ці могильники свідчать про дальший розвиток родових від­носин, про почуття приналежности до одного роду, про розуміння спо­рідненосте, кревности, спільносте інтересів та прагнень. Погребища виявляють також, що у епіпалеолітян-лучників існував вже більш- менш усталений похоронний обряд, який зв’язувався з конкретними віруваннями в посмертне життя. Родовий могильник азільців коло села Василівни на Дніпропетровщині показує нам й іншу сторону тодішніх взаємовідносин між людьми. Вже тоді люди ворогували, билися, вою­вали, убивали один одного.

З прогресуючим розвитком людського інтелекту, пліч-о-пліч, мно­жилися в його душі й у свідомості,,скверни”. Існував вже черствий еґоїзм, заздрість, лицемірство, зазіхання на чуже майно, вороже супер­ництво, ненависть, обман. Цю лиху ворожнечу „на ніж”, пам’ять до­несла до наших часів; вона заціпеніла на вік-вічний в стрільчаних вістрях та в ощепних клюгах, які занизалися тисячі літ тому в кості декотрих скелетів цього могильника. Азільцеві, таким робом, було вже притаманне розуміння власносте, яку він боронив, за яку бився й умирав; було чуже й своє, а це вже показує про довжелезний скок уперед соціяльних й суспільних норм життя.